4.1. Особливості культури мовлення медика у різноманітних ситуаціях ділового мовлення.

Під мовленнєвим етикетом розуміють правила мовленнєвої поведінки, узвичаєні в системі сталих виразів, прийнятих даним колективом (колективами) мовців на певному етапі розвитку суспільства в особливих ситуаціях поводження членів коллективу.

Вирази мовного етикету, особливо привітання і звертання, якими починається кожна розмова, сприяють налагодженню контактів під час спілкування людей. Останнє є важливою психологічною проблемою нашого часу, оскільки успіх часто залежить не тільки від загального рівня здібностей, а й від мистецтва й техніки мпілкування. За невміння спілкуватися людина розплачується не тільки поганим настроєм і щоденними неприємностями, а й своїм суспільним становищем, здоров’ям, стосунками з іншими людьми, включаючи найближчих.

Відомо чимало прикладів, коли лікарі-професіонали високого класу ставали і майстрами художнього слова. Софокл і Рабле, Шиллер і А.Конан-Дойль, А.Чехов і В.Вересаєв, М.Булгаков і А.Моравіа, М.Левицький, М.Ломоносов і К.Бернард, В.Коротич і Ю.Щерба. Усі ці письменники мали медичний фах. Завдяки зверненню до літератури вони змогли узагальнити свій досвід, переконати читача в тому. Наскільки наше здоров’я залежить від нас самих.

Сила словесного переконання подеколи не може порівнятися з дією навіть найефективніших медикаментів. Однак користуватися словом потрібно обережно, з добром. Необхідно знати, що, кому й коли говорити. При цьому потрібно враховувати психологічні особливості хворого, його стан, діагноз захворювання.

Велике значення в словесному спілкуванні з пацієнтом займає звукова культура голосу. Розмова і голос, як дзеркало, відображають культуру людини, тому нам необхідно стежити не тільки за тим, що говоримо, але і як говоримо. Усі зусилля допомогти пацієнтові може звести нанівець нечемне, фамільярне привітання, грубість, неуважність, нетактовність, проявлені під час опитування.

4.2.Спілкування медика з хворим

Це бесіда двох зацікавлених людей, мета яких перемогти недугу. Вона вимагає від них певних зусиль, нервових витрат, щоб залишатися доброзичливим, невимушеним, терпимим один до одного. Усе це в свою чергу, необхідно для подолання в бесіді з пацієнтом цілком природної його тривожності, дратівливості, виснаженості. Майже завжди соматична хвороба супроводжується страхом, переживаннями, очікуваннями, які здатні спричинити стресовий, депресивний стан. Хворого можуть відштовхнути, налякати навіть темп, висота звучання голосу, інтонація, яку іноді називають душею слова. Воно може підбадьорити, стати “щитом і бальзамом для ран”, і навпаки, знищити, перекреслити всі сподівання. Причому інтонація мовлення медика, так само, як і актора, повинна узгоджуватися з його виразом обличчя, жестами. Для пацієнта все це є джерелом інформації, яку він потім прискіпливо аналізує, щоб винести вирок: довіряти чи ні.

Принцип “не зашкодь” вимагає від лікаря бути особливо уважним, обреженим у виборі слів, тим більше, коли йдеться про трагічний діагноз і треба зробити вибір: казати правду чи не казати. Тут рецептів на кожен випадок немає. Не можна забувати, що найменша двозначність у мовленні лікаря може травмувати хворого. Часто можна чути в розмові медичного персоналу такі висловлювання: “наш хворий”, “не наш хворий”, “цікавий хворий”, “дивний хворий” або “швидка допомога привезла одні шлунки”.

Не слід висловлювати думки з приводу попереднього діагнозу. Такі, наприклад, відкрито травмуючі вислови, як: “Вам необхідно терміново лягати в лікарню”, “стан Ваш дуже серйозний”, “схоже на пухлину”, “захворювання Ваше майже невиліковне”, “хворіти вам доведеться ще дуже довго”, і т.д. можуть мати катастрофічні наслідки для хвороби.

Біля ліжка хворого не можна зловживати медичною термінологією. Вона дратує його, примушує нервуватися в очікуванні чогось несподіваного. Адже, з окремих, випадково кинутих слів, можна зробити неправильні, спотворені висновки. Під час огляду хворого і розмови з ним медик не повинен проявляти негативні емоції. Як би він не був вражений неочікуваними обставинами, що відкрились під час обстеження, не потрібно цього, хворий прислуховується не тільки до слів, але і до відтінку, голосу, прагне прочитати свій вирок у очах.

Є слова-табу, які необхідно виключити із словника медика. Насамперед, це зневажливі, грубі, безцеремонні звертання до колег, пацієнтів, запитання, репліки, коментарі в умовах, коли хворий не може бути відвертим, або коли вони змушують його засоромитися, замкнутися. Стосується це і побутового, професійного жаргону. Скажімо, принизливо людину, що страждає, називати за діагнозом: діабетик, асматик, пневматик, гастритик тощо. А ось комплімент, так само як і висловлене співчуття, не тільки покращує настрій, а й, за ствердженням деяких учених, навіть подовжує життя.

“Не страшно вмерти, а страшно вмирати”, – говорив перед смертю великий російський поет Некрасов. Розуміючи, що його чекає, він все ж хотів почути слова втіхи, слова надії, які так потрібні хворій людині.

Недарма Вольтер наголошував на тому, що: “Надія на одужування – половина одужування”.

Адже дуже легко відняти у хворого надію випадково кинутою фразою. Г.А. Захарін строго попереджував у таких випадках: відкривати хворому всі підозри, які виникають, – завжди помилка, а інколи і злочин.

Доступність медичної інформації до населення, а також широка інформованість про проблеми і досягнення в медицині, схильність до самолікування, збільшений інтерес до наукових медика і пацієнта дослідження та лікування вносить певні труднощі в процес спілкування лікаря і пацієнта.

Н.О. Магазаник звертає увагу на пацієнтів, які не бажають виписуватись зі стаціонару та вмираючих хворих, і зауважує, що спілкування з такими пацієнтами має свої особливості. Бувають випадки, коли пацієнт неодноразово звертається до лікаря і повідомляє, що стан його здоров’я не покращується. У такій ситуації пошук нових засобів лікування буде даремний, адже хворий приходить не за ними. Він шукає людину, з якою можна було б поспілкуватися, вилити їй душу. Така бесіда не займе багато часу, інколи досить співчуття. Якщо медик зможе це зрозуміти, то у хворого зникне роздратування, з’явиться співчуття та розуміння.

Повага майбутніх фахівців навчального медичного закладу до людини перевіряється вже на першому курсі, особливо під час практичних занять із анатомії, де досить часто небіжчик стає об’єктом студентських жартів. Для одних це спроба перебороти неприємні відчуття або страх, для інших – вияв юнацького скептизму, коли немає нічого святого. Ось чому все більше наполягають на тому, щоб називати труп “фізичним тілом”. Натяк досить прозорий: якщо душа залишила тіло, то це не привід для знущання. Від наруги над небіжчиком один крок до зневаги живої людини.

Медик завжди повинен пам’ятати настанови видатного хірурга Стародавньої Індії Суперута, який говорив: “Йдучи до пацієнта, заспокій свої думки і почуття, будь добрим і людям, не шукай у своїй роботі користі… Нехай гуманність стане твоєю релігією”. Ці слова потрібно б запам’ятати кожному.

Отже, слово у мовленні усіх медиків відіграє виключно важливу роль. Недаремно Гіппократ говорив: «Лікуючи тіло, ми лікуємо і душу».

5. Культура мовлення лікаря – успіх у лікуванні

Фахова мова медика — це діалоги фармацевта з покупцем в аптеці або лікаря з хворим у поліклініці чи лікарні, написання різних довідок, протоколу операції, історії хвороби чи реферату. Обов'язковим для будь-якої фахової мови є вживання специфічних термінів високого рівня стандартизації, зваженість і точність формулювань, І цілком природно, що саме терміни перебувають у центрі уваги, коли йдеться про опанування фахової мови. Однак і загальновживана лексика у фаховій мові зазнає певних змін, окремі слова набувають нових значень або нових відтінків.

Слово за своїм змістовним багатством, узагальнювальним значенням принципово відрізняється від умовних подразників першої сигнальної системи і є подразником другої сигнальної системи. Діапазон психічної і фізичної дії слова розширюється завдяки тембру, силі голосу, інтонації та швидкості його вимовляння. Напевне, саме тому Гете стверджував, що написане слово не більше, ніж сурогат слова сказаного. Найбільше вражає, запам'ятовується все те, що сприймається насамперед на рівні емоцій, почуттів. Необережне слово здатне спричинити задишку, кашель, серцебиття, підвищення артеріального тиску, холодного поту, відчуття нудоти тощо. Навпаки, слово зважене і своєчасно сказане надає впевненості в успіхові лікування, додає, як-то кажуть, життя до років, а не років до життя.

Працівників охорони здоров'я сьогодні цікавить реалізація наукового та розмовно-побутового стилів мовлення в повсякденних ситуаціях на роботі, у процесі навчання в медичному закладі або під час написання наукового тексту. Тому в посібнику мову викладено в її практичному, прагматичному аспекті. Інакше кажучи, йдеться переважно про її основну, комунікативну функцію.

Для повноцінного спілкування треба мати необхідний словниковий запас і вміти правильно будувати речення. Тому в книжці пропонуються не численні правила граматики, а найпоширеніші мовні конструкції. За їх допомогою можна оволодіти навичками автоматичного, підсвідомого словотворення, наголошування слів. У мовній практиці це сприятиме дотриманню усталених літературних норм, чого не гарантують лише знання правил, вміння теоретично відрізняти нормативні вислови від ненормативних. Узагалі, культура мовлення кожного носія мови залежить від свідомого ставлення до написаного і мовленого слова, від того, що називають «відчуттям слова». А воно показове для особистості художньо обдарованої чи небайдужої до літератури. Можливо, тільки нахил до читання реально сприяє розвиткові «відчуття слова». Тобто бібліотерапія, про яку йшлося вище, і сприяє одужанню, і вчить бути вимогливим до своєї мови. Спеціальна лексика, зрозуміло, не може повністю забезпечити потреби реального спілкування, зокрема, такі типи мовлення, як розповідь (повідомлення про події), опис (словесне зображення предмета), роздум, міркування (доведення або пояснення чогось). Усі вони вимагають від мовця змістовності і точності, послідовності і доречності, багатства і виразності мови. А це означає, що тему виступу або статті слід розкрити з необхідною повнотою, водночас уникнувши всього, що заважає, відволікає від адекватного сприйняття основної думки. Тут у пригоді авторові стане план, що надасть викладу думок послідовності, взаємозв'язку. Враження буде зіпсоване, мети не буде досягнуто, коли лікар уживатиме однотипні речення, часто повторюватиме одні й ті самі слова або мова ряснітиме словами, що не несуть смислового навантаження, стають «паразитами», «бур'яном».

Важливою вимогою до завершеного висловлювання є відповідність темі, змісту і стилю мовлення. Слід зважити при усному мовленні на зовнішні обставини, характер, настрій, стан співрозмовника, аудиторії, стежити за точністю висловлювання власної думки, власного ставлення, до предмета обговорення.

Однією з ознак культури мовлення є доречність. Мовні засоби мають відповідати ситуації спілкування, меті висловлювання. Скажімо, діалектизми і канцеляризми вживаються в художньому стилі для індивідуалізації персонажів. У науковому стилі такі слова недоречні. Так само залежно від ситуації використовують слова-звертання: товаришу, пане, шановний Іване Степановичу, колего та ін.

Нині все більше громадян України починають послуговуватися державною мовою. І тому саме на часі подбати про культуру української мови. А вона вимагає від носія мови свідомого і послідовного дотримання мовних норм. Справедливе твердження: культура мовлення — не тільки показник якості володіння мовою, а й духовне обличчя людини. Мабуть, не буде перебільшенням сказати й таке: сьогодні це обличчя певною мірою втрачено. Найбільш типові помилки, пов'язані з порушенням орфоепічних, орфографічних, граматичних, лексичних норм, наводять на думку, що значна частина населення володіє не українською мовою, а так званим суржиком.

Що стосується фахової мови, то спеціалісти виділяють тут помилки двох типів. Одні пов'язані з впливом російської мови, інші — з прагненням будь-якою ціною «заукраїнізувати» українську термінологію. Це і спонукало авторів посібника навести найважливіші правила української мови в стислій і наочній формі таблиць.

В. Скуратівський слушно зауважив, що «одним із суттєвих показників людської шляхетності є культура мовлення — поняття не тільки лінгвістичне, а й психологічне, естетичне та етичне». Мовленнєвий етикет (ширше — етико-психологічні основи спілкування) становить те підґрунтя, на якому тільки й можливе професійне формування лікаря. Усі його зусилля допомогти пацієнтові може звести нанівець нечемне, фамільярне привітання, грубість, неуважність, нетактовність, проявлені під час опитування. Спілкування лікаря з хворим — це бесіда обопільно зацікавлених людей, мета яких перемогти недугу. Вона вимагає від медика певних зусиль, нервових витрат, щоб залиша¬тися доброзичливим, невимушеним, терпимим. Усе це, в свою чергу, необхідно для подолання в бесіді з пацієнтом цілком природної його тривожності, дратівливості, виснаженості. Майже завжди соматична хвороба супроводжується страхом, переживаннями, очікуваннями, які здатні спричинити стресовий, депресивний стан. Хворого можуть відштовхнути, налякати навіть темп, висота звучання голосу, інтонація, яку іноді називають душею слова. Інтонація може змінити зміст одного і того ж слова. Воно може підбадьорити, стати «щитом і бальзамом для ран», і навпаки, знищити, перекреслити всі сподівання. Причому інтонація мовлення лікаря, так само, як і актора, повинна узгоджуватися з його виразом обличчя, жестами. Для пацієнта все це є джерелом інформації, яку він потім прискіпливо аналізує, щоб винести вирок: довіряти чи ні.

Свідченням культури мовлення є також логічний наголос. «Наголос, — писав К.С. Станіславський, — вказівний палець, що відмічає головне у фразі чи в тексті! У слові, що виділяється, прихована душа, внутрішня сутність, основні моменти підтексту... Наголос — це любовне або злісне, поважне або презирливе, відкрите або хитре, двозначне, саркастичне виділення наголошеного складу чи слова».

ВИСНОВКИ

Отже, мовленнєвий етикет лікаря, як соціально-лінгвістичне явище детермінований з функціонального боку, тобто в основі його виділення лежать спеціалізовані функції . Поширена думка у медико-деонтологічній літературі про те, що в основі захворювань лежать ятрогенний чинник слова, які шкодять хворому підтверджується на практиці кожного лікаря. Все це вивчає наука деантологія, що слідкую за конкретно медичну етику, правила і норми взаємодії лікаря з пацієнтом.

Від лікаря пацієнт чекає розуміння та співпереживання, тому і потрібно шукати найточніші і найвиразніші слова, тим самим активно впливаючи на його настрій, самопочуття. Віра в магічну, чудодійну силу слова притаманна всім релігіям, фольклору, давній народній медицині. Не дарма у ній слову завжди віддавали перевагу перед рослиною і ножем.

Мистецтво слова протистоїть втраті здатності до співпереживання, сприйняття болю чужого як свого,отже воно є важливим інструментом в руках фахівця.

Література більш орієнтована на хвороби суспільства, а медицина — на його оздоровлення через зцілення окремої особистості.

Велике значення надається дотриманню правил мовленевої поведінки лікаря, аби не зашкодити пацієнтові.Спілкування медика з хворим повинно бути представлено,як діалог двох зацікавлених осіб, для полегшення психічного стану пацієнта та наданню впевненості у бородьбі з хворобою.

Необхідне виключення з мови медика слів-табу та складної медичної термінології при розмові з пацієнтом.

Як загальний висновок можна сказати, що буде слово причиною одужання чи виникнення ятрогенного захворювання залежить в повній мірі від лікаря. Адже підкріплене добрим словом діло,лікування хворого, буде мати більш позитивні результати, про що свідчиття багатовікова практика.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990. – 232с.

2. Коваль А.П. Культура ділового мовлення. – Київ, 1983. – 288с.

3. Любивець А.П. Ділові папери. – Київ, 1981. – 112с.

4. Молдованов М.І.,Сучасний діловий документ./ Молдованов М.І., Сидорова //– Київ, 1992. 180с.

5. Паламар Л.М. Мова ділових паперів / Паламар Л.М., Кацавець Г.М. // – К.: Либідь, 1998.– 296с.

6. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. – К.: Вежа, 1994. – 240с.

7.Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української літературної мови. – К.: Либідь, 1993. – 248с.

8. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови.–К.: Наук. думка, 1992. – 224с.

9. Караванський Святослав. Секрети української мови. – К.: Кобза, 1994. – 152с.

10. Коваль А.П. Ділове спілкування. – К.: Либідь, 1992. – 280с.

11. Плющ М.Н. Українська мова: довідник. –К., 1990. – 236с.

12. Словник української мови: В 11-и т. –К.: Наук. думка, 1970-1980.

13. Томан Іржі. Мистецтво говорити. – Прага, 1981.–Київ,1998. – 293с.

14.Чередниченко І.Г. Нариси загальної стилістики сучасної української мови. – К., 1962. – 218с.

ОДЕСА -2016