Теми для підготовки доповідей

1. Загальне та особливе у поглядах Платона та Арістотеля на державу, владу, власність.

2. Особливості політико-релігійних доктрин середньовіччя.

3. Порівняльний аналіз вчень Н. Макіавеллі та Ш. Монтеcк’є про політику і державу.

4. Основні ідеї марксистської концепції політики і політичних відносин.

5. Проблеми особи і держави в політичних концепціях Т. Гоббса та Дж. Локка.

6. Сучасна зарубіжна політологія: основні ідеї та напрями досліджень політики.

7. Політична наука у сучасній Україні: основні заходи, шляхи вирішення та перспективи.

8. Методика політичного дослідження.

9. Політологія замість ідеології, чи необхідно політична освіта демократичному суспільстві?

10. М.Вебер про політику як покликання і професію.

Бібліографічний список

Основна література: (I: 1-20).

Додаткова література: (ІІІ: 1; 7; 9;10); (IV: 1-9).

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 2

Тема 3. Розвиток політичної думки в Україні історія і сучасність

Мета заняття: узагальнити знання у студентів, що процес становлення національного самоусвідомлення українського народу нерозривно пов’язаний з ідеалами і цінностями, які були створені попереднім поколіннями. Звернення в даній темі до історичного минулого дозволяє краще розкрити погляди, характерні для політичної практики.

План заняття

1. Політико - правові традиції Запорізької Січі.

2. Політичні вчення ХVІІ – XІX ст.

3. Українська політична думка XX ст.

Методичні рекомендації до семінарського заняття

Розгляд першого питання доцільно розпочати з короткої характеристики політичної практики та політичних ідеалів Запорозької січі.

У середовищі козацтва політичні переконання у найбільшій мірі знайшли своє втілення в сформованих формах державного устрою. Верховна влада належала козацькому війську. Його керівником був гетьман, що обирався на певний термін, зумовлений ефективністю його діяльності.

Своєрідним органом верховної влади була Рада, прообразом якої вважають народне віче часів Київської Русі. Фактичного існували три різні рівноправні ради.

Рада старшин об’єднувала генеральних і полкових старшин. Козацька Рада була представлена козаками всієї Січі. Збір мешканців всіх станів України отримав звання Чорної Ради. Всі три ради мали одинакові права – право вибирати гетьмана, але їх раніше не було кінцевим і вимагали затвердження польським королем, а пізніше російською владою.

Влада гетьмана базувалась на виконанні основних функцій: верховної, судової, військової, адміністративної і фінансової.

Вся територія була поділена на 20 провинцій - полків, на чолі яких стояли полковники і полковий старшина. В окремих селах справами керували курені отамани.

Все населення було поділене на три основні верстви: козацтво, помполітів (селян) і поміщиків (жителів міст). Таким чином, державний устрій України втілив основні риси військової організації і не окреслював прав керуючої еліти і рядових громадян. Демократичні традиції фактично обмежувались правом участі у виборах гетьмана, полковника, сотника і їхніх старшин і не розповсюджувались на повсякденне життя українського народу.

На протязі існування Запорозької Січі відбувалося протиборство різноманітних поглядів з питань демократизації і регламентації взаємовідносин керуючої верхівки та козацтва, орієнтації різноманітних верств населення на погодження і з’єднання з Польщею, Росією або абсолютну незалежність.

В історії українського народу була спроба регламентувати відносини державної влади і громадян, гетьмана і козаків. Однією з таких спроб стало прийняття згоди між гетьманом П.Орлика. Дана конституція включала 16 пунктів, основний з яких визначив об’єднання всіх українських земель під владою гетьмана.

Були обговорені три терміни щорічного проведення ради для рішення основних державних справ, чітко визначений його склад. У проміжках між засіданням Ради Верховна влада передавалась гетьману і генеральному старшині.

Була зроблена спроба обмежити свавілля козацької старшини. Їй категорично заборонялось використовувати працю козаків і селян на недержавних роботах, конфіскувати або купувати у них землю.

Написання даної конституції свідчило про розвиток політико – правової думки на Україні та намагання втілити її в конкретні реформи державної влади.

Однак впровадити цей документ в життя українського народу П. Орлику не вдалося, оскільки він не зміг добитися звільнення і об’єднання України.

При підготовці другого питання необхідно звернути увагу, що у XVIІІ-XIX ст. в історії України ознаменувалися бурним розвитком політичної думки. Це було визначено історичною ситуацією того періоду. Україна, як і раніше, знаходилась під владою інших держав, і її народ терпів подвійне гноблення. Посилюється національно-визвольний рух. В ньому беруть участь представники різних верств населення, що зумовило різноманітність політичних ідей і поглядів.

Просвітництво в Україні. Зародження капіталістичних відносин у Росії і в Україні супроводжувалось розвитком просвітницьких ідей.

Григорій Сковорода (1722-1794). Відома його критика соціальної нерівності і звеличення ролі трудової людини. Він закликав «розбудити» народ.

Спасіння суспільства Сковорода бачив у самопізнанні. «Пізнавши поганий початок, люди повинні від нього звільнитись і побудувати нове суспільство, засноване на розумі, істини і добропорядності».

Необхідно пам’ятати, що у 1845-1847 р. у рамках Кирило-Мефодіївського товариства формується революційно-демократичний рух, ідеологом якого став, зокрема, Т. Г. Шевченко (1814-1861). Прихильники цього руху відстоювали програму ліквідації кріпацтва та самодержавства шляхом селянської революції. їхні ідеї були сформовані в тезі викорінення рабства та всілякого приниження нижчих класів, знищення дворянських привілеїв та класової нерівності.

Особливе місце в історії політичної думки України займає ліберально-земський рух. В його рамках відпрацьовувалися проекти реформ місцевої та центральної влади, метою яких було встановлення конституційного устрою і надання земствам великих повноважень, розширення представництва в них різних суспільних верств (І. Петрункевич, А. Карпинський).

Отримав розповсюдження і ліберально-народницький рух. Він визнавав некапіталістичний шлях розвитку українського народу. Розроблялися також проекти суспільно-демократичних реформ державного життя і організації землевласницьких артілей.

Студенти повинні знати, що представники ліберального руху виступали за революційний шлях перетворення.

В 1822 p. виникає «Південний союз» декабристів, який об'єднав частину офіцерського корпусу південноросійських земель. Його лідер П.Пестель підготував низку проектів державної перебудови. У «Південному» товаристві переважали республіканські ідеї. Із мстою запобігання реставрації монархії йшлося про необхідність знищення всіх членів імператорської родини. Для проведення послідовних соціально-політичних перетворень планувалося встановити диктатуру тимчасового верховного правління таємного товариства.

Революційно-демократичні ідеї у більш пізні часи пропагувалися також Л. Українкою, І. Франком, М. Драгомановим.

Леся Українка (1871-1913) пропагувала ідеї інтернаціональної єдності трудящих у боротьбі проти самодержавства і кріпацтва.

Іван Франко (1856-1916), розкриваючи революційний перехід від капіталістичних відносин до соціалістичних, відмічав, що «велика всесвітня революція» поступово зруйнує сучасний порядок і побудує новий. Франко також проповідував ідеї освіти народу.

Михайло Драгоманов (1841-1895) у своїх концепціях поєднує соціалістичні ідеї рівності та справедливості з буржуазно-демократичними ідеями конституційного права, широкого місцевого самоврядування, політичної боротьби. У ряді випадків він виступає за соціальну революцію. Вій вважав, що складні соціально-політичні проблеми зможе вирішити не повстання, яке є стихійним виступом робітників, а революція як широкий рух народу, який розуміє, «що скидати йому і чим замінити скинуте».

Політичні погляди українофілів. Теоретики цього напрямку розглядали історію українського народу з точки зору його самобутності, відокремлення від інших слов'янських народів. На їхню думку, український народ склався з виникненням стародавньокиївської держави, володів особливими козацькими традиціями і власною провідною ідеєю історичного розвитку.

Так, В. Антонович вважав, що кожний народ у своєму політичному житті керується власною ідеєю. Історичному розвитку українського народу властива особлива ідея, заснована на принципах демократизму і визнання рівних прав для кожного члена суспільства. Однак недостатній рівень матеріального і культурного розвитку українського народу не дозволили йому повністю реалізувати цю ідею. Антонович формулює основні завдання інтелігенції. Вона повинна допомагати своєму народові в освіті, розвитку самосвідомості, засвоєнні своїх прав для того, щоб він зміг самостійно визначити власний історичний шлях. Прихильники українофілів у XIX ст. відстоювали ідею про встановлення в Україні культурно-національної автономії, створення умов для розвитку української мови, літератури та мистецтва.

У третьому питанні треба усвідомити, що XX ст. В історії України пов’язано з процесом реалізації політичних ідей на практиці. Розвиток всієї політичної думки з початком століття придбає новий статус втілення програми політичних партій і руху.

Вимоги перших партій України. У період першого десятиліття XX століття в Україні почався бурхливий процес формування різноманітних політичних партій та суспільних рухів. Вони були не багаточисельні і політичного впливу на соціально-політичне життя українського народу не зробили.

Ліберальна думка в Україні була відображена у вимогах таких політичних партій, як Українська демократична, Українська радикальна, Українська демократично-радикальна. Лідери цих партій виходили з ідеї про необхідність класового примирення на основі спільності національних інтересів українського народу в боротьбі за надання Україні статусу автономії. У всіх проектах були вимога про надання політичних свобод.

Революційно-демократичні ідеї висунули Революційно-демократична партія, Українська соціалістична партія, Українська соціал-демократична партія. Революційно-демократичні партія висунула в своїй програмі тези про аграрний характер української нації. Цим була визначена відмова від нама­гань створити диктатуру пролетаріату, відмова від конфіскації поміщицьких земель. Програма передбачала проведення аграрної реформи за рахунок дольових, церковних і монастирських земель; була висунута вимога надання Україні культурно-національної автономії з окремим сеймом.

Українська думська фракція. 1 Центральна Рада: ідеали і реальність. З утворенням 17 жовтня 1905 р. Першої Державної думи в ній сформувалася Українська фракція. її ідейним натхненником став М. С. Грушевський (1861-1934), який запропонував свій конституційний проект. В його основі лежали принципи республіканського правління та демократизації імперії. Україна мусила отримати статус національної автономії з широкими політичними та культурними правами.

Українська думська громада в першій Думі висунула вимогу про надання Україні політичної автономії, застосування української мови в школах, судах та місцевих адміністративних органах. Найбільш демократичну позицію зайняла фракція українців у другій Думі. Розглядалися питання про надання не тільки прав автономії, але й проведення амністії політичних ув'язнених, надання свободи слова, друку, здійснення українізації шкіл.

Однак ці вимоги української фракції не були поставлені в основу політики в Україні. Державна Дума і в цьому питанні не була в змозі втілити запропоновані проекти.

Прагнення до досягнення незалежності української держави частково втілилося Центральною Радою (1917). Особливе місце в політичній позиції Центральної Ради займає постанова про надання всім громадянам широких політичних свобод, про надання всім народам права автономії, про затвердження Конституційного суспільного устрою, ліквідацію поміщицького землеволодіння.

Було поставлене питання про упорядкування федеративних зв'язків України з іншими народами Росії. Теоретичною основою рішень Центральної Ради служили ідеї М. Грушевського. Голова Центральної Ради ставить питання про утримання національної автономії України, про формування в новій незалежній державі федеративного устрою з усіма необхідними рівними правами всіх народів України, встановлення місцевого самоврядування, створення умов для відродження та розвитку мови і культури всіх націй і народностей. Грушевський виступає проти націоналістичного гасла «Україна для українців» і закликає до встановлення тісних контактів з народами Росії.

Але діяльність Центральної Ради не була підтримана основною частиною населення, і тому їй не вдалося здійснити в цілому прогресивні ідеї державної перебудови в Україні.

В історії політично-правової думки в Україні переважали демократичні тенденції. Очевидно, вони отримали подальший розвиток в сучасній українській політичній теорії і практиці.