Запитання. Завдання

1. Співставте основні підходи до поняття «конфлікт» І запропонуй­те власне його визначення.

2. Порівняйте погляди на сутність І природу конфлікту!. Парсонса і Р. Дарендорфа, зробіть висновок щодо їхньої обумовленості та об­грунтованості.

3. Визначте основні типи політичних конфліктів, наявних в Украї­ні з 1990 р.

4. Чим зумовлені роль і значення конфліктології у посттоталітарних державах? 5 Проаналізуйте сучасні технології врегулювання конфліктів та управління можливими чи наявними конфліктними ситуаціями в Україні.

Теми рефератів

1. Основні етапи еволюції теорії соціальне політичних конфліктів

2. Конституційні основи і правові норми врегулювання конфлікт­них ситуацій

3. Політичні конфлікти в Україні причини виникнення І способи розв'язання

4. Політико правове виховання молоді як засіб запобігання полі тичним конфліктам

5. Конфлікт і консенсус у перехідному суспільстві

Література

Аг А. Введение в теорию конфликтов Политология вчера и сегодня — Вып 3 — М , 1991

Бекешкіна І. Е. Конфліктолопчний підхід до сучасної ситуації в Україні — К,1994

Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоя щее Украина четыре года пути — К 1995

Джаконини В. Дарендорф теория конфликта Политология вчера и сего дня. — Вып 2. — М. , 1990.

Дмитриев А. В., Кудрявцев В. Н , Кудрявцев С. В Введение в общую те орию конфликтов — М , 1993

Здравосмыслов А., Матвеева С Межнациональные конфликты в Росии и постсоветском пространстве — М 1995.

Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. — М , 1995.

Иванов Н. Н., Смоленский В. Г Конфликты и конфликтология — М 1995

Конфликты в обществе // Общественные науки. — 1995. — № 1.

Кульчар К. Политический конфликт // Политология вчера и сегодня — Вып 3-М 1991

Мацієвський Д. Деякі проблеми теорії конфліктів.та насильства // Гене за 1995 — №3

Небоженко В. С. Соціальна напруженість І конфлікти в українському сус пільстві — К 1994

Пазенок В. С. Соціальний конфлікт і соціальна злагода // Політика і час. — 1991. — № 17—18

Степанов Е. И. Конфликтология переходного периода методологические теоретические технологические проблемы. — М., 1996.

5.2. Політична модернізація

Поняття «модернізація» оформилося на початку 50 х років XX ст. для характеристики країн, які здійсню вали перехід до Індустріального суспільства насамперед через удосконалення своєї економічної Інфраструктури, механізмів економічного зростання. У процесі еволюції мо дернізаци як міждисциплінарної теорії та й поступової політизаци викристалізувалося поняття «політична мо дернізація», яке нині пов'язують Із формуванням політич них Інститутів, соціальною мобілізацією, розширенням політичної участі населення, закріпленням демократич них цінностей І норм. За сучасних умов політична модер шзація особливе значення має для суспільств, віддалених від магістрального шляху розвитку людської цивілізації, відчужених від загальнолюдських цінностей.

Виникнення і розвиток теорії модернізації

Модернізація є однією з необхідних умов становлення нового світового порядку. В її основі лежить визнання го­ловною закономірністю соціального розвитку постійної зміни, ускладнення політичних, економічних І культур­них структур та їхніх функцій відповідно до потреб ра­ціонального та ефективного функціонування суспільства. Розуміння модернізації як процесу оновлення отримало визнання вчених. Разом з тим неоднозначність і невизна­ченість цього поняття породили безліч модифікацій, які втілились у теорію модернізації.

Комплекс наукових ідей, об'єднаних умовним понят­тям «теорія модернізації», сформувався після Другої сві­тової війни, в роки глобальних змін. Протистояння двох суспільно-політичних систем і виникнення третього світу, представленого колишніми колоніями й напівколоніями, поставили західне суспільствознавство перед необхідністю вироблення нової парадигми соціально-історичного розви­тку. Ця парадигма мала подолати песимізм попередніх концепцій, що їх репрезентували О. Шпенглер, А. Тойн-бі, П. Сорокін, К. Ясперс та інші вчені, які досліджували різні аспекти кризи західного світу.

Відтоді теорія модернізації пройшла декілька етапів розвитку, поступово набуваючи нових ознак і тенденцій. На першому етапі (50—60-ті роки) відбулося зародження і становлення теорії модернізації, вироблення на її основі конкретних моделей соціально-політичного розвитку в межах традиції західного лібералізму. Вже тоді намітив­ся характерний для неї міждисциплінарний підхід, кот­рий об'єднав економістів, соціологів, політологів, соціаль­них психологів, представників інших наук. Поступова по-літизація цієї теорії зумовила інтерес до неї офіційної влади різних країн. Домінуючими у той період були кон­цепції економічного зростання, згідно з якими традицій­ні (доіндустріальні) суспільства Азії, Африки й частково Латинської Америки розглядались як економічно відста­лі, що потребували механізмів стійкого розвитку. Прак­тичне втілення такої моделі розглядадрся як засіб вирів­нювання країн названих регіонів із розвинутими країна­ми. Механізми економічного зростання мали б стати передумовою для впровадження політичних інститутів за­хідного зразка. Відповідно автоматично будуть прийняті й прозахідні цінності. Та вже тоді існували сумніви щодо здатності економічного зростання виступати єдиним кри­терієм модернізаційного процесу, позаяк інституціоналі-зація не є механічним наслідком його, а має самодостат­нє значення.

У межах другого етапу розвитку теорії модернізації (70—80-ті роки) відбувалася переоцінка нагромадженого ідейно-теоретичного доробку, а також допущених прора-хунків. Вона довела, що моделі економічного зростання і політичної інституціоналізації виявилися малоефективними і не спрацювали практично ніде в тому вигляді, як були задумані її теоретиками. Під час осмислення прора-хунків першого етапу розвитку теорії модернізації було виявлено: недостатню ефективність структурно-функціо­нального аналізу, зокрема методів квантифікації (кіль­кісного вираження якісних ознак), математичної обробки інформації, комп'ютерного моделювання тощо для роз­криття механізмів переходу від традиційного стану суспі­льства до сучасного; тимчасовість і анклавність (терито­ріальну обмеженість) ефекту від практичного впрова­дження різних моделей модернізації; незбалансованість економічних, соціально-політичних і культурних наслід­ків її; неадекватність євроцентричних модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноаме­риканської культур.

Третій, нинішній, етап розвитку теорії модернізації (кінець 80-х — початок 90-х років) дав західним ученим розуміння необхідності врахування водночас з економіч­ними чинниками розвитку (людські та природні ресурси, нагромадження, наявність капіталу, розвинутість техно­логій) позаекономічних — геополітичних, соціальних, культурних, психологічних та ін. Концепції модернізації набувають чітко визначеного соціально-культурного хара­ктеру. Це виявляється у подоланні евроцентризму і визнанні як самоцінних ісламської та індуїстсько-буддій­ської «квазіцивілізацій», врахуванні цивілізаційної куль­тури окремих соціумів взагалі. Вчені майже одностайно дійшли висновку щодо неможливості механічного перене­сення західних моделей розвитку на інші регіони світу.

В останні десятиліття XX ст. намітилася трансформа­ція процесу модернізації у постмодернізацію, яка охоплює: переорієнтацію інфраструктури індустріального суспільст­ва на розвиток його інформаційних можливостей та пост-матеріальних цінностей; формування екологічного суспіль­ства, заснованого на впровадженні природозберігаючих технологій; розширення сфери індивідуальної свободи лю­дини, створення для неї можливостей вибору, незалежнос­ті від тиску традицій, середовища, місця проживання.

Отже, поступово із засобу теоретичного забезпечення політики Заходу стосовно країн, що звільнилися від ко­лоніальної залежності, теорія модернізації трансформу­валася в 'інструмент комплексного пояснення, продуку­вання і прогнозування соціально-політичного розвитку. Осучаснена теорія розглядає модернізаційний процес у межах певного суспільства як свідому настанову держа- ви на якісні перетворення не калькуванням досвіду пере­дових країн, а поєднанням найпоширеніших універсаль­них політичних структур, інститутів, цінностей із тради­ційною специфікою певних суспільств.

Витоки такого підходу сягають політико-соціологічних концепцій Ф. Тьонніса, М. Вебера, Т. Парсонса. Згідно з їхніми трактуваннями, процес кардинальної зміни соці­ально-політичних орієнтацій (близьких до сучасного розу­міння модернізації) передбачає цілеспрямоване поширен­ня на суспільство різноманітних форм господарювання, звільнених від державної регламентації. Таке бачення ґрунтувалося на розумінні, що «демократичні цінності ав­томатично не виникають» (М. Вебер), а демократичні пе­ретворення безпосередньо залежать від розвитку нації.