Контрольні питання з курсу «Сучасна українська літературна мова»

1 Модуль

1. Поняття про звуковий склад української мови. Фонетичний і фонологічний аспекти вивчення звукового складу української літературної мови.

2. Предмет і завдання фонетики як мовознавчої дисципліни.

Фоне́тика  — це розділ мовознавства, в якому вивчають звуковий склад мови. Об'єктом вивчення фонетики є звуки, їх властивості і функції, закономірності поєднання, фонетичні процеси, одиниці, засоби, ознаки.

Особливості вивчення фонетичних проблем у різних напрямках мовознавства розділили фонетику на фонетику у вузькому розумінні, або субстанційну фонетику, та фонологію (функціональну фонетику). Предметом фонетики у вузькому її розумінні є звукова субстанція мовлення. До вивчення звукового потоку підходять багатоаспектно, адже звук генерується, передається і сприймається. Відповідно науку про звукову субстанцію формує артикуляційна фонетика, акустична фонетика та перцептивна фонетика. Фонологія досліджує особливості й закономірності функціонування звукової матерії лінгвосистеми.

Звукові одиниці, які служать засобом передачі думки, досліджує спеціальна наука — фонетика.

Фонетика (від гр. phonetikos — звуковий) — галузь мовознавства, в якій вивчається звукова система мови у зв'язку з її смисловою роллю та різноманітні звукові зміни, що виступають у мовленні при сполученні звукових елементів між собою.

Фонетика у вузькому значенні ставить перед собою такі завдання: охарактеризувати артикуляційно-перцептивну та акустичну природу мовних звуків і дати їх класифікацію; встановити, в якому оточенні можуть виступати звуки даної мови; яких змін вони зазнають досліджує, якими ознаками розрізняються вони між собою, які варіанти фонем з'являються в різних фонетичних умовах; вивчає смислову функцію інших одиниць — наголосу й інтонації.

3. Предмет і завдання фонології як мовознавчої дисципліни, що вивчає звуки української мови з погляду їх смислорозрізнювальних функцій.

Фонологія (від греч.(грецький) phone – звук і ...логия ) , розділ мовознавства, наука про звукових буд мови, що вивчає будову і функціонування найдрібніших незначимих одиниць мови (складів, фонем ) . Ф. відрізняється від фонетики тим, що в центрі її уваги знаходяться не самі звуки як фізична даність, а та роль (функція), яку вони виконують в мови як компоненти складніших значимих одиниць, – морфем, слів . Тому Ф. інколи називають функціональною фонетикою. Співвідношення Ф. і фонетики, за визначенням Н. С. Трубецкого, зводиться до того, що початок будь-якого фонологічного опису полягає у виявленні смислоразлічительних тих, що звукових протиставили; фонетичний опис приймається як вихідний пункт і матеріальна база. Основною одиницею Ф. є фонема, основним об'єктом дослідження – зіставлення ( опозиції ) фонем створюючі в сукупності фонологічну систему мови (фонологічну парадігматіку ) . Опис системи фонем передбачає використання термінів розрізняльних ознак (РП), службовців підставою зіставлення фонем. РП формулюються як узагальнення властивостей артикуляцій і акустичних звуків, що реалізовують ту або іншу фонему (глухість – дзвінкість, відвертість – закритість і т.п.). Найважливішим поняттям Ф. є поняття позиції (див. Позиція фонологічна), яке дозволяє описати фонологічну синтагматіку,тобто правила реалізації фонем в різних умовах їх зустрічається в мовній послідовності і, зокрема, правила нейтралізаціїфонемних зіставлень і позиційної варіативної фонем.

4. Поняття фонеми. Інваріант (головний вияв) і варіанти фонеми, її функції.

Фонема — це втілення діалектичної єдності конкретного й абстрактного. Конкретний вияв кожної фонеми в мовному потоці називається відтінком, або алофоном, фонеми. Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звуку тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [и^е] або [е^и] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.

Інваріант – сильна позиція фонеми (незмінність)

5. Система фонем сучасної української літературної мови. Голосні фонеми, їх класифікація. Артикуляційна та акустична характеристики голосних фонем у їх головних виявах. Варіанти голосних фонем у ненаголошеній і наголошеній позиціях.

Система голосних фонем

Голосні звуки складаються з чистого тону. В українській мові 6 голосних фонем: а, о, у, є, и, і. Кожній голосній фонемі притаманні чотири розрізнювальні (диферендійні) ознаки: чис­тий тон, ряд, піднесення, наголошеність чи ненаголошеність.

 Ряд голосної фонеми визначається тим, яка частина язика напружується й піднімається: передня чи задня; піднесення — наскільки високо піднімається відповідна частина язика.

В українській мові є три голосні переднього ряду і три — заднього. Упередньому ряду вони від низького до високого піднесення розташовуються так: є — и — і; у задньому — відпо­відно: а — о — у.

За міжнародною класифікацією і та у — звуки високого піднесення, и — високо-середнього, є та о — середнього, а — низького. Але якщо брати до уваги відносне положення язика при творенні різних суміжних звуків у кожному ряду, то в передньому ряду и сприймається як звук середнього піднесен­ня (між і та є), а є —низького. Саме так розрізняють їх наші мовнослухові аналізатори.

Розташування голосних відповідно до їхнього творення і сприймання схематично можна зобразити так:

Піднесення	Ряд
передній	задній
Високе	і	У
Середнє	и	0
Низьке	є	а

Проміжки між положеннями язика при творенні голосних переднього ряду менші (бо вужча передня частина ротової по­рожнини), ніж при творенні голосних заднього ряду. Тому у сприйманні голосних переднього ряду частіше трапляється попарне сплутування їх (є — и, и — і), ніж голосних заднього Ряду (а —о, о —у).

Як вже зазначалося, під час вимовляння звуків о та у губи заокруглюються і витягуються трохи вперед — таким чином збільшується об'єм ротового резонатора. Тому ці звуки нази­вають ще лабіалізованими (огубленими). На розрізнення звуків як фонем ця ознака (лабіалізація) суттєво не впливає, вона відіграє лише допоміжну роль.

Голосні бувають наголошені й ненаголошені.

Артикуляційна характеристика голосних фонем

Голосний [а] основний алофон фонеми /а/ нелабіалізований голосний заднього ряду, низького підняття.

Голосний [о] основний алофон фонеми /о/ лабіалізований голосний заднього ряду середнього підняття.

Голосний [у] основний алофон фонеми /у/ дуже лабіалізований голосний заднього ряду, високого підняття.

Голосний [е]. основний алофон фонеми /е/ звук переднього ряду, що твориться на межі з середнім рядом, середнього, але дуже зниженого підняття.

Голосний [и] основний алофон фонеми /и/ нелабіалізований голосний переднього ряду, високо-середнього ПІДНЯТТЯ .

Голосний [і] основний алофон фонеми /і/ нелабіалізований голосний переднього ряду, високого підняття.

6. Приголосні фонеми, їх класифікація. Артикуляційна та акустична характеристики приголосних фонем у їх головних виявах. Протиставлення приголосних фонем за твердістю - м’якістю. Варіанти приголосних фонем.

Система приголосних фонем

Основною ознакою приголосних звуків є шуми, які вини­кають унаслідок проходження видихуваного повпря через різні перепони, утворювані органами мовлення.

В українській мові є 32 приголосні фонеми. їх розрізня­ють так:

а) за участю тону й шуму: сонорні — тон переважає над шумом: м, в, н, н', л, л', р, р', й («ми винили рій»); дзвінкі — шум переважає над тоном: б, д, д', дз, дз', з, з', дж, ж, r, r («буде гоже ґедзю у джазі»); глухі — склада­ються тільки з шуму: п, ф, т, -т’, ц, ц’, с, с', ч, ш, к, х («усе це кафе «Птах і чаша»);

б)  за місцем перепони на шляху видихуваного повітря: губні — утворюються зближенням чи зімкненням нижньої губи або з верхньою губою, або з верхніми зубами: м, в, п, б, ф («мавпа Буф»); зубні — утворюються зближенням чи зімкненням кінчика язика передніми зубами та альвеолами: д, д', т,т', з, з', дз, дз', с, с', ц, ц', л, л', н, н' («де ти з'їси ці лини»); передньопіднебінні — утворюються зближенням відтягнутого назад кінчика язика з твердим піднебінням: р, р', й, дж, ж, ч, ш; задньоротові — задньоязикові г, к, х, що творяться внаслідок активної участі задньої частини слинки язика, та глотковий г;

в) за способом подолання перепони: зімкнеш (проривні) — під час промовляння їх активний і пасивний органи мовлення утворюють зімкнення, шо проривається під натиском видихуваного повітря: м, б, п, н, н', д, д', т, т', г, к; щілинні (фрикативні) — під час вимови їх струмінь видихуваного повітря проходить крізь вузьку щілину: в, ф, л, л', з, з', с, с', г, х; зімкнено-щілинні (африкати) — вимова їх починається із зімкнення і закінчується проходженням видихуваного повітря крізь утворену щілину: дз, дз', ц, ц*, дж, ч. До зімкнено-шілинних слід віднести й звуки р, р', артикуляція яких, як і будь-яких африкатів, починається із зімкнення, яке переходить у щілину; різниця полягає лише в тому, що під час артикуляції звуків р, р' це повторюється 3—4 рази (тому ці звуки називають вібрантами);

і) за підняттям середньої спинки язика до піднебіння: тверді — середня спинка язика не піднімається: м, в, н, л, р, б, д, дз, з, дж, ж, г, г, п, ф, т, ц, с, ч, ш, к, х; м 'які — середня спинка язика піднімається: н', л', р', й, д', дз', з', т-,

г) за характерним шумом: шиплячі: ш, ч^ж, дж («ще їж­ джу»); свистячі: с, с', ц, ц', з, з', дз, дз'.

У цілому система приголосних фонем української мови має такий вигляд (з. — зімкнені; щ. — щілинні; з.-щ. — зімкнено-шілинні):

За участю тону й шуму

За місцем і способом творення

Губні

Зубні тверді

Зубні м'які

Під­небінні

Задньо-ротові

3.

щ.

3.

з.-щ.

3.

З.-Щ.

щ.

з.-щ.

щ.

3.

І.

Сонорні

м

в

н

—

л

н'

—

л'

р, р'

й

—

—

Дзвінкі

б

—

д

дз

3

д'

дз'

3'

ДЖ

ж

г

г

Глухі

п

ф

т

Ц

с

т'

ц'

с'

ч

ш

к

X

Від місця приголосної фонеми в системі залежать її арти­куляційні й правописні особливості.

Приголосні розрізняють за наявністю або відсутністю палаталізації (або за твердістю і м'якістю). Палаталізація звуків, або пом'якшення, виникає внаслідок додаткового підняття передньої і середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Ця додаткова артикуляція наближається до артикуляції голосного [і]. Коли до основної артикуляції приголосних приєднується додаткова і - подібна артикуляція, то об'єм ротового резонатора помітно зменшується і власний тон приголосного підвищується.

М'які приголосні за ступенем вияву м'якості, в свою чергу, поділяють на три типи :

1. власне м'який приголосний [й], при вимові якого середня спинка язика торкаєть­ся твердого піднебіння. У зв’язку з цим і-подібна артикуляція є не додатковою, а основною, органічно властивою цьому приголосному;

2. пом'якшені, або палаталізовані, при утворенні яких і-подібна артикуляція є не основною,а додатковою;

3) напівпом'якшені, або напівпалаталізовані, при вимові яких додаткова і-подібна артикуляція ослаблена.

Класифікація основних алофонів українських приголосних

Узагальнюючи артикуляційні характеристики основних алофонів приголосних української мови, можна констатувати, що вони розрізняються (протиставляються) за такими основними ознаками:

І. За активним мовним органом:

1. Губні: /б/, /п/, /в/, /ф/,/ м/.

2. Передньоязикові: /д/,/д/, /т/, /т/, /з/, /з'/,/ с/, /с'/,/ ц/, /ц/,/дз/,/дз/ , /ж/, /ч/,ш/, /дж/, /л/,/ л'/,/ н/,/ н'/,/ р/,/ р/.

3. Середньоязикові: /й/.

4. Задньоязикові: /ґ/, / к/,/ х/.

5. Глоткові (фарингальні): /г/.