Запитання. Завдання

1. Чим була зумовлена необхідність виокремлення політичних знань у самостійну науку?

2. Назвіть основні причини домінування в політичній науці першої половини XX ст. досліджень американських вчених.

3. У чому полягає проблема пріоритету прав людини й громадяни­на як основи свободи? Проаналізуйте відповідні положення Конститу­ції України.

4. Які проблеми досліджує сучасна західна політологія? Чому політоло­гія як наука та навчальна дисципліна не розвивалася в колишньому СРСР?

Теми рефератів

1. Біхевіоризм як основний метод політичних досліджень амери­канської політології XX ст.

2. Європейська політологія другої половини XX ст.: тенденції, тео­ретичні проблеми, перспективи розвитку.

3. Соціальні цінності та ідеї соціального захисту населення в до­слідженнях сучасних західних політологів.

Література

Актуальные проблемы современной зарубежной политической науки. — Вып. I—IV. —М., 1990—1991.

Алмонд Г. Политическая наука: история дисциплины // Политические ис­следования. — 1997. — №6.

Вольман Г. Методологические принципы политических исследований в ФРГ // Советское государство и право. — 1990. — №4.

Галаганова С. Г., Фролова М. А. Современная западная политическая тео­рия (на примере англо-американской и французской политических школ). — М., 1993.

Егоров С. А. Политическая юриспруденция в США. — М., 1989.

Зарубежная политическая наука: история и современность. — Вып. I, II. — М., 1990.

Кокошкин А. А. Современная социология и политология США // США: эко­номика, политика, идеология. — 1991. — № 1.

Лоуи Т. Глобализация, государство, демократия: образ новой политичес­кой науки // Политические исследования. — 1999. — №5.

Политологическое обозрение : Реф. сб. — Вып. 1 / Отв. ред. Ф.М. Кири-люк. — К., 1993.

Полякова Н. Л. От трудового общества к информационному: западная со­циология об изменениях социальной роли труда. — М., Наука, 1990.

Федосеев А. А. Современная американская буржуазная политология: ис­токи, традиции, новации. — Л., 1989.

Федосеев П. Н. Политические науки и современность // Вопросы фило­софии. — 1987. — № 5.

Фундаментальные проблемы политической науки // Вестник МГУ. Сер. 2. Политические науки. — 1996. — №6.

1.6. Українська політична думка XX століття

З початком XX cm. українська національна ідея набу­ла значного поширення. Попри суперечності її розвитку, різні інтерпретації політичними партіями і представни­ками суспільно-політичної думки, поразку національ­но-визвольних змагань у революційну добу української історії, вона надавала практичного сенсу становленню політичної думки в Україні та політичної організації України. Подолавши складні перипетії свого розвитку, українська політична думка XX ст. стала фундамен­том, на який на зламі тисячоліть змогла опертися сучас­на вітчизняна політична наука.

Націонал-комуністична течія української політичної думки

Українська політична думка не припиняла свого роз­витку і після поразки національно-визвольних змагань. З 1917 до 1933 року її найповніше репрезентував україн­ський націонал-комунізм, який об'єднав різні політичні течії і напрями довкола ідеї «комуністичної перебудови суспільства», цілковитого національного визволення України, створення суверенної української держави.Виникнення націонал-комунізму на українському ґрунті зумовлене тогочасними суспільно-політичними ре­аліями, а також слабкістю, незрілістю та розколом укра­їнського демократичного руху. Багато представників української демократії вбачали вихід із катастрофічного становища у співпраці з більшовиками. Віддані комуніс­тичній утопії і перейнявши притаманний її апологетам спосіб мислення, вони, самі того не усвідомлюючи, зруй­нували єдиний фронт боротьби за самостійність України, зіграли на руку більшовицькій верхівці з її централіза­торсько-шовіністичною політикою, прирікши себе на за­гибель, а Україну — на десятиліття підневільного існу­вання в умовах радянсько-більшовицького тоталітаризму.

Націонал-комунізм в Україні почав розвиватися вже з перших років радянської влади. Свідченням цього є публіцистична брошура Сергія Мазлаха та Василя Шах­рая «До хвилі (що діється на Вкраїні та з Україною?)», яка в 1918 році започаткувала новий напрям української суспільно-політичної думки. За словами її авторів, рево­люція в Україні має не лише соціальний, а й національ­ний характер, а соціалістичний лад у державі може за­безпечити лише цілком незалежна українська радянська республіка. «Українське національне питання, коли не буде вирішене зараз, у революційну добу, коли воно буде передане у спадок історії, як іржа, точитиме соціаль­но-економічний і культурно-політичний розвиток і в Україні, і в сусідніх державах».

Не заперечуючи союзу з Росією, автори вважали, що єдиний спосіб перебороти залишену царатом спадщину національного гніту — це беззастережне відокремлення України від Росії і перетворення Комуністичної партії більшовиків України з регіонального відділу російської компартії на самостійну політичну організацію. При цьо­му вони гостро розкритикували лінію великоросійського партійного керівництва щодо української національної проблеми, вважаючи, що більшовики лише декларували доктрину національного самовизначення українського народу. Насправді практична політика більшовизму що­до України мало чим відрізнялася від політики кадетів, меншовиків, есерів та інших російських партій, які від­крито вороже ставилися до української самостійності.

Брошура «До хвилі», за словами українського політо­лога Івана Лисяка-Рудницького, «розкриває трагічну ди­лему людей, які, подібно до Мазлаха і Шахрая, хотіли бачити свою країну одночасно і комуністичною, і самостійною», що було неможливо. А надія на те, «що со-вєтська Росія заради абстрактного вчення про національ­не самовизначення пожертвує своїми великодержавними інтересами», відмовиться від панівної позиції, засвідчу­вала відсутність в авторів політичного реалізму. І все ж брошура мала велике значення, як перший теоретичний вияв концепції «національного комунізму» і як своєрід­ний «національно-комуністичний маніфест», який став основою зародження політичної течії та одного з напря­мів розвитку української суспільно-політичної думки XX ст.

У 20-ті роки виникла низка націонал-комуністичних політичних течій, спрямованих на пошук можливих шляхів національного самоутвердження України («боротьбисти», «укапісти», «самостійники», «шумськісти» та ін.). Саме вони ініціювали після XII з'їзду РКП(б) зміни в національній політиці більшовиків, забезпечили можливість розвитку елементів українізації, які разом з непом сприяли послабленню протистояння московських більшовиків і опозиційних сил українського націо­нал-комунізму .

Українізація — політика партійно-державних органів УРСРу 20-ті і на початку 30-х років XX ст., спрямована на більш органічне впро­вадження радянсько-комуністичної ідеології в Україні силами на­ціональних кадрів і в доступній для місцевого населення формі.

Провідну роль в українізації відігравав народний ко­місаріат освіти на чолі з Олександром Шумським (1890— 1946), а потім — Миколою Скрипником (1872—1933). Основними здобутками українізації, які викристалізува­лися в процесі її теоретичного обґрунтування та намаган­ня практичного втілення, були: сприяння розвитку укра­їнської мови на всіх рівнях, у тому числі забезпечення її ідеологічної ролі на рівні русифікованого міста та в сере­довищі партійно-державного апарату; розв'язання проб­леми легітимності національної самодіяльності україн­ських комуністів; організація національно-культурного процесу як засобу боротьби проти будь-яких проявів великоросійського шовінізму та українського націоналіз­му; створення розгалуженої сітки осередків функціону­вання української мови і культури. Свідченням орієнта­ції націонал-комуністичної течії на втілення національ­ної ідеї стали радикальні політико-публіцистичні висту­пи письменника Миколи Хвильового (1893—1933). За-слшлений ідеєю поєднання комуністичного світогляду та ідей національного визволення українського народу, Хви­льовий був невіддільний, за словами Лисяка-Рудниць-кого, від епохи «українського ренесансу» 20-х років — «гарячкового періоду в історії Радянської України», років «великого культурного піднесення нації, згодом зрізаного сталінським терором». Хвильовий розумів національне питання, на відміну від інших націонал-комуністів, не спрощено, а на універсалістичний лад, вірив у те, що на­ціональна свобода невіддільна від визволення та розвитку людської особистості, прорікав майбутню «емансипацію колоніальних народів», «азіятський ренесанс». Він був глибоко переконаний, що покликання України полягає в тому, щоб бути посередником між Європою та відродже­ними націями Сходу.

Заперечуючи імперську тенденцію до злиття націй через посередництво пролетарського інтернаціоналізму, Хвильовий у яскраво публіцистичній формі проповіду­вав ідею української незалежної держави, яка має слугу­вати орієнтиром для українського патріота, і зрадити якій — означає зрадити своїй матері. Найкатегоричніше ідея самостійної державності звучить у памфлеті «Україна чи Малоросія?» (1926). Необхідність самостій­ності України Хвильовий обґрунтовує тим, що «цього вимагає залізна і непоборна воля історичних законів», прагненням нації досягти природного стану, який Захід­на Європа пройшла в часи оформлення національних держав.

Суттєвою прикметою політичних поглядів М. Хвильо­вого була ідея переродити українця так, щоб він став са­мосвідомою одиницею, позбувся рабської психіки, що по­роджувала до цього часу тільки безвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова, але ніколи не були людьми діла.

Таким чином, брошура С. Мазлаха і В. Шахрая була першою спробою в умовах більшовицької дійсності ідей-но-політично відстоювати самостійну державність Украї­ни, а безкомпромісний голос М. Хвильового був остан­ньою такою спробою. На початку 30-х років починають­ся гучні процеси і розправи над українською інтелігенці­єю, що на кілька десятиліть унеможливили будь-які спроби вільного висловлювання політичних думок, по­глядів, переконань.