Шевчук с.24-35

НА ПОЧАТКУ ТВОРЧОГО ШЛЯХУ

ВІСНИК

по-друге, кількість і обсяг делегованих ЄС суверенних прав не знає історичних прецедентів; по-третє, рішення з певних питань в ЄС можуть прийматися кваліфікованою більшістю; по-четверте, Союз хоча і не в усіх випадках, але здатний самостійно розширювати межі своєї компетенції; по-п’яте, правоЄС, щомаєнаднаціональнийхарактер, володіє верховенством щодо національного права держав-членів.

Хочапоняття«наднаціональна» організаціядоситьповнорозкриває специфікуправовоїприродиСоюзу, однаківононедозволяєвиокремити ЄС з-поміж інших організацій такого роду. Тому слід погодитися здумкоюТ. К. Хартлі, щообмеження визначення ЄвропейськогоСоюзу лишечерезнаднаціональність єісторичним анахронізмом, оскільки він увійшоввтойетапсвогорозвитку, колибільшдоречнимвиглядаєтермін «федералізм»1.

Усучаснихдослідженняхнедостатньоувагиприділяєтьсяконцепції федерації держав2, поштовх до розробки якої дав Федеральний конституційнийсудФРН3. ДлявизнанняЄвросоюзунаднаціональноюфедерацією суверенних держав необхідно констатувати факт існування у нього власної правосуб’єктності. Ряд авторів заперечують її існування, посилаючись на відсутність прямої вказівки на це в установчих документах. Разом з тим слід зазначити, що положення, які свідчать про наявність власної волі у Союзу, не тільки існують, але й їх кількість постійно зростає. Так, метою Союзу є утвердження власного статусу на міжнародній арені; держави-члени зобов’язані утримуватися від будьяких дій, які ставлять під загрозу досягнення цілей ЄС; держави-члени мають здійснювати усі належні заходи, аби забезпечити виконання зобов’язань, щовипливаютьнелишезустановчихдоговорів, алейздій інститутів Співтовариства; Союз здатний самостійно наділяти себе коштами, які необхідні йому для досягнення своїх цілей; безпосередня участь Комісії у підготовці проектів конвенцій, які Рада рекомендує

1Хартли Т. К. Основы права Европейского Сообщества. Введение в конституционноеиадминистративноеправоЕвропейскогоСообщества: Пер. сангл. – М., 1998. – С. 10.

2Див.: Четвериков А. О. Основные органы Европейского Союза (конститу- ционно-правовой аспект). – С. 43.

3Cases 2 BvR 2134/92 & 2159/92 «Manfred Bruner and the others v. The European Union Treaty». CMLR, 4 January 1994. Якщо поглянути в минуле, то, наприклад,

уросійській дореволюційній науці терміни «Staatenbund» і «Confederation» розглядалисяяксинонімиівикористовувалисядляпозначеннясоюзудержавякоднієї з форм федерації (див.: Коркунов Н. М. Русское государственное право. – СПб., 1908. – Т. 1. – С. 75–76).

271

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

прийняти державам-членам, та розгляд Судом ЄС суперечок між Комісією і державами-членами стосовно тлумачення та застосування цих конвенцій; ЄС має власні інтереси у сфері безпеки і оборони, які він може реалізовувати завдяки зв’язкам із Західноєвропейським союзом; при визначенні предмета діяльності ЄС все частіше зникає посилання на держави-члени1.

На сучасному етапі ідея щодо існування наднаціонального федералізму починає обговорюватися дедалі активніше2. Так, А. Я. Капустін доводитьфактформуванняЄвросоюзуякміжнародно-правовоїфедера- ції, яка раніше була невідома людській цивілізації3. Схожу позицію обстоюють і С. В. Єршов, який вказує, що наднаціональність служить інтересам ЕС на період його переходу до «міжнародної федерації»4, та С. Гоці, який поділяє думку про формування «федералізму навпаки», тобто «федерації національних держав»5. У 70-х роках ХХ ст. Я. Броунлітакожзазначав, щоЄЕСвластивіокреміелементифедерації, хочаіна договірній основі6. У цьому зв’язку розгляд ЄС крізь призму державноправової конструкції «федерація національних держав», яка поєднує як концепцію федералізму, так і наднаціональної організації, є найбільш перспективним і прийнятним для пояснення правової природи ЄС.

1Див.: Ершов С. В. Правовые особенности формирования наднациональной властиЕСвпроцессевзаимодействияправаЕСинациональногоправагосударствчленов. – С. 94.

2Наприклад, див.: Schachtschneider K. A. Die existenzielle Staatlichkeir der Volker Europas // Blomeyer W., Schachtschneider K. A. (Hrsg) Die Europasche Union als Rechtsgemeinchaft, 1995. – S. 92.

3Див.: Капустин А. Я. Европейский Союз: интеграция и право. – С. 60.

4ЕршовС. В. Правовые особенности формирования наднациональной власти ЕС в процессе взаимодействия права ЕС и национального права государствчленов. – С. 39.

5Гоці С. Урядування в об’єднаній Європі. – С. 17.

6Див.: Броунли Я. Международное право. – М., 1977. – Кн. 1. – С. 132.

272

НАУКОВЕ

ЖИТТЯ

«Круглий стіл» «90-річчя Конституції Української Народної

Республіки»

25 квітня 2008 р. на спільному засіданні кафедр історії держави і праваУкраїнитазарубіжнихкраїн, теоріїдержавиіправа, конституційного права, міжнародного права і державного права зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за участю членів відділення теорії та історії держави і права Академії правових наук України відбувся «круглий стіл», присвячений обговоренню питань державно-правового будівництва в Україні, пов’язаних з розробкою і прийняттям Конституції УНР 1918 р.

Відкрив засідання «круглого столу» академік АПрН України, доктор юридичних наук, професор, проректор з наукової роботи НЮА України іменіЯрославаМудрогоА. Гетьман, якийпідкреслив, щозметоювідзначення 90-річчя подій Української революції 1917–1921 рр., пов’язаних із заснуванням Української Народної Республіки та Західно-Української НародноїРеспубліки, зміцненнясуспільноїзлагодиіформуванняугромадян національноїсвідомості12 квітня2007 р. ПрезидентУкраїниВ. А. Ющенко видав відповідний указ, у якому накреслено заходи з нагоди найважливішихподійцієїреволюції. Умежахцихзаходівпроводитьсяіцей«круглий стіл», присвяченийобговореннюактуальнихпитань, пов’язанихзКонституцієюУкраїнської НародноїРеспубліки 1918 р.

Здоповіддю«КонституціяУНР1918 р. проправагромадянУкраїни» виступив доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн НЮА України імені ЯрославаМудрого, член-кореспондентАПрНУкраїниВ. Гончаренко. Перш за все доповідач звернув увагу на те, що Конституція УНР від 29 квітня 1918 р. за своїм основним змістом відповідала діючим демократичним конституціям Європи та США, у тому числі їх положенням про захист прав і свобод людини і громадянина. У цьому легко переконатися, порівнявшитекстиКонституціїУНР1918 р. іОсновнихЗаконівзарубіжних

273

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

країн, котрі були широко відомі завдяки публікації в перекладі російською мовою (див.: Современные конституции: Сборник действующих конституционных актов / Пер. под ред. и с вступ. очерками В. М. Гессена и Б. Э. Нольде. — Т. 1: Конституционные монархии. — СПб., 1905; Т. 2: Федерации и Республики. — СПб., 1907). Таке порівняння дає підставистверджувати, щоувсіхбезвинятку15 статтяхрозділуII Конституції УНР «Права громадян України», який розміщувався одразу після розділуI «Загальніпостанови», загромадянамиУкраїнивизнавалисявсі конституційні права і свободи, котрі проголошувалися в конституціях тогочасних демократичних держав світу. Так, Конституція УНР 1918 р. проголошуваланедоторканністьособи, їїжитлаілистування. Основний Закон проголошував свободу слова, друку, право на об’єднання в організації, настрайки, свободуперемінимісцяперебування, правонаучасть у державному і місцевому управлінні завдяки наділенню громадян України активним і пасивним виборчим правом. У той же час Конституція визнавала громадян в УНР рівними в їх громадянських і політичних правах. Стаття 12 проголошувала рівність громадян незалежно від статі, віри, національності, освіти, майнового і податкового становища. Найважливіші права людини в УНР Конституцією гарантувалися. Так, громадяни УНР не могли бути затриманими на її території без судового рішення. Азгіднозіст. 14 Конституції, смертнакара, катуванняівсіінші дії, котрі принижують людську гідність, в УНР скасовувались. Крім визнання за всіма громадянами УНР широкого кола конституційних прав і свобод, КонституціяУНР1918 р. визнавалазанаціональнимименшинами правонаціонально-персональноїавтономії. НезважаючинатещоКонституція УНР 1918 р. не була введена в дію внаслідок різних обставин, вона посідає чільне місце в скарбниці української конституційної думки, що є вельмиціннимзасучаснихумовах, коливУкраїнівідбуваєтьсяактивний процес опрацювання проекту нової Конституції України.

Здоповіддю«Конституція УНР 1918 рокуіпроблемаподілувлади» виступив доктор юридичних наук, професор кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн НЮА України імені Ярослава Мудрого, член-кореспондент АПрН України В. Рум’янцев, який зазначив, що одним з головних принципів побудови Конституції УНР був поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Згіднозцимбудуваласяструктура центрального державного апарату. Законодавчу владу мав уособлювати парламент — Всенародні Збори (ст. 23), виконавчу — уряд — Рада Народних Міністрів (ст. 24), судову — Генеральний Суд УНР(ст. 25).

274

НАУКОВЕ ЖИТТЯ

ВІСНИК

Основний Закон держави виходив з того, що кожна гілка влади має своє призначення («функції»). При цьому особливо наголошувалося, що жодна з них не має права виконувати функції іншої (ст. 63).

Необхідною умовою реалізації принципу поділу влади на практиці є наділення кожної з її гілок відповідною компетенцією, з тим щоб вони не протистояли, а взаємно доповнювали одна одну, узгоджували між собою всі проблеми й діяли як єдиний політичний організм на благо народу.

Алевпитаннірозподілукомпетенціїміжзаконодавчоютавиконавчою гілкамивладиукладачіКонституціїневиявилидостатньоїпослідовності. Більш-менш чітко окреслювалася компетенція парламенту.

Водночас Конституція загальним чином визначала компетенцію уряду. Рада Народних Міністрів мала порядкувати всіма справами, які залишалися поза межами діяльності органів місцевого самоврядування або стосувалися УНР у цілому (ст. 50).

Прогалиною в Конституції УНР 1918 р. була невизначеність компетенції місцевих органів влади. Заявивши, що «УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування» (ст. 5), Конституціяцілковитонедбала про розмежування компетенції між місцевими і центральними державними установами.

Нечітке розмежування компетенції між парламентом та урядом при невизначеності компетенції органів місцевого самоврядування навряд чи створювало умови для самостійної й ефективної реалізації виконавчою гілкою влади свого призначення. Навпаки, це ставило її в залежність від всесильного парламенту — Всенародних Зборів, робило урядїхсвоєріднимдодатком, щобулосерйозноюперешкодоюнашляху реалізації принципу поділу влади.

У певну залежність від парламенту потрапляла судова гілка влади, оскільки Генеральний Суд УНР обирався Всенародними Зборами. І нічого в Конституції не було сказано про можливість здійснювати контроль за відповідністю Основному Закону чинного законодавства з боку Генерального Суду.

Іздоповіддю«ВтіленняконцепціїнародногопредставництвавКонституції УНР» виступив доктор юридичних наук, професор кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн НЮА України імені Ярослава Мудрого В. Єрмолаєв. Доповідач зазначив, що нинішня конституційнареформа, якнаголошуєПрезидентУкраїниВ. А. Ющенко, повинна посилити основи парламентаризму в країні. «З правової точки

275

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

зору, — підкреслює Президент, — Конституція є головним правовим статутом держави».

Першим реальним втіленням концепції народного представництва в національній традиції стала Конституція УНР (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) 1918 р. Виключне значення для формування української парламентської традиції уСтатуті мають, нанашу думку, такі його найголовніші засади, приписи і норми:

По-перше, Статут проголошував належність суверенного права в Республіці народові України, здійснюваного через Всенародні Збори — «верховний орган УНР» (статті 3, 23). Вони мали здійснювати законодавчу владу, формувати вищі органи виконавчої і судової влади УНР — Раду Народних Міністрів і Генеральний Суд. Рада Міністрів несла повну відповідальність перед Всенародними Зборами. Хоча за смислом статей III, IV, V розділів Конституції діяльність уряду, його міністрів була важливою складовою інституціонального механізму забезпечення народовладдя, їх права та обов’язки законодавцем майже не визначались. Зате правове регулювання прямого народовладдя, визначення загальних засад народного представництва у ВсенароднихЗборахУНР, їхкомпетенція, порядокроботи, регулювання організаціїідіяльностіцьоговищогопредставницькогоорганусформульовано й закріплено в нормах і приписах найбільшого IV розділу Статуту — «Всенародні Збори УНР». Він утверджував принцип верховенства парламенту, передбачав його обрання загальним, рівним, безпосереднім, таємним і пропорційним голосуванням на три роки із розрахунку один депутат від 100 тис. виборців. Механізм реалізації владинародупередбачав ітакуїїформуволевиявлення, якдостроковий розпуск Зборів за заявами не менше 3 млн виборців, поданих «через громади» Генеральному Суду.

По-друге, демократичніустремлінняМалоїРадиУЦР, щоприймала Конституцію, розробниківїїпроектузнайшликонституційнезакріплення і в частині визначення права законодавчої ініціативи.

По-третє, Статут урегульовував правову політику у сфері народовладдя, передусім щодо нормативного регулювання безпосередніх та представницькихформволевиявленнянароду(виборипредставницьких органів державної влади та місцевого самоврядування, право розпуску парламенту, законодавчої ініціативи, правовий статус депутатів Зборів та ін.). Тут передбачалося надання землям, волостям і громадам широкого самоврядування, додержання принципу децентралізації: «всякого

276

НАУКОВЕ ЖИТТЯ

ВІСНИК

роду справи місцеві впорядковують виборчі Ради і Управи громад, волостей і земель» (статті 5, 26).

І останнє. Зміст Конституції УНР, на нашу думку, утверджує історичну наступність у розвитку демократичних традицій української державності, інститутів народовладдя (республіка, виборні ради, уряд, Генеральний Суд, законодавча ініціатива народу, широке місцеве самоврядування та ін.).

Із доповіддю «Спільне та відмінне в Конституціях УНР і сучасної України» виступив доктор юридичних наук, професор кафедри конституційного права України НЮА України імені Ярослава Мудрого В. Колісник. Він, зокрема, зазначив, щоаналіззмістутаструктуриКонституції УНР свідчить про те, що багато її положень є схожими, співзвучними або близькими за спрямованістю та юридичною технікою до відповіднихприписівКонституціїУкраїни1996 р. ЯківчинномуОсновному Законі, у Конституції УНР розділ І присвячено засадам конституційного ладу, розділ II — правам і свободам особи (однак у Конституції УНР увага акцентується на правах лише громадян, а в чинній Конституції України — на правах, свободах та обов’язках людини і громадянина), розділІV — українськомупарламенту(заКонституцією УНР— це Всенародні Збори, за чинним Основним Законом — Верховна Рада). Спеціальний розділ виокремлено в обох конституціях і для закріплення правового статусу вищого органу виконавчої влади (який за Конституцією УНР називався Радою Народних Міністрів — це розділV, а за чинною Конституцією — Кабінет Міністрів України, але вже розділVІ). Так само й судова влада знаходить закріплення в окремому розділі (за Конституцією УНР — це розділ VІ, за чинним Основним Законом — розділ VІІІ). Доволі демократично та співзвучно із сучасними конституційними приписами виглядаютьположенняКонституції УНР про рівність прав громадян (п. 12), недоторканність особи (п. 13), неприпустимістьприниженнялюдськоїгідності(п. 14), недоторканність житла(п. 15), таємницюлистування(п. 16), свободупересування(п. 18), а також щодо належності влади народу (п. 22), принципів виборчого права (п. 22), неприпустимості здійснення правосуддя позасудовими органами (п. 62).

Разом з тим деякі положення Конституції УНР, незважаючи на певну техніко-юридичну недосконалість, сприймаються за своєю сутністю навітьякпрогресивнішізаприписичинногоОсновногоЗакону. Уцьому переконує, зокрема п. 17, в якому застосовується негативний спосіб

277

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

закріплення права на свободу слова, друку, сумління, організації та страйку, а також розділ VІІ, що передбачав досить своєрідний механізм реалізації права на національно-персональну автономію.

Із доповіддю «Конституція УНР: деякі уроки на майбутнє» виступив доктор історичних наук, професор кафедри теорії держави і права НЮА УкраїниіменіЯрославаМудрогоГ. Демиденко, якийзазначив, щонинішня громадська дискусія про конституційну реформу в Україні закономірнопродовжуєінтересдонаціональноїконституційноїтрадиції, зокрема, до Конституції УНР. Історична цінність цього Основного Закону — в його демократизмі, у закріпленні основних базових цінностей: права УНР на суверенітет, належність суверенних прав народу України, здійснюванихчерезВсенародніЗбори, широкіправагромадянінаціональних меншин, принципи децентралізації і права самоврядування землям, волостям, громадам республіки, демократизація судочинства та ін.

Підготовка Центральною Радою проекту Статуту, як відомо, пов’язувалась із скликанням Українських Установчих Зборів, які й мали розглянутиізатвердитиОсновнийЗаконУНР. Йогоприйняттянеповним складом Малої Ради УЦР 29 квітня 1918 р. стало наслідком не лише надзвичайноскладнихумов, алейусвідомленням діячами Центральної Ради неможливості подальшого існування «тимчасового революційного парламенту» і того, що «зараз Українські Збори при нинішніх умовах не будуть мати авторитету». Конституційний процес в умовах гострої політичної і соціально-економічної кризи, строкатої мозаїки політичних партій, звуження правового простору їх діяльності не мав інших перспектив.

Брутальний розгін Центральної Ради 29 квітня 1918 р. не викликав народної протидії, спроб її захисту. Тож, яким би привабливим нездававсяладдемократичної республіки, запропонований і уконституційований УЦР, він виявився нереальним і нежиттєспроможним в очах пересічних багатостраждальних українців — наочний приклад безпорадної соціально-економічної політики влади переважив декларовані нею демократичні конституційні норми. Втрата владою авторитету, довіри народу не сприяє «конституційному патріотизму» в суспільстві, конституційному процесу.

Концептуальні засади Статуту УНР були сформовані Головою УЦР М. Грушевським, провіднимидіячамиУПСР, УСДПР, щозначноюмірою пояснює юридичний нонсенс — відсутність в акті посад голови держави, голови уряду, визначення кордонів, символіки держави тощо.

278

НАУКОВЕ ЖИТТЯ

ВІСНИК

Як відомо, перший етап конституційного процесу в Україні 1990– 1993 рр. починався з розробки Концепції нової Конституції, розгляду семи варіантів цієї концепції Верховною Радою України. Очевидно, що нинішнійконституційнийпроцеснеповиненобмежитисьобговоренням єдиного варіанту концепції нової редакції Конституції України.

Конституція УНР передбачала (ст. 5) поділ території України на землі, що сприяло б остаточному розв’язанню проблеми національнодержавного будівництва. Проте Статут не передбачає двопалатного парламенту в Україні, що було б логічним. Ця проблема залишається актуальною досі і потребує всебічного обговорення.

Усвітлі історичного досвіду варто звернути увагу на чинники, які визначаютьавторитетОсновногоЗаконувсуспільствіійогореалізацію. Це, передусім, економічні, політичні, організаційні, рівень життя народу, йогоправовоїкультури, посадовихосібдержавногоапарату, рівень правосуддя та ін. Як доводить сучасний досвід українського державотворення, досвід державотворців УНР, зволікання з вирішенням цих проблемробитьСтатутдержавидекларативним, аздійсненняйогонорм примарним.

Іздоповіддю«ЩододеякихаспектіввзаємовпливуКонституціїУНР 1918 р. йукраїнськихполітичнихпартій» виступивкандидатісторичних наук, доцент кафедри конституційного права України НЮА України імені Ярослава Мудрого С. Лукаш. Він зазначив, що ще в листопаді 1917 р. почалася робота над проектом Конституції України. Вонамала стати документом, в якому закріплювалися: 1 ) так часто згадувана Т. Г. Шевченком «воля» Українського народу на створення власної національноїдержави; 2) юридичниймеханізмїїреалізації; 3) правовийстатус людини й громадянина та ін.

УтісномувзаємномувпливовіякізтвореннямтекстуКонституції, так

із реалізацією її основних положень перебували українські політичні партії. Вони мали бути політичним інструментом, здатним, з одного боку, вчасно з’ясувати міру вказаної «волі» Українського народу, наявність у кількісному і якісному вимірах соціальних верств, які є послідовними носіями цієї «волі», а також внутрішніх і зовнішніх чинників (у кількісному та якісному аспектах), що впливаютьназгадану«волю» в той чи інший бік. З другого — не тільки сприяти усвідомленню та Шевченківському«пробудженню» цієї«волі», наданнюїйорганізаційних форм, але й закріпленню її на конституційному рівні через своїх представників. Усеценабувалоособливоїактуальностівумовахперетинання

279

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

соціальної і національної революцій: соціальні і національні інтереси більшості верств суспільства перебували у стані вкрай хиткого співвідношення і за кожним з цих інтересів стояли відповідні політичні сили, що прагнули взаємного переборювання.

Українські політичні партії вступили на політичну авансцену в атмосфері масової ейфорії мітингів і демонстрацій після падіння самодержавства. Того часу створені їхніми лідерами органи державної влади могли спертися на потужну творчуенергіюмас, відчути«волю» Українськогонароду, алезоб’єктивнихісуб’єктивних причин не скористалися моментом. Вимоги селян проземлю, пропозиції військових щодо створення власної Української армії ще влітку — восени 1917 р. не були враховані. Тим самим було втрачено час і левову частку соціальної бази українських соціалістичних партій. Цьомупевноюміроюсприяла й орієнтація лідерів українського національного руху на зовнішню підтримку. Прийняття 2-м Всеросійським з’їздом Рад у жовтні 1917 р. відомих декретів, наступ радянської армії, німецька окупація так чи інакше радикалізували ситуацію в Україні. У результаті підготовлена за участю представників українських політичних партій демократична Конституція вже не відповідала швидкоплинному моменту за умов революції.

Із доповіддю «Конституція УНР і проблема власності» виступила кандидат юридичних наук, доцент кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн НЮА України імені Ярослава Мудрого С. Пирогова, котра зазначила, що останнім рішенням Центральної Ради 29 квітня 1918 р. було ухвалення демократичної Конституції.

Привертаєувагутойфакт, щоОсновнийЗаконпроголошувавігарантувавширокеколоправісвободусімгромадянамУкраїни. Але, нажаль, ми не знаходимо серед них «священного і недоторканного» права людини на власність. Про власність Конституція взагалі не згадує. Причини різні, але головними були політичні і ідеологічні пристрасті Центральної Ради, керівництво якої прагнуло розбудовувати Україну на соціалістичних засадах і саме тому було противником поняття «святість прав власності», особливо права власності на землю. Про це свідчить, зокрема, зміст III Універсалу, який скасовував право власності на землю і проголошував, що право власностіназемлюналежить народу Української Республіки. Цей документ забороняв землю продавати, купувати і т. ін. У січні 1918 р. був прийнятий земельний закон, якийщеразпідтвердивосновніположенняIII Універсалу щодо земельноївласності. Лише29 квітня1918 р. разомізКонституцією Центральна

280