Ответы к экзамену / 1-15

1. 476р. – падіння Римської імперії та початок розвитку л-ри середніх віків(далі - СВ). 5-17 ст. розвиток СВ. Це період формування, розквіту і занепаду феодалізму. Картина світу – сукупність уявлення людини про світ. Теоцентризм – центром всесвіту є Бог, людина раб божий і гріховна істота. Універсалізм – прагнення охопити світ в цілому, зрозуміти його як завершену сутність у релігійних та літ. образах. Символічність – тварини, числа, рослина мають певний сенс. 1 – боже число, 4 – земне число, сума це єдність духу. Ієрархічність – вважають що світ створив Бог, так що всі мають у ньому своє місце. Традиціоналізм мислення – основний принцип СВ л-ри це наслідування зразків. Наближення до Божественного ідеалу.

2. 5-17 ст. розвиток СВ. Це період формування, розквіту і занепаду феодалізму. Існує 3 періоди розквіту л-ри СВ: 1 період: 5-поч.11 ст. – раннє (розбудова Європейських міст), дуже складний період: війни, голод, епідемії. З 9 ст. формувалися феодальні держави. В цей час розмовляли лат. мовою. Існували великі бібліотеки, там зберігалися античні пам’ятки, які були заборонені катол. церквою. 2 період: 9-15 ст. – зріле(класичне), також розвився феодалізм, з’являлися ВНЗ. 3 період: 15-поч.17 – пізнє. Перехід до нової культури Відродження.

3. Л-ра СВ формувалася під впливом: античної культури – найвпливовішим аспектом, звичайно, є латинська мова, яка довгі століття Середньовіччя залишалася мовою писемності. На базі латини у Зрілому Середньовіччі формуються національні мови Західної Європи. Традиції народної культури принесли з собою варварські племена, що завоювали Західну Римську Імперію у V столітті. По-перше вони володіли розвиненою поезією: трудові, обрядові пісні, календарні колективні свята, що супроводжувалися хоровими піснями, містичні дійства Тобто, наявність розвиненого фольклору готів, гунів, германців є базою на основі якої формуються роди та жанри середньовічної літератури.

По-друге, на підставі міфологічних сюжетів і мотивів германо-скандинавських народів формується героїчний архаїчний епос Раннього Середньовіччя, який зберігся лише на територіях Північної Європи. Християнство – уся європейська середньовічна література позначена впливом християнства. Середньовічна людина під впливом цього віровчення поступово відкривала для себе свою душу, життя якої вона намагалась зіставити з життям поза нею. Запити свідомості, внутрішні мотиви поступово ставали для людини мірилом у підході до зовнішнього. У середні віки формується духовність, порушується питання про сенс життя. Ні того, ні іншого античність не знала.

4. Література релігійного спрямування через писання Отців Церкви прокладає місток від античності до середніх віків. До жанрів християнської літератури цього часу відносять екзегетику (тлумачення і коментарі до Святого Письма), богослужбову літературу, літературу для мирян (псалтир, перекази біблійних сюжетів, часовники тощо), літописи (які створювалися в монастирях як хроніка, насамперед, церковної історії), схоластичні трактати, дидактичні твори, видіння. Найпопулярнішим жанром Середньовіччя були житія святих (агіографія) та розповіді про їхні чудеса. Архаїчний епос створ. в дописемний час 7-9 ст. були про розселення. Архаїчний епос: кельтський, давньогерманський, англо-саксонський, скандинавський. Риси: 1. Міфологізація минулого; 2. Основна тема боротьба і зовнішнім ворогом(драконом); 3. Гол. герой казковий персонаж. Класичний героїчний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда») відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу. У порівнянні з архаїчним епосом вони більш наближені до історичної достовірності, вага казково-міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни. Формування лицарської літератури пов'язане з відкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів — кохання та особистих подвигів. Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів (Бернарт де Вентадорн), труверів і міннезінгерів (Вальтер фон дер Фогельвейде), а лицарський роман переважно циклом про легендарного короля Артура (Кретьєн де Труа, Вольфрам фон Ешенбах). Міська література  понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса», Франсуа Війон).Міська література відзначається дидактизмом, повчальністю. В ній відбилась твереза розсудливість, практицизм, життєва стійкість городян. Широко використовуючи засоби гумору та сатири, вона вчить, висміює, викриває. Стиль цієї літератури відповідає потягу до реалістичного зображення дійсності. На противагу куртуазії рицарської літератури, міську літературу відзначає «приземленість», здоровий глузд, а також грубуватий гумор, жарт, що іноді межує з натуралізмом. Мова її близька до народної мови, міської говірки.

5. На передній план у добу середньовіччя поступово виходить – розповідна проза, де поєднувалися історичний переказ, чудесна подія або дивовижний випадок, побутовий елемент і моральне напучування. Прецедентом слугувала історична проза пізньої античності та численні історичні компендіуми, що їх складали вчені. За тематикою можна виділити такі типи:

«література монастиря» (релігійна); «література родової общини» (міфологічна, героїчна, народна); «література лицарського замку» (куртуазна); «література міста».

6. У цей час була проведена реформа, згідно з якою папу відтепер мали обирати лише кардинали без втручання імператорів чи інших світських государів. Церква проголошувалася вищою за світську владу. Правом церкви було прощати гріхи всім бажаючим – треба було лише придбати грамоту про відпущення гріхів — індульгенцію. Папська влада проголошувалася вищою за владу королів та імператорів. Завдяки церкві вціліли надбання античної літератури. При багатьох монастирях були бібліотеки, де переписували тексти. Не всі тексти були дозвонелі католицькою церквою. Апокрифи – це таємна книга або текст незрозуміла і невідома або відома незначній к-ті людей. Агіографія – життя святого. Есхатологічна л-ра – складає систему поглядів і вірувань про кінець світу, а також про долю людства і Всесвіту після нього.

7. Слово «біблос» у перекладі з гр. означає «книга». Воно прийшло з 2 тис. до н.е., коли у фінікійському місті вперше із стебла папіруса зробили матеріал на якому можна було писати. Назва Біблія затвердилася у 4 ст. Біблія має 77 книг. Створювалася протягом 12 ст. до н.е. – 2 ст. Створювалася на 3-х континентах (Азія, Європа, Африка) та 3-ма мовами (давньоєврейська, арамейська, грецька). Біблія склад. з різних частин за формою та змістом. 50 книг, 4 частини(Євангелій) – Старого Заповіту і 27 книг, 5 частин – Нового Заповіту. Дуже багато письменників у 13-18 ст. зверталися до Біблії як українських так і зарубіжних (Пастернак, Бальзак, Гюго). Сюжети і образи мають символічне значення, в них розкриваються вічні теми: добро і зло, смерть і безсмертя, любов і ненависть.

8. У Новий завіт, що сформувався протягом І—II ст. нашої ери, богослови відібрали^ книг, текст яких абсолютно єдиний для всіх християн. Він складається з чотирьох Євангелій — від Матвія, Марка, Луки та Івана, в яких розповідається про прихід Спасителя Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах описується небесне життя Христа, поширення християнства, тлумачиться віровчення, даються пророцтва про страшний суд та кінець світу. Канонізація Нового завіту проходила у складній ідеологічній боротьбі. Панівні класи та церква намагалися нейтралізувати бунтівний дух первісного християнства, пристосували новозавітну літературу для проповідування серед трудящих смирення та покірності. Євагеліє є основним жанром Нового Завіту тому, що в них розповідається про життя, смерть та воскресіння Христа. Це є основною темою Нового Завіту.

9. - Патрологія - це наука, яка займається життям і навчанням правовірних церковних письменників християнської старовини, званих Отцями Церкви та вчителями церкви. Патрологія у вужчому значенні обмежується тільки до біографії і бібліографії Отців.

- Новим філософським досягненням Августина стало висвітлення проблеми реальної динаміки конкретного людського життя на протилежність конкретній історії суспільства. У трактаті «Сповідь», розглядаючи людину від появи немовляти до особи, що самоусвідомлює себе християнином, Августин створив першу філософську теорію, де досліджується психологічний бік життя. Досліджуючи історію як цілеспрямований процес, у трактаті «Про Град Божий», що був написаний під впливом вражень від підкорення Рима ордами Аларіха у 410, Августин визнає існування двох видів людської спільноти: «Град Земний», тобто державність, яка заснована на «самозакоханості, доведеній до зневажання Бога», і «Град Божий» — духовна спільність, основана на «любові до Бога, доведеній до зневаги самого себе»

- Ієронім  — християнський теолог, письменник, відомий як перекладач тексту Біблії з грецької та гебрейської мов на тогочасну латинську мову. Його переклад називається Вульґата і до сьогодні є офіційним біблійним текстом Римо-католицької Церкви. Святий Ієронім, котрого також називають Ієронім Стридонський вважається також одним з трьох Отців Церкви у католиків. День пам'яті Ієроніма у західному календарі (30 вересня) Міжнародна федерація перекладачів оголосила Міжнародним днем перекладачів. Святий вважається покровителем усіх перекладачів.

- Григорій Богослов не залишив жодного тлумачення на книги священного Писання. Він не писав великих полемічних трактатів. Він не склав богословської системи. Його п’ять богословських слів дали йому славу «Богослова». Писати він любив і умів. Чистота зворотів та знання світської літератури, не кажучи вже про начитаність в Писанні, виявляють в ньому достойного учня афінських риторів та знавця християнського Одкровення. Знання та проникнення в глибини богослів’я у нього більше, ніж у св. Афанасія, і, напевне, як і у друга його, св. Василія, також і таланту. Але, бачачи як святиня богослів’я оскверняється нечистими руками світських дилетантів, як і часто писав про це Григорій у своїх віршованих самосповідях, у нього було велике бажання кинути все, піти в улюблену пустиню, до природи, до звірів, куди завгодно, але лише подалі від світського шуму, від самовпевненості невігласів, від втручання мирського елементу в те, що складає завдаток, довірений лише одним посвяченим

10. Каролінгське Відродження (фр. renaissance carolingienne) — період розвитку освіти, науки та мистецтв у середньовічній Європі в кінці 8 — на початку 9 ст., пов'язаний із правлінням Карла Великого та його спадкоємців.

Карл Великий підкорив собі великі території в Європі. 800 року він був проголошений імператором Священної Римської імперії. Для управлінням великими володіннями Карлу потрібні були освічені люди. Частково їх запрошували з інших країн, але імператор доклав зусиль для вирощування своїх кадрів. Він заснував школу при своєму палаці в Аахені, яку очолив запрошений із Англії Алкуїн, підтримував монастирі, як центри освіти, зробив латину офіційною в імперії.

Справу Карла Великого продовжили його спадкоємці Людовик Благочесний та Карл Лисий.

Термін Каролінгське Відродження запровадив у 30-х роках 19 ст. французький історик Жан-Жак Ампер.

Створення «Священної Римської імперії німецьких націй» (Оттонівське відродження). Заснування Саксонської (Оттонівської) династії. Правління Оттона Великого (936–973 р.). Коронування Оттона Великого Римським імператором (962 р.). Неподільність німецької королівської й імператорської корон.

11. У добу раннього Середньовіччя заявив про себе архаїчний епос, перші ознаки якого виникли у найдавніші часи в різних народів. Він побутував в усній формі і був представлений героїчною епопеєю та піснею патріотичного змісту з історичною основою, яка виконувалася народними співцями, як правило, під акомпанемент національного музичного інструменту. Xоча епос у кожній країні мав свої національні особливості, йому були притаманні і спільні риси:

•    міфологізація минулого, коли опис історичних подій поєднувався з міфами та казками;

•    зображення боротьби людини з силами природи, що втілені в образах драконів, чудовиськ і велетнів;

•    наділення головних героїв – казково-міфологічних персонажів надзвичайною силою та фантастичними здібностями (літати, ставати невидимим, зменшуватися тощо);

•    єдність фантастичного, незвичайного з реальною дійсністю, історією.

12. Поема складається з двох частин. Герой поеми – воїн з племені гаутів (германське плем’я з півдня Швеції) на ім’я Беовульф. Це ім’я перекладається за однією версією як ведмеде-вовк, а за іншою як бджолиний вовк (тобто ведмідь). В першій, більшій за розмірами, частині він в молодості перемагає велетня Ґренделя і звільняє від нього Данію. В другій старий Беовульф, що правив гаутами 50 років, вбиває дракона який загрожує його країні, але при тому гине. Події відбуваються у Скандинавії (Данія та південь сучасної Швеції). У величному палаці Георот славного конунґаГродґара бенкетували дружинні воїни з племені данів. Проте ось вже 12 зим на Георот нападає страшна потвора на ймення Ґрендель, винищуючи найкращих та найшанованіших воїнів. Вельможний ґеатський воєвода Беовульф, відомий своєю силою та військовою вправністю, вирушає морем з дружиною на допомогу Гродраґу, пам’ятаючи про гостинність, яку конунґ виявив до його батька, коли той вигнанцем змушений був покинути рідні землі. Він сам долає Ґренделя у нічному двобої, відірвавши тому руку, і той помирає у своєму лігві. Щоби помститися за нього, з морської безодні з’являється ще страшніший ворог – мати Ґренделя. Щоб її здолати, Беовульфу доводиться спуститися в її морське лігво. У другій частині поеми Беовульф — на той час уже конунґ ґеатів — стає до бою з драконом, який мстить людям за те, що вони посягнули на його скарб. Дракона вбито, але й Беовульф отримує смертельну рану. Автор не розглядає це як трагедію, а радше як гідний вінець життя героя. Дружина на чолі з доблесним Віґлавом урочисто спалює Беовульфа та драконів скарб на поховальному вогнищі. Як і в інших творах давньогерманського епосу, поряд з діями героїв велика увага приділяється їхнім словам, у яких розкриваються характери, розум та цінності героїв, які служать ідеалам своєї епохи, і які (слова, себто) також використовуються для подачі додаткових сюжетних ліній, передісторії та інших відомостей.

13. (Пд) Фін – мудрий воїн чарівник, поет, записує всі подвиги сина. (Пн)пісні: «Народження Кухуліна», «Хвороба К.», «Смерть К.». «Народження Кухуліна» За основною версією батько Кухуліна - бог світла Луг, що ввійшов у Дехтіре, сестру Конхобара, з ковтком води. Інший варіант розповідає, що Дехтіре викрав якийсь бог (Луг чи інший), а потім зі своїми помічниками заманив Конхобара (перетворившись на чарівних птахів) у свій магічний дім до моменту народження дитини, щоб передати його земним родичам на виховання. «Хвороба К.» Для епічного героя найвищим подвигом є проникнення у потойбічний світ та витримання з честю випробувань, що випадуть на його долю. Подібно Гільгамешу та Одіссею (і багатьом іншим героям) Кухулін теж відвідує потойбічний світ. Проте, на відміну від них, він отримує туди запрошення від самих божественних істот, що не можуть обійтись без допомоги земного героя. Кухулін б’ється з безсмертними і перемагає їх. Також цей героїчний мотив пов’язаний тут з мотивами палкого кохання, улюблена в ірландському епосі тема - кохання між смертним та сідою.

З усіх саг про Кухуліна, сага «Смерть К.»  особлива. Як за героїчним пафосом, так і за силою враження. Трагізм тут подвійний - Кухулін гине частково від покладених на нього заборон - "гейсів", які він вимушений порушити, а частково від власної благородності. Своїми подвигами Кухулін нажив багато ворогів, які, зрештою, вирішують його знищити спільними зусиллями. Очолює це коннахтська королева Медб. Вона обирає момент, коли всі улади хворі на магічну хворобу, і не в змозі битися. Таким чином Кухулін в якості захисника країни мусить прийняти бій з ворогами сам. Улади відчувають, що битва буде для нього останньою, і намагаються його утримати. Проте він не в змозі бачити розорення рідного краю. Після деяких вагань він вирішує покластися на пораду Ніам, дружини Конала. Тоді вороги використовують магію, вони створюють привид Ніам, що переконує його виїхати на війну.

14. Пісня про Гільдебранда — найдавніша пам'ятка германської літератури, давньогерманський героїчний епос. Створена у ІХ столітті, належить до раннього середньовіччя. Текст віршований.

До нас дійшов лише уривок, в котрому розповідається про битву двох військ, на чолі котрих стоять батько Гільдебранд і син Гадубранд. З інших джерел дізнаємося, що батько змушений був покинути жінку та малолітнього сина, а повернувся лише через 30 років.

На кордоні зустрілися два війська. Дізнавшись ім'я воєводи, Гільдебранд розуміє, що це його син. Тому пропонує уникнути сутички. Гадубранд зі своїм молодецьким запалом прагне битися, не визнає у чужинцеві батька, адже йому казали, що той давно загинув. Гадубранд вважає свого супротивника хитрим брехуном та боягузом, котрий ще й начебто насмілився ганьбити честь покійного Гільдебранда. Подібні звинувачення вважалися найгіршим глумом для воїна. Розпочинається двобій. Тут текст обривається. Деякі джерела стверджують, що поєдинок закінчився смертю Гадубранда - батько убив сина

15. Страша Едда зберіглася в єдиному рукописному збірнику. Зміст: 29 пісень(10 міфол. 19 героїч.), сюжет має 2 плани (1. Давні міфи, 2. Героїчні перекази). Є тут і прозові уривки, які зв'язують, роз'яснють і доповнюють зміст пісень. У «Старшій Едді» відображені відносини та світогляд скандинавів доби розкладу родового ладу. Світ богів нагадує патріархальний рід з рисами групового шлюбу і матріархату. Язичницькі боги — це ідеалізовані люди. Вони народжуються і вмирають, не позбавлені людських пристрастей і вад, але показані могутнішими, спритнішими за людей, знайомими з магією. Родоначальником богів і людей, творцем землі є верховний бог Одін (Водан — у західних германців). Одін, бог війни, робить своїх улюбленців сильними і непереможними. Великою пошаною в скандинавів майже нарівні з Одіном користувався бог блискавки і грому рудобородий Тор (у західних германців — Донар). Тор наділений рисами простого селянина — скандинава, що століттями мужньо боровся з суворою природою. Втіленням руйнівних сил, чвар у скандінавській міфології був Локі. Локі розумний, але злий жартівник. Він підступно занапастив світлого бога Бальдра, що стало передвістям загибелі богів. Дружина Одіна — богиня Фрігг — вважалася покровителькою шлюбів, втіленням родючості, богинею кохання.