Історія_Української_Культури

ни XVII—XVIII ст. посідала Глухівська музична школа. Учнів навчали нотної грамоти, хоровому співу, грі на музичних інструментах (скрипці, гуслях, бандурі). Після навчання випускників зараховували до складу Петербурзької придворної капели, половина виконавців якої були українці. Керівниками Придворної капели були також українці: спочатку Марко Полторацький із Чернігівщини, а згодом Дмитро Бортнянський.

Українська музична культура відіграла важливу роль у розвитку російської духовної хорової музики, адже до російських церков, монастирів і шкіл для запровадження співу на зразок київського систематично направляли українських співаків, учителів співу, регентів і композиторів.

Традиційною для українського музичного мистецтва є народнопісенна творчість, яка в означений період досягла вершин свого розвитку. Найпоширенішим жанром в українській народній пісенній творчості були думи, історичні пісні та балади, тематика яких відображає сторінки героїчної боротьби козацтва з чужинцями-завойовниками, а також гайдамацькі й опришківські народні повстання.

Соціально-побутові пісні — козацькі, чумацькі, бурлацькі, наймитські — оспівували життєві труднощі, тяжку долю, тугу поневолених верств суспільства, а також відвагу, самопожертву та побратимство козаків. Залежно від тематики пісень і мелодії, розрізняють ліричні або драматичні народнопісенні твори.

Уродинно-побутових піснях розкриваються особливості взаємин в українській родині, підневільне становище жінки, недоля сиріт, трагізм нерозділеного кохання тощо. У Козацьку добу побутують такі жанрові різновиди родиннопобутових пісень, як ліричні, жартівливі (гумористичні, сатиричні), а також танцювальні. На XVII— XVIII ст. припадає розквіт пісенної лірики, найвідомішими зразками стали пісні «Місяць на небі, зіроньки сяють», «Гаю, гаю, зелен розмаю».

Утеатральному мистецтві другої половини XVII—XVIII ст. відбулося зародження новітніх жанрів театру — шкільної драми та вертепу. Шкільна драма — жанр латиномовної релігійної драматургії, що виник на межі XV— XVI ст. у Західній Європі. Походження шкільної драми зумовлене правилами статуту церковних і світських навчальних закладів, у яких сценічні вистави були обов’язковими для засвоєння латини. Часто шкільна драма складалася з п’яти актів, після кожного з яких виступав хор.

В Україні шкільна драма набула поширення в XVII—XVIII ст. у братських школах, колегіумах і Києво-Могилянській академії. Шкільні драми, як правило, були різдвяними та великодніми, а також присвячені історичній і морально-етичній тематиці. Донині збереглися драми «Олексій, Божий чоловік» (1674) невідомого автора, історична трагікомедія «Владимир» (1705) Ф. Прокоповича та ін. Неабиякий суспільний резонанс мала п’єса «Милость Божія, Україну од неудобоносимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницького преславного войск запорожских гетмана свободившая» (1728). Стосовно

172

її авторства існують різні думки, оскільки одні дослідники вважають автором Теофана Трохимовича, інші ж — Інокентія Неруновича.

Особливістю шкільної драми було те, що грали актори-аматори із середовища учнівської молоді, на той час найосвіченішої верстви українського суспільства, відповідно й глядацька аудиторія вирізнялася освіченістю, бо це були викладачі, запрошені гості, серед яких могли бути й гетьмани, козацька старшина, духовенство, міська еліта. Глибокий символізм театрального дійства був доступний і зрозумілий як для акторів, так і глядачів.

Зміст драм-мораліте — п’єс повчального характеру з алегоричними дійовими особами, наприклад «Царство натури людської», — передбачав участь персонажів, у яких уособлювалися людські чесноти та вади, такі моральні поняття, як Любов, Віра, Надія, Мудрість, Розум, Заздрість, Захланність, Тиранство тощо. Відповідно до християнських принципів у таких п’єсах викривалися негативні сторони людини та негідна поведінка в міжособистісних взаєминах.

Бароковий характер шкільної драми виявлявся завдяки контрасту драматичного й комічного. У перервах між актами шкільної драми, яку виконували «книжною мовою», для розваги публіки простою народною мовою ставили інтермедії. Інтермедія (від лат. проміжний, середній) — невелика п’єса комедійного характеру, що виконується між актами вистави. Вона вирізнялася простотою сюжетної лінії, яка зводилася до комічних епізодів із народного побуту. Зміст інтермедій відображав суперечку двох персонажів, наприклад батька й сина, селянина та пана, українця й цигана тощо. Згодом інтермедії почали виконувати на міських площах і ярмарках. Поступово вони стали самостійним театральним жанром, який передував комедії.

Шкільні вистави супроводжувалися хоровим співом, кантами, інструментальною музикою, рідше — танцями.

Теоретичне обґрунтування принципів шкільної драми (трагедії, комедії, трагікомедії) здійснив реформатор українського театру Феофан Прокопович, автор підручника «Пиїтика». Автори шкільних драм Д. Туптало, Ф. Прокопович, С. Полоцький, М. Колачинський, організовуючи діяльність навчальних закладів у Росії, Білорусі, Сербії, водночас там засновували шкільні театри й хори.

XVIII ст. — пора розквіту національного лялькового театру — вертепу. Його історія тісно пов’язана зі студентами Києво-Могилянської академії, які під час різдвяних канікул мандрували з вертепом селами й містами, виступаючи перед козацькою старшиною та простим людом і тим самим заробляючи собі на прожиття.

Вертепна дія відбувалася у великій дво-, а іноді й триповерховій скрині. У підлозі сцени були прорізані отвори, крізь які актори водили ляльок, закріплених на дротах. Кількість ярусів у скрині відповідала двом основним тематикам — сакральній і народній. На верхньому, так званому «небесному» ярусі розгорталися християнські сюжети, розігрувалася драма-містерія про народження Христа, співалися янгольські хори, канти, колядки. На нижньому ж,

173

«земному», розміщувався трон царя Ірода, діяли Смерть, Чорт та інші персонажі. Під час інтермедії розігрувалися комічні сценки та діалоги з народного життя, виконувалися народні пісні й танці під акомпанемент «троїстих музик». Завершував виставу головний персонаж — народний захисник Запорожець, який, перемагаючи злі сили, співав пісню «Та не буде лучче, та не буде краще, як у нас та на Україні».

На теренах Західної України набував поширення так званий живий вертеп, у якому всі ролі замість ляльок грали люди-актори. Загалом вертепна драма здобула велику популярність і стала улюбленим видовищем різних верств українського народу.

У другій половині XVII—XVIII ст. відбулося становлення драматичного театру, який бере початок у гетьманській столиці Глухові. Початки розвитку театру пов’язують із діяльністю акторської трупи гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського. У гетьманському палаці здійснювалися постановки п’єс французькою й російською мовами, а також опери, зокрема, італійських авторів. У цей час розгорнули діяльність численні аматорські театри при палацах українських, польських і російських вельмож, був заснований перший міський театр у м. Дубно, а також у Львівській греко-католицькій семінарії.

5.4Архітектура

Друга половина XVII—XVIII ст. — це час розквіту в архітектурі стилю бароко. На українські землі він прийшов із Західної Європи, де вперше виникає в Італії й поступово поширюється на інші європейські країни. Характерними особливостями цього стилю є динамічність форм, особлива пишність декоративного оздоблення споруд.

ВУкраїні барокова мурована архітектура розвивалася за двома напрямами. Перший

зних набув поширення в Західній Україні, тісно пов’язаний із західноєвропейським католицьким мистецтвом. Другий — поширений у Центральній та Східній Україні, значно видозмінений відповідно до національних українських традицій, отримав у літературі назву «українське бароко», або «козацьке бароко».

Найінтенсивніше будівництво в цей час здійснювалося у Подніпров’ї. Тут в автономній Гетьманщині й пов’язаній з нею Слобідській частині України набув розвитку стиль українського бароко. Його основними характерними рисами є використання у храмовому будівництві двоабо триярусних бань, які мають нетрадиційну для попередніх часів форму груші. Світлі фасади споруд пишно декоровані, насичені деталями, багатоярусний фронтон прикрашений волютами (завитками), цегляними візерунками та віконними нішами. У декоруванні стін часто використовується ліпний, переважно рослинний орнамент.

Вархітектурі козацького бароко виділяються два типи споруд. Перший — «козацький хрещатий», тісно пов’язаний із традицією зведення дерев’яних

174

хрестоподібних храмів, а другий — «гетьманський», або «державний», був тридільний, прямокутний у плані й наслідував традиції мурованої архітектури княжої доби.

Хрещаті храми були переважно п’ятиверхими, хоча й трапляються дев’яти-, трита однокупольні. У них немає чітко вираженого головного фасаду. Завдяки цьому, їх форми не втрачають своєї краси з усіх боків.

Найранішою, виконаною в стилі козацького бароко святинею є хрещатий в плані храм св. Миколая (1655) у столиці найбільшого козацького полку — Ніжині. Його зведено коштом козацької старшини під проводом ніжинського полковника Івана Золотаренка. Храм має гранчасті об’єми рамен і підкупольних барабанів. Зверху увінчаний п’ятьма банями. Фасад прикрашений декоративними нішами, пілястрами, колонками з гірлянд, а також багатопелюстковими вікнами-розетами.

Такий тип храму набув великого поширення. Тоді ж було, зокрема, зведено Преображенську церкву в Ізюмі, церкву Всіх Святих над Економічною брамою КиєвоПечерської лаври, Вознесенський собор у Переяславі, Георгієвський собор Видубецького монастиря, церкву Преображення в Сорочинцях.

Одним із кращих є собор Густинського монастиря біля Прилук, зведений коштом гетьмана Івана Самойловича. Порівняно з ніжинським, він має стрункіші пропорції й динамічніше трактування архітектурних форм. На перехресті рамен розміщена найвища центральна баня, нижче стоять чотири бічні, а ще нижче — кутові прибудови у два яруси без бань.

Вражає своєю величністю також інтер’єр храму. Тут виконано три яруси хорів з різьбленими дерев’яними поручнями, які виступають як балкони у внутрішній простір храму. Підлога була викладена фасонними керамічними плитами, а стіни оздоблені розписами — фресками, які належали до перших і кращих зразків барокового монументального живопису.

До хрещатих п’ятибанних храмів належить також церква Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1698). Очевидною є впевненість, з якою архітектор використовує об’єми, пропорції, елементи декоративного оздоблення, як уміло вирішено кожний елемент і завдяки чому досягнуто враження злагодженості й урочистої піднесеності образу споруди.

Уцеркві дуже цікаво вирішено вхід на другий поверх споруди. Сходи починаються з боку проїзду під аркадою й напівкруглим проходом ведуть до храму. Усі частини проходу — аркада з барочним фронтоном і напівкругла сходовня є зразком складного, добре продуманого архітектурного рішення.

Упроцесі формування козацького бароко посилювалася динамічність архітектурних мас, зростало декоративне оздоблення споруд. Зразком такої ускладненої форми храму

єзаснований гетьманом Данилом Апостолом Преображенський собор у Сорочинцях (перша половина XVIII ст.). Динаміка прочитується вже в загальній конструкції цього храму, де до чотирикутного центрального приміщення приєднані менші, різної величини трита п’ятикутні об’єми. Композиційно спорідненими з ними були й дев’ять бань, що увінчува

175

ли храми. Пишністю вирізняється й декоративне оздоблення зовнішніх стін споруди. Передусім це портали та фронтони з вигадливими вигинами арок, візерунками у вигляді квітів, джгутиків тощо. Деякі елементи декору, такі як квіти, що символізують сонце, і чоловічки, що ведуть хоровод, тісно пов’язані з народним мистецтвом і давніми язичницькими віруваннями українського народу.

Розвинутий в українській архітектурі тип хрещатого козацького храму взяв за основу при зведенні Андріївської церкви (1753) у Києві геніальний італійський архітектор В. Растреллі. Побудовано храм на старокиївському пагорбі, на якому за літописним переказом апостол Андрій установив хрест і пророкував виникнення тут великого міста. Храм розміщений на високому фундаменті — стилобаті, що мас вигляд двоповерхової будівлі. В основі храм мас форму грецького хреста й увінчаний однією великою центральною та чотирма малими декоративними банями, що розміщені на діагональних осях будови. Храм мас підкреслено урочистий вигляд. Зовні церкву прикрашають білі пілястри, колони, карнизи складного профілю, позолочений чавунний і мідний декор. Елементи оздоблення добре гармоніюють із стінами, пофарбованими блакитно-зеленим кольором.

Найбільше споруджено й відреставровано храмів у козацьку добу на пожертви гетьмана Івана Мазепи, який належить до когорти найвидатніших меценатів в історії України. Тільки в Києві Мазепа збудував чи відновив понад двадцять споруд. За свої власні кошти він звів церкву Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври, Успенський собор і Троїцьку церкву на території Лаври, Миколаївську церкву на Печерську. Здійснив розбудову храмів Княжої доби, які набули, особливо зовні, барокових форм перш за все завдяки грушоподібним баням. Зокрема, було змінено відповідно до нового стилю зовнішній вигляд Софії Київської, набув примхливого завершення Михайлівський Золотоверхий собор, була значно розбудована й отримала із заходу над входом пишні декоративні фронтони головна соборна церква Успіння Богородиці Києво-Печерської лаври, нові барокові бані й декоративний фронтон з’явилися на Троїцькій надбрамній церкві.

У 90-х роках XVII ст. під наглядом Івана Мазепи набуває поширення новий «гетьманський» тип храмового будівництва, який асоціюється з великокнязівськими спорудами Київської Русі, виражаючи у такий спосіб ідею наступності української державності. Порівняно з хрещатими полковими козацькими церквами, збудовані гетьманом собори — прямокутні в плані з видовженими нефами, розділеними навхрест стовпами та великими не розмежованими площинами стін — вражали своєю монументальністю. Інтенсивне використання в таких спорудах масивних фронтонів, пілястрів, колон виразно наближало ці храми до європейської архітектури. Куполи в них вільно розташовувалися на плоскому даху, зберігаючи грушоподібну форму.

Грандіозними спорудами гетьманського державного типу, збудованими за фінансової підтримки Івана Мазепи, були Троїцький собор у Чернігові (1695),

176

собор Мгарського монастиря біля Полтави (1692), Миколаївський собор у Києві (1696), Богоявленський собор Братського монастиря у Києві (1693). Два останні знищено у 30-і роки XX ст.

Важливою частиною архітектури означеної доби були муровані дзвіниці. У XVIII ст. такі споруди сягають багатьох ярусів і набувають поширення в різних містах Центральної України: Києві, Чернігові, Мгарі, Козельці, Переяс- лаві-Хмельницькому та ін. Однією з найкрасивіших є дзвіниця Києво-Печерської лаври, яка збудована архітектором Й. Шеделем. Він народився 1680 р. у Пруссії, деякий час працював у Москві, а потім переїхав до Києва, де 1752 р. і помер. Зведена ним дзвіниця Лаври восьмигранна в плані, чотириярусна, поступово звужена до верху. її висота сягає майже 100 м. Подібною до неї за величчю є дзвіниця Софійського собору в Києві. Вона збудована наприкінці XVII — на початку XVIII ст. і пізніше добудована Й. Шеделем. Особливим багатством декоративного оздоблення позначені перші два яруси споруди: глибокі ніші, пілястри, густий ліплений орнамент.

У стилі козацького бароко здійснювалося також будівництво адміністративногосподарських споруд, палаців, приватних будинків старшин і церковних архієреїв, навчальних закладів тощо. Донині збереглося цих будівель небагато — у Києві, Ніжині, Прилуках, Чернігові, Любечі, оскільки козацьке бароко було затавроване як «мазепинський стиль» і ставлення до таких споруд було ідеологічно упередженим.

До яскравих зразків архітектури Козацької доби належать споруди навчальних закладів. До цього часу збереглися тільки дві такі пам'ятки: будинок КиєвоМогилянської академії та Чернігівський колегіум. Приміщення КиєвоМогилянської академії збудовано 1703 р. і спочатку мало тільки один поверх, наслідуючи в плануванні традиції будівництва української хати на дві половини. Тут розміщалася обабіч сіней низка класів. 1736—1740 років Й. Шедель надбудував другий поверх, основну частину якого займають зал для диспутів і церква. По головному фасаду будови проходить відкрита галерея — аркада. Стіни оздоблено в стилі українського бароко.

Складну структуру мають зведені у XVIII ст. митрополичі будинки на подвір'ї Софії Київської та Києво-Печерської лаври, а також Ковнірівський корпус Лаври, названий так на честь будівничого С. Ковніра (1695—1786). Складається корпус з двох частин, збудованих у різний час. До нього належали книгарня, друкарня, хлібопекарня, об'єднані фасадною стіною з фронтонами. На вирішенні фронтонів позначилася тривалість спорудження: від стриманого площинного трактування форми до більшої експресії й пластичних форм, збагачених бароковими мотивами, волютами, півколонками, тягами.

Автор споруди С. Ковнір народився в с. Гвоздів під Києвом. Спеціальної освіти він не мав. Будівельної справи навчився в Києво-Печерській лаврі. Ним було також збудовано дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах, церкву й дзвіницю у Василькові та ін.

177

Видатним українським архітектором був Іван Григорович-Барський, який народився в Києві й навчався в Києво-Могилянській академії. Після вишколу на будовах інших зодчих перейшов до самостійної творчості. З його ім’ям пов’язують зокрема будівництво полкової канцелярії в Козельці та багатьох будов Києва, зокрема першого київського водогону, архітектурно-скульптурного «фонтана Самсона». У другій половині XVIII ст. архітектура київського Подолу визначалася переважно спорудами цього архітектора.

Активного розвитку в Козацьку добу набуває палацове будівництво. Більшість таких споруд зводиться за проектами іноземних архітекторів або як наслідування найкращих іноземних зразків. За проектом Б. Растреллі в 1755 р. був зведений Марїїнський (царський) палац, архітектори П. Неелов і С. Ковнір (1754—1758) будують Кловський палац та ін.

Відомі також будинки козацької старшини у Батурині, Гадячі, Чернігові, Седневі, Сорочинцях, Глухові та інших містах і селах Центральної України. Ці будівлі мали вигляд великих селянських хат на дві половини й барокові, пишно оздоблені фасади. Яскравими зразками такої архітектури е, зокрема, кам’яниці Лизогуба в Чернігові та Седневі (кінець XVII ст.).

Інші умови, ніж на Наддніпрянщині, склалися на західноукраїнських землях, які в той час входили до складу Речі Посполитої. Будівництво монументальних споруд тут уповільнюється. Зведення великих мурованих будівель здійснювалося в основному за ініціативою окремих польських магнатів і монастирів. Для реалізації своїх замовлень вони запрошували архітекторів з Італії, Франції та німецьких міст. Роботи, виконані цими майстрами, відповідали смакам замовників — магнатів, які хотіли наслідувати культуру королівських дворів Західної Європи.

У стилі європейського бароко зведено ряд костелів у Львові та інших містах регіону. Такими е, зокрема, Колегіальний костел Діви Марії в Івано-Франківську (1703), костел Домініканського монастиря у Львові (1764), Домініканський костел у Тернополі (1779). Визначною пам’яткою архітектури є костел Домініканського монастиря у Львові, споруджений за участю архітекторів Я. де Вітта та М. Урбаніка. Споруда має центральну частину у вигляді овалу, оточену каплицями, тамбуром і вівтарем. Увінчаний костел великим куполом з ліхтарем. Домініканський костел споруджувався за європейськими зразками й у ньому відображені головні риси класичного бароко: динамічність форм, великі виступи колон, розірвані фронтони та світлотіньові контрасти.

До кращих пам’яток барокової культової архітектури XVIII ст. належать зведені на замовлення греко-католицької церкви храм св. Юра у Львові й Успенський собор Почаївської лаври. Храм св. Юра у Львові спроектовано прибулим із Відня талановитим архітектором Б. Меретином. Величний ансамбль храму розташований на високому пагорбі, утворюючи з усіма прибудовами пірамідальну центричну композицію. Основна художня виразність його досягається вигнутими стінами, балюстрадами, карнизами, що сильно виступають, й об’ємними скульптурами. Автором цих динамічних барокових скульптур був

178

Й. Пінзель, який тісно співпрацював з Б. Меретином й оздоблював зведені ним споруди.

Ці майстри разом працювали також і над створенням ще одного шедевра барокової архітектури — ратуші в Бучачі. Це один із найкращих адміністративних будинків України XVIII ст. Ратушу збудовано на площі в центрі міста. В основі вона має квадрат, з якого здіймається розміщена на стилобаті двоярусна вежа. Фасади прикрашені пілястрами, багатою орнаментикою, великою кількістю скульптур. Витончений архітектурний твір вражає своєю легкістю й стрімкістю.

Поряд з мурованим будівництвом на українських землях продовжує розвиватися традиція зведення дерев’яних споруд народними майстрами. Яскравими зразками такої архітектури є збережені численні дерев’яні храми. Зведення їх у той час здійснювалося як під впливом давніх традицій дерев’яної архітектури, так і нових художніх віянь у мурованому будівництві насамперед стилю бароко.

У різних частинах України формуються регіональні особливості у зведенні таких храмів. На Гуцульщині ці споруди характеризуються чіткістю та лаконічністю форм. Тут їх зводили переважно хрещатими в плані, п’ятизрубними з однією банею. Обабіч вони мали широке піддашшя на кронштейнах з великим виносом. Такі храми, зокрема, збереглися в селах Ворохта, Ясіня, Ямна. Бойківські храми, як і багато інших з Галичини та Поділля, в основі мають три розміщені вздовж осі зруби. їх особливістю є надзвичайно вишукана, суголосна стилю бароко, динамічна композиція архітектурних форм. Динаміка простежується як у багатогранності зрубів, багатьох малих прибудов, так й ошатних високих багатоступінчастих верхах із грушоподібними баньками. Таких верхів було найчастіше три: середній над навою виконувався вищим, аніж два інших

— над бабинцем і вівтарем. Одним із найкращих зразків такого типу храмів є церква св. Юра в Дрогобичі (друга половина XVII ст.), що на Львівщині.

Ускладненіші композиції архітектурних форм властиві для Лівобережжя України. Тут храми були значно більшими, ніж на західноукраїнських землях. Вони складалися з окремих об’ємів, високих башт зрубів, що наче виростали прямо із землі. Групуючись навколо центрального об’єму, вони створювали виразну пірамідальну багатоярусну композицію. Стіни храмів часто мали нахил до середини будови, що разом з поступовим зменшенням ярусів посилювало ілюзію їх висоти.

Найбільшою дерев’яною церквою України XVIII ст. (висотою близько 65 м) був Троїцький собор у Новомосковську. Його спорудив у 1773—1779 роках народний майстер Яким Погребняк з Нової Водолаги. Як свідчать перекази, перед тим як приступити до будівництва, він зробив модель споруди з очерету. Після схвалення проекту козаками майстер почав зведення храму. Троїцький собор — це єдиний дев’ятикамерний із дев’ятьма банями храм в українському дерев’яному будівництві. Своїм виглядом він подібний до мурованої барокової церкви в Сорочинцях.

179

5.5 Скульптура

Характерне для бароко тяжіння до розкоші та декоративності не могло не позначитися на розвитку декоративного різьблення та об’ємної фігурної скульптури. В українській мистецькій традиції більшого поширення набула декоративна різьба, а фігурна скульптура розвинулася менше, головним чином, на західноукраїнських землях.

Розвиток фігурної скульптури на західних землях України тісно пов’язаний із католицьким мистецтвом. Об’ємна барокова скульптура тут найбільше набула використання в оздобленні католицьких костелів, а також як елемент різьбленого декору церков, світських споруд і надгробків. Над її створенням працювало багато заїжджих і місцевих скульпторів.

Уже з другої половини XVII ст. є відомості про скульпторів, які належали до найпотужнішого на той час львівського осередку. Цими майстрами оздоблено багато храмів Львова та багатьох інших міст регіону. Одним з перших, хто працював у стилі бароко, є Олександр Прохенкович. Він 1669 р. виконав вівтар для монастиря бернардинів у Збаражі. 1671 р. Ян Луговський здійснив скульптурне оздоблення органа та вівтаря кафедрального костьолу в Замості. Ще один скульптор — Ян Гжибовський у 1663 р. працював у Галичі та взяв зобов’язання виконати обрамлення органа для кафедрального костьолу у Львові.

Значного поширення набуває надгробна скульптура, яку встановлювали в церквах і каплицях. Якщо в добу ренесансу покійних різьбили на мавзолеях спокійно лежачими, то тепер, у час бароко, їх передавали у повний зріст чи у вигляді півфігури, встановленими в ніші. Прикладом такої скульптури є надгробок воєводи Адама Кісіля (1653) із церкви с. Низкиничі (тепер — Волинська обл.). Реалістично трактоване скульптурне зображення воєводи тут розміщене в надзвичайно пишно декорованій ніші.

Особливе піднесення скульптури на західноукраїнських землях припадає на 40—70-і роки XVIII ст. і пов’язане з групою митців, прибулих, за припущенням учених, із Чехії, таких як С. Фесінгер, И. Пінзель та ін. Ці митці принесли на українські землі найновіший варіант центральноєвропейської традиції пізнього бароко й виховали багато місцевих учнів, сприявши таким чином подальшому розвитку скульптури на теренах України.

Найвизначнішим із них був Й. Пінзель, про якого залишилося мало біографічних відомостей. Документально підтверджений період його діяльності охоплює тільки десять років — з 1751 до 1761 р. Основними творами митця, виконаними в цей час, є статуї на фасаді собору св. Юра у Львові та ратуші в м. Бучачі. Велику кількість вівтарних дерев’яних статуй він виконав для костела в м. Городенка (тепер — ІваноФранківська обл.); фігури та вівтарі для інтер’єрів костелів у селах Наварія та Годовиця, що на Львівщині.

Й. Пінзелю вдалося у своїх роботах найвищою мірою виявити характерні особливості бароко: динаміку, експресію, мінливість. Фігури відтворено в най

180

несподіваніших ракурсах. У їхніх жестах, позах, виразах облич відображено бурхливі емоції.

Однією з кращих робіт майстра є виконана з каменю скульптурна група св. Юра, установлена на фасаді греко-католицького кафедрального собору в м. Львові. Ця скульптура відображає перемогу святого Юрія над змієм. Фігури трактовані в різних поворотах, із багатьма складками, що створює відчуття напруженого руху, експресії. Таке виконання скульптури неначе перегукується з вибагливими загальними формами собору.

Органічним поєднанням скульптури й архітектури є ратуша в м. Бучач. Пінзель оздобив її багатьма фігурами біблійних і міфологічних героїв. Донині збереглися, зокрема, постаті Феміди, Геркулеса, Нептуна, Самсона. Деякі з фігур вражають реалістичним відтворенням мускулистих тіл, правдивою передачею народного типажу.

Усвоїй діяльності скульптор тісно співпрацював з архітектором Б. Меретином і графом М. Потоцьким. У м. Бучачі у центрі маєтків М. Потоцького розміщувалася школа, де під керівництвом, імовірно, Б. Меретина та Й. Пінзеля навчали місцевих молодих архітекторів і скульпторів. Із цієї школи вийшли такі талановиті митці, як М. Полейовський, М. Філевич, С. Стажевський, І. Оброцький.

З кінця 60-х років XVIII ст. місцевим майстрам у розвитку скульптури вже належить провідна роль. їхня творчість має популярність на західноукраїнських землях і навіть за межами України. Майстром широкого творчого діапазону був, зокрема, Михайло Філевич. Він працював як у галузі фігурного, так і декоративного різьблення. До його найбільш відомих творів належить оздоблення кам’яної брами на подвір’ї собору св. Юра у Львові. Серед дерев’яних робіт майстра є постаті Аарона і Мелхиседека у великому вівтарі собору св. Юра, низка фігур із церкви Василіанського монастиря в Бучачі, а також скульптурна група «Архієрея» у великому вівтарі Успенської церкви в м. Львові.

Значні зрушення в розвитку скульптури відбувалися на Придніпров’ї й Лівобережжі. Дедалі частіше в цьому регіоні для виготовлення скульптури використовувалася техніка металопластики. Великим досягненням київської монументальної круглої скульптури були статуї на фасадах ратуші та церкви Михайлівського Золотоверхого монастиря. Статуя на вежі зображає архангела Михаїла, що стоїть на змієві та встромлює списа йому в пащу. Виконану з мідних листів скульптурну композицію багато орнаментовано пишними квітами й арабесками. Обличчя та руки архістратига затоновано в колір людського тіла, зброю посріблено, змія пофарбовано в темночервоний колір.

Удобу бароко для виготовлення архітектурно-скульптурних елементів використовували техніку кераміки. У такій техніці, зокрема, виготовлено герб І. Мазепи на споруді колегіуму в Чернігові та рельєфні прикраси із зображеннями святих головної брами Спасо-Преображенського монастиря в НовгородіСіверському.

Ще більшого розвитку як фігуративна скульптура в Україні, особливо в її центральній і східній частинах, набуло дерев’яне орнаментальне різьблення

181