Модернізаційний процес в Україні: основні проблеми та умови їх вирішення

Процес політичної модернізації в Україні історично належить до вторинної (неорганічної) модернізації, ха­рактерної для перехідних суспільств, які прагнуть «вписатися» у процес «осучаснення навздогін» (В. Пугачов). Це зумовлює своєрідність державотворчого процесу в Україні, яка, на думку сучасного українського економі­ста В. Малеса, «полягає в переході, по-перше, від коло­ніального статусу на шлях самостійного розвитку і, по- друге, від тоталітарне організованого державно-монопо­льного управління методами прямого розпорядництва (командно-адміністративна система) до визначення дер­жавних пріоритетів соціально-економічного розвитку, виходячи із суспільних потреб».

Особливості тривалого недержавного буття України спричинили: домінування як основного суб'єкта модерні­зації владно-бюрократичної верхівки, залежної у своїх діях від чужого центру; залежність суспільно-політичної системи від чужих національній традиції ментальності й конкретним потребам українського суспільства мораль­но-культурних цінностей та ідеологічних схем.

За цих умов навіть найменший успіх реформ, який у межах Російської, а потім і Радянської імперії завжди мав непослідовний, однобічний і анклавний характер, потрапляв у річище контрреформаторських змін. Так бу­ло за часів земської та столипінської реформ, радянської спроби створення суспільства масового споживання, реа­лізації ідей «прискорення» й «перебудови».

Проголошення України незалежною державою від­крило можливості для всебічної модернізації її суспільст­ва на основі світового досвіду і власних потенційних мо­жливостей. Але через розрив між очікуваними та реаль­ними результатами Україна опинилася в ситуації «кризового синдрому модернізації». Він є своєрідним на­слідком взаємозв'язку і взаємодії основних криз політич­ного розвитку, до яких належать:

— криза ідентичності (розрив соціально-структурних підрозділів суспільства з політичною системою);

— криза легітимності (низький рівень лояльності на­селення до даної політичної системи, відсутність згоди в суспільстві щодо природи й методів діяльності політич­ної влади);

— криза участі (відчуження населення від політично­го життя, створення правлячою елітою перепон для залучення до політичної діяльності соціальних груп, які заявляють свої претензії на владу);

— криза проникнення (невідповідність проголошених владою цілей і напрямів соціального розвитку реальній соціально-політичній ситуації, низький рівень можливо­стей системи державного управління);

— криза розподілу (порушення принципів забезпе­чення прийнятного для суспільства рівня матеріального добробуту і допустимої межі соціальної нерівності та со­ціальної несправедливості).

Подолання «кризового синдрому модернізації» пе­редбачає насамперед з'ясування та вирішення основних його проблем. Проблеми модернізації українського суспі­льства похідні від його кризового стану, який, з одного боку, має спільні риси з кризою в деяких країнах Цент­ральної та Східної Європи (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина) та Росії, а з іншого — характеризується слабкістю конкуренції (в тому числі й у політиці), дис­пропорційністю економіки, корупцією, нерозвиненістю інформаційного суспільства тощо.

Однією з найважливіших проблем політичної модер­нізації є досягнення відносно стійкої рівноваги і політич­ної стабільності в суспільстві. У цьому контексті важли­вими для українського суспільства є такі умови:

— збалансування державного управління й системи міс­цевого самоврядування, опертих на схильність української ментальності до індивідуальних й громадських форм раціо­нального господарювання, прагнення до різноманітних форм самореалізації на суспільному та особистісному рівнях;

— виявлення суперечностей у загальнодержавних, га­лузевих, регіональних, колективних та особистих ін­тересах і визначення способів їх узгодження задля суспі­льного і політичного консенсусу;

— вирішення проблеми адміністративно-територіаль­ного поділу країни, запобігання деконцентрації влади й дезінтеграційних процесів.

Ще однією проблемою політичної модернізації є по­шук оптимальних способів переходу від традиційного су­спільства до раціонального, до пом'якшення вірогідного зіткнення традиційних для даної національної політич­ної культури цінностей і норм політичного життя з нови­ми модернізованими інститутами. Головне при цьому за­безпечити формування політичного режиму і системи со­ціального управління, які відповідали б внутрішнім по­требам українського суспільства. А це передбачає:

— цілеспрямоване подолання непідготовленості до ре­формування всієї системи управління, розумне запози­чення загальноцивілізаційного політичного досвіду і вра­хування досвіду модернізації інших держав;

— неприпустимість механічного перенесення на на­ціональний ґрунт зарубіжних інститутів без урахування національно-психологічних особливостей народу і харак­терних рис сучасної політичної ситуації;

— обмеження впливу на державотворчий процес вузь-копартійних інтересів, подолання негативних особистіс-них рис, зумовлених тоталітарним досвідом («розірваність» свідомості; відмова від політичного життя в усіх його виявах, окрім стихійного протесту; суперечливе по­єднання демократичної й тоталітарної свідомості, орієн­тація на несумісні цінності);

— реформування інституціональної сфери суспіль­ства завдяки розвиткові різноманітних форм асоціатив­но-громадського життя, зумовлених логікою розвитку суспільства.

Третьою проблемою політичної модернізації сучасної України є налагодження постійного взаємозв'язку й діа­логу між владними структурами і населенням з усіх пи­тань суспільного буття. Цього можна досягти:

— шляхом подолання кризи легітимності через ство­рення механізмів суспільної саморегуляції на місцевому рівні, справедливий розподіл ресурсів влади та управлін­ня, формування норм і процедур, засадничих для держа­вно-правових інститутів правової держави та демократи­чного політичного режиму;

— через скорочення дистанції між соціальними ста­нами, стимулювання соціальної мобільності й домінуван­ня політичних угруповань (партій, громадських об'єд­нань, груп тиску) замість всевладдя бюрократії;

— через розширення механізмів політичної соціаліза­ції; розвиток системи політичного рекрутування (відбору персоналу, який перебере на себе провідні ролі в політи­ці) на рівні «нижніх поверхів» політичної системи суспі­льства.

Зазначені вище умови можна прийняти своєрідним орієнтиром формування самобутньої вітчизняної моделі суспільно-державного розвитку, їх реалізація відбувати­меться з одночасним подоланням негативних ментально-психологічних нашарувань у свідомості населення, зумовлених тоталітарною суспільно-політичною практи­кою, поєднанням елементів загальноцивілізаційного до­свіду з віковими традиціями української культури.