12.1. Характеристика регіональних економічних угрупувань.

1.Європейський Союз як найбільш розвинуте інтеграційне об'єднання. Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). Інтеграція східноєвропейських країн

2.Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА)

3.Асоціація Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС). Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН)

4.Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ). Зона вільної торгівлі МЕРКОСУР

5.Економічне співтовариство держав Західної Африки (ЕКОВАС). Митний і економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК)

Європейський Союз як найбільш розвинуте інтеграційне об'єднання. Європейський Союз (ЄС) був створений як Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) у 1957 р. після злиття таких регіональних організацій:

Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС, 1951 р.);

Римський договір 1957 р. про створення ЄЕС;

Європейське співтовариство по атомній енергії (ЄВРАТОМ, 1957 р.)

З 1 січня 1994 р. на основі Маастрихтського договору (1992 р.) ЄЕС стало називатися ЄС. Інтеграційний процес у ЄС йде двома напрямками – всередину і вшир. Інтеграція вшир означає збільшення кількості повноправних членів Союзу й асоційованих членів. На даний час учасниками ЄС є 28 держав Західної, Центральної та Східної Європи (за чергою вступу):

з 1957 р. – Німеччина, Франція, Італія, Люксембург, Нідерланди, Бельгія;

з 1973 р. – Великобританія, Данія, Ірландія;

з 1981 р. – Греція; з 1986 р. – Іспанія, Португалія;

з 1995 р. – Фінляндія, Австрія, Швеція.

З 2004 р. – Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія, Болгарія, Румунія, Словакія, Латвія, Літва, а також Мальта і Кіпр – 10 країн Центральної та Східної Європи

з 2007 році до ЄС приєдналися ще дві країни – Болгарія та Румунія

з 2013 р. приєдналася Хорватія.

Інтеграція всередину означає формування регіонального господарського механізму Європи і розширення сфер, що піддаються міждержавному регулюванню й уніфікації.

Виникнення ЄЕС мало за мету створення загального ринку і підвищення на цій основі економічної стабільності та життєвого рівня. Договір про ЄЕС визначив послідовність заходів:

1) скасування мита, імпортних і експортних кількісних обмежень, а також всіх інших торговельних обмежень на шляху руху товарів усередині співтовариства;

2) уведення загального митного тарифу і єдиної торговельної політики відносно третіх країн;

3) забезпечення вільного руху факторів виробництва (капіталу і робочої сили), свободи створення філій на території ЄЕС і вільної торгівлі послугами між країнами-учасницями;

4) проведення загальної аграрної і транспортної політики;

5) створення валютного союзу;

6) координація і поступове зближення економічних політик країн-учасниць;

7) уніфікація податкових законодавств;

8) вирівнювання внутрішньодержавних правових норм, що мають значення для загального ринку.

Зазначені цілі ЄЕС реалізовувалися поступово в міру його еволюції.

Перший етап еволюції ЄЕС – це етап створення зони вільної торгівлі (1958 – 1966 р.). На ньому були досягнуті 1-2 цілі, передбачені Римським договором. Крім того, з 1962 р. була введена в дію єдина сільськогосподарська політика (4.1), що передбачає для національних сільськогосподарських виробників можливість продавати свою продукцію за цінами, значно перевищуючими середньосвітові (на 30% і більше) – створений єдиний аграрний ринок.

У 1965 р. три європейські співтовариства прийняли рішення про злиття своїх виконавчих органів.

Другий етап – формування митного союзу (1968 – 1986 рр.). Відбулося подальше розширення сфери діяльності ЄС.

Цілеспрямована аграрна політика доповнилася єдиною політикою в сфері охорони навколишнього середовища й в області досліджень і технологічного розвитку. Спільна науково-технічна політика на цьому етапі розвитку ЄС була зосереджена у вугільній, металургійній промисловостях й у ядерній енергетиці. У 1984 – 1987 рр. була прийнята «рамкова» комплексна програма, що вводила середньострокове планування науково-технічної діяльності. У її рамках з 1985 р. діє незалежна великомасштабна багатоцільова програма співробітництва 19 країн Європи – «Еврика».

У 1971 р. укладена Угода про створення зони вільної торгівлі між ЄС і ЄАВТ. У 1975, 1979 і 1984 рр. були прийняті Ломейські конвенції, на основі яких кількість країн, що розвиваються, асоційованих з ЄС, збільшилася з 20 до 66.

До цього ж етапу відноситься і початок інтеграції у валютно-фінансовій сфері: у 1972 р. було введене спільне плавання валют деяких країн-членів ЄС у визначених межах (+2,25 – «валютна змія»), а з 1979 р. почала функціонувати європейська валютна система.

Третій етап – створення спільного ринку (1987-1992 рр.). На основі Єдиного Європейського акта, а також підписаного в 1985 р. документа «White Paper» про програму створення внутрішнього ринку країни, ЄС ліквідував бар'єри, що залишилися, на шляху пересування товарів і факторів виробництва.

Найбільш великим досягненням інтеграційного процесу в цей період стало прийняття і реалізація Програми створення до кінця 1992 р. єдиного внутрішнього ринку ЄС, у результаті проведення якої між країнами ЄС були досягнуті наступні цілі:

усунуті всі тарифні і нетарифні обмеження у взаємній торгівлі товарами і послугами, ліквідовані всі обмеження на міждержавне пересування капіталу усередині ЄС і уведене взаємне визнання фінансових ліцензій;

усунуті національні обмеження імпорту промислових товарів із третіх країн;

уведені мінімальні технічні вимоги до стандартів, взаємне визнання результатів іспитів і сертифікації;

відкриті ринки державних закупівель для фірм інших країн ЄС.

У цей же період країни ЄС перейшли до проведення єдиної політики в окремих галузях: у енергетиці, транспорті, у питаннях соціального і регіонального розвитку.

Четверта Ломейська конвенція 1989 р. розширила число країн, що розвиваються, які знаходяться в асоціації з ЄС, до 69.

У 1991 р. підписана Угода про створення Єдиного Європейського економічного простору (ЄЕП) між ЄС і трьома країнами ЄАВТ. Договором про ЄЕП передбачається вільний рух товарів, послуг, капіталів і людей між країнами Західної Європи; співробітництво в області науки, освіти, екології і соціального забезпечення; створення єдиної правової системи.

Четвертий етап – створення економічного союзу (з 1993 р. по теперішній час). Посилення політичної інтеграції і форсований розвиток валютного союзу на основі підписаного на початку 1992 р. у голландському місті Маастрихті договору про ЄС (набрав с з 1 листопада 1993 р.). Для цього було заплановано пройти три етапи:

1-й етап – 1990 – 1993 рр. – валюти всіх країн включаються в спільне плавання в рамках європейської валютної системи й усуваються валютні обмеження;

2-й етап – 1994 – 1998 рр. – створюється Європейський валютний інститут і підсилюється координація макроекономічної політики;

3-й етап – з 1999 р. – взаємна фіксація курсів валют, уведення єдиної валюти і створення Єдиного європейського ЦБ.

Механізм функціонування ЄС ґрунтується насамперед на політико-правовій системі керування, в неї входять як загальні, або міждержавні, органи, так і елементи національно-державного регулювання.

Як міждержавні органи керування ЄС виступають:

Рада Міністрів – законодавчий орган. На його рівні приймаються рішення з реалізації єдиної політики ЄС;

Європейська Рада – директивний орган, створений у 1974 р.; до його складу входять глави держав і урядів країн-учасниць ЄС;

Комісія Європейських Співтовариств (КЄС) – виконавчий орган, що має право подавати на затвердження Раді міністрів проекти законів. КЄС здійснює контроль за дотриманням митного режиму, за діяльністю аграрного ринку, за податковою політикою і т. д.; складається з 20 чоловік;

Європейський Парламент – представницький, консультативний і контролюючий орган, обирається з 1979 р. До нього входять 26 депутатів. Взаємодіє з КЄС і Радою міністрів, затверджує бюджет (який складається з внесків у розмірі 1,2 – 1,3% ВВП вхідних у ЄС держав і власних коштів);

Суд Європейських Співтовариств – вищий судовий орган, покликаний забезпечувати виконання договорів і реалізацію основних принципів ЄС.

Крім перерахованих існують і інші владні структури. Наприклад, спільні фінансові інститути: Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Європейський соціальний фонд орієнтації і гарантування сільського господарства (ФЕОГА); різного роду комітети, комісії, підкомісії.

У рамках ЄС сформований єдиний правовий простір. Правові документи, прийняті міждержавними органами ЄС, підрозділяються на дві категорії:

первинне законодавство, що включає міждержавні угоди про створення і розширення ЄС, а також інші угоди, що стосуються функціонування Союзу;

вторинне законодавство, представлене: регламентами; директивами; законодавчими актами, що містять загальні положення, які конкретизуються в спеціальних постановах країн-членів ЄС; рішеннями; рекомендаціями і думками.

У фінансовому аспекті ЄС володіє власними фінансовими коштами незалежно від бюджетів вхідних у нього країн. Розмір бюджету ЄС визначається Радою та Європарламентом і щорічно затверджується останнім.

Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). Крім ЄС у Європі виникла в 1960 р. на основі підписаної в Стокгольмі конвенції ще одна організація. ЄАВТ – це торгово-економічне об'єднання, створене з ініціативи Великобританії як відповідь на створення Загального ринку. На момент створення в ЄАВТ увійшли: Австрія, Великобританія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія і Швеція. З 1961 р. до ЄАВТ приєдналася Фінляндія як асоційований член. У 1970 р. учасницею ЄАВТ стала Ісландія. У 1973 р. з ЄАВТ вийшли Великобританія і Данія, у 1986 р. – Португалія, а в 1995 р. – Австрія, Швеція і Фінляндія. На даний час членами ЄАВТ є Ісландія, Норвегія, Швейцарія і Ліхтенштейн.

Основу ЄАВТ складає зона вільної торгівлі. У взаємній торгівлі скасовані мита і кількісні обмеження, однак відсутній єдиний зовнішній тариф. Кожна держава проводить самостійну торговельну політику стосовно третіх країн, а товари з цих країн не можуть вільно переміщатися усередині ЄАВТ (крім промислових товарів з ЄС). Розширюється співробітництво в області науки і техніки, захисту навколишнього середовища.

Асоціація не ставить собі за мету створення економічного і валютного, а тим більше політичного союзу.

Діяльністю ЄАВТ керує Рада у складі ради міністрів або постійних глав делегацій. У її завдання входить розробка рекомендацій і виконання урядами країн-членів угод, укладених у рамках асоціації. Рішення і рекомендації вимагають, як правило, одностайності. Поточними справами керує Секретаріат. Штаб-квартира – у Женеві.

Відмінності ЄАВТ від ЄС:

-в ЄАВТ немає наднаціональних органів; вищий керівний орган – консультативна Рада, у якій кожна країна має один голос;

-режим вільного безмитного товарообігу в рамках ЄАВТ діє тільки відносно промислових товарів і не поширюється на сільгосппродукцію;

-за кожною країною-членом ЄАВТ зберігається зовнішньоторговельна автономія і власні мита в торгівлі з третіми країнами;

-в ЄАВТ не існує єдиного митного тарифу.

Найбільш тісні зв'язки ЄАВТ має з ЄС. У 1991 р. ЄС і ЄАВТ підписали угоду про створення Європейського економічного простору (ЄЕП). Відповідно до досягнутого договору з 1 січня 1993 р. країни-члени ЄАВТ стали включати у свої національні законодавства законодавчі акти ЄС, що стосуються вільного рухи товарів, капіталів і послуг, а також політики ЄС в області конкуренції.

Інтеграції ринків аграрної продукції не передбачається, оскільки сільське господарство ЄАВТ не змогло б витримати конкуренцію з боку ЄС.

Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ) — регіональне угруповання країн Центральної та Східної Європи, діяльність якої має на меті налагодження багатостороннього співробітництва в політичній, соціально-економічній, науковій та культурній сферах та сприяння на цій основі зміцненню стабільності і безпеки в регіоні. До її складу входить 18 держав — Албанія, Австрія, Білорусь, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Хорватія, Чеська Республіка, Угорщина, Італія, Республіка Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Чорногорія, Україна.

ЦЄІ було утворено в листопаді 1989 р. в м. Будапешт групою країн регіону (Італія, Австрія, Угорщина, Югославія) з метою, зокрема, забезпечення підготовки Угорщини та Югославії до їх майбутнього членства в Європейському Союзі.

Із своїм поступовим розширенням, в 1992 році угруповання змінило назву на Центральноєвропейська ініціатива. Виконавчий секретаріат ЦЄІ розташований в м.Трієст (Італія).

Структурно діяльність Ініціативи здійснюється на трьох рівнях: глав урядів країн-учасниць, міністрів закордонних справ, а також національних координаторів.

В сучасній Європі ЦЄІ шукає можливості відігравати помітнішу роль як регіональна міжнародна організація, одним з пріоритетних напрямків діяльності якої є всебічне сприяння вступу країн-учасниць ЦЄІ до Євросоюзу шляхом поглибленого співробітництва з ЄС. З 18 країн-учасниць ЦЄІ дев'ять вже є членами ЄС, інші (за винятком Білорусі) задекларували це членство своєю метою.

ЦЄІ активно співпрацює з іншими європейськими регіональними організаціями, такими як Рада співробітництва країн Південно-Східної Європи, Рада регіонального співробітництва, ОЧЕС, Рада держав Балтійського моря тощо.

В реалізації своїх цілей ЦЄІ спирається на підтримку парламентарів та бізнесових кіл країн-членів через їх спеціально утворені структури. Це, відповідно, Парламентський вимір ЦЄІ та Ініціатива Центральноєвропейських торгівельних палат. Зазначені структури не входять безпосередньо до ЦЄІ і діють незалежно, здійснюючи загальну координацію через Секретаріат ЦЄІ.’

У рамках ЦЄІ регулярно проводяться зустрічі на рівні глав урядів (щорічно восени), міністрів закордонних справ (щорічно навесні), Комітету національних координаторів ЦЄІ (КНК, кілька разів на рік) країн — учасниць ЦЄІ. Предметом їхніх консультацій є як актуальні політичні питання, так і широке коло питань співробітництва в економічній сфері. Спеціально для їхньої поглибленої обробки й обговорення сьогодні функціонує 16 робочих груп ЦЄІ, а саме з питань:

Сільського господарства

Громадянського захисту

Боротьби з організованою злочинністю

Культури

Енергетики

Охорони навколишнього середовища

Розвитку людських ресурсів і навчання

Молодіжної політики

Інформації і засобів масової інформації

Міграції

Національних меншостей

Відновлення Боснії і Герцеговини і Хорватії

Науки і технологій

Малих і середніх підприємств

Туризму

Транспорту

За результатами роботи цих груп підготовлено понад 100 проектів, що складають основу для міждержавного співробітництва.

У лютому 1996 р. у рамках ЦЄІ був створен постійно діючий інформаційно-документаційний центр (ІДЦ) з місцем розташування в м. Трієст (Італія). Центр надає інформаційні послуги державам-членам ЦЄІ з питань діяльності Ініціативи, а також соціально-економічного розвитку країн цього регіону. 28-29 листопада 1997 року на зустрічі глав урядів країн-учасниць ЦЄІ було прийняте рішення про перейменування Центру інформації і документації ЦЄІ на Виконавчий секретаріат ЦЄІ без зміни його юридичного статусу.

У ЦЄІ передбачене річне головування країн-учасниць (із січня щороку). Міністр закордонних справ головуючої країни одночасно є діючим Головою ЦЄІ. З 1996 р. у рамках ЦЄІ заснована Трійка цього об'єднання як керівний орган ЦЄІ (нинішня, майбутня і колишня головуючі країни).

Співробітництво в рамках Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС)

25 червня 1992 р. в м. Стамбул 11 країн Причорномор'я підписали Стамбульську декларацію про Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), що визначала загальні рамки діяльності цього міждержавного об’єднання.

Статут Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) був підписаний 5 червня 1998 р. під час Ялтинського Саміту Глав держав та Урядів країн-членів ЧЕС, а 1 травня 1999 р. він набув чинності. Тим самим ОЧЕС трансформувалася з міжурядового механізму співробітництва у повноцінну міжурядову регіональну організацію.

Членами Організації є 12 країн: Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Сербія, Туреччина та Україна.

Створені та активно діють інституції ОЧЕС: Парламентська Асамблея (ПАЧЕС), Чорноморський банк торгівлі та розвитку (ЧБТР), Ділова рада (ДР ЧЕС) та Міжнародний центр чорноморських досліджень (МЦЧД). Ці органи діють згідно з принципами, викладеними у Стамбульській Декларації та Статуті ОЧЕС, і виконують свої функції відповідно до власних статутних документів. З метою налагодження більш тісної співпраці в рамках системи органів ОЧЕС проводяться періодичні координаційні наради за участю головуючої в Організації країни та керівників секретаріатів згаданих структур.

Відповідно до Статуту країни-члени співпрацюють за такими напрямками: торгівля та економічний розвиток, фінанси та банківська діяльність, зв'язок, енергетика, транспорт, сільське господарство, охорона здоров'я i фармацевтика, охорона навколишнього середовища, туризм, наука i технології, співробітництво у сфері культури, обмін статистичними даними та економічною інформацією, співробітництво між митними органами, гуманітарні контакти, боротьба з організованою злочинністю тощо.

Згідно Статуту ОЧЕС, період головування країни в Організації складає 6 місяців, ротація головування відбувається відповідно до латинського алфавіту. На період головування міністр закордонних справ країни є головою ОЧЕС та має координувати усю діяльність в рамках Організації, гарантувати належне керування справами так само як і виконання прийнятих резолюцій та рішень. Якщо країна відмовляється від головування, воно автоматично переходить до наступної за списком країни.

У 2001 р. в рамках ОЧЕС був прийнятий документ «Економічний порядок денний для ОЧЕС», який фактично є колективною стратегію, що спрямована на досягнення конкретних результатів та цілей ОЧЕС.

Головним постійним органом ОЧЕС, що приймає рішення, є Рада міністрів закордонних справ (РМЗС). Засідання Ради проводяться, як правило, двічі на рік, по закінченню головування країни. Рада вирішує всі питання щодо функціонування ОЧЕС, розглядає результати діяльності допоміжних органів i приймає відповідні резолюції, рішення та рекомендації. Рішення РМЗС приймаються консенсусом. У період між засіданнями Ради координацію діяльності в рамках ОЧЕС здійснює Діючий голова – міністр закордонних справ головуючої в ОЧЕС країни.

Комітет старших посадових осіб (КСПО) ОЧЕС репрезентує міністрів закордонних справ країн-членів між засіданнями РМЗС і діє від їх імені. Зокрема, КСПО розглядає діяльність допоміжних органів, виконання рішень і рекомендацій Ради, готує пропозиції щодо прийняття Радою нових рішень та вносить для затвердження Радою проект бюджету ОЧЕС.

Допоміжними органами ОЧЕС є робочі групи, які проводять регулярні засідання для обговорення конкретних напрямків галузевого співробітництва. В рамках Організації функціонують робочі групи з таких питань: сільського господарства та агропромисловості, фінансів та банківської діяльності, боротьби зі злочинністю, інформаційних та телекомунікаційних технологій, співробітництва у надзвичайних ситуаціях, енергетики, захисту навколишнього середовища, обміну статистичними даними, охорони здоров'я i фармацевтики, науки i технологій, малого та середнього бізнесу, туризму, торгівлі та економічного розвитку, транспорту, культури, освіти, організаційних. Крім того, в разі необхідності можуть створюватися тимчасові робочі групи експертів з конкретних питань.

Виконавчим органом Організації є Постійний Міжнародний Секретаріат ОЧЕС, що розташований у м. Стамбул. Секретаріат функціонує під загальним керівництвом Діючого голови ОЧЕС. Безпосереднє керівництво здійснюється Генеральним секретарем ПМС ОЧЕС.

В ОЧЕС діє механізм ''Трійки'', який скликається за пропозицією Діючого голови з метою обміну думками щодо поточної роботи, напрямків майбутньої діяльності ОЧЕС та її відносин з іншими міжнародними організаціями та установами.

З метою надання фінансової підтримки розробці та реалізації міжнародних галузевих проектів, що сприятимуть розвитку регіонального співробітництва, у 2004 р. розпочав своє функціонування Фонд розвитку проектів ОЧЕС. З цією ж метою у 2007 р. за ініціативою Греції розпочав діяльність Грецький фонд розвитку ОЧЕС на основі початкового внеску цієї країни у розмірі 2 млн. євро.

З 2009 року затверджуються програмно-орієнтований бюджет Організації, що має забезпечити реалізацію проектів і програм співробітництва за галузевими напрямами.

У рамках ОЧЕС підписана низка документів про регіональне співробітництво, серед яких: Угода між урядами держав-учасниць про співробітництво у наданні надзвичайної допомоги і ліквідації надзвичайних ситуацій, що виникли внаслідок лих природного і техногенного характеру; Угода про співробітництво у боротьбі зі злочинністю, зокрема організованою; Меморандуми про взаєморозуміння у сприянні вантажним автоперевезенням у регіоні, з розвитку морських магістралей регіону ОЧЕС, про скоординований розвиток Чорноморського транспортного кільця швидкісних автомагістралей, про взаєморозуміння у співробітництві між дипломатичними академіями та інститутами при міністерствах закордонних справ країн-членів ОЧЕС. Підписані також Угода про спрощення візових процедур для підприємців та Угода про спрощення візового режиму для водіїв вантажного автотранспорту країн-членів ОЧЕС.

ОЧЕС налагодила співробітництво з іншими міжнародними регіональними організаціями та ініціативами. З жовтня 1999 р. ОЧЕС має статус спостерігача в Генеральній Асамблеї ООН.

Свідченням інтересу до ОЧЕС є кількість країн та інституцій, що співпрацюють з Організацією у рамках відповідних угод або мають статус спостерігача. Серед них - Секретаріат Енергетичної Хартії, Європейська Комісія, Комісія з захисту Чорного моря від забруднення, а також такі країни як США, Австрія, Німеччина, Франція, Польща, Словаччина, Хорватія, Чехія, Італія, Білорусь, Єгипет, Ізраїль, Туніс та інші. Низка міжнародних неурядових організацій та країн отримали в ОЧЕС статус секторального діалогового партнера.

З 1 січня по 30 червня 2013 р. Україна востаннє головувала в ОЧЕС. Основні зусилля у ході головування були зосереджені на сприянні розвитку багатостороннього економічного співробітництва у Чорноморському регіоні; практичній реалізації раніше прийнятих рішень та укладених угод; посиленні проектно-орієнтованого підходу в рамках реалізації проектів і програм регіонального значення; усуненні бар’єрів у взаємній торгівлі, гармонізації митного та торгового режимів на основі вимог СОТ; зміцненні фінансового потенціалу Організації; сприянні діяльності ОЧЕС у сфері охорони навколишнього середовища; розвитку туристичної сфери тощо.

У період головування України в ОЧЕС проведено 20 засідань керівних комітетів, профільних робочих (експертних, спеціальних) групп, а також три міністерські зустрічі.

З 1 липня 2015 р. розпочалось піврічне головування Румунії. Серед основних пріоритетів головування відзначено: поглиблення співробітництва між ОЧЕС та ЄС, подальше просування проектно-орієнтованого характеру в діяльності ОЧЕС, реформування та підвищення ефективності діяльності ОЧЕС (розпочато підготовку до Ювілейного саміту з нагоди 25-річчя ОЧЕС).

Вишеградська група (Вишеградська четвірка) — угрупування чотирьох центральноєвропейських країн: Польщі, Чехії, Угорщини і Словаччини. З'явилась унаслідок зустрічі президентів Польщі Леха Валенси і Чехословаччини Вацлава Гавела та прем'єра Угорщини Йожефа Антала 15 лютого 1991 року в угорському місті Вишеград, після ухвалення Вишеградської декларації. Головною метою була названа інтеграція до євроатлантичних структур.

Водночас спільність цілей закордонної політики, спільність історичного досвіду та географічна близькість спричинили появу нового регіонального утворення, названого після розпаду Чехословаччини Вишеградською четвіркою (Чехія і Словаччина).

Були ухвалені умови про лібералізацію торгівлі в межах групи, що спричинило появу в 1993 році Центральноєвропейського порозуміння про вільну торгівлю (CEFTA).

У 1994–1998 роках зусилля країн Вишеграда переважно були спрямовані радше на інтеграцію з ЄС і НАТО, ніж на лобіювання взаємних інтересів, зустрічі голів держав відбувались нерегулярно.

З 2004 року і до середини 2005 в групі головувала Польща, після неї головує Угорщина.

Наприкінці 2004 року президент Польщі Александр Квасневський зазначив, що Вишеградська група може виступати зі спільними ініціативами, які стосуватимуться політики ЄС щодо її східних сусідів, у тому числі України, і мати істотну роль в побудові площини європейських цінностей.

10 червня 2005 році прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко зустрілася в місті Пулави (Польща) з прем'єр-міністрами країн «Вишеградської четвірки». Були обговорені питання енергетичної співпраці, зокрема, пов'язані з розвитком нафтових та газових магістралей, а також у сфері транспортування електроенергії. Тимошенко заявила, що розраховує на допомогу країн «Вишеградської четвірки» в інтеграції України до Євросоюзу: «Я переконана, що об'єднання таких потужних прем'єрів таких потужних країн трохи візьме шефство над Україною щодо вступу в Європейський Союз». Вона зазначила, що після вступу в ЄС Україна може приєднатися до «Вишеградської четвірки», і додала: «Вона вже „п'ятірка“ де-факто, а формально — „4+1“».

Організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ- регіональне об'єднання чотирьох держав: Грузії, України, Азербайджанської Республіки та Республіки Молдова. Створене 1997 року. В основі утворення цієї форми співробітництва лежить єдність позицій країн із подібними політичними й економічними зовнішніми орієнтаціями.

Спільні економічні інтереси держав ГУАМ найбільше сконцентровані навколо питань транспортування прикаспійських енергоносіїв та прокладання нових транзитних маршрутів через Кавказький регіон.

Ефективним напрямком економічного співтовариства є розвиток інвестиційної діяльності між державами ГУАМ, створення спільних підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, в галузі машинобудування, енергетики і транспорту.

Іншим важливим напрямком співпраці в межах ГУАМ — є проблеми безпеки й стабільності в регіоні. Співпраця делегацій країн ГУАМ в рамках міжнародних організацій, в першу чергу ООН та ОБСЄ, реалізується на постійній основі, що включає регулярні консультації з метою обговорення тих чи інших питань, які виникають під час роботи та торкаються інтересів країн ГУАМ, та вироблення спільних позицій. Започатковано механізм головування національних делегацій країн ГУАМ у рамках міжнародних організацій.

Зміцнення і поглиблення цієї форми співробітництва країн ГУАМ допомагає ефективнішій координації індивідуальних позицій та зусиль країн об'єднання, реалізації їхніх національних інтересів у діяльності міжнародних організацій.

Учасники об'єднання зацікавлені у всебічному розвитку співробітництва з третіми країнами та міжнародними організаціями, які виявляють інтерес до діяльності ГУАМ та можуть сприяти досягненню цілей та принципів, викладених у Ялтинській Хартії ГУАМ. З цією метою в рамках об'єднання за ініціативою України створюється інститут спостерігачів. До порядку денного 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН включено питання про надання ГУАМ статусу спостерігача в ГА ООН.

Інтеграція східноєвропейських країн. Жодне інтеграційне угруповання на пострадянському просторі не можна назвати успішно працюючим. Будь-які інтеграційні проекти руйнуються через відсутність дуже зацікавлених в їх розвитку фізичних та юридичних осіб країнах-учасницях. Рух нових незалежних держав до інтеграції з різною швидкістю та незадоволеність їх лідерів ефективністю діяльності СНД привели до того, що Співдружність почала дробитися на окремі угруповання. Відбувся перехід від одного типу інтеграції, пов’язаним з формуванням СНД, до іншого, коли на пострадянському просторі виникла складна багаторівнева інтеграційна система.

Інтеграційні угруповання на пострадянському просторі

Співдружності Незалежних Держав належить особливе місце серед організацій міжнародного співробітництва. Це пов'язано з політичними та економічними умовами її виникнення та подальшого розвитку.

СНД була заснована на Алматинській нараді 21 грудня 1991 р. представниками 11 незалежних країн (Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану, України). Рішення цієї наради стали завершальним кроком на шляху ліквідації СРСР, початок якій був покладений Біловезькою зустріччю 8 грудня 1991 р. голів парламентів України, Росії та Білорусі Л. Кравчука, Б. Єльцина та С. Шушкевича. Три прибалтійські республіки (Естонія, Литва, та Латвія), суверенітет яких був фактично визнаний СРСР ще у вересні 1991 р., чітко визначили своє негативне ставлення до цієї організації. Азербайджан перші два роки не брав участі в роботі СНД, і лише у вересні 1993 р. новий голова держави Г. Алієв підписав Алматинську декларацію. Грузія приєдналася до СНД у 1994 р. - також після зміни політичного режиму в країні та приходу до керівництва Е. Шеварднадзе Нині у діяльності Співдружності з різним статусом беруть участь 12 суверенних держав, тобто всі колишні радянські республіки, крім країн Балтії.

Усього в межах СНД функціонує близько 90 міждержавних та інших органів, у 58 з них представлена Україна. Більше половини цих органів розташовано в Росії.

Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА). Іншим прикладом доцентрових інтеграційних тенденцій, що розвиваються вже не в Європі, а в Північній Америці, є НАФТА. Північноамериканська асоціація вільної торгівлі була створена шляхом підписання угоди в грудні 1992 р. між трьома країнами – США, Канадою і Мексикою, – що вступила в силу з 1 січня 1994 р. Виникненню НАФТА передувало укладення у 1989 р. угоди між США і Канадою про зону вільної торгівлі, що поклало початок інтеграції в Північній Америці. Мексика приєдналася до угоди в лютому 1991 р.

У рамках НАФТА передбачені заходи для лібералізації руху товарів, послуг і капіталів через кордони, що розділяють три країни. Майже всі торговельні й інвестиційні бар'єри повинні бути зняті протягом наступних 15 років. Створюються умови для прийняття цими трьома країнами аналогічних законів в області охорони навколишнього середовища, а також трудового законодавства. Між США і Канадою подібні міри вже здійснені, і тепер мова йде про їх прийняття Мексикою. В угоді передбачений захист північноамериканського ринку від експансії азіатських і європейських компаній, що прагнуть обійти американські митні бар'єри шляхом реекспорту своїх товарів у США через Мексику. Сторони домовся також про зняття обмежень на рух капіталу (за винятком нафтового сектору в Мексиці, культури й освіти в Канаді, авіаперевезень і радіокомунікацій у США). Мексика зобов'язалася поступово зняти обмеження для американських і канадських прямих інвестицій до 2007 р.

Досягнуто згоди про ліквідацію більшості тарифів на продукцію сільського господарства за винятком обмежень у торгівлі кукурудзою, цукром, деякими овочами і фруктами, а також про поступову (протягом 10 років) ліквідацію митних бар'єрів у торгівлі автомобілями і текстилем. Передбачені необхідні заходи щодо захисту інтелектуальної власності, гармонізації технічних стандартів, санітарних норм.

За підрахунками фахівців, НАФТА об’єднує сьогодні територію з населенням більш 375 млн. чоловік; на частку угруповання припадає 20% обсягу світової торгівлі.

Слід, однак, відзначити, що в рамках НАФТА не створені поки спеціальні механізми, що регулюють співробітництво, подібно тим, що існують у ЄС (Комісія, Суд, Парламент і т. п.).

У цілому НАФТА – молоде економічне об’єднання. Механізми співробітництва в НАФТА знаходяться в стадії формування.

На даний час важко оцінити ефективність діяльності НАФТА, оскільки період її існування поки короткий. Але вже зараз у ряді південноамериканських країн простежується прагнення до приєднання до НАФТА.

Асоціація Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС). Асоціація Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва створена в 1989 р. Як оформлене регіональне інтеграційне угруповання АТЕС тільки складається, в ній починаються інтенсивні пошуки схем співробітництва. Сьогодні моделі північноамериканської й азіатсько-тихоокеанської інтеграції відрізняються від західноєвропейської. Якщо в Західній Європі процес інтеграції йшов від створення єдиного ринку до економічного, валютного і політичного союзу, що супроводжувалося формуванням і зміцненням наднаціональних структур, то в зазначених регіонах інтеграційні процеси охоплюють насамперед мікрорівень на базі транснаціональних корпорацій.

На даний час АТЕС включає 21 державу Азії, Північної і Південної Америки: Канаду, США, Мексику, Нову Зеландію, Австралію, Папуа-Нову Гвінею, Бруней, Індонезію, Малайзію, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Південну Корею, Тайвань, Гонконг, КНР, Японію, Чилі, В’єтнам, Перу, РФ.

Система керування в АТЕС включає 10 робочих груп, секретаріат, спеціальний комітет з торгівлі й інвестицій. Разом з тим АТЕС не має механізму прийняття рішень і багато в чому зберігає риси консультативної групи.

Особливість АТЕС полягає в географічній приналежності вхідних в Асоціацію країн, що знаходяться на величезних відстанях одна від одної й об'єднані лише виходом до Тихого океану.

Особливість АТЕС, з економічної точки зору, полягає в тім, що до неї входять як найбільші промислово розвинуті країни (США, Японія, Канада, Австралія), так і такі держави які поступаються їм, такі як Мексика, Чилі, КНР і ін. На АТЕС припадає 55% світового ВВП, 40% світової торгівлі, більш 40% населення земної кулі.

На зустрічах учасників АТЕС у Сіетлі в 1993 р. і в Богоре в 1994 р. були розроблені програми лібералізації торгівлі (регіональної і глобальної); створення сприятливих умов для іноземних інвестицій, співробітництва в області технологій; заходів митного роззброювання і створення зон вільної торгівлі до 2000 р. (для менш розвинутих країн – до 2020 р.).

У листопаді 1995 р. лідери 18 країн на зустрічі АТЕС в Осаці (Японія) не змогли дійти згоди про конкретний «план акцій» по реалізації поставлених у 1994 р. цілей. В АТЕС існують серйозні протиріччя між «азіатськими» і «неазіатськими» учасниками угруповання.

Роком пізніше, у листопаді 1996 р., у Манілі на Філіппінах учасники АТЕС зуміли домовитися про координацію індивідуальних і спільних планів лібералізації ринків товарів і послуг. Було підтверджене прагнення створити до 2020 р. зону, вільну для переміщення товарів і капіталів, зберегти мораторій на вступ нових членів до кінця ХХ сторіччя. У цілому АТЕС можна оцінити як угруповання «відкритої економічної інтеграції», заявку на вступ до якого подали Індія, Пакистан, Монголія, Колумбія, Еквадор.

Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Асоціація держав Південно-Східної Азії – регіональна політико-економічна організація, створена в 1967 р. у складі Індонезії, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду, Філіппін. У 1984 р. до АСЕАН вступив Бруней, а в 1995 р. – В'єтнам.

Офіційними цілями АСЕАН проголошені такі, як сприяння економічному зростанню, соціальному прогресові і культурному розвиткові країн-членів.

Система керування представлена вищим органом – Нарадою міністрів закордонних справ і постійним Секретаріатом АСЕАН з місцем перебування в Джакарті.

Специфіка діяльності АСЕАН визначається тим, що її учасниці фактично є одночасно членами інших регіональних об'єднань, а також наявністю двосторонніх договірних зобов'язань між АСЕАН і США.

Слід зазначити, що АСЕАН являє собою на даний час найефективнішу структуру в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. За роки існування вона досить успішно сприяла формуванню субрегіону вільної торгівлі, хоча частка взаємної торгівлі його країн у загальному обсязі їхнього зовнішньоторговельного обороту не перевищує 20 – 22%. До 2000 р. АСЕАН планує знизити мита до 5% по 38 тис. найменувань товарів і створити систему безмитної торгівлі, свого роду «загальний ринок».

Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ) – торговельно-економічна організація, створена в 1981 р. за «Договором Монтевідео-80» замість Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАВТ), що діяла з 1961 р. Учасниками ЛАІ є: Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі, Еквадор. У рамках ЛАІ зберігається розподіл на три субрегіональні угруповання: договір басейну Ла-Плати; Андський пакт; Амазонський пакт.

Деякі країни є одночасно і членами інших регіональних угруповань.

Система керування ЛАІ представлена вищим органом – Радою міністрів (штаб-квартира в Монтевідео, Уругвай).

Внутрішньозональна торгівля і регіональна інтеграція ЛАІ здійснюються шляхом укладання регіональних і субрегіональних, а також функціональних (двосторонніх і багатосторонніх) угод, що передбачають конкретні заходи для торгівлі і змитних питань. Договірні відносини можуть поширюватися не тільки на питання торгівлі, але і на співробітництво в сфері промисловості і сільськогосподарського виробництва, транспорту, валютно-фінансових відносин і т. п.

МЕРКОСУР – 26 березня 1991 року в Асунсьоні (Парагвай) було підписано чотирьохсторонній договір про створення інтеграційного об’єднання МЕРКОСУР.

26 березня 1991 року в Асунсьоні (Парагвай) було підписано чотирьохсторонній договір про створення інтеграційного об’єднання МЕРКОСУР.

До складу МЕРКОСУР входять:

• Постійні члени – Аргентина, Бразилія, Уругвай, Парагвай (членство було призупинено 29.06.2012 до квітня 2013 р.), Венесуела (з 37.07.2012);

• Асоційовані члени – Чилі, Болівія, Колумбія, Еквадор, Перу.

Основний орган МЕРКОСУР — Рада спільного ринку, який проводить зустрічі на найвищому рівні.

Виконавчим органом є Група спільного ринку.

Адміністративний орган — Секретаріат.

Крім цього, у структуру входять 2 консультативні колегіальні органи: Парламентська комісія (представники національних парламентів) та Економічний та соціальний консультативний форум.

Основним принципом діяльності вищих органів Меркосуру є консенсус.

МЕРКОСУР охоплює територію в 12 млн. км2. з населенням 270 млн. чоловік і сумарним обсягом ВВП близько 1 трлн. $ США. Це майже 60% території Латинської Америки, 46% її населення і близько 50% ВВП, 60% сукупного товарообігу, 40% прямих зарубіжних інвестицій та 33% обсягу зовнішньої торгівлі регіону. На сьогодні це четверта за потужністю економіка у світі, порівняна з економікою АСЕАН за обсягом ВВП, та третє за показником ВВП на душу населення велике інтеграційне об’єднання світу після ЄС та НАФТА. 

Продукція  сільського господарства складає основну частку в експорті Аргентини, Уругваю, Бразилії, Парагваю (в середньому 35%). Найбільшими статтями експорту, спільними для практично всіх країн-учасниць МЕРКОСУР, є: м’ясо та м’ясопродукти; молокопродукти, зокрема кисломолочні; шерсть, шкіра та вироби з них (зокрема виробництво взуття (Бразилія)). Аргентина, Бразилія та Уругвай є крупними постачальниками риби та інших морепродуктів. Крім того, Аргентина займає лідируючі позиції в світі за експортом пшениці, сої та кукурудзи, експортує також соєву олію. Бразилія виступає найкрупнішим світовим постачальником кави. Бразилія та Парагвай експортують деревину тропічних порід і охоплюють практично третину цього сегмента ринку.

До 20% експортних операцій припадає на гірничу сировину та напівфабрикати. Венесуела є найкрупнішим експортером нафти в Латинській Америці та членом ОПЕК. Певну кількість нафти експортують також Аргентина і Бразилія.

Новою складовою експорту країн МЕРКОСУР все більше виступає продукція машинобудування (15%), зокрема автомобілі (Аргентина), виробниче обладнання (Бразилія, Аргентина), сільськогосподарська техніка (Аргентина, Бразилія, Уругвай).

До 10% припадає на експорт продукції чорної та кольорової металургії та хімічної промисловості (Бразилія, Аргентина). Основними партнерами по експорту виступають країни МЕРКОСУР, інші країни Латинської Америки, США, країни ЄС, Китай, Росія. Причому у випадку Бразилії та Аргентини лише 20-25% експорту надходить до інших країн-членів МЕРКОСУР, то у випадку Парагваю і Уругваю - 30-40%.

На Китай і США припадає по 10% експорту, на ЄС - до 30% (переважно Німеччина, Франція, Голландія, Іспанія), на Росію - 4%. Загальний річний обсяг експорту - 215,04 млрд.дол.США.

Імпорт до країн МЕРКОСУР представлений наступними групами товарів: продукція машинобудування (прилади, обладнання, електронно-обчислювальна техніка, транспортні засоби, трактори та комбайни), енергоносії, хімікати, пластмаси, папір, окремі групи споживчих товарів. Від 30 до 50% імпортних операцій проходить всередині МЕРКОСУР.

Іншими імпортними партнерами є США (15%), країни ЄС (30%, особливо Німеччина), КИТАЙ (10%), Японія (5%). Загальний річний обсяг імпорту - 158,96 млрд. дол. США. Таким чином, позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами складає близько 50 млрд. дол. США.

Дослідження економістів показують, що у взаємній торгівлі країн МЕРКОСУР домінують товари, мало конкурентоспроможні на світовому ринку.

Економічне співтовариство держав Західної Африки (ЕКОВАС) засноване в 1975 р. Членами ЕКОВАС є: Бенін, Буркіна-Фасо, Гана, Гамбія, Гвінея, Гвінея-Бісау, Ліберія, Малі, Кабо-Верде, Мавританія, Нігер, Нігерія, Сенегал, Сьерра-Леоне, Того і Кот д'Івуар.

Цілями організації проголошені: розвиток всебічного економічного співробітництва; мобілізація природних ресурсів; вирівнювання рівнів розвитку країн регіону; поетапне створення протягом 15 років африканського загального ринку; проведення спільної економічної політики, координація планів розвитку держав-членів.

Економічна інтеграція в рамках ЕКОВАС розвивається за наступними напрямками: лібералізація регіональної торгівлі; створення митного і валютного союзу; установлення вільного режиму пересування громадян і майна; розвиток і реалізація спільних проектів в області енергетики, гірничодобувної промисловості і дорожнього будівництва.

У рамках ЕКОВАС створений Фонд співробітництва, компенсації і розвитку (ФККД) зі штаб-квартирою в м. Ломо (Того). У функції ФККД входить, зокрема, відшкодування втрат від зниження мита у результаті створення зони вільної торгівлі; фінансування будівництва спільних об'єктів і т. п.

Наприкінці 80-х рр. торгівля між країнами ЕКОВАС складала близько 5% всього обсягу торгівлі країн угруповання, а на початку 90-х рр. – 7,7%.

Правові основи функціонування ЕКОВАС представляє вищий орган співтовариства – щорічна конференція глав держав і урядів. Постійний адміністративний орган – Виконавчий секретаріат. Штаб-квартира – м. Логос (Нігерія).

Митний і економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК) створений у результаті підписання угоди про створення організації в 1964 р. у м. Браззавіль (Конго), що набрала с 1 січня 1966 р. Країни-члени ЮДЕАК: Габон, Камерун, Конго, ЦАР, Чад, Екваторіальна Гвінея (з 1983 р.).

У рамках блоку на міжкраїнну торгівлю припадає всього 0,9% сукупного експорту держав-членів.

Цілями ЮДЕАК проголошені: створення загального ринку шляхом поступового зняття обмежень у взаємній торгівлі; узгодження економічних програм; уніфікація податкових систем; будівництво спільних підприємств; фінансова взаємодопомога і створення пільгових митних умов для країн-членів, що не мають виходу до моря (Чад, ЦАР).

У рамках ЮДЕАК функціонують такі фінансові організації, як Фонд солідарності, Банк розвитку (БДЕАС), Банк держав Центральної Африки (БЕАС).

Правові основи діяльності здійснює вищий орган ЮДЕАК – Рада глав держав, що проводить щорічні сесії. Головою ЮДЕАК призначається президент однієї з країн-учасниць на рік. Штаб-квартира ЮДЕАК знаходиться в Бангі (ЦАР).

У ЮДЕАК зберігаються численні перешкоди на шляху міжкраїнного руху товарів, капіталів і робочої с. До основних причин, що перешкоджають розширенню внутрішньорегіональної торгівлі, у першу чергу варто віднести:загальний низький рівень розвитку її учасників; однотипність їхньої спеціалізації в міжнародному поділі праці; відсутність розвинутої транспортної мережі в регіоні.