3. Пріоритетні напрямки виходу із кризи

3.1 Шляхи вирішення основних проблем країн ЄС

За оцінками Європейської комісії, загальний валовий внутрішній продукт країн єврозони у 2012 році скоротився на 0,4 %, а всього ЄС — на 0,3 % від ВВП. При цьому найгірший стан справ зафіксований у Греції, Італії, Іспанії, Португалії, Ісландії, Румунії, Угорщині та Словенії, які фактично і внесли основний негатив в економіку ЄС. Зокрема, у 2012 році було скорочення ВВП Греції на рівні 3 %; Італії — 2,3 %, Іспанії — 1,4 %, Угорщини — 1,2 %, Словенії — 2,2 %. Лідери Європейського Союзу — ФРН, Великобританія та Франція, а також деякі інші країни, зокрема, Норвегія, Швеція, Фінляндія і Польща у порівняно кращому стані, хоча і їм несолодко. Так, зниження споживчих індексів основних європейських партнерів ФРН призвело до скорочення обсягів німецької зовнішньої торгівлі та, відповідно, до падіння бюджетних доходів країни. Зокрема, лише у вересні 2012 року цей показник скоротився на 3,4 %, тобто до 91,7 млрд. євро (найбільше скорочення з листопада 2009 року). Падіння ВВП Франції, починаючи з 2008 року, становило близько 4 %, а частка країни у світовому експорті скоротилася з 5 % до 3 %. Загалом це призвело до суттєвих негативних наслідків як для окремих країн ЄС, так і в цілому для Європейського Союзу. Це насамперед стосується критичного зростання державних боргів низки країн ЄС (в першу чергу — Греції), що реально загрожує їм дефолтом та, відповідно, порушенням всієї фінансової системи Європейського Союзу.

В свою чергу, зазначене загрожує розпадом всієї єврозони. Достатньо лише провідним членам ЄС відмовитися від спільної європейської валюти, дбаючи про власну фінансову стабільність, або примусово виключити країни з найбільш проблемними економіками з єдиного європейського валютного поля. Розрив чинних фінансових зв’язків між країнами ЄС неминуче спровокує подальшу стагнацію європейської економіки та призведе до глибокої кризи Європейського Союзу. Виникне реальна загроза політичного розколу ЄС на підґрунті зазначених проблем.

Фактично елементи такого сценарію вже мають місце і викликають справжнє занепокоєння керівництва Європейського Союзу, яке намагається вжити термінових заходів для подолання кризових процесів. До антикризових заходів вдаються також і окремі країни ЄС.

Для вирішення проблем запроваджується широкий запобіжний комплекс організаційного, економічного, фінансового та політичного характеру, який включає кілька основних напрямів, що визначаються їх практичним змістом та формами реалізації. Так, на рівні Європейського Союзу є домовленість про скорочення бюджетних видатків в країнах-членах ЄС, що знизить їх державний борг, а також про створення фінансових фондів (резервів) для надання допомоги країнам з найбільш важким фінансово-економічним станом. Цей процес контролюватиме Європейська комісія з правом застосовувати санкції проти порушників фінансової дисципліни в рамках ЄС. При цьому одним із основних донорів резервних фондів ЄС є ФРН, у якої досить міцні фінансово-економічні позиції.

Щодо власних антикризових заходів країн-членів ЄС, то вони включають: економію коштів (насамперед, за рахунок зниження рівнів фінансування оборонних та соціальних програм); підвищення податків; залучення іноземних кредитів та інвестицій з країн, які у відносно стабільнішому економічному положенні, зокрема КНР; розширення торгівельно-економічного співробітництва за межами Європейського Союзу, в т. ч. з КНР, Індією, країнами Південної Америки та Росією.

За оцінкою європейських експертів, такі заходи вже дали змогу створити передумови для виходу Європейського Союзу з фінансово-економічної кризи. Щоправда, виникає низка інших проблем як ситуативного, так і довготривалого характеру. Наприклад, примусове скорочення соціальних видатків в країнах ЄС (в т. ч. скорочення зарплат, пенсій і пільг) та підвищення податків викликало спротив у населення, поширило антивладні настрої та масові акції протесту. Соціально-політична обстановки в ряді європейських країн загострилась, висуваються вимоги про відставку урядів.

Водночас поглиблення соціальних проблем в країнах ЄС поширює серед населення радикальні, націоналістичні та сепаратистські настрої, а також зростає недовіра громадян до Європейського Союзу. Наприклад, серед політикуму Румунії поширюються ідеї відродження «Великої Румунської держави»; до складу парламенту Угорщини входить націоналістична партія «Рух за кращу Угорщину»; зміцнюються позиції у парламенті Греції партії націоналістичного спрямування «Золотий світанок». Такі дії вже ускладнили ситуацію довкола Молдови, загострилися угорсько-румунські та угорсько-словацькі відносини через підтримку Угорщиною сепаратистських рухів серед угорських меншин в Румунії та Словаччині.

Реально ж ситуація в Європейському Союзі зовсім не фатально катастрофічна. Як вже зазначалося, всупереч всім негараздам заходи керівництва ЄС з подолання фінансово-економічної кризи дають свої результати. Так, згідно з прогнозами Європейської комісії, після нинішнього падіння, у 2013 році відновилися позитивні темпи розвитку єврозони на 0,2 % та в цілому ЄС — на 0,4 % (в т. ч. ФРН — на 0,8 % та Франції — на 0,4 %). Ознаки наведених тенденцій вже спостерігаються. Зокрема, у 2013 році дефіцит зовнішньої торгівлі ЄС скоротився до 7 млрд. євро (з близько 40 млрд. євро у 2012 році). Це стало наслідком зростання експорту послуг, який має значний профіцит на рівні близько 38 млрд. дол. США (у 2011 році цей показник становив близько 30 млрд. дол. США). Крім того, спостерігається збільшення обсягів прямих інвестицій в економіки країн Європейського Союзу.

Певна позитивна динаміка відновилася також в деяких економічних галузях ЄС, в тому числі капітальному та житловому будівництві Іспанії, Португалії та Італії, які до цього часу вважалися найбільш проблемними європейськими країнами. Це сприяє зростанню внутрішнього споживчого попиту, який, за прогнозами Європейської комісії, може збільшитись на 1,4 % у цьому році.

Серйозність комплексної фінансової кризи, яка охопила Європейський Союз зробила зрозумілим, що для вирішення економічних проблем вразливих країн зони євро необхідно перш за все фінансове донорство потужних економічних країн – передусім Німеччини та Франції та, по-друге, глибоке «переформатування» інституцій ЄС та посилення централізації економічної політики. Виходячи з цього, у 2012 році європейські лідери домовилися про створення «банківського союзу», який повинен розірвати порочне коло зв’язку між слабкими банками та слабкими урядами.

 Створення такого союзу передбачено здійснити у три етапи: на першому створюється єдиний супермеханізм фінансового нагляду; на другому – єдиний механізм санації банків (Single Resolution Mechanism - SRM) і на третьому – спільна схема гарантування депозитів (в сумі до 100 тисяч євро). Вирішення цих «етапних» завдань, в принципі, передбачає проведення широкої банківської реформи. Банківський союз створюється в межах зони функціонування євро. Тобто 11 країн-членів ЄС безпосередньо не залучені до нового проекту, втім не можна сказати, що його реалізація не впливатиме на банківські системи цих країн також (особливо щодо Великої Британії, банківський сектор якої відіграє особливу роль, як для країни, так і для усього Європейського Союзу).

Одночасно було продемонстровано дві різні стратегії виходу з банківської кризи. Ірландія обрала шлях спасіння банків, але не здійснила жодних фундаментальних змін у своїй макроекономічній політиці: ані монетизувала борг, що могло призвести до інфляції, ані ввела валютний контроль задля стримування «втечі» капіталу. Ісландія, навпаки, дозволила банкам збанкрутувати, у той час, як в країні розпочалася значна інфляція (до 20 % – у 2009 р.), що дозволило швидше розрахуватися з боргами. Одночасно були запроваджені заходи валютного контролю проти відтоку капіталу, узгоджені з МВФ в рамках програми міжнародної допомоги. У результаті ісландська криза була глибша і продовжувалася довше, оскільки реальні заощадження були поглинуті інфляцією. Ірландський шлях виходу з кризи первісно був більш болючим, але не таким довгим. У країні розпочалася дефляція й ірландський експорт стимулювався не депреціацією валютного курсу, а падінням внутрішніх цін.

У той же час найбільшого розголосу отримала банківська криза на Кіпрі. Кіпрська влада розпочала просити «трійку» (МВФ, Єврокомісія та ЄЦБ) про надання фінансової допомоги у розмірі 17 млрд євро ще в середині 2012 р. Однак зовнішні кредитори готові були надати допомогу у розмірі лише 10 млрд євро з тим, щоб решту необхідних коштів уряд країни акумулював сам за рахунок підвищення податків та зборів. Зрештою, принцип «самопорятунку» банківських клієнтів було використано не зважаючи на масові протести та політичний супротив. Більш того, як підкреслив голова Єврогрупи Й. Дейзелблум (Jeroen Dijsselbloem), «ідея залучення приватних заощаджень для спасіння проблемних банків буде використовуватися в якості «стандартного рішення» у подібних ситуаціях».

 Ще більшої актуальності даній проблемі надало банкрутство одного з найбільших та старіших банків Португалії - Banco Espírito Santo (BES), яке сталося на початку серпня 2014 р. У цьому випадку здорові активи банку, - такі, як депозити, високо рейтингові пріоритетні боргові зобов’язання (senior debt) тощо, – були передані спеціально створеному «доброму банку» – Novo Banco. Акціонери ж залишилися у «поганому банку» BES з «токсичними» (низколіквідними) активами, які виникли внаслідок спроби підтримати «родину імперію». По суті, це «гібридна схема» порятунку, оскільки вона намагається поєднати варіанти фінансової підтримки за рахунок «інсайдерів» банку, тобто його інвесторів та кредиторів (bail-in) з варіантом, коли така підтримка надається за рахунок «аутсайдерів», перш за все, державного бюджету, тобто, врешті-решт, платників податків (bail-out).

 

3.2 Прогнози подальшого розвитку ЄС

Позитивні тенденції спостерігаються і у банківській сфері Європейського Союзу. Так, провідні європейські банки оголосили про свою готовність розпочати повернення запозичень, які були отримані ними у Європейського центрального банку для відновлення свого фінансового стану на загальну суму 1 трлн. євро. Зокрема, до 200 млрд. євро (20 % від загальної боргової суми) можуть бути виплачені вже на початку 2013 року. Крім того, більшості країн ЄС (в т. ч. найбільш проблемній Греції) вдалося скоротити свої бюджетні видатки, що, зокрема, дозволило Італії та Іспанії взагалі відмовитись від додаткових кредитів європейських фінансових інституцій.

 Виходячи з зазначеного, Європейська комісія прогнозувалося зниження середнього бюджетного дефіциту країн-членів ЄС з 3,6 % від ВВП у 2014 році, до 3,2 % від ВВП у 2015 році, а для країн-членів єврозони — з 3,3 % до близько 2,9 %. Зрозуміло, що це зменшить і державні борги європейських країн.

Потрясіння банківської системи, які відбулися в європейських країнах (перш за все, країнах єврозони), примусили замислитися про необхідність певних кардинальних реформ. Спеціально підготовлена з цього приводу «доповідь Лііканена» була оприлюднена у жовтні 2012 р., а її рекомендації включали, зокрема: 1) обов’язкове розмежування інвестиційних («проп‑трейдингових» – proprietary trading) та інших високоризикових операцій; 2) додаткове відокремлення операцій, обумовлених планом санації та остаточного урегулювання (recovery and resolution plan – RRP); 3) корекцію використання інструментів планів залучення приватних кредиторів до спасіння банків від банкрутства (bail-in) в якості засобів остаточного урегулювання; 4) запровадження більш жорстких вимог щодо достатності капіталу та обов’язкових резервів; 5) укріплення банківського менеджменту та банківського контролю (у тому числі в питаннях бонусів для вищого керівництва).

 Таким чином, перший етап створення Банківського Союзу обіцяє бути не тільки цікавим з точки зору його інноваційності, але й маючи на увазі досвід розв’язання цілої низки функціональних та інституційних проблем, на спосіб вирішення яких в європейських столицях існують різні погляди.

 Наприкінці 2000-х рр. фінансова криза викликала ряд реформ в Єврозоні. Для підтримки фінансової стабільності було створено Європейський фонд фінансової стабільності (далі - ЄФФС) і Європейський механізм фінансової стабільності (далі - ЄМФС). Однак Європейський фонд фінансової стабільності та Європейський механізм фінансової стабільності бути тимчасовими утвореннями. Тому у 2011 р. запропоновано створення Європейського стабілізаційного механізму (далі - ЄСМ). Європейський стабілізаційний механізм є плановим постійно діючим фондом фінансової стабілізації країн Єврозони із статутним капіталом у 700 млрд євро, що замінює існуючі два фонди: Європейський фонд фінансової стабільності, який володіє 440 млрд євро і Європейський механізм фінансової стабілізації, що розпоряджається 60 млрд євро, наданими Європейською Комісією [30]. ЄСМ повинен почати роботу 1 липня 2012 р. За цього термін існування тимчасового Європейського фонду фінансової стабільності продовжено принаймні до середини 2013 р. На зустрічі міністрів фінансів країн Єврозони 23 січня 2012 р. було узгоджено остаточний текст договору про постійно діючий фонд. У нього увійшли положення, що вимагають від країни, яка запитує допомогу, участі в податково-бюджетній угоді, а також встановлюють процедуру голосування за рішеннями фонду більшістю, що виключає можливість блокування роботи фонду малими країнами [24].

Після боргової кризи ЄС, яка не призвела до банкрутства Єврозони лише завдяки спільним зусиллям країн-членів ЄС, розпочалось подальше реформування Єврозони. Це призвело до створення механізму порятунку Єврозони для виходу з фінансової кризи, зокрема Європейського фонду фінансової стабільності та Європейського механізму фінансової стабільності. Разом з допомогою Міжнародний Валютний Фонд мало не допустити подальшу кризу Єврозони. Хоча ЄФФС та ЄМФС були заплановані як тимчасові заходи у зв’язку з відсутністю належної правової бази в установчих договорах ЄС. Таким чином уряд ФРН наполягає на внесенні змін до договорів ЄС для вирішення цієї ситуації. Проте після складної процедури ратифікації Лісабонського договору багато держав та їх посадових осіб виступили проти внесення змін до договорів, а уряд Великої Британії виступив проти будь-яких змін, що зачіпають їх інтереси.

16 грудня 2010 р. Європейська Рада погодила зміни до договору, які б були прийняті без проведення референдумів із метою створення тимчасового механізму виходу з кризи. У березні наступного року лідери країн ЄС також погодили окремий договір для країн Єврозони, що створить Європейський стабілізаційний механізм. У березні 2011 р. Європейський Парламент схвалив внесення змін до договорів після запевнень, що саме Європейська Комісія, а не держави-члени ЄС відіграватиме центральну роль в управлінні ЄСМ.

Договір про заснування Європейського стабілізаційного механізму підписано 2 лютого 2012 р. Згідно з цим договором, Європейський стабілізаційний механізм виступатиме міжурядовою організацією, відповідно до міжнародного публічного права і знаходитиметься в Люксембурзі. Вона буде відкрита для вступу інших членів і управлятиметься Радою Керівників.

Основними передумовами щодо запровадження жорстких умов для контролю за національними бюджетами виступило те, що у більшості держав-членів ЄС, що взяли участь в Економічному і валютному союзі, заснованому на введені євровалюти, рішення щодо податків та витрат залишаються в компетенції національних рівнів управління, оскільки контроль за податково-бюджетною політикою традиційно вважається основним завданням забезпечення безпеки національного суверенітету держави. Однак у ЄС існує практика певних обмежень бюджетних повноважень, до прикладу: визначення тарифів, що стягуються із здійснення зовнішньої торгівлі тощо. Тому з метою жорсткої координації податково-бюджетної політики держав-членів деякими політиками та економістами Міжнародного валютного фонду та Європейського центрального банку було запропоновано прийняття Європейським Союзом форми фінансового союзу для забезпечення ефективної податково-бюджетної політики в усіх державах-членах. Утворення фінансового союзу вважається наступним кроком в процесі поглиблення європейської інтеграції та при подоланні наслідків боргової кризи ЄС.

У кінці 2010 р. були внесені пропозиції щодо реформування деяких правил Пакту стабільності і зростання з метою зміцнення фінансової координаційної політики. У лютому 2011 р. Франція і ФРН запропонували “Пакт конкурентоспроможності" із метою зміцнення економічної координації в зоні євро. У березні 2011 р. була запроваджена нова реформа Пакту стабільності і зростання, що була спрямована на зміцнення правил прийняття автоматичної процедури накладання штрафних санкцій у разі порушень державами-членами вимог щодо розміру дефіциту бюджету або надмірних боргових зобов’язань.

Канцлером ФРН А. Меркель запропоновано посилити роль Європейської Комісії та Європейського Суду щодо контролю за виконанням державами-членами своїх фінансових та бюджетних зобов’язань. Однак ця пропозиція зазнала критичних зауважень із боку аналітичних центрів, адже посилення ролі Європейської Комісії та Європейського Суду призведе до необхідності внесення змін до Лісабонського договору, оскільки запровадження жорсткого контролю за бюджетною та податковою політикою можна розглядати як загрозу суверенітету національних держав і скорочення окремих прерогатив національних урядів.

Що стосується подальшої валютної інтеграції, то її хід дозволяє експертам говорити про дві логіки її розвитку. Перша базується на економічній раціональності й використовує механізми, передбачені в економічних концепціях її творців. Друга логіка віддзеркалює політичну реальність, яка явно домінує у сфері економіки, і навіть намагається пристосувати її принципи в політичних цілях. Обговорення реформ в зоні євро може бути оцінено з точки зору цих двох аналітичних підходів. У світлі економічних припущень для валютного союзу існує два сценарії для Європи. Або простір єдиної спільної валюти буде звужений до центральних держав, або в валютному союзі будуть створені відсутні зараз інститути. Йдеться, власне, про фіскальний союз та більш суворий контроль за фінансовими ринками. Взагалі, серед експертів не існує єдиної точки зору стосовно причин, які призвели до кризи валютного союзу. Найбільш поширеним, однак, є так званий «німецький погляд», який полягає у критиці порушень фіскальної дисципліни в окремих країнах. Інший – «кейнсіанський погляд» – покладає вину за кризу на великі суверенні борги у периферійних країнах, результатом яких став стійкий дисбаланс поточного рахунку периферійних країн зони євро (який після фінансової кризи 2008 р. стало неможливо фінансувати шляхом залучення боргового капіталу на ринкових засадах. У зв’язку з цим, основні претензії стосуються неможливості використання власної, національної валютно-курсової політики. У той же час єдина валютна політика не завжди може врахувати різні цілі, які притаманні економікам країн зони євро внаслідок доволі різного рівня економічного, соціального та інституціонального розвитку. Особливо великі проблеми виникають у зв’язку з розбіжностями в банківській та фіскальній системах країн ЄС. Погоджуємося з Ю. В. Палагнюк, яка вважає, що можливості приєднання до зони євро інших «нових членів ЄС», в першу чергу, обмежені вимогою попередньої прив’язку курсу національної валюти до євро. До цього часу це зробила лише Болгарія. Але Болгарія відчуває значні проблеми з виконанням критеріїв приєднання, у першу чергу, у зв’язку зі слабкістю своїх публічних фінансів (бюджет та борг). У зв’язку з цим, на думку болгарського міністра фінансів П. Чобанова, Болгарія приєднається до зони євро «у відповідний момент», коли це дозволить економічний стан [19, 167].

Таким чином, вибір стосується продовження європейської інтеграції за одним із трьох наступних сценаріїв. Створення фіскального союзу означає, що збереження національних банківських систем при збережені заборони на пряме кредитування урядів з боку центральних банків, але доведеться погодитися на співвідповідальність урядів за державні борги країн-членів Союзу. Фінансовий або банківський союз означатиме, натомість, відмову від національних банківських система, тобто від взаємної залежності національних банків та урядів, що на практиці, серед іншого, означатиме зняття з урядів відповідальності за спасіння проблемних банків, але разом із тим також передачу функцій банківського нагляду ЄЦБ. Наведені позитивні тенденції демонструють, що є реальні передумови для подолання кризових процесів в ЄС та відновлення динамічного розвитку Європейського Союзу, як однієї з найбільш потужних та найбільш ефективних політико-економічних організацій у світі. Отож обраний курс європейської інтеграції України має всі підстави вважатися вірним. Говорячи в цілому про перспективи розширення ЄС, не варто забувати також і про те, що нинішні держави-члени, проголошуючи цінність і користь включення нових учасників, самі займають неоднозначну позицію по відношенню до зазначеної проблеми.

ВИСНОВКИ

Європейський Союз становить унікальне об’єднання європейських демократичних держав із метою політичного, економічного та правового співробітництва. Важливими передумовами створення на формування Європейського Союзу стали: потреба миру та безпеки в Європі, відновлення економічної та політичної могутності Європи на міжнародній арені, покращення економічного добробуту населення держав-членів ЄС. Головною економічною метою створення ЄС стало становлення єдиного європейського внутрішнього ринку для забезпечення вільного руху товарів, осіб, послуг та капіталу.

Держави – члени ЄС утворили спільні інституції, яким делегували деякі зі своїх повноважень таким чином, щоб рішення щодо окремих спільних питань можна було демократично вирішувати на європейському рівні.

Системно-структурний аналіз механіз­му функціонування європейського фінансового простору на мікро-, макро- та регіонально- інтеграційному рівнях дозволив дійти наступних висновків. По-перше, об’єктивною основою розвитку інтеграційного процесу стало нарощення економічного та політичного потенціалу в країнах Західної Європи, що було зумовлено розвитком науково-технічної революції. Під її впливом значно прискорився розвиток виробничих сил. По-друге, становлення та розвиток інтеграційного процесу в країнах Західної Європи у фінансовій сфері здійснювався в першу чергу БНК, а згодом ТНК, тобто інтеграторами мікрорівня. Вони формують передумови реа­лізації інтеграційної закономірності на макро- та регіонально-інтеграційному рівнях, що зу­мовлює створення системи міждержавних розрахунків (монетарна інтеграція), спільного бю­джету та фондів ЄС (бюджетна інтеграція). Проте, реалізація економічної інтеграції навпаки здійснюється «згори-донизу», тобто від макро- до мікрорівня. По-третє, інституційна органі­зація різноспрямованих процесів інтеграції реалізується на регіонально-інтеграційному рів­нях, що зумовлює паралельність їх протікання у двох сферах (економічній та фінансовій) та трьох рівнях (мікро, макро та регіонально-інтеграційному).

Принцип розподілу видатків бюджету ЄС має характер збалансування економік країн-членів. Фінансування отримують проекти, що охоплюють широкий спектр сфер: зайнятість, регіональний розвиток, наукові досліджен­ня, освіта, гуманітарна допомога та багато інших. Всі країни-члени роблять внесок до загального бюджету ЄС, кошти з якого розподіляються на галузі, що становлять спільний інтерес, завдяки координації й співпраці країн та інституцій ЄС. Для кожної країни обираєть­ся власна політика розподілу. Кошти бюджету ЄС не покривають витрат на оборону або соціальний захист і переважно мають інвестиційний характер. Розвиток сільського господарства члени ЄС фінансують зі спільного євро­пейського бюджету, а не з коштів національної політики. АПК - єдина значна частина бюджетних видатків, що майже цілком забезпечується Європейським Союзом. Країни ЄС зробили сільське господарство прерогативою Європи, а не національної економіки. Реалізація 28 різних національних стратегій вияви­лася істотно вартіснішою, ніж розподіл фінансування із фонду співтовариства.

Для зміцнення конкурентоспроможності європейського сільськогоспо­дарського сектору в 2014 р. підготовлено нову реформу, яка повинна зроби­ти його екологічно чистішим і забезпечити скорочення розриву для країн, котрі отримують менше фінансування, ніж у середньому по ЄС.

Бюджетна політика Європейського Союзу на сучасному етапі направлена на розробку засад зі зміни структури видатків Союзного бюджету, системи пошуку альтернативних ресурсів, посиленням вимог до координація національних бюджетних політик. Враховуючи залежність бюджетної політики Європейського Союзу від економічної кон’юнктури країн-членів, можна визначити наступні завдання поліпшення її стану: недопущення понаднормативних розмірів дефіциту державного бюджету та державного боргу, стимулювання інноваційних процесів, подолання рецесійних проявів в економіці держав-членів . Актуальною на сьогодні залишається потреба в поглибленні координації бюджетної політики Європейського Союзу, посиленні вимог до процесу спільного регулювання державами-членами бюджетних параметрів.

Після світової фінансово-економічної кризи 2008 р. та її негативних наслідків для економік держав - членів ЄС, а також для стабільності єдиної європейської валюти дедалі більше західних науковців і політиків приділяють значну увагу проблемам і перспективам функціонування економічного і валютного союзу в Європі, а також висловлюють сумніви щодо можливості існування нинішнього ЄС у майбутньому. У результаті фокус досліджень проблем інституційної реформи останніми роками зміщується з просування більш тісної політичної інтеграції ЄС до удосконалення економічної інтеграції через реформування існуючих і створення нових інститутів ЄС з метою ефективного подолання негативних наслідків фінансово-економічної кризи для європейського економічного і валютного союзу.

Ураховуючи проаналізовані виклики ЄС на сучасному етапі та однозначно невизначені перспективи його розвитку в майбутньому внаслідок спроб подолання наслідків економічної та політичної кризи, можна зробити висновки щодо стратегії інтеграції України до ЄС. У коротко- і середньостроковому періоді така ситуація в ЄС не має вплинути на розвиток відносин України і ЄС, а метою політики української держави у сфері євроінтеграції на цей час залишатиметься підписання і ратифікація нової посиленої угоди, що включатиме створення зони вільної торгівлі між сторонами. Однак досягнення стратегічної довгострокової мети, що полягає в отриманні Україною членства в ЄС, залежатиме також і від того, коли і як ЄС подолає негативні наслідки світової фінансово-економічної кризи та як розвиватиметься в майбутньому.

З визначених проблем розвитку ЄС після світової фінансово-економічної кризи можна сформулювати наступні уроки для України. По-перше, політикам та державним управлінцям нашої держави потрібно звернути увагу на те, що політичні чинники державного регулювання економіки у сучасному глобалізованому світі можуть призвести до непрогнозованих наслідків , як це показує приклад уведення в обіг і функціонування євро вже після фінансово-економічної кризи. По-друге, в Україні потрібно підвищувати ефективність державного управління шляхом покращення реалізації принципів відкритості та прозорості в системі державного управління, в тому числі через формулювання цілей державної політики та її імплементації з більшим урахуванням громадської думки, а також нагальних потреб українського суспільства після світової фінансово-економічної кризи; подальшого реформування державного управління шляхом його децентралізації з метою зменшення демократичного дефіциту, що присутній не лише в багаторівневій системі управління ЄС, але й у певній мірі в сучасній вітчизняній системі державного управління.

Зрештою відзначимо, що проблематика розвитку ЄС щодо більш тісної інтеграції і ті виклики, з якими стикається ЄС на цьому шляху, були і залишаються предметом і об’єктом постійних наукових досліджень як зарубіжних, так і вітчизняних учених у зв’язку з євроінтеграційними прагненнями нашої держави. Разом з тим існує необхідність продовження наукових розробок із зазначеної проблематики в Україні, адже недостатньо досліджуваними у сфері державного управління залишаються питання, пов’язані з аналізом проведення інституційних реформ в останні кризові роки в ЄС та їх результатів як для його майбутнього, так і поглиблення співпраці між Україною та ЄС.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Богдан Т. П. Боргова політика держави в умовах глобальної нестабільності / Т. П. Богдан // Економіка України. - 2013. - №2. - С. 4-17.

2. Боргова криза в Європейському Союзі [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.ufin.com.ua/analit_mat/drn/159.htm

3. Бутирська І. В. Соціальна політика Європейського Союзу: виклики та можливості / І. В. Бутирська // Держава і право. Юридичні і політичні науки. - 2013. - № 60. - С. 491-498.

4. Верига А. В. Європейська валютна інтегра­ція: перспективи для України / А. В. Верига // Те­орія і практика суспільного розвитку. 2013. № 4. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http:// www.teoria-practica.ru/-4-2013/economics/veriga. pdf.

5. Гайдуцький П. Україна-ЄС: проблеми ін­теграції / П. Гайдуцький // Дзеркало тижня. Україна, №20. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://gazeta.zn.ua/international/ukraina- es-problemy-integracii-_.html

6. Гафарова К. Е. Інструменти регіональної конвергенції в Європейському союзі / К. Е. Гафарова // Європейські перспективи. - 2014. - № 7. - С. 29-35.

7. ЕС принял стратегию экономической и финансовой интеграции [Электронный ресурс] // Информационный портал «Банки.ру»: - Режим доступа: http://www.banki.ru/news/lenta/?id=4363377

8. Європейський Союз знову з бюджетом / Deutsche Welle [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.dw.de/європейський-союз-знову-з-бюджетом/ a-17220496.

9. Затонацька Т. Г. Пріоритети бюджетної політики країн європейського союзу // Наукові праці НДФІ. – 2014. - № 3 (68). –С.31-35.

10. Зелінська О.М. Державне регулювання розвитку конкурентного середовища на основі вивчення зарубіжного досвіду [Електронний ресурс] / О.М.Зелінська // Збірник науко­вих праць ЛНТУ. - 2011. - №8(32). - Режим доступу до журн. http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/en_etei/ 2011_8/11.pdf

11. Зуев В.Н. Антикризисная политика Евросоюза / В.Н. Зуев // Международная экономика. - 2012. - №9. - С. 5-8.

12. Інфографіка: держборг єврозони продовжує бити рекорди [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://forbes.ua/ua/nation/1369986-infografika-derzhborg-evrozoni-prodovzhue-biti-rekordi

13. Каплюченко Т В. Внутрішній ринок Європейського Союзу: особливості та українські перспекпшви / Т. В. Каплюченко // Форум права. — 2014. — № 2. — С. 188-195

14. Ковтонюк К. В. Фінансова інтеграція в Європейському Союзі: генезис і перспективи розвитку / К. В. Ковтонюк // Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. - 2013. - № 3. - С. 203-208.

15. Литвин М. Теоретичні засади фінансування сталого розвитку в країнах Європейського Союзу / М. Литвин, Д. Буримський // Науковий вісник [Одеського національного економічного університету]. - 2014. - № 8. - С. 128-139.

16. Макарова А. Економічний Ппотенціал Європейського Союзу. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.rusnauka.com/13_NPT... /31924.doc.htm

17. Мітрі Жорж Юсеф. Становлення Європей­ ського валютного союзу та його вплив на між­народні ринки капіталів: ав-тореф. дис канд. екон. наук. К., 2000. – 200 с.

18. Офіційний сайт Євростату [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www .epp. eurostat .ec. europa. eu.

19. Палагнюк Ю. В. Проблеми розвитку ЄС після фінансово-економічної кризи: уроки для України / Ю. В. Палагнюк // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. - 2013. - № 5. - С. 167-172.

20. Педь І. В. Антикризові заходи: досвід країн Європейського Союзу / І. В. Педь, Ю. М. Лисенков, С. П. Ящук // Формування ринкових відносин в Україні. - 2012. - № 9. - С. 16-22.

21. Понін Ф. А. Європейський валютний союз: від Маастрихтського договору до боргової кризи / Ф. А. Понін // Фінанси і кредит. 2012. № 2. [Елек­тронний ресурс]. - Режим доступу : http://www. fin-izdat.ru/journal/fc/detail.php?ID=47409.

22. Про економічні дисбаланси в ЄС. Запис­ки європеїста. Блог О. Буториної [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://olga-euro. livejournal.com

23. Реформування фінансового сектору в Європейському Союзі // Цінні папери України. - 2012. - №45 (587). - С. 4.

24. Решота О. Становлення внутрішнього ринку Європейського Союзу: передумови та особливості [Електронний ресурс] / О. Решота // Демократичне врядування. - 2012. - №9. - Режим доступу до журн.: http://www.lvivacademy.com/visnik9/fail/Reshota.pdf

25. Снигір О. В. Інституційна трансформація ЄС під впливом кризи у єврозоні / О. В. Снигір // Стратегічні пріоритети. - 2013. - № 1(26). - С. 132-145.

26. Стряпко І. О. Фінансові ресурси регіональної влади країн Європейського Союзу [Електронний ресурс] / І. О. Стряпко // Вісник Дніпропетровського університету. Серія : Філософія. Соціологія. Політологія. - 2013. - Т. 21, вип. 23(3). - С. 195-200.

27. Шулик Ю. В. Виклики бюджетній політиці України в контексті євроінтеграції / Ю. В. Шулик // Науковізаписки Національного університету «Острозька академія». Серія«Економіка», 2014. – №25. – С. 170–176.

28. Budget 2013 in figures / Eurostat [Електронний ресурсу]. - Режим доступу: http:// ec.europa.eu/budget/figures/2013/2013_en.cfm.

29. Budget in my country / Eurostat [Електронний ресурсу]. - Режим доступу: http:// ec.europa.eu/budget/mycountry.

30. European Central Bank. Euro area (changing composition) - HICP - Overall index, Annual rate of change, Eurostat, Neither seasonally or working day adjusted [Electronic resource]. — Access mode : http: //sdw. ecb. europa. eu/ quickview. do? SERIES_ KEY= 122. ICP M. U2. N.000000.4.ANR. htm.