20. Авторитарний політичний режим. Головні відмінності авторитаризму від тоталітаризму.

Автотаритаризм-політичний режим, встановлений або нав‘язаний такою формою влади, що концентрується в руках однієї людини або в окремому органы влади ы знижується роль інших, передусім, представницьких інститутів(асоціацій, об‘єднань, союзів), формалізація і вихолощування справді організаційного і регулятивного змісту політичних процедур та інститутів, що зв‘язують державу і суспільство.

Поняття авторитаризм застосовується при характеристиці тоталітарної політичної системи. Однак поняття тоталітаризм і авторитаризм не тотожні. Авторитарні політичні системи займають проміжне місце між демократією та тоталітаризмом. За диктаторською природою влади, необмеженою законами і демократизмом, авторитарний режим близький до тоталітарного. Збереження автономності окремих суспільних сфер, і особливо, приватного життя, в яке держ не втручається своїм контролем і регулюванням, авторитаризм близький до демократії.

Три ознаки авторитаризму, які відрізняють його від інших форм прояву влади:

1. Централізація влади 2. Безапеляційний командний спосіб керівництва 3. Безумовне підкорення.

Риси авторитарного режиму: 1.носієм політичної влади виступає одна людина( монарх, тиран) або група осіб (військова хунта). Здійснюється монополізація влади і політ діяльності вузькою групою осіб; 2.Виникнення неконтрольованих владою сфер суспільного життя: профспілок, молодіжних організацій. Невтручання держави в економіку, заохочення ринкових механізмів саморегулювання сусп. Життя. 3. Всіляке заохочення владою прагнення людей до трудової активності, до придбання власності, акцій, до участі в різноманітних економічних програмах. Держава бере на себе фінансування програм у сфері науки, культури, освіти, охорони здоров‘я..

Відмінності: на відміну від тоталітаризму, авторитаризм – влада, основана на якому-небудь авторитеті, не встановлена шляхом демократичної процедури(авторитарна влада), а тоталітаризм – влада, що не знає жодного іншого «авторитету», окрім зовнішнього примушення, прямого насильства.

Найваживіша відзнака в тому, що авторитарна влада не має тоталітарних амбіцій. Авторитарні режими не мають єдиної ідеології,вони засновані на розмитій концепції національного інтересу. Авторитарний режим – режим, що має основу беззаперечного підпорядкування владі всіх сфер суспільства та зв‘язанийз деспотичною владою однієї особи.

Різновидності в сучасному світі: теократичний(Іран після 1979), неототалітарний (Мексика), персоніфікований (Ірак Саддам Хусейн), монархія

(В найменш розвинених країнах – Марокко, Йорданія, Сауд Аравія)

21.Особливості трансформації тоталітарних та авторитарних режимів у демократичні.Проблеми становлення демократії в Україні.

Прехід до демократії від абсолютистсько-олігархічних систем в Зах Європі здійснювався на протязі століття. Створювалися системи цінностей, сусп. Та держ інститути. Прехід до демократії від системи гранично жорстокого тоталітарного режиму здійснюється в умовах:-розвалу економіки; - руйнування господарських структур;-інфляції та суперінфляції;- падіння рівня життя населення; - правової безмежності, корупції; - конституційної анархії;

На перехідний період актуальним є проголошення двоєдиної мети: створити ринкову економіку та демократизувати політичне та соціальне життя;Відсутність безпосереднього зв‘зку між ринковою економікою і демократичним політичним устроєм ускладнює реалізацію цієї мети. Окремі елементи ринкової економіки сприяють появі та зміцненню демократичних інститутів, а деякі виявляють опір демократизації. Необхідність конституційних механізмів, що стимулюють і обмежують роль ринку в демократ сусп. Держава повинна брати турботу про соц. верстви, які виявляються на найнижчих сходинках соц. системи. Це можливо, коли ринкова система буде функціонувати і створювати умови для економічної стабільності демокр влади.

Процес демократизації при просуванні від тоталітарного режиму передбачає вибір одного з двох шляхів: або поступова лібералізація політичного режиму при практичних незмінних конституційних правах і свободах особи, або перманентне розширення прав громадян при практично незмінних державно-політичних інститутах. 2 спосібє найбільш розповсюдженим.

Країни співдружності, і Україна в їх числі, вибрали шлях політичної демократизації тоталітарного режиму.

На шляху до демократизації спостерігається рух до більш складних форм соціальних зв‘язків: - посилюється диференція та складність політичної системи; - утворюється широке поле вибору; - проявляється багатогранність людської активності.

Щоб демократія активно функціонувала необхідно дотримуватися таких умов: - повинен бути критерій, за яким можна оцінювати протилежні ідеї; - повинно бути загальне бажання людей дотримуватися узвичаєного критерію, творча ініціатива індивідів; - результативність демократії в реалізації економічних, політичних та духовно-моральних проблем.

Демократія в Україні стрибкоподібна; ініціюється згори, залежна від владних структур; активні соціальні перетворення змінюються періодами застою.

Україна, перживаючи глибоку економічну кризу і здійснюючи демократизацію, все-таки розпочала будівництво громадянського суспільства, що має тиск на формування і розвиток нових владних структур. Утвердження демократичного ідеалу в свідомості громадян України, певно, стане ослабленням соціальної напруги і стабілізації процесу демократизації.

22. Демократія: загальні ознаки, види, форми і типи. Складність демократичного правління.

Етимологічно слово “Демократія” тлумачиться з давньогрецької як народовладдя. Але це визначення описує лише початок процесу і лишає його на закінчення. Адже влада здійснюється над ким небудь, управління передбачає не тільки керівників, а й керованих. Характер демократії залежить від розуміння народу і здійснюваного ним суверенітету. Тому поняття демократії доволі складна річ. Демократії характерні такі ознаки:

1) інституціональне виявлення суверенітету, верховної влади народу. Суверенітет народу в тім і виявляється, що саме йому належить установча і конституційна влада в державі, що він обирає своїх представників до органів влади, а в разі потреби змінює їх.

2) періодична виборність основних органів держави. Демократією можна вважати лише ту державу в якій особи, що здійснюють верховну владу, не тільки обираються, а обираються на строго визначений термін.

3) прийняття рішень за більшістю і підпорядкування меншості більшості у їх реалізації. Хоча ступінь народовладдя тут доволі обмежений.

4) рівність громадян на участь в управлінні державою. Хоча рівність ця може бути формальною, чисто юридичною, що передбачає створення приблизно однакових соціальних можливостей для реалізації політичних прав (матеріальний добробут, вільний час, доступ до інформації)

Залежно від характери рівності демократія поділяється на такі види:

• Соціальна демократія. Це суспільство, характер якого вимагає від його членів визнання себе соціально рівними (Брайс).

• Індустріальна демократія – це власне, демократія у рамках індустріальних підприємств. Один член політичної спільноти заміняється членом економічної спільності, робітником на робочому місці.

• Економічна демократія. Мета – перерозподіл багатства і вирівнювання економічних можливостей і умов. Е. д. – рівність контролю над економічним виробничим процесом.

• Політична – повновладна демократія. Демократія без визначника означає політичну демократію.

Складність демократії й у тому, що вона діє як пряма і представницька форма правління.

Представницька форма – основна форма здійснення державної влади в демократичному суспільстві, коли через конкретних осіб і виборні органи громадяни здійснюють своє конст. право брати участь у політичному житті суспільства. Система таких органів є народне представництво.

Пряма форма або безпосередня – допускає пряме волевиявлення народу при виробленні й прийнятті держ. рішень. бачимо елемент “від протилежного” демократія постає без посередників, виборів. Є демократією самоуправління. Ідентифікація пр. д. обґрунтована у невеликих групах.

Складність демократичного правління полягає у тому, що:

– демократія діє як пряма і представницька форма правління

– первісний принцип народовладдя (уся влада народові), тобто без посередників, без виборів не є прямим;

– демос, який приймає рішення лише підтримує надскладну конструкцію представницької (керованої) демократії;

– за певних умов принцип більшості може стати безмежним і абсолютним, виникає його теранія. Певна частина суспільства (меншість) обмежує власні фундаментальні цінності, поневолює свободу тих, хто програв у голосуванні;

– виборчі системи мають формувати парламенти, які представляють своїх виборців. В реалій вибори не виконують віддезкальну функцію;

– опозиція і коаліція не завжди знаходять спільну мову. Відсутність компромісу і коаліцією помічаємо на даний момент в Україні. це гальмує постійно роботу парламенту, відповідно стабільний і благополучний розвиток держави.

23. Походження і сутність держави. Ознаки держави.

В політичній науці існує велика різноманітність думок з приводу походження і соціального призначення держави.

Платон вважав, що держава – соціальна організація, яка переросла патріархальну і племінну організації в процесі розвитку скотарства, хліборобства, ремесла, торгівлі. В розподілі праці Платон бачив причину виникнення держави. Арістотель говорив, що держава – продукт природного розвитку родини, роду і племені, виникла в процесі об’єднання родів у плем’я, племен – в більші спільності. Пізніше такий погляд став підґрунтям патріархальної теорії походження держави. Н. Макіавеллі перший увів правове спеціальне поняття для визначення держави незалежно від її конкретних форм як особливої політичної організації суспільства.

Теологічна концепція походження держави вважає, що виникнення останньої санкціонувалося волею божою (Августін Блаженний, Фома Аквінський).

Договірна теорія розвивається протягом XVI-XVIII ст. і розглядає причину виникнення держав в результаті угоди між людьми (вчення про природні права і суспільний договір Спінози, Гоббса, Руссо). Держава розуміється як результат своєрідного договору, що укладається між сувереном-володарем і підданими (така система існувала в Київській Русі у Чернігівському і Галицькому князівствах, де із запрошенням для правління князем на певний термін укладали договір).

У ХІХ ст. виникає насильницька теорія походження держави. Суть її зводилася до того, що держава виникла як організація переможців над переможеними, як завоювання слабких і беззахисних племен сильнішими (К. Каутський).

Психологічна теорія походження держава (Петражицький) пояснює державу особливими властивостями психіки людей, психологічною потребою людей підкорятися. Відтак держава – це організація, створювана для управління суспільством з боку певних осіб.

Марксистська теорія, представниками якої є К. Маркс, Ф. Енгельса, В. Ленін, вказує на те, що держава є результатом зміни соціально-економічних відносин, способу виробництва, підсумком виникнення класів і загострення боротьби між ними. За цією теорією, держава виступає засобом гноблення людей, підтримки панування одного класу над іншими. Зі знищенням класів держава має відмерти.

Проте, незважаючи на велику кількість теорій, сьогодні зрозуміло, що держава виникла не в силу однієї причини, а цілого комплексу передумов, до якого належить і суспільний розподіл праці, і поява нерівності, приватної власності, ускладнення структури суспільства, і суб’єктивний людський фактор.

Т.ч. держава – це основний інститут політичної системи, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної сфери, культури, виникає на певному етапі розвитку людства, має суверенітет і здійснює владу на певній території. Поняття держави неоднозначне. Держава – це водночас:

1) політична організація панівного класу, що має своєю метою охороняти існуючий порядок і придушувати опір інших класів, соціальних верств і спільностей;

2) організація великої соціальної спільності, верстви (держава тотожна суспільству);

3) тотожна уряду, адміністрації, тобто структурі державного апарату;

4) система органів і формально-правових принципів, що визначають її функціонування.

Поняття держави конкретизується при розкритті ознак, які відрізняють його від родового устрою, так і від недержавних організацій суспільства. Отже, держава перш за все є організацією суспільства, яка характеризується тим, що вона:

- всеохоплююча – об’єднує в єдине ціле всіх членів суспільства;

- володіє територією, на яку розповсюджується влада, юрисдикції держави;

- характеризується публічною владою, оскільки виступає від імені всього народу;

- є офіційною організацією – репрезентує суспільство, виступає від його імені, і такою визнана іншими державами;

- універсальна, бо об’єднує членів суспільства для вирішення питань, що стос. різних сфер життя;

- є верховною організацією – вищим за значенням та силою об’єднанням суспільства;

- має централізовану організацію, коли внутрішня структура держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур вищим;

- має державний суверенітет, який полягає у її верховності, самостійності і незалежності;

- має право – сукупність загальнообов’язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою;

- має спеціальний апарат управління, який забезпечує виконання державних функцій;

- має розгалужену систему юридичних органів, що дозволяє використовувати різні форми переконання і примусу;

- володіє єдністю законодавчих, управлінських і контрольних функцій як єдина повновладна організація у масштабах всієї країни та ін.

Отже, сутність держави — смисл, головне, глибинне в ній, що визначає її зміст, призначення і функціонування. Таким головним у державі є влада, її функціонування в суспільстві.

24. Основні напрями зовнішньої політики України

Базовою вимогою у здійсненні зовнішньої політики України є якнайповніше і якнайефективніше забезпечення національних інтересів країни.

З метою забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика постійно спрямовується на виконання таких найголовніших завдань:

1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави.

2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України.

3. Збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів.

4. Включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу.

5. Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і вихідцями з України, подання їм допомоги згідно з міжнародним правом.

6. Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

7. • забезпечення гідного місця України у глобальному поділі праці, безпечне та ефективне входження україн-ської економіки у світову економічну систему, зокрема у форматі Світової організації торгівлі;

8. • вступ до ЄС;

9. • приєднання України до європейської та євроатлантичної систем безпеки;

10. • зосередження зусиль над визначенням напрямів двостороннього співробітництва щодо розширення активної взаємодії з країнами — членами Європейського Союзу, Росією, США, та країнами — регіональними лі-дерами;

Проблеми: реалізація національних інтересів ускладнюється в умовах, коли частина громадян відчуває більшу спорідненість із закордонними сусідами, ніж зі своїми співвітчизниками з інших регіонів. Періоди ж бездержавного існування, на жаль, привчили українців, а це підтверджують соціологічні опитування, оцінювати себе в етнокультурних характеристиках «чужих» ідентичностей, а не власних.Необхідним чинником зміцнення національної ідентичності громадян України є престиж держави, її реальний міжнародний влив.

Глобалізаційні процеси позначені активізацією міжетнічного і міжконфенсійного протистояння, що спричиняють громадянські, етнополітичні конфлікти, сепаратизм. Постійно існує загроза виникнення нових та ескалація «заморожених» конфліктів. Особливою загрозою для українського суспільства стає неконтрольована масова міграція з бідних і слаборозвинених країн, з районів громадянських і міжнародних конфліктів; діяльність міжнародних злочинних угруповань; розповсюдження зброї масового ураження та засобів її доставки; вплив світової активації боротьби за природні ресурси тощо.

25. Перелічітьаспекти принципу поділу влади. Проблеми оптимізації цього принципу в Україні.

Принцип поділу державної влади і проблеми забезпечення єдності влади

В Україні принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову вперше було проголошено Верховною Радою 16 червня 1990 року в Декларації про державний суверенітет, а нині закріплено у статті 6 Конституції України.

Державні органи, що мають владні повноваження, можуть бути поділені за різними критеріями.

• За способом утворення:

виборні (представницькі органи);

призначувані (наприклад, органи прокуратури, виконавчо-розпорядчі органи);

що успадковуються (спадковий монарх).

• За строком функціонування:

постійні — створюються без обмеження строку дії;

тимчасові — створюються для досягнення короткострокові цілей.

• За територією дії:

загальні (загальнофедеральні у федеративній державі) — поширюються на всю територію держави;

суб'єктів федерації — у федеративній державі;

місцеві — діють в адміністративно-територіальних ОДИНИЦІ»

• За характером компетенції:

органи загальної, компетенції — уряд;

органи спеціальної компетенції — міністерства тощо.

• За порядком здійснення компетенції: колегіальні — парламент (Верховна Рада); єдиноначальні — президент.

• За правовими формами діяльності: правотворчі; правозастосовні; правоохоронні; контрольно-наглядові; установчі.

• За принципом поділу влади: законодавчі; виконавчі; судові.

• За характером і змістом діяльності:

законодавчі (парламент);

виконавчі (уряд);

правоохоронні (міліція, органи безпеки);

судові (суди — вищі і місцеві);

контрольно-наглядові (прокуратура, державні інспекції).

Згідно із принципом поділу влади всі три її гілки мають бути незалежними одна від одної. Зосередження влади в одному органі державної влади чи в однієї особи може призвести до узурпації влади. Однак, по суті, можна говорити лише про відносну неза-лежність тільки судової влади, оскільки виконавча влада виконує політичну волю (закони), прийняту Парламентом. У Конституції України також визначено, що державна вла-

да здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. В Україні принцип поділу влади реалізується через розподіл владних повноважень. Окремо слід відзначити роль інституту Президента в Україні. Згідно з КонституцієюУкраїни пост Президента не віднесено до жодної з гілок влади, хоча він наділений таким обсягом державно-владних повноважень, що важко переоцінити його вплив на кожну з гілок влади.

26. Соціальна держава. Умови формування, типи, основний зміст діяльності.

Згідно Конституції України наша країна проголошена соціальною – правовою і демократичною державою, у якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Держава для людини, а не навпаки – такий зміст багатьох конституційних норм, які визначають загальнодержавну політику у соціальній сфері, забезпечують соціальну спрямованість економіки.

Поважаючи принцип соціальної справедливості, Конституція надає рівні умови для розвитку кожної особистості, можливості застосування нею своїх здібностей на власну і суспільну користь. Важливою ознакою соціальної держави є не лише врахування, а й сприяння з її боку задоволенню інтересів усіх соціальних груп і прошарків населення, зміцнення на цій основі соціальної злагоди і єдності народу.

Концепція соціальної держави виникає як підсумок зусиль громадянського суспільства. Вона реалізується тоді, коли досягає «критичної маси», яка здатна перевлаштувати людське буття. Соціальна держава дуже тісно пов'язана з концепцією держави «загального благоденства», або «добробуту».

Соціальна держава визнає людину як найвищу соціальну цінність, надає соціальну допомогу індивідам, які потребують її відповідно до принципу соціальної справедливості, і своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру і злагоди в суспільстві. Основними ознаками або принципами соціальної держави є: принцип людської гідності, принцип соціальної справедливості, принцип автономії суспільних відносин і процесів, принцип соціального партнерства або солідарності, трудові і соціальні суди, які розглядають конфлікти у відповідних сферах, добре розвинене соціальне законодавство і право.Всі ці принципи взаємопов'язані і взаємообумовлені.

Соціальна держава виконує такі основні функції:

1. забезпечення, охорону і захист соціально-економічних прав людини;

2. соціального захисту;

3. соціального вирівнювання;

4. екологічну функцію.

У наші дні соціальна держава означає, що обов'язок законодавця – це, насамперед, бути соціальне активним в ім'я усунення суперечливих інтересів членів суспільства і забезпечення певних умов життя для всіх за наявності рівності усіх форм власності на засоби виробництва. Така держава стає органом подолання соціальних протиріч, обліку і координації інтересів різних груп населення, проведення в життя таких рішень, які позитивно сприймалися б різними соціальними групами.

Мета соціальної держави за допомогою соціальної політики забезпечити рівність та умови політичної співучасті населення у стабілізації соціальної та економічної системи, забезпечити їх прогресивну еволюцію.

Серед держав соціально-демократичної орієнтації виділяють два різновиди: держави

соціально орієнтованого капіталізму і постсоціалістичні країни, які стали на шлях

демократичних перетворень. Україна хоча і сприйняла європейську традицію щодо

соціальної держави, але має бути віднесена до другої категорії країн. Її специфіка полягає в тому, що соціальні начала, які потребують оновлення, в ній доповнюються правовими і демократичними засадами, а не навпаки, як заведено. Цей факт підкреслює актуальність розробки вітчизняної моделі соціальної правової держави, якій повинно передувати ретельне вивчення зарубіжного досвіду.

27. Місцеве самоврядування. Поняття, завдання, принципи. Європейська хртія, Зміст закону України про місцеве самоврядування.

Місце?ве самоврядува?ння в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Закон України про місцеве самоврядування

Стаття 2. Поняття місцевого самоврядування

1. Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою

право та реальна здатність територіальної громади - жителів села

чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох

сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів

та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання

місцевого значення в межах Конституції і законів України.

2. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними

громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські,

селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні

та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних

громад сіл, селищ, міст.

Стаття 4. Основні принципи місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:

народовладдя;законності;гласності;колегіальності; поєднання місцевих і державних інтересів;виборності;правової, організаційної та матеріально-фінансової

самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб;

державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.

Європейська Хартія місцевого самоврядування Страсбург, 15 жовтня 1985 року, Дата підписання: 6 листопада 1996 р.

Держави — члени Ради Європи, які підписали цю Хартію,

враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням,

• вважаючи, що одним з методів досягнення цієї мети є укладання угод в адміністративній галузі,

• враховуючи, що органи місцевого самоврядування є однією з головних підвалин будь-якого демократичного режиму,

• враховуючи, що право громадян на участь в управлінні державними справами є одним з демократичних принципів, підписали Хартію, в одноіменних розділах якої розглядаються питання: Конституційна та правова основа місцевого самоврядування, Концепція місцевого самоврядування, Сфера компетенції місцевого самоврядування, Охорона територіальних кордонів органів місцевого самоврядування, Умови здійснення функцій на місцевому рівні, Адміністративний нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування, Фінансові ресурси органів місцевого самоврядування та інше.

28.Політична свідомість: загальне поняття, структура і типи.

Суспільна свідомість – домінуючі у даному суспільстві типові уявлення про різні аспекти політичного життя, політичну систему, політичну діяльність, місце і роль людини у політиці.

Головне місце у структурі політичної свідомості займає питання про державну владу. Політична свідомість відбиває складність економічної та соціальної структури суспільства, динамізм його розвитку.

Структура політичної свідомості має три рівня: повсякденний, емпіричний, теоретичний.

Повсякденний рівень політичної свідомості – сукупність політичних уявлень і поглядів суспільства, класу, соціального прошарку, групи або окремого індивіда, що виникають під час безпосереднього сприйняття соціального буття. Характерною особливістю цього рівня є емоційно-розумове осмислення дійсності. Йому притаманні розмитість, фрагментарність, несистематизованість уявлень про політичні явища. Повсякденна свідомість відіграє в політиці суттєву роль, оскільки від її якісного стану значною мірою залежить зміст важливих політичних рішень. Носіями повсякденної свідомості є індивід, соціальна група, спільнота.

Відносно розвиненою формою буденної свідомості є громадська думка (суспільна думка). Суспільна думка – це історично зумовлений стан суспільної свідомості великих груп людей, що постійно змінюється і висловлюється публічно; стосується важливих для суспільно-політичного життя проблем. Громадська думка – конкретні судження щодо тих або інших проблем життя, що поділяється багатьма членами суспільства.

У політології та соціології широко використовуються поняття групової та масової політичної свідомості. У груповій свідомості відображається неоднорідність класових, національних та інших великих соціальних спільностей людей. Для політики суттєвою є масова свідомість, викликана до життя процесом зростання маси людей, яка бере участь в історичних подіях. Масова політична свідомість – це сукупність ідей, уявлень, почуттів, настроїв, що відбивають всі сторони життя суспільства, доступні масам і здатні викликати інтерес. Носієм масової політичної свідомості виступає маса людей як сукупність індивідів.

Емпіричний рівень політичної свідомості – більш-менш усвідомлена сума уявлень про явища і процеси політичного життя, що виникають у його учасників. Цей рівень формується на ґрунті практичного повсякденного досвіду людей. Характеризується більшою визначеністю і предметністю уявлень про соціально-історичні процеси.

Емпірична і буденна політична свідомість має яскраво виражені соціально-психологічні риси: почуття, настрої, емоції, гостроту сприймання політичних процесів, подій, рішень. Зв'язок з практикою і соціально-психологічна оформленість надають політичній свідомості можливість реагувати на політичні умови, що змінюються, впливати на хід політичного процесу.

Теоретичний рівень політичної свідомості – система поглядів та ідей, вироблених на підставі наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів тощо, а також на основі проникнення у їх суть, взаємозв’язки, закономірності розвитку. Це найбільш високий щабель у пізнанні політичних відносин. На цьому рівні зміст політичної свідомості закріплюється у формі наукових понять і категорій, а також соціально-політичних теорій, учень, концепцій, доктрин. Теоретичний рівень складається з :1) політичної теорії (найбільш цілісне знання про істотні зв’язки й закономірності, що притаманні політичній дійсності); 2)політичної концепції (певний спосіб розуміння будь-якого політичного явища або процесу); 3)політичної доктрини(більш-менш послідовно викладена концепція); 4)соціально-політичного вчення(сукупність теоретичних положень про будь-яку область явищ соціально-політичної дійсності); 5)політичної ідеології(сукупність понять, через які суб’єкти політичних відносин усвідомлюють свої політичні інтереси).

Виділяють такі типи політичної свідомості:

за прихильністю до певних цінностей, ідеалів: ліберальна(висуває принцип свободи індивіда як пріоритет у політиці),консервативна(спрямована на збереження традиційних суспільних устоїв і цінностей), соціалістична(орієнтується на принципи колективізму,соціальної рівності як пріоритетні),інтернаціоналістська(спрямована на реалізацію загальних інтересів народів),націоналістична(її відмінною рисою є переконання у вищості однієї нації над іншими);

за прихильністю до певних форм політичного устрою: демократична, авторитарна, тоталітарна;

за соціально-класовим складом учасників політики: буржуазна, дрібнобуржуазна, пролетарська;

залежно від орієнтації на той чи інший характер соціальної діяльності суб’єкта: консервативна(орієнтована збереження колишніх суспільних порядків),радикальна(орієнт. на докорінні перетворення),реформістська(орієнт. на здійснення соціальних перетворень шляхом реформ);

за характером відношення суб’єкта соціальної дії до держави як політичного інституту: етатистська(орієнтується на активну участь держави у суспільних процесах), анархістська(орієнтується на поза державне регулювання суспільних процесів).

29. Специфіка формування громадянського суспільства в Україні

Громадянське суспільство – це суспільство зрілих громадян із високим рівнем економічної, соціальної, духовної, політичної культури, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини. Воно вільне від держави, але взаємодіє з нею заради загального блага. Поступ громадянського суспільства в нашій країні залежить від розв’язання таких проблем.

1.Удосконалення відносин між державою і суспільством, владою і громадянами. За роки незалежності в Україні не вдалося створити умов, за яких більшість громадян відчувала б себе активними суб’єктами політики.

2.До владних структур лізе кримінальна корумпована буржуазія. У принизливому становищі опинилися інтелігенція, робітники, сільські трудівники. Це негативно позначається на довірі громадян до органів влади.

3.Формування ефективних соціальних відносин, які б забезпечували економічну свободу особистості і зростання потужного середнього класу – основи громадянського суспільства.

З прийняттям 1996 року Конституції розпочався якісно новий період у розвитку суспільства й держави. Становлення громадянського суспільства проявляється у формуванні його інститутів – політичних партій, громадських організацій, груп інтересів, органів місцевого самоврядування, недержавних ЗМІ тощо. Однак на сьогодні ці інститути ще не стали фундаментом для проведення назрілих змін, бо не набули достатнього досвіду роботи в умовах демократії, а значна частина їх учасників ще не позбулася тоталітарної свідомості. Такі обставини пригальмовують трансформаційні процеси.

Суб'єктами створення громадянського суспільства в Україні є люди, їхні об'єднання і територіальні громади.

Українаська специфіка побудови громадянськогосуспільства така: 1) проблема формування громадянського суспільства постала перед Україною тоді, як на Заході такі суспільства давно сформувалися й успішно діють; 2) формування інститутів громадянського суспільства набуває характеру „відвойовування” громадськими організаціями і політичними партіями певних сфер компетенції у держави; 3) Україна активно залучається до процесів глобалізації, а в цих умовах роль держави як арбітра об’єктивно зростає; 4) в країні посилюється соціальна диференціація, відтак виникає необхідність державного регулювання суспільно-політичних та економічних процесів. Отже, „наше суспільство має виконати завдання, які ніби суперечать одне одному: відвоювати численні повноваження у держави, щоб набути рис громадянського, зберігаючи при цьому регуляторні повноваження держави”.

Виконати такі складні завдання непросто, бо у нас „кволі” політичні партії та громадські організації, хоч їх налічується дуже багато. Спостерігається свідоме відсторонення громадян від політичних дій. Вони не відчувають власної причетності чи можливості контролю за рішеннями владних органів.

30. Соціально-етнічні спільноти як суб’єкти та об’єкти політики.

Однією з груп соціальних суб’єктів політики є соціально-етнічні спільності. Ними є племена, народності, нації.

Плем’я – це тип етнічної спільності й соціальної організації докласового суспільства. Головна відмінна риса племені полягає в існуванні кровно родинних зв’язків між його членами, поділі на роди. Для племені характерні також наявність племінної території, певна економічна спільність, єдина племінна мова чи діалект, племінна свідомість і самоназва. В результаті майнового розшарування племені відбувається перехід до класового суспільства. У пережиткових формах племена можуть зберігатись на периферії рабовласницького, феодального і навіть капіталістичного суспільства. В наш час родоплемінні відносини збереглись в багатьох країнах Африки, де вони справляють відчутний вплив на політику.

У державно-політичному сенсі «нація» позначає сукупність громадян тієї чи іншої держави. Націю можна розуміти як етнічну і державно-політичну спільність. Як державно-політична спільність нація – це сукупність усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності Об’єктивними ознаками нації є спільність території, економічного життя; етнічні ознаки – мова, психічний склад, культура. Також до ознак нації відносять соціальну структуру, самосвідомість і самоназву. Нації сформувалися в період виникнення капіталізму на базі народностей.

Народність – історично сформована мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, яка передує нації. Вона характеризується тими самими ознаками, що і нація, але відрізняється від неї рівнем економічного і соціального розвитку. На відміну від нації у народності немає промисловості. Для перетворення народності в націю важливо, щоб вона стала аграрно-промисловою, урбанізованою. Народність менш численна за націю; нації формуються на базі як однієї, так і декількох народностей.

Поряд з компактно розселеною в межах певного територіально-політичного утворення основною масою осіб однієї національної належності звичайно наявні особи цієї ж національності, які проживають за межами даного утворення. Ці представники складають національні групи (напр., росіяни, євреї в Україні, етнічні українці в інших державах). Оскільки національні групи менш численні, ніж корінна нація, їх називають національними меншинами.

Народності прагнуть до представництва своїх інтересів на державному рівні. Це представництво може здійснюватись по-різному: у формі надання в представницьких органах влади певної кількості місць для тієї чи іншої народності або створення їх власної державності у формі автономних областей, районів тощо.

Стан національних меншин, що живуть у певній державі, багато в чому визначає етнополітичну ситуацію у суспільстві. Більшість держав розглядає однойменні з ними національні меншини, що мешкають в інших країнах, як об’єкт власних легітимних інтересів. Прояви дискримінації щодо них на державному рівні можуть стати причиною нестабільності у суспільстві.

Згідно з вимогами міжнародної співдружності держава повинна ухвалити закони про національні меншини, про громадянство, про етнокультурну політику та ін.; мають функціонувати міністерства у справах національностей, національно-культурні центри та їх філії на місцях. Держава повинна гарантувати всім національностям рівні права у всіх сферах громадського життя. Дискримінація за національною ознакою має заборонятися і переслідуватися законом. Усі національності можуть користуватися правом на збереження традиційного розселення, збереження власних національних національно-адміністративних одиниць, на використання й розвиток рідних мов, національної культури. Держава має створювати сприятливі умови для вільного використання національної символіки, влаштування національних свят, сповідання власної релігії.

31. Етнонаціональна відносини: сутність та особливості на пострадянському просторі.

У політичному житті багатьох країн все більшого значення набуває національне питання. Цю сферу полі¬тики називають «етнополітикою», або «етнонаціональною політикою», визначаючи її як взаємодію етносів (родо¬племінні утворення, народи, нації, національні групи, національні меншини та ін.) і держави.

Тема етнополітики актуальна, адже весь світ поліетнічний, складається з держав – націй, майже всі держави поліетнічні. Усі питання про сутність, характер, форми життєдіяльності етносів, їх взаємозв'язок із владними структурами вивчає етнополітологія — складова частина політології.

Етнонаціональна політика за складних і неоднознач¬них умов сучасних національних процесів, зростання національної самосвідомості набуває нового змісту. Ба¬гатонаціональні держави, колоніальні імперії, що утво¬рилися внаслідок поневолення інших народів та реалі¬зації імперської політики, не витримали випробування часом і розвалилися під тис¬ком національно-визвольної боротьби народів за право бути вільними й незалежними. Пріоритет загальнолюд¬ських цінностей, який став головним принципом у дія¬льності демократичних держав, зумовив необхідність нових підходів політико-владних структур до націо¬нального питання. Отже, проблема етнонаціональних відносин посідає одне з перших місць серед пекучих проблем сучасності.

Етнонаціональна відносини – це відносини між суб’єктами національно-етнічного розвитку – націями, народностями, національними групами та їхніми державними утвореннями. Ці відносини бувають трьох типів: рівноправні, відносини панування та підлеглості, прагнення до знищення інших суб’єктів.

В етнонаціональних відносинах відбивається вся сукупність соціальних відносин. Визначальний вплив на них справляють економічні та політичні чинники. Це зумовлено значенням держави як важливого чинника розвитку нації. Головними в етнонаціональних відносинах є питання:

- про рівноправність і підлеглість;

- про нерівність економічного та культурного розвитку;

- про міжнаціональну ворожнечу, недовіру та підозру на національному ґрунті.

Етнонаціональна відносини в будь-якій поліетнічній країні потребують особливої уваги органів державної влади. Специфіка етнонаціональних відносин визначається їхньою консервативністю та здатністю проникати в усі сфери суспільного життя.

На характер етнонаціональних відносин суттєво впливає й те, що в них беруть участь великі групи людей, рівень економічного, політичного, соціального і духовного розвитку яких нерідко різниться. Визначити «етнонаціональні відносини» можна так: це стосунки людей, які належать до різних етнічних та національних спільностей.

Національна політика – це науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв’язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

У колишньому СРСР національна політика здійснювалась без аналізу суперечностей, без урахування матеріальних умов для їх розв’язання. Непослідовність і несвоєчасність розв’язання суперечностей, породжених розбіжністю інтересів у різних націй-етносів, призвела до краху Радянського Союзу як федеративної держави. оскільки національна політика спрямована на передбачення та вирішення суперечностей у сфері національних відносин, сучасні політологи та соціологи постійно здійснюють теоретичні дослідження, які дають змогу визначити основні сфери виникнення протиріч та конфліктів, пов’язаних із національними проблемами:

1. відносини між центральними органами та республіками (землями, штатами, кантонами і т.д.). наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану та Вірменії, було скасовано чи визнано недійсними у Москві.

2. відносини між союзними (автономними) республіками. У колишньому СРСР невирішеність нац проблем призвела до загострення взаємовідносин між Росією та Україною.

3. відносини в середині союзних республік. В Росії – Чечня, в Україні – Крим. Подолання цих проблем можливо лише за умови забезпечення права всіх народів на вибір форми нац державності відповідно до реальних можливостей кожног7о етносу.

4. проблеми нац груп у республіках, а також національностей, які не мають власних національно-державних утворень.

5. проблеми розділених народів.

Демократичний спосіб врегулювання міжнаціональних відносин передбачає забезпечення вільного волевиявлення націй, реалізацію їхніх законних прав на життя, відносини з іншими націями на основі рівності. Це знайшло своє закріплення і в документах ООН.

32. Головны напрямки державноъ полытики Украъни у сферы мыжнацыональних выдносин.

Статті 10,11 та 12 Конституції України регулюють основи національного розвитку та міжнаціональних відносин в Україні. Конституція визначила засади міжнаціональних відносин, закріпивши:

- принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо;

- основні напрями державної політики у сфері міжнаціональних відносин.

Концепція державної етнонаціональної політики — це система поглядів на діяльність органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у сфері розвитку усіх етносів, які проживають у державі, та міжнаціональних відносин, врегулювання якої відповідно до європейських стандартів з прав людини є невід’ємною складовою формування і функціонування демократичної, соціальної, правової держави.

Концепція базується на положеннях Конституції України, Декларації прав національностей України, Законах України “Про національні меншини в Україні”, “Про біженців”, “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, “Про об’єднання громадян”, інших законодавчих актів, а також міжнародних договорів.

Державна етнополітика України - органічна складова внутрішньої і зовнішньої політики держави, являє собою сукупність послідовних рішень і дій органів державної влади і органів місцевого самоврядування, спрямованих на задоволення соціальних, політичних та культурних потреб етнічних спільнот та окремих громадян, що належать до них, на утвердження у суспільстві атмосфери міжетнічної толерантності, на зміцнення загальнонаціональної єдності.

Об’єкти державної етнополітики - етнічні спільноти, на яких спрямована етнополітика держави, а також окремі громадяни, які до них належать. Водночас етнічні спільноти є суб’єктами у стосунках з державою, коли виступають ініціативною стороною в питанні забезпечення своїх прав і потреб.

Етнічна спільнота - стала сукупність людей, об’єднаних спільними ідентифікуючими ознаками - походженням, мовою, культурою, релігією, здатна до демографічного самовідтворення. Етнічними спільнотами, що є об’єктами державної етнополітики України, визначаються національна більшість, корінні народи, національні меншини, етнічні групи, репатрійовані етнічні спільноти (репатріанти), українська діаспора.

Національна меншина - стала група громадян України не українського етнічного походження, яка традиційно проживає на території України в її сучасних державних кордонах, є чисельно меншою за етнічних українців, має спільні етнічні, культурні, релігійні або мовні характеристики, що відрізняють її від решти населення, і виявляє бажання зберігати й розвивати свою етнокультурну ідентичність.

Головною метою удосконалення наявної в Україні системи етнополітичних відносин є повна реалізація гарантованих Конституцією України прав і свобод громадян, які належать до етнічних спільнот з урахуванням кращого національного та зарубіжного досвіду, вироблення нових підходів до співіснування і взаємодії етнічних спільнот між собою та до відносин етнічних спільнот та етнічних груп з державою, підвищення ефективності державного та громадського регулювання етнополітичної сфери. Державна етнополітика передбачає оптимальне врахування інтересів усіх етнічних спільнот та етнічних груп.

У сфері збереження загальнонаціональної єдності:

1. Формування, впровадження і зміцнення загальнонаціональної свідомості українського суспільства.

2. Виховання поваги всього українського суспільства до культури, релігії, традицій і звичаїв усіх етнічних спільнот, що проживають в Україні.

3. Створення сприятливих умов для забезпечення внеску усіх етнічних спільнот, громадян, що до них належать, у розвиток українського суспільства.

4. Створення умов для всебічного розвитку національної більшості, формування її повноцінної самосвідомості як державотворчої української поліетнічної нації.

5. Забезпечення недомінуючій національній більшості прав і можливостей по їх реалізації в обсязі не меншому, ніж його надано національним меншинам на загальнодержавному рівні.

6. Сприяння підтримання постійного діалогу між етнічними спільнотами України для забезпечення атмосфери взаєморозуміння і для заохочення співпраці між ними.

У політико-правовій сфері :

1. Забезпечення рівності етнічних спільнот та громадян, що до них належать, у праві на соціальний і культурний розвиток та всебічне сприяння у реалізації цього права.

2. Надання рівного доступу громадян до соціальних і культурних благ незалежно від їх етнічної і конфесійної приналежності.

3. Проведення постійного системного моніторингу соціального, економічного, культурного, політичного стану етнічних спільнот та своєчасне усунення виявлених диспропорцій.

4. Вжиття заходів посиленої підтримки по відношенню до тих етнічних спільнот, чия ситуація потребує такої підтримки.

5. Активна державна підтримка органів, організацій та заходів, які забезпечують постійний діалог між етнічними спільнотами.

6. Захист громадян від дискримінації за етнічною, мовною, расовою, конфесійною ознаками, від проявів ксенофобії, расової та релігійної нетерпимості, зокрема, шляхом вдосконалення відповідної законодавчої бази, та її неухильного застосування.

7. Здійснення державного та громадського контролю за реалізацією політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод усіх громадян незалежно від їх етнічної приналежності.

8. Забезпечення рівної участі громадян у формуванні та діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування незалежно від їх етнічної і конфесійної приналежності.

9. Заохочення представників національних меншин до участі в прийнятті органами державної влади і місцевого самоврядування рішень, що стосуються питань їх економічного, соціального і культурного розвитку.

У гуманітарній (мовно-культурно-освітній) сфері:

1. Забезпечення всебічного розвитку та функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя, створення сприятливих умов для опанування нею всім населенням, підвищення її суспільного престижу, подолання негативних соціально-психологічних стереотипів і деформацій у мовній сфері.

2. Створення умов для вивчення громадянами України, які належать до національних меншин та корінних народів, їхніх рідних мов, історії, культури, а також для навчання рідною мовою національних меншин.

3. Створення правових та організаційних умов для реалізації права національних меншин на національно-культурну автономію.

4. Забезпечення права громадян на створення та одержання інформації рідною мовою.

5. Збереження історичної спадщини, виховання поваги до культури, історії, мови, національних звичаїв, традицій та обрядів різних етнічних спільнот, а також до надбань світової цивілізації.

6. Повернення етнічним спільнотам об’єктів культурної спадщини та культових споруд. Створення умов для вільного розпорядження результатами використання об’єктів культурної спадщини етнічних спільнот.

У сфері зовнішніх зносин:

1. Сприяння закордонним українцям у збереженні та розвитку етнічної культури, мови, традицій та звичаїв із дотриманням національного законодавства країн їх постійного проживання.

2. Заохочення закордонних українців до здійснення функції зв’язуючої ланки між країнами їх проживання та Україною.

3. Заохочення національних меншин України до здійснення функції зв`язуючої ланки між Україною та їхніми історичними батьківщинами.

У сфері міграції:

1. Надання правової, фінансової та матеріальної підтримки репатріантам та реемігрантам.

2. Здійснення довгострокового квотування і вибіркового заохочення імміграції в Україну.

3. Забезпечення умов для органічної інтеграції представників етнічних груп в українське суспільство з урахуванням потреб народного господарства та їхніх етнокультурних традицій. Концепція державної етнополітики України (Проект)

Під час представлення документу було визначено, що державна етнополітика України представляє собою складову внутрішньої і зовнішньої політики держави. Вона є сукупністю послідовних рішень і дій органів державної влади та органів місцевого самоврядування, спрямованих на задоволення соціальних, політичних та культурних потреб етнічних спільнот та окремих громадян, що до них належать. Державна етнополітика покликана сприяти утвердженню у суспільстві атмосфери міжетнічної толерантності, зміцненню загальнонаціональної єдності.

33. Ознаки правової держави. Протиріччя становлення правової держави в Україні.

Правова держава – це політична організація, обмежена в своїх діях правом, що захищає свободу та гідність людини і підкоряє владу волі суверенного народу. Взаємовідносини між особистістю та владою в правовій державі визначаються Конституцією; вона затверджує пріоритет прав людини, які не можуть порушуватися державою та її діями. Держава і право орієнтуються на людину як найвищу цінність.

Серед ознак правової держави виділяють наступні: 1)Первинність і верховенство права, тобто право щодо держави завжди є первинним і має верховенство. Держава підлягає праву. Цей принцип лежить в основі відносин між правом і державою, відбиває їх характер та зміст. У правовій державі кожна посадова особа , будь-який державний орган мусять діяти у межах встановленої правом компетенції. Вони не повинні чинити непередбачених правом дій. Держава не може не чинити дії, покладені на неї правом, і повинна чинити їх. Якщо закони у державі не діють, то свідчить про невиконання державою покладеного на неї завдання з реалізації права, що є неприпустимим. Дотримання принципу первинності і верховенства права спрямоване на неприпустимість відокремлення держави від народу. 2)Закон має відповідати праву. Держава повинна приймати тільки правові закони, а вони є такими лише тоді, коли відповідають праву. Закон є правовим тоді, коли він справедливий, коли являє собою той ідеал, до якого має прагнути демократична держава. Відхід від цього принципу не можна виправдати ніякими обставинами. Але надавши свавіллю форми закону, держава може звести до рангу закону і несправедливість, тобто держава може чинити свавілля, не тільки не порушуючи законів, а навпаки, виконуючи їх (для цього треба лише створити неправові закони). 3)Принцип формальної рівності. Він передбачає визнання права як однакового для всіх масштабу свободи. Формальна рівність передбачає закріплення в законі однакових для всіх стартових можливостей. Це єдиний спосіб і форма реалізації соціальної справедливості. Саме формальна рівність дає кожному право на фактичну нерівність, яка в рамках права постає як нерівність справедлива(оскільки є результатом часореалізації людини). 4)Принцип суверенності. Означає внутрішню і зовнішню незалежність держави. При застосуванні цього принципу держава є єдиним суб’єктом політики, органом, який на основі права організує різноманітні сфери життя і керує ними. 5)Розмежування влади. Вихідною умовою цього принципу є розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Має бути строге розмежування компетенцій між ними. Законодавча влада (це вищі представницькі органи)повинна бути виразником народного суверенітету;основна її функція полягає у прийнятті законів. Виконавча влада формується законодавчою, підлягає їй та є відповідальною перед нею. Виконавча влада виконує закони, прийняті законодавчою, безпосередньо виконує політику; не може привласнювати повноваження. Судова влада контролює діяльність законодавчої і виконавчої влади, але у своїй діяльності не залежить від них. Судова влада теж здійснює правосуддя. Жодна з гілок влади не має права брати на себе функції іншої. 6)Виборність і ротація влади, які випливають з того, що в правовій державі народ як виток влади повинен мати змогу на її формування. Така змога досягається шляхом періодичних виборів. Правовою демократичною державою вважається лише та, в якій особи, що здійснюють верховну владу, обираються(причому на обмежений термін).

По відношенню до громадян у правовій державі повинен діяти принцип «дозволено все те, що не заборонено законом»; громадянин має максимум прав і мінімум обов’язків. Теоретично громадянин має один обов’язок – виконувати закони. Єдиним обмежувачем свободи громадянина мають бути права і свободи ін. громадян.

Формування правової держави вимагає послідовного здійснення верховенства закону в усіх сферах суспільного життя. Часто виникає проблема незнання закону громадянами, порушення прав громадян. Для створення правової держави в Україні необхідні:по-1)демократичність і відкритість законодавчого процесу; по-2) суспільний контроль в рамках закону за діяльністю виконавчої влади; по-3) незалежність суду і прокуратури, підвищення їх статусу у суспільстві; точне дотримання норм правосуддя і права на захист; по-4)створення динамічного, сучасного державного апарату, підконтрольного представницьким органам і громадськості. В процесі формування в Україні правової держави треба повніше забезпечувати системні залежності між конституцією і законами, не припускаючи їх неузгодженості. Необхідно розробляти прогнози розвитку законодавства на основі оцінок перспектив розвитку економічної, політичної, соціальної сфер, міжнародних відносин тощо.

34. В умовах становлення і розвитку України як незалежної держави першочерговою є потреба вироблення власної загальнодержавної економічної політики. Це зумовлено насамперед тим, що до утворення суверенної держави Україна не провадила власної економічної політики, оскільки була складовою іншої великої держави - СРСР, а її економіка входила до складу так званого єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Політика розвитку економіки України визначалась із загальносоюзного економічного центру.

Центральною ланкою економічної полі-тики держави на сучасному етапі має бути прискорення ринкової трансформації економіки країни через здійснення радикальних еко-номічних реформ. Це шлях виходу з кризи і поступового забезпечення реалізації корінних і стратегічних національних соціально-економічних потреб та інтересів. Ринкові реформи потрібні нації заради її інтересів, які можуть бути краще реалізовані саме в ринковій економіці.

Необхідними умовами здійснення курсу ради-кальних ринкових реформ в Україні слід вважати:

-вироблення виваженої стратегії здійснення соціальне орієнто-ваної ринкової трансформації економіки України, виходячи із за-сад (як того вимагає ст. 1 Конституції України) суверенності та незалежності, демократичності, соціальної спрямованості і верхо-венства права;

-чітке уявлення про етапи проведення радикальних ринкових реформ, розробку його механізму;

-орієнтацію на ринкову трансформацію керівництва країни, законодавчих і управлінських структур, які розглядають таку транс-формацію як таку, що відповідає національним інтересам;

-досягнення хоча б початкових реальних успіхів на окремих ді-лянках реформ, насамперед тих, що зачіпають життєві інтереси широких верств населення;

-реальне залучення до проведення ринкових реформ широких верств населення не як об'єктів, а як суб'єктів цих реформ і фор-мування на цих засадах широкої соціальної бази розуміння, під-тримки та захисту національних економічних інтересів, що є шля-хом до встановлення пріоритету особистих інтересів;

-створення широкого середнього класу як найактивнішої бази незворотності курсу соціальне орієнтованих ринкових реформ.

Обов'язковою умовою здійснення реальних і соціальне ефек-тивних ринкових реформ є насамперед досягнення економічної стабілізації в країні. Це означає, по-перше, стабілізацію законо-давства і урядової нормативної бази у сфері економічних відносин на конституційних засадах; по-друге, стабілізацію міждержавних економічних зв'язків та прямих економічних зв'язків вітчизняних

підприємств з партнерами в тих країнах, що займають провідне становище на традиційних ринках збуту або постачання україн-ських виробників; по-третє, стабілізацію державних фінансів та кур-су грошово-кредитної політики; по-четверте, надання державних гарантій та реального режиму сприяння розвитку приватного сек-тора та вітчизняного підприємництва; по-п'яте, стимулювання еко-номії матеріально-технічних (особливо енергетичних) ресурсів та орієнтацію фінансових ресурсів на відновлення і розвиток вироб-ничої сфери.

Важливою необхідністю сучасної соціально-економічної політи-ки в нашій державі є обгрунтоване визначення властивих саме су-часному етапу її становлення цілей та пріоритетів національної економічної політики стосовно кожної конкретної сфери ринкової трансформації економіки країни.

Важливе значення має також забезпечення державних пріори-тетів у розвитку галузей, які виробляють кінцеву продукцію, посі-дають вагоме місце на внутрішньому ринку, мають відповідний екс-портний потенціал, забезпечують швидкий оборот капіталу і значні надходження до бюджету, а також сприяють зайнятості населення. Це насамперед легка і харчова промисловість, базові та наукоємні галузі (машино- і приладобудування, металургія, хімічна промисло-вість), а також галузі паливно-енергетичного комплексу.

В агропромисловому секторі - це розвиток бази для переробки та зберігання сільськогосподарської продукції та розвиток соціаль-ної сфери села.

Практична реалізація всіх перелічених пріоритетів має на меті забезпечити, по-перше, реальну лібералізацію і макроекономічну

стабілізацію економіки країни, а по-друге, перехід української еко-номіки на рейки ефективного ринкового господарювання.

Аналіз результатів перших років ринкових реформ свідчить, що в економіці України вже намітились певні тенденції її стабілізації, а також становлення ринкових механізмів господарювання. Свідчен-ням цього є, по-перше, поступова реальна ліквідація централізованої системи розподілу ресурсів і директивного контролю підприємств з боку державних органів; по-друге, ліквідація дефіциту товарів, що існував раніше, і перехід значної частини населення у сферу приватного підприємництва; по-третє, трансформація форм влас-ності та становлення нових форм господарювання.

У цілому завдяки відповідній економічній політиці держави вже започатковано об'єктивні ринкові процеси, які в кінцевому підсум-ку мають забезпечити становлення та ефективне функціонування в Україні соціальне орієнтованої ринкової економіки.

35 Трансформація суспільства і проблеми соціальної політики. Особливості формування соціальної політики в Україні.

Трансформація – це процес зміни форми, виду, характеру суспільства. Але поки що залишається відкритим питання про цільову ідеальну модель цих змін. Можна також говорити про множину векторів спрямованості характеру змін. Полівекторність процесу трансформації означає, що немає загального напряму руху суспільства, ситуація задає напрям в кожному окремому випадку. Соціальна структура суспільства відзначається значною нестабільністю як на рівні процесів, що відбуваються у соціальних групах і між ними, так і на рівні самоусвідомлення особистістю свого місця у соціальних структурах та ієрархії. Відбувається активний процес розмиття традиційних соціальних груп з одночасним становленням нових видів інтеграції за формами власності, рівнем доходів, належністю до структур влади. Трансформація суспільства здійснюється різними темпами і має суттєві відмінності залежно від регіону, галузі, розміру населеного пункту, у місті та на селі. Соціальна еволюція при цьому часто не має чіткого спрямування.

У широкому розумінні соціальна політика – система цілеспрямованої діяльності суб'єктів, що сформувалася у суспільстві на певному етапі його розвитку, здійснюється на основі певних принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального функціонування та розвитку соціальних відносин.

У вузькому розумінні соціальна політика – цілеспрямована діяльність, що має за мету здійснення соціального захисту, створення умов для формування безпечного соціального середовища людини.

Об'єктивною умовою здійснення соціальної політики є трансформація суспільних відносин і формування соціально – ринкової економіки, повноцінного інституту власності, утвердження процесів соціально-трудової мобільності, політичної структурованості суспільства, нової системи духовних, ціннісних орієнтирів.

Соціальна політика в умовах трансформації суспільних відносин, формування соціальної держави та громадянського суспільства має на меті звузити, а в перспективі звести нанівець роль у соціальному житті тих факторів, що втрачають своє соціальне значення чи сповільнюють процес суспільної соціодинаміки. Мета соціальної політики за сучасних умов полягає у вирішенні суперечностей суспільного розвитку, які припиняють процеси формування соціально орієнтованої економіки, становлення середнього класу, соціальної мобільності, утвердження дійових механізмів соціального життєзабезпечення людини як головного суб'єкта соціального розвитку.

Для України, як і для інших пострадянських держав, виникли труднощі у формуванні соціальної політики через те що: 1) на відміну від східноєвропейських країн, що стали на шлях модернізації, маючи елементи ринку, ми не мали ні приватної власності, ні біржі, ні цінних паперів, ні людей, які б мали навички діяльності за умов ринкової економіки, 2) представники «колишньої» влади ще мали достатній вплив у сфері політичного та економічного життя й гальмували перехід до ринку.

Концепція соціального забезпечення населення України була ухвалена Верховною Радою України 21 грудня 1993 року. За роки незалежності Верховна рада ухвалила низку законів, які безпосередньо стосуються соціальної політики, наприклад : закон «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про обмеження монополізму та неприпустимість несумлінної конкуренції у підприємницькій діяльності», «Про коригування рівня пенсій», «Про сприяння соціальному становленню й розвитку молоді в Україні» тощо.

Проблеми соціальної політики у сучасній Україні :

- відміна системи субсидованого житлового фонду та комунальних послуг і підвищення видатків на комунальні послуги;

- раціоналізація і спрощення існуючої системи пільг;

- зменшення видатків на розподіл і доставку допомоги з метою підвищення рентабельності системи;

- впровадження цільового стимулювання витрат на допомогу тим, хто її найбільше потребує, зокрема на пільги для дітей та пенсіонерів;

- реформа пенсійного забезпечення;

- підвищення межі пенсійного віку;

- відміна вікових пільг;

- ліквідація прихованого безробіття;

- визначення шляху суттєвого підвищення вартості національної робочої сили;

- поєднання політики економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою;

- підвищення платоспроможного попиту населення;

- посилення мотивації праці.

36.Політичні технології: суть і особливості реалізації.

Політичні технології – сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату. Політичні технології мають свої особливості, механізми дії та впливу на окремих громадян та спільноти. Важливо, хто і з якою метою їх використовує, наскільки моральними є дії, вчинки суб'єктів політичного процесу.

Політичні технології поділяються на загальні (стосуються інтересів багатьох суб'єктів політичного процесу) та індивідуальні (притаманні окремим суб'єктам політики).

Серед загальних найпоширеніші технології завоювання (виборчий процес як комплекс спеціальних технологій) та утримання влади.

Індивідуальні технології використовують окремі політики в процесі своєї політичної діяльності. Вони пов'язані із завоюванням популярності, умінням контактувати з громадянами (виборцями, членами певної партії, об'єднання тощо), майстерністю дискутувати, виголошувати промови, вести мітинги, збори, вдосконалювати власний імідж тощо. До найпоширеніших індивідуальних політичних технологій належать:1)публічні виступи;2)участь у бесідах, дискусіях, розв'язанні конфліктів;3)прогнозування політичної діяльності;4)виступи на радіо, телебаченні;5)підготовка матеріалів для друкованих засобів масової інформації тощо. Кожна технологія має свої особливості, завдяки яким створюється певний імідж політика, його авторитет і популярність, формується і збагачується досвід політичної діяльності. В індивідуальних політичних технологіях домінують індивідуальні риси особистості політика. Саме на них відповідно акцентують в інтересах політика.

Серед найзагальніших і найпоширеніших є технології прийняття політичного рішення і технології виборчих кампаній.

Технологія прийняття політичного рішення — процес реалізації політичної мети на основі накопиченої інформації. Кожне політичне рішення є невід'ємним елементом політичного процесу, результатом попередніх дій. Іншими словами, це своєрідний процес, за якого накопичена інформація, розвиваючись, перетворюється на відповідні спонукальні акти (вказівки, розпорядження, накази тощо). Політичні рішення є елементом політичного процесу і не можуть існувати статично.

Відповідно до виборчої системи (мажоритарна, пропорційна, змішана, куріальна), суб'єкти політики обирають певні виборчі технології.

Виборчі технології — сукупність політико-організаційних, інформаційних, пропагандистських та інших дій з метою приведення до влади певного політика, групи політиків, політичної організації чи їх об'єднання. Здебільшого починаються вони з формування команди кандидата або іншого суб'єкта політичного процесу. Команда кандидата на виборах — це групи політичного аналізу, по роботі із засобами масової інформації, підготовки і поширення матеріалів, організації масових заходів, “швидкого реагування”. Кожна з груп, маючи конкретні функції, взаємодіє з іншими, працюючи на єдину програму і мету.

Існують технології підготовки і виступу перед аудиторією (виборцями), у засобах масової інформації, участі в дискусіях, дебатах тощо. Готуючись, наприклад, до виступу на телебаченні, насамперед слід мати загальне уявлення про конкретну назву, жанр (інформаційна програма, дебати, дискусія, телеінтерв'ю), сценарій, регламент, режим передачі (прямий ефір, запис), склад учасників.

Найчастіше стратегію виборчої кампанії вибудовують так, щоб підтвердити причетність кандидата до політичної сили, партії, блоку, владної структури, авторитетного лідера; створити певний ідеологічний контраст з іншими кандидатами, сформувати його позитивний імідж на тлі конкурентів, зробити ставку на відповідні суспільно-політичні структури, засоби масової інформації.

До політичних технологій належить політичне прогнозування – обов’язкова умова успішної політичної діяльності, вироблення політичного прогнозу, думки про майбутнє в політичному процесі, спеціальне наукове дослідження перспектив розвитку політичного життя, його процесів, подій, явищ. Від політичного прогнозування залежить ефективність політичної діяльності. Політичний прогноз здійснюється на основі економічного прогнозу і водночас на основі врахування дії специфічних законів функціонування і розвитку політичної надбудови, яка є відносно самостійною і здійснює зворотний вплив на економічні процеси., що відбуваються у суспільстві.

Наступна політична технологія – політичний менеджмент. Це специфічна професійна діяльність, спрямована на наукову організацію парці, на узгодження інтересів усіх, хто бере у цьому процесі участь.

До політичних технологій відносять політичний маркетинг – важлива функція політичного менеджменту. Він складається з вивчення особливостей функціонування ринку влади в суспільстві, виборчої інженерії та політичного рекламування. Його головним завданням є вивчення своєрідного попиту на політичну продукцію з метою найефективніше забезпечити політичні інтереси різноманітних соціальних верств і груп, особливо в процесі політичної боротьби за владу. Політичний маркетинг вивчає уявлення людей про політика, організацію чи ідею, визначає характеристики ідеального образу, що панує в масовій свідомості; планує та втілює в життя конкурентоспроможну програму дій, розраховану на завоювання розуміння у народу та активну підтримку ним політичного лідера, організації чи ідеї.

Ще однією політичною технологією є політична іміджологія. Вона полягає у наступному. Одним із важливих аспектів загального сприйняття і оцінки політичного лідера чи організації є враження, яке цей лідер чи організація створює, тобто її імідж(образ). Імідж – це подання зовнішньої форми якогось об’єкта чи особи. Це уявлення про людину чи інститут, яке цілеспрямовано формується в масовій свідомості за допомогою ЗМІ, реклами або пропаганди. До елементів іміджу належать: уявлення про себе, думки і оцінки оточуючих, характеристика якостей, що подається ЗМІ, емоційні стереотипи, що склалися. Чинників формування політичного іміджу відносять об’єктивні обставини, суб’єктивні чинники, зміст і стиль діяльності, харизматичність образу,використання психології, політології, соціології тощо. Щодо особливостей реалізації цієї політичної технології, то образ лідера має створюватись в масовій свідомості і мати характер емоційно забарвленого стереотипу; формування іміджу відбувається стихійно, внаслідок спеціалізованих дій(застосування технологій в галузі політичної психології, реклами, соціології тощо). Імідж має відображати соціальні очікування певних соціальних груп. Суб’єкт політичної діяльності має уловити ці очікування і втілити їх у гаслах,закликах,діях. В іміджі з’єднуються два начала: те, що є насправді, і те, яким політика чи організацію уявляють. Часто останнє може виявитися сильнішим. У цьому разі можливий образ, далекий від реального прототипу. Створений образ має бути достовірним,бо якщо він не користуватиметься довірою людей, то відповідно, не зможе досягнути своєї мети

37. Економічні функції держави в умовах ринкової економіки.

Економічні функції держави в ринковому господарстві визначаються неспроможністю ринку в реалізації суспільно значимих проблем.

Реалізація функцій регулювання економіки здійснюється за допомогою адміністративних та економічних методів. Адміністративні методи, як правило, обмежені і використовуються переважно в екстремальних обставинах – в період війн, природних катаклізмів тощо, рідше – в умовах кризового розвитку економіки. Адміністративним методом розподіляють дефіцитні ресурси по галузях і підприємствах, регулюють ціни і заробітну плату, здійснюють антимонопольне законодавство.

У звичайних умовах уряд здійснює свої функції регулювання економічними методами. Найважливіша функція державного регулювання ринкової економіки – підтримка конкурентного середовища, забезпечення необхідних умов для функціонування ринкового механізму. Регулювання ринкових відносин сприяє ефективності ринкового господарства.

Держава вживає обмежувальних заходів щодо монополій, олігополій, чистих монополій, бо діяльність таких моделей недосконалої конкуренції суттєво підриває ринок. До основних економічних функцій держави належать такі:

1)Функція держави у розробці та організації здійснення та дотримання господарського законодавства. Вона важлива для країн, що здійснюють перехід від командної економіки до ринкової. У центрально керованій системі питання господарського розвитку зважувалися не на основі права, а відповідно до рішень чиновників партійно-державного апарату. Ринок – система договірна. Однак, навіть в умовах укладання угоди договірна система може торкатися інтересів третіх осіб. Умови укладання контрактів, права власності та ін. суворо регламентуються правовими законами.

2)Функція визначення пріоритетів макроекономічного розвитку пов’язана з тим, що початком державної економічної політики є визначення її мети. Уряд здійснює заходи, здатні згладжувати коливання економічної кон’юнктури, впливати на темпи розвитку економіки. Пріоритетні заходи сприяють підтримці макроекономічної збалансованості, стабілізації розвитку різних галузей економіки.

3)Держава відіграє важливу роль у стабілізації економіки через фіскальну і грошово-кредитну політику. Проведення фіскальної політики включає оподаткування та державні витрати, з допомогою яких уряд впливає на рівень економічної активності, темпи зростання випуску продукції, підвищення продуктивності праці, економії сировини та трудових ресурсів.

4)Стабільне економічне зростання забезпечує та економіка, що здатна освоювати новітні досягнення науково-технічного прогресу. У ринковій економіці забезпечення стратегічних проривів і освоєння нових проявів науково-технічного прогресу вимагає протекціоністських заходів з боку уряду. Лише держава може здійснити великі інвестиційні проекти в галузі з неясними перспективами попиту, стимулювати підприємства, здатні освоювати інновації. Особливо важлива політика уряду в генерації нових знань. А це вимагає інтенсивного розвитку освіти і науки. Уряд субсидує різні програми підтримки науки й освіти за рахунок засобів державного і місцевого бюджетів.

5)Одна з важливих функцій – фінансування суспільних благ і послуг, гасіння негативних зовнішніх ефектів. На відміну від приватного блага, суспільне благо доступне усім без усякої плати. Надаючи безкоштовно суспільні блага (напр., безкоштовна освіта, безкоштовна охорона здоров`я), держава несе чималі витрати. Тому визнаючи ті чи інші види суспільного блага, їх обсяг, урядові структури аналізують з погляду «витрати – вигоди». Такий аналіз торкається величезного числа людей, тому є менш точним, аніж при виробництві приватного блага.

6)Найважливіша економічна функція держави – реалізація соціальних цінностей пов’язана з попередньою функцією. Але вона має і самостійне значення. Відчутна недосконалість ринку виявляється в соціальній сфері. Ринок є найдосконалішим механізмом формування доходів, у тому числі і заробітної плати. Але оскільки якість праці різна(неоднаковий рівень освіти, професійної підготовки), то зарплата одних робить заможними або забезпеченими, інших – бідними або відкидає за межу бідності.

Участь держави у процесі розподілу прибутку породжує суперечності. З одного боку, реалізація волі вибору обумовлює значну диференціацію доходів, з іншого боку – втручання держави в постійний процес розподілу прибутків деформує поводження ринкових суб’єктів, знижує ефективність використання ринкових ресурсів.

Держава проводить динамічну політику регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Ця політика включає широкий спектр заходів, спрямованих на активну участь національного капіталу в міжнародному поділі праці, формуванні та розширенні зовнішньоекономічних зв’язків, що зміцнюють зовнішньоекономічний потенціал країни.

Винятково важливий об’єкт державної політики – валютне регулювання, яке включає встановлення валютного курсу, умови обігу національної воліти у своїй країні, систему міжнародних валютних розрахунків і платежів.

38. Проблеми соціальної політики у сучасній Україні.

У широкому розумінні соціальна політика – система цілеспрямованої діяльності суб'єктів, що сформувалася у суспільстві на певному етапі його розвитку, здійснюється на основі певних принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального функціонування та розвитку соціальних відносин.

У вузькому розумінні соціальна політика – цілеспрямована діяльність, що має за мету здійснення соціального захисту, створення умов для формування безпечного соціального середовища людини.

Для України, як і для інших пострадянських держав, виникли труднощі у формуванні соціальної політики через те що: 1) на відміну від східноєвропейських країн, що стали на шлях модернізації, маючи елементи ринку, ми не мали ні приватної власності, ні біржі, ні цінних паперів, ні людей, які б мали навички діяльності за умов ринкової економіки, 2) представники «колишньої» влади ще мали достатній вплив у сфері політичного та економічного життя й гальмували перехід до ринку.

Концепція соціального забезпечення населення України була ухвалена Верховною Радою України 21 грудня 1993 року. За роки незалежності Верховна рада ухвалила низку законів, які безпосередньо стосуються соціальної політики, наприклад : закон «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про обмеження монополізму та неприпустимість несумлінної конкуренції у підприємницькій діяльності», «Про коригування рівня пенсій», «Про сприяння соціальному становленню й розвитку молоді в Україні» тощо.

Проблеми соціальної політики у сучасній Україні :

1)відміна системи субсидованого житлового фонду та комунальних послуг і підвищення видатків на комунальні послуги;

2)раціоналізація і спрощення існуючої системи пільг;

3)зменшення видатків на розподіл і доставку допомоги з метою підвищення рентабельності системи;

4)впровадження цільового стимулювання витрат на допомогу тим, хто її найбільше потребує, зокрема на пільги для дітей та пенсіонерів;

5)реформа пенсійного забезпечення;

6)підвищення межі пенсійного віку;

7)відміна вікових пільг;

8)ліквідація прихованого безробіття;

9)визначення шляху суттєвого підвищення вартості національної робочої сили;

10)поєднання політики економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою;

11)підвищення платоспроможного попиту населення;

12)посилення мотивації праці.

39. Доктрина державного суверенітету у працях Ж.Бодена, Т.Гоббса, та народного суверенітету Ж.Ж.Руссо.

За Ж.Боденом держава - управління спільним у множинності сімей, яке здійснюється суверенною державою на основі права. Осередок держави - сім'я (домогосподарство), за статусом глава сім'ї є прообразом і відображенням державної влади. Вища мета держави полягає у тому, щоб, гарантуючи мир у спільності й захищаючи її від зовнішнього нападу, піклуватися про істинне щастя кожного індивіду. Не повинно біти ні яких виступів проти держави, бо вона суверенна. Головним здобутком Ж.Бодена була розробка теорії державного суверенітету. Суверенітет він розуміє як абсолютну, постійну й неподільну владу. Абсолютним суверенітет буде тільки тоді, коли суверенна влада не знатиме ніяких обмежень для вияву своєї могутності. Про постійність суверенітету можна говорити тоді, коли влада існує незмінно невизначено тривалий час. Суверенна влада неподільна, коли вона ні з ким не ділить своїх прерогатив; не існує таких органів, які б стояли над чи поряд із суверенною владою. П’ять основних ознак суверенітету: 1)видання законів, обов’язкових для усіх, 2)вирішення питань війни і миру, 3)призначення посадових осіб, 4)дія як суду в останній інстанції, 5)помилування. Суверенітет є абсолютним лише у сфері діяльності державної влади, він не поширюється на явища, зумовлені природними та божественними законами, приватною власністю. Ж.Боден віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній, монархії. Найкращою є держава, в якій суверенітет належить монархові, а управління носить демократичний та аристократичний характер. Така держава за Бодяном носить назву королівська монархія.

Томас Гоббс свої політичні погляди виклав у трактаті «Про громадянина»(1642) та книзі «Левіафан, або Матерія, форма влади держави церковної та громадянської»(1651). Гоббс відкидає ідею божественного походження суспільства, його політичні та правові погляди спираються на теорію природничого права та договірне походження політичної влади і держави. Природним людським станом є «війна всіх проти всіх», зумовлена потребами людини, які породжують суперництво, недовіру, ненависть, ворожість тощо. Тому у природному стані люди не можуть зберегти мир і стають перед загрозою взаємознищення. В інтересах загального добробуту та миру люди мають відмовитися від своїх політичних прав та передати їх державі, тим самим обмежуючи свою свободу. Державу Гоббс визначає як «єдину особу», воля якої концентрує в собі ніби волю всіх. Верховним сувереном може бути і «зібрання осіб», головне, щоб влада була абсолютною, єдиною і неподільною. Така концепція виключає будь-яку форму контролю над верховною владою з боку суспільства. Суверенові належать усі види влади, він не підлягає суду, стоїть вище законів, адже всі вони встановлені ним самим. Ефективною формою держави вважається абсолютна монархія. Гоббс не відрізняє поняття держава, уряд…, ототожнюючи їх як носіїв суверена, тому, що народ передає їм свою суверенність і вони виступають виразниками державної волі, а, отже, і волі суспільства.

Жан-Жак Руссо на перше місце ставить суспільство, його інтереси і потреби. У праці «Про суспільний договір, або принципи політичного права»(1762) він запропонував радикально-демократичний варіант договірної концепції походження суспільства і держави. Суспільство як «моральне, і колективне ціле» стає джерелом і носієм будь-якої влади. Якщо інтереси окремого індивіда розходяться із суспільними, він повинен підкоритися волі більшості. Для Руссо народний суверенітет стає перш за все виразом загальної волі , яка принципово не може бути поділеною або прередорученою будь-кому (заперечення принципу розподілу влади і депутатського представництва). Носієм суверенітету виступає «колективна істота», яка ні ким не може бути представлена(не прийняття представницьких форм правління). Народні депутати не виступають представниками народу, вони є лише народними комісарами, які нічого не можуть ухвалювати без згоди народу. Заперечується принцип розподілу влади, бо «воля або є загальною, або нею не є». Руссо пропонує систему послідовного народоправства, де прийняття законів повинно спиратися на безпосереднє і загальне народне волевиявлення шляхом референдуму(плебісциту). Адже кожен громадянин володіє часточкою суверенітету. Уряд не є самостійним і виконує лише волю суспільства. Держава постає посередником між панівною волею суспільства та окремою особою(радикально-демократична парадигма влади).

40. Принцип розподілу влади у Конституції України 1996 р., 2004 р. (Закон №2222) та за законом про Кабінет Міністрів (2007 р.).

Зміни і доповнення у Конституцію України були внесені у 2004 році під впливом політичної реформи, сутність якої полягає у переході політичного устрою України від президентсько –парламентської форми правління до парламентсько – президентської. Головна суть розподілу державної влади на законодавчу (Верховна Рада), виконавчу (Кабінет Міністрів) та судову не змінилася, але відбувся перерозподіл частини повноважень. Ми вважаємо, що ці зміни повноважень доцільно буде розглянути у формі порівняльної таблиці.

Конституція України 1996 р. Закон «Про прийняття Конституції України і введення її в дію». Конституція України зі змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 р. №2222 - ІV

- народні депутати України обираються строком на 4 роки.

- Верховна Рада(ВР) надає згоду на призначення Президентом Прем’єр-міністра Укр.

- персональний склад кабінету міністрів призначається Президентом за поданням Прем’єр-міністра.

- Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний ВР.

- Кабінет Міністрів у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента.

- Кабінет Міністрів складає повноваження перед новообраним Президентом.

- У разі дострокового припинення повноважень Президента, виконання його обов’язків покладається на Прем’єр-міністра.

- Президент має право вето щодо прийнятих ВР законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд до ВР.

- Президент може скасовувати акти Кабінету Міністрів.

- Президент призначає на посади та звільняє за згодою ВР Голову Антимонопольного комітету Укр., Голову Фонду державного майна Укр., Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення Укр.

- Право законодавчої ініціативи у ВР належить Президентові, народним депутатам Укр., Кабінету Міністрів та Національному банку України. - на 5 років.

- Президент вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій кандидатуру Прем’єр-міністра. За поданням Президента ВР призначає Прем’єр-міністра, Міністра оборони, Міністра закордонних справ.

- за поданням Прем’єр-міністра ВР призначає інших членів Кабінету Міністрів.

- Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і ВР та підконтрольний і підзвітний ВР.

- Кабінет Міністрів керується Конституцією і законами України, актами Президента та постановами ВР.

- Кабінет Міністрів складає повноваження перед новообраною ВР.

- У разі дострокового припинення повноважень Президента, виконання його обов’язків покладається на Голову ВР.

- Президент не має право вето щодо законів про внесення змін до Конституції.

- Президент має право зупиняти дію актів Кабінету Міністрів з мотивів невідповідності Конституції.

- за поданням Прем’єр-міністра ВР призначає Голову Антимонопольного комітету Укр., Голову Фонду державного майна Укр., Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення Укр.

- те саме без Національного банку.

- до повноважень ВР додалося право на встановлення державних символів Укр.

Затвердження законом Конституції Автономної Республіки Крим, змін до неї.

Отже, ми можемо побачити, що в результаті реформи правління фактично переходить до парламенту, дії Кабінету Міністрів контролюються Верховною Радою, Президент залишається гарантом конституції та втрачає велику кількість прав.

41. Політичне лідерство в Україні : типи лідерства та специфіка їхнього впливу.

Лідер – особа, що здатна впливати на інших з метою інтеграції їх діяльності, яка спрямована на реалізацію інтересів співтовариства. Але це визначення не висвітлює всіх аспектів поняття політичного лідерства. Кінцевою метою кожного політичного лідера є влада. Розглянемо деякі положення, яким бажано відповідати справжньому лідерові : 1)лідер має співпрацювати із соціумом (враховувати політичні настрої, соціальні орієнтації, громадську думку); 2)політичний лідер має відбивати мету і засіб політики (компетентність); 3)не допускати популізму; 4)презумпція доброти; 5)лідер завжди має відбивати інтереси своїх підлеглих; 6)здатність йти на компроміси; 7)інноваційність підходів; 8)вірність обіцянкам. Але, на жаль, у реальній дійсності у ролі політичних лідерів часто опиняються особи, діяльність яких не відповідає вищезазначеним побажанням. Існує соціально-політичне дослідження, головне завдання якого полягає у з'ясуванні факторів того, як і чому особи, які зовсім не мають якостей політичного лідера, опиняються саме у цій ролі і яким чином вони її виконують. Лідерство трактують з трьох аспектів : 1) лідерство як вплив особистого авторитету лідера на свідомість і поведінку певної спільноти людей; 2) лідер як підприємець; 3) лідер як символ. Класифікацію політичних лідерів можна будувати на основі різних критеріїв. У сучасній науковій літературі часто ведуть мову про лідерство авторитарне (одноосібне та наказове управління, засноване на загрозі застосування сили); демократичне (тенденція до колективного управління); ліберальне (відстороненість керівника від управління). Можна виділяти лідерів формальних (лідерство, що пов’язане зі встановленими правилами призначення керівника) та неформальних (на базі особистих взаємин. Розмежування груп лідерів може залежати від масштабів діяльності або від конкретних форм політичної участі лідера тощо. За змістом діяльності політичних лідерів поділяють на лідерів – натхненників, лідерів – виконавців та лідерів, які водночас є і виконавцями, і організаторами. За характером діяльності лідери поділяються на універсальних (постійно виявляють лідерські якості) та ситуативних. У політико – соціологічній інтерпретації типології політичного лідерства одною з основоположних є класифікація М.Вебера, де він виділяє три типи політичного лідерства : 1) традиційне (лідери головним чином до індустріальних суспільств, влада тримається на законі, традиціях); 2) раціонально – легальне (керівники обираються законно і демократично, шляхом свідомого вибору людей); 3) харизматичне (базується на вірі людей у надзвичайні якості керівника). До цих трьох типів лідерів можна додати ще такі : 4) лідер-прапороносець (притаманне власне бачення дійсності, прагнення до кардинального перетворення існуючої політичної системи); 5) лідер-конивояжер або службовець (прагне постійно виступати у ролі виразника інтересів виборців); 6) пожежник (реагують на події, вже породжені конкретною ситуацією); 7) революціонер; 8) реакціонер; 9)громадовець; 10) начальник; 11) некрофіл (несе смерть); 12) біофіл (несе життя); 13)донкіхот.

В Україні змішана форма правління і лідер країни не поєднує у своїй особі функції президента і прем’єра. В країні немає партії, яка б однозначно претендувала на лідерство, а політична система функціонує в змішаному режимі. У суспільстві дуже повільно утверджується національно – державна ідеологія, превалюють відносини конфлікту. У зв’язку з цими проблемами постає закономірне питання про тип політичного лідера, який здатен стати гарантом творчого відродження країни. Вище була наведена значна кількість типів політичного лідера, але реалії нашої країни вимагають конкретизації і виведення такого типу, який би був оптимальним саме для сучасної України. В умовах гетерогенної політичної культури та ідеолого – ціннісної поляризації можтива поява таких лідерів (формальних і неформальних) : 1)«державник» - орієнтований на національно - державні цінності, створює передумови для нормальної взаємодії «громадянське суспільство – держава»; 2)«інтегратор» - антипод «державника», вбачає у створенні «слов’янської федерації» оптимум інтегрального зв’язку трьох слов’янських народів. Досить далекий від ідеології національно – суверенного державного будівництва; 3)«миротворець» - у внутрішній політиці прагне досягти макроконсенсусу, але через обмеженість у ресурсах може досягти своєї мети лише в незначному соціальному просторі; 4)«жорсткий адміністратор» - діє у рамках закону, але його рішення не обговорюються. Суспільством цінується за адміністративний педантизм; 5)«молодий радикал» - не прагне докорінних змін усіх політичних та економічних структур, але настроєний на рішучі зрушення в окремих ланках політико-економічного механізму країни; 6)«обережний прагматик» - послідовно і комплексно впроваджує зважену політику, готує ґрунт для наступних реформ; 7)«реформатор» - вищій тип лідерства, за методологією політичної дії він є центристом і йде на ситуаційне блокування зі всіма силами, які зацікавлені у стабільності суспільства; 8)«апологет соціалізму» - його суспільний ідеал є однозначним, жорстко пов’язаний зі своїми виборцями та партією, тому його політичний діапазон обмежений.

42. Ефект майдану і політична система України після кризи 2004 та 2007 р.

1)Помаранчева революція розкинула Україну на два антагоністичних табори.

1) спрацьовує певним чином ефект "зарахування"

органи влади протягом минулого року стали набагато відкритішими та відповідальнішими.

2) впровадження принципу політичної відповідальності й зростання ролі інститутів громадянського суспільства.

Стратегічними пріоритетами цієї є:

• розвиток парламентаризму і його інституційної основи - партійної системи;

• формування сильної виконавчої влади, побудованої на принципах політичної відповідальності;

• розширення можливостей впливу громадянського суспільства на формування і діяльність органів влади;

• забезпечення політичної нейтральності та професійності державної служби;

• подолання корупції;

• створення умов для розвитку повноцінного місцевого самоврядування.

Пітична система України – сукупність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов’язаних із формуванням і здійсненням влади та управлінням суспільством в Україні. Складовими елементами політичної системи є: політичні відносини між суб’єктами системи, політична діяльність, політична організація суспільства, політична свідомість і політична культура, політичні і правові норми, закріплені в законодавстві, ЗМІ.

Розвиток парламентаризму

підвищення ролі політичних партій, парламентської більшості у Верховній Раді України та коаліційного уряду. У зв’язку з цим особливої уваги вимагають такі проблеми:

• розвиток партійної системи України;

• утворення парламентської більшості та формування коаліційного уряду;

• правове унормування діяльності парламентської опозиції;

• організація ефективної роботи законодавчого органу.

Розширення повноважень парламенту, розвиток партійної системи.

Насамперед йдеться про перерозподіл повноважень на користь Верховної Ради України та значне послаблення повноважень Кабінету Міністрів. Суперечливим є визначення процедури формування Уряду. Прем’єр-міністр України практично усунений від формування персонального складу Уряду. Зберігається і подвійна відповідальність голів місцевих адміністрацій.

Не сприятиме демократизації української держави збільшення терміну повноважень Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування до 5 років. Ця норма суттєво зменшує можливості впливу громадян на представницькі органи влади, обрані за партійними списками, що є неприйнятним у час реформ та прискореного розвитку суспільства.

Порушує права і свободи людини, не відповідає сучасній практиці представницької демократії запровадження імперативного мандата народного депутата, який передбачає можливість позбавлення його повноважень за рішенням партійного органу. Ця норма не гарантує підвищення ефективності роботи Верховної Ради України та дотримання депутатами фракційної дисципліни.

Сьогодні основними напрямами трансформації політичної системи України є:

- перерозподіл повноважень між парламентом і Президентом; зміна статусу, механізмів формування та засад діяльності Уряду;

- запровадження пропорційної системи виборів до Верховної Ради;

- децентралізація влади та запровадження трирівневої системи адміністративно-державного устрою;

- свобода слова і вільний розвиток засобів масової інформації.

Зміни до Конституції, що набули чинності з 2006 р., визначили новий статус Президента України. Вони зменшили обсяг його повноважень, передусім у сфері формування і діяльності виконавчої влади. Водночас Глава держави отримав дієві важелі впливу на діяльність Верховної Ради України.

Стратегічними пріоритетами цієї реформи є:

- розвиток парламентаризму і його інституційної основи - партійної системи;

- формування сильної виконавчої влади, побудованої на принципах політичної відповідальності;

- розширення можливостей впливу громадянського суспільства на формування і діяльність органів влади;

- забезпечення політичної нейтральності та професійності державної служби;

- подолання корупції;

- створення умов для розвитку повноцінного місцевого самоврядування.

Перехід до парламентсько-президентської форми правління означає підвищення ролі політичних партій, парламентської більшості у Верховній Раді України та коаліційного уряду.

Перехід до пропорційної системи виборів має стимулювати формування в Україні потужних політичних партій, зорієнтованих на довгострокову політичну перспективу, на формування стійкої електоральної бази, популярність у загальнонаціональному масштабі, а зрештою - на утвердження принципу політичної відповідальності партій.

Закріплення за Президентом України права призначати тимчасовий уряд або ініціювати розпуск Верховної Ради у разі парламентсько-урядової кризи.

Принциповою умовою є розмежування політичних і адміністративних функцій у структурах виконавчої влади.

Сьогодні українська політична система становить собою химерну суміш радянської влади, парламентської республіки і президентського правління. Нині всі ці фрагменти політичної системи "працюють" один проти одного, найсерйознішим чином ослаблюючи політичні потенціали українського суспільства.

Всезагальна захопленість політикою, формування нових форм громадянської активності,

пошук нової національної ідеї. Відбулися радикальні трансформації у суспільній свідомості, докорінно змінилися ментально--ціннісні установки людей. Помаранчева революція започаткувала нові критерії суспільної свідомості, закладаючи в її основу такі моральні цінності, як гідність, честь і свободу особистості, прозорість та демократизм влади, її вірність українському народу і Господу Богу.

Із глибинних психологічних позицій феномен Майдану включав істинний Майдан, постмайдан-ний ефект та постмайданний синдром. Постмайданний ефект також мав ознаки вчинків, але вже на індивідуальному рівні. Такий підхід може стати підґрунтям для формування національної ідеї як реалізації найвищого призначення через виконання справи життя, що має включати такі базові етапи (рівні) реалізації.

Майдан» розділив людей на «кращих» представників нації, душами і умами яких опанували правдивість, соборність, духовність (таких виявилося небагато) і «інших», які прагнули лише до егоцентричного задоволення власних потреб (таких виявилося значно більше).

Українська революція за своєю суттю та виборюваними фундаментальними цінностями майже тотожна з Американською (1776 р.) чи Французькою (1789 р.), вона започаткувала епохальні суспільно-політичні зміни в Україні, які можна порівняти лише з подіями літа 1648 року, коли вся нація повстала під проводом Б. Хмельницького, чи осені 1917 року, коли українці об'єдналися навколо Центральної ради [5].

43. Особистість як суб'єкт і об'єкт політичної діяльності. Типологія особистостей за рівнем політичної активності.

Особистість – це людина зі своїми індивідуально вираженими й соціально зумовленими рисами. Як особистість людина виступає тільки тоді, коли починає розуміти свої соціальні функції, усвідомлює себе як суб'єкта історичного процесу. Поняття особистість (особа) надає змогу розглядати людину як члена тих чи інших соціальних і політичних спільностей, суб’єкта та об’єкта політичних відносин. Об’єктом політичної діяльності людина виступає у повсякденному житті, бо кожен зазнає впливів певних законів та обмежень. З іншого боку кожен пересічний громадянин може виконувати функцію суб’єкта політики своєю участю у виборах, референдумах або різних політичних спільностях. Значення особи як суб’єкта політики виявляється на соціальному, інституціональному та персоніфікованому рівнях. Кожна особа перед усім є членом якихось соціальних спільностей, це впливає на її політичну поведінку. Глибинні ж мотиви політичної поведінки пов’язані з класовою та професійною приналежністю особи. Щоб задовольнити свої соціальні інтереси особа стає членом певних політичних чи громадських об’єднань, рухів. Коли особа бере участь у їх діяльності, вона виступає суб’єктом політики на інституціональному рівні. Персоніфікований рівень виявляється у тому, що , виступаючи як рядовий член або лідер політичної організації, чи просто як виборець, особа проявляє себе одночасно як конкретний індивід та безпосередній суб’єкт політичної діяльності. Політична активність наголошує на спрямованості політичної діяльності на вдосконалення або зміну політичного або соціально – економічного порядку, політичних інститутів. На індивідуальному рівні політична активність – сукупність тих форм життєдіяльності особистості, в яких виявляється її прагнення брати активну участь у політичному житті країни, вдосконалювати свої політичні права та інтереси. Залежно від ступеня участі особистості у здійсненні влади М.Вебер розрізнював три типи політичної поведінки : 1) Політики за випадком. Більшість громадян, заняття політичними проблемами для яких не є постійним. До політичного процесу вони включаються лише під час виборів або обговорення політичних питань на різноманітних зборах тощо; 2) Політики за сумісництвом. Для таких осіб політика не є першочерговою справою їхнього життя, вони ведуть політичну діяльність у разі необхідності; 3) Політики за професією. Для них політика є основною професією, джерелом прибутку. Такі особи постійно працюють у політичних організаціях. Польські дослідники впровадили типологію політичної поведінки, де вони виділяють два основні типи : відкритий (політична дія; можуть виконуватися ролі громадянина, професійного політика, політичного лідера) та закритий (політична бездіяльність; може виявлятися у формах політичної виключності, політичної апатії, політичного бойкоту). Залежно від ступеня активності політичної поведінки як колективної дії виділяють такі групи : 1) Лідери – виступають на чолі політичних організацій ті різноманітних рухів, працюють над досягненням накреслених цілей; 2) Послідовники – підтримують програму лідера як таку, що відповідає їхнім власним інтересам. Причому політична поведінка характеризується різним ступенем активності; 3) Активісти – посередники між лідерами і послідовниками. Виконують організаторські функції, надають лідерам інформацію про політичний рух; 4) Лідери думки – здійснюють інтелектуальний вплив на політичне життя (журналісти, поети, актори…)

44. Критерії демократії К. Поппера. Типи демократії.

Карл Поппер – австрійський і англійський філософ, який у праці "Відкрите суспільство і його вороги" (1945) намагався довести, що джерела тоталітаризму ґрунтуються на 2-х доктринах: „історизму”, що розглядає суспільний розвиток як необхідну і послідовну зміну історичних етапів, і „утопізму”, в якому передбачається створення ідеальної моделі суспільства через радикальну трансформацію старого порядку (носії цих доктрин – Платон, Гегель, Маркс). Поняття „відкрите суспільство” включало афінську демократію і сучасні демократичні держави з такими ознаками: критицизм, індивідуалізм, раціоналізм, демократична форма правління. „Закрите суспільство” має полярні ознаки: догматизм, колективізм, магізм, авторитарне правління. Концепція „відкритого суспільства” – осмислення проблеми співвідношення демократії й тоталітаризму. На його думку, західна демократія, атрибутом якої є вибори, референдуми, тобто сфера індивідуальних рішень, що постійно розширюються, - це перехідна форма на шляху до „відкритого суспільства”. Хоча іноді ситуація може скластися таким чином, що, відстоюючи свою індивідуальну незалежність, людина наштовхується на зовнішній тиск. Після цього у неї з’являється бажання звільнитися від особистої відповідальності, змінити її на групову чи колективну. Це веде до відродження „закритого суспільства”, яке характеризується тотальною безвідповідальністю індивідів, тиранією сильної особи, яка контролює інтереси і політичні переконання (теорія Маркса). Різниця між демократією і тиранією полягає в тому, що інститути 1-ї забезпечують зміни уряду мирним шляхом, а 2-ї – шляхом насильства. Тому Поппер пропонує на місце питання „хто повинен правити?”, поставити питання „як можна уникнути таких ситуацій, коли поганий правитель може заподіяти шкоду?”. Отже, принцип демократії полягає в тому, щоб створювати і розвивати установи, які дають змогу здійснювати громадський контроль за правителями, а якщо потрібно, то усувати їх. Один із можливих – створення двопартійної системи на зразок тієї, що існує в США. За такої системи партія, зазнавши поразки на виборах, починає критично переосмислювати свої цілі, реформувати ідеологію, шукати нові ідеї.

Отже, на думку Поппера, демократія є найкращою формою державного устрою. Вона виступає як захист свободи, але вона ніколи не здатна створити її. Держава повинна існувати заради вільного суспільства, а не навпаки. Попперівська концепція „відкритого суспільства” спрямована в інтересах розуму, справедливості, свободи, рівності тощо. Ми маємо стати ковалями власної долі, робити свою справу так добре, як тільки можливо, і визнавати свої помилки.

45. Класичні теорії політичних еліт (В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельс).

Політична еліта — самостій¬на, вища, відносно привілейована група людей, наділена особли¬вими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, по¬в'язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Представниками класичних теорій політичних еліт є:

В. Парето визначав еліту як групу, до якої належать найпродуктивніші та найздібніші в різних сферах діяль¬ності особи, які отримали «найвищий індекс» у своїй ді¬яльності. Соціальна система, за теорією Парето, прагне до рівноваги; ця рівновага не статична, а динамічна, її динаміка детермінується елітою — меншістю, яка пра¬вить. Виокремлення еліти — вихідний пункт теорії Па¬рето. Для цього він пропонував статистичний метод, за яким у кожній сфері діяльності людини можна встановити певний індекс, тобто найвищу і найнижчу оцінки діяль¬ності. Сукупність осіб, кожна з яких отримала у своїй сфері найвищу оцінку, Парето й називав елітою (за¬можні, талановиті, обдаровані). Для пояснення соціальної динаміки він сформулював теорію «циркуляції еліт», згідно з якою еліти виникають із ниж¬чих верств суспільства, в процесі боротьби піднімаються у вищі, там розширюють свій вплив, досягають розквіту, а потім перероджуються і, зрештою, зникають. Цей кру¬гообіг і є універсальним законом історії. Якості, необхід¬ні для одержання і утримання влади, змінюються протя¬гом історичного розвитку згідно з конкретною ситуацією. Парето вирізняв два головні типи еліти: леви, для яких характерний консерватизм, і лиси – майстри політич¬них комбінацій. За стабільної політичної системи доміну¬ють леви, у нестабільній ситуації — лиси.

Представником іншої теорії, що дістала назву організаційної, є Г. Моска, як і В.Парето, поділяв суспільство на мен¬шість, яка править, та більшість, якою правлять. Він ви¬значав еліту як політичне найактивнішу групу людей, зорієнтованих на здобуття та утвердження влади. Моска вважав, що основою суспільного розвитку є не економі¬ка, а політика. Правляча еліта концентрує у своїх руках керівництво державним механізмом, а тому має безпосередній вплив на економічну ситуацію в країні. З перехо¬дом від однієї історичної епохи до іншої змінюється склад правлячого класу, його структура, але він завжди існує, навіть більше — він визначає і формує політичний процес. Така організованість меншості — одна з умов її панування над більшістю. Ще одна умова – моральна вищість над керованою масою, що виправдовує владу меншості. Моска розрізняв два принципи правлячої мен¬шості: активний і ліберальний. Кожній епосі, на його думку, відповідає свій принцип, головне, щоб він діяв якомога ефективніше.

Р. Міхельс докладніше розглядає ті положення, що їх висунув, однак недостатньо розвинув Моска. Він згоден з тим, що контроль з боку еліти є можливим лише завдяки її організованості, але і робить висновок, що структура кожного організованого суспільства викликає необхідність в еліті. Міхельс сформулював гіпотетичний закон, який керує будь-якими соціальними організаціями – «залізний закон олігархії», – і перевірив його на європейських політичних партіях у роки перед Першою світовою війною. Міхельс строго не сформулював цього закону, але його зміст можна ви¬тлумачити в такий спосіб: у будь-якій організації, неза¬лежно від її масштабів, керівники стають необхідними для успіхів її діяльності та для її збереження. Він доводив, що будь-яка спіль¬на людська діяльність, сягаючи масштабу і складності, що можуть бути названі «організацією», вимагає певних професійних спеціальних знань і вмінь для того, щоб не бути зруйнованою чи зіпсованою. Контроль над ор¬ганізацією тоді неминуче потрапляє до рук невеликої групи людей, що мають такі знання й вміння, здатні ефективно керувати діяльністю цієї організації. Міхельс визнавав також роль психологічних факторів в утворенні еліт – апатія, підкорюваність, байдужість створюють ідеальні умови для тих небага¬тьох, хто хоче керувати і має для цього організаційні здібності. Хоча Міхельс обмежив свій аналіз життям політич¬них партій, закон олігархії, на його думку, може бути застосований до будь-яких організацій, у тому числі й до держави: певним гарантом демократії може бути суперництво олігархій.

46. Сучасні теоретичні уявлення про сутність і роль політичних еліт.

Сучасні теоретичні уявлення про суть еліт багатоманітні. Особливу групу серед них становлять концепції демократичного елітизму, або елітарної демократії. До цього напрямку належать представники, які намагалися довести сумісність демократії та елітизму, - концепції конкуруючих еліт Й.Шумпетера, відкритої еліти Г.Лассуела, рухливих еліт Н.Боббіо, різних можливостей К.Манхейма, вертикальної демократії Дж.Сарторі. Й.Шумпетер запропонував створити нову, більш реалістичну теорію демократії. Суть демократії у здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства. Значення електорату обмежується участю в оновленні та зміні еліт. Контроль виборців за елітами здійснюється шляхом відмови під час виборів. Отже, демократія – „правління народу” змінюється на „правління, схвалене народом”. На думку Дж.Сарторі, демократія передбачає еліту. Має горизонтальний (ґрунтується на принципах рівності і означає правління народу) і вертикальний (ґрунтується на принципах свободи і означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархію) виміри. Запропонував рефентну теорію еліт і 2 стислих, взаємодоповнюючих визначення демократії: демократія повинна являти собою: а)селективну (засновану на виборності, відборі, підборі) поліархію; б) поліархію за основою достоїнств.

Концепція множинності (плюралізму) еліт. (Даль )Автори цих концепцій заперечують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи й доводять наявність багатьох еліт: політичної, економічної, наукової, художньої, релігійної тощо. Вплив кожної обмежується сферою діяльності, не здатні домінувати у всіх сферах суспільного життя. Множинність еліт визначається суспільним поділом праці. Кожна з базисних соціальних груп формує свою еліту, яка відображає її інтереси, захищає цінності... За допомогою виборів, ЗМІ, референдумів тощо базисні групи контролюють еліти. Тому і обмежується дія відкритого Міхельсом „залізного закону олігархії” і забезпечується утримання еліт під впливом мас. У демократичній державі громадяни вільно можуть входити до складу еліт. У сучасному демократичному суспільстві влада розпорошена між багатоманітними суспільними групами та інститутами, які можуть впливати на прийняття політичних рішень. Тому головний суб’єкт політики – групи інтересів. Існує конкуренція еліт, яка упереджує формування єдиної пануючої елітарної групи.

Ліволіберальна концепція еліт Ч.Міллса, який стверджував, що в сучасних суспільствах владарює еліта. Система політичної влади США подав як піраміду: маса пасивного населення - > групові інтереси -> правлячі еліти. Можливість впливу мас на еліту за допомогою виборів тощо досить обмежена. Владарююча еліта – політична еліта, керівники великих корпорацій, вищих офіцерів та інтелектуалів, які їх підтримують, - єдина згуртована група, тому що заінтересована у збереженні свого привілейованого становища, близькі за соціальним статусом, рівнем освіти тощо. Вихідці з народу можуть увійти до еліти, лише обійнявши високі пости в суспільній ієрархії.

Партократична концепція еліт. Йдеться про авангардну партію робітничого класу, яка повинна його очолити у боротьбі за перемогу соціалістичної революції і побудови соціалізму і комунізму. Партія – носій комуністичної ідеології. Члени партії нового типу походять із неімущих верств суспільства (робітничий клас, найбідніше селянство). Політичне керівництво авангардної партії робітничого класу має всеосяжний характер і охоплює економіку, політику, культуру, вирішення кадрових питань, виховання людей тощо. Тому партія повинна бути згуртованою й мати жорстку ієрархічну структуру, за якою влада концентрується в руках вищого керівництва.

47. Согласно Конституции Украины:

Статья 103. Президент Украины избирается гражданами Украины на основе всеобщего, равного и прямого избирательного права путем тайного голосования сроком на пять лет.

Президентом Украины может быть избран гражданин Украины, достигший тридцати пяти лет, имеющий право голоса, проживающий на Украине в течение десяти последних перед днем выборов лет и владеющий государственным языком.

Одно и то же лицо не может быть Президентом Украины более двух сроков подряд.

Президент Украины не может иметь иной представительский мандат, занимать должность в органах государственной власти или в объединениях граждан, а также заниматься иной оплачиваемой либо предпринимательской деятельностью или входить в состав руководящего органа или наблюдательного совета предприятия, что имеет целью получение прибыли.

Очередные выборы Президента Украины проводятся в последнее воскресенье последнего месяца пятого года полномочий Президента Украины. В случае досрочного прекращения полномочий Президента Украины выборы Президента Украины проводятся в период девяноста дней со дня прекращения полномочий.

Порядок проведения выборов Президента Украины устанавливается законом.

23 июня 2009 года Верховная рада назначила выборы на 17 января 2010 года.

До этого в связи с разным толкованием Конституции Украины о дате проведения очередных президентских выборов, а также разными мнениями относительно даты вступления президента Украины в полномочия, существовало несколько возможных дат проведения очередных президентских выборов на Украине. Наиболее обсуждаемыми датами были: 25 октября, 27 декабря, 17 января, 24 января, 31 января. После того, как Конституционный суд Украины признал неконституционной принятую 1 апреля Верховной радой дату 25 октября 2009 года, наиболее вероятной датой проведения очередных президентских выборов, поддерживаемой действующим президентом, спикером парламента и другими влиятельными политиками, считалось 17 января 2010 года.

Предвыборная кампания началась за 3 месяца до выборов, 17 октября 2009 года. Неофициально она началась задолго до этого, но напрямую началась именно 17 октября. Согласно новому закону о выборах Президента, срок кампании был сокращён со 120 дней до 90.

Оценка наблюдателями первого тура.

Как заявил президент Парламентской ассамблеи ОБСЕ, специальный координатор миссии краткосрочных наблюдателей ОБСЕ Жоао Суареш «Эти выборы были очень хорошими. Это были высококачественные выборы». По его словам, нынешний избирательный процесс является «шагом вперед по сравнению с предыдущими выборами». При этом Суареш отметил, что избирательная кампания прошла спокойно и организованно, а опасения по поводу массовых фальсификаций не оправдались. Вместе с тем, в заявлении ОБСЕ сказано, что в законодательство в области избирательных процедур необходимо внести определенные поправки. Также представители организации обратили внимание на «необоснованные» обвинения некоторых политиков в масштабных фальсификациях, которые потрясли общественное доверие.

Наблюдатели от СНГ признали выборы на Украине демократичными, польские наблюдатели констатировали, что выборы соответствовали европейским стандартам. Аналогичного мнения придерживаются и эксперты ЕвропарламентаПо итогам повторного голосования избранным Президентом Украины является кандидат на пост Президента Украины Янукович Виктор Фёдорович, который получил большее, чем кандидат на пост Президента Украины Тимошенко Юлия Владимировна, количество голосов избирателей, которые принимали участие в голосовании.

16 февраля кандидат Тимошенко подала исковое заявление в Высший административный суд Украины об обжаловании результатов президентских выборов. Тимошенко полагала что для доказательства своих обвинений суд должен сравнить списки избирателей во время голосования, со списками государственного реестра избирателей, что в конечном итоге затянуло бы процесс на несколько месяцев.

20 февраля Высший административный суд Украины по ходатайству самой Юлии Тимошенко оставил без рассмотрения её иск об отмене результатов президентских выборов. Постановление Высшего административного суда является окончательным и не подлежит обжалованию в апелляционном и кассационном порядке. Сама Тимошенко связала свое решение отозвать иск с отказом суда рассмотреть доказательства фальсификаций на выборах и допросить свидетелей, выразив мнение, что «стало ясно, что это не суд, и что это не правосудие» и «Янукович не был избран легитимным президентом».

Вибори Президента України 2010 — чергові вибори Президента України. Спочатку були призначені Верховною Радою України на 25 жовтня 2009 року, але ця дата була оскаржена чинним Президентом, Віктором Ющенком, у Конституційному Суді. Після того, як Конституційний Суд визнав таке рішення протиправним, Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року. Використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. Але у 2-му турі для перемоги досить було набрати голосів більше, ніж у суперника.

Вибори-2010 коштували державному бюджету України 1 млрд. 532 млн. грн. Центральною виборчою комісією України було зареєстровано 18 кандидатів.Серед низки персон, яким ЦВК відмовила у реєстрації кандидатом у Президенти є Наталія Вітренко. Згідно із стандартним формулюванням ЦВК "Було встановлено, що відповідні документи подані з порушенням вимог Закону України "Про вибори Президента України" та неналежно оформлені. Відтак Центральна виборча комісія відмовила зазначеним заявникам у реєстрації кандидата на пост Президента України. Наталія Вітренко заявила, що єдиною причиною була неналежна застава у розмірі 1964 грн. замість 2,5 млн. грн.За результатами обробки 100,00% протоколів перемагає лідер опозиції Віктор Янукович — 48,95% (12 481 268 голосів); Юлія Тимошенко відстає на 3,48 відсотки — 45.47% (11 593 340 голосів). Проти обох кандидатів проголосувало 4,36% громадян. Визнаних недійсними виборчих бюлетенів — 1.19%. Зросла в порівнянні з першим туром активність виборців — 69,15% (66,76% у першому турі).

Юлія Тимошенко не визнала своєї поразки, заявила про масові фальсифікації «в цілому по Україні на понад 1 млн. голосів за різними технологіями» і сказала, що оскаржуватиме результати виборів у суді.

48. Типологія сучасних політичних ідеологій (лібералізм, консерватизм, соціал-реформізм, анархізм, неофашизм). Загальне й особливе.

Лібералізм – політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави. Зародився у 17 ст. і оформився до с. 19 ст. В основі лібералізму лежать ідеї таких видатних мислителів, як Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Канта, А. Сміта та інших. Базова цінність — свобода. Сучасний лібералізм не є однорідним ідейно-політичним ученням. Серед багатьох варіантів лібералізму можна виокремити два більш-менш чітко виразних основних його напрями. Один з цих напрямів, особливо у крайніх його виявах, тяжіє до лібертаризму (від франц. свобода). Для нього характерні абсолюти¬зація індивідуальної свободи, заперечення втручання дер¬жави в економіку й соціальні відносини, прихильність до вільного ринку (М.Фрідмен, Ф. Хайєк). По суті справи, зазначений напрям лібералізму – це економічний консер¬ватизм, який повторює з певними модифікаціями окремі положення класичного лібералізму. Другий напрям сучасного лібералізму за своїми найбільш загальними рисами займає проміжне становище між консер¬ватизмом і соціал-демократизмом. Ґрунтуючись на таких цінностях класичного лібералізму, як свобода, власність, вільна еконо¬мічна діяльність, цей напрям водночас визнає необхідність втручання держави в економіку й соціальні відносини, забезпечення соціальних прав людей, через що дістав назву соціального лібералізму. Таким чином, у сучасному світі існують два напрями лібералізму: соціальний і консервативний. Головна відмін¬ність між ними полягає в тому, що перший визнає необ¬хідність державного регулювання соціально-економічних процесів, а другий, навпаки, прагне до всілякого обмеження втручання держави в суспільне життя.

Консерватизм — полі¬тична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнто¬вана на збереження і підтримання існуючих форм соціальної стру¬ктури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Зародився у 18 ст., родоначальником вважається Е. Берк, послідовники: Л. де Бональд, Дж. Адамс, А. Гамільтон та інші. Базова цінність - сім'я, релігія, мораль. Най¬частіше виокремлюються три різновиди: традиціоналізм, лібертаризм і неоконсерватизм. Традиціоналізм робить ставку на збере¬ження соціальних засад і дотримання моральних традицій, притаманних ринковому капіталізму, а де в чому й феодаліз¬му. Лібертаризм вирізняється прихильністю до ідей крайнього антиетатизму (від франц. держава), необмеженої свободи індивіда. Теоретики цього напряму вважають, що права індивіда мають першість над інтересами колективу, а державне втручання в економіку неприпустиме. Неоконсерватизм за своїм підходом до вирішення найважливіших соціально-економічних і політичних проблем близький до соціального лібералізму, у якого він сприйняв ідеї суспільного розвитку, історичної, соціальної і політичної активності людини, демократизації політики й соціальних відносин. Прихильники неоконсерватизму в принципі визнають необхідність державного втручання в економіку і прийняття нею на себе низки соціальних функцій, однак вимагають обмеження такого втручання й підвищення ролі ринкових механізмів.

Соціал-реформізм

Анархізм – соціально-політична та ідеологічна течія, яка повністю заперечує державну і будь-яку іншу владу, обґрунтовує абсолютну свободу особистості, відкидає обов'яз¬кову для всіх регламентацію соціальних відносин. Презентують М.Штірнер, П.Прудон, М.Бакунін і П.Кропоткін та інші. Суть анархізму полягає в абсолютизації індивідуалізму. Соціальна роль держави в анархістів - бар'єр і перешкода утвердженню свободи особистості, втіленням соціального лиха, яке має бути знищене. Анархісти не заперечують соціальну революцію, але вона повинна привести до бездержавного ладу. Анархісти зовсім не ігнорують ідею соціального регулювання, воно в їх розумінні зводиться до вільного самоврядування і взаємодії авто¬номних виробничих асоціацій, комун, індивідів тощо. Загальнокоординуючі органи повинні створюватися «знизу вго¬ру».

Неофашизм – різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення. Неофашизм як політична течія виник у 60-ті рр. XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організа¬ційні структури. З 70-х років ці організації проводять за¬гальні зльоти. 80—90-ті роки позначені активними спро¬бами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі. Стрижнем неофашистської ідеології є расизм, модифікований від гітлерів¬ського, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.

49. Концепция политического поля Бурдье.

Социальное поле, по П. Бурдье, – это специфическая система объек

тивных связей между различными позициями, находящимися в альян

се или в конфликте, в конкуренции или в кооперации, определяемыми

социально и в большой степени не зависящими от физического суще

ствования индивидов, которые эти позиции занимают. Социальное про

странство включает в себя несколько полей, и агент может занимать

позиции одновременно в нескольких из них (эти позиции находятся в

отношении гомологии друг с другом).

Анализируя такие различные поля, как, напри

мер, поле политики, поле экономики, поле религии, П. Бурдье обнару

живает инвариантные закономерности их конституирования и функци

онирования, к которым относятся: определение «ставок» игры и специ

фических интересов, которые несводимы к «ставкам» и интересам, свой

ственным другим полям, борьба за установление внутреннего деления

поля на классы позиций (доминирующие и доминируемые) и социальные

представления о легитимности именно этого деления, автономный

характер существования каждого поля и т. п.

ля функционирования поля необходимо, чтобы

ставки в игре и сами люди были готовы играть в эту игру, имели бы габи

тус, включающий знание и признание законов, присущих игре. Струк

тура поля, таким образом, есть состояние соотношения сил между аген

тами или институциями, вовлеченными в борьбу, где распределение спе

цифического капитала, накопленного в течение предшествующей борь

бы, управляет будущими стратегиями. Важнейшей особенностью всякого социального поля является его автономия: оно не имеет частей, составляющих.

Поэтому политическое поле в собственном смысле как поле соперниче

ства за власть в современном государстве, существующем по нормативным

правилам представительной демократии, оказывается особым социальным

универсумом. Политическое поле партийных

организаций структурировано как особое политическое пространство кон

курирующих способов представления общества.

Особое место в данном процессе занимает поле журналистики, соци

альное пространство СМИ. П. Бурдье отмечает все возрастающее влия

ние деятельности СМИ на модерные и модернизирующиеся общества,

поскольку рейтинг СМИ есть лишь результат эффективности работы

конкретного СМИ по установлению рейтинга привлекательности тех

или иных символических позиций в других социальных полях. По су

ществу, принцип устанавливаемого в СМИ рейтинга (политиков, по

литических партий, писателей, произведений искусства, деятелей куль

туры и т. д.) оказывает все большее влияние на оценки и вкусы подав

ляющей массы населения современных обществ, деформируя традици

онные критерии распределения символического капитала в отдельных

социальных полях, прежде всего в полях политики, искусства и обра

зования, наиболее зависимых от массового потребителя их продуктов.

№50. Форми державного правління й адміністративно-територіального устрою.

Більшість держав формується і функціонує відповідно до основного закону держави – конституції. Друга її частина містить характеристику держави (республіка, монархія, федерація тощо), статус різноманітних гілок влади, правила взаємовідносин парламенту, президента, уряду, суду, а також порядок функціонування органів управління. Форма держави включає форму правління і форму територіального устрою.

Форма правління становить організацію верховної влади, визначає структуру вищих державних органів і принципи їх формування, організації, взаємовідносин. Розрізняють дві осн. форми правління – монархія і республіка.

Монархія – форма держави, в якій дзеркалом влади вважається монарх і його влада передається спадково і не залежить від волі виборців.

Конституційна монархія поділяється на дуалістичну, в якій монарх наділений здебільшого виконавчою владою і лише частково – законодавчою, і парламентську, в які монарх вважається главою держави лише формально і виконує лише представницькі функції. Абсолютна монархія – зосередження в руках правителя законодавчої, виконавчої і судової влади.

В сучасних умовах найбільш розповсюджена форма правління республіканська, джерело влади – народ. Республіка – форма правління, при якій глава держави (президент) – виборний і змінюваний, а його влада вважається похідною від представницького органу або виборців. Республіканська форма правління має три різновиди: парламентська, президентська і змішана.

Адміністративно-територіальний устрій – поділ території держави на систему адмін. одиниць (край, округ, департамент, область, волость, повіт тощо), відповідно до якого утворюється вертикальна структура органів державної влади і управління, а також здійснюються спрямовані процеси централізації або децентралізації. Адм-терит. устрій має кількаступеневу побудову, як правило, з 3-4 рівнів. Зі зміною державного устрою може змінюватися і адм-тер устрій, відбувається розширення або звуження повноважень органів місцевої влади, посилення або послаблення автономій.

В Україні система адм-тер. устрою закріплена Конституцією (ст. 133).

51. Группы интересов — по преимуществу добровольные объединения, приспособленные или специально созданные людьми для выражения и отстаивания своих властно значимых интересов в отношениях с государством, а также другими политическими институтами.

Участвуя в деятельности групп интересов, граждане делают шаг от социальной к политической активности. Многообразные группы интересов обладают широким набором ресурсов для воздействия на власть, трансляции нужд и запросов населения до лиц и органов, принимающих политические решения. В качестве таких ресурсов могут выступать их экономические и финансовые возможности, информация или политического участия их членов, организационные структуры и т. д.

Функции групп интересов.

1. Артикулирование интересов — преобразование социальных эмоций и ожиданий, чувств и неудовлетворенности или солидарности граждан в определенные политические требования;

2. Агрегирование интересов — согласование частных потребностей, установление между ними определенной иерархии и выработкой на этой основе общегрупповых целей. Эта функция предполагает отбор не только наиболее политически значимых требований, но и тех, что имеют наилучшие шансы для практического воплощения;

3. Информирования — группы интересов доводят до органов власти сведения о состоянии той или иной проблемы общественной жизни, то есть трансляция общественного мнения;

4. Формирование политических элит — имеют возможность предлагать своих членов для работы в госорганах, поддерживать определенных деятелей в правительственных и других структурах, влиять на отбор кадров, участвующих в процессе принятия решений.

Типология групп интересов.

1. С точки зрения происхождения и степени организованности:

1. Анемические — объединения, возникшие стихийным образом как спонтанная реакция на ту или иную ситуацию. Отсутствует постоянная организация;

2. Институциональные — формальные объединения с определенной организационной структурой, устоявшимися функциями и профессиональным кадровым аппаратом.

2. По специализации деятельности:

1. Неассоциативные — неформальное и недобровольное объединение людей на родственной, религиозной, социокультурной основе (студенческие общества и т. д.). Деятельность непостоянна;

2. Ассоциативные — добровольные объединения, специализирующиеся на представительстве интересов и нацеленные на решение определенных задач (профсоюзы).

3. По характеру деятельности:

1. Одноцелевые — стремятся обеспечить принятие какого-либо определенного законодательного акта в парламенте, складываются и существуют только в связи с достижением данной цели. После ее достижения распадаются;

2. Многоцелевые — многопрофильная деятельность, не ограничена спецификой задач того или иного рода.

4. По сферам управления обществом, территориальным признакам, уровню и масштабам деятельности.

1. организованные группы в экономической сфере и в сфере трудовых отношений (предпринимательские ассоциации, союзы потребителей, профсоюзы);

2. организованные группы в социальной сфере (объединения ветеранов, общества инвалидов, благотворительные союзы);

3. организованные группы в сфере религии, науки и культуры (церкви, секты, научные ассоциации, союзы художников, писателей, артистов и т.д.);

4. организованные группы в политической сфере (экологические движения, движения за мир, за права женщин, молодежи, национальных меньшинств и т.д.).

№52. Політичні партії в демократичному суспільстві. Функції партійних програм.

В політичній сфері життя суспільства діють політичні об’єднання: політичні партіїї (ПП), групи тиску, суспільно-політ рухи, спілки та об’єднання.

ПП – це організація, діюча в сфері політичного життя суспільства, що об’єднує людей за спільністю їх інтересів і переконань для політичної реалізації своєї політичної мети. ПП ведуть боротьбу за владу. Через ПП населення може заявити владі свої групові вимоги, критикувати керівництво суспільством, державою, добиватися реалізації наміченого курсу і самої влади. Правлячі структури використовують ПП для звернення до народу за підтримкою у вирішенні проблем суспільного життя..

Партії виникають на добровільних засадах, без примусу до участі в них. ПП відображають інтереси тільки частини суспільства, соціальної спільноти людей. Жодна ПП не може претендувати на вираження волі всього народу. ПП відрізняється меншим ступенем організованості (розгалуженості апарату управління), у порівнянні з органами та структурами державної влади. ПП завжди володіють конкретною назвою, гаслами, девізами та іншими політичними символами, що певно вказують на їх ідеологічну орієнтацію.

Основні функції ПП: представництво інтересів класу, соціальної спільності, суспільства; прагнення до завоювання і використання політичної влади в інтересах певної групи населення на основі реалізації власної програми, вирішення внутрішніх і міжнародних проблем; забезпечення зв’язку мас з державними структурами, політичної участі громадян і заміни стихійних форм суспільно-політичної активності населення, підлеглими контролю формами боротьби з політичною апатією і пасивністю громадян, відбір і рекрутування політичних лідерів і еліт в усіх ланках політичної системи, погодження власних інтересів, мети, програм з іншими учасниками політичного процесу; здійснення політичної соціалізації громадян.

53. Громадянські об’єднання та рухи: поняття, зміст та особливості діяльності.

Громадянські об’єднання і рухи, їх діяльність є основою громадянського суспільства. Їх соціально-політичне значення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв’язання проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.

Громадянські об’єднання створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.

Право на об'єднання є невід'ємною частиною прав людини і громадянина. Воно проголошене Загальною декларацією прав людини. Діяльність громадянських об’єднань має ґрунтуватись на демократичних засадах, відповідати вимогам відкритості та гласності. У більшості країн світу громадські об'єднання мають право:

- брати участь у формуванні державної влади й управління;

- реалізовувати законодавчу ініціативу;

- брати участь у вироблені рішень органів державної влади і управління;

- представляти і захищати інтереси своїх членів у державних і громадських органах.

Громадянські об'єднання виконують опозиційну (запобігання надмірній централізації й посиленні влади держави), захисну (задоволення та захист інтересів, потреб членів організації), виховну (формування в громадян моральної, політичної, правової культури, національної свідомості, ініціативності тощо) та кадрову (підготовка кваліфікованих кадрів для державних та громадських органів, установ, організацій) функції.

За структурою громадські організації поділяють на

- масові громадські організації, що мають на меті захист інтересів своїх членів, діють за статутом на основі принципів самоврядування і законності. Це профспілки, кооперативні, жіночі, творчі, молодіжні товариства, релігійні організації;

- громадські самодіяльні органи, що створюються при державних органах (комітети захисту миру, ветеранів війни і праці, жінок, батьківських рад, різні партійні, дитячі, політичні клуби). Вони на мають постійного членства, статуту, чітких програм;

- громадські рухи – це масові політичні і неполітичні формування громадян, пов’язані систематичним співробітництвом заради досягнення певної мети на ґрунті спільних соціально-політичних інтересів. Їх не вважають політичними механізмами боротьби за владу. Чинником, що інтегрує учасників руху із не завжди ідентичними переконаннями, є спільна діяльність. Громадські рухи характеризуються відсутністю чіткої організаційної структури, індивідуального членства, іноді чіткого статуту, наявністю різних течій в середині.

Виділяють такі громадські рухи: антифашистські, національно-визвольні, екологічні, молодіжні, жіночі, рухи за мир тощо.

54. Партийные системы отражают устойчивые связи и отношения партий между собой, отношения их с государством, обществом и другими общественными институтами.

В основу типологии партийных систем обычно кладутся два основных критерия:

характер связей между государством и обществом ( тут выделяют конкурентные и неконкурентные партийные системы);количественный характер ( однопартийные, двухпартийные и многопартийные системы). 1) Многопартийные конкурентные системы обычно характеризуются следующими чертами:-каждая политическая партия должна иметь четкую позицию по основным вопросам, которая отграничивает ее от других политических партий;-такая система более типична для парламентской формы правления;

-чаще всего при такой партийной системе одна партия не в состоянии победить на парламентских выборах и поэтому вынуждена идти на компромисс с другими политическими партиями;-многие политологи считают, что укреплению многопартийной системы способствует пропорциональная избирательная система (в частности, законы Дюверже гласят, что пропорциональная избирательная система с низким барьером прохождения в парламент способствует формированию многопартийной системы, а пропорциональная система с высоким электоральным барьером способствует складыванию системы «двух с половиной партий»)Во многих странах мира многопартийная система является господствующей. Количество партий здесь может колебаться от 3-4 до нескольких десятков.У многопартийной системы в силу перечисленных черт имеется ряд вполне очевидных достоинств и недостатков.

а) Умеренная многопартийность (выделять ее предложил французский политолог Р-Ж Шварценберг) характеризуется тем, что в государстве существует большое количество партий, но они склонны заключать между собой долговременные союзы, которые выступают в качестве субъектов партийной борьбы. Классическим примером здесь может служить Франция, где традиционно существует блок левых и блок правых.2)Двухпартийная система.О ее существовании можно говорить, когда в стране существует две крупных партии, каждая из которых имеет шанс завоевать большинство на выборах. Классический пример – США (кстати, американцы утверждают, что это самая стабильная система)Двухпартийность не означает, что существуют только две партии. Не исключается возможность существования еще нескольких мелких партий.

Французский политолог Ж. Шарло выделяет совершенную и несовершенную двухпартийность.Совершенной двухпартийностью он считает такую партийную систему, при которой две политические партии в сумме собирают более 90% голосов на выборах. (такая система существует в Великобритании).Несовершенная двухпартийность – это так называемая «система двух с половиной партий", когда две ведущие партии собирают на выборах менее 90% голосов), поэтому победа зависит от третьей более мелкой партии ( от того, к кому она примкнет). (Например, ХДС – ХСС в Германии и СДПГ как третья партия). 3) Многопартийная система с доминирующей партией. Согласно Морису Дюверже, такая система характеризуется двумя основными чертами:Одна партия явно опережает своих конкурентов в течение длительного времени.Партия стремится отождествить себя со всем обществом.

К примеру, в Индии на выборах долгое время побеждал Индийский национальный конгресс, в Японии – ЛДПЯ ( только в 1993 году ее смогла одолеть коалиция из 8 партий). Подобные примеры были в Скандинавский странах, в Италии, Исландии и др.

В такой системе есть свое преимущество – она обеспечивает стабильность, предсказуемость и преемственность. Но есть и не менее очевидные минусы: отсутствие оппозиции и серьезной критики, закрытость, игнорирование проблем определенных слоев населения (интересы которых отражают мелкие партии). НЕКОНКУРЕНТНЫЕ партийные системы. К таковым относятся партийные системы, где конкуренция между партиями невозможна по каким-либо причинам.Тут тоже могут быть многопартийные системы (как было в некоторых странах социалистического блока, например, в ГДР, Венгрии и др.) . Но за одной из партий в Конституциях таких стран закреплялась руководящая роль, что сводило конкуренцию на нет.Объективно неконкурентной является однопартийная система. Здесь партия берет на себя государственные функции и фактически контролирует весь государственный аппарат.В СССР конкурентное начало было заменено принципом «демократического централизма», который проявлялся в избрании руководства снизу доверху и свободной дискуссии по практически любым вопросам в процессе принятия решений ( но при этом решение, принятое большинством, не обсуждалось и демократизм заметно снижался по мере приближения к верхушке управления).

55. Пряма та репрезентативна (представницька) форма демократії.

Один із найважливіших критеріїв зрілості суспільства – ступінь його демократичності. Адже в соціальному розвитку демократія є найефективнішим способом розв’язання суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства.

Демократія – це така форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Важливу роль у суспільному житті виконує пряма (безпосередня) демократія. Пряма демократія передбачає порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян. Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права, референдуми (і ті, що мають законодавчу силу, і консультативні), всенародні обговорення законопроектів.

Крім прямої демократії існує і репрезентативна, за якої розгляд та вирішення державних і громадських питань здійснюється повноважними представниками населення (виборними або призначеними). Саме інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади.

У сучасних демократичних суспільствах формування державної політики на всіх рівнях відбувається переважно в представницьких установах та закладах, де працюють професійні політики та управлінці. Надійним інструментом вироблення оптимальних рішень є поєднання різних форм прямої та представницької демократії.

56. Політична культура як соціальний феномен. Типологія політичної культури за Г. Алмондо та С. Вербою.

Від політичної культури людей вирішальною мірою залежить характер і напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичної системи суспільства.

Політична культура як соціальне поняття виникла раніше, ніж сформувалось саме поняття, – з появою держави, у 4 – 3 тис. до н. е. Вона була предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск’є, Токвіля, Маркса, Мангейма та ін. сам термін запровадив німецький філософ епохи Просвітництва Йоган-Готфрід Гердер. Систематично використовувати його почали в 50-х роки ХХ ст.

Політична культура – це типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб'єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Критерієм політичної культури соціального суб'єкта є його реальна політична практика. Зміст політичної культури різних соціальних суб’єктів неоднаковий. Політична культура суспільства є синтезом відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних спільнот і політичних інститутів.

Деякі дослідники виділяють поняття «громадянська культура» як різновид політичної культури, її вищій щабель. Громадянська культура передбачає, що суб’єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства, підпорядковують їм свої приватні.

Політичну культуру типологізують за різними ознаками. Досить поширеною є типологія американських політологів Алмондо та Верби:

1. патріархальний тип політичної культури. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їхні політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує у відсталих племен).

2. підданський тип політичної культури. Йому властиве пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (поширений у феодальному суспільстві).

3. активістський тип політичної культури. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

У реальній політиці існують, як правило, змішані типи: піддансько-активістський, патріархально-підданський.

57. Функция (лат. functio «обязанность, назначение, характер деятельности, исполнение обязанностей»). Рассмотрение и анализ функций любой системы социальной деятельности — важнейший момент ее теории. Это связано с тем, что процессы, происходящие в каждой системе социальной деятельности, определяются, в конечном счете, тем, что она осуществляет определенную функцию в более широком целом.

Вообще у СМИ огромное количество функций в совершенно разных сферах.

Например, Е. П. Прохоров*, считая журналистику полифункциональной системой, выделяет следующие шесть функций журналистики:

1. коммуникативную — функцию общения, налаживания контакта, которую автор называет исходной функцией журналистики;

2. непосредственно-организаторскую, в которой наиболее наглядно проявляется роль журналистики как «четвертой власти» в обществе;

3. идеологическую (социально-ориентирующую), связанную со стремлением оказать глубокое влияние на мировоззренческие основы и ценностные ориентации аудитории, на самосознание людей, их идеалы и стремления, включая мотивацию поведенческих актов;

4. культурно-образовательную, заключающуюся, по мнению автора, в том, чтобы, будучи одним из институтов культуры общества, участвовать в пропаганде и распространении в жизни общества высоких культурных ценностей, воспитывать людей на образцах общемировой культуры, тем самым способствуя всестороннему развитию человека;

5. рекламно-справочную, связанную с удовлетворением утилитарных запросов в связи с миром увлечений разных слоев аудитории (сад, огород, туризм, коллекционирование, шахматы и т. д. и т. п.)";

6. рекреативную (развлечения, снятия напряжения, получение удовольствия).

Но следует отметить, что непонятно выделение автором непосредственно – организаторской функции. Ведь, поскольку журналистика является и четвертой властью в обществе, стало быть, она влияет и на мировоззрение и взгляды людей, мотивирует их поведение. Следовательно, эту функцию можно объединить с идеологической. Однако СМИ проявляют себя в совершенно различных сферах,

в каждой из которых СМИ выполняют свою определенную функцию.

Так, например, С. Г. Корконосенко выделяет 4 такие сферы: экономическую, политическую, духовно-идеологическую и социальную.

В каждой из этих сфер СМИ играют свои социальные роли: — производственно-экономическую, — регулирующую, — духовно-идеологическую, — информационно-коммуникативную. Так, в экономической области она становится элементом системы производства, приобретает качества товара. В социальном измерении главным является сбор, накопление, хранение, переработка и распространение информации.

В духовной сфере пресса выполняет познавательную, образовательную, воспитательную функции, свойственные всем идеологическим институтам.

58. проблеми ефективності влади у транзитних суспільствах. Необхідність реформування політичної системи України (зміст закону № 2222).

У першій половині 90х рр. Бжезинський висловив думку про суттєві відмінності у швидкості досягнення демократії в посткомуністичних країнах. Науковець виділяє 3 етапи демократичних трансформацій:

1. трансформація вищих структур політичної влади та початок стабілізації економіки;

2. стабілізація політичної системи (досягнення інституціонального функціонування демократії, прийняття Конституції, нової системи виборів тощо) та трансформація економіки;

3. політична консолідація та стабільне економічне зростання.

На думку транзитологів, динаміка переходу у першу чергу залежить від взаємодії різних політичних сил, поведінки політичних лідерів. Отже, головну роль у стратегії трансформації відіграє уряд, що має бути сильнішим за опозицію. Цей процес складається з 5 основних фаз: а) поява реформаторів, б) їхній прихід до влади, в) лібералізація, г) обернена легітимізація – інтеграція консерваторів або інститутів минулого в нову систему, ґ) власне демократизація, що передбачає переговори з опозицією.

Однією з ключових проблем є проблема консолідації нових демократичних режимів, що передбачає стійке функціонування демократичних інститутів. Стабільність нових демократичних режимів залежить від:

1. здатності основних політичних еліт діяти спільно в ім'я довгострокових цілей нац розвитку, стримуючи свої прагнення до короткострокових досягнень;

2. здатність загалу бачити принципові відмінності між демократичним режимом та демократичними урядовцями. Розчарування в результаті діяльності конкретних еліт не має переноситись на ідею демократії в цілому. Й еліти, і громадяни вчаться тому, що уряд за демократичного устрою може помилятись, але існують інституціональні шляхи зміни цих ситуацій.

Ще одним важливим чинником консолідації демократії є дві послідовні зміни правлячих груп у результаті вільних виборів.

59. Політичні конфлікти. Теоретичне осмислення і типологія.

Політичним конфліктом є зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані насамперед із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також із політичними перспективами розвитку суспільства.

Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у його теорію зробили Аристотель, Т. Гоббс, Н. Макіавелі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всієї різноманітності підходів спільним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в конкретному суспільстві.

У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві групи залежно від того, яке місце відводять проблемі соціального конфлікту. Ці два підходи яскраво ілюструють дві системи постулатів - Т. Парсонса і Р. Дарендорфа. Ці моделі різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга – на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії – співробітництво і конфлікт – постійно присутні в суспільному житті в певних поєднаннях.

Щодо сутності політ конфлікту і снує багато визначень. За Д. Істоном джерелом конфлікту є соц нерівність у суспільстві та система розподілу таких цінностей, як влада, соц престиж, матеріальні блага, освіта. За Л. Саністебаном конфлікт відображає особливий тип соц відносин, за якого його учасники протистоять один одному через несумісні цілі. За В. Красновим конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників. А. Здравомислов розглядає політ конфлікт як постійно діючу форму боротьби за владу в конкретному суспільстві. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу та авторитет. Отже, в основі політ конфлікту є суперечність, зіткнення. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб’єктивну реакцію на нього. Такий спосіб вирішення конфлікту, як зіткнення, боротьба, суперництво, здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, за відвертого зазіхання на ресурси, вплив, територію з боку соціального індивіда, групи, держави (міжнародний конфлікт). Суб’єктами конфлікту можуть бути індивіди, малі та великі групи, організовані в соціальні, політичні, економічні та ін структури; об'єднання, які виникають на формальній та неформальній основі як політизовані соц групи; економічні та політ групи тиску, кримінальні групи, які домагаються певних цілей.

У політ науці ще не вироблено універсальної типології конфлікту. Найпоширенішим є поділ на:

- конфлікт цінностей, який постає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві – праві, ліберали – консерватори, інтервенціоністи – ізоляціоністи та ін). розбіжності в цінностях – одна з передумов конфлікту, а коли вони виходять за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується передконфліктна ситуація.

- конфлікт інтересів, пов'язаний із зіткненням різних, насамперед політ і соціально-економічних інтересів. Визрівання їх у посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації.

- конфлікт ідентифікації, який виявляється щодо вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської належності.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на антагоністичні (непримиренні) та неантагоністичні (примиренні). Вони вважають, що невміння чи небажання вирішення неантаг конфлікту сприяють його переходу в хронічну форму і навіть переростання в антагон. Натомість пошук взаємних компромісів, способів урегулювання конфліктів може зняти гостроту й перетворити конфлікт на неантаг.

Політичні інститути, ор-ції, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обстоюють певні соц-екон інтереси. Політ конфлікти поділяють на:

- конфлікт між владою та громадськими силами, інтереси яких не представлені у структурі владних відносин;

- конфлікт всередині існуючої влади, який пов'язаний із вн боротьбою за розподіл владних повноважень і відпов позицій, зі способом обґрунтування нового курсу в межах існуючого політ ладу.

Конфлікти набув політ значущості, якщо вони стосуються я міжнародних, класових, міжетнічних, міжнаціональних, релігійних, демографічних, регіональних та ін відносин.

60. Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу основоположниками теорії поділу влади вважають Д. Локка і Ш.-Л. Монтеск’є . за цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова влади. Це створює систему "стримувань і противаг" проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і дієвості політ керівництва та управління. Відповідно, формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивіда, його захисту. Носієм законодавчої влади є вищий представницький державний орган – парламент; виконавчу владу здійснюють президент, уряд, міністерства і відомства, держ-адміністративні у станови; судову владу – незалежні суди, підпорядковані тільки закону. Нині ведуть мову і про владу ЗМІ, називаючи її "четвертою владою", а також про "владу" громадської думки тощо. Проте існують політ системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих с-мах влада зосереджена в одних руках (тоталітарні або жорсткі авторитарні режими). Існує політ течія, яка заперечує будь-яку форму політ, екон та духовн влади, - анархізм. Він не визнає державу як форму ор-ції с-ства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.

Сутність політ влади реалізується в її ф-ціях (ф-ня політ с-ми с-ства, політ відносин, управління суп справами, створення певного політ режиму, держ устрою тощо). Конкретизується політ влада у різноманітних видах політ д-сті: вироблення цілей, прийняття рішень, забезп їх виконання, контроль та ін. В сучасній України влада розподілена між трьома "гілками". Законодавча влада представлена парламентом – Верховна Рада України, - до складу якого входить 450 депутатів, обрання яких здійснюється на засадах пропорційної с-ми у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. Виконавча влада представлена Президентом України, Міністерствами (вн справ, економіки, іноземних справ, надзвичайних ситуацій, юстиції тощо), урядом на чолі з Прем’єр-міністром, органами місцевого самоврядування. Судова влада представлена судами різних рівнів (міський, районний, обласний, апеляційний тощо, найвищий суд – Конституційний Суд України).

61. Місце і роль політ партій в укр. с-стві.

Виникнення політ партій в Укр. відбувалося наприкінці 80-х – на поч. 90-х рр. 20 ст. Сприятливі умови для цього створювала політика перебудови, яка розпочалася в колишньому СРСР, куди входила й Укр. У становленні укр. багатопартійності виокремлюють три етапи:

1. Допартійний етап(весна 88 – весна 90), на якому виникають політизовані й політичні ор-ції, що своєю д-стю підготували у мови і дали поштовх процесові творення партій.

2. Етап початкової багатопартійності (весна 90 – 19-24 серпня 91).

3. посткомуністичний етап (серпень 91 – вибори до ВРУ в березні 1994), який відзначається принципово новими політ і соц-економічними умовами.

Багатопартійність в Укр. відтворює весь ідейно-політичний спектр партій, який і снує у світі. За ідеолог спрямуванням в Укр. діють партії за політ спрямуванням – ліві, центристські, праві:

-комуністично-соціалістичного спрямування: КПУ, ПСПУ, СПУ тощо;

- соціал-демократичні партії: СДПУ(о), УСДП;

- ліберально-демократичні партії: ЛПУ, ДемПУ, НСНУ, НП, ПРП;

-консервативні:НРУ,УНП,УНКП;

- християнські: ХДП, РХП, ХЛПУ;

- націоналістичні партії: КУН, Всеукраїнське об'єднання "Свобода".

До основних функцій партій належать: з'ясування, формулювання і обґрунтування інтересів великих сусп груп, представлення цих інтересів на держ рівні; активізація та обєднання великих сусп груп; ф-ня ідеології та політ доктрин; участь у ф-ні політ с-м; участь у здійсненні держ влади; ор-ція політ боротьби; інституціоналізація політ конфліктів; ф-ня громадської думки; політ виховання с-ства; ф-ня політ еліти.

Істотний недолік укр. партій – недостатньо розгалужена мережа партійних осередків на місцях, відсутність їхньої активної співпраці з прихильниками і потенційними сим патиками; численні внутрішньопартійні розколи. Велика к-сть партій об’єктивно породжує їх слабкість.

В Укр. більшість партій носять швидше умовний х-р, оскільки необхідної діяльності ними не проводиться. Пропорційна виборча система і доволі високий прохідний бар’єр створили ситуацію, за якої реальну політ вагу і вплив мають лише 3-4 партії. Об’єктивні умови політ життя призвели до того, що невеликі кількісно партії об’єднуються у блоки. Причиною "блокування" також виступає бажання сильних партій отримати якнайбільшу кількість місць у парламенті за рахунок обєднання з великою к-стю невеликих і відверто слабких партій, оскільки лише маючи владу, політ партія може провадити свою програму. Діяльності ж політ партій, які за р-том виборів не дістали місця у Верховній Раді, не помітно, за рідкісним винятком.

62. Виборчі с-ми. Типи, значення у політ процесі.

Виборча система – сукупність правил і прийомів, які забезпечують певний тип участі суспільства у формуванні держ представницьких, законодавчих, судових, виконавчих ор-нів, втілення волі тієї частини с-ства, котрої, згідно із законодавством, достатньо для визнання виборів дійсними. Це механізм розподілу представницьких мандатів відповідно до підсумків голосування. Правила визначення підсумків голосування, встановлення меж виборчих округів можуть впливати на р-ти виборів, тому ці питання стають предметом політ боротьби. Партія, яка перебуває при владі, намаг утворити виборчі округи в такий спосіб, щоб збільшити своє представництво в парламенті й інших виборних ор-нах влади. Види виборчих с-м:

1. Мажоритарна – порядок ор-ції виборів і визн р-тів голосування, за якого обраним вважається кандидат (або список кандидатів), що отримав більшість у виборчому окрузі. Поділяється на маж с-му абсолютної більшості, коли для обрання необхідно отримати більше половини голосів, і маж с-му відносної більшості, коли достатньо зібрати більшу к-сть голосів порівняно з ін кандидатами. За цієї с-ми партія, за яку проголосувало виборців менше, ніж за її основного суперника, може отримати більшість місць у парламенті. В несприятливі умови ставить дрібні партії, прибічники яких позбавляються представництва. Тому інколи використовували обмежено мажоритарні с-ми, які передбачали квоти для меншості. Але мажоритарна с-ма уможливлює створення стійких урядів, бо вони спираються на стійку більшість у парламенті.

2. Пропорційна – порядок ор-ції виборів і визн р-тів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган, проводиться згідно з к-стю отриманих голосів. Така с-ма дає змогу повніше відобразити розстановку політ сил у країні, , невеликим за чисельністю і впливом політ партіям – отримати парламентське представництво, сприяє збільшенню к-ті головних, впливових партій, а також появі коаліційних урядів. Проте за цієї с-ми ознаками політ життя країни стають труднощі у ф-ні коаліцій, нестабільний уряд.

3. Змішана - порядок ор-ції виборів і визн р-тів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної с-м. Ця с-ма здатна забезпечити конфігурацію політ сил у парламенті відповідно до співвідношення сил у с-стві на час виборів, долаючи недоліки і реалізуючи переваги виборчих с-м. ця с-ма сприяє укрупненню партій та їхніх блоків і водночас істотно не порушує представництва населення та принципів пропорційності.

63. Переваги і недоліки пропорційної виборчої системи. Зміст і основні характеристики виборчої системи в Україні у 2005-2007рр.

Вибори — багатогранне і складне суспільне явище. У них беруть участь майже всі або абсолютна більшість виборців. Це наймасовіший політичний процес, який відбувається у рамках чинного законодавства.

За порядком визначення результатів виборів розрізняють такі виборчі системи:

- мажоритарну;

- пропорційну;

- змішану.

За пропорційною системою депутатські мандати розподіляють між партіями пропорційно кількості голосів виборців, поданих за них у межах виборчого округу, а виборчі округи, як правило, багатомандатні.

За впливом виборців на розміщення кандидатів у списку для голосування розрізняють такі види пропорційної системи:

• з жорсткими списками;

• з преференціями (перевагами);

• з напівжорсткими списками.

При голосуванні за жорсткими списками виборець голосує загалом за список партії, яку він обирає. У бюлетені вказують назву партії, партійну емблему, можливі прізвища, ім'я і по батькові певної кількості (3, 5) перших кандидатів у партійних списках.

За системою преференцій (переваг) виборець не просто голосує за список партії, яку він обрав, а й робить помітку напроти прізвища того кандидата у партійному списку, якому він віддає свій голос. Кандидат, який отримав найбільшу кількість преференцій, обирається депутатом від партійного списку. Якщо число преференцій у кількох кандидатів від цієї партії є однаковим, перевагу віддають тому, хто займає вище місце у партійному.

Система напівжорстких списків передбачає для виборця можливість голосувати за партійний список у цілому, визначити преференції серед партійного списку кандидатів у депутати.

Таким чином, у першому випадку голоси виборців підраховують за системою жорстких списків, у другому – за системою преференцій.

Переваги пропорційної системи з жорсткими списками:

• при голосуванні обирається, перш за все, політична платформа партії, блоку, в якій накреслена програма їх майбутньої діяльності;

• ця система за формою її здійснення є найпростіша, а отже – найдешевша.

Її недолік у тому, що у партійний список часто потрапляють кандидати у депутати, сенатори, особи, невідомі у суспільстві, некомпетентні, непопулярні у народі.

На відміну від пропорційної системи з жорсткими списками, система преференцій дає змогу розширити сферу вибору самому виборцю, який має право голосувати і за партійний список, і одночасно конкретного кандидата у партійному списку. В цьому її суть і перевага над пропорційною системою з жорсткими списками.

Недолік преференційної системи у тому, що у ній проявляються елементи мажоритарності, тобто виборець має можливість орієнтуватися на окремих відомих політичних осіб, а не на інтереси партії і провести у депутати найвигідніших йому кандидатів. Запровадження системи з напівжорсткими списками зумовлено об'єктивною необхідністю усунути недоліки системи жорстких списків і системи преференцій.

Негативною обставиною при запроваджені пропорційної системи є складна система підрахунку голосів виборців.

З метою запобігання збільшенню кількості дрібних партій при пропорційних системах виборів запроваджується виборчий поріг. Суть його у тому, що для участі у розподілі депутатських мандатів після голосування допускаються лише ті партійні списки, які набрали встановлений законом відсоток голосів.

Теоретично пропорційна виборча система має досить ефективний вигляд. Гіпотетичне припущення, що у разі її впровадження буде встановлено механізми політичної відповідальності Президента, парламентської більшості та урядової коаліції має шанси збутися і ці шасни варті на найпильнішу увагу. Проте очевидно, що українському народові найкращі вигоди і перспективи, які з часом реалізуються, може принести не винятково пропорційна виборча система, а, можливо, партійно–мажоритарна. Строго кажучи, справа не в недоліках власне самих виборчих систем, а в нас самих, що інколи викликає неприйняття нами деяких дій влади, пасивність у громадському житті тощо. І, звичайно, ключовим є законодавче врегулювання системи формування і відповідальності за діяльність Уряду.

64. Переваги і недоліки мажоритарної виборчої системи.

Вибори — багатогранне і складне суспільне явище. У них беруть участь майже всі або абсолютна більшість виборців. Це наймасовіший політичний процес, який відбувається у рамках чинного законодавства.

За порядком визначення результатів виборів розрізняють такі виборчі системи:

- мажоритарну;

- пропорційну;

- змішану.

Мажоритарна є найстарішою із виборчих систем. Назва її походить від французького, означає "більшість".Згідно з виборами за мажоритарною системою депутатський мандат від округу одержує той кандидат у депутати, який отримав встановлену законом більшість голосів виборців.Залежно від того, як визначається більшість голосів, необхідних для обрання кандидата, розрізняють:

• мажоритарну систему абсолютної більшості;

• мажоритарну систему відносної більшості;

• мажоритарну систему кваліфікованої більшості.

Як правило, за мажоритарною системою виборчі округи бувають переважно одномандатними.В одномандатних округах голосують за персонального кандидата, а в багатомандатних — як за певних осіб, так і за партійні списки.

Мажоритарна система абсолютної більшості для обрання кандидата вимагає зібрати більше половини голосів виборців, тобто наслідки голосування визначають за формулою 50% + 1 голос.За цією системою обов'язковий нижній поріг участі виборців у голосуванні.

Перевага мажоритарної системи – у її демократизмі, оскільки вона враховує інтереси більшості виборців.Недолік її у тому, що за цією системою можливе повторне голосування або повторні вибори за умови, якщо кандидат не одержав 50% + 1 голос. А повторне голосування, як правило, призводить до зменшення, зниження активності виборців.

Мажоритарна система відносної більшості (або простої більшості) є найпростішим різновидом мажоритарної системи.За нею обраним вважається кандидат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців порівняно з іншими кандидатами.За умови однакової кількості набраних голосів двома чи більше кандидатами застосовують процедуру жеребкування.Перевага цієї системи у тому, що голосування відбувається в один тур і законодавство не встановлює обов'язковий мінімум участі у ньому виборців.

Її серйозний недолік, на наш погляд, у тому, що вона не дає змоги враховувати інтереси більшості виборців. Тут кандидат у народні депутати може бути обраний і абсолютною меншістю, а це вже суперечить основоположному принципу демократії: в суспільстві проводиться політика більшості, яка і враховує інтереси та потреби меншості.

Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що обраним вважається той кандидат (або список кандидатів), який отримав кваліфіковану більшість голосів виборців. Вона встановлюється законодавством і, як правило, завжди перевищує абсолютну більшість.Її позитивний фактор – можливість якнайповніше виявити волю усіх виборців або їх кваліфікованої більшості. Недолік цієї системи – внаслідок низької активності виборців під час голосування вона стає нерезультативною: вибори можуть не відбутись через низьку явку виборців на виборчі дільниці.

65. Національні інтереси суверенної України та їх реалізація. Співвідношення національних інтересів та загально цивілізаційних цінностей за умов глобалізаці

У широкому розумінні цінності — це не тільки абстрактний привабливий зміст або ситуативні цінності, а й стабільні, важливі для особи конкретні матеріальні блага. У більш вузькому значенні прийнято вести мову про цінності як про духовні ідеї, що мають високу ступінь узагальнення. Базові національні інтереси України в процесі державної самоідентифікації визначають такі пріорітети і стратегічні цілі зовнішньої політики: формування безпечного міжнародного середовища, підтримка міжнародного миру та безпеки;захист і підтримка українських громадян та їхніх інтересів за кордоном; забезпечення гідного місця України у глобальному поділі праці, безпечне та ефективне входження української економіки у світову економічну систему, зокрема у форматі Світової організації торгівлі;вступ до ЄС;приєднання України до європейської та євроатлантичної систем безпеки;зосередження зусиль над визначенням напрямів двостороннього співробітництва щодо розширення активної взаємодії з країнами — членами Європейського Союзу, Росією, США, та країнами — регіональними лі-дерами;перегляд цілей, формату та механізмів діяльності СНД з метою його максимального використання для забезпечення національних інтересів України;Збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів. Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і вихідцями з України, подання їм допомоги згідно з міжнародним правом. Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Проблеми: 1. реалізація національних інтересів ускладнюється в умовах, коли частина громадян відчуває більшу спорідненість із закордонними сусідами, ніж зі своїми співвітчизниками з інших регіонів. 2.Періоди бездержавного існування привчили українців оцінювати себе в етнокультурних характеристиках «чужих» ідентичностей, а не власних. Необхідним чинником зміцнення національної ідентичності громадян України є престиж держави, її реальний міжнародний влив.

Глобалізаційні процеси позначені активізацією міжетнічного і міжконфенсійного протистояння, що спричиняють громадянські, етнополітичні конфлікти, сепаратизм. Постійно існує загроза виникнення нових та ескалація «заморожених» конфліктів. Особливою загрозою для українського суспільства стає неконтрольована масова міграція з бідних і слаборозвинених країн, з районів громадянських і міжнародних конфліктів; діяльність міжнародних злочинних угруповань; розповсюдження зброї масового ураження та засобів її доставки; вплив світової активації боротьби за природні ресурси тощо.

Принциповий європейський вибір України зумовлений передусім довготривалими національними інтересами. Інтегруючись до загальноєвропейської спільноти, Україна поступово стала членом ОБСЄ, Ради Європи, приєдналася до. Україна загалом визначила свою позицію щодо процесів загальноєвропейської інтеграції: стратегічною метою є входження в європейські та євроатлантичні організації з пріоритетним вступом до Європейського Союзу, який ухвалив спеціальну програму дій щодо неї.

66. Особливості президентської виборчої кампанії в Україні у 2004 р. : її результати та наслідки.

Події листопада-грудня 2004 р. в Україні мали деякі ознаки революційності: політична криза, що тривала від оголошення результатів другого туру до рішення Верховного суду про визнання результатів другого туру недійсними та призначення його переголосування, політична мобілізація значної кількості громадян, протистояння влади і опозиції, політична поляризація в суспільстві.

Події листопада-грудня 2004 р. були величезним потрясінням для всього українського суспільства. Політична система вийшла з кризи оновленою завдяки ненасильницькому вирішенню політичного конфлікту, приходом до влади людей, що сповідують відмінні від попереднього режиму цінності, зміною значної кількості представників виконавчої гілки влади у масштабах всієї держави. З падінням режиму Л.Кучми розпочався новий етап суспільних і політичних трансформацій. Водночас закінчився десятилітній період авторитарної стабільності.

Порівнюючи політичний режим періоду правління Л.Кучми і той, що складається з обранням В.Ющенка, можна відзначити певні відмінності та певні аналогії.

• Змінилась риторика влади (ідеологема стабільності змінилась ідеологемою проведення реформ)

• Започатковано ряд ініціатив по реформуванні структури органів управління та територіального устрою

• Змінилось ставлення влади до ЗМІ

• Відбулись зміни у розвитку громадянського суспільства

• Відбуваються зміни у політичній культурі населення України

• Політичні інтриги в оточенні президента вийшли на поверхню, що закінчились урядовою кризою, та відставкою уряду Ю.Тимошенко

• З 1.01.2006. вступили в дію доповнення до конституції від 8.12.2004р., що суттєво впливатимуть на взаємовідносини між головними гілками влади в Україні.

Що залишилося:

• Практика призначень на урядові посади. Тут показовий приклад із призначенням міністрів уряду Ю.Тимошенко та голів обласних державних адміністрацій.

• Стиль ухвалень політичних рішень виявляє ознаки авторитаризму . Про це свідчать 14 указів президента “не для службового користування”; непрозоре і не публічне досягнення угоди щодо поставок російського газу в Україну, заяви з боку оточення президента про можливий розпуск парламенту.

• Заяви глави держави щодо необхідності перегляду попередньо прийнятого рішення щодо впровадження політичної реформи є свідченням бажання частини оточення президента залишити за ним попередні повноваження.

• Корупція як системне явище притаманне недемократичному врядуванню не зникла. Це означає, що відносини між представниками влади (чиновниками) та громадянами, в цілому залишились тими самими.

Тип сучасного політичного режиму в Україні можна визначити як перехідний, пост-авторитарний у якому поєднуються як авторитарні так і демократичні методи здійснення влади .

67. Виборча система і форма правління. Пошуки ефективного поєднання.

Вибори є засобом легітимізації влади, в силу чого органи парламент набуває своїх повноважень по прийняттю законів та формуванню уряду. Важливою складовою цієї системи є діяльність політичних партій, готових взаємодіяти та досягати консенсусу щодо найважливіших напрямків розвитку країни. Форма правління - це спосіб організації влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів. При цьому вихідними є взаємовідносини між парламентом, урядом і главою держави. Зміст їх взаємовідносин в тій чи іншій мірі відбиває ідеї розподілу влад.

При визначенні виборчої системи існує взаємозв'язок із формою правління. Парламентське правління передбачає, як правило, мажоритарну виборчу систему або пропорційну виборчу систему із значним виборчим бар'єром. Наприклад, виборчий бар'єр у 5 % у поєднанні із конструктивним вотумом в Німеччині зумовлює проходження у Бундестаг лише великих партій. Однак є певні особливості у східних землях, які відстають економічно і політично, в яких існували розходження у результатах виборів в округах за пропорційною та мажоритарною виборчою системою.

У напівпрезидентській формі вибір виборчої системи є фактором конституційної інженерії, оскільки такий вибір значно впливає на вирішення основної проблеми політичного режиму – забезпечення функціональної самостійності уряду в умовах співіснування опозиційної до президента парламентської більшості, на яку спирається уряд.

При президентській формі правління вибір виборчої системи зумовлений забезпеченням ефективності парламентського правління і він не впливає безпосередньо на уряд.

Виходячи з цього аналізу вбачається, що в умовах напівпрезидентського правління в Україні найбільш оптимальною була пропорційна виборча система у багатомандатних виборчих округах із елементами преференцій. Тобто виборець міг би отримати можливість визначати у регіональному виборчому списку партії бажаних для нього кандидатів. Такі виборчі округи можуть бути п'ятимандатними. Не виключено, що можливе формування парламенту за змішаною виборчою системою. У такому разі третину депутатів Верховної Ради необхідно обирати на мажоритарною системою, а дві третини – за пропорційною системою із елементами преференцій.

68. Взаємодія ф-м правління, партійних і виборчих с-м.

Мажоритарна с0ма відносної більшості сприяє ф-ню монолітної партійної більшості в парламенті, ф-ню однопартійного кабінету і внаслідок цього стабільного уряду, здатного, спираючись на парламентську більшість, проводити сильну політику управління державою.

У пропорційній же с-мі, оскільки в розподіленні місць беруть участь всі партії, важко добитися однозначної парламентської більшості і сф-ти уряд більшості. Тому тут спостерігається коаліційний принцип д-сті парламенту і коаліц тип уряду з усіма наслідками, що випливають, і переговори, узгодження, компромісні угоди, недовговічність і крихкість коаліцій та ін. Як наслідок слабкість урядів, їх нестабільність, партійні торги і угоди, дрібне політиканство, непропорційний вплив дрібних партій. Виборча с-ма впливає на політ життя країни головним чином за посередництвом партії.

Мажоритарна с-ма виборів сприяє двопартійній с-мі; голосування в один тур містить стимули до двопартійної с-ми, а голосування в два тури – до двоблокової багатопартійної ст.-ри. Виборні посади в умовах цієї с-ми мають досить високу принадність для створення партій, основною метою яких є перемога на виборах. Це х-рно як для президентської, так і для парламентської ф-ми правління. Пропорційна с-ма виборів, як правило, стимулює мультипартійну ст.-ру, незацікавленість до об'єднання, а політиків – до пошуку розбіжностей у поглядах, бо саме останні можуть слугувати основою для заснування нової парламентської партії.

У сучасних демократіях склалася традиція, згідно з якою політ партія владу не захоплює, як це нерідко практикувалося раніше, у нинішніх умовах вона може одержати її шляхом впливу на виборця, рефлектуючи його потреби й інтереси, впливаючи на нього через позапартійні ор-ції, виборчі с-ми.

70. Глобалізація – новітня політична ідеологія Заходу.

Глобалізм – загальноприйнята реальність, єдиний економічний і соціокультурний простір, що формується на основі взаємозв’язків і взаємозалежності країн та народів, зростання об’ємів і прискорення темпів обміну товарами та послугами, міжнародного переміщення капіталів і робочої сили, взаємопроникнення духовних цивілізаційних цінностей. Глобалізація – це історичний процес посилення контактів між різними частинами світу, який «зумовлює все більшу одноманітність у житті народів планети» (Р. Робертсон).

Політологи (Хантінгтон, Мартін) пов’язують появу глобалізації з розповсюдженням демократичних принципів та інститутів по всьому світу.

Валлерстайн відзначає, що ми живемо в епоху переходу від існуючої глобальної системи суспільного устрою – капіталістичної світової економіки – до іншої чи інших глобальних систем. Тоффлер здійснював аналіз майбутнього на основі «інформаційного редукціонізму»: перехід від індустріалізму до нової «постіндустріальної цивілізації» з пануванням інформаційних технологій (комп революція). Цей перехід також супроводжуватиметься оновленням способу виробництва, способу життя та культури. На думку ученого, постіндустріальний етап розвитку настав після того, як себе вичерпали дві перші хвилі цивілізаційного розвитку – аграрна й індустріальна. Нова цивілізація приносить нові сімейні відносини, зміни в стилі роботи, у повсякденному житті, зумовлює нову економіку, нові політичні конфлікти і провокує зміни у свідомості. Тоффлер зазначає, що ми почали будівництво нової цивілізації. У цьому і полягає характер третьої хвилі. Тоффлер, не розділяючи теорію людини-гвинтика в середині величезної організаційної машини, говорить про прийдешнє саморуйнування бюрократії. Глобальна гонка буде виграна тими країнами, що закінчать свій перехід до третьої хвилі з мінімальними внутрішніми неузгодженостями і безладом. Тим часом історичний перехід від двочастинного світу до тричастинного може привести в рух жорстоку б-бу (??) на планеті. Революційно новий підхід дослідник пов'язує з демократизацією процесу вироблення цілей. У кожній країні, місті, на кожній околиці треба скликати асамблеї на демократичних засадах. Усі повинні мати право в однаковій мірі визначати майбутнє: і видатні інтелектуали, і ті, хто не вміє ясно висловлювати своїх думок.

У результаті постіндустріальних трансформацій проходить зміна соц структури, відновлюється більш сучасна технологія. Зміст постіндустріальної трансформації полягає в посиленні інструментальної влади, влади над природою і в якійсь мірі влади над людиною.

Оживлення націоналізму та релігійного фундаменталізму у сучасному світі політичні аналітики оцінюють по-різному. Хантінгтон бачить у цьому активізацію цивілізаційної свідомості, констатує зміну класових та ідеологічних конфліктів національними та конфесійними. Панарін вважає, що сьогодні спостерігаємо деструктивні тенденції. Хантінгтон запропонував модель зіткнення цивілізацій, яка заснована на тому, що міжнародна система, перш за все раніше складалася з трьох блоків, сьогодні світ перебудовується у нову систему, яка складається з восьми цивілізацій. Панарін зазначає, що зростання релігійної свідомості не можна одночасно сприймати як джерело підвищеної конфліктності у сучасному світі.

71. Взаємозв`язок економіки та політики. Особливості економічної політики.

Політика – системне явище. Вона впливає на всі сфери життєдіяльності суспільства, є невід`ємною складовою кожної з цих сфер, засобом їх функціонування та розвитку.

Однією з найважливіших сфер політичної діяльності є економіка. Термін «економіка» є багатозначним. Можна виділити три найбільш загальних його значення. 1)Економіка – система відносин, що складаються між людьми у сфері виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ та послуг. 2)Економіка – сукупність різних галузей і виробництв, які утворюють народне господарство країни (мова йде про промисловість, транспорт, будівництво тощо у певних їх пропорціях і взаємозв`язках). 3)Економіка – галузь науки, що вивчає в різних аспектах названі вище реальності.

Стан економіки і назрілі економічні проблеми зумовлюють певну економічну політику. Здійснення цієї екон-ї пол-ки міняє економічну ситуацію, яка у свою чергу вимагає відповідної політики.

Вплив економіки на політику полягає у наступному:

1)Самий прихід до влади того чи іншого політика або партії, багато в чому обумовлений програмою їх економічних заходів, які вони зобов`язуються реалізувати у випадку здобуття влади. Масштабні програми, які обіцяють економічний підйом країни, добробут народу схиляють виборців голосувати за тих, хто їх висуває. У сучасних демократичних країнах ці обіцянки виконуються, тому виборці ставляться до них як до реальних програм. В Україні невизначеність, необґрунтованість програм різних політичних сил, схильність до «загравання» з масами призводять до того, що ці економічні програми не виконуються. Таким чином, вже з самого початку свого становлення політична влада активно спирається на можливості економічної системи. 2)Політичну владу важливо не тільки завоювати, але і утримати. Мова йде про легітимізацію політичної влади, визнання її народом. Багато що залежить від економічної політики, яку проводить влада, її економічного курсу. Народ буде підтримувати ту владу, яка забезпечила економічну стабільність, зростання добробуту громадян тощо. 3)Усі крупномасштабні політичні рішення (проведення реформ тощо) потребують надійного і обґрунтованого економічного забезпечення. 4)Рівень і стан розвитку економіки ініціюють і стимулюють політичні процеси і заходи. Низький економічний рівень розвитку країни породжує державно-політичні заходи, спрямовані на підйом економіки. При високому рівні економічного розвитку важливою проблемою політичної влади стає забезпечення економічної та політичної стабільності.

Розвиток економічної системи не може обійтися без державної «присутності», без впливу політичної системи. Вплив політики на економіку полягає у тому, що:

1)Жодні економічні перетворення неможливі, якщо для цього немає відповідних політичних передумов. 2)Саму форму розвитку економічної системи суспільства обумовлено формою політичного правління або політичним режимом (демократія, монархія, республіка, тоталітаризм, авторитаризм). Наприклад, демократичному політичному режимові відповідає ринкова економіка, тоталітарному – адміністративно-командна. 3)Недостатньо продумані політичні заходи можуть завдати істотних збитків розвиткові економічної системи. 4)Вплив політичної системи на економіку не зводиться лише до економічної політики, він набагато ширший. Зокрема зміни в самій політичній владі можуть істотно вплинути на економіку, у тому числі і негативно. Урядові кризи, як правило, призводять до потрясінь на ринку цінних паперів, паралізують економічні процеси.

Вплив політичної системи на економіку може бути успішним або не дуже, але його не може не бути.

Особливості економічної політики

1) Сферою економічної політики є перехрещення економіки і політики.

2) Економічна політика – це діяльність (курс дій) політичних суб’єктів (держави, політичних партій, рухів, громадських організацій тощо) для вироблення й організації здійснення системи практичних заходів з метою впливу на економічний стан суспільства. Інакше кажучи, економічна політика – це поведінка держави у сфері економіки країни.

3) Екон. політика торкається багатьох господарських сфер: фінанси, кредит, грошовий обіг, податкова система, промисловість, сільське господарство, інвестиції та ін. Відповідно, підсистемами загальної екон-ї політики є бюджетно-фінансова, грошово-кредитна,податкова,структурна,промислова,аграрна,інвестиційна, зовнішньоекономічна та ін.

4) Суб’єктом екон-ї політики виступає держава, політичні партії, рухи, громадські організації тощо.5) Об’єктом є економічний стан суспільства й економічні процеси, що в ньому протікають.

6) Механізм впливу суб’єкта на об’єкт залежить від типу економічної системи (у адміністративно-командній економіці – це переважно адміністративні методи, у ринковій - економічні).

7) Цілями екон-ї політики є економічне зростання; ефективна зайнятість; стабільний рівень цін; зростання економічної ефективності; соціальна безпека і стабільність; захист і підтримка принципів економічної свободи.

8) Екон-на політика є вирішальним засобом підтримки політичного курсу країни.

9) Ефект динамічної політики вищий у тому випадку, коли оптимально здійснюється орієнтація на розклад сил всередині країни і на рівень її розвитку.

10) Головний інструмент реалізації економічної політики – держава. Тому політичні партії, що мають різні політичні платформи, концепції, борються за державну владу, що дозволяє втілити концепції в реальне життя.

72. Національний інтерес. Політика України в галузі нац. відносин.

Політолог В. Кириченко під національними інтересами розуміє інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, яке реалізується через політичну систему. Ці інтереси об’єднують інтереси кожної людини, суспільства в цілому. Нац. інтереси базуються на потенціалах нації (інтелектуальну, самоорганізації, життєздатності, реалізації) та психологічно-емоційних почуттях – нац. гордості, добробуту безпеки.

Нац. інтереси визначаються на трьох рівнях :

– для людини і сім’ї

– для організацій

– та країни в цілому

• Для людини і сім’ї найважливішими є права і свободи, якісний рівень життя, можливість отримування освіти, якісної медичної допомоги, можливість якісного дозвілля. Безпечна екологія, високі соціальні стандарти

• Для організації, тобто юридичних суб’єктів, найважливішим є – можливість працювати, створювати різні бізнеси, справедливе правосуддя, помірні податки, мінімум чесна конкуренція між вітчизняними і іноземними товарами та послугами.

• Для країни, зовсім інші національні інтереси, які позиціонують країну в світі, сучасних умовах. На першому плані питання безпеки і ефективного позиціонування, нарощення економічного, наукового потенціалу, участь у міжнародних організаціях, забезпечення національної згоди, політичної і соціальної стабільності, гарантій прав людини, національних меншин і націй у галузі національних відносин.

Політика України у галузі національних відносин пов’язується з проблемами міграції. Серед іммігрантів виділяють наших жителів колишнього Союзу, реабілітовані кримські татари, греки, німці, представники Середньої Азії, Кавказу. Еміграція викликає складні проблеми територіального розселення, працевлаштування. Окремо слід сказати про кримсько-татарську проблему (у 44 було депортовано на схід СРСР, на їх місце почали переселятися росіяни. Татари – єдиний етнос, що належить до корінної людності України й законно має право на тер. автономію у складі української держави. Україна гарантує усім національностям рівні права у всіх сферах громадського життя, надає можливість спілкування з історичною батьківщиною. Хоча і проти сепаристських рухів.

Російська проблема у сфері нац. відносин постала гостро в 80 рр. коли кількість росіян в Україні сягала 21,2%. 31 травня 1997 року було підписано “Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією”. Він передбачає, що обидві країни будують відносини на основі принципів взаємоповаги, суверенності, територіальної цілісності, культури, мовної самобутності.

Створюючи необхідні умови для відродження і демократичного розвитку нац. меншин, українська держава вперше в історії одержала можливість виявити піклування про українську діаспору (на Заході Сході), незважаючи на власні незначні матер. можливо відтворює інформаційну базу. В свою чергу діаспора надає суттєву допомогу у зміцненні зв’язків України з зарубіжними країнами, у розв’язанні питань українського відродження на етічній Батьківщині.

Це свідчить про те, що Україна прямує вірним шляхом у сфері етнополітики нац. інтересів, нац. відносин.

Етнополітика – відносини державної нації з іншими етнічними групами, а також взаємовідносини національних груп у межах держави.

Етнос – сталий колектив людей, що склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки.

Нація ґрунтується на найвищій ознаці – національній державі на певній території або змаганні до неї .

54. Понятrя і типи партійних систем. Проблеми фнкціонування політичних партій в

Украіні

У країнах, де партії існують тривалий час, склалися партійні системи.

Партійна система – це політичний простір, що складається з політичних партій і впорядкованою певним чином сукупністю між собою і з іншими елементами політичної сфери.

Головні ознаки партійної системи:

- взаємодія партій на нормативно організованій основі;

- здійснення зв'язків у площині боротьби за владу і її реалізацію;

- зв'язок із державними закладами, громадськими об'єднаннями й електоратом.

При однопартійній системі партія здійснює взаємозв'язки із усіма структурними підрозділами політичної системи. Відсутня практична конкуренція за владу, немає можливості чергування у реалізації влади різних політичних сил, відсутнє між партійне суперництво, опозицію заборонено, влада здійснюється обмеженим колом партійного апарату – партократією (комуністична партія від 1922 до 1991 була фактично державною структурою).

Двопартійна система відзначається наявністю кількох партій, 2 партій, які здатні досягти центральної влади; формування складу уряду однією з двох партій, що перемогла на виборах, наявністю опозиції, демократично політичним режимом (Великобританія, США).

Багатопартійні системи характеризуються сукупністю відносин між партіями.

Багатопартійність представлена партійною системою домінування, коли за наявності кількох партій одна з них тривалий час перебуває при владі, перемагаючи на виборах, партійною системою обмеженого плюралізму за наявності багатьох партій представлено кілька; системою поляризованого плюралізму – гостре розходження МІЖ партіями, існування позасистемних партій.

Загальний процес демократизації в Україні зумовив становлення партійного плюралізму. За період із 1989 до 1995р. в Україні виникло понад 40 політичних партій. Особливістю процесу творення є те , що більшість сьогоднішніх партій виникла не як вираження потреб становлення громадянського суспільства, а як реакція на амбіції окремих політично активних діячів на окремі групові інтереси.

У нинішніх умовах держава мусить сприяти «входженню» партій до партійної системи. Потрібна законодавча підтримка партій. Важливо обрати найсприятливіший режим правового регулювання Їх діяльності, використовувати засоби державної підтримки.

Зміни в Конституції в 2004 році внесли дисбаланс в правову систему – партійну, більшість склали опозиційні до президента партії. У 2006 році після виборів до парламенту, коли соціалістична партія стала каталізатором коаліції главою уряду став опозиційний до президента політик. Це привело до розпуску парламенту.

Як свідчить практика українського парламентаризму, важливим є взаємодія партій у парламенті. Це головна проблема нездатність взаємодії коаліцій із опозицією, ефективно співпрацювати підтверджена кризою в парламенті, що виникла на початку 2008 під час першої сесії Верховної Ради України. Тривала недієздатність єдиного центру законотворення була зумовлена протилежністю позицій коаліції та опозиції стосовно вибору зовнішньополітичних пріоритетів У країни.

– Абсолютна конфронтальність щодо ключових питань порядку денного,

– слабка партійна дисципліна та розкол в пропрезидентській партії є головною проблемою партій в Україні, проводження ефективного законотворення.

73. Смисл і призначення терміна «легітимність». М.Вебер про типи легітимності влади у роботі «Політика як покликання та професія».

Політична влада може по – різному оцінюватись об’єктом влади. Позитивна оцінка влади, прийняття її населенням, визнання її права на управління і згода підкорюватись їй означають легітимність цієї влади.

Легітимність (від лат. законний, узаконений) – здатність того чи іншого політичного режиму досягти суспільного визнання та виправдання народом обраного політичного курсу, прийнятих ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади. Поступово у науковому вжитку це слово дещо змінило своє первісне значення і сьогодні вживається як «визнання», «правомірність». Вимоги легітимності влади виникли як реакція проти насильної зміни влади і насильної перебудови державних устроїв і традицій. Легітимність влади виражає усвідомлення переваг загальновизнаного порядку над захопленням влади силою, завоюванням, свавіллям, порушенням загальновизнаних норм. Цей термін ніби виправдовує дії владних структур, підкреслюючи, що влада – це не просто груба сила, а така, що ґрунтується на загальній згоді та визнанні. Тільки у суспільстві із стійкими нормами поведінки можна однозначно оцінювати легітимність влади. Макс Вебер вважає, що держава являє собою відносини панування одних людей над іншими, що спираються на легітимне насилля як засіб. Щоб існувала держава, більша частина людей повинна підкорюватися авторитетові, на який претендує панівна верхівка. Свої типи легітимності Вебер називає внутрішніми виправданнями : 1) Традиційна легітимність набувається завдяки звичці підкорятися владі, вірі в непорушність споконвіку існуючих порядків. Будується на авторитеті давніх патріархальних уявлень та релігійних норм. Таке панування властиве монархіям, Вебер вважав корисним для демократії спадкового монарха, який зміцнює авторитет держави віковими традиціями шанування влади. У мотиваціях цей тип схожий на взаємини в сім’ї, де беззаперечним авторитетом виступає старший. Така легітимність характеризується міцністю. 2) Харизматична легітимність (харизма з грецьк. – благодать святого духу) заснована на вірі у надзвичайні якості, небуденний особистісний дар керівника. Свідомо культивується велич самої особи лідера, а його авторитет освячує інститути влади, сприяє їх визнанню й прийняттю населенням. Такого лідера іноді навіть обожнюють, а частіше створюють культ його особи. Часто такий тип легітимності використовувався під час революційних змін. В основі особистісні відношення вождя та народної маси, причому запропоновані вождем зразки політичної поведінки є обов’язковими для всіх. 3) Легальна або раціонально – правова легітимність. Заснована на підкоренні народу законам, через раціонально зрозумілий інтерес, що ґрунтується на довірі громадян до устрою держави. Тут підкорення відбувається не одній особі керівника, а законам, якими керується й влада. Така легітимність характерна для демократичних держав (структурна або інституціональна).

74. Украина является парламентско-президентской демократической республикой и имеет мультипартийную политическую систему. Исполнительная власть представлена Кабинетом Министров. Парламент имеет название Верховная Рада Украины. Сразу после провозглашения независимости Украины, благодаря референдуму 1991 года, на Украине была образована парламентская комиссия по подготовке новой конституции. 28 июня 1996 года, с принятием новой демократической конституции была основана мультипартийная политическая система (плюрализм) и задекларированы основный права и свободы граждан Украины, а также национальных меньшинств страны.

Различным этническим группам Украины гарантируется право на получение образования на родном языке, на развитие культуры, а также на поддержку и использование национальных языков в повседневной жизни. Согласно Конституции, государственным языком на Украине является украинский язык. В Крыму и в ряде других регионов Восточной Украины в повседневном общении и в официальном делопроизводстве преобладает русский язык.Конституция также гарантирует свободу вероисповедания — религийные объединения должны проходить процедуру регистрации в органах местного самоуправления. Свобода слова также гарантирована Конституцией, однако иногда власть вмешивается в работу журналистов и пробует влиять на СМИ. Правительство Украины, например, неоднократно критиковалось за нерасторопность в деле расследования убийства Георгия Гонгадзе (2000). Расследование этого дела продолжается до сих пор. Такое отношение к данному криминальному делу, имеет в целом отрицательный эффект на международный имидж страны. Украина представляет собой парламентско-президентскую республику.В Украинской системе государственной власти осуществляется принцип разделение властей, т.е государственная власть разделена на три независимые друг от друга ветви: законодательную, исполнительную и судебную.Исполнительную власть в стране осуществляют: Президент Украины — глава украинского государства, и Кабинет Министров Украины — правительство. Премьер-министр Украины является главой Кабинета министров — высшего органа исполнительной власти. Согласно поправкам к Конституции, с 2006 года власть Президента ограничена, ряд его полномочий были разделены между Правительством и Парламентом — Верховной Радой.

Единственным органом законодательной власти на Украине, является Верховная Рада Украины (укр. Верховна Рада України) — однопалатный парламент, состоящий из 450 мест (список депутатов по итогам последних выборов см. в статье «Депутаты Украины»). Комплектование депутатов проводится по партийным спискам (пропорциональная система) сроком на 5 лет. Судопроизводство на Украине осуществляется: Конституционным судом и Судами общей юрисдикции.

75. Політичні рішення і типологія їх реалізації у тоталітарному, демократичному суспільстві.

На думку політичних аналітиків, процес прийняття рішень у демократіях має форму певної згоди. У комітетах із прийняття політичних рішень відбуваєть¬ся доволі складна процедура узгоджування, за допомогою якого можна повернути якийсь проект на доопрацювання в різні комітети й підкоміте¬ти, доручити остаточний варіант рішення прийняти ко¬місії або надто завантаженій своїми проектами і проб¬лемами, або такій, що не має реальної політичної ваги у владних структурах.

Комітет, у якому відбувається процедура голосуван¬ня, являє собою, на думку Дж. Сарторі, малу взаємо-дійну закриту групу. Кількісно ця група може мати не менше трьох членів. Такий комітет випрацьовує поточні рішен¬ня, тобто перебуває у безперервному потоці політичних рішень, що Дж. Сарторі називає «рішенським контекс¬том». Дискретні чи радикальні за глобальними пробле¬мами рішення можна приймати на референдумі. Рішен- ня попередньо вивчаються, обговорюються в одному чи (багато частіше) кількох комітетах, і лише уряд, якому належить право остаточного слова, його приймає.

Щоб рішення було ефективним, воно має базуватися на принципі одностайності. Одноголосно ж, із точки зору Дж. Сарторі, рішення приймаються тому, що ко¬жен член такої групи очікує на свою поступку відповід¬ної поступки як нагороди за лояльність і терпимість в обговоренні іншого питання. Дж. Сарторі називає це «оперативним ходом», який передба¬чає, що ніхто з членів комітету не накладатиме вето у час процедури прийняття політичного рішення. Якщо ж хтось починає використовувати це право і перешко¬джає прийняттю рішення, то рано чи пізно він вибуває з процесу взаємообміну постійними поступками. Цей про¬цес передбачає дотримування певних вимог: неоднакова інтенсивність переваг, сталий потік рішень.

Система прийняття рішень із більшим числом умов є доволі гнучкою, працездатною, тобто спроможною про¬дукувати рішення у політичному процесі. Вона ґрун¬тується на реальних стимулах і винагородах, бо кожний член комітету упевнений в тому, що він раніше чи пізніше буде винагоро¬джений за свої компроміси.

Принцип узгоджування іс¬нує не тільки всередині комітетів, але й є підґрунтям взаємодії між різноманітними комітетами, тобто основою для цілої системи комітетів. Ця ж система підзвітна широким верствам суспільства, бо всі представники зга¬даних комітетів обираються на основі вільних виборів. Через це головним зав¬данням створення системи комітетів із прийняття полі¬тичних рішень є вибір стратегічних вузлів, контрольо¬ваних представницькою демократією.

Але важливішою проблемою у демократичних режи¬мах є співвідношення між ступенем участі народу в управлін¬ні і кінцевим результатом у розподілі благ, співвідно¬шення ефективності й справедливості, ринку й волі. Перевага ж за збалансованим задоволенням народних потреб і сподівань – у результаті прийняття рішення меншістю.