32.Лірика вагантів та голіардів

Поезія вагантів. Особливе місце в латинській літературі займає поезія вагантів (або голіардів)*-так у середньовіччя називали мандрівних священиків, які не мали своїх парафій, збіглих монахів, попів-розстриг, які через одруження чи пияцтво втратили духовний сан. У пошуках кращої долі вони мандрували небезпечними в ті часи європейськими дорогами, заробляючи на прожиття складанням віршів та пісень. До них приєднувався різний люд, намагаючись уникнути податків, переслідувань та покарань за різні повини. З часом ряди вагантів стали поповнюватись за рахунок молоді, яка вчилася. Це безжурне співуче плем'я безтурботно віддавалось усім радощам мирського буття, а при нагоді приєднувалось до різних суспільних непорядків, що підривало авторитет духовного сану, непокоїло духовні та світські власті. Радощі та прикрощі свого вільного життя ваганти здавна висловлювали у піснях і віршах латинською мовою. Саме в їхньому середовищі склалася велика і своєрідна поезія, розквіт якої припадає на XII-XIII ст. Перші відомості [79] про поезію, близьку духом до вагантської, зафіксовані ще в епоху Каролінгського Відродження. Поезія вагантів головним чином анонімна. Цьому, очевидно, сприяли умови вагантського середовища. Мандруюча маса письменних (а то й добре освічених людей), що володіла латиною і вмінням складати вірші (цьому вчили у школі), відчувала себе відокремленим кланом - вільним братством освічених людей, які звисока дивились на представників усіх станів (у тому числі й на феодальну знать), якщо ті були безграмотними. Тематика вагантської поезії різноманітна. Писали вони на замовлення високопоставлених покровителів хвалебні словослів'я, релігійні пісні (за них добре платили), прославляли свою свободу, кабацький розгул. Захоплені земними радощами, красою природи, вони не боялись небесної кари і відкрито заперечували похмурий аскетизм; славили Флору, Бахуса, Венеру, яких вважали символом радощів, плотських насолод, веселих розваг у колі друзів та подруг. Але є немало віршів, забарвлених гіркотою безпритульного буття.

А до знань на схилі віку можна причаститися!», «Геть книжки виснажливі…», «Кинь книжки, бо пролетить час, немов на крилах…», «Годі нам учитися!..»

За навмисною бурсацькою зневагою та грубістю ховається стійке презирство до представників будьякого стану, якщо ті були безграмотні та прагнули знань. Це на перший погляд їх вірші легкі і безтурботні, насправді кожний з них добре був обізнаний в античній літературі і Святому Письмі, а тому по можливості намагався інкрустувати свій текст цитатами, парафразами, натяками тощо — і все це пристосовував до пісенних мелодій. Поезія вагантів відрізнялася глибиною, широтою поглядів на світ. Отже, самі ваганти були людьми освіченими, допитливими, сягали вершин науки, аби отримати заповітну чорну шапочку, а з нею і стабільне становище в суспільствіЮнаки, покваптеся, щоб не втратити нагоди, як нагода трапиться!», «До забав жадібними бути не вагаймося!», «Хай же душу веселить молодість грайлива!», «Як боги кохаймося!»… Як говорили про себе ваганти, вони були своєрідним орденом на кшталт рицарського, до якого зараховували геть усіх з усіхусюд, готових не лише вчитися і мандрувати, а ще й насолоджуватися життям, любити, пити вина, висміювати суспільні вади. Вони створили свої закони, свою мораль і спосіб життя. Дух свободи і жадоба насолод у поєднанні з відсутністю грошей не давали їм спокою. Так виховувалося вільнодумство.

Протягом століть церква переслідувала вагантів, а з початку XIII ст. почала жорстоко розправлятися з ними. Наприкінці XIII ст. лірика вагантів занепадає, але традиції її вплинули на розвиток куртуазної та міської літератури. У наступні століття про неї майже забули і відкрили знову в добу романтизму, коли пробудився інтерес до старовини. В наш час знову помітне зацікавлення вічно молодою поезією запальних співців свободи і радощів життя, тим більш, що в середовищі вагантів виникло чимало студентських пісень, зокрема деякі строфи з широковідомої «Gaudeamus igitur».