1.Емпіема суглоба: етіологія,лікування.

2.Диференціація колапсу від шоку.

Варіант ?

1. доля стороніх тіл в організні тварини

Сторонні тіла — це предмети неорганічного та органічного походження, що про­ никають у тканини або утворюються в органах протягом певного часу. Залежно від локалізації їх поділяють на черепно-лицеві, торакальні, аб­ домінальні, внутрішньотазові, внутрішньосуглобові, підшкірні, м'язові, міжфасціальні. За надходженням в організм тварини вони можуть бути екзогенними та ендогенними. Локалізуються переважно всередині тканин або у просвіті органів, часто проникають під час експлуатації тварин, на пасовищі, за службового і спортивного використання, коли тварина грається, а також під час полювання. При ідентифікації тварин підшкірно вводять чіпи, які теж є сторонніми тілами. Сторонні тіла всередині тканин. Доля сторонніх тіл, що проникають в ор­ ганізм, і зумовлені ними тканинні реакції дуже різноманітні, а саме: Розсмоктування — здійснюється на основі ферментації і фагоцитозу; у першу чергу це стосується кетгутних швів та лігатур, кісткових пластинок і шпиць, фасцій тощо. В асептичних умовах відзначається незначна запальна реакція, що клінічно не виявляється. Інкапсуляція — кулі, дробинки, голки та інші дрібні предмети, що не розсмокту­ ються; попадаючи в життєздатні, малотравмовані тканини, вони оточуються валом круглоклітинної інфільтрації з подальшим розвитком фібробластів і колагенових воло­ кон. Формується периферичний бар'єр, який із зменшенням запальної реакції ущіль­ нюється. Це знаменує завершення процесу інкапсуляції. Інкапсульовані сторонні тіла залишаються в тканинах тривалий час. За обмеження нервових провідників, судин, суг­ лобів, перфорації стінки внутрішніх органів тощо виникають різні ускладнення. Інфекція при сторонніх тілах — найчастіше ускладнення, при якому можливий розвиток анаеробних і гнильних збудників, виникнення нориць тощо. Сторонні тіла нерідко виділяються разом з ексудатом. Можливе і нестійке загоєння з періодичним розкриттям норицевого каналу. До серйозних ускладнень належить формування гли­ боких гнійних кишень, особливо зумовлених зсувом сторонніх тіл у тканинах. Наявність сторонніх тіл у розміжчених тканинах, як правило, супроводжується інфікуванням, розвитком флегмони, абсцесу тощо. Гнильна інфекція може супровод­ жуватись ерозійною кровотечею.

2. лікування ран які загоюються під струпом

Під струпом загоюються поверхневі або колоті рани, особливо у птиці, гризунів, великої рогатої худоби і свиней. Якщо рана не інфікована, не забруднена, містить ма­ло мертвих тканин, то загоєння під струпом відбувається без нагноєння. У складі струпа є фібрин, формені елементи крові, ексудат, лімфа, обривки зруйнованих тка­нин. Внаслідок дегідратації він муміфікується, перетворюючись у непроникний шар, і попереджує вторинну інфекцію рани, утримує її краї у стані відносної нерухомості, попереджує грануляції від висихання і травмування. Насильне його відділення супро­ воджується кровотечею. Під ним утворюються та дозрівають грануляції, які поступо­ во покриваються клітинами шкірного епітелію, що вростають під струп і поступово його відторгають. Струп створює сприятливі умови для росту сполучної тка­ нини і епітелію, тому його слід зберігати до кінця загоєння. За інфікування рани струп частково або повністю відторгається і на поверхні рани утво­ рюються кірки гною, що підсихають. Вони не зв’язані з раною, але затримують гній, забрудню­ ють саму рану і прилеглі тканини. Тому їх потрібно видаляти під час обробки рани. Струп можна утворити штучно припіканням ранової поверхні, наприклад, розпеченим залізом, азот­ нокислим сріблом та іншими засобами, що коа­ гулюють тканинні білки. Можна перевести вто­ ринний натяг у загоювання під струпом, попере­ дивши вторинне інфікування і скоротивши при цьому термін лікування. Щоб надати струпу еластичності, його рекомендується періодично змащувати жиром. Утворенню струпа сприяють сонячне світло, припудрювання антисептичними по­ рошками, особливо в’яжучими і припікальними (порошок Островського). змащування 10—15%-ним розчином нітрату срібла, піактоніну. Під струпом не розвиваються про­ цеси протеолізу, тому він міцно утримується на рані. Струп необхідно зберігати до кінця лікування, до ного самовільного відторгнен­ ня. А щоб він не тріскався і зберігав еластичність, змащують різними мазями, іншо­ го лікування не потрібно.

Варіант?

1. Лікування гострої анемії

Лікування гострої анемії як наслідку кровотечі починають із заходів, спрямованих на зупинку кровотечі. Використовують препарати, що сприяють локальній зупинці кровотечі: накладання на місце кровотечі гемостатичної губки, фібринної плівки з тромбіном чи без нього, біоклею, зрошення місця кровотечі 5 % амінокапроновою кислотою, 0,025 % розчином адроксона (до 5 мл). При кровотечах, пов’язаних з патологією печінки і передозуванням антикоагулянтів непрямої дії (неодикумарин, пелентан, фенілін та ін.), внутрішньом’язово уводять вікасол по 1,5 — 3 мл 1 % розчину. Застосування амінокапронової кислоти усередину і внутрішньовенно (100 мл 5 % розчину) показано при усіх видах кровотечі, крім тих, котрі обумовлені синдромом дисемінованого згортання крові, коли цей препарат строго протипоказаний. Варто уникати його введення і при ниркових кровотечах, тому що після цього в сечових шляхах утворяться згустки крові, виникає ниркова коліка, а іноді й анурія. Поповнення втрати крові й боротьбу з колапсом варто починати зі струминного внутрішньовенного введення кристалоїдних розчинів — 0,9 % розчину хлориду натрію, розчину Рінгера, 5 % глюкози, лактосола й ін. (при рясній крововтраті ці розчини можна одночасно вводити в 2—3 вени). При різко вираженому падінні артеріального тиску в ці розчини однократно можна ввести 1—2 мл 0,2 % розчину норадреналіну. Якщо немає критичного падіння артеріального тиску, уведення норадреналіну протипоказане. Обсяг кристалоїдів, що вводяться внутрішньовенно, повинен значно перевищувати обсяг крововтрати. Слідом за їхнім уведенням для підтримки гемодинаміки внутрішньовенно крапельно вводять 5 % розчин альбуміну (100 мл і більше) чи колоїдні кровозамінники осмотичної дії — поліглюкін (декстран, макродекс) від 400 до 800 мл і більше, желатиноль до 1000 мл і більше залежно від кількості крововтрати і ступеня порушення гемодинаміки.

При зниженні діурезу й ознаках порушення мікроциркуляції в органах варто ввести до 400—800 мл реополіглюкіну внутрішньовенно крапельно. Всі колоїдні розчини варто вводити тільки після рясного введення сольових розчинів (у противному випадку вони викликають дегідратацію тканин і можуть привести до глибоких метаболічних порушень, поглиблення ниркової недостатності, розвитку синдрому дисемінованого внутрішньосудинного згортання). Оптимальне співвідношення обсягів кристалоїдних розчинів, що вводяться, до колоїдних — 2:1 або 3:1. Колоїдні розчини частково можуть замінятися трансфузіями нативної або сухої плазми крові. Для поліпшення мікроциркуляції в органах після стабілізації артеріального і центрального венозного тиску можна вводити трентал — 5 мл 2 % розчину внутрішньовенно крапельно й альфа-адренолітичні препарати — фентоламін по 0,025 мг повторно й ін. До переливань крові (свіжої, з терміном зберігання менше 3 днів) варто прибігати тільки при великих крововтратах (більше 1—1,5 л), причому гемотрансфузії повинні використовуватися стримано — для заміщення втрати еритроцитів і підтримки рівня гемоглобіну вище 70—80 г/л; для відновлення обсягу циркулюючої крові, позасудинної рідини, а також електролітів повинні використовуватися перераховані вище кристалоїдні, колоїдні та білкові розчини. Введення великих кількостей консервованої крові може супроводжуватися серйозними ускладненнями і збільшувати порушення мікроциркуляції в органах. У стаціонарі забезпечують остаточну зупинку кровотечі, вирішують питання про необхідність виконання для цього хірургічного втручання. Перед його проведенням здійснюють інтенсивну інфузійно-трансфузійну терапію для виведення хворого зі стану гострої гіповолемії.

Ознаками внутрішньої кровотечі, що не зупинилася, є нестабільність гемодинаміки, повторне падіння артеріального і центрального венозного тиску, незважаючи на тривалу інфузійну терапію, швидко прогресуюче зниження вмісту в плазмі гемоглобіну і гематокритного показника.Після усунення кровотечі й стабілізації гемодинаміки проводять лікування залізодефіцитної анемії препаратами заліза: при глибокій анемізації (гемоглобін менший 40 г/л) у перші 3—4 дні внутрішньовенно вводять поліфер (по 200—400 мл на добу), ферковен по 2—5 мл чи ферум-лек по 2,5—10,0 мл (вводити повільно).

При легкій анемізації застосовують препарати заліза усередину; для цього призначають ферокаль, фероплекс, ферамід, фероцерон по 1—2 таблетки (драже) кожного з цих препаратів 3 рази в день. Можна комбінувати внутрішньовенні та внутрішньом’язові введення препаратів заліза в перші 3—4 дні з наступним призначенням їх усередину (тривале парентеральне введення може давати ускладнення).Трансфузії свіжезаготовленої консервованої крові, еритроцитарної суспензії застосовують лише при важкій анемізації та припиняють їх при підвищенні вмісту гемоглобіну в крові вище 60—70 г/л.Протипоказані при постгеморагічній анемії: 1) мієлотоксичні ліки, що викликають загибель кісткового мозку; 2) імунні чи імуннотоксичні ліки, пов’язані з аутоагресією антитіл проти клітин кісткового мозку (амідопірин, левоміцетин й ін.). В цих випадках уводять внутрішньовенно преднізолон чи метипред (60—100 мг).

2. причини ураження кровоносних та лімфатичних судин

Варіант?

1. Способи хірургічної обробки ран.

Залежно під строків оперативного втручання, хірургічна обробка ран буває: а) первинна, яка може буї и ранньою (у перші 6—12 год після поранення), відстроче­ ною (24—36 год) і пізньою (обробка інфікованої рани); б) вторинна, що здійснюється після первинної протягом 24—36 год і пізніше. За характером хірургічного втручання слід виділити розсікання рани та висікан­ ня: останнє буває частковим і повним. Розсікання рани — це спосіб обробки, що полягає у її розширенні, інколи з до­ датковими розрізами та дренуванням. Часткове висікання рани. Цей спосіб оперативного втручання вважається основ­ ним при широкій зоні пошкодження тканин і передбачає видалення з порожнини ра­ ни явно нежиттєздатних тканин. Повне висікання передбачає створення умов для загоєння рани первинним натя­ гом. Його проводять при неглибоких ранах, в яких немає ніш і тканинних розшару­ вань. Таким способом обробляють: а) свіжі, забруднені рани за відсутності ознак ранової інфекції; б) рани, забруднені отруйними речовинами і радіонуклідами; в) рани, що погано загоюються, і деякі виразки. Операція включає: а) механічне очищення рани та знеболювання: б) пошарове висікання всіх забруднених тканин у межах здорових; в) ретельну зупинку кровотечі; г) використання антимікробних препаратів; д) закриття рани швом. 2. Дерматити :лікування

Дерматит — запалення шкіри з ураженням всіх її шарів без клінічних проявів поліморфізму висипів. Вони бувають прості та алергічні. Перші виникають під впли­ вом первинних подразників, другі — за повторної дії на шкіру алергенів. За етіологічними й клінічними ознаками розрізняють дерматити: травматичний, медикаментозний, термічний, рентгенівський, навколорановий, бородавчастий, некро- бактеріозний, бражний, паразитарний, алергічний. У тварин найчастіше зустрічається травматичний дерматит, що виникає внас­ лідок механічного пошкодження шкіри (тертя, розчухів, стиснення, тиснення збруєю, тривалого лежання на твердій підлозі). Локалізується він переважно у ділянці колін­ них, плечолопаткових, путових і карпальних суглобів, стегна, спини. Дерматити у цих ділянках інколи супроводжують лімфоекстравазати та травматичні бурсити. Вони поділяються на гострі та хронічні. Медикаментозний дерматит виникає при нашкірному використанні лікарських засобів подразливої дії (5—10%-ний розчин йоду, протипаразитарні та інші хімічні засоби). Навколорановий дерматит виникає за тривалої дії ранового ексудату на шкіру біля рани чи нориці. Внаслідок мацерації випадає волос, а на шкірі з ’являються ерозії, покриті кірочками засохлого ексудату. У подальшому виникає набряк шкіри і під­ шкірної клітковини. За тривалого виділення ексудату шкіра грубішає, склерозується, на ній з'являються складки, лущення. Бородавчастий дерматит (верукозний) — хронічне гіперпластичне запалення шкіри з утворенням бородавчастих виростів. Зустрічається переважно у коней важких порід у ділянці пальця. Виникає з гострого дерматиту, мокнучої екземи, рідше са­ мостійно. Причина його точно не встановлена, однак першочерговим є тривале под­ разнення шкіри та порушення внаслідок цього відтоку лімфи. Через відсутність іму­ нологічної толерантності до кератогіаліну у схильних до алергії тварин тривале запа­ лення ускладнюється гіперергічною проліферативною реакцією, спрямованою на елі­ мінацію зернистого шару (аутоімунне запалення). Бородавчастий дерматит часто призводить до слоновості кінцівки. У таких тва­ рин погіршується загальний стан внаслідок інтоксикації продуктами життєдіяльності мікробів і тканинного розпаду. 251 Апергічний дерматит виникає після використання гетерогенних білків, сирова­ ток, вакцин; при деяких вірусних і бактерійних інфекціях (бешиха); трансфузії крові. Такі дерматити, на відміну від екземи, самовільно зникають при усуненні алергена. Бражний дерматит виявляється у великої рогатої худоби після згодовування значної кількості картопляної браги чи картоплі (особливо весною). При цьому вини­ кають кормові висипи і отруєння (за рахунок соланіну), нервові порушення і гемоліз еритроцитів. У тварини часте сечовипускання, тому сеча викликає мацерацію вінцево- путової ділянки, що призводить до розвитку дерматитів. Лікування починається з усунення причин і попередження інфекції. Для цього після видалення волосяного покриву пошкоджену шкіру ретельно миють водою і про­ сушують серветками; потім використовують дезінфекційні ванни з 20—50% димекси- ду, 0,5% перманганату калію та ін. Після цього видаляють змертвілі тканини і оброб­ ляють пошкоджену шкіру аерозолями (чемі-спрей, дерматозол чи кубатол), брильян­ товою зеленню чи метиленовим синім (1%-ним розчином 1—3 рази з інтервалом 24 год). Потім поверхню покривають захисними пов'язками з лініментами та іншими пом'якшувальними бактерицидними і кортикостероїдними мазями. Доцільно також використовувати й короткий новокаїновий блок, лазеротерапію тощо. При бородавчастому дерматиті більш ефективним є оперативне лікування шля* хом видалення новоутвореної тканини з подальшою зупинкою кровотечі термокауте­ ром. Із загальних методів, за необхідності, використовують десенсибілізувальну те­ рапію (кортикостероїдні препарати, димедрол, кальцій хлористий, новокаїн та ін.)

Варіант?