3. Сучасна транзитологія. Проблеми демократичного транзиту.

Транзитологія – це наука, яка вивчає теорію і практику до сучасної демократії. Транзитні процеси фокусуються здебільшого на питанні: чому одні політичні режими чи держави успішно трансформуються в конкретні політичні демократії, а інші – ні?

На сьогодні осмислення проблем демократизації і переходів до демократії в сучасній політичній науці відбувається в основному в рамках транзитологічного підходу. Він виник в ході неоінституціонального повороту 80–90 рр. і теорії раціонального вибору (ТРВ) із економіки в політологію і соціальну теорію. Транзитологічна парадигма робить акцент не на об’єктивних умовах демократії, а на діяльності основних політичних акторів – на стратегічному виборі і діях політичних еліт. Транзитологічний підхід розроблений Растоу, Хантингтоном, Линцом, Шміттером, О’Доннелом, Пшеворським та іншими, підкреслює момент стратегічного вибору дій тих чи інших діячів, в яких вони бачать ключ до роз’яснення успіху того чи іншого транзиту.

Транзит до демократії проходить три стадії:

І підготовча фаза – загострення конфліктів, виявляється невдоволення владою, викриваються негативні сторони влади. Так вирішується питання демократії

ІІ. Прийняття демократичних правил гри.

ІІІ. Фаза звикання. Учасники боротьби виробляють правила їх унормувати, узаконити. Ці норми називаються конституцією – основним законом держави. Процесуальна динаміка демократичних переходів залежить перш за все від варіантів взаємодії різних політичних сил. в процесі демократизації на перший план виходять проблеми :

– поведінки політичних лідерів (як реформаторів, так і консераваторів)

– розподіл сил всередині елітних груп і між ними.

– проблема консолідації нових демократичних режимів.

Консолідація демократії робить акцент на міцному функціонуванні демократичних інститутів, а також “демократична” поведінка політичних еліт.

Ф. Шміттер під консолідацією демократії розуміє процес коли епізодичні домовленості, норми переходу від авторитаризму трансформуються у відношення співпраці і конкуренції. Демократія (демократичні інститути і механізми) є наслідком зіткнення і конфлікту, що призводить до стану страху перед один одним, основні учасники конфлікту роблять вибір на користь демократії.

4. Політичні ідеї Стародавнього Сходу. Етико-патерналістська теорія Конфуція.

У розвиток політичної думки на Стародавньому Сході особливо значний внесок зробили Стародавні Китай, Індія, Єгипет, Месопотамія. Подальший розвиток політико-правової думки відбувався в Індії та Китаї; в Єгипті та Месопотамії політична думка розвитку не отримала, оскільки ці держави занепали. Стародавній Єгипет з часу утворення у ньому класів (IV тисячоліття до нашої ери) протягом тисячоліть являв собою рабовласницьке суспільство. Політичний устрій Стародавнього Єгипту – східна деспотія на чолі з обоготвореним фараоном, що спирався на військово-бюрократичний апарат. Політичну ідеологію верхівки Єгипетського рабовласницького класу розкриває «Повчання Птахотена» (ІІІ тисячоліття до н. е.). Він закликає «нижчих» ставитися з покірністю і смиренням до «вищих», оскільки їх благополуччя залежить від доброї волі і доброзичливості знатних і тих, хто має владу. Разом із тим «вищі» не повинні принижувати нижчих, шкодити їм. До часів розпаду централізованої монархії (ІІІ тисячоліття до н. е.) належить настанова царя Ахтоя: щодо трудящих, то необхідно дотримуватись суворої, але обережної політики; бути нещадним до бідняків, які домагаються захоплення майна рабовласників.

Стародавня Месопотамія (Вавилон) був рабовласницькою державою. Вихвалення і виправдовування необмеженої влади східного деспотизму міститься в законах вавилонського царя Хаммурапі (XVIII ст.. до н.е.): цар – богоподібна істота, наділений владою від богів, дарує багатство і добробут. Того, хто підніме повстання або вбивають, або осліплюють.

Стародавній Китай. Тут політ. думка рано виділилася в окремий предмет, яким займалися мудреці і філософи. Співіснувало кілька течій. Конфуціанство – провідна течія Давнього Китаю. Засновник – Конфуцій. Згідно з конфуціанством держава – єдина сім`я; правитель в державі – батько. Конфуцій спирався на принципи доброчинства: піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків, відданість правителю, почуття обов’язку.

Моїзм. Засновник – Мо Цзи. Розвивав ідею природної рівності всіх людей. В основі цієї концепції– ідея належності верховної влади народу; ідея всезагальної любові. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безладу у державі.

Легізм. Теоретик – Шан Ян. Обґрунтовував управління, яке спиралося на закони і суворі покарання. Організація державного управління має ґрунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених жорстоких законів.

Даосизм. Постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи. Даосизм ґрунтувався на ідеї повернення назад до природи. Держава повинна бути маленькою державою-селом,а народ – безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти».

Стародавня Індія. Першими джерелами політичної думки були священні тексти – веди. Пізніше (ІІ ст. до н. е.) з`явилася політико-правова пам`ятка – Закони Ману. Згідно з ними політичним ідеалом була теократична держава, де цар керує над жрецями. Правителі мали визнавати верховенство релігійного закону над світським. Особливе місце у староіндійській політ. думці займає трактат «Повчання про користь»– це настанова з мистецтва правителя. Висувається ідея сильної, централізованої царської влади. Цар – намісник богів, батько народу.

Етико-патерналістська теорія Конфуція. Вчення Конфуція (551-479 рр. до н.е.) викладена у книзі "Бесіди і судження", складеній його учнями. Він розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель є "сином неба", його влада має божественне походження, але вона залишається божественною доти, доки він править "розумно", наслідуючи шлях, вказаний Богом. Доброчесність виступає як комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять:1)правила ритуалу;2)людинолюбство;3)піклування про людей;4)шанобливе ставлення до батьків;5)відданість правителю;6)відчуття обов'язку. Умовою дотримання цих доброчесностей є "виправлення імен" - суворе й чітке визначення обов'язків кожного члена суспільства. Негативне ставлення до законів зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв'язком із жорстокими покараннями.