Розділ 1. Теоретичні аспекти дослідження художньої деталі в літературному творі
Художнє мовлення та його складові.
Художня мова - це експресія з установкою на зображення, установкою, що визначає сутнісну відмінність цієї мови від нехудожньої – розмовної взагалі чи просто належної до інших стилів, тому мову художню цілком можна назвати зображенням-процесом, який приводить до зображення-результату. Скажемо, що саме з потужних ресурсів художньої мови черпаються різноманітні зображально-виражальні засоби, що й забезпечують тексту статус мистецького твору.
Текст є художньою системою, де зображально-виражальні засоби використані для найбільш адекватної передачі індивідуальних уявлень автора про навколишній світ. Як результат особистого когнітивного досвіду у свідомості автора тексту формуються концептуальні структури - фрагменти індивідуально-авторського сприйняття світу, які в текстовому просторі знаходять своє адекватне вираження [Заика, с. 87].
Найголовнішою прикметою літературного тексту є його художність, котра полягає в гармонійному поєднанні важливого змісту й відповідної йому досконалої форми. Лише той текст, у якому органічно пов’язані між собою всі його складові, можна назвати високохудожнім. Аналіз тексту - це його осмислення, розгляд його складників, визначення тематики, ідей, мотивів, способу їхнього образного втілення, а також дослідження засобів створення образів. Однією з найважливіших ланок в аналізі тексту є розгляд ідейно-естетичної функції художніх прийомів як засобів створення художніх образів. Майстерно дібране письменником художнє слово розкриває потенційні можливості мови, передає традиційні та нові семантичні, стилістичні, функціонально-експресивні відтінки, відображає авторське бачення світу, бере активну участь у створенні певного колориту [Мартинець, c. 269].
Художній текст - це, по-перше, документ тієї епохи, коли він був написаний і мови, яку він репрезентує. По-друге, це певною мірою віддзеркалення мовних і культурних особливостей того часу, коли відбуваються описані в ньому події. По-третє, саме в тексті знаходить вияв творча манера й індивідуальність автора через багатство й різноманітність арсеналу його улюблених художніх засобів. У творі, зазвичай, представлено також і симпатії та антипатії автора через засоби об'єктивної оцінки. Зосередження уваги на всіх цих художніх особливостях тексту значно поглиблює як усвідомлення його проблематики й спрямованості, так і сприйняття особливостей «будівельного матеріалу» літературного твору.
Неможливо уявити, щоб теорія художньої мови обійшлася без таких основоположних понять, як художнє мислення, художні засоби, художній метод, художній світ, художня деталь тощо.
Важливою для розуміння специфіки літературного твору є така літературознавча, чи й мистецька, категорія, як «художнє мислення». У літературознавчому словнику подано таке визначення цього поняття: "Художнє мислення - поширена серед літературознавців назва синтезованого психічного процесу художника, результатом якого є художні твори, що мають естетичну цінність" [ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ СЛОВНИК, с. 727].
Наступною категорією, на котру обов’язково треба звернути увагу, є поняття зображально-виражальних методів – «сукупності прийомів, способів діяльності письменника, за допомогою яких він досягає мети - створює художньо-естетичну цінність» [ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ СЛОВНИК, С. 428]. Оскільки художник зображує певний світ і виражає до нього своє ставлення, то художні засоби називають ще зображально-виражальними засобами. Це базова основа художнього мовлення, за допомогою якої художник створює нову мистецьку реальність, до котрої застосовні тільки естетичні критерії, а не критерії об’єктивності з реальності навколишнього світу. До художніх засобів, або зображально-виражальних, належать тропи (епітет, порівняння, алегорія, гіпербола, перифраз, символ, оксюморон, літота, метонімія тощо), стилістичні фігури (повтори, градація, паралелізм, інверсія, еліпс тощо), принципи фоніки (асонанс, алітерація, звуконаслідування, анафора, епіфора тощо), формотворчі засоби кожного роду літератури (сюжет, композиція, портрет, пейзаж, інтер'єр, монологи, діалоги персонажів, мова оповідача і автора). Художні засоби мають великий діапазон функційного навантаження – від художньої типізації до увиразнення та індивідуалізації. Все залежить від того, на якому рівні структури тексту їх розглядати, з якою метою в конкретному випадку вони вжиті.
Для виявлення особливостей індивідуально-авторського способу сприйняття світу та аналізу концептуального простору тексту необхідним видається розгляд такого поняття, як картина світу і, зокрема, «художня картина світу», а також визначення її «ціннісних домінант». Художній світ – «створена уявою письменника й втілена в тексті твору образна картина, що складається з подій, особистостей, їхніх висловлювань і виражених ними духовних феноменів (уявлень, думок, переживань тощо)» [ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ СЛОВНИК, с. 560]. Художній світ співвідносний з предметною, соціальною та психологічною реальністю, тобто «наділений автором антропоморфними і просторово-часовими вимірами, упорядкований композицією твору відповідно до задуму художника. У цьому сенсі він є духовно-інтенціональним утворенням з власною логікою» [Ковальова, с. 67]. Саме тому художній світ трактується як друга, власне художньо-естетична, реальність, конкретизована насамперед у зв'язку з її суб'єктом (художній світ автора) і формою втілення (текст). Єдність і своєрідність художнього світу забезпечують тема, ідейний пафос, композиція і стилетвірні засоби твору.
Художня деталь як засіб творення художнього образу.
Художня деталь (від франц. dеtаіl — подробиця, дрібниця) – «засіб словесного та малярського мистецтва, якому властива особлива змістова наповненість, символічна зарядженість, важлива композиційна та характерологічна функція” [ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ СЛОВНИК, 731]. Тобто це виразна подробиця у творі, що має значне ідейно-емоційне та змістовне навантаження. Завдяки її використанню письменник підкреслює характерну ознаку змальованих ним картин, предметів або характерів героїв (портрет, інтер’єр, пейзаж тощо), що вирізняє їх з-поміж інших і надає можливість зрозуміти їхнє значення в загальному контексті твору [ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ СЛОВНИК, 731].
На рівні образної системи твору важливою є категорія художньої деталі. У літературознавстві саме слово «деталь» з відповідними термінологічними конотаціями згадував ще В. Бєлінський у своїх роботах [3, с. 382], але серйозна наукова розробка цього поняття почалась лише в двадцятому столітті. На сьогодні існує кілька поглядів на сутність деталі та її призначення в художньому тексті. Визначення деталі як засобу образотворчого мистецтва подано в праці Г. Поспєлова «Теорія літератури», де дослідник називає її «частиною, часткою, подробицею» [Поспелов, c. 67], підкреслюючи походження цього терміна від франзуцького «detael» і говорячи, що за спектром виконуваних функцій не поступається іншим компонентам літературного твору. У літературознавчій енциклопедії художня деталь трактується як різновид художнього образу, яскрава подробиця, частина цілого твору, що надає йому особливої переконливості, робить його семантично вагомішим, змістовнішим [Літературознавча енциклопедія, c. 271]. Літературознавець Є. Добін вказує на художню місткість, силу й виразність деталей, зазначаючи, що «в нескінченно мале вміщено велике» [Добин; 303]. Для нього деталь є мініатюрною моделюю мистецтва [Добин; 303].
Специфіку й функції художньої деталі активно досліджують українські літературознавці. Здебільшого їхня увага зосереджена на художній позиції цього структурного елемента в прозовому тексті. Зокрема, на цій проблемі фокусувалися такі дослідники, як Т. Аврахов, Г. Гримич, І. Приходько, Ю. Кузнєцов, В. Святовець, М. Хороб, І. Христенко та ін.
Виступаючи структурованою щодо до авторської інтенції, семантична організація тексту сприяє функціонуванню художньої деталі як текстового сигналу. Тобто деталь набуває більше смислове навантаження за рахунок активізації механізмів висунення та сприяє концентрації читача на якому-небудь, на перший погляд, незначному елементі тексту. За допомогою певного вибору й розміщення деталей у художньому тексті автор домагається емоційного й естетичного впливу на читача [Мартинець, с.269].
У своєрідності дібраних деталей віддзеркалено спосіб художнього мислення митця – його здатність виокремити з-поміж безлічі речей та явищ таке, що в сконцентрованому вигляді, економно, але експресивно й виразно виражає авторську ідею. Деталь може розкривати або уточнювати задум автора, виступати втіленням певної думки або представляти лейтмотив твору. Іноді художня деталь набуває символічного характеру чи виступає як деталь-штрих: у тексті це втілено в портретних, речових, пейзажних, інтер’єрних деталях. Часто художня деталь може також надавати особливого забарвлення мовленню персонажа. Треба сказати, що художня деталь буває як наскрізною (повторюваною) у творі, так і одномоментною, але в будь-якому разі вона містить у собі прихований смисл, підтекст, викликає широкий спектр асоціацій, а також спроможна замінити собою розлогий опис, авторську характеристику чи й цілий епізод. Таким чином, не тільки художня деталь сприяє виразності, образності та оригінальності художнього зображення, але й саме художнє полотно тексту впливає на структуру, семантику й прагматику художньої деталі.
Важливо ще раз наголосити, що художню деталь вважають особливо значущим елементом літературного твору, котрий має суттєве смислове й ідейно-емоційне навантаження.
Науковець В. Святовець, говорячи про деталь як активний і дієвий компонент художньої цілісності тексту, підкреслює, що поєднання деталей виступає своєрідним ідейно-пафосним центром літературного твору, організовує думку, наснажує підтекст, а також зауважує, що часто саме у використанні художніх деталей виявляється оригінальність і майстерність письменника: «Рідкісне вміння через виразну, соковиту деталь передати своє бачення навколишнього світу прирівнювалося до справжнього таланту» [Святовець, 3].
Треба сказати, що художня деталь є одним із засобів композиційної організації тексту. Її використання у творах художньої літератури є важливим показником авторського стилю. Так, дослідниця В.А. Кухаренко акцентує увагу на значній потенціальній силі художньої деталі, що здатна активізувати сприйняття читача й утворювати асоціативні зв’язки [КУХАРЕНКО, c.110].
В основі цього композиційного засобу лежить принцип відношення частини й цілого. Різні погляди на функцію художньої деталі в тексті зумовлюють і різні типи її класифікації. У Короткому словнику літературознавчих термінів натрапляємо на таку класифікацію: деталь-портрет, деталь-образ, деталь-вчинок, предметна деталь, деталь-питання [СЛОВНИК, с. 89]. А от З. Гузар у своєму дослідженні наголошує на тому, що “деталь може бути рельєфною, пластичною, картинною або “необразною” [МАртинець, c. 269]. М. Березняк окремим типом вважає ще й імплікуючу деталь, вказуючи на те, що “призначення цієї деталі – одночасна активізація більш ніж одного значення” [БЕРЕЗНЯК, c. 194]. Також виокремлюють такі види художньої деталі, що, звісно, мають різне смислове та емоційне навантаження: словесні, портретні, предметні, психологічні, пейзажні, узагальнювальні, побутові.
Важливість деталі в художньому тексті є безсумнівною для літературознавців. Наприклад, В. Щеглов підкреслює ідейну, психологічну, естетичну значимість художньої деталі у творі [Щеглов, с. 86]. Інший вчений Ю. Борєв, погоджуючись із вищесказаним, додає, що за посередництвом художньої деталі можна передавати додаткову інформацію [Белинский, с. 18]. А тувинська дослідниця О. Бади-Монге робить важливе зауваження, говорячи, що «…деталь − це вже оформлене узагальнення, вищий рівень типізації. Це конкретність, подробиця, яка несе в собі загальне, підпорядкована задуму автора в сюжеті твору» [Бады-Монге, с. 3 – 4].
Всі літературознавці погоджуються з тим, що в основі типологічної класифікації деталей лежить функційний підхід. Різні типи деталей відрізняються функціями, котрі вони виконують y художньому творі. Так, зокрема, характерологічна деталь багатогранно і повно представляє об’єкт зображення; констатувальна деталь надає об’єкту відчутності; образотворча, або предметна, деталь показує читачеві героя, предмет, пейзаж тощо. Визначити структурний характер та функційну природу художніх деталей у прозі – завдання далеко не з легких. З погляду тих функцій, що їх художня деталь виконує в тексті, розрізняють такі художні деталі, як зображення, уточнення, характерологічності й імплікації.
Художня деталь зображення як складовий елемент опису природи або зовнішності використовується з метою створення візуального образу явища або об’єкта. У виборі цього функційного типу деталі простежується точка зору автора, актуалізуються категорія модальності, прагматична спрямованість і системність тексту [Алексенко, c. 113]. Деталь уточнення завдяки фіксації певної незначної на перший погляд подробиці використовують із метою підкреслення достовірності інформації у тексті [Краснова, c. 114]. Завдяки такому типу художньої деталі автор здійснює опис практичного досвіду персонажа, реалізує категорії антропоцентричності, локальності й темпоральності твору [Краснова, c. 114].
Головним актуалізатором антропоцентричності є характерологічна деталь, представлена сукупністю ознак, що характеризують героя. Ці ознаки розташовані по всій канві твору [ХУДОЖНЯ ФУНКЦІЯ ДЕТАЛІ]. Специфіка цього функційного типу полягає в тому, що автор не подає локально концентровану, детальну характеристику персонажа, а наповнює твір системою деталей, які здійснюють всебічний, але ненав’язливий опис об’єкта або окреслюють його головну рису характеру. Зазначений прийом на формально-композиційному рівні не порушує цілісності тексту, а на рівні рецепції створює ефект вільної інтерпретації твору читачем. Імплікаційна деталь фіксує зовнішню характеристику об’єкта, за якою можливо витлумачити його глибинну суть. Вона виступає засобом створення підтекстових зв’язків і реалізує категорії антропоцентричності, системності, інформативності й концептуальності [ХУДОЖНЯ ФУНКЦІЯ ДЕТАЛІ, c. 115-116].
У структурі твору художня деталь може бути цікавим мікрообразом, що передає національний колорит чи ідентифікує твір з певною культурою.
До теоретичного осмислення функцій художньої деталі та її смислового навантаження приєднались і такі видатні літературознавці, як В. Шкловський та Б. Ейхенбаум. Вони вкладали в це поняття широкий і багатогранний зміст, не зводячи ролі деталі лише до зображення предметів обстановки, портретних рис героїв чи подробиць пейзажу. Так, для обох дослідників важливою була зімкнутість деталі з ключовим задумом твору, її здатність вносити ефект несподіванки: «Письменник фіксує й підкреслює в картині яку-небудь деталь, що змінює звичайні пропорції… Це звернення уваги на деталь створює своєрідне зміщення» [Шкловский; 80]. Говорячи про цю ж функцію деталі, Б. Ейхенбаум називає її «одним з постійних сюжетних і стилістичних дисонансів,… котрий посилює контрасти,… який збурює найзвичайнішу, прозаїчно-розповідну інтонацію» [Ейхенбаум; 53]. Також вчений виокремлює характеротворчу функцію художньої деталі, котра полягає, на його думку, у здатності реалізувати найскладніші структурно-композиційні та характерологічні завдання: «Потрібна була особистісна поза, потрібні були інтимні тон і голос: не «оспівування» героя, а розповідь персонажа про самого себе – і тоді письменник вдається до розповіді конкретної, побутової, з деталями життя й поведінки» [Ейхенбаум; 165]. Як вважає Б. Ейхенбаум такі деталі вносять «… вносять в тему… особливу психологічну складність» [Ейхенбаум; 250].
Отож, деталь у тексті може використовуватись на всіх рівнях його структури й виконувати безліч функцій: репрезентувати зовнішність персонажа, інтер’єр або предмет, картини природи, характеризувати об’єкт зображення, атмосферу, у якій відбуваються події, і безпосередньо саму дію. Деталь призначена як для зображення умовно-реальної дійсності, так і для досягнення особливої художньої виразності, а також для активізації уяви читача. Функційні аспекти деталі й деталізації полягають, в основному, у забезпеченні достовірності й вмотивованості образів. Деталь робить художній образ цілісним, багатим на смислове й емоційно-експресивне наповнення. Окрім того, нам видається, що деталь багато в чому впливає на сутнісну характеристику образу героїв, узагальнюючи й впорядковуючи світ їхніх почуттів і вчинків. Таким чином, художня деталь здатна передати суть художнього цілого, співвідносити те абстрактне, яке становить основу образу, з конкретним і реальним, що йде від життя, створюючи мікрообрази, котрі поєднують у собі психологічну змістовність, виразність, але водночас здатні типізувати.
Отже, система художніх деталей виконує різноманітні функції в художніх творах, зокрема, виступає як один із засобів досягнення структурно-семантичної єдності тексту, розширює інтерпретаційну компетенцію читача, викликає асоціативні зв’язки, що забезпечують динамічність опису [Мартинець, с. 269].
Художній світ речей як компонент художнього світу твору.
У традиційному літературознавстві предмет найчастіше розглядається у складі компонентів внутрішнього світу твору. Запропонована Д. Ліхачовим концепція художнього світу вважається в сучасному літературознавстві чи не найповнішою. У статті «Внутрішній світ художнього твору» автор окреслює категорію «художній світ», визначає її зміст, а також окреслює перспективи майбутніх досліджень [ЛИХАЧОВ]. Слід зазначити, що Д. Ліхачов, називаючи компоненти художнього світу, серед них згадує предметність, однак окремого огляду цієї складової не подає. Він детально зосереджується на аналізі категорій художнього часу та художнього простору, при цьому лише побіжно зауважуючи, що предмет є засобом конкретизації, носієм речової інформації про навколишній світ, засобом актуалізації інших компонентів художнього світу, прийомом, що забезпечує їх матеріалом і виконує в такий спосіб функцію обслуговування. Такий «прагматичний» підхід до аналізу предметно-речового світу з огляду на його участь у вираженні художнього смислу твору в літературознавчій науці зберігається вже досить довго.
Предметно-речову сферу аналізують у межах таких категорій, як образ, мотив, сюжет, герой, авторське «я». Близькість до емпіричного (реального) предмета вважають основною ознакою художнього предмета, а отже, предметність розглядають та оцінюють відповідно до того, як вона працює на точність, реалістичність зображення дійсності [МАНОЙЛОВА-2, c. 84]. Також слід зазначити, що залежно від особливостей творчого стилю певного автора, його художньо-предметного бачення будуть варіюватись і особливості показу предметно-речової сфери.
До аналізу речового світу вдається чимало літературознавців, оскільки він охоплює велику кількість художніх категорій, а це означає, що інтерпретувати предметно-речовий світ літературного твору – це інтерпретувати майже увесь твір.
На рівноцінності та системності всіх компонентів художнього світу твору наголошує О. Чудаков у своєму дослідженні [Чудаков]. Науковець, говорячи про особливості творення та функціонування предметної деталі в різних авторів, стверджує, що відтворення світу – не єдина й далеко не визначальна риса художнього предмета, що реальний предмет – радше сировина, матеріал, який використовує художник для творення якісно нової сутності, а художній предмет – це носій творчого начала письменника, котрий відображає його бачення зовнішнього, речового світу та унікальне творче мислення [Чудаков, с. 56]. Саме О. Чудаков став першим дослідником, який теоретично обґрунтував природу художнього предмета, категорійність цього поняття, не просто пояснивши сутність предметної деталі, а ще й долучивши до пошуків домінанти твору, тобто розглянувши предметну деталь у її органічному середовищі – художній системі автора.
Отже, відбір предметів, їхня роль у процесі візуалізації образу у свідомості читача, значення предметності в процесі актуалізації часу та простору в художньому світі твору, відмінності між реальним та емпіричним предметом – саме з’ясування цих та інших моментів зумовило формування поняття «художніх предметів» як предметів (природні тіла й рукотворні речі, елементи інтер’єру, деталі портрету чи пейзажу), котрі функціонують у художньому світі як носії інформації, емоцій та художньої енергії. [МАНОЙЛОВА-1, c. 29].