74. Вплив зовнішньої торгівлі на ввп.

Вплив експорту на ВВП нічим не відрізняється від впливу на нього з боку споживання, валових інвестицій і державних закупок. Незважаючи на те, що певна частка товарів і послуг, які виробляються в країні, продаються за кордон, витрати на їхнє виробництво – це витрати іноземців на вітчизняний ВВП. Чим більший експорт, тим більше витрат несуть іноземці на виробництво національного ВВП. Тому збільшення експорту збільшує сукупні витрати і ВВП нашої країни.

Імпорт, навпаки, означає, що певна частка наших витрат на споживчі та інвестиційні товари є витратами на виробництво іноземного ВВП. Отже, щоб визначити вартість продукту, виробленого всередині країни, потрібно із загальної суми наших витрат відняти ту їхню частку, яка спрямовується на імпортні товари і послуги.

Якщо ж у підсумку врахувати одночасно експорт та імпорт, то чистим результатом, від якого залежить ВВП, є чистий експорт, тобто різниця між експортом (витратами іноземців на наш ВВП) і імпортом (нашими витратами на іноземний ВВП). За цих умов сукупні витрати в умовах відкритої економіки приймають таку структуру: СВ+ВІ+ДЗ+ЧЕ.

ЧЕ може викликати зміни реального і номінального ВВП, або певне співвідношення між ними. Це залежить від того, в якому співвідношенні знаходиться економіка до потенційного ВВП. Якщо економіка знаходиться в умовах неповної зайнятості, то збільшення ЧЕ викличе випереджаюче зростання номінального ВВП стосовно реального за рахунок підвищення цін, а зменшення ЧЕ – випереджаюче зменшення номінального ВВП відносно реального внаслідок зниження цін. Але якщо вона знаходиться в умовах повної зайнятості, то збільшення ЧЕ викличе лише інфляційне зростання ВВП.

Ступінь впливу ЧЕ на ВВП залежить в першу чергу від величини, на яку змінюється ЧЕ. У цьому контексті слід зазначити, що на ЧЕ впливають три фактори: динаміка доходу (ВВП) у наших торгових партнерів, зовнішньоторговельна політика, коливання курсу національної валюти. Так, при зростанні доходу у наших торгових партнерів їхній попит на наш експорт збільшується, що збільшує ЧЕ. І навпаки. Тому кожна країна об’єктивно зацікавлена в економічному зростанні своїх торгових партнерів. Імпорт, навпаки, залежить від динаміки національного ВВП. При його збільшенні створюються умови для зростання нашого імпорту, тобто зменшення ЧЕ.

75.Функціонування ринку праці. Теорія гнучкості ринку праці.

Ринок – це інститут або механізм, за допомогою якого відбувається

об’єднання та взаємодія покупців (пред’явників попиту) та продавців

(постачальників) конкретного товару або послуги.

Ринок праці є системою суспільних соціальних відносин, пов’язаних з

наймом і пропозицією праці, тобто з купівлею і продажем; це також

економічний простір – сфера працевлаштування, в якій взаємодіють покупці і продавці праці; це механізм, що забезпечує узгодження ціни і умов праці між роботодавцями і найманими працівниками та регулює її попит та пропозицію.

Ринок праці не вичерпується відносинами по працевлаштуванню безробітних

та заповненню вакансій, а охоплює всю сферу найманої праці, об’єктом

політики ринку праці повинне бути широке коло трудових відносин і все

економічно активне населення. Сюди відносяться проблеми оплати і умов праці, обсягу та інтенсивності виконуваної роботи, стабілізації і

гарантії зайнятості, трудової мотивації, підготовки і перепідготовки

робочої сили.

Ринок праці виконує такі функції :

• узгоджує економічні інтереси суб’єктів трудових відносин;

• забезпечує конкурентне середовище кожної зі сторін ринкової взаємодії;

• забезпечує пропорційність розподілу робочої сили відповідно до структури

• суспільних потреб і розвитку техніки;

• підтримує рівновагу між попитом на робочу силу та її пропозицією;

• формує резерв трудових ресурсів для забезпечення нормального процесу

• суспільного відтворення;

• сприяє формуванню оптимальної професійно-кваліфікаційної структури;

• стимулює працю, установлює рівноважні ставки заробітної плати;

• впливає на умови реалізації особистого трудового потенціалу;

• дає інформацію про структуру попиту і пропозиції, місткість, кон’юнктуру ринку тощо.

Основними суб’єктами ринку праці є роботодавець і найманий працівник.

Також є посередники між ними – це держава, профспілки і спілки

роботодавців.

Держава, як суб’єкт ринку праці виконує такі функції :

• соціально-економічну, пов’язану із забезпеченням повної зайнятості,

• насампаред через стимулювання робочих місць у всіх секторах економіки;

• законодавчу, пов’язану з розробленням основних юридичних норм і правил;

• регулювання ринку праці непрямими методами;

• захист прав суб’єктів ринку праці.

Гнучкість ринку праці — це його здібність швидко адаптуватись до змін у співвідношенні попиту і пропозиції робочої сили за рахунок високих рівнів: загальної і професійної освіти, активності і мобільності робочої сили та зміни регламентованого робочого часу (дня, тижня, року). Гнучкість ринку праці – це водночас і гнучкість трудових відносин, які на ньому відбуваються.

Гнучкість ринку праці характеризується такими елементами:

- висока територіальна та професійна мобільність працівників;

- гнучкість витрат роботодавців на робочу силу, в тому числі мобільність рівня та структури заробітної плати відповідно до економічної ситуації;

- гнучкість в управлінні персоналом на підприємствах (при наймі, ротації, звільненні, встановленні тривалості робочого часу);

- демократизація і розмаїття форм зайнятості, включаючи нестандартні форми (самозайнятість, робота за викликами, домашнє робоче місце, неповний робочий день та інше);

- високорозвинена система професійної підготовки та перепідготовки, зокрема освіти дорослих.

Гнучкі форми організації ринку праці дозволяють суспільству на макрорівні знизити гостроту проблем безробіття, надаючи можливість найбільш уразливим верствам населення отримувати доход, підтримувати рівень своєї кваліфікації та працездатності, зберігати соціальний статус; підприємству на мікрорівні вони дозволяють маніпулювати обсягом робочої сили, що використовується, не створюючи соціальної напруги внаслідок звільнення працівників при змінах потреб виробництва в робочій силі.

76. Державна політика зайнятості

Державна політика зайнятостi передбачає розроблення програм сприяння зайнятості. Цi програми можуть охоплювати як окремi категорii населення, передусiм маргiнальнi групи: молодь, жiнок, iнвалiдiв, так i специфiчнi випадки загрози безробiття, зумовленi економiчною або iншою ситуацiєю (демографiчним, полiтичним, стихiйним лихом тощо). У розвинутих краiнах бiльшiсть програм зайнятостi стосується певних категорiй населення, якi потребують пiдтримки й допомоги. Розрiзняють довгостроковi й короткостроковi (на один рiк) програми. Вони розробляються як на державному, так i на регiональному рiвнях.

Метою державних i регiональних програм зайнятостi є сприяння зайнятостi населення, задоволення потреб громадян у працi. Спецiальнi галузевi програми зайнятостi населення призначенi для вирiшення на рiвнi окремих галузей i пiдприємств проблем прихованого безробiття, сприяння продуктивнiй зайнятостi працiвникiв i практичнiй реалiзацii диференцiйованого пiдходу до окремих пiдприємств з урахуванням державноi полiтики структурноi перебудови, санацii державних пiдприємств i заходiв державноi полiтики на ринку працi. Заходи щодо реалiзацii державноi полiтики зайнятостi на територiальному рiвнi ураховують необхiднiсть сприяння будь-яким формам розширення сфери прикладання працi, в тому числi створення нових робочих мiсць, забезпечення умов для розвитку пiдприємництва та працевлаштування незайнятого населення i безробiтних; забезпечення державних гарантiй для окремих категорiй населення; полiпшення системи професiйноi орiєнтацii, пiдготовки й перепiдготовки кадрiв; матерiальноi пiдтримки безробiтних та iхнiх сiмей; органiзацii громадських робiт тощо.

77. Проблема нерівності в розподілі доходів.

Нерівність в доходах являє собою різницю в рівні доходів різних верств і груп населення, зумовлену відмінностями в оплаті праці, неоднаковим відношенням до засобів виробництва, створеного продукту, економічної та політичної влади тощо. Вона спричинена багатьма чинниками.

Відмінності в рівнях особистих (індивідуальних) доходів зумовлені розбіжностями в рівні заробітної плати; неоднаковими розмірами власності і, як наслідок, різною величиною доходів від неї; неоднаковою соціальною допомогою від держави та різними пільгами; наявністю підприємницького хисту або особливих, унікальних здібностей; соціальним статусом (особа, яка зайнята або незайнята трудовою діяльністю, молодь, що навчається, найманий працівник, власник майна, пенсіонер тощо), іншими чинниками. Різниця в заробітній платі, у свою чергу, спричинена природними здібностями людини, освітою, професією, спеціальністю, кваліфікацією, досвідом, галузевими відмінностями, умовами праці тощо. Щодо диференціації сукупних доходів сімей, вона, крім зазначених чинників, зумовлена також чисельністю і складом сім’ї (наявністю непрацездатних членів сім’ї, їхньою кількістю в сім’ї, співвідношенням працюючих і непрацюючих членів сім’ї).

У графічному вигляді нерівність розподілу доходів населення ілюструє крива Лоренца – кумулятивний розподіл чисельності населення та відповідних цій чисельності доходів. Таким чином, вона відображає співвідношення часток усіх доходів та часток усіх їх отримувачів. За умови абсолютно рівного розподілу доходів 10% населення одержувало б 10% доходів, 20% - п’яту частину всіх доходів, 50% - половину і т.д. Цей розподіл мав би вигляд лінії рівномірного розподілу (діагоналі квадрату зі сторонами від 0 до 100%). Нерівномірний розподіл характеризується кривою Лоренца (лінією фактичного розподілу), яка знаходиться (відхиляється) тим далі від діагоналі квадрату, чим більша диференціація.

Однією з найважливіших характеристик рівня життя населення є бідність. Бідність як явище притаманна всім економічним системам й існувала за будь-яких часів. На сьогодні проблема бідності набула глобального характеру. Бідні є не лише у країнах, що розвиваються, і країнах з трансформаційною економікою, а й у високорозвинутих країнах. При цьому, звичайно, проблема бідності в різних країнах і різних регіонах світу має свої особливості.

Розрізняють такі форми бідності, як об’єктивна та суб’єктивна; абсолютна та відносна. Об’єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу та доступом до тих чи інших матеріальних і духовних благ. Для характеристики об’єктивної бідності найпоширенішими є застосування абсолютних (нормативних), відносних, структурних, ресурсних критеріїв. До них відносяться, зокрема, встановлений у країні прожитковий мінімум, частка населення із середньодушовими доходами (витратами) нижчими за нього, енергетична цінність добового раціону харчування, частка витрат на харчування в загальній структурі витрат (порогом вважається 60%). Суб’єктивна бідність визначається за самооцінюванням і самоідентифікацією, тобто коли людина, певні групи населення оцінюють власний рівень життя як притаманний бідним верствам і відповідно визнають себе бідними.

Абсолютною бідністю називається бідність людини, родини, які не можуть забезпечити себе сумою благ, абсолютно необхідних для збереження здоров’я і ведення помірно активного трудового життя, тобто якщо їхній рівень споживання не забезпечує визначеного мінімуму. Саме поняття мінімуму не є сталим і різниться в одній і тій самій країні в різні періоди, в один і той самий період у різних країнах залежно від рівня економічного розвитку, життєвого рівня, наявних у суспільстві соціальних стандартів тощо. Нижчим щаблем рівня життя, крайнім проявом бідності є злиденність, тобто споживання мінімально припустимого за біологічними критеріями набору благ. Відносна бідність визначається як певна частина (від 30 до 75%) середнього по країні рівня споживання.

Відповідно до обраних критеріїв бідності здійснюються розрахунки масштабів і рівня бідності. Масштаби бідності – загальна кількість населення (домогосподарств, сімей), визнаного бідним згідно з прийнятими критеріями. Рівень бідності – частка населення (домогосподарств, сімей), яке визнається бідним згідно з прийнятими критеріями, у загальній кількості населення (домогосподарств, сімей).

Реальною основою подолання бідності може бути лише стійке економічне зростання, однак, з іншого боку, бідність і породжувані нею низький рівень культури, загальноосвітньої та професійної підготовки, незадовільний стан здоров’я населення є суттєвою перешкодою на шляху до зростання, яке спирається на найповніше і ефективніше використання людського ресурсу. Це вимагає від держави вжиття необхідних заходів щодо подолання впливу негативних чинників на рівень життя населення.