14. Права людини: поняття, історія боротьби за виживання та їх еволюція в умовах глобалізації.

Поняття про права людини включає два аспекти. Перший означає, що

людина має невід'ємні і невідчужувані права лише тому, що вона людина. Це, зокрема, моральні права, які походять із людської природи кожної

особистості, формуючи і підтримуючи в людині почуття власної гідності.

Другий розкриває юридичну сутність прав людини, що міститься в

законодавчих документах, створених у державі та на міжнародному рівні.

Основою таких прав є згода тих, на кого вони поширюються, тобто згода

суб'єктів права, тоді як основу першої групи прав становить природний

порядок. Права людини (ПЛ) — це сукупність прав і свобод громадян, наявність або відсутність яких виявляє ступінь демократизму того чи іншого ладу. Права і свободи людини — основа демократії, свободи суспільства. В сучасному вигляді ПЛ — це право на життя, на працю і відпочинок, на житло і його недоторканість, на забезпечення старості, медичного обслуговування, свобода слова, свобода інакомислення, свобода совісті та ін. Всі вони записані в Біллі про ПЛ, конституціях, занесені до Статуту ООН та Гельсінської хартії, становлячи величезний шар конституційно-юридичних, внутрішніх і міжнародних документів, угод і рішень.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжнародний

пакт про економічні, соціальні та культурні права, як це випливає вже з самих їхніх назв, запровадили класифікацію, яка широко використовується у міжнародній практиці.

Згідно з цією класифікацією виділяються права людини:

• громадянські, відомі у вітчизняній літературі як особисті (їх не слід ототожнювати з правами лише громадянина і певної держави — це, наприклад, право на життя, на свободу, особисту недоторканність, на свободу від посягань на честь, репутацію, право на сповідування релігії);

• політичні (свобода слова, право на участь у політичному житті, право на

створення асоціацій, право на участь в управлінні державою,

суспільством);

• соціально-економічні (наприклад, право на працю, на справедливі і сприятливі умови праці, право на власність, право на соціальне страхування, право на створення профспілок);

• культурні (право на користування надбаннями культури, свобода наукових

досліджень).

ПЛ — продукт історії. Усі права і свободи не з'явилися відразу в готовому вигляді, а з'явившись, не отримали одразу загального визнання. Реалізація ж того чи ін. вже проголошеного права — продукт реальної боротьби з різним рівнем досягнень у різних країнах, з різними історичними формами суспільно-політичної організації:

• рабовласницький лад: політична демократія не давала ніяких прав рабам, розглядаючи їх як «знаряддя праці»;

• феодальне суспільство: політична демократія найчастіше не передбачала прав для кріпаків у політичній сфері, але в певних випадках гарантувала юридично (а не фактично) частину прав (на життя, родину, майно);

• буржуазне суспільство: визнавалась рівність усіх перед законом, рівне право громадян на участь в управлінні державою.

Унаслідок т.зв. глобалізації був покладений край біполярному поділові світу на країни Центральної та Сх.. Європи, з одного боку, й західні країни, з іншого. Країни Сходу підпали під західний вплив, а отже, і під вплив західної демократії. Традиційно у посттоталітарних суспільствах Сх.. Європи зберігалося прагнення до того, щоб держава виражала інтереси не кожного громадянина, а більшості. На противагу цьому, західна демократія часто фіксує протилежність інтересів держави й індивіда, зберігаючи за індивідом право критики держави та її інститутів, право на формування представницьких органів, невтручання з боку держави тощо. Реформи у країнах Центральної та Східної Європи поступово наближають їх до правового Заходу.