Ист. укр. культ. Т.2

261

XIII — XV ст. 48 У вступі до "Епістолії небесної" вказується, що у місті Єрусалимі (у іншій групі редакцій — у Римі) з неба впав лист, який виявився посланням Ісуса Христа до людей. Оповідь ведеться від першої особи — Спасителя. Він нагадує християнам про важливі біблійні події, що сталися у п’ятницю та неділю, і закликає шанувати ці дні, а якщо цього не робитимуть, то напустить на них звірів двоголових, зміїв крилатих, закидає їх гарячим камінням, заллє водою тощо, і вони потраплять "во огнь вічний". Людство може врятуватися, звучить рефреном у посланні, якщо шануватиме святу неділю та поститиме у середу й п’ятницю. Тоді Христос буде до людей милостивим. "Епістолія" — один з найпоширеніших апокрифів в українській писемності, що міцно ввійшов у фольклор, і у видозміненому вигляді дожив до наших днів 49.

Десь у XIV ст. з’являється ще один есхатологічний апокриф "Пророчество Ісаїно сина Амосова". Цей твір, написаний під враженням монголо-татарської навали, сповнений апокаліптичних мотивів і помережаний ремінісценціями з Біблії. Не виключено, що "Пророцтво Ісаїно" створено під впливом "Епістолії небесної". Бог погрожує грішним людям різними карами й кінцем світу. Анонімний автор майстерно змальовує страшну картину останніх днів цього світу. Гнів Божий принесе повний занепад моралі, війни, голод тощо. Люди будуть віддані на такі муки, що від їхнього крику "потрясеть ся земля, солнце помрькнет, и луна преложит ся в кров" 50.

47 Рыстенко А. В. Сказание о двенадцати снах царя Мамера в славянорусской литературе // Летопись истор.-филолог. общ-ва при имп. Новорос. ун-те. — Одесса, 1905. — Т. 13. — С. 102.

4S Грушевський М. Історія української літератури. — Київ, 1995. — Т. 5. — С. 53 — 54.

9 Пелешенко Ю. "Епістолія небесна" в українській словесності // Європейське Відродження та українська література XIV — XVIII ст. — Київ, 1993. — С. 160-174.

50 Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів // Зібр. тв. — Т. 4. — С. 251.

Плакатиме від жаху земля, море, ріки і все пекло, продовжує автор.

Згадки в індексах заборонених книг та ряд південнослов’янських, російських і молдавських списків дають підстави твердити, що в Україні у XIV — XV ст. був відомий ще один апокрифічний твір — "Повість про Макарія Римлянина". У першій частині тут розповідається про подорож ченців Феофіла та Гигіна (останнє ім’я в різних списках має написання як Ригнін, Ригін, Угин) у пошуках земного раю. Мандруючи до місця, де "небо землі приціпляється" 51, вони проминають Персію, Індію та ряд інших дивовижних країн. На високих і страшних горах бачать безліч зміїв, аспидів, василісків, єдинорогів та буйволів; прикутого до скель велетенського чоловіка, який катується, палений вогнем, та жінку, що обвита лютими скорпіонами. Герої повісті потрапляють у страшні місця, де караються грішники; їхній шлях пролягає біля стовпа, поставленого Александром Македонським на честь перемоги над персами. І тільки покровительство Господа, що посилає ченцям провідниками то голуба, то оленя, рятує відважних мандрівників і допомагає їм щасливо подолати усі перешкоди. Нарешті герої натрапляють на печеру, де відлюдно мешкає чоловік з білими, як молоко, волоссям і бородою, а "лице єго аки Ангела" 52. Пустельником виявився Макарій, який, дізнавшись про мету подорожі іноків, повідомляє, що до раю смертному ніколи не дійти. Другу частину повісті становить розповідь Макарія Римлянина про своє життя. Це фактично окремий агіографічний твір. Пустельник оповідає, як покинув дім заможних батьків у Римі, подорожував, жебраючи хліб, як натрапив на печеру з левенятами і годував їх "аки своя сины" 53. Потім Макарій був спокушений дияволом в образі вродливої жінки, згрішив з нею, довго каявся і нарешті зустрів Христа Спасителя. З того часу святий благочестиво живе на відлюдді. "Повість про Макарія Римлянина" закінчується поверненням трьох ченців до свого монастиря, молитвою їх та братії Отцю, Сину і Святому Духові.

262

Другий південнослов’янський вплив. "Плетіння словес". Пожвавлення культурних відносин між Україною та південнослов’янськими землями припадає на кінець XIV — першу половину XV ст. Цей період, що дістав назву другого південнослов’янського впливу, тією чи іншою мірою позначився на духовній культурі українського народу, хоча не став визначальним в жодній її галузі, в тому числі й у літературі. Через посередництво болгар на українських землях поширюється ісихазм. Характерно, що поширення ісихастських ідей у XIV — XV ст. виявлялося не так у появі творів самих теоретиків ісихазму, як у перекладах та переписуванні теологічної літератури, яку рекомендували для читання Григорій Синаїт та Григорій Палама. У другій половині XIV — XV ст. значна частина рукописних збірок, створених в Україні, Білорусі та Росії, містить твори Іоанна Синайського, Ісаака Сирина, Діодоха Фотійського, Симеона Нового Богослова, Ісихія, Максима Сповідника, Василія Великого, Григорія Синайського, Авви Дорофея, Калліста, Ніла Синайського, Псевдо-Діонісія Ареопагіта 54.

51Перетц В. Н. Отчет об экскурсии семинария русской филологии в Киев 30 мая — 10 июля 1915 г.

—Киев, 1916. — С. 111.

52Там само. — С. 117.

53Там само. — С. 121.

54Див.: Соболевский А. И. Южнославяиское влияние на русскую письменность в XIV — XV вв. — Санкт-Петербург, 1894; Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 5. — С. 9; Аихачев Д. С.

Развитие русской литературы X — XVII вв.: Эпохи и етили. — Ленинград, 1973. — С. 94; Історія філософії на Україні. — Київ, 1987. — Т. 1. — С. 152 — 153.

Писання останнього в повному обсязі привіз митрополит Кипріян у копії, яку зробив з південнослов’янського перекладу, здійсненого на Афоні сербським ченцем Ісаєю 1371 р.

З ісихастським рухом і другим південнослов’янським впливом пов’язана й поява "Діоптри" ("Душезрительноє зерцало") візантійського ченця Филиппа Монотропа (Пустельника) 55. Найраніші українські списки цього твору датуються другою половиною XIV ст. Твір був перекладений з грецької мови болгарськими ченцями-ісихастами в середині XIV ст. "Діоптра" складається з "Плачу" та досить об’ємного "Діалогу" — розмови Душі-володарки і Плоті-служниці. Плоть відповідає на питання Душі про людську природу. За Филиппом Пустельником — Плоть (Тіло) — знаряддя Душі, її служниця; за плотські гріхи відповідає Душа. Филип Монотроп у "Діоптрі" використав Біблію, твори отців церкви та античних філософів, а сам жанр "Зерцала" навіяний був йому, мабуть, "Повістю про Стефаніта та Іхнілата" — грецьким перекладом індійської "Каліли і Димни". "Діоптра" широко побутувала на православнослов’янських землях до XIX ст. Саме зацікавленість внутрішнім світом людини, викликана філософією ісихастів, а можливо, й появою передренесансних настроїв, сприяла популярності цього твору в Україні.

Головним осередком ісихастської ідеології в Україні став на деякий час КиєвоПечерський монастир. Але на східнослов’янських землях засвоєння ісихазму було переважно практичне: тут користувалися результатами ісихастських диспутів, а вчення як таке не розвивалося. На основі послання печерського архімандрита Досифея до священноінока Пахомія (кінець XIV — початок XV ст.) можна твердити, що популярна серед ісихастів молитва Ісусова ("Господи Ісусе Христе, сине Божий, помилуй нас (мя грішнаго)" на той час вже була відома у Києві 56.

263

55Прохоров Г. М. Памятники переводной и русской литературы XIV — XV вв. — Ленинград, 1987.

—С. 201 — 285.

56Никольский Н. К. Материалы для истории древнерусской духовной письменности // СОРЯС. — Т. 82. — № 4. — С. 143.

Погляди Григорія Синаїта та Григорія Палами на слово й мову взагалі було покладено в основу так званої Євтимієвої реформи слов’янської писемності та емоційноекспресивного стилю ("плетіння словес"), який з кінця XIV ст. почав застосовуватись і в Україні. Основний принцип цього стилю базувався на філософії ісихастів: ті автори, які культивували його, намагалися знайти у матеріальному нематеріальне, виявити християнські істини в усіх галузях життя. Твори, написані в стилі "плетіння словес" помережені окличними реченнями, риторичними запитаннями, внутрішніми монологами, неологізмами, нагромадженням синонімів, епітетів, порівнянь тощо. Ці художньостильові засоби надають мовленню підвищеної емоційності й служать абстрагованості викладу. Автори гіперболізують свої почуття, чимало уваги намагаються приділити внутрішньому світу людини. Зауважимо, що формальні показники емоційноекспресивного стилю не були принципово новим явищем в українській писемності. Чимало художньостильових засобів, якими оперували автори XV ст., були відомі письменникам попередніх епох і особливо XII — XIII ст., тобто доби орнаментального стилю, але "плетіння словес" включало також і підвищену увагу до людини та її психології. Саме це явище було тісно пов’язане з ісихазмом і з’явилося лише наприкінці XIV ст.

Емоційно-експресивний стиль виявився переважно у літературі "високих" жанрів — житіях, проповідях і похвальних словах. Поширення цього стилю в Україні пов’язане з діяльністю двох видатних церковних і культурних діячів, болгар за походженням та ісихастів за поглядами — Кипріяна та особливо Григорія Цамблака.

Кипріян народився близько 1330 р. у тодішній столиці Болгарії Тирнові. Майбутній митрополит одержав чудову, як на свій час, освіту у Болгарії, в Константинополі та на Афоні. 1374 р. він потрапляє в Україну, де наступного року висвячується на митрополита Київського і Литовського й одразу ж починає боротьбу за митрополичу кафедру усієї Русі. 1390 р. Кипріян утверджується митрополитом усієї Русі й до самої смерті (1406) живе у Москві. Кипріян одним із перших почав проводити в життя Євтимієву реформу слов’янської писемності, що стосувалася основних засад перекладу з грецької, правопису та графіки церковнослов’янської мови. Для цього Кипріян привіз із собою чимало сербських та болгарських книг, розвинув широку перекладацьку діяльність. Зокрема, зберігся його переклад з грецької мови ряду молитов та інших богослужбових текстів 57.

Літературна спадщина письменника складається з ряду слів, житій, послань, грамот (1392 р. — новгородському єпископу Іоанну, 1406 — духовна, яку Кипріян заповідав прочитати на його похороні та ін.). Відомі також листи митрополита (зокрема, від 1385 — 1386 рр. з Візантії на Русь), ряд поетичних творів, зокрема канони і молитви, що присвячені різним церковним відправам. Збереглося три послання Кипріяна до ігуменів Сергія Радонезького і Феодора Симонівського від З червня і 18 жовтня 1376 р.58 Друге послання, створене у київський період діяльності Кипріяна, — гострий публіцистичний твір, в якому автор відстоював свої права на митрополію всієї Русі. Автор викриває церковну політику московського князя Дмитрія Донського, розповідає про свої поневіряння у Москві. Закінчується це послання обіцянкою Кипріяна їхати до Царграда, щоб "оборонитися Богом й святим патріархом и великим собором". Твір написано з великим пафосом; за стилем він більше нагадує політичний памфлет, що був призначений для читання перед певною аудиторією, ніж грамоту, як його називав автор.

За основу своєї редакції "Житія митрополита Петра" (1381) 59 Кипріян узяв "Житіє митрополита Петра", створене 1327 р. невідомим московським книжником. Своє

264

літературне завдання митрополит визначив у короткому вступі, вказавши, що його "Житіє" є похвалою цьому "священноначальнику", оскільки було б дуже "неправедно" "таковаго святителя венець не украшен некако оставити". Доля Кипріяна була дечим подібною до долі Петра: боротьба з іншими кандидатами на митрополію, сутички з супротивниками вже після висвячення на митрополита, переїзд до Москви. "Житіє" автор закінчує похвалою своєму героєві, причому більшу частину похвали Петрові Кипріян присвячує розповіді про власний шлях до митрополичої кафедри. А Петро виступає у ній як патрон і захисник письменника.

Серед інших оригінальних творів Кипріяна варто виділити "Повість про МихайлаМитяя" (1382) 60 — невелике літописне оповідання про те, як московський князь Дмитрій Донськой намагався зробити митрополитом свого ставленика Митяя.

57Дробленкова Н. Ф., Прохоров Г. М. Киприан // Словарь книжников и книжности Древней Руси. — Ленинград, 1988. — Вып. 2, ч. 1. — С. 464 — 475.

58Тексти див.: Прохоров Г. М. Повесть о Митяе: Русь и Византия в эпоху Куликовской битвы. — Ленинград, 1968. — С. 195 — 202.

59Там само. — С. 205 — 215.

60Там само. — С. 218 — 224.

Напружені, драматичні й до певної міри авантюрні події повісті розгортаються під час війни Москви з Ордою. У нейтральній, на перший погляд, літописній оповіді простежуються риси памфлету, іронія, певні недомовки та опозиційний до князя політичний підтекст.

На жаль, майже не збереглося матеріалів, які б засвідчували просвітницьку діяльність Кипріяна в Україні. Відомо тільки, що він був ініціатором відбудови занедбаної на той час Софії Київської. Проте зрозуміло, що впродовж майже п’ятнадцяти років, проведених митрополитом у Києві, він не залишався бездіяльним.

Видатним культурним і церковним діячем був Григорій Цамблак. Він народився, як і Кипріян, у Тирнові. Вчився спочатку на батьківщині, потім, прийнявши чернецтво, у монастирях Афону та Константинополі. Деякий час був ігуменом сербського монастиря у Дечанах, служив у канцелярії вселенського патріарха, був пресвітером митрополичої молдово-волоської церкви в Сучаві. 1409 р. приїздить до Києва, де активно включається у боротьбу за митрополичу кафедру. 1415 р. собор єпископів та мирян українськобілоруської церкви вирішує відокремитися у церковному відношенні від Фотія, який номінально мав титул митрополита Київського і всієї Русі, а жив постійно в Москві, і обирає Григорія Цамблака на митрополита Київського і Литовського. Незважаючи на анафеми вселенського патріарха та владики Фотія, Григорій Цамблак керував православними єпархіями України та Білорусі до самої смерті 1419 чи 1420 р.

Літературна спадщина Григорія Цамблака, одного з найталановитіших письменників слов’янського середньовіччя, охоплює понад 40 творів різних жанрів: житій, похвальних слів, проповідей на різні церковні свята. Твори Григорія відзначаються різноманітністю змісту і вибору образотворчих засобів для втілення думок і почуттів. Не тільки слова, а й сюжети та образи сплітаються в тонке мереживо. У переказах біблійних легенд зустрічаються образи, що вражають силою і глибиною думки, драматизмом, ґрунтовною логічною аргументацією. Під завісою алегорій часто криються численні проблеми, що хвилювали сучасників. Навіть у проповідях, де, на перший погляд, порушено абстрактні загальнохристиянські питання, відчувається публіцистичний струмінь.

Вважається, що в Україні Григорій Цамблак написав "Слово надгробне митрополиту Кипріяну", "Слово похвальне Євфимію Тирновському", п’ять проповідей, визнання віри при посвяченні у митрополити та дві промови, виголошені ним на Констанцькому соборі. "Слово надгробне митрополиту Кипріяну", виголошене у Києві 1409 чи 1410 р., є

265

фактично першим панегіриком, створеним у новому для України емоційноекспресивному стилі. У ньому Григорій не лише використовує традиційні засоби у зображенні свого героя, а й виступає як новатор. Це виявляється у широкому використанні спогадів і особливо в передачі власних почуттів до покійного митрополита, автобіографічних подробиць. Письменник зовсім не використовує самопринизливих формул, як інші середньовічні автори. Натомість всіляко намагається підкреслити близькість до свого духовного батька — Кипріяна, показати читачам, що митрополит всієї Русі прагнув зробити з нього свого наступника. Незважаючи на вимоги тогочасного стилю з його обов’язковою екзальтованістю, у "Слові надгробному Кипріяну" вираз почуття Григорія видається по-справжньому щирим. Автор постійно порівнює діяння Кипріяна з біблійними персонажами, намагаючись провести якомога більше паралелей між митрополитом всієї Русі та біблійними героями.

Уствореному між 1415 і 1418 рр. "Похвальному слові Євфимію Тирновському" Григорій Цамблак частково відходить від традиційного для середньовічної літератури образу християнського героя. З одного боку, Євфимій — носій усіх християнських чеснот: смирення, мудрості, благородства, аскетизму, а з другого — це мужня, зухвала, наполеглива людина, патріот, що вболіває за свою країну і народ. 1393 р., коли турецькі війська обложили Тирново, а болгарський цар Іван Шишман утік зі столиці, Євфимій не тільки лишився з народом, а й сміливо з’явився до султана Баязета з вимогою припинити варварське знущання з болгар. Характерно, що діяння Євфимія показано на тлі дійсних історичних подій.

1418 р. Григорій Цамблак як митрополит Київський і Литовський взяв участь у Констанцькому соборі, де перед папою Римським Мартином V та католицькими єпископами виголосив дві промови. Зміст їх свідчить, що, залишаючись на позиціях православ’я, Григорій виявив досить ліберальне ставлення до відмінностей між двома напрямами християнства, виступив за чесну дискусію, діалог між православною і католицькою церквами.

Індивідуалізація персонажів Григорієм Цамблаком, його спроба конкретнішого зображення людини та її внутрішнього світу, релігійна толерантність автора свідчать, що, залишаючись у межах середньовічного світогляду, Григорій був письменникомноватором. У його творчості відчуваються певні гуманістичні тенденції, що вказує на появу передренесансних настроїв у духовному житті України на початку XV ст. 61

1437 р. митрополитом Київським став грек за походженням Ісидор, відомий здебільшого як церковний діяч, що 1439 р. підписав акт про ФеррароФлорентійську унію католицької та православної церков. У зв’язку з цією подією Ісидор створює невелике "Посланіє в Лядскую, и в Литовскую, и в НЂмецкую землю, и на всю Русь", у якому викладаються основні положення угоди між представниками двох християнських конфесій. Послання стверджує, що православний і католицький обряди однаково святі, що немає різниці між грецькими і "латинськими" церквами, "понеже обоє то єдино єсть" 62. Оскільки Ісидор навряд чи знав слов’янську мову, то це послання, мабуть, було втілене у літературну форму кимось з його почту у Будині (Буді) 1440 р. Стиль послання — типовий зразок "плетіння словес". Відоме також послання Ісидора до старост і воєвод міста Холма (1440), у якому митрополит просить їх не кривдити священика Бавила. До Ісидорової літературної спадщини належить і ряд творів грецькою мовою.

УXV — першій половині XVI ст. виникає так званий Литовсько-Білоруський літопис, найстарша редакція якого постала у 40-х рр. XV ст. 63

61 Яцимирский А. И. Григорий Цамблак. — Санкт-Петербург, 1904; Мечев К. Григорий Цамблак. — София, 1969; Търновска книжовна школа. — София, 1984. — Кн. 3. Григорий Цамблак: Живот и творчество; Пелешенко Ю. В. Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XIV — початку XVI ст. — Київ, 1990. — С. 27-77.

266

62Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Київ, 1983. — Т. 40. — С. 213 — 214.

63Сушицький Т. Західноруські літописи як пам’ятки літератури. — Київ, 1921. — Ч. 1; Київ, 1929. —

Ч.2.

До складу літопису входять декілька цілісних творів, що вирізняються із загального тексту змістом, стилем, а частково й жанровими особливостями. З-поміж них варто виділити повість "О Подольской земли" та "Похвалу о великом князи ВитовтЂ.

Надана істориками назва літопису "Литовсько-Білоруський" відображає орієнтацію на історію Литви і Великого князівства Литовського; з огляду на "західноруську" (тобто білорусько-українську мову) його можна назвати Білорусько-Литовським. Оскільки у той час більшість українських земель входили до складу Великого князівства Литовського, літопис відображає також історичне минуле України, окремі ж його складові частини побудовані на українському матеріалі, участь книжників України в цих випадках дуже ймовірна. До таких складових частин літопису належить згадувана вже оповідь "О Подольской земли", присвячена завоюванню литовськими князями-братами Коріятовичами Українського Поділля у середині XIV ст. Утвердившись на цих землях, князі збудували там ряд міст, заснували фортецю Кам’янець і, як могли, обороняли Поділля від татарських нападів. Коли наймолодший Коріятович — Федір став князювати у своїх володіннях, то відмовився визнавати владу великого литовського князя Вітовта. Останній силою захопив Подільську землю, а Федір знайшов притулок в угорського короля Сигізмунда, що подарував вигнанцю Мукачівську домінію на Закарпатті. Стиль повісті "О Подольской земли" досить простий, позбавлений риторичних прикрас, близький до стилю урядових грамот Великого князівства Литовського.

"Похвала князю Вітовту" — найхудожніший твір, що органічно ввійшов до складу Литовсько-Білоруського літопису. Панегірик було складено не раніше 1428 р. й не пізніше 1430 — року князевої смерті. "Похвала" починається словами, що дуже нагадують вислів з Біблії:

"Тайну таити цареву добро єсть, а дела велика государя поведати добро ж єсть. Хочю вам поведати о великом князи Александри, зовемом Витовти Литовском и Руском..." 64. Далі автор, часто вживаючи біблійні вислови і образи, гіперболічно змальовує могутність князя, зовсім не дбаючи про правдивість зображення його діянь. Як і Григорій Цамблак у "Житії Стефана Дечанського", автор "Похвали" ідеалізує свого героя, надаючи йому таких рис, яких князь не мав, використовуючи при цьому звичайний арсенал засобів "плетенія словес". Панегірист не може підібрати слів, щоб гідно розповісти про діяння князя Вітовта, про його силу і хоробрість — для нього це однаково, що людині "испытати высота небЂсная и глубина морская". Могутність князя порівнюється з нестримною у своїй течії річкою, а мудрість його — з невичерпним морем. У своєму захопленні персонажем автор фактично зображує Вітовта найсильнішим володарем Європи: йому підкоряються не тільки польський король Ягайло, а й римський король, московський князь, татарські хани, молдавський господар. І хоча Вітовт поширює свою державу, але з сусідніми країнами живе мирно і приязно.

Головна ідея "Похвали Вітовту" — апологія політичної незалежності Великого князівства Литовського від Польщі, що, безумовно, відповідало інтересам українського і білоруського народів. Невипадково автор вказує, що Вітовт тримав під своєю владою "многия земли, сопроста реку, вся Руская земля" 65.

64ПСРЛ. — Т. 17. — С. 65.

65Там само.

267

Незважаючи на те, що "Похвалу" загалом написано у новому для Білорусі та України емоційно-експресивному стилі, у ній відчувається вплив творів Кирила Туровського, зокрема "Слова про розслабленого", фольклору, а також стилю ділових документів, що писалися тоді на землях Великого князівства Литовського.

Риси літературності ділові документи мали нерідко, оскільки "писання для себе" і писання для читачів не було чітко розмежованим. До 1442 р. належить заповіт князя Андрія Володимировича, короткий літературний вступ до якого написав старець Пафнутій (Пахнутій) у Києво-Печерському монастирі. Цей книжник кількома реченнями просто і вправно передав меланхолійні роздуми князя "съ своєю женою и съ своими дЂтками" над могилами родичів і "всЂх святых отцев" про минущість людського життя: "И размыслих на своєм сердци: "колико то гробов, a всЂ тыи жили на сем свЂтЂ, а пошли всЂ къ Богу. И помыслил єсмь: "По малЂ и нам тамо пойти, гдЂ отци и братіа наша..." 66. Ця літературна мініатюра свідчить, що талановитих стилістів не бракувало в Україні й у ті часи.

У XV ст. з’являються нові редакції творів, відомих з часів Київської Русі. 1406 р. тверський єпископ Арсеній, виходець з Києва, укладає так звану Арсеніївську редакцію Києво-Печерського патерика. У ній було змінено структуру збірника, внесено ряд скорочень, включено службу і похвалу Феодосію Печерському, а також оповідь про заснування монастиря. Згодом у Києві виникають так звані Касіянівські редакції Патерика, перша з яких датується 1460 р., а друга — 1462 р. У них вміщено нові статті: ряд літописних звісток та "Слово про перенесення мощів Феодосія Печерського", виклад витримано у хронологічній послідовності, текст збагачено риторичними прикрасами у стилі "плетіння словес". На оформлення тексту мала вплив ораторсько-учительна проза: частини названо "словами", а в їх побудові є спільні риси з проповідями 67. Провідною ідеєю Касіянівських редакцій є звернення до спадщини Київської Русі та активізація на цій основі місцевого патріотизму, підкреслення значення Києва та Києво-Печерської лаври 68. Друга Касіянівська редакція "Києво-Печерського патерика", яка неодноразово переписувалася, стала неначе містком між старокиївською духовною літературою і письменством наступних століть.

66АЗР. — Т. 1. — Док. № 46.

67Ісіченко Ю.А. Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця XVI — початку XVIII ст.

на Україні. — Київ, 1990. — С. 51. 68 Там само. — С. 50.

268

Ю. П. Ясіновський

2.7. Пісенний фольклор і музичне мистецтво

Музичне мистецтво XIII — першої половини XV ст. розвивалося переважно у звичних формах і жанрах, про які можна скласти уявлення як із давніх джерел, так і на основі пізніших записів. Це пісенний фольклор, церковний спів та інструментальна музика. Поступові зміни історичних реалій і форм суспільного життя зумовлювали появу в музиці нових елементів. Зміцнення міст й утвердження їхніх привілеїв сприяло появі нових замовників і нових форм музичного мистецтва. Складається новий тип побутової музики, тісно пов’язаної з міським середовищем. Язичницькі обрядові співи втрачають своє культове призначення, наповнюються новим історичним змістом і вливаються у фольклорну практику. Героїчний епос попередньої доби — билини — поступово згасає і перетворюється, з одного боку, на нові епічні жанри — історичні думи та пісні, а з іншого

— на побутові фольклорні жанри (балади). З’являються нові музичні інструменти — кобза, лютня.

Помітної еволюції зазнає церковний спів, який значно розширює середовище побутування і наповнюється місцевими пісенними рисами. При цьому трохи звужується репертуар церковних піснеспівів, посилюється зацікавлення святковими та урочистими жанрами, виникають піснеспіви на честь місцевих святих. Вдосконалюється безлінійний (невменний чи знаменний) нотний запис, який в українських джерелах іменується кулизм’яним. Відбувається взаємопроникнення жанрів усної пісенної творчості та церковного співу, з’являються яскраві індивідуальні постаті (Митуса). У нових умовах посилюється увага до поетики та мистецьких засобів. Стильовий діапазон музичного мистецтва скорочується, зокрема, за рахунок звуження зони дії орієнтального мелізматичного стилю. А це істотно змінило стильову рівновагу на кордоні Схід — Захід на користь античної синкретичної мелопеї, тобто властивого давнім грекам тісного зв’язку слова і музики, що міцно зв’язало українське музичне мистецтво з середземноморською цивілізацією.

Пісенний фольклор. Хоча пісенний фольклор цього часу і залишався в основних рисах традиційним, але прийняття християнства надало йому іншого вигляду. Під впливом Візантії та нової історичної дійсності пісенні жанри збагачуються новими темами й виразовими засобами. Водночас втрачаються деякі архаїчні риси, зокрема, діатонічні лади наповнюються хроматизмами, розширюється мелодичний малюнок, ускладнюється ритмічна будова. На зміну первісним звукорядам приходять нові, так звані церковні лади, що сформувалися у середньовічній церковній музиці на основі переосмислення давньогрецьких ’. Український церковний спів перших століть впливав також на народні пісні. "Характерні коротенькі мелодійні звороти богослужбового співу, — стверджував М. Грінченко, — іноді подибуємо і в обрядових піснях, що дає нам можливість встановити якщо не пізніше їх походження, то в усякому разі дальші нашарування в їх музиці під різними сторонніми впливами" 2.

269

Слід зауважити, що наше уявлення про давні фольклорні жанри витворилося на основі значно пізніших записів XIX — XX ст., однак збережені архаїчні риси дозволяють реконструювати хронологію пісень за образно-тематичним змістом і музично-стильовими наверствуваннями.

З прийняттям християнства обрядові язичницькі пісні поступово фольклоризуються і втрачають своє первинне, власне культове призначення. Магічно-обрядові залишки та міфологічні елементи в обрядових піснях переплелися з християнськими віруваннями й історичними ремінісценціями з княжої доби. Це засвідчують згадки про князя Романа і Журила (мабуть, билинний Чурило), про медову данину, охорону замків і міських брам. Так, у популярних народних піснях-забавах "Воротар", "Король" інсценізується облога міста королем або посадження на престол князя Данила, причому із згадкою імені його батька князя Романа 3. Зустрічаються звороти, які вказують на нові історичні реалії: городи турецькії, замки німецькії 4. У колядці "Ой, вийди, вийди, турецький царю" оспівується поєдинок з турецьким царем 5. У веснянці "Тума таночок водила" відбитий мотив потурчення українців 6; ймовірно, що в обох випадках турецький або турський замінив якийсь інший, раніший. В одній з весільних пісень є згадка про Литву, що засвідчує історичну пам’ять про входження українських земель до Великого князівства Литовського:

Не наступай, Литва. Буде з нами битва, Будем бити, воювати, Та Марисі не давати 7.

1 Про це, зокрема, понад сто років тому (1888) писав П. Сокальський; див.: Сокалъський П. Руська народна музика. — Київ, 1959.

2 Грінченко М. Історія української музики. — Київ, 1922. — С. 38.

3 Возняк М. Історія української літератури. — Львів, 1992. — С. 234 — 235; Кошиць О. Про українську пісню й музику. — Київ, 1993. — С. 12 — 13.

4 Іваницький А. Українська народна творчість. — Київ, 1990. — С. 83. 5 Там само. — С. 27 — 28.

6 Шреєр-Ткаченко О. Я. Історія української музики. — Київ, 1980. — Ч. 1. — С. 23.

7 Квітка К. Народні мелодії. З голосу Лесі Українки записав і упорядкував Климент Квітка. — Київ, 1917. — Ч. 1; див. також: Лисько З. Українські народні мелодії. — Нью-Йорк, 1968. — Т. 4. — С. 261, № 3023.

Християнські мотиви найвиразніше проявляються у зимовому циклі, де язичницька образність колядок і щедрівок переплелася з темою Різдва Христового. Такий симбіоз помітний і в інших жанрах: веснянок — з Великоднем, купальських пісень — з Різдвом Іоанна Хрестителя. Чимало пісень присвячені улюбленим святим — Богородиці, Миколаєві, Варварі, Олексію — чоловіку Божому, Юрію-Георгію, Дмитрові, Михайлові. Християнська обрядовість зумовила появу колядок космологічного змісту, в яких оспівується християнська історія створення світу.

Водночас ряд фактів і деякі музично-поетичні риси свідчать про орієнтальні залишки у народній пісенності. У планах і голосіннях поширеним є східний образ смерті у вигляді одруження з могилою. Зі Сходу в образі злої долі прийшла ідея фаталізму. Цим пісням властиве мелізматичне забарвлення та асиметрія музичних побудов, що найвиразніше збереглось у гуцульському фольклорі. На східне походження вказують і деякі назви музичних інструментів: сурма, тулумбаси, кобза. Після монголо-татарської навали встановлюються тривалі контакти з цими завойовниками, що дало новий імпульс для орієнтальних мотивів у народній пісенності.

270

І все ж істотним чинником припливу у фольклор нової образності, тематики й засобів виразності була загальна зміна культурної орієнтації вздовж кордону зі степом. Занепад великих східних держав зменшив приплив східного елементу, навпаки, посилюються контакти з Півднем і Заходом. Зв’язки з балканськими слов’янами викликали зацікавлення сербськими піснями, зокрема епічними, а також болгарськими і молдово-волоськими. Піднесення культури країн Західної Європи та пожвавлення зв’язків з ними посилило західний струмінь — через лицарську пісенність, мандрівних музик-ваґантів (від лат. Vаgantes — мандрівні), нові інструменти та інструментальні жанри і танці, освітню систему. Приблизно в цю епоху виникає цілком нова форма народної піснетворчості, форма релігійної пісні чи духовного вірша, які пізніше стали називатися кантами і псальмами. В будь-якому разі саме XV ст. сягають перші згадки про одне з найдавніших джерел української духовної піснетворчості — так звану Голубину книгу 8. В основі найдавнішої версії цих пісень були гимнографічні піснеспіви: Плач Адама (найчастіше з текстом "Сіде Адам прямо рая", що є прямою парафразою однойменної стихири), пісня царевича індійського Йоасафа "Прийми мя пустине", пісні до Богородиці та ін. 9

Певна взаємодія у пісенному фольклорі відбувалася і між українцями та осілими в Україні вірменами, євреями, уграми, волохами, татарами, пізніше поляками і німцями.

Побутова музика, музичні інструменти. Носіями нових музичних ідей були насамперед мандрівні музики-скоморохи, які поступово осідали на постійне життя. Закономірною стала поява українських музик на службі у капелах польських королів і магнатів, імена яких рясніють у давніх джерелах — наприклад, у рахунках короля Яґайла з 1394 р. і пізніше — Андрейко, Лук’ян, Подолян, Стешко та ін. 10

8 Перетц В. H. K истории древнерусской лирики (стихи "умиленные") // Slavia. — 1932. — № 3/4. —

S.474 — 479.

9 Кораблева K. Ю. О становлений и бытовании жанра покаянных стихов // Прошлое и настоящее

русской хоровой культуры. — Москва, 1984. — С. 95 — 97.

10 Chybiński A. Krakowskie inwentarze muzyczne z XVI wieku // Kwartalnik muzyczny. — 1912. — № 3; Корній А. До питання про українсько-польські музичні зв’язки // Укр. музикознавство. — 1971. — Вип. 6. — С. 103.

З XV ст. в Україні, а також сусідніх Польщі та Литві з’являються сербські мандрівні музики, які приносять з собою нові музичні інструменти та інструментальні жанри 11.

Писемні джерела, іконографічні пам’ятки та археологічні матеріали дають підстави твердити, що в цей період значно розширюється сфера інструментального музикування. Гра на музичних інструментах була поширена при княжих дворах, війську, в міському середовищі. Труби, бубни, сурми, тулумбаси були головними інструментами у військах княжих дружин.

Поступово інструментальна музика набуває істотних змін. Східний скіфосарматський тип інструментарію і форми музикування звужуються. Падіння давніх східних цивілізацій сповільнило і врешті призупинило тривалий процес притоку східного інструментарію в Україну, форм його побутування та репертуару. Останній великий відгомін цієї традиції спостерігається у Візантії, де у придворному та міському побуті знаходили собі пристановище гурти східних музик-гістріонів. Ймовірно, один з таких гуртів з оточення візантійського імператора змальовує знаменита фреска Київської Софії. Підупадають і пізньоантичні традиції інструментального музикування, з якими Україна-Русь мала безпосередній контакт через Північне Причорномор’я.