3.5. Часова юрисдикція Міжнародного кримінального суду

За загальним правилом, що відбите у статті 11(1) – «Юрисдикція ratione temporis», Суд має юрисдикцію тільки щодо злочинів, які вчинені після набрання чинності даним Статутом. Якщо будь-яка держава стає учасницею даного Статуту після набрання ним чинності, Суд може здійснювати свою юрисдикцію лише щодо злочинів, вчинених після набрання чинності даним Статутом для цієї держави, якщо тільки ця держава не зробить відповідної заяви. Таким чином, юрисдикція Міжнародного кримінального суду не має ретроактивного характеру. Він може розглядати тільки злочини, вчинені після набрання чинності Статутом.

Стаття 24 («Відсутність зворотної сили ratione personae») підсилює дане положення Статуту. Відповідно до пункту 1 даної статті, особа не підлягає кримінальної відповідальності відповідно до даного Статуту за діяння до набрання Статутом чинності.

Як відомо, Статут набрав чинності 1 липня 2002 року – відповідно до статті 126(1), яка встановлює, що «Статут набирає чинності в перший день місяця, що слідує після 60-го дня після здавання на збереження Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй 60-й ратифікаційної грамоти чи документа про прийняття, затвердження чи приєднання». Чи припускає це, що «набрання чинності» означає «1 липня 2002 року» і що будь-яка поведінка, виявлена після цієї дати, підпадає під визначення часової юрисдикції Суду поза залежністю від громадянства особи, відповідальної за таку поведінку?

Цілком очевидно, що для держав, які стали учасницями Статуту до цієї дати, його юрисдикція обмежена саме цим моментом. Цією самою датою обмежена юрисдикція Суду стосовно діянь, які передані на розгляд Суду Радою Безпеки, поза залежністю від участі у Статуті держав, на території яких вчинені злочини, чи держави, громадянами якої є передбачувані злочинці. Таким чином, обов'язкова юрисдикція Суду має чіткі часові рамки.

Питання про часову юрисдикцію набуває значної складності в тому разі, якщо договірна юрисдикція Суду поширюється на громадян держави, що стає учасницею Статуту після того, як він набрав чинності.

Відповідно до статті 11(2), «якщо будь-яка держава стає учасницею даного Статуту після набрання ним чинності, Суд може здійснювати свою юрисдикцію лише стосовно злочинів, вчинених після моменту, коли Статут набрав чинності для цієї держави, якщо тільки ця держава не зробить заяву відповідно до пункту 3 статті 12, що передбачає, що держава може за допомогою заяви, поданої Секретареві, визнати юрисдикцію Суду». Чи має держава, що приєднується до Статуту, визнати юрисдикцію Суду в разі, якщо Суд визнає за необхідне почати розслідування злочину, що вчинив її громадянин у період між 1 липня 2002 року і датою, коли Статут набрав чинності для даної держави? Про який момент йдеться у статті 24(1), яка говорить, що «особа не підлягає кримінальній відповідальності відповідно до Статуту за діяння, яке вона вчинила до моменту, коли Статут набрав чинності», – 1 липня 2002 року чи до часу, коли Статут набрав чинності для держави, громадянином якої є ця особа?

Для того щоб відповісти на ці питання, необхідно, насамперед, установити, як у Статуті визначено його набрання чинності для держав, що приєднуються. Відповідно до статті 126 (2), Римський Статут набирає чинності для кожної держави, що ратифікує, приймає, затверджує даний Статут або приєднується до нього після здавання на збереження 60-ї ратифікаційної грамоти чи документа про прийняття, затвердження чи приєднання в перший день місяця, що слідує після 60-го дня після здавання такою державою своєї ратифікаційної грамоти чи документа про прийняття, затвердження чи приєднання.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Як справедливо вважає M. Арсаньані (Arsanjani), незважаючи на можливі варіанти інтерпретації даного положення, мабуть, воно не застосовується у випадках, коли національне кримінальне право передбачає страту за злочини, що інкримінуються в провину підсудних: відповідно до статті 80 Статуту – «Ненанесення збитку застосуванню на національному рівні мір покарання і національних законів», ніщо у Статуті не стосується застосування державами мір покарання, установлених їхнім національним законодавством, чи законів держав, що не передбачають міри покарання, установлені Статутом [274, 72].

Слід також зазначити ще одно принципове положення Статуту – незастосовність терміну давнини щодо злочинів, перерахованих у статті 5. Відповідно до статті 29 Статуту («Незастосовність терміну давнини») щодо злочинів, які підпадають під юрисдикцію Суду, не встановлюється ніякого терміну давнини. Ця норма відповідає Конвенції про незастосовність термінів давнини до воєнних злочинів і злочинів проти людяності від 26 листопада 1968 року.