1.8 Припинення зобов'язань

Припиненням зобов'язання називається ліквідація з передбачених законом або договором підстав існування суб'єктивних прав і обов'язків, які становлять його зміст. Внаслідок цього учасників зобов'язання більше не пов'язують ті права і обов'язки, які раніше з нього випливали. Припинення зобов'язань настає внаслідок дії так званих правоприпиняючих юридичних фактів, які можуть бути як подіями (смерть боржника або кредитора у зобов'язаннях особистого характеру), так і діями (повернення боргу, передача речі тощо). Слід зазначити, що припиняються зобов'язання тільки правомірними юридичними діями. Правопорушення не припиняють зобов'язання, а спричиняють лише трансформацію вже існуючих правовідносин або виникнення позадоговірних деліктних зобов'язань, якщо до цього сторони не знаходилися у відносних правовідносинах. Правомірні дії, що припиняють зобов'язання, за своїм характером частіше за все є правочинами (договорами). Такий висновок слідує з аналізу ст. 525 ЦК, яка забороняє односторонню відмову від виконання зобов'язань і односторонню зміну умов договору. Разом з тим законом можуть бути встановлені винятки. Так, зобов'язання, що виникають із договору доручення, можуть бути припинені односторонньою відмовою від договору повіреного або довірителя (ст. 1008 ЦК). У цьому випадку підставою припинення зобов'язання є односторонній правочин. Закон (ст. 598 ЦК) не визначає вичерпно підстави припинення зобов'язання, встановлюючи, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, передбачених договором або законом. При цьому припинення зобов'язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Необхідною умовою тут є визначеність у договорі або в законі підстав для одностороннього припинення зобов'язання. Так, згідно зі ст. 615 ЦК у разі порушення зобов'язання однією стороною, друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом (наприклад, п. 4 ч. 1 ст. 708 ЦК - у разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, установлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару покупець має право відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми). Внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов'язання або воно припиняється. Право сторін стосовно припинення повністю або частково договірних зобов'язань виражається в принципі "свободи договору" (ст. 627 ЦК). Однак це не виключає можливості встановлення в законі заборони припиняти визначені зобов'язання за згодою сторін.

Окремі випадки припинення зобов'язань.

1. Виконання зобов'язання є "ідеальною" підставою його припинення. Власне кажучи, зобов'язання для того і встановлюються (як договором, так і законом), щоб бути згодом виконаними.

Існує думка, що дії, спрямовані на виконання зобов'язання, можна вважати односторонніми правочинами1. Якщо формально підходити до вирішення цього питання, використовуючи визначення правочину як дії суб'єктів цивільного права, спрямованої на встановлення, зміну, припинення цивільних прав і обов'язків, то підстави для такого висновку начебто є.

Однак такий підхід здається виправданим тільки щодо недоговірних зобов'язань. Наприклад, добровільне відшкодування заподіяної шкоди можна розглядати як одностороннє волевиявлення порушника, спрямоване на припинення зобов'язань із заподіяння шкоди. Проте він непридатний для характеристики виконання договірних зобов'язань. Контрагент за договором, виконуючи його умови, не здійснює правочину (волевиявлення), а виконує покладені на нього обов'язки. Якщо вважати виконання договору одностороннім правочином, то можна дійти висновку, що й сам він становить лише сукупність односторонніх правочинів. Але це розмиває поняття договору як такого і суперечить його визначенню як двостороннього правочину (угоди сторін). Слід взяти до уваги, що припинення зобов'язання тягне лише належне його виконання (ст.ст. 526, 599 ЦК). 2. Передання відступного припиняє зобов'язання, якщо на те е згода сторін. Відступне - це певне майно, що передається замість виконання зобов'язання. Саме передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо) за згодою останнього і е підставою припинення зобов'язання. Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами (ст. 600 ЦК) Угода про відступне, як правило, укладається вже в ході виконання зобов'язання, в тому числі й після закінчення зазначеного в зобов'язанні терміну. Відступне не слід змішувати з новацією. Відступне припускає повне припинення юридичного зв'язку між сторонами. При новації (ст. 604 ЦК) відбувається заміна первісного зобов'язання. 3. Зарахування зустрічних вимог. Зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги (ст. 601 ЦК).

Зарахування можливе за наявності таких умов:

а) зустрічність вимог. Це означає, що сторони одночасно беруть участь у 2 зобов'язаннях, і при цьому кредитор за одним зобов'язанням є боржником в іншому зобов'язанні. Немає принципових перешкод до одночасного заліку кількох зобов'язань кожної зі сторін, а також до заліку одночасно зобов'язань 3 і більше учасників. Прикладом може слугувати можливість заліку вимог боржника до фактора у договорі факторингу, заснованих на його договорі з клієнтом (ст. 1085 ЦК);

б) однорідність вимог (гроші, однорідні речі). При цьому слід мати на увазі, що сторони з метою проведення зарахування, своєю угодою не можуть змінювати предмет вимог (наприклад, оцінити речі в грошах). Така штучна "однорідність" не має правового значення, і зарахування неможливе;

в) "готовність" вимог. Необхідно, щоб строк виконання зобов'язань або вже настав, або був визначений моментом запитання, або щоб термін не був вказаний взагалі, тобто виконання можна вимагати в будь-який момент;

г) ясність вимог. Припускається, що між сторонами немає спору щодо характеру зобов'язання, його змісту, умов виконання тощо. Якщо одна сторона звернулася із заявою про зарахування, а інша сторона зобов'язання протиставить цій вимозі заперечення щодо характеру, терміну, розміру виконання тощо, то в такому випадку суперечка підлягає судовому розгляду і зарахування можливе лише за рішенням суду. Згідно з ч. 2 ст. 601 ЦК зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї зі сторін. Можливість заліку за заявою однієї зі сторін, разом з тим, означає неприпустимість заперечування зарахування іншою стороною.

Зарахування не допускається щодо зустрічних вимог: 1) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; 2) про стягнення аліментів; 3) щодо довічного утримання (догляду); 4) у разі спливу позовної давності; 5) в інших випадках, встановлених договором або законом. Особливості має зарахування в разі заміни кредитора. У цьому випадку боржник має право пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора, але зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання, або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором або якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором - на момент його виконання (ст. 603 ЦК). Особливість зарахування полягає в тому, що воно може припинити одразу 2 зустрічних зобов'язання - за умови рівності розміру вимог. Якщо зустрічні вимоги нерівні, то може мати місце часткове зарахування: більше за розміром зобов'язання продовжує існувати у частині, що перевищує менше. 4. Новація (оновлення зобов'язання) - має місце у тому випадку, коли зобов'язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами (ст. 604 ЦК). Як правило, нове зобов'язання відрізняється від попереднього своїм змістом (характером прав і обов'язків, їх обсягом, порядком виконання тощо). Для того, щоб новація відбулася, сторони повинні обумовити в своїй угоді припинення зобов'язання, що існувало раніше, і заміну його новим зобов'язанням. Оскільки нове зобов'язання скасовує старе, то новація припиняє всі додаткові зобов'язання, що забезпечують виконання колишнього зобов'язання, якщо сторони не домовилися, що ті продовжують свою дію. Однак якщо має місце не новація, а проста зміна умови договору (наприклад, подовження строку його дії), то додаткові зобов'язання свою дію зберігають.

Новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом. 5. Стаття 604 ЦК як припинення зобов'язання за домовленістю сторін, розглядає лише новацію. Проте слід зазначити, що на домовленості сторін ґрунтується і такий засіб припинення зобов'язання, як прощення боргу, тобто звільнення кредитором боржника віл його обов'язків (ст. 605 ЦК). Характерною рисою прощення боргу є те, що воно не припускає зустрічного задоволення; в іншому випадку йшлося б про новацію, а не про прощення боргу. Боржник має право заперечувати проти зняття з нього боргу, але тільки доти, доки не настав строк виконання зобов'язання. Якщо строк виконання зобов'язання настав, то боржник або має виконати зобов'язання, або зобов'язаний прийняти звільнення від боргу. Прощення боргу одним з контрагентів не звільняє його від виконання власного (зустрічного) обов'язку (так, прощення боргу у вигляді сплати квартирної плати не звільняє най мода в ця від виконання обов'язку з капітального ремонту). Прощення боргу не допускається, якщо це порушує права третіх осіб щодо майна кредитора. Наприклад, не допускається прощення боргу при майбутньому визнанні кредитора неспроможним (банкрутом). Відповідні заходи проти цього містить, зокрема, Закон від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.).

6. Поєднання боржника і кредитора в одній особі.

Така ситуація можлива, якщо боржник придбає право вимоги, що належало раніше його кредитору. Наприклад, це може бути злиття юридичних осіб, спадкування, придбання майна тощо. Наприклад, громадянин, який знімав житло у приватному будинку, купує цей будинок. Таким чином, він набуває права кредитора щодо наймачів і стає начебто кредитором щодо себе - колишнього наймача.

7. Неможливість виконання припиняє зобов'язання, якщо вона викликана обставинами, за які жодна зі сторін не відповідає.

Якщо неможливість виконання виникла внаслідок порушення зобов'язання, то воно не припиняється, а трансформується в додаткові обов'язки (відшкодувати заподіяні збитки, сплатити штраф тощо). Наприклад, якщо неможливість виконання зобов'язання виникла навіть з обставин, що не залежать від боржника, але після прострочення з його сторони, то він як сторона, що порушила зобов'язання, несе відповідальність згідно з правилами ч. 2 ст. 612 ЦК

8. Припинення зобов'язання смертю фізичної особи має місце в тих випадках, коли виконання неможливе без особистої участі боржника, або виконання призначене особисто для кредитора, або зобов'язання в інший спосіб нерозривно пов'язане з особою кредитора. Таким чином, це можливо, швидше за все, у вигляді винятку - необхідною умовою є особистий характер зобов'язання. У іншому випадку зобов'язання зберігаються внаслідок правонаступництва.

9. Зобов'язання припиняється також ліквідацією юридичної особи. На відміну від попередньої ситуації, таке припинення є загальним правилом. Ліквідація юридичної особи (боржника або кредитора) за загальним правилом є підставою припинення зобов'язання. Виняток становлять випадки, прямо передбачені законом або іншими нормативно-правовими актами (наприклад, вимоги потерпілих про відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю, в порядку правонаступництва переходять до вищестоящої організації або до організації, зазначеної в рішенні про ліквідацію юридичної особи). Виконання зобов'язання - це здійснення боржником тієї дії, яку має право вимагати від нього кредитор на підставі зобов'язання, що існує між ними. Вимоги до виконання зобов'язань визначають, насамперед, принципи - закріплені в законі основоположні засади, відповідно до яких будується правове регулювання реалізації суб'єктивних прав і обов'язків у цих правовідносинах. Таким чином, можна зробити висновок, що визначальним є принцип виконання зобов'язання належним чином, який містить низку вимог щодо його реалізації.

Орієнтири визначення загальних умов належного виконання зобов'язань встановлюють ст.ст. 526-545 ЦК, аналіз котрих дозволяє зробити висновок, що зобов'язання мають виконуватися:

1) щодо належного предмету зобов'язання;

2) належними сторонами;

3) у належний строк;

4) у належному місці;

5) належним способом (і з належним оформленням). Предмет виконання - це певні матеріальні або духовні блага, в зв'язку зі створенням або передачею яких було встановлене зобов'язання. У предметі виконання виражаються найбільш істотні обов'язки боржника з належного виконання договірного зобов'язання. Це пов'язано з тим, що від належного виконання зобов'язання щодо його предмета залежить питання набуття кредитором саме тих благ, заради яких він вступив у договірні відносини. Розрізняють виконання зобов'язання залежно від властивостей речей, що є їх предметом, виконання грошових зобов'язань, а також виконання альтернативних і факультативних зобов'язань. Якщо кредитору повинна бути передана індивідуально-визначена річ, то зобов'язання може бути виконане тільки шляхом надання саме цієї речі. Якщо зобов'язання є родового характеру, то воно вважається належно виконаним при передачі боржником відповідної кількості предметів цього роду. Загальним правилом є виконання зобов'язання повністю (у повному обсязі). Тому кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно зі ст.ст. 524, 533 ЦК грошові зобов'язання мають бути виражені у вітчизняній валюті, тобто в гривнях. Виняток з цього правила допускається тільки у випадках, прямо передбачених законодавством. Проте оскільки суб'єкти зобов'язань мають можливість визначення у зобов'язанні грошових еквівалентів в іншій валюті, виникає потреба коригування цін на момент виникнення зобов'язання і на момент його виконання. У зв'язку з цим ч. 2 ст. 533 ЦК містить спеціальне правило, за яким якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Висновок: Зобов’язальне право – це система цивільно-правових норм, які регулюють майнові відносини у сфері обігу речей, іншого майна та майнових прав, а також майнові відносини, пов’язані з відшкодуванням майнової та моральної шкоди Предмет зобов’язального права становлять такі групи цивільно-правових майнових відносин:

1. договірні зобов’язальні відносини – майнові відносини у сфері обігу речей, іншого майна та майнових прав, тобто відносини, пов’язані з передачею однією особою іншій належного їй майна чи майнових прав;

2. позадоговірні зобов’язальні відносини – майнові відносини, пов’я­зані з виникненням в однієї особи зобов’язання перед іншою на підставі не договору, а іншої, передбаченої законом події, наприклад публічного обіцяння винагороди, оголошення конкурсу тощо;

3. деліктні відносини – майнові відносини, пов’язані з відшкодуванням майнової та моральної шкоди, заподіяної правопорушенням. По своїй суті деліктні відносини становлять особливий різновид позадоговірних зобов’язальних відносин.

Конкретне зобов’язальне правовідношення, що виникло між конкретними сторонами, називається зобов’язанням. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Сторонами у кожному зобов’язанні є боржник і кредитор. У зобов’язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. Якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що має право вимагати від неї.

В окремих випадках, крім кредитора і боржника, у зобов’язаннях можуть брати участь і треті особи. Необхідно мати на увазі, що зобов’язання ніколи не створює обов’язку для третьої особи, воно може породжувати для неї лише права щодо боржника та (або) кредитора. Так, у договорі найму (оренди) житла може передбачатися право наймача вселити у це житло для постійного проживання у ньому інших осіб, наприклад членів сім’ї. У цьому разі вони будуть розглядатися як треті особи, що мають право користуватися житлом нарівні з наймачем, але обов’язок вносити плату за користування житлом лежить лише на наймачеві.

Зобов’язання можуть виникати за наявності передбачених законодавством підстав. Такими підставами, зокрема, є:

1. цивільно-правовий договір – домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків;

2. адміністративний акт – розпорядження органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, спрямоване до конкретної фізичної чи юридичної особи, згідно з яким в останньої виникають майнові права та/або обов’язки. В умовах нормально функціонуючої ринкової економіки адміністративний акт як підстава виникнення цивільно-правових зобов’язань практично не використовується. В умовах же переходу від планової економіки до ринкової така підстава виникнення зобов’язань може існувати, наприклад, при закупівлі товарів, робіт, послуг за державні кошти, наданні державних дотацій суб’єктам господарювання тощо;

3. заподіяння майнової чи моральної шкоди. Внаслідок заподіяння особою-правопорушником майнової чи моральної шкоди іншій особі виникає зобов’язання цієї особи відшкодувати заподіяну шкоду. Таке зобов’язання може бути реалізоване як добровільно, зокрема шляхом укладення мирової угоди, так і у примусовому, як правило, судовому порядку;