Ист. укр. культ. Т.2

281

космографічних поглядів св. Василія Великого, він наголошує, що то лише греки вважали, що всесвіт має форму кулі, а Бог, згідно із Святим Письмом, створив його "яко камору" 8.

Поширення космографічних ідей "Християнської топографії" Козьми Індикоплова і "Шестоднева" Іоанна екзарха Болгарського дає підстави вважати, що астрономічні уявлення в середньовічній Україні розвивалися в двох напрямах: у формі примітивного тлумачення відповідних текстів Святого Письма і по лінії засвоєння астрономічних знань Давньої Греції. Обидва ці напрями ґрунтувалися на християнських засадах, але якщо перший з них малював переважно фантастичну, далеку від дійсності картину світу, то другий, спираючись на античні наукові традиції, допускав ширший погляд на світ, і в поясненні його будови та явищ виходив із закономірностей природи.

Варто зазначити, що в західноєвропейських університетах у XIV — XV ст. пожвавилося зацікавлення астрологією, саме в цей час у Болонському і Падуанському університетах було створено астрологічні кафедри. Попри псевдонауковий характер астрологічних уявлень, їхній розвиток сприяв підвищенню точності астрономічних спостережень, вдосконаленню інструментів. Нові астрологічно-астрономічні тексти проникали на Україну з Італії, Німеччини, Польщі, Чехії. Зокрема, у Краківському університеті в середині XV ст. кафедру астрономії й математики заснував вихованець Болонського університету Мартин Король (Martinus Rex) з Журавиці — мішаного польсько-українського села поблизу Перемишля і Мостиськ. Він відомий як автор першого в Кракові астрономічного календаря — прогнозу (Iudicium), а також трактатів "Algoritmus minutiarum" (про теорію дробів), "Geometria" і про поправки до Альфонсинських таблиць 9. Після винаходу друкарства у Західній Європі дуже швидко стала збільшуватися кількість друкованих праць з астрономії, а також математики, медицини, природознавства 10. Деякі з них доходили і до України.

Співіснування різних напрямів в астрономічних уявленнях українських книжників підтверджують також писемні пам’ятки місцевого походження, що виникли на підставі різних творів перекладної літератури. Серед них головне місце займає Тлумачна Палея, що була укладена ще в XIII ст., але розповсюдилася саме в XIV — XV ст. Метою цього твору було подати в систематичному порядку весь обсяг тогочасних знань про створення світу та його природу. Матеріали з астрономії подаються переважно в інтерпретаціях Козьми Індикоплова та Іоанна екзарха Болгарського. Тлумачна Палея існувала в різних версіях, серед яких привертає увагу виявлений в Крехівському монастирі рукопис початку XV ст., названий дослідниками Крехівською Палеєю. Тут систематизовано наукові уявлення, які українські книжники поділяли з освіченими людьми всіх країн візантійської культурної сфери 11.

8 Див.: Бичваров М., Пейчев Б. Іоан Екзарх Болгарський і слов’янська філософська культура. — С. 79. 9 Historia nauki polskiej. — Wrocław; Warszawa; Kraków, 1990. — T. 1. — S. 277, 282 — 293.

10Stillwell M, B. The awakening interest in science during the first century of printing, 1450 — 1550. An annotated checklist of first editions viewed from the angle of their subject. — New York, 1970.

11Див.: Франко І. Передмова (до видання "Апокрифи і легенди з українських стародруків"). — Львів, 1896. — Т. 1. "Апокрифи старозавітні" // Зібр. тв. — Київ, 1983. — Т. 38. — С. 59 — 77; Пістрий І. В.

"Крехівська Палея" як історико-філософська пам’ятка України доби середньовіччя: Автореф... канд. філос. наук. — Київ, 1993. — 17 с.

Ці уявлення, однак, силою свого генетичного зв’язку з візантійською культурною традицією мали чисто спекулятивний характер. Проте це не означає, що нагромадження науково-природничих знань в Україні того часу відбувалося без кількісних і якісних зрушень. Такі зрушення простежувались, і викликані вони були насамперед змінами, що відбулися в політичному житті українського народу в другій половині XIV — першій половині XV ст.

282

У зв’язку з входженням українських земель в орбіту тісніших економічних, торговельних і культурних взаємин з Центральною і Західною Європою технічний прогрес у виробничих процесах стає дедалі відчутнішим. Це спостерігається, зокрема, в гірництві, деревообробному виробництві та переробці сільськогосподарської продукції. Так, у солеварній промисловості було вперше застосовано досконаліші знаряддя, зокрема керат (коловорот), яким піднімали з криниць сировицю — соляну ропу, а також і практичніші казани, так звані панви. Вже в XIII ст. з’явилися перші водяні млини, які працювали цілорічно. Рухом водяних коліс приводилися в дію також валила (фолюші) для збивання сукна і тартаки, відомі у нас з XV ст. Тоді ж в Україні починають варити пиво і гонити горілку. Швидкими темпами розвиваються шкіряний, ткацький, металургійний та інші промисли 12.

Зрозуміло, що все це потребувало певного рівня знань з різних наук — фізики, хімії, біології тощо. Що стосується кількісних і якісних характеристик цих знань, то про них можемо судити лише з тих скупих даних, що зафіксовані на сторінках письмових пам’яток того часу. Найчастіше відомості з географії, фізики, хімії чи математики подавалися не самостійно, а у зв’язку з розглядом астрономічної проблематики, яка впродовж усього середньовіччя залишалася в системі наук провідною.

Найбільше з астрономією була пов’язана географія. Так, при викладі античного вчення про кулястість Землі у деяких астрономічних текстах, зокрема в "Шестодневі" Іоанна екзарха Болгарського, давалося поняття про кліматичні зони, полюси й екватор. Природно, що віддалені землі та океанські простори були відомі нашим предкам гірше, ніж, скажімо, гори, моря, ріки і землі Європи. Обсяг географічних знань про Азію й Африку в XIV — першій половині XV ст. був мізерним. Переважала тут казкова інформація на зразок того, що в Азії живуть різні чудовиська (наприклад, песиголовці), що там дивовижна рослинність й екзотичні тварини. Не бракувало, проте, й деякої позитивної інформації. Наприклад, "Шестоднев" подавав відомості про окремі азійські та африканські країни, моря і ріки: Єгипет, Ефіопію, Індію, Закавказзя, Каспійське і Мертве моря, Інд, Ніл та ін. Деяку додаткову інформацію містила "Християнська топографія" Козьми Індикоплова. Крім традиційних відомостей про Африку (Лівію, Абіссінію), Азію (Межиріччя, Персію, Індію) і чотири історичні ріки (Ніл, Інд, Тигр і Євфрат), Козьма подає звістки про "індійську пучину" (океан) і острів Цейлон. Він згадує також про Китай ("шовкову землю"), називаючи його "середземлям" 13.

12Див.: Крип’якевич І. П. Історія України. — Львів, 1990. — С. 121 — 122.

13Райнов Т. Наука в России XI — XVII веков. Очерки по истории донаучных и естественнонаучных воззрений на природу. — Москва; Ленинград, 1940. — Ч. 1, 3. — С. 97.

Джерелом інформації про географію Палестини були біблійні книги.

Значно краще виглядала справа з географією Європи, яку освічена верства XIV — XV ст. знала порівняно добре. Цьому сприяли відвідини вихідцями з України різних європейських країв. Починаючи з XIV ст. і особливо в XV ст. потік українців в європейські країни значно збільшується. В Європу їдуть з метою налагодження церковних контактів, встановлення торговельних зв’язків, а також для здобуття освіти. Наші земляки пізнавали інші країни, місцеву природу і клімат, і цілком ймовірно що, повернувшись додому, своїми знаннями і враженнями ділилися з найближчим оточенням.

Питання фізики розглядалися здебільшого при описі деяких астрономічних і метеорологічних явищ. До фізики, зокрема, належало вчення про чотири елементи-стихії, що було занесене в Україну переважно творами Іоанна Дамаскина і Іоанна екзарха Болгарського. Вже згадувалося, що це вчення обстоював автор "Шестоднева", критикуючи "п’яту субстанцію" Арістотеля. У зв’язку з астрономічною проблематикою

283

розглядалося таке фізичне явище, як перспективне скорочення зорового образу предметів у міру віддалення від глядача. У науково-природничій літературі XIII — початку XV ст. можна знайти пояснення природного феномена веселки. Зокрема, в "Шестодневі" та компілятивному збірнику "Золотая Матиця" робиться спроба пояснити природу веселки механічним, а не оптичним способом: веселка пояснюється як своєрідний насос, що перекачує воду в повітря ("Си же убо дуга повеленієм божественным собираєт воду морскую акы в мЂх") 14. Світлові властивості веселки розглядаються при цьому тільки у зв’язку з тим, що промені, які виходять з неї, нагрівають земні води і спричинюють їхнє випаровування 15.

Окремі фізичні явища розглядаються при спробах пояснення природи грому і блискавки, дощу та снігу, зокрема, в деяких писемних пам’ятках того часу даються загалом правильні пояснення, чому під час грози спочатку бачимо блискавку, а вже відтак чуємо гуркіт грому.

У перекладеній з грецької "Хроніці" Георгія Амартола, знаній у нас вже в XIII ст., говориться, що грім виникає за аналогією до удару каменя об камінь, а дощ утворюється за зразком відомого всім явища випаровування.

Про певний рівень фізичних знань, якими оперували наші предки, може свідчити і процес металовиплавки і металообробки, добре знаний в XIII — XV ст. Деякі компоненти середньовічної металургії виразно вказують на знання людьми того часу фізичних властивостей металів і матеріалів — вогнестійкості, текучості (при компонуванні сплавів), конденсації солей, акустики тощо. Це необхідно було, зокрема, для відливання дзвонів і виготовлення зброї. Є історичні свідчення, що цими виробництвами славився Львів. Перші свої гармати він дістав 1394 р., а трохи пізніше тут вже існувала ливарня гармат. З 1404 р. є перша згадка про годинник на ратушній вежі 16.

Як і фізичні знання, відомості з хімії у досліджуваний період не мали самостійного характеру, а розвивалися в тісному зв’язку з алхімією та виробничою практикою, з розвитком матеріальної та духовної культури. Високий авторитет мав у Львові наприкінці XIV ст. алхімік Дмитро, до якого приїжджав з Парижа алхімік Леонард, щоб роздобути секрет філософського каменя 17.

14Буслаев Ф. Историческая хрестоматия церковно-славянского и древнерусского языков. — Москва, 1861. — Стлб. 690.

15Див.: Крип’ якевич І. П. Історія України. — С. 121 — 122.

16Там само. — С. 122.

17Исаевич Я. K характеристике источников по истории армянских колоний Украины и Ближнего Востока в конце XIV — начале

XVI в. // Исторические связи и братская дружба украинского и армянского народов. — Ереван, 1971. — Вып. 3.

Виробничі промисли потребували певних хімічних знань, потрібних для виготовлення розчинів, вичинки шкіри, фарбування тканин. У зв’язку з лікарською практикою розвивалася хімія ліків, а водночас з іконописанням — хімія фарб. Але хімічні знання, виступаючи безпосереднім елементом практики, були позбавлені теоретичних аспектів. У більшості випадків хімічні операції залишалися справою вміння і навичок, що передавалися з покоління в покоління, і лише незначна частина їх зафіксована в писемних пам’ятках Відбувалося це здебільшого у тих випадках, коли сама практика була пов’язана з письмом. Про це свідчать описи способів виготовлення чорнила і різних фарб для писання і оздоблення книг, а також для іконописання, поради щодо складання рецептів різних ліків і настоїв. Для прикладу наведемо кілька рецептів з рукописних збірників XV ст., мова яких виразно вказує на українське походження. Так, в одному з цих збірників читаємо: "Возьми жолток яєчний. Толко же возми ртути и положи в то яйце и постави в

284

гной сухой. И держи мыть, и выйми вон и пиши, что хочеш" 18. А ось рецепт для покриття заліза золотом: "Возми оцет кислий, а любо кисль [кислоту], чтобы вельми кисла [...] И ты[ж] всыпли квасцов c полгорсты. А будет мало, то ты[ж] єще присьгали. A испытывай водою, докы прыскаты имает. А коли прыснет, и тыж возми плат и омачивай в кисль, что квасцы варил, та три по железу по горячому, докы будет как котельная мЂдь. И ты[ж] ртутю натырай да золоти, як злотари золотят" 19.

18 Цит. за: Симони П. K истории обихода книгописца, переплетчика и иконного писца при книжном и иконном строєний // Памятники древней письменности и искусства. — СанктПетербург, 1896. — Т. 161, Вып. 1. — С. 5.

15Цит. за: Щавинский В. А. Очерки по истории техники живописи и техники красок в Древней Руси.

—Москва; Ленинград, 1935. — С. 93 — 94.

Подібні писані рецепти-настанови з рукописних збірників XIV — XV ст. дають підстави твердити, що маємо справу вже не тільки з практичними хімічними операціями, а з уявленнями про технологію хімічних операцій. Однак ці своєрідні посібники з хімії так і залишалися на рівні фіксації досвіду без претензій на виділення в окрему галузь науки.

Подібна ситуація спостерігається і в царині біологічних уявлень. В другій половині XIII — першій половині XV ст. рівень знань з біології на теоретичноописовому рівні не дуже збагатився порівняно із давньокиївською добою. Українська освічена верства того часу продовжувала черпати "теоретичні" знання з біології з тієї ж перекладної та компілятивної літератури, звідкіля вона запозичувала відомості з інших природничих наук і яка здебільшого була відомою у нас ще в XI — XII ст. Прогрес накопичення біологічних знань, якщо й мав місце, то відбувався переважно завдяки розвиткові сільськогосподарського виробництва та вдосконаленню лікувальної практики. Це стосувалося насамперед знань з ботаніки, зоології і фізіології людини. Загалом у другій половині XIII — першій половині XV ст. в уявленнях про живу природу чітко виокремилися дві системи біологічних знань: книжна і практична. Перша система — це ті знання про тваринний і рослинний світ, що були зібрані в слов’янських перекладах відповідних творів візантійського походження. Основним недоліком цієї системи була відірваність від реальності, екзотичність і навіть казковість. Класичним прикладом такої квазінаукової літератури є так званий "Фізіолог" — своєрідний підручник із середньовічної зоології, в якому даються описи звірів і птахів, що згадуються в Біблії. Лише зрідка у деяких редакціях цієї праці наведено позитивні спостереження знаних природознавців, зокрема Арістотеля. "Фізіологи" поширювалися в нас як самостійні твори, або ж окремі їхні статті вносилися в різного роду "Шестодневи", "Хронографи", "Топографії", "Палеї" тощо 20. Це, а також те, що зображення звірів і птиць у рукописних книгах і на стінах церковних храмів робилися за описами "Фізіолога", свідчить про його велику популярність у середньовічній Україні.

"Фізіолог" (лат. "Бестіарій") подає опис близько п’ятдесяти об’єктів, в тому числі тварин, рослин і деяких неживих предметів. Жодного інтересу до них як таких, він не виявляє. Розповідаючи, скажімо, про лисицю, оленя, орла, чаплю, ластівку, змію тощо, "Фізіолог" не зупиняється на їхньому фізичному чи біологічному описі, а звертає увагу на дійсні або ж примарні звички. Наприклад, про лисицю "Фізіолог" розповідає, що вона дуже хитра, бо коли голодна й не знаходить нічого, щоб поживитися, лягає на землю і вдає, що мертва. Тоді на неї сідають птахи і починають дзьобати, але вона спритно встає, ловить птаха і з’їдає його. Говорячи про оленя, "Фізіолог" розповідає про його ворожість до змій і про способи боротьби з ними, які він вживає. Про орла сповіщається, що, постарівши, втрачає зір; щоб відновити його, орел піднімається на крилах ближче до сонця, яке спалює орлові крила, а водночас — і "тьму очей", після чого він спускається до

285

джерела чистої води, занурюється в нього і зір відновлює. Кожна стаття "Фізіолога" присвячена окремій тварині і складається з двох частин: в одній описуються її дійсні і фантастичні прикмети, а в другій даються символічні пояснення цих прикмет і виводиться певна мораль, часто пов’язана з попереднім викладом 21. Такі богословсько-символічні описи живої природи були характерними для природничої літератури візантійськохристиянського походження і мало давали для наукового пізнання тваринного чи рослинного світу.

Натомість нагромадженню об’єктивних знань з природознавства, зокрема ботаніки й зоології, сприяв розвиток землеробства і тваринництва. В XIV — XV ст. поряд з традиційними способами ведення сільського господарства поступово входять у практику нові форми господарювання, спричинені масовим експортом за межі України продуктів тваринництва і землеробства. Це вимагало інтенсифікації і покращання культури сільського господарства. Саме в цей час українська шляхта почала заводити фільварки для виробництва збіжжя, яке водними шляхами вивозила до балтійських портів. Із зернових культур стали більше сіяти вівса, жита, ячменю і пшениці. Досить поширені були гречка, горох, біб. Згодом з’явилися нові види рослин, такі як квасоля і капуста. Розвивалося також садівництво, і ще в XIII ст., — до похолодніння клімату — виноградарство 22.

20Див.: Вяземский П. П. О литературной истории "Физиолога" // Памятники древней письменности.

—Санкт-Петербург, 1878 — 1879. — Т. 1. — С. 53 — 62.

21Див.: Вознях М. Історія української літератури. — Кн. 1. — С. 112 — 113; Райнов Р. Наука в России XI — XVII веков. — С. 46 — 47.

22Крип’якевич І. П. Історія України. — С. 121.

Зрозуміло, що розвиток товарного рільництва і тваринництва потребував ширших відомостей з фізіології рослин і тварин, а це не могло не вплинути на розвиток практичних знань з ботаніки і зоології. Разом з тим посилення експорту за межі України сільськогосподарських продуктів давало поштовх розвиткові міжнародної торгівлі, а це своєю чергою сприяло розширенню географічних обріїв і особливо поглибленню знань з математики. Остання, як і природничі науки, аж до середини XV ст. розвивалася виключно у практичному річищі і мусила сягнути вже певного рівня розвитку. Принаймні такий висновок можемо зробити апріорі, виходячи з тих даних, які нагромадила історична наука про рівень розвитку економіки і торгівлі в Україні у зазначений період.

Отже, розвиток науково-природничих знань у другій половині XIII — першій половині XV ст. відбувався в тісному зв’язку з суспільно-культурними процесами, що їх переживала Україна в той період. Загальний характер культури відбився і на змісті наукових зацікавлень. Традиційна прив’язаність української культури до візантійської духовності, яка у цей період залишалася все ще домінуючою, поступово перетворювалася на гальмо наукового поступу. Поодинокі зерна старої античної вченості, що були розсипані по окремих творах візантійського походження, не змогли знайти дальшого розвитку, тому що ще не було шкіл, подібних до тогочасних західних університетів, де б наукові знання систематизувалися, культивувалися і розвивалися.

Однак це не означає, що наукові пізнання того часу були звернені лише в минуле. Прогрес наукових знань в Україні, хоч і повільно, все ж відбувався і був пов’язаний з розвитком продуктивних сил і виробничої практики. Цьому насамперед сприяло включення українських земель в орбіту загальноєвропейських політичних, економічних і культурних відносин. Хоч у зазначений період наслідки цього були ще слабкими і процес оформлення наукових знань в окремі теоретично обґрунтовані науки навіть не починався, все ж політичне, економічне і культурне зближення з Європою закладало підвалини для позитивних зрушень у всіх сферах культур-

286

ного життя, в тому числі і в науково-освітній. Перші якісні зрушення такого характеру стануть відчутними вже в другій половині XV ст., але про це йтиметься в наступних розділах.

Філософська культура. Упродовж всього середньовіччя філософська і богословська думки розвивалися в нерозривному зв’язку. Осмислення світу і місця в ньому людини було поєднане з осмисленням сутності Бога і ставлення до нього людини. Природно, що центрами філософсько-богословської культури були великі монастирі (насамперед КиєвоПечерський), окремі митрополичі й єпископські кафедри. Але, як видно з ГалицькоВолинського літопису, книжники, зацікавлені філософсько-богословськими питаннями, були і при княжих дворах. Літопис розповідає про осередок писемності, в тому числі богословсько-філософської, при дворі володимирського князя Володимира Васильковича. Якщо такий осередок розвивався в порівняно невеликому князівстві після монголотатарської навали, то є всі підстави вважати ймовірною наявність подібних осередків у столицях великих князівств ще в домонгольський час.

Падіння Києва і низки інших міст під ударами ординців залишило глибокий слід у суспільній свідомості і значною мірою вплинуло на характер філософського сприйняття і осмислення дійсності. Хоч митрополит залишався в Києві до кінця XIII ст., багато книжників розійшлося: одні в Галицько-Волинське князівство, інші — на північ. Одним із таких київських інтелектуалів, якому довелося покинути рідну землю, був Серапіон, — колишній архімандрит Києво-Печерського монастиря. 1274 р. він остаточно перебрався до Володимира Залеського, де помер наступного 1275 р. у сані єпископа. Збереглося п’ять його проповідей ("слів"), перша з яких була складена ще в Києві. Хоч більшість творів Серапіона належить до володимиро-залеського періоду його діяльності, усі вони невіддільні від духовної культури Києва, де автор сформувався як громадянин, письменник і мислитель 23.

У своїх проповідях Серапіон постає насамперед як мислитель, що виразив інтелектуальні настрої епохи, які заполонили руське суспільство після монголо-татарської навали. Його почуття, пронизані переживаннями про недолю рідного краю, знайшли свій вияв у морально-релігійному вченні: Бог розгнівався на людей за вчинені ними гріхи і послав їм як кару це національне лихо 24. Тут Серапіон продовжує літературні традиції Києва домонгольської епохи. Розвиваючи ідею Феодосія Печерського про так звані "казні божії", він пов’язує її з ординським погромом, а отже, надає їй конкретного життєвого змісту 25.

Як вже зазначалося, у другій половині XIII — на початку XIV ст. Галицько-Волинське князівство перебрало на себе роль спадкоємця і продовжувача київських державних і культурних традицій. Головними осередками культурного життя стають Холм, Перемишль, Львів, Галич і Володимир на Волині. На жаль, конкретні відомості про інтелектуальне життя збереглися лише про Володимир. За правління згадуваного вже Володимира Васильковича, як повідомляє літопис 26, цей князь вів учені розмови з освіченими людьми (єпископами й ігуменами) на філософські теми, зокрема про "життя світу сього тлінного" 27. Одним з тих, хто вів з князем дискусії "від книг", був перемишльський єпископ Мемнон. Згадка про нього — свідчення про перемишльський культурний центр; під час дискусій князь цитував слова прочитаних ним книг, бо, як постійно наголошував літописець, був він "філософ великий" 28. Під поняттям "філософ" слід розуміти освічену людину, зацікавлену богословською книжністю, яка відображала і тогочасні філософські уявлення. Якого ж характеру книги найбільше цікавили князя Володимира Васильковича? Відповідь на це питання дає репертуар книг, які вийшли з князівського скрипторію, що існував у м. Володимирі за активною участю самого князя 29. Окрім повного корпусу книг богослужбового призначення, під керівництвом Володимира

287

Васильковича переписувалися й укладалися книги для позацерковного читання, зокрема "Прологи" та "Збірники", можливо, аналогічні київському "Ізборнику" 1076 р. або збірникам мішаного типу другої половини XIII ст., які збереглися до нашого часу 30. Але найкращим показником ідейно-філософських зацікавлень князя Володимира Васильковича та його вченого оточення служить так званий "Паренесис" — збірник "Повчань" Єфрема Сирина, який був виготовлений 1288 р. у князівському скрипторії 31.

23Гудзий Н. К. Где и когда протекала литературная деятельность Серапиона Владимирского? // ИОРЯС. — 1952. — Т. 11, вып. 5. — C. 454.

24Див.: Петухов Е. Серапион Владимирский — русский проповедник XIII века. — Санкт-Петербург, 1888. — С. 39.

25Історія української літератури: У 8 т. — Київ, 1967. — Т. 1. — С. 179.

26ГВЛ. — С. 603 (Махн. — С. 442).

27ГВЛ. — С. 604 (Махн. — С. 443).

28ГВЛ. — С. 607 (Махн. — С. 445).

29Див.: Запаско Я. Скрипторій волинського князя Володимира Васильковича // ЗНТШ. — 1993. — Т. 225. — С. 185 — 193.

30Там само. — С. 186.

31Там само. — С. 188 — 189.

Копіювання перекладу цього твору засвідчує інтерес до вчення сирійського мислителя, який зберігався на східнослов’янських землях упродовж усього пізнього середньовіччя. У кожному разі є згадка, що твори Єфрема Сирина почали інтенсивно поширюватися на Русі-Україні одразу ж після їхньої появи у Володимирі 32, а з книги повчань 1288 р. робилися переписи навіть ще наприкінці XV ст.33 Єфрем Сирин жив у IV ст. і увійшов в історію як один з найавторитетніших отців церкви. Він написав багато духовних пісень і гімнів, а також численні повчання містично-аскетичного змісту. Єфрем Сирин вважається одним з перших теоретиків східного християнського аскетизму, твори якого послужили ідейною основою для теорії і практики східного чернецтва. Лейтмотивом його філософії була провідна платонівська ідея про верховенство душі над тілом і теза про те, що абсолютне вдосконалення людини, метою якого є наближення до Бога й уподібнення йому, вимагає відмови від земних благ і тілесних насолод. І для життя у світському суспільстві, і для життя чернечого в нього один і той самий ідеал — аскетизм 34. Дослідники відзначають ще таку особливу рису вченого сирійця, як любов до книги та її популяризування. В одній із своїх проповідей він повчав: "Книги хай будуть для тебе трапезою [...] Нехай будуть вони тобі ложем" 35.

Зі свідчень автора Галицько-Волинського літопису можна зробити висновок, що князь Володимир Василькович намагався дотримуватися ідейних засад філософії Єфрема Сирина. Про його шанобливе ставлення до книг, особисту участь в їхньому виготовленні та розповсюдженні вже згадувалося. Що стосується морально-етичних принципів князя, то літописець наголошує, що "возлюбив він нетлінне паче тлінного і небесне — паче дочасного" 36, а перед смертю "роздав убогим все своє майно.., і розіслав милостиню по всій землі" 37. Князь Володимир Василькович, таким чином, прагнув жити у відповідності

зморально-етичними принципами, які сповідував.

Зтого небагатого книжкового запасу, що дійшов до нас від XIII — першої половини XIV ст., можна зробити висновок, що й інші твори, типологічно близькі до повчань Єфрема Сирина, були відомі в Галицько-Волинському князівстві. Про це свідчить поширення тут у досліджуваний період творів морально-філософського змісту, авторами яких були східні богослови-містики IV — X ст. Так, з XIII — XIV ст. дійшли до нас списки так званої "Ліствиці" Іоанна Синайського (Ліствичника) 38, "Діоптра" ("Зеркало") Филиппа Пустельника 39, "Пандекти" Антіоха 40, "Слова постническіє" Ісаака Сирина 41.

288

32Див.: Гординський Я. Слова Єфрема Сиріна в перемиських пергамінових листках поч. XIV в. // ЗНТШ. — 1918. — Т. 126/127. С. 171 — 202.

33Див.: Соболевский А. И. Очерки из истории русского языка. — Киев, 1884. — № 5. — С. 50 — 58; Запаско Я. Скрипторій ... — С. 189 — 190.

34Смирнов П. Проповеди св. Ефрема Сирина // ТКДА. — 1895. — № 5. — С. 3-10.

35Цит. за: Барсов Н. Св. Ефрем Сирин как проповедник // Христианское чтение. — 1886. — Ч. 1. —

№5, 6. — С. 743.

36ГВЛ. — С. 607 (Махн. — С. 445).

37ГВЛ. — С. 603 (Махн. — С. 443).

38Владимиров П. В. Обзор южно-русских памятников письменности от XI до XVII ст. // ЧОНЛ. —

Киев, 1890. — Кн. 4. — Отд II. — С. 115.

39 Калужняцкий Е. И. Обзор славяно-русских памятников языка и письма, находящихся в библиотеках и архивах Львовских // Труды III Археолог. съезда. — Киев, 1878. — Т. 2. — Прилож. — С. 217 — 218.

40Панькевич І. Пандекти Антіоха 1307 року // ЗНТШ. — Т. 123, 124. — С. 1 — 64.

41Розов M. M. Маловідомі джерела з історії української мови. Рукописи греко-уніатського капітулу м. Перемишля // Питання історії української мови. — Київ, 1970. — С. 176.

Факт поширення цих творів значною мірою розкриває перед нами духовний світ Галицько-Волинської Русі, вказує на характер інтелектуальних запитів та філософських шукань книжної верстви XIII — першої половини XIV ст. Хоч упродовж усього існування ГалицькоВолинської держави різнобічні зв’язки із Заходом розвивалися доволі інтенсивно, на низовому рівні церковного й культурного життя продовжували домінувати візантійські впливи.

Більш відчутно культурні впливи Заходу починають виявляти себе наприкінці XIV — на початку XV ст., коли ослаблена лихоліттям Галичина була захоплена Польським королівством. Окрім поступової ліквідації інститутів української державності та нейтралізації української церкви й культури, це принесло з собою також певні елементи західної духовності, насамперед у галузі шкільної освіти та релігійно-церковного життя. Вже на зламі XIV — XV ст. у Львові при латинському катедральному соборі виникла перша парафіяльна школа, де давалися знання з катехизму, церковного співу, читання, писання, лічби, а також латинської мови 42. Подібні школи, ймовірно, існували вже в той час і в інших українських містах, де були скупчення німецького та польського населення.

У нас немає прямих даних про вплив цих шкіл на розвиток власне української духовності, але можна припустити, що окремі допитливі юнаки "роду руського" здобували в них освіту, зокрема знання латинської мови. Свідченням цього може бути той факт, що, починаючи саме з кінця XIV ст., серед студентів європейських університетів з’являються і вихідці з України. Адже для того, щоб вступити на університетські студії в Кракові, Празі, Болоньї чи Парижі, необхідно було знати принаймні основи латини. Під впливом тісніших контактів з латинською культурою починає зазнавати впливів і українське церковне життя, особливо сакральне мистецтво. В XIV — XV ст. в Україні з’являються молитви до західних святих 43.

42Див.: Skoczek J. Dzieje lwowskiej szkoły katedralnej. — Lwów, 1929. — S. 26.

43Див.: Соболевский А. И. Русские молитвы c упоминанием западных святых // СОРЯС. — 1910. — Т.

88.— № 3. — С. 36 — 47.

Однак західні впливи у зазначений період були ще дуже слабкими і не переросли в загальну тенденцію розвитку української культури. В усіх духовних вимірах вона продовжувала залишатися культурою східнохристиянського типу. Візантійські впливи і надалі формували духовний світ українського суспільства. Причинами цього були, з

289

одного боку, традиційна прив’язаність української церкви до Константинополя, а з другого, — монополізація інтелектуального життя монастирями, що відбулася після втрати державності і занепаду внаслідок цього княжих і феодальних дворів як осередків культури. Українські ченці як головна культурна верства того часу були носіями ідеалів східного християнства, а це наклало відбиток на формування духовних запитів, визначало характер писемної продукції, що поширювалася, переписувалася і творилася тоді в Україні.

Саме в другій половині XIV — на початку XV ст. спостерігається новий приплив в Україну візантійської книжності, який відбувався переважно за південнослов’янським посередництвом. Це був так званий другий південнослов’янський вплив, який відбився в культурній історії України палеографічними нововведеннями та появою низки богословських, філософських та літературних творів візантійського походження як знаних вже раніше на Русі, так і цілком нових. Відповідно до духовних запитів основного замовника і споживача цієї літератури — чернецтва, вона в переважаючій більшості була аскетичноспоглядального змісту. Поряд із творами ранніх містиків-аскетів Єфрема Сирина (IV ст.), Ніла Синайського (V ст.), Іоанна Ліствичника (VI ст.), Ісаака Сирина (VII ст.), Максима Ісповідника (VII ст.), Теодора Студита (VIII — IX ст.), Симеона Нового Богослова (X — XI ст.), Никона Чорногорця (XI ст.), поширюються твори нових теоретиків аскетизму, зокрема візантійських вчених богословів XIV ст. — Григорія Синаїта, Григорія Палами, Николи Кавасіли, патріарха Калліста та ін. 44 Твори цих богословів познайомили українських книжників з ідеями ісихазму — релігійномістичного вчення, яке в середині XIV ст. після довгої еволюції в цілісну систему і перемоги над візантійським раціоналізмом Варлаама Калабрійського стало офіційною ідеологією візантійської церкви 45.

44 Соболевский А. И. Южнославянское влияние на русскую письменность в XIV — XV а — СанктПетербург, 1894. — Прилож. 1 — 2. — С. 17 — 22; Грушевський М. Історія української література — Т. 5, кн. 1. — С. 26 — 27.

45 Про суть ісихазму див.: Радченко К. Ф. Религиозное и литературное движение в Болгарии в эпоху перед турецким завоеванием. — Киев, 1898; Meyendorff J. Byzantine Hesychasm: historical, theological and social problems. — London, 1974; Мейендорф И. Ф. О византийском исихазме и его роли в культурном и историческом развитии Восточной Европы в XIV в. // ТОДРЛ. — 1974. — Т. 29. С. 291 — 305; Прохоров Г. М. Исихазм и общественная мысль в Восточной Европе в XIV веке // Там само. — 1968. — Т. 23. — С. 89 — 109.

Ісихазм — це не просто релігійно-містичне вчення, а специфічна форма ідеології, яка тією чи іншою мірою акумулювала не тільки релігійні, але й пов’язані з ними філософські погляди й етичні концепції. Назва "Ісихазм" походить від грецького слова "ісихія" (гисихія), що означає душевний спокій, мовчання, тобто квієтизм латинської традиції. Вже в самій назві цього релігійно-філософського вчення відбито його основну суть: сенс людського життя полягає не в активній діяльності, спрямованій на пізнання і вдосконалення світу, а в індивідуальному самопізнанні й самовдосконаленні. А осягається це завдяки молитві "в душі", чи, інакше, "розумовій молитві", як її називали тодішні книжники. Ця внутрішня молитва повинна відбуватися в абсолютному спокої й мовчанні, відчуженості від світу. Така молитва, за ісихастами, — це єдино можливий спосіб спілкування з Богом, а її мета — наближення й уподібнення до нього. Ісихасити допускали як можливість безпосереднього єднання з Богом, так і безпосереднього його споглядання.

Мовою філософських понять це означало, що в центрі роздумів ісихастів стояла проблема ставлення людини до Бога, але розв’язували вони її цілком у містичному дусі. Всупереч традиційним християнським поглядам, що допускали лише втілення Бога,

290

ісихасти визнавали можливість обожнення людини. "Бог став плоттю, щоб сама плоть могла стати божественною", — твердили ісихасти. Це обожнення людської істоти можна осягнути, на їхню думку, тільки у разі вічного пізнавання Бога, але оскільки єство Бога розумом збагнути не можна, то пізнання його полягає в містичному спогляданні, шляхом контемпляції. Більше того, ісихасти допускали, що в процесі богопізнання можливою є тотожність суб’єкта й об’єкта, причому ця тотожність досягається безпосередньо, тобто без участі якихось допоміжних чинників. Звідси — негативне ставлення ісихастів до раціоналістичного методу пізнання, відкидання практичного досвіду, нехтування засад раціоналістичної логіки.

Незважаючи на всю зовнішню ортодоксальність, ця гносеологія ісихазму була внутрішньо небезпечною для церкви. Визнаючи ісихію як єдино можливий шлях до пізнання Бога й уподібнення йому, ісихасти, по суті, нехтували значенням колективних богослужінь, церковної обрядовості, виконування таїнств. До того ж онтологія ісихазму схилялася до пантеїзму, чому значною мірою прислужилося вчення про фаворське світло як еманацію божественного єства у світ. Визнаючи можливість обожнення людини, ісихасти стверджували іманентність Бога. Але якщо Бог замкнутий в людині, то людина замкнута в собі. Тому ісихасти зосереджувалися головно на собі, сповідували замкнутість, квієтизм, байдужість до діяльного громадського життя.

Ці пантеїстичні тенденції ісихазму були значною мірою послаблені у вченні Григорія Палами. На основі доктрини про фаворське світло, яке Христос випромінював на горі Фавор під час свого Преображення, він розробив цілу теорію про божественну енергію. Григорій Палама вчив, що єство Бога є непізнаванним, але Бог не тотожний своєму єству, оскільки він є не тільки в собі, але й поза собою. І це буття Бога, звернене назовні, є ніщо інше, як божественна воля і божественна енергія. Будучи відмінною від єства, енергія водночас є невідривною від нього, в кожнім її вияві присутній є Бог, єдиний і неподільний. Отже, Григорій Палама показав, як можна, не впадаючи в пантеїзм, пояснити вихід Бога зі своєї трансцендентності, факти божественної творчості, теофанії, втілення логоса і дії Святого Духа.

Основний філософський матеріал теоретикам ісихазму, як неважко помітити, постачала філософія Платона, а точніше, пізньоантичний неоплатонізм, зокрема неоплатонівські ідеї Псевдо-Діонісія Ареопагіта, східного вченого-богослова V ст., учня філософа-неоплатоніка Прокла. Саме з творів цього вченого, так званих Ареопагітик, ісихасти запозичили вчення про еманацію божественного єства у світ, тезу про незбагненність божественного єства "в імені" (так зване апофатичне богослов’я) і, нарешті, твердження про можливість набуття людиною божественної суті шляхом споглядання і "надрозумного" (містичного) екстазу.

Ми зупинилися трохи ширше на ідейно-теоретичній стороні вчення ісихазму, щоб дати уявлення, який філософський потенціал приховував у собі цей новий містичний рух, який позначився на характері літератури, що її занесли в Україну адепти цього руху, і яка знаходила тут, як побачимо далі, зацікавленого читача й переписувача.

Основним центром, звідки ця література проникала на українські землі, був знаменитий Афон, осідок численних православних монастирів. У XIV — XV ст. Афон був важливим осередком іконопису й книгописання, вельми приваблював мандрівників і паломників з України. Про це свідчить той величезний пієтет до святої гори, який спостерігається в XIV — XV ст.: подорожі туди вихідців з України, перебування там задля духовного вдосконалення, переписування копій з різних книг та спроваджування звідти різних творів аскетичного змісту. Саме завдяки їм відроджений ісихазм новою хвилею ринув в Україну.

Другий шлях, яким ісихастська література потрапляла в Україну, був болгарський. Наприкінці XIV ст., після завоювання турками Балкан, почалася масова еміграція болгарських інтелектуалів до сусідніх православних країв, у тому числі й в Україну. Це були здебільшого учені, послідовники тирновського патріарха Євфимія (1375 — 1400),