Історія_Української_Культури

Загалом можна вважати 1915 р. точкою відліку на творчій ниві Р. Купчинського. Як справедливо зазначає дослідниця Н. Кулеша, саме у середовищі УСС 1915 р. «розгорнула свою діяльність пресова кватира й артистична горстка УСС, які збирали різноманітні матеріали, документи, фотографії для увічнення пам’яті стрілецького чину, випускали періодичні видання, компонували архіви УСС».

Відомо, що саме 1915 р. у Відні в часописі «Вісник Союзу визволення України» був опублікований перший вірш Р. Купчинського (за спогадами рідних, перші віршовані рядки склалися ще у часи гімназійного навчання), потім художні твори з’являлися у часописах «Діло», «Шляхи». Саме на період 1916— 1917 років припадає написання текстів, що стали популярними піснями, — «Ой шумить, шумить та дібровонька», «Човен хитається серед води».

Як журналіст, публіцист співпрацював з такими періодичними виданнями, як «Діло», «Новий Час», «Неділя», «Кооперативна родина», «Заграва», «Світ».

Створивши у Львові 1922 р. разом з В. Бобинським, П. Ковжуком, М. Голубцем, Л. Лепким літературно-мистецьку символістську групу «Митуса», Р. Купчинський поринув у вир культурного життя, входив до редколегії журналу, яка, на жаль, випустила всього чотири числа. До речі, на сторінках цього видання друкувалися О. Бабій, Д. Загул, Р. Купчинський, Ю. Липа, В. Левицький (Софронів), А. Павлюк, В. Січинський, Ю. Шкрумеляк, Є. Яворський, з художніми репродукціями — О. Архипенко, П. Ковтун, Ю. Нарбут.

1933 р. Р. Купчинський очолив Товариство письменників і журналістів ім. Івана Франка у Львові (до 1939 р.).

Товариство письменників і журналістів як потужна творча організація протягом кількох років відстежувало талановиті твори, і чимало літераторів були відзначені літературними преміями: У. Самчук за роман «Волинь», С. Гординський за книгу поезій «Буруни» та переспівів «Слово про Ігорів похід», Катря Гриневичева за твір «Шестикрилець». Серед відзначених на конкурсі кращих авторів були Ю. Косач, Б.-І. Антонич, Галина Журба, Б. Кравців, С. Левинський, Є. Маланюк, Ю. Липа, В. Левицький-Сафронів, О. Ольжич, Я. Дригинич, В. Гавриляк, В. Ткачук, Наталка Королева, Ірина Вільде та інші письменники.

Р. Купчинський був одним із засновників, членом редакційної колегії видавництва «Червона калина». Як твердив Н. Кулеша, «за багаторічну діяльність видавничої кооперативи «Червона калина» (1921—1939) український читач ознайомився з багатьма цінними виданнями. Десятками тисяч примірників пішли у світ 17 історичних календарів-альманахів із статтями і розвідками періоду визвольних змагань УСС, ґрунтовні історичні твори про новітню ідейну боротьбу (у тому числі «Історія легіону УСС» О. Думіна, збірник «Золоті ворота», великий альбом «Пам’яті вождя УГА», присвячений пам’яті генерала М. Тарнавського, відоме репрезентативне видання «Українські січові стрільці: 1914—1920»), праці про визвольні змагання українського народу давніх часів, «Великий співаник «Червоної калини» та багато інших історичних, публіцистичних літературних та популярних творів. 10 років видавництво випускало

282

місячник «Літопис «Червоної калини» (1929—1939), який зажив слави патріотичного національного видання. На його сторінках друкувалися численні статті, спогади, художні твори стрілецьких ветеранів, дипломатів, учених, письменників».

У час німецької окупації Р. Купчинеький якийсь час працював у Кракові в Українському видавництві, відтак у СІЛА з 1952 по 1954 рік працював у газеті «Свобода», де вів власну рубрику «Відгуки дня», яку переніс з колишнього «Діла». Був в ініціативній групі, що організувала Спілку українських журналістів Америки (СУЖА), яку очолював у 1958—1960 роках. Довший час у дирекції та редакційній колегії відновленого в еміграції видавництва «Червона калина», головній колегії журналу «Вісті комбатанта» (Нью-Йорк).

Відомий літературознавець Іван Дзюба, розмірковуючи про формування, поляризацію та розшарування літературних сил, письменницької потуги на Західній Україні за період 1910—1930-х років, робить кілька принципових висновків, подібних яким годі відшукати у радянських «історіях» окремих етапів розвитку чи існування літератури як процесу: 1) тут створювалися цінності, що сягали поза регіоналізм; 2) тут утвердилися у своїй протилежній концептуальності дві орієнтації: а) на радянську Україну (А. Крутпельницький, В. Бобинський, І. Крушельницький, М. Ірчан, Т. Козланюк, С. Тудор, Я. Галан); б) на традиції національно-визвольних змагань, січового стрілецтва, УНР та ЗУНР (Р. Купчинеький, О. Бабій, Л. Лепкий, Ю. Шкрумеляк, М. Голубець); в) доба революції та громадянської війни, з одного боку, привела до кривавих трагедій, пароксизмів, матеріальної та духовної руїни на тлі української культури, а з іншого — «була і добою бурхливого, часом яскравого літературно-мистецького вияву»; 4) після поразки ЗУНР, хоч і запанувала у Галичині певна депресія, все ж літературний барометр особливо ж з колишнього «молодомузівського кореня» показував розвиток. Навколо журналу «Митуса» (1922) ґрунтуються репрезентанти молодшого покоління символістів — О. Бабій, В. Бобинський, О. Туринський, Ю. Шкрумеляк, М. Голубець, Марійка Підгірянка, Р. Купчинеький.

Маємо чимало суджень про стрілецьку поезію та загалом літературу цієї доби. Думається, що неточно сказав М. Ільницький про стрілецьку поезію, побачивши в ній хіба що факт історії української літератури. Можна погодитися з вченим-філологом в одному, що та поезія була визначним пробудником національної свідомості, державницьких змагань народу. Що ж до цього пласта в нашій літературі, оцінюючи його в контексті соціальної доби, загального літературного процесу, то, навпаки, слід вважити поезію січового стрілецтва особливим набутком літератури, що ще досі комплексно так і не вивчений. Якби ми спромоглися на повну хрестоматію чи антологію поетичних текстів літератури часу січового стрілецтва, тоді, очевидно, мали б під руками широкий матеріал, аналіз якого дав би можливість вести річ і про змістовне поле тієї різножанрової поезії, і про її специфічний метафоризм, стилістику та документалізм. І тоді цей важливий пласт національної західноукраїнської літератури перестав би називатися «перехідною ланкою».

283

Мав незаперечну рацію лікар-інтерніст Володимир Щуровський, коли у спогаді «Іван Франко серед українських січових стрільців» наголошував не тільки на значенні УСС як організації воєнно-політичного характеру, а на такому його феномені, як акумулятивна здатність надбати виховний матеріал для майбутнього, стати творчою культурною силою в житті сучасності. Такий підхід змушує дещо змінювати усталені погляди і на стрілецьку поезію та літературу в широкому розумінні.

Роман Купчинський залишив нам значний прозовий, поетичний та пісенний доробок.

«Курилася доріженька» — перша повість трилогії Р. Купчинського «Заметіль», що вийшла друком у львівському видавництві «Червона калина» протягом 1928—1933 років. Насамперед вражає документалізм того, про що пише Р. Купчинський.

Незаперечна деталь документальної основи повісті «Курилася доріженька» — реальний етнографічний опис села Бужани. Тут автор ніби накладає на основну канву загального фону окремі свідчення, факти. Ось промовисто сказано: 1914 рік. Такий врожай заповівся, що старожили не пам’ятають, щоб Галичина так багато коли зародила. «Вигналися вгору збіжжя, як той, і колос на них зав’язався великий та повний. Радувалося око хлібороба, коли любовним поглядом обіймало свої загони, вкриті густою щіткою золота та срібла. Тільки позбирати б усе та звести при божій помочі, а не загляне голод на переднівку, не витягне екзекутор послідньої кожушини за податки. Та не дала доля спокійно зібрати благодатей землі...

При кінці червня грянула громом неожидана вістка: наслідника престолу вбито!.. Стряслася від цієї вістки ціла Австрія від Трієста до Підволочинська».

Поволі-поволі, розмотуючи клубок сюжету, автор вводить «живий фермент»: з’являється дід Федорій, молодий студент права Петро Зварич, москвофілотець Керницький, Городюк із своєю «політикою», наречена Зварича Наталка, москвофіл Копоть, золочівський студент Росович, слуга Якимцьо, комендант золочівських добровольців Сроковський, новобранець Василь Склярський, отець Дольницький, сотник Дідушко, стрільці Черник, Горобець, Гладун, командант Перфецький, радник Полоз, четар Шпак, стрільці Цяпка, Новіна, Опока, Мицик, отаман Коссан, Шухевич, поручник Воєвідка.

Через тривалий відлік часу прозаїк, аби ніби дати право «заговорити» на сторінках твору політиці, щоби читачеві подати докладний «Звіт», обрисунок об’єктивного стану речей, — сам від себе потрохи, поволі й поступово немов висіває зерна тогочасного щодення: тут наводяться думки денникарів з найпопулярніших газет, як, «Діло»; тут стинаються діаметральні погляди церковнослужителів та вірнопідданців духом своїм

— хто Австрії, а хто царській Росії; тут чубляться позиціями представники та репрезентатори партій і партійок. І все це так точно подається, ніби автор зісторонньо споглядає на стан справ немовби надиктовує суть, а вже отой невидимий «хтось» переливає його думки у слова, рядки, цілі сторінки.

284

Погляньмо: «Золочів — мала незначна містина в давній австрійській приграничній полосі. Не визначався між іншими галицькими містечками ні чистотою, ні будівлями. Так, як і другі, можна було його порівняти до рака, що має одну справедливу кишку. Ця кишка в Бродах називалася вулиця Золота, в Бережанах — Адамівка, а в Золочеві — Міцкевича. На тій вулиці були щоліпші, щобільші камениці, щоважніші уряди і хідники — такі майже, як у Львові. На тій вулиці концентрувалось життя: тут відбувалась променада, тут був показ нової гардероби і нових людей, тут, врешті, виходила недрукована золочівська газета, подавана не з рук до рук, але з уст до уст, яку всі горожани без виїмку передплачували, рівночасно співпрацюючи в її редакції». І тут автор якби переводить стрілку суспільно-політичного годинника — на конкретну мить: ідуть спочатку припадкові секундні розмови про січових стрільців, відтак запановують хвилинні, і, нарешті, настає доленосна година:

«Е, брате! Що то стрільці? Кажуть, що збираються десь піді Львовом. Але то самі просвітителі. Мають за військом іти, робити пропаганду на Україні.

16.То не є зле! — сказав Зварич. — 3 того може бути більше хісна для нас, як з чого іншого...

17.Я йду до війська, — говорив дальше. — Хочу зі зброєю станути проти москалів. А ти?! — звернувся до Петра.

18.Я... бачим... ще не знаю. Але коли воно справді так, то піду з тобою.

19.Знаменито! — вдарив його по плечу Росович. — Там вже кількох наших

зголосилося. Зложило компанію і гайда!..».

Отже, практично почався літопис стрілецької книги, до якої Р. Купчинський як творець, учасник, очевидець, документаліст, інтерпретатор фактів, думок, суперечок, помилок, охудожнень записує щомиттєві кроки-поступки. Але ж неначе паралельно автор показує той ґрунт, на якому зображувалося стрілецтво як військове формування. Так, маючи жахливу картину побутування австрійських уланів, їхнє зверхнє ставлення до місцевого населення (убито дурного слугу Якимця, арешт Зварича), Купчинеький заставляє думати читача дещо в іншому напрямі: січовики — то не так, як комусь, може, здавалося чи здається: однострій, кокарда з тризубом на шапці, а на вустах — весела пісня. Січовик — то та постать, яку роздвоювали, басаманували і час, і події, і соціальні вітри обставин.

«Зварич представився.

20.Ви якої нації?

21.Українець!

22.Ruthener? — догадався старшина...

23.Відпровадити на сторожівню!

24.Пане четар! Як це можливо? Я ж нічого не винен, а ви навіть не вислухали мене!..

Я буду скаржитися в Золочеві.

Бліде лице четаря пожовкло. Вузькі, безкровні уста розхилилися, показуючи чорні великі зуби».

І факти, так би мовити з протилежної лінії: «... у часописах кишіло від описів звірств і бешкетів російських військ. Ці звірства і бешкети в злуці з

285

добрими чутками витворювали політичний настрій, який з дня на день ріс і ширшав».

Іза цими картинами ніби почергово, послідовно автор вбрискує історично правдиві факти: «москалі переступили всюди вже австрійську границю, зайняли Броди, Підволочинськ та пруть на захід... Москалі під Золочевом... Усе втікає...».

Відтак потужно працює філософська думка автора, яку він трансформує у публіцистичний монолог Зварича. Саме цим мікросум’яттям душі, роздумів, пошуку ключа до рішучих дій героя письменник мов би підводить читача до високого порога отого історичного «чому?», за яким не кожен бачив і ще тепер не бачить правильного розв’язку проблеми часу. «Як же ж?! Австрія мала б програти війну? З ким? З неграмотними москалями?.. Австрія, яка мала знамениту техніку, вишколене військо, прекрасних генералів?!. Мав би ж німецький дух, німецька солідарність упокоритись перед отими москалями, яких маленька Японія збила на капусту?!. Де похід на Україну, де визволення російських (читай: східних. — В.К.) українців з-під кормиги білого царя?!»

Друга повість «Перед навалою», що прийшла до читачів теж 1928 р., продовжує ту саму тональність, яку автор задав собі у першому творі. Йде пропорційне вливання у читацьку уяву суто документального та чисто художнього (Львів, тюрма «Бригідки», офіційні повідомлення «Діла», багатолюдний і неодноманітний Стрий, станція Воловець за Карпатами; і як дисонанс цьому — художні, образно-разючі відступи автора, типу: «Галичино рідна! Краю вузеньких нивок і польських доріг! Не раз твоїм синам виривається терпке слово на твою адресу. Не раз у мріях покидають вони тебе і йдуть у кращі, щасливі сторони шукати ліпшої долі.

Але коли справді прийдеться покидати тебе, коли вже покажеться граничний стовп, тоді із сердець твоїх синів обривається кровавий шматок і падає ще на цім боці. Ніколи вже той шматок не наросте на серці, ніколи не загоїться рана. З кожного місця і в кожній порі летять до тебе думки твоїх синів і припадають до вузеньких нивок, як до матірних грудей. Бо велика їхня любов до тебе, Галичино, краю химерного підсоння і незавидної долі».

Іось третя, заключна повість трилогії — «У зворах Бескиду», що з’явилося друком

уЛьвові 1933 р. І знову, як і в попередніх творах, канва 1914 р., село Гусне, на чиїх теренах діють січові стрільці. Йде деталізований опис дійових дій. Стрільці, змучені маршовою дорогою, у німецькій колонії Аннаберг.

У прозі автор досить уміло «роздає мовні партії» персонажам: тут вмотивовано звучить діалектна говірка різних місцевостей Бойківщини, Опілля, Закарпаття; тут «живуть» словацькі, польські, чеські, угорські, німецькі, російські мовні колоритні фрази.

А ще у прозі, зокрема, у трилогії «Заметіль» відчутно бринить «гумористична пуанта» (Богдан Рубчак). Має рацію Тарас Салига, коли стверджує, що «в усіх трьох частинах «Заметілі» гумор справді виступає активно діючим персонажем. Він витончений, гнучкий та елегантний». І далі: малі форми гумористично-сатиричної прози — «терпкі думки» — фейлетони, епіграми, оповідки —-

286

«прекрасне свідчення цього. Двома-трьома рядками він міг схарактеризувати особу чи групу людей у їхніх найосновніших вадах, умів дати лаконічну думку суспільним процесам, афористично висловитись, проникаючи у суть явища».

На підтвердження цієї думки наведемо кілька цитат з тексту: «Ми здібний народ і тому в більшості випадків імпровізуємо: промови, імпрези і ... державу»; «автор української конституції має простудіювати дві речі: організацію Запорізької Січі й армії батька Махна. Без того не дасть ради»; «коли б нам 50 літ самостійного життя, то ми або втратили б його навіки, або здивували б світ».

Треба сказати, що «Заметіль» була непоодиноким твором із стрілецької тематики. У цьому культурологічному «оркестрі» галицьких тем помітними були повісті Юрія Шкрумеляка «Чета крилатих», Володимира Лопушанського «Перемога», Олеся Бабія «Перші стежі», твори інших жанрів: Федора Дудка «Квіти і кров», «Чорторий», «На згарищах», Максима Брилинського «Хресний вогонь», а також твори Б. Лепкого, Л. Лепкого, М. Голубця, В. Бирчака, І. Калічака.

Якщо говорити загалом про прозу Р. Купчинського і, зокрема, про його найвагоміший твір із доби січового стрілецтва «Заметіль», то можемо безоглядно твердити, що це є важливий історичний документ, взагалі, це не три повісті, а єдиний роман з трьох частин, зав’язка котрого надто тривка, бо ж автор ставив перед собою дві мети: з одного боку, відобразити незаперечні факти реального буття, з другого ж, подати їх філософсько-публіцистичне осмислення та образне, метафоричне вираження. Завдяки цьому постає нерозривність сюжету, цільність змісту. І якщо один з авторитетних вчених, дослідників взагалі культури доби січового стрілецтва професор зі Львова Тарас Салига, мовлячи про авторівсічовиків, говорить цілком справедливо про самобутність письменника Р. Купчинського, що теж творив «драматичну сторінку української літератури», то вже немає аж ніякої рації в тому, ніби драматизм виходив з того, що автор «ніколи не мав змоги шліфувати свій письменницький талант у кабінетних умовах». Річ не в тому, де і за яких обставин писався реальний твір: у кабінетній тиші, в окопі, коли застигло небо від двиготу пострілів, у хліві, ховаючись від проливного дощу... Мабуть, не реальне місце, а стан душі, зведена до найвищої «точки кипіння» творча фантазія творця визначають як зміст, так і форму написаного.

Та як би ми сьогодні, віддалившись від тієї дати, яка започаткувала появу такого феномену, як УСС, не міркували, не робили спроб щось переглянути й переоцінити, єдине залишається незмінним: історична правда та її творці. Ось і «Заметіль» — твір реалістичний, що колись зачитувався до дірок у пожовклих сторінках, твір, що і час відтворює чесно, правдиво, і сам є наче живим відбитком, копією того ж часу.

Насправді, «Заметіль» — один з перших епічних творів в українській історичній романній прозі, де показано, як формувалися, народжувалися і міцніли перші пагони стрілецького руху, що бачив основною своєю місією військовою потугою відродити українську державність. Колосальним дидактично-повчальним кодом твору Р. Купчинського є його історичний оптимістичний пафос, що сьогодні вибиває ґрунт з- під ніг численних зневірців, політичних галасунів-

287

романтиків, розгублених ілюзистів, що думають і надалі будувати державу мітинговими глаголеннями та ганьбуванням всіх і вся з попередніх часів.

Р. Купчинський досить добре веде сюжетні розгалуження, насичує тло епізодичними персонажами, яскраво змальовує зовнішні портрети, де застосовує індивідуалізацію мови героїв, подання етнографічних деталей побуту тощо.

Збереглося чимало свідчень, що Р. Купчинський у щоденниках зафіксовував будні, хроніку війни. Так, 1915 р. популярною була його «Новініада», що поширювалася між стрільцями. Т. Салига стверджує, що «Новініада» «налічувала» 21 сторінку писаного тексту з окремими ілюстраціями Осипа Куриласа, яку потому вважали початком досить широкої стрілецької преси».

Поетичний талант Р. Купчинського мав глибоке коріння, що пило соки із вікової товщі народнопісенних традицій, досвіду попередників. Зберігся унікальний документ, що свідчить, як Р. Купчинський віршував ще в гімназії. Зокрема, він у поетичногумористичній тональності описав весілля сестри Стефанії, що відбулося 19 листопада 1911 р. Було написано 160 строф. На жаль, цей зошит загубився в часи страшних веремій, і відтак по пам’яті Стефанія відтворила і власноруч переписала тридцять строф, які і є в нашому користуванні. Подаю тут вибірково фрагменти того опису:

В суботу рано гамір, крик, Усі пані при праці:

Одна пече, друга варить, Третя прасує гаці.

А молода-то нині страх У воєвничім стані, «Садиться» дівчище мале, що завтра буде «пані». А молодий посоловів,

Бо ось вже за мінуту Візьме на голову собі «Примудру» інститутку...

Про вроджений поетизм Р. Купчинського досить влучно висловився Б. Лепкий, наголосивши, що якраз «щире чуття і гарний вислів надають його творам великої правди. Він ніколи не силується словом, як другі, не наслідує чужих форм, не гонить за верхніми ефектами, пише, що серце диктує. Це поет, від якого можна сподіватися дуже багато».

Поетичне розмаїття Р. Купчинського надто цікаве. Але якщо триматися думки, що він жив болями, втратами, радощами і надіями своєї батьківщини, то підставовим є твердження, що і віршований пласт його творчості переважно історично-конкретний, фактонаповнений, актуальний матеріалом, злободенний.

Дехто з дослідників говорить про публіцистичну поезію Р. Купчинського. Думаю, що правомірніше вести мову про переваження публіцистичного еле

288

менту в багатьох його віршах. Так, вбачаючи і вичитуючи трагічність мовної ситуації, в «Оді до пісні» (1919) поет пише:

Пісне! Велична, рідна Пісне! В тобі є все: і древня наша слава,

Володимира хист, і мудрість Ярослава,

Інаших прабатьків ворогування злісне,

ІБогдана розвага,

ІБогуна відвага,

ІДорошенка ум, і хитрощі Мазепи,

Ігомін гір,

Іблиски зір,

Ішум лісів, і розговори степу.

Іматерня любов, і чар палкий кохання. За свободою жаль, і мрії про свободу,

Івесь наш біль, всі наші сподівання,

Ти, зеркало душі Країни та Народу!!

Устами матері у пісню колискову Вливаєш Ти любов до племени, до краю, І донесе дитя Твоє таємну мову І донесе вражіння незатерті Аж до самої смерті...

Як бачимо, тут не стільки б’ється нерв образного обрамлення думки, скільки публіцистичний пафос нагромаджує історичні факти, що своєю хронологією ніби підтверджують істинність на початку висловленого кредового узагальнення: «Пісне! Велична, рідна Пісне!».

Тонкий, проникливий ліризм, філософська заглибленість, публіцистичність нерідко у переплетенні виводять автора на психологічне охоплення деталі, через яку і розгортається художня картина:

Червоне море, чорний берег, І небо — непорушна сталь;

Куди не глянь — розбиті двері І тінь розп’ятого Христа. На досвідках— іржаві роси,

Солоні ріки і стави, Безтурботний вітер поки носить Мички пожовклої трави.

Людино, де ти? Тихо всюди, Великий Боже, навіть звір?!

Бездонний смуток світом блудить І сонно кліпає простір...

289

Спостережімо, як автор нагромаджує «констатацію» соціального обличчя часу: «Червоне море», «чорний берег», «непорушна сталь», «розбиті двері», «іржаві роси», «пожовкла трава», «бездонний смуток». І у вирі оцих «важких» образів, ніби поплавок, філософське, вічне: «Людино, де ти?».

Образна контрастність чітко прочитується і у вірші з п’яти строф (перший чорновий варіант «Встала Україна»):

Сповнились слова пророка, Сповнився давній заповіт —

Земля багата і широка Верстає шлях у вольний світ. Не дурно лилася ріками Святих синів святая кров, Бо ось над рівними ланами Вита братерство і любов.

«Сніги поля обсіли», «На подільських ланах», «Здрімався став», «Літнім вечером», «За твої, дівчино...», «Засумуй, трембіто», «Сльота», «Зима», «Вітер», «Спека», «Лети, моя думо», «Ходім, ходім, моя кохана», «Розлетілись мої мрії», «Ой, шумить, шумить», «Серденько, глянь мені в очі», «Шуміли верби», «Чуб- чик-любчик»... — це дорогоцінні, повнозерні стеблини з ваговитого ліричного снопа високохудожніх поетичних творів Р. Купчинського, у якому під міцним і тугим перевеслом народнопісенної традиції так органічно уклалися метафоризм самого слова і образне розкрилля мелодій.

Р. Купчинеький персоніфікує природу, при цьому «або психологізує пейзаж, або матеріалізує через природні явища власний психологічний стан». Додамо, що нерідко у цій персоніфікації автор сягає філософських узагальнень:

Мовчить, терпить земля, немов Христос катований, Не вдержала: «Жажду!.. Ой вітре любий!..».

Азлобний суховій, за бозами захований, Розправив корч і жаром їй до губи.

Для поетичної стилістики Р. Купчинського характерні глибока народнопісенна стихія, ліризм, що по-особливому виявилися у віршах-піснях.

Нині привідкривається завіса до пізнання такої грані творчості Р. Купчинського, як його піснетворчість, де поетичний такт і мелодія, часто-густо йшли в парі, народжувалися наче спонтанно. Неабиякий талант лірика знаходив собі саме такі форми вияву. Здавалось би, що це виглядає дивно, адже поет Р. Купчинський не мав ніякої спеціальної музичної освіти, і в той же час сторінка за сторінкою вписував до велетенської книги української музичної культури твори-шедеври, які пережили і його, творця, і його час, і, очевидно, житимуть довгі віки.

290

У незакінченому нарисі-нотатках «Дещо про себе» Р. Купчинський наводить оригінальні спогади, які і допомагають у сув’язі подій і фактів бодай дещо роз- пізнати-розгадати і потім уже пояснити собі. Ось із фрагмента загального опису збагнемо, що оточення так чи інакше, а таки безпосередньо впливало на формування отієї ліризованої аури, яка і «посіє квіти» на поле уяви майбутнього поета, композитора, барда. «Село» (Кадлубищі. — В.К.) було велике, співоче, і я від ранніх літ слухав з приємністю коляд, гагілок, обжинкових і весільних пісень. У моїй родині спів і музика були традиційні, — писав Р. Купчинський, — так по батьковій, як і по матерній лінії. Мій батько співав гарним тенором, а по матерній лінії в домі Підсонських гра на фортепіано й гітарі дзвеніла в кожнім поколінні. Моя тітка Софія знаменито грала на фортепіано. Була акомпаніаторкою молоденької, шістнадцятилітньої Крушельницької, коли відбувся її перший публічний концерт у парахіяльній стодолі, в Белелуях біля Тернополя.

Тому й не дивно, що коли у 1902—1903 році батьки купили для моїх сестер фортепіано («Вірта»), мене тягнуло до нього більше, як до шафи з конфітурами... В гімназії співав я в хорі— спершу альтом, потім тенором, але на ніяких інструментах я не грав. Мало того — навіть не пробував...

Що штовхало мене до складення пісень? Не натхнення, а потреба, просьба, трагічна надія, а часом настрій — веселий або сумний. Відходимо від коша — пісня, йдемо на фронт — пісня, йдемо на Східну Україну — пісня, а там смерть приятеля, власна або чужа...».

А ще більше можемо дізнатися зі спогаду-есею «Стрілецька пісня», що вперше його опублікував альманах «Червоної калини» за редакцією Лева Лепкого (Львів, 1934). Р. Купчинський, зокрема, писав, що мав намір написати окрему «книжечку про історію стрілецьких пісень», адже «небагато з нас, усусусів, пам’ятає всі обставини, серед яких творилися стрілецькі пісні. Це переважно ті люди, які були авторами тих пісень: Михайло Гайворонський, Лев Лепкий, Іван Баландюк і я».

Далі автор спогаду підтверджує, що, редагуючи «Сурму», він до кожної пісні додавав як примітки короткі історичні її витоки.

Вчитуючись у цю публікацію, збагнемо і спонуки до виникнення стрілецької пісні: «Стрілецька команда, — пише далі Р. Купчинський, — дуже швидко зрозуміла, що стрілецтво, а з ним і цілий народ потребує воєнних пісень, що без них історія визвольних змагань була б неповна та що треба дати змогу підійти до стрільців». З подальшого бачимо, як творився цілий поетично-музичний пласт стрілецької пісенної культури, хто був його творцем.

«Гей, чи чуєш, брате мій» (у гармонізації Я. Ярославенка виконувалася у Львові хором «Бандурист» під орудою І. Охримовича на ювілейному святі українських кооператорів, «Зажурились галичанки» (інша назва «Плач галичанок», створена у червні 1918 р.; відома гармонізація М. Леонтовича), «Як з Бережан до кадри» (ця пісня про хорунжого Йосипа Теліщака, як і Лева Легшого «Бо війна війною» — про стрільця Цяпку. Виникла у жовтні 1916 р. в час переходу полку УСС з Бережан до коша після того, як полк під Потуторами було розбито), «їхав

291