Висновки
У ході Визвольної війни середини XVII cт., український народ під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького в 1648 році відродив власну державу, яка проіснувала до 1783 року. Це був особливий державно-політичний устрій з елементами військової республіки під назвою Гетьманщина. Як відомо, однією з ознак держави є наявність власної судової системи та судочинства. На основі вивчення архівного матеріалу того періоду дисертанткою зроблено висновок про високий ступінь розвитку процесуальних форм здійснення правосуддя в Гетьманщині.
1. Нашим дослідженням доведено, що в історії судочинства Гетьманщини необхідно виділяти три періоди: з 1648 по 1722 рік – формування власного судочинства гетьманської України, простота і доступність судових засобів; з 1722 по 1760 рік – зміни в судочинстві України-Гетьманщини внаслідок посилення імперського впливу Росії: створення в Україні указами царського уряду установ, які наділялись найвищою владою, зокрема, в судочинстві (Малоросійська колегія та Канцелярія Міністерського правління), введення до складу Генерального військового суду російських представників та вимоги проведення судового процесу за іменним указом Петра І від 5 листопада 1723 року «О форме суда»; з 1760 по 1783 рік – започатковане гетьманом К. Розумовським реформування Генерального військового суду, створення гродських, земських і підкоморських судів і поступова ліквідація української автономії.
2. Ми з'ясували, що в період з 1648 по 1722 рік у Гетьманщині сформовано свою судову систему та судочинство, які успішно функціонували. Ця система, хоч і мала свої недоліки (поєднання адміністративної і судової влади та велика кількість судових ланок, які мала проходити справа), відображує прагнення побудови нового, безстанового, дійсно народного судочинства. Судові функції здійснювали вищі та місцеві суди і органи управління, а також спеціалізовані суди. Судову систему Гетьманщини складали: суд гетьмана, суд Ради генеральної старшини, Генеральний військовий суд, полкові та сотенні суди. Для сільського населення з попереднього періоду продовжували діяти копні та сільські суди, а також домініальний суд пана щодо своїх підданих; для міщан – магістратські та ратушні. Окрім того, були створені спеціалізовані суди: цехові, ярмаркові, митні, третейські та суд грецького Ніжинського братства.
3. Нами доведено, що українська судова процедура за багатьма ознаками перебувала на рівні сучасних європейських держав. Судовий процес Гетьманщини був заснований на демократичних засадах змагальності, виборності суддів, гласного й відкритого судового розгляду, колегіального вирішення справ та доступності судових засобів. Велике значення надавалося задоволенню матеріальних претензій потерпілого від злочину.
В судовому процесі завжди брали участь дві сторони: обвинувачення і захист. Функцію обвинувачення, як правило здійснював потерпілий, захисту – обвинувачений чи його захисник. У зв'язку з цим слід звернути увагу на необхідність дотримання принципу змагальності в сучасному судочинстві. В кожній кримінальній справі в судовому засіданні обов'язково мусить брати участь прокурор чи приватний обвинувач. Суд не повинен здійснювати не властиву йому функцію обвинувачення.
Із принципом змагальності тісно пов'язувався принцип диспозитивності. Суть диспозитивності у кримінальному судочинстві означала право сторін розпоряджатись об'єктом процесу, тобто, матеріальними правами, а також процесуальними засобами, які можуть бути використані в процесі сторонами в межах закону. Потерпілий сам вирішував подавати скаргу чи ні, а в разі подачі – відкликати її і відмовитись від обвинувачення. В ході процесу сторони могли примиритися. Потерпілий іноді укладав мирову угоду навіть і в кримінальній справі стосовно тяжкого злочину, або навіть прощав злочинцеві його провину.
4. Нами з’ясовано, що від початку Гетьманщини кримінальний процес мав приватноправовий характер. За загальним правилом, у Гетьманщині кримінальна справа порушувалась лише наявності скарги потерпілого. Правом сторони було звернутися з позовом або відмовитися від такого звернення. Значна увага приділялася задоволенню матеріальних претензій потерпілого від злочину: особа, якій було відшкодовано матеріальні та моральні збитки, відмовлялась від звинувачення і процес припинявся. Дисертанткою відзначено, що в XVIIIст. обвинувачення набуває публічного характеру, оскільки кримінальні справи також порушуються і з ініціативи державних судових органів.
5. У кримінальному процесі Гетьманщини можна виділити кілька стадій, подібних за формою до сучасних. Порушення кримінальної справи здійснювали судові органи, як правило, за наявності скарги потерпілого. Попереднє розслідування в умовах приватноправового характеру судового процесу не було обов’язковою стадією і провадилось потерпілим; а у XVIIIст. для проведення попереднього слідства була передбачена посада „розищика” при судах. Основною стадією був судовий розгляд кримінальної справи, порядок проведення якого, в загальних рисах, нагадує сучасний. Апеляційний перегляд справи здійснювала вища судова інстанція за наявності апеляційної скарги. Виконання судового рішення провадилось судом чи спеціальним виконавчим органом. Була передбачена і можливість відновлення провадження по справі.
6. У дослідженні зроблено акцент на взаємовідносинах Росії та України в період Гетьманщини і, зокрема, показано вплив цих стосунків на судочинство України. Починаючи з 1722 року імперські зазіхання Росії на суверенітет України набули відвертого характеру: запроваджена сенатським указом Малоросійська колегія мала вищі управлінські функції, в тому числі й в судочинстві. Згодом повноваження по управлінню Гетьманщиною надано Канцелярії Міністерського правління (1734–1750), яка була наполовину російською.
За царським указом у 1727 році відбулися зміни і в складі вищої судової інстанції України – Генерального військового суду: до нього введено трьох росіян.
Всі ці обставини свідчать про посягання з боку російського уряду на українську державність та судочинство, як одну з її складових.
Під впливом російського законодавства відбуваються зміни і в судовому процесі Гетьманщини. Змагальний процес поступово витісняється інквізиційним процесом. Функція розслідування кримінальних справ остаточно переходить до судових органів, а оцінка пояснень свідків здійснюється за формальними ознаками.
Дане дослідження переконливо доводить, що втручання Росії у внутрішні справи України-Гетьманщини мало, здебільшого, негативні наслідки для її судочинства.
7. При розслідуванні та вирішенні кримінальних справ суди використовували процесуальні норми, що містились у Литовському Статуті та деяких збірках магдебурзького права. Ці збірки були створені і застосовувались з часів знаходження України в складі Речі Посполитої, тому є і українським джерелом права. В Гетьманщині їх норми використовувались відповідно до нових умов та місцевих особливостей. Також застосовуються звичаї, які поступово зникають чи трансформуються в писані норми.
У XVIIIстолітті гетьманами П. Полуботком Д. Апостолом та К. Розумовським видано ряд законодавчих актів по регламентації судочинства. Свідченням високого ступеня розвитку правової думки Гетьманщини є також створення кодифікаційної збірки «Права, по которым судится малороссийский народ» (1743 р.), яка передбачала порядок ведення кримінального процесу.
8. В останній період історії судочинства Гетьманщини (1760–1783 роки) гетьманом К. Розумовським проведено реформу Генерального військового суду та запроваджено статутні суди. Це було зроблено з метою поліпшення судочинства в Україні, а саме: відокремлення судової влади від адміністративної та введення спеціалізації судів за родовою приналежністю справ.
Новостворені земські, гродські та підкоморські суди успішно діяли. Проте остаточна ліквідація Російською імперією української державності в 1783 році перекреслила їх існування: земські, гродські та підкоморські суди припинили своє існування, а їх функції передані «уездным» судам, нижнім розправам та міським магістратам. Це означало ліквідацію власне українського судочинства.
9. Про високий рівень правового розвитку Гетьманщини свідчать існуючі в той час вимоги до осіб, які професійно здійснюють функцію захисту в суді. Про неможливість прибути на судове засідання адвокат повинен був заздалегідь повідомити суд, свого клієнта й протилежну сторону, а також мати законні для того причини, бо інакше мусив би сплачувати понесені іншою стороною збитки.
Ми вважаємо, що необхідно і до сучасного Кримінально-процесуального кодексу України записати норму, яка б передбачала відповідальність захисника у вигляді відшкодування процесуальних витрат за неявку в судове засідання без поважних причин. У зв’язку з цим до статті 289 КПК України потрібно внести доповнення такого змісту: «Якщо слухання справи відкладено через неявку адвоката в судове засідання без поважних причин, на нього покладається відшкодування відповідних судових витрат».
10. Демократичним принципом, за якими здійснювалось судочинство в Гетьманщині, була можливість апеляційного оскарження судових рішень.
Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 року, було передбачено можливість апеляційного оскарження рішення суду (п.8 ч.3 ст.129). На виконання цього положення Законом України від 21 червня 2001 року було внесено зміни до Кримінально-процесуального кодексу України, якими, зокрема, передбачено порядок апеляційного провадження.
За законодавством Гетьманщини, якщо апеляція була явно безпідставна, направлена на тяганину, то той, хто безпідставно апелював, «опорочував» суд, повинен був сплатити штраф другій стороні, а також повернути всі збитки. У випадку відхилення безпідставної апеляції нижчому суду давалась відповідна вказівка щодо стягнення судових витрат.
На нашу думку, доцільно було б також доповнити Кримінально-процесуальний кодекс України нормою про відповідальність апелянта у вигляді штрафу за явно безпідставну апеляцію та передбачити стягнення судових витрат у випадку залишення апеляційним судом ухвали чи постанови без зміни, а апеляції без задоволення.
Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html