Ист. укр. культ. Т.2

271

Водночас міцніють культурні зв’язки з Західною Європою, що вплинуло і на формування нового типу інструментальної культури. Хоча цілком зрозуміло, що в XIII — XIV ст. сама Західна Європа була ще дуже молодою з точки зору світської інструментальної музики і проходила етап активного засвоєння східного інструментарію та форм музикування, переважно з арабо-мусульманського світу. Як слушно зазначає В. Витвицький, "наші землі були ланкою на шляху, яким знання і вживання музичних інструментів ішло зі Сходу на Захід.

Відомо, що гра на інструментах на Близькому Сході під кінець першого тисячоліття нашої ери була досить розвинена. Щойно звідти інструментальна музика просякала в Західну Європу. Шляхи цього просякання були Іспанія, Італія, Балкани й Україна" 12.

11Грушевський М. Історія України-Руси. — Київ, 1995. — Т. 6. — С. 616.

12Витвицький В. Український музичний Львів // Витвицький В. За океаном: Зб. статей. — Львів,

1996. — С. 9.

Подальшого розвитку в цей період набуває група духових інструментів, переважно з родини флейтових, які продовжують бути основним інструментарієм як у народному, так і професійному середовищі. Родина флейтових на слов’яно-українському ґрунті має глибоку місцеву традицію й одночасно вказує на широкі аналогії та запозичення зі Сходу, античного Середземномор’я та Північного Причорномор’я, Візантії, арабомусульманського світу. Пам’ятки писемності і фольклорні записи донесли семантичну групу назв музичних інструментів родини флейтових — сопель, сопілка, фрівка, флояра, пищавка, денцівка та ін.

У військовому середовищі, княжому побуті та у містах в ужитку були різноманітні труби — дерев’яні сурми (мабуть, назва походить від східної зурни, яка в давніх літописах пишеться саме "сурна"), зігнуті мисливські роги, зокрема з рогу тура. Лексеми "труба", "труби", "трубний глас" часто трапляються в літописах та інших писемних пам’ятках. Збереглося чимало зображень військових труб — у мініатюрах "Хроніки" Георгія Амартола (список кінця XIII або початку XIV ст.): воїн трубить у ріг; близько десяти таких сюжетів фіксує Київський ілюстрований літопис, що дійшов у Радзивилівському списку XV ст. Цікаво, що тут є зображення і нового інструмента, що нагадує європейський корнет. У великих містах магістратські музики служили трубачами на ратушах. 1430 р. у Львові на вежі Галицької брами було поставлено годинника, до якого приставили трубача та міського сторожа 13. У військовій музиці поширеними були також ударні інструменти — різноманітні бубни, зокрема подвійні тулумбаси (себто литаври). Пізніше у Запорозькому війську їх називали котлами, а музик — довбишами.

13 Історія Львова. — Київ, 1984. — С. 34.

Військова музика добре мобілізувала військові дружини, сприяла їхній чіткій взаємодії; для цього служив спеціальний сигнальний репертуар. Окрім того, рев труб і гуркіт бубнів мав наганяти ворогові страху.

Ударні інструменти були невід’ємною часткою різноманітних ансамблів у побутовому музикуванні, де вживалися нерідко й самостійно — для супроводу танців, як це бачимо в ілюстрації з Київського псалтиря 1397 р.

Зі Сходом були пов’язані й деякі струнно-щипкові інструменти. Це передусім кобза і бандура з родини лютневих, а згодом поширюється і сама лютня. Натомість гуслі

272

(струнно-щипковий інструмент, що клався на коліна) були властиві більше північним народам Європи; в Україні значно поширенішими були гучніші цимбали.

З XV ст. стає відомою скрипка, яка прийшла з Балкан, мабуть, від сербів. У писемних джерелах та усній творчості часто згадуються сербіни, тобто малі скрипки, прототипи сучасних скрипок.

Східну орієнтацію давньоукраїнської інструментальної музики добре засвідчує літописна розповідь про половецького гудця Ора під 1201 р., який перебував на службі київського князя й співав йому "пЂсни половЂцкиє" 14. Ця ж орієнтальна традиція позначилась і в стилістиці інструментальної музики, насиченої мелізматичними прикрасами, хроматичними інтонаціями і складними ритмічними малюнками. Найвиразніше це помітно на реліктовій музиці гуцулів. Східна традиція позначилася і на вже згадуваних назвах музичних інструментів — сурма, тулумбас, кобза.

У XIII — XIV ст. ще живою залишалася традиція мандрівних музик, що, зрештою, було властиве і всій Європі. Скоморохи, шпільмани, майстерзингери, ваганти мандрували по всьому європейському континенті і були основними носіями міжнародного пісеннотанцювального репертуару. У цей процес включилися й українські музики, зокрема кобзарі та бандуристи, яких часто можна було бачити при дворах польських і угорських королів, шляхти і магнатів та міського патриціяту. Вони приносили з собою український репертуар на Захід, який зайняв певне місце в лютневих і органних табулатурах 15.

Епічні жанри. У добу пізнього середньовіччя завершує формування провідний жанр давньої національної епіки — билина. Саме до цього періоду належить найдавніший її текстовий запис під самоназвою старина — "Стих старина за пивом" у збірці XV ст., переписаній монахом Єфросином у КирилоБілозерському монастирі 16.

Билини у героїко-патріотичному дусі оспівують подвиги князів, дружинників, бояр, народних героїв — таких, як Святогор, Микула Селянинович, Ілля Муровець (пізніше Муромець), Олексій Попович, Кирило Кожум’яка та ін.; змальовують княжий побут, звичаї, пісенно-музичні реалії тощо. Билинна епіка — це речитативна мелодизована оповідь піднесено-героїчного змісту, що виконувалася особливими співцями у супроводі струнно-щипкового інструмента (гуслі, пізніше кобза). Билини входять у велику епічну традицію Сходу і Півночі та є її крайнім західним рубежем. У XIII — XIV ст. билинна епіка наповнюється новими сюжетами, пов’язаними, зокрема, з історичними реаліями Галицько-Волинського князівства: про князя Романа, Дюка (Дуку) Степановича, Чурила Пленковича, Михайла Козарина та ін. 17

14ГВЛ. — С. 489 (Махн. — С. 368).

15Кох К.-П. Із спостережень над східнослов’янськими та середньоєвропейськими музичнофольклорними зв’язками у XVI — XIX століттях // Укр. музикознавство. — 1979. — Вип. 14. — С. 151

—167. Табулатура — нотна збірка танцювальних мелодій для окремих інструментів, найчастіше лютні або органу.

16РНБ, Кир.-біл. 9/1086; див. також: Словарь книжников и книжности Древней Руси. — Ленинград, 1988. — Вып. 2, ч. 1. — С. 227 — 236.

17Грушевський М. Історія української літератури. — Київ, 1994. — Т. 4, кн. 1. — С. 122 — 151.

Поступово билина трансформується у нові фольклорні жанри, зокрема балади. Тісні сюжетні зв’язки спостерігаються між билиною про Козарина та пізнішою баладою про напад козака на татарина й звільнення його сестри, билиною про Чурила та баладою про Джеджору, билиною про князя Михайла, що вбиває свою жінку, та баладою про

273

Гребенюшку. Заключні прославні епізоди билин, як і загалом билинна епічна традиція, трансформуються в історичні думи 18.

До епічних прославних жанрів близькими є пісні-хвали, що були особливим прославним співом героїко-патріотичного змісту княжої доби. Уривки пісень-хвал дійшли до нашого часу в писемних джерелах (насамперед літописах) та в усній народній творчості (колядках, щедрівках). За свідченням літопису під 1068 р., після звільнення з в’язниці князя Всеслава Полоцького кияни "прославиша" його посеред княжого двору 19. Особливо багатим на згадки про пісні-хвали є Галицько-Волинський літопис: поетична співанка про євшан-зілля та половецького гудця Ора (1201), спів слави на честь перемоги князя Мстислава Удатного над уграми і поляками (1219) 20, а під 1251 р. повідомляється, що народ "пісню слави" співав князю Данилу Галицькому та його братові, які поверталися з успішного військового походу 21; уривок з такої пісні згадується у розповіді про подвиги князя Романа Мстиславовича, "иже бЂ изострился на поганыя яко лев" 22. Цікаво, що під 1249 р. літопис повідомляє про поляків, які йшли у бій із співом "кєрліш" 23, тобто "Киріє елейсон". Польський хроніст Длуґош, цитуючи невідомий літопис з Галичини (мабуть, перемишльський), подає текст прославної пісні на честь згадуваної перемоги Мстислава Удатного: "О magne dux et victor Msczislae Mscislavicze! O fortis accipiter ad coterrendum fortes et robustos, armaque illorum, transmisus a Deo. Desinent se glorificare, qui te victo, sibi destinabant victoriam, quoniam a te omnes, magnifico et glorioso domino nostro, humiliati et conficti sunt" 24. Українською мовою цей текст переклав і опублікував М. Грушевський:

"Великий княже, побідителю, Мстиславе Мстиславичу, Сильний соколе, Богом посланий — постраши ти сильних та міцних і їх зброю! Не будуть вони хвалитися побідою над тобою!

Тобою, великий і славний наш господине, всі понижені і побиті!" 25.

Дослідники підкреслюють, що в літописи вплетені уривки різноманітних пісень: історичних, дружинних, монастирських, княжих, ремісничих, селянських 26, особливо цим відзначається Галицько-Волинський літопис 27. Багату пісенну основу має "Слово о полку Ігоревім", спробу пісенно-мелодичної реконструкції (з нотним текстом) якого здійснив Л. Кулаковський 28.

18Грица С. Мелос української народної епіки. — Київ, 1979. — С. 59 — 72.

19ПВЛ. — Т. 1. — С. 315.

20ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 813.

21ГВЛ. — С. 545 (Махн. — С. 408).

22ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 715.

23ГВЛ. — С. 539 (Махн. — С. 403).

24Генсьорський А, І. Галицько-Волинський літопис. — Київ, 1958. — С. 77.

25Грушевський М. Історія української літератури. — Київ, 1993. — Т. 3. — С. 135; див. також переклад цієї пісні сучасною польською мовою: F. Sielicki. Polsko-ukraińskie stosunki kulturalne w XV wieku // Przegłęd humanistyczny. — 1997. — № 1. — S. 42.

26Аихачев Д. C. Предисловие // ПВЛ. — T. 1. — C. 5.

27Генсьорський А. І, Галицько-Волинський літопис. — C. 76.

28Кулаковский А. Песнь о полку Игореве. — Москва, 1977.

Церковний спів. Основним жанром професійної музики цього періоду залишається сакральна монодія або гимнографія, тобто церковний спів в одноголосному нотному записі. Гимнографія була важливим компонентом богослужіння і вносила яскраву емоційну барву в обрядові християнські форми. На русько-українському ґрунті

274

візантійські церковні співи тісно переплелися з місцевими пісенно-прославними жанрами (колядками, піснями-хвалами, билинами) і вже в княжу добу виникає власний музичнопоетичний стиль, який став першим етапом формування національної професійної музики писемної фіксації.

Якщо у попередню добу сакральний спів розвивався насамперед у великих міських центрах та осередках церковного життя, то тепер він починає проникати до всіх парафій, охоплюючи найширші верстви українського населення. Церковний спів розвивався у двох основних річищах. З одного боку, функціонування церков з невеликою кількістю парафіян зумовлювало зменшення числа служб і звуження кола активного фонду церковнопісенного репертуару, тож ширші співочі верстви швидше реагували на місцеву пісенність

йвносили її елементи у церковні жанри.

Зіншого — у великокняжому та митрополичому оточенні культивувалися насамперед грецький та болгарський церковні співи, що відображало грецьку чи болгарську (або ширше, балканослов’янську) культурні орієнтації. Їхній синтез, примножений власними пісенними здобутками, дав поштовх для формування національного стильового напряму. З цього часу бере початок толерантність до співіснування різних форм пісенної відправи та її греко-слов’янська двомовність, що найвиразніше репрезентують Кондакарі. Причому іноді по-грецькому співав один клірос, а по-слов’янському — другий, як це спостерігалося 1253 р. у Ростові 29.

25 Разумовский Д. Церковное пение в России. — Москва, 1867. — С. 63.

Очевидно, грецькі співи культивувалися насамперед у великих містах — при митрополичих і єпископських кафедрах, а також у великих монастирях, де часто відправляли архієрейську службу, звичай співати по-грецькому на якій зберігся до сьогодні в українській церкві.

Музично-стильові нашарування княжої доби зумовили співіснування чотирьох типів нотопису. Псалмодична рецитація євангельських текстів записувалася екфонетичними знаками, тобто спеціальними знаками акцентуації для підвищення чи пониження голосу читця (Остромирове Євангеліє, 1056 — 1057). Окремі, особливо мелодизовані епізоди фіксувала тетаабо фіта-нотація — у вигляді кириличної θ (Мінеї, Тріоді). Складні мелізматичні піснеспіви, переважно грецькі, нотувалися кондакарними знаками Кондакарі. Синтез цих запозичених типів нотопису зумовив появу місцевого варіанта, що відомий за українськими джерелами як кулизм’яний (знаменний). Він полягав у скороченому записі мелодичних поспівок спеціальними знаками-знаменами (грецьке невма, церковнослов’янське знам’я — знак).

Формується коло нотованих книг, які зафіксували репертуар гимнографічних сакральних співів в Україні. До нашого часу збереглося близько ста нотованих книг XI — першої половини XV ст., багато з яких походять з власне української етнічної території, а окремі з них збереглися в Україні до сьогодні. Це Ірмологіони Григоровича та ненотний Погодінський уривок XIII ст. 30, Стихирар мінейний XIV ст. 31, уривок грудневої Мінеї XII

—XIII ст. 32, Тріодь Мойсея Киянина XII — XIII ст. 33

Уцей же період виникають нові піснеспіви на честь місцевих святих: кн. Бориса і Гліба, Володимира, преп. Феодосія, на Освячення храму Георгія в Києві, на перенесення мощей Миколая Мирлікійського та ін. 34

30 ДБР, зб. Григоровича, 37; два інші уривки з цього рукопису зберігаються окремо: РНБ, Q. п. I.75 і в Хіландарському монастирі на Афоні (цей уривок опубл.: Fragmenta Chilandarica Paleoslavica / ММВ. — Copenhagen, 1957. — Vol. 5/В); Санкт-Петербург, РНБ, Поґ. 55.

275

31НБУВ, ф. І, 6713.

32ЦДАДА, Типогр. 96.

33Там само, Типогр. 137.

34Серегина Н. С. Песнопения русским святым. — Санкт-Петербург, 1994. — С. 13.

Проте в подальшому, на відміну від російської практики, в Україні нові піснеспіви на честь місцевих святих майже не створювалися. Еволюція відбувалася не кількісним, а якісним шляхом, тобто за рахунок музично-стильових перемін, згідно з новими естетичними поглядами і нормами.

Під кінець розглядуваного періоду в українській гимнографії спостерігаються нові зрушення. Поряд із природною стабілізацією церковних служб і репертуару церковних співів, нові соціальні умови вплинули на зменшення числа церковних служб і їхню тривалість, відповідно значно звузився гимнографічний репертуар, особливо ж у церквах сіл і малих міст, які за відсутності сильної централізованої влади стали основними провідниками української церковно-співочої ментальності. Натомість посилюється інтерес до святкових і найурочистіших піснеспівів, які наповнюються новим мелодичним змістом, збагачуються місцевими елементами. Нові творчі імпульси приходять у шатах новобалканської музичної стилістики (доба так званого другого південнослов’ямського впливу), які в наступний період привнесли виразні елементи європейської естетики Ars nova. Носіями нової музичної стилістики й естетики були численні південнослов’янські емігранти, серед яких бачимо київських владик Кипріяна та Григорія Цамблака, добрих знавців церковного співу.

Звуження пісенно-церковного репертуару зменшило репертуар нотованих богослужбових книг і згодом в Україні обмежуються єдиною пісенною нотованою книгою, що отримала назву Ірмолой (від найпоширенішого жанру ірмос). Оновлення музичної стилістики зумовило вдосконалення нотопису, і чотири типи нотацій попередньої доби зводяться до вдосконаленого й наповненого місцевими рисами кулизм’яного. Недільні (воскресні) піснеспіви Октоїха збагачуються пісенною мелодикою, наповненою фольклорними інтонаціями. Найяскравіше мелодичне опрацювання отримують вечірні богородичні пісні — так звані догматики, які витворили виняткову мелодичну єдність на всьому українському етнічному просторі. Тому не випадково О. Кошиць, хоровий диригент і великий знавець церковного співу, вважав догматики одним із найяскравіших надбань української церковної музики і відносив їх остаточну мелодичну кристалізацію на XV ст.35

Головними осередками церковного співу продовжують залишатися єпископські кафедри Києва, Чернігова, Володимира, Луцька, Холма, Перемишля (тут під 1241 р. згаданий словутний співець Митуса 36), Галича та ін., а також великі монастирі й насамперед Києво-Печерський. Поступово церковний спів охоплює значно ширші осередки, зокрема невеликі міста, містечка й села, які швидко множаться і розвиваються у цей час. Опановуючи необхідний церковно-пісенний репертуар, невеликі парафії спрощують і скорочують його, наповнюють місцевими мелодичними рисами. А це сприяло демократизації церковного співу, наближало його до ширших потреб і можливостей, прискорило національний стилеутворюючий процес.

Ймовірно, що саме у цей період у церковній музиці народжуються ранні форми багатоголосся, що за пізнішими джерелами відомий як строчний спів і демественний (найдавніше свідчення про демественний спів належить до 1441 р.) 37. Припускають можливість контактів з найвпливовішою західною школою раннього багатоголосся — паризькою Notre Dame XII — XIII ст. 38 Натомість у нечисленних на той час католицьких і вірменських храмах, а також єврейських синагогах продовжувала панувати культова монодія.

276

Дзвонарське мистецтво. Поширюються в цей час дзвони і звичай дзвоніння, що було привнесене в Україну разом з християнським обрядом, але не з Візантії, де дзвони не були поширені, а з латинського Заходу. Літописи та археологічні пам’ятки сповіщають про дзвони у Десятинній церкві у Києві 39, мідний дзвін знайдений у літописному Вщижі на Чернігівщині 40, а бронзовий XII — XIII ст. — у літописному Городеську на Київщині 41.

35Маценко П. Листування з О. Кошицем в справі обробки догматів знаменного розспіву // Ювілейний збірник УВАН в Канаді. — Вінніпеґ, 1976. — С. 342 — 343.

36ГВЛ. — С. 534 (Махн. — С. 400).

37Гарднер И. А. Богослужебное пение русской православной церкви. — Джорданвилл (NY), 1978. —

Т.1. — С. 430.

38Handschin J. Musikgeschichte im Überblick. — Luzern, 1948. — S. 153 — 199; Гарднер И. А.

Богослужебное пение. — T. 1. — C. 252-253.

39Каргер M. K. Древний Киев. — Москва; Ленинград, 1958. — C. 197 — 198.

40Історія української музики: В 6 т. — Київ, 1989. — Т. 1. — С. 142.

Під 1259 р. літопис згадує, що князь Данило Галицький переніс дзвони для церкви св. Іоанна з Києва, а "інші тут вилив" 42, князь Володимир замовив дзвони для Георгіївської церкви у Любомлі "дивні слишанієм, таких не було в усій землі" 43, у СвятоЮрському соборі у Львові зберігається дзвін з 1341 р., якого відлив Яків Скора, а до 1826 р. на львівській ратуші був дзвін, відлитий 1491 р. Валентином Фальтеном 44. Зберігся також дзвін з 1466 р., що належав до Зимненського монастиря (РКМ).

Дзвони сповіщали про початок церковної служби, відзначали її найурочистіші моменти й закінчення, мовили про смерть парафіянина, стихійні лиха, небезпеку ворожого нападу. Дзвонарське мистецтво передавалося з покоління в покоління. Кафедральні собори і великі монастирі мали повний набір дзвонів: від могутнього благовіста до значної кількості менших дзвонів різної величини. Саме тут формувався репертуар і виконавські особливості дзвонарського мистецтва. У церковних Типіконах і монастирських Чиновниках регламентуються порядок і способи дзвоніння на різних службах 45.

Дзвонам передували клепала, або била, тобто дерев’яні (рідше металеві) пристрої для створення рівномірного сигнального звучання. В більшості регіонів України використання дерев’яних клепал збереглося лише у Велику П’ятницю під час виносу плащаниці. На Гуцульщині це мистецтво виробило особливо яскраві форми побутування і збереглося до нашого часу; створені тут клепала відзначалися особливою ошатністю та вишуканими формами 46.

Наприкінці доби середньовіччя дослідники простежують відчутне переплетення давньої язичницької пісенності з новим церковним співом. Внаслідок цього, за влучним спостереженням О. Кошиця, "з одного боку, старовинний поганський культ і пісня набрали нового християнського змісту, а з іншого — ця ж поганська пісня своєю барвистістю, свіжістю та національним кольором надала яскравості, принади й нового характеру християнським святам, і, врешті, вийшла християнізація поганства і українізація християнства" 47.

41Толочко П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII — XIII веков. — Киев, 1980. — С. 157.

42ГВЛ. — С. 562 (Махн. — С. 418).

43Жолтовський П. Художнє лиття на Україні. — Київ, 1973. — С. 5; Літопис руський. — С. 418.

277

44Жолтовський П. Художнє лиття на Україні. — С. б — 11.

45Спеціальне дослідження російських і частково давньоукраїнських дзвонів та мистецтва дзвоніння здійснив Ельмар Арро (див.: Arro E. Die altrussische Glockenmusik // Musica slavica: Beiträge zur Musikgeschichte Osteuropas. — Wisbaden, 1977. — S. 77 — 159).

46Мациевский И. В. Об инструментальном ингредиенте христианского обряда Украинских Карпат // Наследие монастырской культуры: ремесло, художество, искусство: Тезисы. — Санкт-Петербург, 1996.

—С. 30 — 31.

47Кошиць О. Про українську пісню й музику. — Київ, 1993. — С. 9.

278

І. В. Паславський

2.8. Наукові знання та філософські уявлення

Наука. Складовою частиною кожної національної культури є знання про природу і суспільство, які спершу мають емпіричний характер і лише з часом набирають характеру наукових узагальнень. Вивчення різних періодів історії науки — не тільки тих, коли її розвиток супроводжувався епохальними відкриттями, а й тих, коли її поступ виражався лише в повільному нагромадженні знань, — є необхідним елементом дослідження історії культури в цілому і має важливе допоміжне значення для пізнання культурних процесів тієї чи іншої епохи.

Коли йдеться про українське середньовіччя, то слід мати на увазі, що це була доба, коли секуляризація окремих наук ще не відбулася і осмислення світу здійснювалося в тісному зв’язку з розвитком усього культурного потенціалу суспільства. Питання про цілеспрямовані дослідження тоді не ставилося. Тому для цієї епохи відповіднішим є вживання поняття "наукові знання", аніж "наука" чи "наукові дисципліни".

Порівняно з попереднім періодом знання про природу і суспільство другої половини XIII — першої половини XV ст. багатші й самостійніші. В рукописній літературі того часу з’являються твори, які відзначаються новизною викладу науково-пізнавального матеріалу як за формою, так і за змістом.

Перекладна література візантійського або південнослов’янського походження залишалась основним джерелом засвоєння і розвитку природничо-наукових знань, їхні елементи були розкидані практично по всій богословській та світській літературі, що або перекладалася, або переписувалася в Україні в зазначений період. Із цих візантійських і болгаро-сербських джерел київські компілятори творили напіворигінальні композиції та збірники, такі як "Толкова Палея", "Ізмарагд", "Золотая цепь", "Пчола", "Золотая Матиця" та ін., що були для свого часу не лише збірками текстів наукового характеру, але й своєрідними енциклопедіями, що служили освіті й вихованню моральних засад 1.

У системі наукових зацікавлень середньовіччя провідне місце посідала астрономія — наука про походження світу та його будову, — і це зумовлювалося насамперед потребами матеріального та духовного життя суспільства. Основне виробництво середніх віків — землеробство — було органічно пов’язане з річним циклом погодних змін, вимагало відліку часу. Чергування дня і ночі, ритмічні настання фаз Місяця та зміна пір року було покладено в основу календарів. Крім того, точних астрономічних знань вимагало й духовне життя. Церква, яка виступала основним синтезом середньовічної духовності, була зацікавлена в нагромадженні даних, що полегшували б складання різного роду хронологічних посібників — пасхалій (таблиць про дати Великодня та інших рухомих свят), календарів чергування відправ і молитов у межах літургійного року.

Питання астрономії цікавили книжників і загал людей. Астрономічні явища фіксувалися на сторінках літописних творів або на берегах різних писемних пам’яток. Зазначалися або й описувалися всі затемнення Сонця і Місяця, прихід комет, падіння метеоритів, появи сонячних плям, землетруси тощо 2.

279

1 Свєнціцький І. Опис рукописів Народного Дому з колекції А. Петрушевича // Українсько-руський архів. — Львів, 1906. — Т. 1, вип. 1. — С. XI.

2 Див.: Святский Д. О. Астрономические явлення в русских летописях c научно-критической точки зрения // ИОРЯС. — 1915. — Т. 20, кн. 1. — С. 87 — 208.

Теоретичні астрономічні знання формувалися у нас майже виключно на основі християнської літератури, яка йшла з Візантії, часто через південнослов’янське посередництво. Певні астрономічні дані містили, зокрема, твори Василія Великого (IV ст.), філософські розділи "Богословія" Іоанна Дамаскина (VIII ст.), поема "Про створення світу" ("Шестоднев") Георгія Писидійського (VII ст.), "Откровеніє" Мефодія Патарського (XII ст.), анонімний твір "Преніє Панагіота з Азимітом" (XIII ст.) і особливо "Християнська топографія" Козьми Індикоплова (VII ст.) та "Шестоднев" Іоанна екзарха Болгарського (X ст.) 3.

Власне, на прикладі цих двох останніх праць розглянемо докладніше, яким багажем астрономічних знань володіла українська книжна верства в розглядуваний час.

"Християнська топографія" Козьми Індикоплова складається з дванадцяти розділів (слів). На підставі Святого Письма й апокрифів візантійський книжник доводить, що Земля — це площина, що має форму чотирикутника, оточеного з усіх сторін океаном. По краях Землі стоїть мур, що сходиться з небом, яке є склепінням над Землею. Сонце заходить на ніч за високу гору на півночі. Рухами Сонця, Місяця та зірок, небесними й атмосферними явищами загалом керують окремо для того призначені ангели, і це вони робитимуть до кінця світу, поки зорі не впадуть з неба. Обстоюючи думку про плоскість Землі, прикріпленої до неба з чотирьох кутів, Козьма Індикоплов порівнював Землю з Ноєвим ковчегом та старозавітною скинією. Зі свого твору Козьма Індикоплов постає як непримиренний ворог старогрецької астрономічної науки. Він виступає проти авторитетів Арістотеля і Птолемея, які обстоювали погляд, що Земля кругла, і наполегливо доводить, що Землю "немощно круглообразно порозумЂвати" 4.

3Шляпкин И. А. Шестеднев Георгия Пизида в славяно-русском переводе 1385 г. // ПДПИ. — 1882. —

Т.32. — С. 1-45; Його ж. Георгий Писидийский и его поэма о миротворении в славянорусском переводе 1385 года // ЖМНП. — 1890. — № 6 (июнь). — С. 264 — 294; Истрин В. Откровение М. Патарского и апокрифические видения Даниила. — Москва, 1897; Попов А. Историко-литературный обзор древнерусских сочинений против латинян (XII — XV в.). — Москва, 1875. — С. 255 — 171; Редин Е. К. Христианская топография Козьмы Индикоплова по греческим и русским спискам. — Москва, 1916. — Ч. 1; Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. — Львів, 1992. — Кн. 1. — С. 111; Бичваров М., Пейчев Б. Іоан Екзарх Болгарський і слов’янська філософська культура // Філософ.

думка. — 1981. — № 5. — С. 73 — 83.

4Райков Б. Е. Очерки гелиоцентрического мировоззрения в России. — Москва; Ленинград, 1937. —

С.8.

Слід, однак, зазначити, що ці досить-таки примітивні уявлення про світобудову, хоч і тиражувалися разом з переписуванням твору Козьми Індикоплова, не були єдиними серед українського культурного загалу. Паралельно з "Християнською топографією" в Україні, як вже зазначалося, поширювалася праця Іоанна екзарха Болгарського "Шестоднев", в якій астрономічна проблематика висвітлювалася з урахуванням досягнень античної космографії. В основу свого твору Іоанн екзарх Болгарський поклав "Шестоднев" Василія Великого, в якому містився опис шести днів біблійного переказу про створення світу, і який він переклав із грецької мови на церковнослов’янську. Крім того, болгарський вчений доповнив свій "Шестоднев" окремими фрагментами з однойменного твору вченого-богослова IV ст. Северіана Гевальського, а також уривками з творів античних авторів, зокрема Арістотеля. Твір Іоанна екзарха Болгарського за середньовічною

280

науковою традицією, разом з астрономічною інформацією подає відомості й з інших галузей знань: астрології, географії, ботаніки, зоології, анатомії та фізіології людини.

Використовуючи досягнення античної космографії, зокрема астрономічні ідеї Арістотеля, Іоанн екзарх скомпілював працю, яка значно ближче підійшла до наукового пояснення світобудови, ніж трактат Козьми Індикоплова. Якщо останній твердив про плоску форму Землі, то болгарський вчений наводить думку Арістотеля, який обґрунтував її кулястість. Ця кулеподібна Земля, за "Шестодневом", розташована в центрі сферичного небозводу, з яким пов’язані кілька рухомих концентричних небесних "кругів", тобто арістотелівських сфер. Потім Іоанн екзарх викладає учення про два світила — Сонце й Місяць і про нерухомі зірки. На відміну від зірок, планети рухаються, але не прямо, а спіралеподібно. Подаючи думку про кулястість Місяця, автор "Шестоднева" знову спирається на авторитет Арістотеля. Думка, що рух відбувається по колу, також запозичена в давньогрецького філософа 5.

Однак позиція "Шестоднева" принципово відмінна від погляду Арістотеля на походження і структуру всесвіту. Щодо цього його автор твердо відстоює вчення про чотири праелементи всесвіту (земля, вогонь, повітря і вода) і відкидає теорію Арістотеля про існування п’ятого елемента — ефіру. Він ставить у приклад Арістотелеві інших давньогрецьких філософів, твердячи, що його "словеса" про п’яте "єство" суперечать Платонові і першим філософам. Звертається до авторитету Платона автор "Шестоднева" і тоді, коли критикує твердження Арістотеля про безмежність світу у часі. Він надає перевагу позиції Платона, згідно з якою "время єдино c небом" і "да купно бывша, купно же и розсыплются" 6. Ці світоглядні засади автора "Шестоднева" цілком відповідали духові візантійського християнства, яке у філософському поясненні світу несхитно йшло за Платоном.

В інших античних авторів, які "хитро" вивчали астрономію, автор "Шестоднева" бере досить точні дані про довжину кола землі в 252 000 стадій і діаметр, що дорівнює майже 80 000 стадій. Мабуть, ці дані він запозичив у Ератосфена, що жив у III ст. до н. е. 7

5 Див.: Баранкова Г. С. Об астрономических и географических знаниях // Естественнонаучные представления Древней Руси: Сб. статей. — Москва, 1978. — С. 49; Бичваров М., Пейчев Б. Іоан Екзарх Болгарський і слов’янська філософська культура. — С. 78.

6 Цит. за: Баранкова Г. С. Об астрономических и географических знаниях. — С. 50.

7Симонов Р. А. О числе пи в славянском "Шестодневе" X в. // Математика в школе. — 1973. — № 1.

—С. 87 — 88.

Якщо дані про розміри Землі наближаються до реальних, то розміри Сонця і Місяця, подані в "Шестодневі", зовсім не відповідають дійсності. Однак вже сама спроба автора "Шестоднева" подати розміри цих світил у математичному вимірі зацікавлювала читача науковою проблематикою. Докладно розповідається в "Шестодневі" про річний шлях Сонця і Місяця через 12 зодіакальних сузір’їв ("животних кругів"), про природу сонячного рівнодення, про поділ Землі на п’ять кліматичних зон, які слов’янський вчений називає "поясами".

Уже з цього стислого викладу матеріалу видно, що рівень астрономічних знань, які наші освічені предки черпали з "Шестоднева", був порівняно високим. Цей твір подавав відомості про зодіакальні сузір’я, рівнодення і сонцестояння, про нахил екватора, про зміну чотирьох пір року. Разом з античною ідеєю про кулястість Землі в "Шестодневі" було успадковано також погляд про її розподіл на кліматичні пояси і висловлювався здогад про існування живих істот у південній півкулі. Разом з тим автор "Шестоднева" подавав також опис світобудови згідно з християнською традицією раннього середньовіччя, більше того, солідаризувався з нею. Приступаючи до викладу