Історія_Української_Культури

мування філософії великого українського мислителя: «Світ ловив мене та не впіймав».

Образно-символічне мислення філософа співзвучне сучасній йому епосі й відповідає принципам барокової культури з типовими для неї алегоричністю та схильністю до емблематичного трактування світу. Його влучно називають «українським Сократом», оскільки античний філософ увійшов до історії як винахідник діалогу, що є провідним методом пошуку істини. Г. Сковорода, у свою чергу, став автором філософських діалогів: «Наркіс. Разглагол о том: узнай себя», «Симфонія, нареченная книга Асхань о познании самого себя», у яких розкривається проблема самопізнання, що є центральною у творчій спадщині мислителя. Ця тема знайшла продовження в розробці вчення про дві натури, яке відображено в трьох наступних діалогах Сковороди: «Бесьда, нареченная двоє», «Бесьда 1-я, нареченная Observatorium», «Бесьда 2-я, нареченная Observatorium Specula». У наступних діалогах Г. Сковорода обґрунтовує власну етичну концепцію, розвиває вчення про дві натури й три світи, про «сродну» працю, щастя тощо. В останньому своєму діалозі «Потоп зміни», написаному 1791 р., мислитель узагальнює основоположні ідеї, що формують зміст його філософської позиції.

Характерною ознакою філософської спадщини Г. Сковороди є широке використання мови символів, образів, обмежене застосування раціоналістичних понять, які не можуть уповні розкрити сутність філософської та життєвої істини. Реальність український мислитель трактує як гармонійне поєднання трьох світів: макрокосмосу (величного світу, у якому «живе все народжене»); мікрокосмосу (людини) і символічного світу «Біблії»). Кожний із цих світів, на його думку, — єдність двох натур: «видимої» (зовнішньої) і «невидимої» (внутрішньої). Бог є «джерелом», «світлом», «сонцем», а не самою природою.

Мікрокосм, людину філософ розглядає також як єдність двох натур, перша з яких — «емпірична» (зовнішня, тілесна), а друга — «внутрішня» (справжня, істинна) людина. Мислитель акцентує на тому, що людина, мікрокосм не просто співіснує з макрокосмом, пасивно відтворюючи його структуру, але й є активною складовою в гармонійній взаємодії з великим світом, оскільки єством «внутрішньої» людини є Бог. Звідси й намагання Сковороди спонукати людей до самопізнання, через яке можливе й пізнання Бога в собі. Філософські погляди та морально-етичні ідеали видатного українського мислителя знайшли відображення в його поетичній творчості. Так, у рукописних збірках «Сад божественних пісней» і «Басні Харковскія» Г. Сковорода оспівує моральні чесноти людини, популяризує знання й освіченість, закликає до добрих справ, любові та відданості своїй Батьківщині.

У другій половині XVII—XVIII ст. в Україні природничі знання мали яскраво виражений практичний характер, що зумовлювалося розбудовою флоту, будівництвом фортифікаційних споруд, розвитком мануфактурного виробництва (суконних, полотняних, паперових і шкіряних мануфактур і заводів); заснуванням хімічного виробництва селітри, сірки, поташу, вуглецю та видобування кухонної солі, нафти, переробки вугілля тощо.

162

Розвиток знань у галузі механіки й фізики в українській науці означеного періоду пов’язаний з Києво-Могилянською академією та Харківським колегіумом. У натурфілософських поглядах викладачів цих освітніх закладів простежується початок зближення філософії з природознавством, усвідомлення необхідності пізнання природи та законів її розвитку, зацікавленість дослідами й використання експериментальних методів, а також певна орієнтація на праці М. Коперника, Г. Галілея, П. Гассенді, Р. Декарта та ін. Українські мислителі Ф. Прокопович, Г. Щербацький, Г. Кониський обґрунтовують понятійний апарат механіки й фізики, зокрема, дають визначення дефініції «матерія», розглядають поняття простору, місця, часу тощо. І. Гізель у «Творі про всю філософію» розкриває положення про єдність і однорідність матерії природних тіл, земну й небесну матерії, а також про її кількісне збереження.

Серед перших дослідників законів природи були професори академії Й. Ко- нонович-Горбацький та В. Ясинський. Проблемам дослідження руху тіла присвячені праці І. Гізеля та І. Кроковського. Своєрідним підсумком наукової діяльності українських мислителів у цій галузі стало застосування фізико-ма- тематичних знань на практиці та виділення фізики й математики в окремі дисципліни.

Про розвиток в Україні другої половини XVII—XVIII ст. астрономічних знань свідчать тексти лекцій і наукові трактати професорів Києво-Могилян- ської академії: С. Полоцького «Небесна сфера» і «Про світ і небо», Ф. Прокоповича «Про землю: чи знаходиться вона в центрі світу?», І. Фальковського «Теоретична астрономія» та ін. Аналіз наукової спадщини в цій галузі підтверджує, що українські вчені були добре знайомі з дослідженнями західноєвропейських учених, зокрема теорією світу Коперника, водночас завдяки вітчизняним мислителям було започатковано астрономічні розробки та спостереження. Вирішальну роль у розвитку астрономічних знань відіграв І. Фальковський, який читав лекції з астрономії; організував обчислювальні роботи щорічних календарів «Київський місяцелік»; описував зорі, які періодично змінюють свій блиск і намагався пояснити це явище; аналізував питання фігури Землі, довготи й широти її різних місць; розробив рекомендації щодо будування телескопів і вперше почав спостерігати зорі та планети в телескоп.

Знання в галузі географії в означений період зосереджені здебільшого в описах мандрівників, навчальній літературі та картографічних матеріалах. Починаючи з XVIII ст. географію почали викладати як самостійний предмет у Києво-Могилянській академії, що й зумовило розробку спеціальних підручників. Так, В. Рубан підготував до друку «Короткі географічні, політичні та історичні відомості про Малу Росію» (1773), а також «Землеопис Малої Росії про міста, селища, ріки...». Знання про географію зарубіжних країн стали доступними українцям завдяки перекладу низки праць зарубіжних авторів викладачем академії Г. Козицьким. Львів’янин М. Байм у результаті подорожі до Азії підготував записки з географії Китаю. Особливу роль у розвитку географії як науки в Україні відіграли описи зарубіжних країн випускника Києво-Мо-

163

гилянської академії В. Григоровича-Барського, який відвідав багато європейських держав і країн Близького Сходу.

У медицині цієї доби активно поширюються наукові знання. Поруч із медициною народною, у якій поєднувалися раціональні й ірраціональні лікарські засоби, утверджується професійна практична медицина. Населення починає одержувати медичну допомогу не тільки від різних знавців народної медицини (костоправів, повитух, знахарів та цирульників), але й дипломованих лікарів. Окрім іноземних лікарів, з'явилися лікарі-українці, які здобували ступінь доктора медицини: І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Мак- симович-Амбодик та ін. 1707 р. у Лубнах відкрито першу в Україні польову аптеку, а 1787 р. в Єлисаветграді створена перша медична школа, де лікування в госпіталі поєднували з вивченням медицини.

Вітчизняні лікарі накопичили великий досвід у боротьбі з інфекційними хворобами, зокрема, чумою та віспою. Особлива заслуга в боротьбі з цими епідеміологічними захворюваннями належить Д. Самойловичу, О. Шафонському, К. Ягельському, І. Полетиці. Для запобігання пошесним хворобам було створено систему карантинів. Стаціонарна карантинна медична служба виникла в Україні 1740 p., коли у Василькові на Київщині при митниці було споруджено перший медичний карантинний будинок.

Завдяки науково-практичній діяльності українського вченого Н. МаксимовичаАмбодика відбувся значний поступ у розвитку акушерства й педіатрії. Будучи автором першого на теренах Російської імперії підручника з акушерства, він також запровадив у практику акушерські щипці, сконструював пологове ліжко та гінекологічне крісло, організував перші безкоштовні курси для жінок тощо. Помітний внесок у розвиток медицини в Україні зробили й інші лікарі, зокрема, Г. Соболевський описав фармакологічні властивості лікарських рослин (1779); М. Трохимовський підготував посібник з фармакології «Міркування про рослини кримського степу, які угледів полковий лікар»; І. Данилевський у докторській дисертації «Про найкраще медичне управління» обґрунтував необхідність організації системи медичної охорони здоров’я населення на державному рівні.

Література другої половини XVII—XVIII ст. розвивається, продовжуючи традиції давнього письменства, водночас вона набуває якісно нового характеру, внаслідок зменшення впливу теологічних учень, що надає їй виразного світського характеру. Поряд з усталеними літературними жанрами ораторсько-проповідницької, агіографічної, паломницької та полемічної прози відбуваються зародження та розквіт новітніх жанрів, зокрема мемуарно-історичної прози, бурлескно-травестійної та сатирично-гумористичної силабічної поезії, шкільної драми, що й визначили характерні особливості українського письменства означеної доби.

Утвердження в літературі стилю бароко супроводжується інтенсивними пошуками нових форм і засобів художнього відображення навколишньої дійсності, усталенням новітнього типу словесної творчості, для якого властиві витонче

164

ні алегоричні та контрастні образи, риторичність, метафоричність, тяжіння до пишності. Дослідники стверджують, що український варіант бароко підхопив і розвинув ренесансні ідеї й утвердив у національній літературі кращі здобутки західноєвропейської культури. Стиль бароко, зазначають учені, проявився в українській літературі в кількох різновидах, забезпечуючи духовні потреби різних, часом і протилежних, суспільно-політичних сил і соціальних груп. Зокрема, розрізняють високе аристократичне бароко, козацьке (середнє), а також народне (низове), що мало свої особливості не тільки в художньому слові, але й архітектурі, музиці, живописі тощо.

Основи літературно-естетичної творчості другої половини XVII—XVIII ст. закладалися в стінах освітніх закладів тогочасної України, насамперед КиєвоМогилянської академії, де вивчалися курси поетики та риторики. Літературознавчі погляди українських мислителів розвивалися на основі латиномовних ренесансних і барокових трактатів західноєвропейських авторів Ієроніма Віди, Якова Понтана, польського теоретика Матвія-Казимира Сарбаєвського, теорії яких, у свою чергу, ґрунтувалися на античних джерелах — «Поетиці» Аристотеля та «Посланні до Пізонів» Горація. Про активний розвиток теорії красного письменства в Україні свідчить той факт, що в означений період побачило світ понад 50 поетик і риторик, у яких усебічно розкривалася теорія мистецтва слова. Це мало вирішальний вплив на літературну творчість тогочасних письменників, а також на формування естетичних смаків читачів.

Важливе місце в бароковій літературі посідає ораторсько-учительна проза, яка продовжила традиції ораторсько-проповідницького мистецтва попередніх епох. Провідні письменники другої половини XVII—XVIII ст. відзначилися й своїми проповідницькими здібностями. Так, вагомі напрацювання в цій галузі духовної культури належать Л. Барановичу, І. Галятовському, Д. Тупталу, Ф. Прокоповичу, Г. Кониському, І. Леваді та ін.

І. Галятовському належить трактат «Наука албо способ зложення казаня»,

доданий до збірки його проповідей «Ключ розуміння», який тривалий час був підручником проповідницько-учительного мистецтва. У ньому автор рекомендує структурувати проповідь на три частини, у першій з яких має викладатися задум проповіді, у другій — основна думка, а в третій — висновки. І. Галятовський висловив поради, у який спосіб добирати теми, будувати проповідь, щоб зацікавити слухачів.

Проповіді, які, як правило, виголошували після літургії в церкві, мали за мету не тільки тлумачення певної біблійної історії, але й повчання, виховання мирян. Частиною проповіді ставав літературний матеріал, який виступав у ролі ілюстрації та розв’язував просвітницькі й естетичні завдання. Численні проповіді частково вийшли друком, наприклад, книги Л. Барановича «Меч духовний» (Київ, 1666) і «Труби словес проповідних» (Київ, 1674), А. Радивиловського «Огородок Марії Богородиці» (Київ, 1676) і «Вінець Христов» (Київ, 1688) та ін., проте більшість залишилася в рукописному варіанті. Дослідники стверджують, що такого роду твори мають літературну цінність, оскільки авто

165

ри, розкриваючи певну духовну проблему, інтерпретували її в художній формі, висловлювали свої ідеї, а також вносили запозичений літературний матеріал з інших джерел.

У другій половині XVII—XVIII ст. досить активного продовження набула житійна література, агіографічна проза. Автори опрацьовують і переписують давньоруські житія Бориса та Гліба, рівноапостольних Ольги й Володимира та легенди з КиєвоПечерського патерика. Поруч із цим, укладаються збірки легенд про Богородицю, подвижництво святих, чудодійні властивості ікон і церков. Зразками барокової агіографічної прози є збірки легенд і розповідей І. Галятовського «Небо новое» (Львів, 1665), «Скарбниця потребная» (Чернігів, 1670) та «Софія-Мудрість» (Чернігів, 1686), а також «Руно орошеноє» (Чернігів, 1683) Д. Туптала та ін.

Вершиною української агіографічної прози періоду бароко була фундаментальна праця Димитрія Туптала (Ростовського) «Книга житій святих», видана в чотирьох томах (Київ, 1689—1705). У книзі описано житія всіх святих, визнаних православною церквою. Джерельною базою цієї монументальної праці стали Святе Письмо, праці грецьких, латинських, польських, російських отців церкви. Заслугою автора є те, що сотні біографій та оповідань про святих подвижників подаються цікаво й повчально.

Продовження у бароковій літературі знайшла й паломницька проза. Новітні українські паломники, які подорожували до Святої землі й на Афон, у художній формі описували побачене та ділилися духовним піднесенням, пережитим на цих святих місцях. Серед авторів початку XVIII ст. були ченці нов- город-сіверського монастиря святого Спаса Макарій і Сільвестр (1704—1707), ієромонах чернігівського Борисоглібського монастиря Іполит Вишенський (1707—1709), ієромонах КиєвоПечерської лаври Варлаам Ліницький (1712— 1714) та ін.

До найвидатніших пам’яток цього жанру, на думку дослідників, належить твір В.

Григоровича-Барського «Странствованія». Народившись 1701 р. у Києві, автор

1723 р. розпочав свої мандри й, відвідавши Угорщину, Австрію, Італію, Грецію, Єгипет, Палестину, Сирію та інші країни, повернувся до рідного міста за місяць до своєї смерті 1747 р. Свої спостереження за культурою, життям і побутом різних народів світу він ретельно занотовував, у результаті чого виник великий твір. Його свідчення про суспільно-політичний лад, види господарської діяльності, особливості мистецтва та інші аспекти життя населення різних країн і на сучасному етапі не втратили свого науково-пізнавального значення. Визначальною особливістю творчої спадщини В. ГригоровичаБарського е її науковий, енциклопедичний характер, намагання правдиво й достовірно описати побачене. Водночас виклад матеріалу вирізняється образністю розповіді, художньою довершеністю тексту, дидактичними міркуваннями, спрямованими на моральне вдосконалення читача.

Друга половина XVII—XVIII ст. позначена в історії української літератури неабияким розвитком мемуарно-історичної прози. Зразками цього літера

166

турного жанру є «козацькі літописи», які у формі історичних оповідань і «сказаній» описували події Національно-визвольної війни на основі історичних джерел та усноепічної народної творчості. Дослідники стверджують, що більшість із творів цього жанру належить до пам’яток історіографії, проте вони мають літературні якості й по праву посідають важливе місце в українській літературі. І. Франко наголошував, що українська мемуарно-історична проза XVIII ст. створила величну «конструкцію Хмельниччини», значення якої більшою мірою ідейно-естетичне, аніж документальноісторичне. Провідну роль в українській історичній прозі означеного періоду відіграють козацькі літописи — літопис Самовидця, літопис Григорія Грабянки й літопис Самійла Величка.

Уперіод бароко в історії української літератури особливу роль відіграє шкільна драматургія, яка, за твердженням дослідників, не розглядалася як окреме явище словесної творчості, призначеної для читання, а була складовою шкільного театру. До середини ХУІІІ ст. в Україні було створено понад ЗО драматичних творів, авторами яких переважно були викладачі Києво-Могилян- ської академії. Саме в стінах цього освітнього закладу відбулося зародження й становлення української шкільної драми.

Осібне місце в літературному процесі другої половини XVII—ХУІІІ ст. посідає поезія. Авторами громадсько-політичної, ліричної та бурлескно-травестійної віршованої літератури були представники усіх суспільних верств тогочасного українського суспільства — від церковних ієрархів до студентів і письменних селян. Її розвиток зумовлювався й тим, що викладання поетики було обов’язковим у тогочасних школах і колегіумах. Віршування, за тодішнім тлумаченням «мова богів», стало не тільки даниною моді, але й безпосереднім обов’язком викладачів і студентів академії. Так, студенти Києво-Могилянської академії вивчали до ЗО видів і жанрів поетичних творів, серед яких були комедія, трагедія, драма, ода, дидактична, сатирична поезія тощо.

Провідними поетами того часу були І, Величковський, С. Дівович, І. Некрашевич, Г. Сковорода та ін., твори яких залишилися в рукописах. Тільки незначна частина віршів вийшла друком. Це, зокрема, зразки етикетної, епіграматичної, панегіричної й духовної поезії та окремі книжкові видання польськомовної поезії Л. Барановича, кілька текстів Ф. Прокоповича, М. Козачинського.

УXVIII ст. відбувається утвердження світської поезії настільки, що світський елемент навіть проникає в духовну поезію. Поети дедалі частіше звертаються до історичної, громадсько-політичної тематики. У багатьох віршах громадськополітичного змісту оспівуються перемоги козацтва, прославляються козацькі керманичі, передусім Б. Хмельницький («Похвала віршами Хмельницькому», «Дума козацька про берестейське звитяжство»). Історії козацтва присвячені «Героїчні стихи о славних воєнних дійствіях військ запорозьких» (1784). У них розгортаються картини битв і перемог у Національно-визвольній війні під проводом Б. Хмельницького, завдяки якому Україна «іго лядське скинула».

167

Цікавим явищем у громадсько-політичній поезії означеного періоду стала етикетна поезія (панегірики, вірші до дат, урочистих подій, на прославу світських і духовних високих посадових осіб). Зразками таких творів є панегірики Лазарю Барановичу авторства Л. Крщоновича, І. Самойловичу, написані І. Величковським, О. БучинськимЯскольдом, а також численні «чувствованія муз» І. Мазепі, Петру І, Катерині II, митрополиту Іерофею та ін. У панегіричній поезії, як стверджують дослідники, досягнуто значних успіхів у пошуках нових образно-стильових форм, вишуканих образів і метафор і загалом усіх витончених засобів барокової словесної творчості.

У центрі проблематики світської лірики постає любовна поезія, головними мотивами якої є нещасливе кохання, швидкоплинність людського буття, сирітська недоля тощо. Любовна лірика перебуває під впливом народнопісенних зразків і стала невід’ємною складовою репертуару кобзарів і лірників.

Особливим жанром українського гумористично-сатиричного віршування доби бароко стали вірші-орації та вірші-травестії, які писали у формі жартівливих привітань з нагоди Різдвяних і Великодніх свят. Ці поетичні поздоровлення максимально пройняті народним духом, вирізняються фольклоризмом. Серед таких різдвяних і великодніх віршів відомі: «Христос народився, щоб мир веселився...», «Чи чули ви, панове, зроду?..», «Христос воскрес, рад мир увесь...» та ін.

Серед поетичних творів особливо виокремлюються вишукані барокові форми курйозної поезії: акровірші (поетичні твори, з перших літер рядків яких виходило ім’я); «раки» (рядки читалися однаково як зліва направо, так і справа наліво); «луни» (другий рядок вірша був коротким відлунням рими першого). Оригінальністю характеризувалася фігурно-візуальна поезія, представлена віршами у формі серця, чаші, піраміди, сокири, геометричного візерунка. З такого роду поетичними творами студенти відвідували будинки визначних міщан і виголошували їх як привітання. Неперевершеним майстром усіх видів курйозних віршів був Іван Величковський, якому належить авторство двох поетичних збірок — «Зегар з полузегарком...» («зегар»

— годинник) і «Млеко, од овці пастирю належное...».

Загалом поезія другої половини XVII—XVIII ст. вирізняється потужним жанровим і тематичним розмаїттям, багатством художніх засобів і поетичних форм. Вона досягає вершин професійності, завдяки використанню образності й стилістики народної поезії та впровадженню новітніх систем віршування.

5.3Музичне й театральне мистецтво

Друга половина XVII—XVIII ст. в історії української музики й театру характеризувалися небувало активним розвитком у галузі народного та професійного мистецтва. Стиль бароко яскраво виявився в професійній музиці й театрі. Наприкінці XVIII ст. у цих видах духовної культури зароджуються стильові ознаки класицизму.

168

Упрофесійному музичному мистецтві України означеного періоду продовжує розвиватися сакральна, церковна музика. Водночас, цей період характеризується активним розвитком світських музичних жанрів, серед яких опера, симфонія, концерт, соната, романс.

Увокальній музиці розвинувся позацерковний духовний спів. Із середини XVII ст. з’являються барокові світсько-духовні музичні твори — псалми й канти. Ці невеликі за обсягом твори призначалися для хорового виконання а сареііа на три голоси.

Псалми (у перекладі з гр. мови — оспівую) — твори християнської лірики. Жанровими різновидами псалмів є похвала Богові, моління, каяття, історичний огляд, шлюбна пісня та філософський роздум.

Кант (лат. сапШв — спів, пісня) — вид пісні релігійного змісту, який має куплетну будову та чіткий ритм. З XVIII ст. виникають канти філософські, урочисті (панегіричні), любовно-ліричні, вітальні, жартівливо-сатиричні.

Авторами цих духовних пісень були відомі церковні та світські культурноосвітні діячі — П. Беринда, Д. Туптало (Димитрій Ростовський), Ф. Прокопович та ін.

Розвиток кантів тісно пов’язаний з іменем видатного українського філософа, поета, педагога Григорія Сковороди, який також був і талановитим музикантом, грав на кількох музичних інструментах. У музичну спадщину Г. Сковороди ввійшли канти «Пастирі милі» та «Ангели знижайтеся», а також збірка «Сад божественних пісень». Сатиричний кант відомого українського філософа «Всякому городу нрав і права» використали у своїй творчості І. Котляревський («Наталка Полтавка»), М. Лисенко (однойменна опера), а також він згадується в повісті Т. Шевченка «Близнецьр>.

Поряд із кантами у світському середовищі поширюється романс — музичнопоетичний твір для голосу з інструментальним супроводом. Романс виконувався під акомпанемент клавікорда, бандури, торбана, а згодом — фортепіано або гітари. Він вирізнявся ліризмом, вільним мелодійним розспівом, вигадливою ритмічністю. Лірикодраматичні, філософсько-повчальні й жартівливі пісні-романси наприкінці XVIII ст. витіснили з виконавської практики канти.

Зразки духовно-пісенної творчості означеного періоду зафіксовані в численних рукописних пісенниках, які створювали студенти, учителі співу, регенти. Імена авторів пісень, що ввійшли до цих саморобних збірок, залишилися невідомими.

Першою в Україні друкованою збіркою духовних пісень є почаївський «Богогласник» (1790—1791), опублікований отцями-василіянами в друкарні монастиря в містечку Почаїв. До збірки ввійшли 248 віршів з нотами, тематично поділені на чотири розділи: пісні про Ісуса Христа, пісні про Богородицю, про інших святих, а також покаянні пісні. Більшість текстів, що ввійшли до збірки, анонімні, воднораз завдяки акровіршам (віршам, у яких початкові літери рядків утворюють слово або фразу, часто ім’я автора чи адресата), з’ясовано прізвища окремих авторів, серед яких Г. Кониський, Г. Сковорода, Д. Туптало.

169

Провідним хоровим жанром в українській професійній музиці, починаючи ще із XVI ст., став партесний концерт, який має яскраво виражений бароковий характер. Концертність демонструвала контрасти, динаміку, що досягалися внаслідок чергування хорових, ансамблевих і сольних епізодів. Зміст цих акапельних концертів охоплював піднесено-урочисту, лірико-драматичну та сатиричну тематику.

Вагомий внесок у розвиток духовного хорового концерту зробили видатні представники української музичної культури другої половини XVIII ст., композитори

Максим Березовський (1745—1777), Артемій Ведель (1767—1808) та Дмитро Бортнянський (1751—1825), яких вважають творцями української духовної класичної музики.

М. Березовський почав складати інструментальні композиції під час навчання в Києво-Могилянській академії. Навчання в Глухівській музичній школі дало початок його музичній кар’єрі в придворній капелі. Після короткочасного перебування в Петербурзі М. Березовський здобував музичну освіту в Італії. Талановитий український музикант навчався в Болоньї одночасно з німецьким композитором А. Моцартом і був визнаний одним із кращих учнів. Його ім’я було відзначене на «золотій дошці» академії, а музичний стиль, обраний українцем, значно більше подобався болонському вчителю, відомому музичному теоретику падре Мартіні, аніж напрям, обраний майбутнім геніальним німецьким композитором.

У музичній творчості М. Березовського простежується вплив українських народнопісенних зразків. Його твори пронизані глибокою емоційністю, гармонійністю поєднання музики й тексту, силою почуттів одночасно з простотою. Найвідомішими з духовних композицій Березовського є «Вірую», концерт «Не отверзи мене», деякі «Причаені стихири» тощо.

Вихованцем Глухівської музичної школи також був класик хорової музики XVIII ст.

композитор Дмитро Бортнянський, який разом із М. Березовським був направлений спочатку до Петербурга, а потім на навчання в Італію. Після навчання у Венеції Д. Бортнянський повернувся до Петербурга, де став директором придворної капели, писав опери, сонати й передусім духовну музику. Поруч з операми на французькі тексти у світській інструментальній музиці композитор створив симфонію на кілька сонат. Великої слави він зажив як вокальний композитор, завдяки напівсвітському гімну «Коль славен», а також духовним композиціям, серед яких 35 чотириголосних концертів, 21 окремий спів, ЗО гімнів тощо. У церквах грецького обряду й нині виконується духовна музика Д. Бортнянського. Фахівці стверджують, що всі його твори вирізняються досконалою музичною технікою та чистотою голосоведення. Існують перекази, що А. Бетховен спеціально відвідував уніатську церкву, щоб послухати композиції українського композитора. Також збереглися повні захоплення відгуки про церковні співи Д. Бортнянського, які належать французькому композиторові та суворому музичному критику Гектору Берліозу.

170

В історію світової культури Д. Бортнянський увійшов як реформатор церковного співу. Його хорова музика звучить у багатьох країнах світу. У Єпископальному соборі святого Івана Богослова в Нью-Йорку стоїть єдине скульптурне зображення українського композитора, яке знаходиться поряд зі скульптурами 11 найвидатніших авторів церковних творів. Серед них скульптурне зображення старозавітного автора псалмів Давида, покровительки церковної музики св. Цецилії, св. Григорія Великого — Папи Римського, що запровадив григоріанський хорал, а також європейських композиторів Й. Баха, Г. Генделя.

Артемій Ведель — композитор, хоровий диригент, співак, скрипаль, педагог відзначився в історії української музики як автор виключно сакральної хорової музики. Композитор прагнув жити й творити в Україні, що й зумовило його переслідування. Про патріотизм і глибоку духовну спорідненість А. Веделя з рідною землею свідчить те, що коли його силоміць привезли до Москви, він при першій нагоді втік на батьківщину. Як композитор А. Ведель буй відданий українським музичним традиціям, ігноруючи новітні західноєвропейські віяння. Композитора особливо приваблювали розспіви Києво-Печерської лаври. У його творчості простежується вплив українських кантів, ліричних пісень і творів з репертуару київських лірників і бандуристів.

Життєва доля А. Веделя склалася трагічно, оскільки за участь в антиімперських заходах був змушений переховуватися від урядових переслідувань. У лаврі він прийняв чернечий постриг, проте це його не врятувало від ув’язнення. За одними джерелами А. Веделя було закатовано у в’язниці, а за іншими — він помер від ран на волі. Твори композитора до початку XX ст. зберігалися в архіві Київської духовної академії й не були відомі широкій слухацькій аудиторії.

Характерною прикметою музичного мистецтва означеної доби є розвиток інструментального музикування. Різноманітні урочисті заходи в містах, весілля та приватні святкування в міщанських сім’ях супроводжувалися ансамблями «троїстих музик» у складі скрипалів, цимбалістів і дудників. У Києві із середини XVIII ст. при магістратурі постійно діяв міський оркестр із 16 музикантами та капельмейстером і музичною школою при оркестрі.

У міських центрах створювалися об’єднання міських музикантів, так звані цехи, при яких досвідчені майстри навчали хлопчиків гри на музичних інструментах. Музичні цехи кобзарів, литавристів, сурмачів та ін. діяли у козацьких полках.

Інструментальне виконавство поряд з хоровим набуло поширення у гетьманських резиденціях, маєтках козацької старшини. Наприклад, оркестр гетьмана К. Розумовського налічував 36 виконавців.

Осередком навчання музики стала Києво-Могилянська академія, де було організовано студентський хор, клас нотного співу й інструментальної музики. Виступи хору та оркестру академії стали невід’ємною частиною урочистих церемоній, концертів, публічних академічних диспутів тощо.

Інструментальна музика розвивалася в Чернігівському, Харківському та Переяславському колегіумах. Провідне місце в музичній освіті другої полови

171