Лекції гендерна психологія

ТЕМА. Предмет, завдання і мета гендерної психології.

Поняттєво-категоріальний апарат курсу

План.

1. Предмет, мета і завдання курсу.

2. Поняттяво-категоріальний апарат курсу.

3. Історія становлення гендерної психології.

4. Становлення гендерних стосунків в історії суспільного розвитку.

Література:

1. Бендас Т.В. Гендерная психология: Учеб. пособ.- СПб.: Питер,2005.-431с.

2. Берн Ш. Гендерная психология.- СПб: прайм - Еврознак, 2001.- 320с.

3. Введение в гендерные исследования: Учебное пособие / Под ред.

И.В.Костиковой. - М.: Изд-во МГУ, 2005.-255с.

4. Вихователю про психологію та педагогіку сексуального розвитку дитини:

Наук.-метод. Збірник.-К.: Інститут змісту і методів навчання, 1996.

5. Гендерний розвиток у суспільстві: Конспект лекцій/ Відп.ред.

К.М.Левківський.-2-е вид.-К.: Фоліант, 2005.-351с.

6. Говорун Т., Кікінежді О. Стать та сексуальність: психологічний ракурс.

Навчальний посібник. - Тернопіль: Навчальна книга – Богдан,1999.- 384 с.

7. Говорун Т.В., Кікінежді О.М. Гендерна психологія. Навчальний посібник. -

Київ: Видавничий центр “Академія”, 2004.- 308с.

8. Ильин Е. П. Дифференциальная психофизиология мужчины и женщины /

Е. П. Ильин. – СПб. : Питер, 2002. – 544 с.

9. Ильин Е. П. Пол и гендер / Е. П. Ильин. – СПб. : Питер, 2010. – 688с.

10. Козлов В. В. Гендерная психология. Учебник для вузов / В. В. Козлов,

Н. А. Шухова/ – СПб. : Речь, 2010. – 270с.

11. Козлов В.В., Шухова Н.А. Гендерная психология. – СПб.: Речь, 2010.- 270с.

12. Кравець В. Гендерна педагогіка. – Тернопіль: Джура, 2003.-416с.

13. Кравець В.П. Історія гендерної педагогіки.- Тернопіль: Джура, 2005.-440с.

14. Малкина-Пых И.Г. Гендерная терапия.- Москва, 2006.- 928с.

15. Петренко О. Б. Гендерна психологія. Практикум / О. Б. Петренко. – Рівне :

РДГУ, видавець Олег Зень, 2012. – 127 с.

16. Практикум по гендерной психологии /Под ред. И.С.Клециной.-СПб.: Питер,

2003.-479с.

17. Словарь гендерных терминов. М: Информация — ХХI век, 2002.- 256 с.

18. Ткалич М. Г. Гендерна психологія / М. Г. Ткалич. – К. : Академія, 2011. –

248с.

19. Чекалина А.А. Гендерная психология.- М.: Ось-89, 2006.- 256с.

1. Курс “Гендерна психологія” призначений для студентів

психологічного факультету освітньо-кваліфікаційного рівня

спеціаліста/магістра.

Зміст курсу орієнтовано на аналіз розвитку гендерних досліджень у

межах психологічної науки, а також поглиблене засвоєння гендерних

проблем у контексті психологічного знання.

Теоретичною основою курсу “Гендерна психологія” є гендерний підхід,

що пропонує новий спосіб пізнання дійсності, у якому відсутня поляризація

та ієрархія “чоловічого” і “жіночого”.

Введення поняття гендеру стало одним з найбільших досягнень сучасної

науки. Концепція гендерних відносин виходить із соціальної детермінованості відносин між статями й вводить відмінність між поняттям

“sex” – біологічна стать й “gender” – соціальна стать.

Гендерні відносини являють собою певну структуру, яка пронизує всі

сфери соціального буття, яка продукує і відтворює гендерну нерівність. Саме

ця структура – той невидимий гендерний бар’єр, який повинна перебороти

особистість на шляху до різних форм самоактуалізації. Особливістю

гендерних відносин є те, що вони здаються “природно заданими”, тобто мало

підданими прямому або непрямому соціальному впливу. Насправді ж будь-

які зміни в соціальній сфері (особливо в періоди активної соціальної

трансформації) відбиваються на гендерних відносинах, причому, як правило,

несиметричним чином для чоловіків і жінок.

Дослідження, проведені в руслі гендерного підходу, не виходять із

опозиції жінок і чоловіків, звертаються до причин утворення цієї опозиції.

Головними детермінантами гендерних характеристик поведінки служать

соціальні очікування, ролі й конвенційні вимоги статевої адекватності

поведінки. Прийняття позиції, що стать не є першопричиною психологічних

характеристик поведінки й соціальних ролей, дозволяє по-новому

реконструювати Я-Образ і життєві сценарії, нав’язані системою

статеворольових уявлень, дає можливість переоцінити свої можливості й

домагання, визначити перспективи життєтворчості, активізувати особистісні

ресурси для вибору суб’єктивних стратегій самореалізації.

Тому розуміння гендерних проблем, оволодіння основними

положеннями гендерної концепції є актуальним завданням у сфері виховання

й освіти молоді, а також у сфері підготовки психологів, які професійно

займаються проблемами формування гармонійно розвиненої особистості.

Мета курсу: Ознайомити студентів із основами гендерної психології та

сприяти формуванню психологічних знань, умінь, навичок, необхідних для

студентів-психологів у їхній майбутній професійній діяльності: викладача

психології у навчальних закладах; практичного працівника з консультативно-

реабілітаційної роботи.

Завдання: засвоєння теоретичних знань про психологічні механізми,

закономірності та особливості гендерного розвитку особистості; ознайомлення з

існуючими вітчизняними та закордонними напрацюваннями гендерної теорії,

розуміння важливості гендерної методології, значення гендерного аналізу та

гендерної освіти, освоєння технік, що дозволяють працювати з гендером як у

дослідницьких проектах, так і діяльності психолога – практика, викладача

психології.

В результаті вивчення курсу студент повинен знати:

 основні закономірності гендерного розвитку особистості;

 особливості та труднощі соціалізації чоловіків та жінок;

 наслідки порушення гендерної ідентичності та гендерної поведінки;

 негативні наслідки гендерних стереотипів та їх подолання в

соціотерапевтичній практиці.

уміти:

 укласти психологічну характеристику особистості з врахуванням

гендерних аспектів;

 розв’язати психолого-педагогічними методами гендерні конфлікти.

 застосувати психологічні знання про гендер для розробки освітніх

консультативних програм.

Курс передбачає знання загальної психології, психології особистості,

психодіагностики, вікової психології, соціальної психології, філософії, історії

та культурології.

У межах курсу передбачені як традиційні лекційні та практичні заняття,

так і виконання дослідницьких проектів й проведення тренінгів. Курс

“Гендерної психології” передбачає 16/24 лекційних годин, 6/12 – практичних,

по закінченні семестру студенти здають залік та есе чи реферат з теми, яка

погоджена з викладачем. Основна увага на заліку приділяється володінню

студентами системою теоретичних і методологічних знань, умінню

використовувати техніки дослідницької й практичної роботи, дискусійним

навичкам.

2.. Слово “гендер” походить з грецької і дослівно означає “матеріальний

носій спадщини”, відповідаючи українському “рід”, “досвід роду”. Воно

використовується в гуманітарних науках для відображення соціокультурного

аспекту статевої приналежності людини. Поняття “гендер” немає в

українській мові, так як і в російській, адекватного перекладу, а його

написання та вимова скальковано з англійської мови.

Більшість дослідників сходяться на тому, що поняття “гендер” у

науковий обіг уперше було введено в 1968 році американським

психоаналітиком Робертом Столлером у праці “Стать та гендер: про розвиток

мужності та жіночості”. Він встановив залежність між розумінням чоловічих

і жіночих ролей, позиціями, рисами характеру та особливостями суспільного

розвитку. “Гендер” Р.Столлер розглядав як поняття, що виражає

психологічні, соціальні, культурні особливості, незалежні від тих, що

тлумачать біологічну стать. Він дійшов висновку, що легше хірургічним

шляхом змінити стать людини, ніж психологічним - її гендерну ідентичність.

З цього моменту, стверджує автор, була здійснена історично перша спроба

диференціації понять “стать / секс” і “стать / гендер” на основі діалектики

співвіднесення “природного - соціального”.

З 70- х років XX століття простежується тенденція розмежовувати

поняття “стать” і “гендер”.

Отже, “стать” (sex) – категорія, що виражає певний набір біологічних

ознак, які дають змогу віднести ту або іншу живу істоту до певної статі, а

гендер (gender) – це категорія, яка об’єднує й характеризує соціально

сформовані психологічні риси, ознаки, властивості суспільної поведінки

суб’єкта, детерміновані його статтю. За своєю сутністю, стать – інтегральна

категорія, що об’єднує всю сукупність тілесних, фізіологічних

характеристик, на основі яких людину вважають жінкою чи чоловіком.

Іншими словами, перша – біологічна стать, а друга – соціальна стать, що

характеризує не біологічні відмінності, а відмінності в соціальній поведінці й

статусі чоловіка й жінки. У дослідженні ми розглядаємо саме гендерні

характеристики дівчини/хлопця.

Гендер розуміється нами як складний соціокультурний конструкт, що

містить у своєму складі розбіжності, які формуються суспільством, в ролях,

поведінці, ментальних та емоційних характеристиках між чоловіками і

жінками. Гендер – це спосіб соціальних відносин між жінками й чоловіками

(не тільки особистісних і в сім’ї), але й у головних інститутах суспільства, як-

от: соціальні класи, ієрархії великих організацій, структура зайнятості, освіта.

Гендер визначає соціальну стать людини, її статеву роль, що має суспільне

забарвлення і несе в собі суспільний досвід, накопичений у поведінці

багатьох чоловіків і жінок.

Як “феномен, що особистість постійно створює своїми вчинками й

поведінкою”, визначає гендер В. Кравець. Він використовує категорію

гендер, аналізуючи соціальний аспект міжстатевих стосунків, що

характеризується не біологічним походженням статі, а соціально-

економічними та політичними умовами.

На думку російського педагога Л. Штильової, смисл категорії “гендер”

полягає насамперед в ідеї соціального моделювання чи конструювання статі

(на відміну від біологічної статі, яка задається генетично).

Суспільні соціальні інститути формують систему норм поведінки, яка

пропонує виконання певних ролей залежно від біологічної статі індивіда.

Отже, виникає чіткий ряд уявлень про те, що є “чоловічим” і що є “жіночим”

у кожному конкретному суспільстві.

Американською дослідницею Дж. Скотт у статті “Ґендер: корисна

категорія історичного аналізу” (1986), було визначено чотири компоненти

гендерного аналізу соціуму: 1) комплекс символів і образів, які

характеризують чоловіка та жінку у культурі; 2) комплекс норм – релігійних,

педагогічних, наукових, правових, політичних; 3) соціальні інститути, які

формують ці норми (сім’я, система спорідненості, домогосподарство, ринок

праці, система освіти, державний устрій); 4) самовираження, суб’єктивне

самосприйняття, самоідентифікація особистості.

На сьогодні найбільш поширеним є визначення гендеру англійським

соціологом Ентоні Гідденс: “Ми вживатимемо термін “стать”, коли

йтиметься про прикметні фізичні ознаки людського тіла і термін “гендер” у

випадку психологічних, соціальних та культурних відмінностей між

чоловіками та жінками. Різниця між статтю та гендером має

фундаментальний характер, бо багато відмінностей між чоловіками й

жінками мають не біологічний характер”. Гендер, на його думку, – соціальні

очікування стосовно поведінки, що розглядається як відповідна для жінок і

чоловіків.

Як визначає російський психолог І.Кльоцина, “гендер – специфічний

набір культурних характеристик, які визначають соціальну поведінку жінок

і чоловіків та взаємини між ними. Гендер, таким чином, стосується не

просто жінок чи чоловіків, а стосунків між ними та способу соціального

конструювання цих взаємин, тобто того, як суспільство “будує” ці

взаємини і взаємодію статей у соціумі”.

Вже згадувана нами О.Вороніна визначає гендер як “сукупність

соціальних і культурних норм, які суспільство нав’язує виконувати людям

залежно від їх біологічної статі. Не біологічна стать, а соціокультурні

норми визначають у кінцевому результаті психологічні якості, моделі

поведінки, види діяльності, професії жінок і чоловіків”.

На думку Л.Штильової, смисл поняття “гендер” полягає насамперед в

ідеї соціального моделювання чи конструювання статі (на відміну від

біологічної статі, яка задається генетично).

Досліджуючи гендер, Ґ. Рабін, А.Річ приходять до висновку, що гендер –

своєрідна система, що пов’язана з іншими владними (стратифікаційними)

категоріями. Поняття “гендерна система” включає різноманітні компоненти

і по-різному визначається дослідниками. Так, Г.Рабін гендерну систему

визначає як “набір механізмів, за допомогою яких суспільство перетворює

біологічну сексуальність у продукти людської діяльності”. Дослідження

гендерних систем допомагає зрозуміти соціально організовані відносини між

статями.

Гендерна система - це інститути, поведінка й соціальні взаємодії та

комунікативні інтеракції, які приписуються відповідно до статі. Вона

включає три взаємозалежних компоненти: соціальну конструкцію гендерних

категорій на основі біологічної статі; статевий поділ праці, відповідно до

якого чоловікам і жінкам приписуються різні завдання; соціальну регуляцію

сексуальності, що позитивно оцінює одні форми сексуальності й негативно

інші.

Гендерна система є відносно стійкою і відтворюється механізмами

первинної і вторинної соціалізації та нормативних систем суспільства. Однак

у кожному суспільстві ці системи асиметричні таким чином, що чоловіки й

все “чоловіче/маскулінне” (риси характеру, моделі поведінки, професії та

інше) вважаються первинними, значимими й домінуючими, а жінки й все

“жіноче/фемінне” визначається як вторинне, незначне із соціальної точки

зору й підрядне.

Важливу роль у розвитку й підтримці гендерної системи відіграє

свідомість людей. Конструювання гендерної свідомості індивідів

відбувається за допомогою поширення й підтримки соціальних і культурних

стереотипів, норм і приписів, за порушення яких суспільство карає людей

(наприклад, ярлики “чоловікоподібна жінка” або “мужик, а поводиться як

баба” досить болісно переживаються людьми й можуть викликати не тільки

стреси, але й різні види психічних розладів). З моменту свого народження

людина стає об’єктом впливу гендерної системи.

Гендерну систему окремі вчені (Т.Мельник) визначають як сукупність

взаємопов’язаних інститутів та організацій, за допомогою яких соціально,

ідеологічно й органічно будуються відносини між жінкою та чоловіком,

ставлення суспільства до проблем статі, формується реальна статева

нерівність або рівність, здійснюються завоювання, реальне утвердження й

гарантії прав, свобод і обов’язків жінок та чоловіків, забезпечуються реальні

можливості їх самореалізації відповідно до досягнутого рівня гендерної

культури.

Гендерна система – набір механізмів, за допомогою яких суспільство

соціально конструює систему нерівності за статтю. У процесі виховання

сім’я (батьки і родичі), система освіти (вихователі дитячих установ і

вчителі), культура в цілому (через книги й засоби масової інформації)

впроваджують у свідомість дітей гендерні норми, формують певні правила

поведінки й створюють уявлення про те, хто є “справжній чоловік” і якою

повинна бути “справжня жінка”, тобто формується гендерна роль

особистості, ті соціальні норми, які визначають, чим повинні (чи не

повинні) займатися чоловіки й жінки.

Під гендерною самосвідомістю розуміють усвідомлення людиною

самої себе як носія певної статі, а також вироблення системи морально-

етичних установок, які регламентують сексуальну поведінку. Основними

компонентами гендерної самосвідомості є психосексуальна орієнтація, вибір

сексуального партнера, виконувана індивідом гендерна роль, гендерна

ідентичність.

Соціальні норми, які визначають, чим повинні (чи не повинні) займатися

чоловіки й жінки називають гендерними ролями. Фактично гендерна роль –

це модель поведінки, яка визначається системою приписів, яку індивід

мусить засвоїти та відповідати їй, щоб його визнавали представником певної

статі. Інакше кажучи, гендерна роль – це сукупність зразків поведінки

чоловіків і жінок, певна система соціальних стандартів, нормативів, традицій,

яким людина має відповідати, щоб її визнали як чоловіка чи як жінку. Відтак,

гендерні ролі – це вид соціальних ролей, вони мають нормативний характер,

відображають певні соціальні очікування, які залежать від історичної,

культурної ситуації. Найпростіша модель гендерних ролей, як і відмінностей,

побудована за альтернативним принципом “або-або”, коли чоловіча роль

асоціюється з силою, енергійністю, активністю, тобто цілковита

маскулінність, а жіноча – зі слабкістю, пасивністю, ніжністю, емоційністю,

тобто цілковита фемінність, два крайні полюси.

Американський психолог і сексолог Дж. Мані переконує, що гендерна

роль – це соціальне вираження гендерної ідентичності, а гендерна

ідентичність – це суб’єктивне переживання гендерної ролі. Звідси сутність

поняття “гендерна ідентичність” розглядається нами як базова структура

соціальної ідентичності, що характеризує людину (індивіда) з погляду її

приналежності до чоловічої або жіночої групи. За такого підходу найбільш

значимим є те, як сама людина себе категоризує, ототожнює себе з певною

статтю, із засвоєнням відповідних форм поведінки; процес і результат

набуття особистістю психологічних рис і особливостей поведінки однієї і тієї

ж з нею або іншої статі. Гендерна ідентичність набуває психологічного

змісту для особистості лише за умови включення її в діяльність, особливо

спільну з іншими дітьми в умовах освітніх закладів.

Поняття ідентичність уперше детально було проаналізовано

Е.Еріксоном. З погляду Е.Еріксона, ідентичність спирається на усвідомлення

часової тривалості власного існування, припускає сприйняття власної

цілісності, дозволяє людині визначати ступінь своєї подібності з різними

людьми при одночасному баченні своєї унікальності й неповторності.

Розглядають соціальну й особистісну (персональну) ідентичність.

Починаючи з 80-х років ХХ століття, у руслі теорії соціальної ідентичності

Теджфела- Тернера гендерна ідентичність трактується як одна з підструктур

соціальної ідентичності особистості (виділяють також етнічну, професійну,

цивільну й т.д. структури соціальної ідентичності) [.

Процес набуття гендерної ідентичності називають гендерною

ідентифікацією. Психологічний словник визначає гендерну ідентифікацію як

“єдність поведінки і самосвідомості індивіда, який відносить себе до певної

статі і орієнтується на вимоги відповідної гендерної ролі”. Отож, гендерна

ідентифікація – це ототожнення дитиною себе з людиною певної статі і

засвоєння відповідних форм поведінки; процес і результат набуття дитиною

психологічних рис і особливостей поведінки однієї і тієї ж з нею або іншої

статі. Гендерна ідентифікація набуває психологічного змісту для особистості

лише при включенні її в діяльність, особливо спільну з іншими дітьми.

Через діяльність проходить гендерна соціалізація – дитина засвоює

стійкі форми соціальної поведінки у відповідності до гендерної ролі. Це

означає, що гендерна ідентифікація, з однієї сторони, відображає сам факт

наявності певних психологічних ознак, пов’язаних зі статевою

приналежністю, з іншої – процес набуття цих ознак, формування

психологічної статі особистості в історії культури (соціогенез) та

індивідуальної історії людини (онтогенез).

Під гендерною соціалізацією розуміють процес засвоєння індивідом

культурної системи гендеру того суспільства, у якому він живе, своєрідне

суспільне конструювання відмінностей між статями. Гендерна соціалізація

включає дві взаємозалежні сторони:

а) освоєння прийнятих моделей чоловічої й жіночої поведінки, відносин,

норм, цінностей і гендерних стереотипів;

б) вплив суспільства, соціального середовища на індивіда з метою

прищеплення йому певних правил і стандартів поведінки, соціально

прийнятних для чоловіків і жінок.

Гендерна соціалізація містить дві фази: адаптивну (зовнішнє

пристосування до існуючих гендерних відносин, норм і ролей) та фазу

інтеріоризації (сутнісне засвоєння чоловічих і жіночих ролей, гендерних

відносин і цінностей). Основні фактори, що соціалізують (агенти) - соціальні

групи й контексти: родина, однолітки, освітні заклади, ЗМІ, робота, клуби по

інтересах, церква.

Механізмами для здійснення гендерної соціалізації служать

диференційне посилення (коли прийнятна гендерно-рольова поведінка

заохочується, а неприйнятна карається соціальним несхваленням) та

диференційне наслідування (коли людина обирає статеворольові моделі в

близьких їй групах - родині, серед однолітків, у школі й т.д. і починає

наслідувати прийнятій там поведінці.

Гендерні стереотипи – це сформовані суспільством в культурі

узагальнені уявлення (переконання) про те, як повинні поводитися чоловіки

й жінки. Людина, яка перебуває у певному культурному просторі,

співвідносить свою поведінку з характерними для цієї культури

стереотипами. Вона прагне якомога повніше відповідати, або ж, навпаки, не

відповідати їм, але в будь-якому випадку вони служать для неї точкою

відліку. Відповідати певному соціально-культурному стереотипу – значить

грати певну соціальну роль.

Актуальним є аналіз змістового наповнення дефініцій “маскулінність”,

“фемінінність”, “андрогінність”.

Як зазначає В. Кравець, маскулінність – вираженість чоловічих

психосексуальних і фізичних якостей. Це те, що характеризує чоловічу

гендерну роль. Фемінінність, відповідно – це вираженість жіночих

психосексуальних та фізичних якостей і форм поведінки. І маскулінність, і

фемінінність – це нормативні уявлення про психічні, поведінкові властивості,

характерні для чоловіків і жінок.

У свою чергу, андрогінність розглядається як поєднання в індивіда

водночас жіночих і чоловічих властивостей (фемінінних і маскулінних).

Андрогінна особистість вбирає в себе все найкраще з обох гендерних ролей.

Концепція андрогінності була запропонована на початку 70-х років ХХ

століття американським психологом Сандрою Бем [804], але у вітчизняній

психолого-педагогічних дослідженнях предметом вивчення допоки не стала.

Одним з ключових понять, що ними оперує сучасна наука про гендер є

поняття “патріархат”, що визначається як система влади та домінування

чоловіків над жінками, яка є – завдяки дії суспільних, політичних,

економічних інститутів – джерелом гноблення жінок. Відповідно, з’явився

прикметник “патріархатний”, тобто зв’язаний з устроєм, який

характеризується батьківським родом, де чоловік займає панівне становище,

на відміну від “патріархальний” – зв’язаний з старовиною, вірний своїм

традиціям і звичаям.

У науковій літературі з’явились нові категорії: “гендерна освіта”,

“гендерне виховання”, “гендерна культура”, “сексуальна освіта”, “сексуальне

виховання”, “сексуальна культура”.

Під гендерною освітою розуміють: 1) процес засвоєння гендерних

знань, гендерне навчання, освіченість; 2) сукупність гендерних знань,

отриманих у результаті гендерного навчання (знання про стандарти

психосексуальної культури, про гендерну систему суспільства, в якому живе

індивід).

За визначенням О.Шнирової, гендерна освіта є часткою освіти взагалі,

призначенням якої є розповсюдження знань про специфічний добір

кульурних характеристик, що визначають соціальну поведунку жінок і

чоловіків і взамини між ними.

Гендерна освіта, за переконанням Маградзе Г., це не лише засвоєння

знань, але й формування менталітету, який забезпечує поведінку, що

базується на принципах рівних прав та можливостей.

У формуванні змісту гендерної освіти сучасні науковці виділяють

декілька етапів: 1) підвищення чутливості (усвідомлення гендерних

стереотипів, ролей); 2) аналіз (виявлення статевої специфіки діяльності

людини у різних галузях суспільного й приватного життя); 3) “планування”

(коли в практичній діяльності людина зважає на обєктивне існування

суспільної та культурної диференціації за статевими ознаками). Таким чином

гендерна освіта як процес включає в себе стадії сприймання, осмислення та

практичного застосування здобутих знань.

Через гендерну освіту здійснюється процес формування егалітарної

свідомості особистості в системі соціокультурних взаємозв’язків на

паритетних засадах. Саме гендерна освіта спияє викоріненню

біодетерміністських уявлень щодо сутності “жіночого” і “чоловічого”,

вивченню природи гендерних стереотипів.

У свою чергу, гендерне виховання – це цілеспрямований,

організований і керований процес формування соціокультурних механізмів

конструювання чоловічих і жіночих ролей, поведінки, діяльності та

психологічних характеристик особистості, запропонованих суспільством

своїм громадянам залежно від їхньої біологічної статі.

Результатом цілеспрямованого процесу гендерного виховання є

гендерна культура особистості. Гендерна культура - сукупність

статеворольових цінностей у суспільних відносинах і відповідних до них

нормативів поведінки, потреб, інтересів і форм діяльності. Гендерна культура

зумовлена суспільним устроєм, соціальними інститутами, національними

шлюбно-сімейними звичаями і традиціями, релігійними віруваннями.

Цінностями гендерної культури є гендерна грамотність, реалізація гендерних

прав і свобод, гендерна самоосвіта, гендерна чуйність, гендерна

толерантність.

Сексуальність – сукупність психічних реакцій, переживань і вчинків,

пов'язаних з виявленням і задоволенням статевого потягу. Сексуальність

людини – це складова частина цілісної особистості, взаємозалежність її

біологічних, психологічних, соціокультурних вимірів функціонування як

статевої істоти. Сексуальність людини виконує три функції: репродуктивну,

гедоністичну і комунікативну.

Секс – це динамічна сторона сексуальності. Сексом називають

активність за участю статевих органів та інших частин тіла; зазвичай ця

активність приносить відчуття фізичної насолоди, а певні сексуальні дії,

здійснені потенційно спроможним чоловіком і здатною до дітонародження

жінкою, приводять до репродукції. У світлі теорії 3. Фрейда стає зрозумілою

необхідність сексу не лише для продовження роду і періодичної фізіологічної

розрядки, але й для задоволення всіх функціональних потреб особистості (у

спілкуванні, самореалізаціїта ін.).

Еротика – термін, що описус специфічно людську надбудову її

сексуальності: вищі емоції, уявлення, пережинання, уяву, фантазії тощо,

Еротика – це гуманізований варіант сексуальних проявів, що ґрунтуються на

формах міжстатевого спілкування.

Так, сексуальна освіта визначається В.Кравцем як процес і результат

ознайомлення особистості з фізіологічними, сексологічними, санітарно-

гігієнічними та іншими знаннями з питань сексуальності та сексуальної

взаємодії, репродукції та планування нороджуваності.

В свою чергу, сексуальне виховання – це організований і

цілеспрямований процес формування у дітей, підлітків і молоді розумного,

здорового ставлення до сексуальності, репродуктивного здоровя і

сексуальних стосунків, гетерогенної сексуальної орієнтації та адекватної їм

сексуальної поведінки.

Аспект культури, який стосується шлюбно-сімейних традицій, вірувань,

ціннісних орієнтацій і поведінки статей називають сексуальною культурою.

Сексуальна культура – це вміння організувати і провести інтимне зближення

з максимальним фізичним і психічним задоволенням для обох партнерів.

Формування сексуальної культури орієнтоване, таким чином, на успішне

вирішення проблем сексуального спілкування.

Стратифікація статей, тобто їх нерівність – ієрархічний розподіл у

суспільстві економічних і соціальних ресурсів за статевою належністю.

Сексизм (статева дискримінація) – гендерна несправедливість,

утвердження переваги однієї статі над іншою, обгрунтування соціальної

нерівності жінок і чоловіків.

Фемінізм – теорія рівності статей, яка є основою руху жінок за

визволення. Це громадський рух за визнання рівних прав жінки і чоловіка у

всіх сферах сімейного та суспільного життя.

3. Гендерна психологія – галузь психологічної науки. У неї дуже довга

передісторія, але коротка історія. Існує багато періодизацій становлення

гендерної психології, але ми зупинимось на періодизації Т.Бендас, яка

виділяє в історії зарубіжної гендерної психології 5 етапів:

1. Розробка відповідних ідей у руслі філософії (від античності до кінця

ХІХ ст.);

2. Формування предмету і розділів гендерної психології (кінець ХІХ –

початок ХХ століття);

3. Фрейдівський період, пов’язаний з іменем З.Фройда і психоаналізом

(початок ХХст. – 1930-ті роки);

4. Початок широких експериментальних досліджень і поява нових теорій

(1950-1980 рр.);

5. Бурхливий розвиток гендерної психології: експериментальні

дослідження, теоретичне осмислення емпіричних фактів, адаптація відомих

методів і методик для вивчення гендерної проблематики і створення

специфічних гендерних методик (з 1990 рр. і до сьогодні).

У вітчизняній психології ці етапи дещо інші:

1. кінець ХІХ – початок ХХ ст. (дослідження психологічних

особливостей чоловіків і жінок)

2. 1920-1930 рр. (педологи, П.Блонський, ототожнення статі з

сексуальністю)

3. 1960-1980 рр. (ленінградська школа психологів, Б.Ананьєв,

з’являється термін “відмінності, пов’язані зі статтю”)

4. з 1990 до сьогодні (вивчення гендерних відмінностей, що не

зумовлені біологічною основою).

Серед російських вчених слід назвати Б.Ананьєва, який займався

проблемою статевих відмінностей в онтогенезі. Він визнав динаміку і

нерозривність категорій статі і віку; В.Геодакяна, який розглядав живі

різностатеві істоти як інформаційні системи, яким відведені полярні ролі в

процесі еволюції; В.Кагана, який стверджує, що принципи статевого

диморфізму не абсолютні і далеко не все в людині може бути описано

альтернативою жіноче чи чоловіче,; І.Кона, який аналізує співвідношення і

вплив трьох груп гормонів на прояв чоловічого і жіночого начала; Н.Обозова,

який порівнює чоловіків і жінок за спрямованістю і особливостям

комунікативної сфери особистості.

Окремо слід відзначити Т.Бендас, І.Кльоцину, які видали підручники з

гендерної психології, узагальнивши велику кількість наявного матеріалу з

теми.

З українських психологів слід відзначити М.Боришевського, Т.Говорун,

О.Кікінежді, які вивчають механізми засвоєння особистістю гендерних схем,

проживання нею гендерної ролі.

4. В різних культурах в різні часи норми, які регулюють поведінку жінок

і чоловіків, їхні гендерні ролі сильно різняться. Гендерні ролі, статева

ідентифікація регулюються на глибинному ментальному рівні суспільної

свідомості і саміж впливають на неї. Цей ментальний рівень формується в

ході довгої історії розвитку суспільства і має різні аспекти: історичний,

соціальний, економічний, культурний, релігійний, політичний,

психологічний.

Від античності до сучасності, підкреслюють дослідники, відсутня

конкретна інформація про жінок, що зумовило виникнення міфологічних

уявлень. У період Просвітництва образ жінки пов’язувався з її соціальною

роллю та обов’язками виховательки дітей: “жінка одружується і слугує тому,

хто молиться, працює і бореться”. Водночас з ХУІІІ ст. до нас долинув голос

жінки, коли вона виходить на підмостки сцени як актриса, поетеса, а згодом

з’являється на барикадах, у колонах демонстрантів.

Тільки у ХІХ – ХХ ст., зазначають автори, жінці дозволили залишати

домівку і дбати про все суспільство. Жіночий голос в історії поширювався

шляхом жестів, мови, писемності.

Статеворольова організація первісного суспільства. Однією з основних

ліній боротьби біологічних і соціальних начал у праобщині були відношення

до дітонародження або статеві відносини. Тут тваринні інстинкти повинні

були відобразитись з особливою силою, а відповідно, і перетерпіти сильний

тиск з боку суспільства, яке розвивалось.

Перш за все виникає питання: як були організовані статеві відносини в

попередньому зоологічному об’єднанні предків людини.

Відому, хоча, звісно, далеко не повну аналогію їм можна бачити у

взаємовідносинах приматів, вивченню яких в останні десятиліття була

відведена значна увага. Одні види сучасних мавп, такі як шимпанзе і горила,

живуть парними сім’ями, інші – так звані гаремні сім’ї, складаються з

десятка-другого осіб на чолі з великим сильним самцем. Крім вожака в

гаремну сім’ю входять молоді самці, але, зазвичай вони не беруть участі в

розмноженні через неможливість витримати суперництво з вожаком.

Можна вважати, що більш-менш схожі порядки існували і стадах

предків людини. В усякому випадку і тут гаремна сім’я або будь-яка інша

зоологічна сім’я була анатогоністична стадному тваринництву. Саме тому,

частина наших вчених вважає, що праобщина як початкова форма суспільної

організації могла виникнути лише в результаті розщеплення в ній

зоологічних сімей і взаємної терпимості дорослих самців, тобто встановлення

нерегламентованих, невпорядкованих статевих відносин. Представники

даної гіпотези виходять не лише з логічних міркувань, але і з деяких

етнологічних даних. Але існує і набуває все більше прихильників інша точка

зору, за якою праобщина успадкувала від попередніх їй тваринних об’єднань

гаремну сім’ю з характерною їй регламентацією статевого життя. Якщо це

так, то праобщина повинна була складатися з декількох гаремних об’єднань,

які час від часу перегруповувались внаслідок смерті їх вождів, бійок через

жінок і т.п., і взагалі менш стійких, ніж сама праобщина.

Поки ще немає достатніх даних для того, щоб з впевненістю судити про

статеві взаємовідносини в праобщині. Але у всякому випадку, без сумнівів,

що і статевий проміскуїтет, і тим більше гаремна або схожа на неї

організація не могли не бути постійним джерелом внутрішніх конфліктів, які

ускладнювали виробниче життя і консолідацію формуючого суспільства.

Потреби розвитку праобщини чим далі, тим більше потребували

вдосконалення регламентацій статевої сфери.

Для раннього первісного суспільства характерним був розподіл праці за

статтю, віком, і пов’язана з ним господарча соціалізація наклали глибокий

відбиток на все суспільне життя ранньої первісної общини. На їх основі

складалися особливі статевовікові групи (класи, категорії, сходи і т.п.),

приналежність до яких породжувала зв’язки, які перепліталися з общинними

і родовими.

В суспільствах з більш або менш формалізованими статевовіковими

групами більше значення надавалося рубежу переходу з категорії підлітків в

категорію дорослих людей. Цей перехід супроводжувався певними іспитами і

святковими обрядами, відомими під назвою ініціацій. В різних общинах

ініціації відбувалися по-різному. Так, у аборигенів Австралії юнака навчали

володіти зброєю, виховували в ньому хоробрість, виносливість, витримку і

дисципліну. У яганів, алакапуфів, бушменів підлітки на протязі одного-двох

років повинні були виконувати важкі роботи, відмовлятись від деяких видів

харчування, виховувати в собі терпіння, покірність. Хто не витримував

ініціацій, тих чекала ганьба і в кращому випадку повторення іспитів. У

випадку успішного завершення ініціації влаштовувалося святкування з

різними церемоніями, піснями. Дівчат, як правило, не примушували

складати іспити, їх лише зобов’язували дотримуватись деяких харчових

заборон, пояснювали їм, як вони повинні себе вести в шлюбі, вчили їх пісням

та міфам, проводили над ними деякі релігійні церемонії. Однією з головних

частин ініціації була підготовка до шлюбного життя. Для цього молоді не

тільки повідомляли пов’язані з цим звичаї, але й проводили над їхніми

статевими органами різні операції – обрізання і підрізання юнаків, обрізання

і штучну дефлорацію дівчат. Причини, які викликали цей звичай,

незрозумілі.

Більш-менш чітким був також розподіл на групи дорослих жінок і

чоловіків. В деяких ранньопервісних общинах ті і інші існували окремо,

готували різну їжу, мали свої таємні святкування, обряди і вірування, а

інколи навіть свої таємні “мови”, існували специфічні чоловічі і жіночі

обов’язки і привілегії. Чоловічі знаряддя праці рахувались власністю

чоловіків, а жіночі – власністю жінок, і бувало, що ні тим, ні іншим не

дозволялось навіть торкатись до них.

Статевовікова організація, що існувала в ранньопервісній общині, не

створювала в ній відносин нерівності між дорослими чоловіками і жінками.

Ті й інші спеціалізувались в різних, але в рівній мірі суспільно корисних

сферах трудової діяльності, тому не могло бути відносин господарюючої і

підлеглої статі.

Більш складне питання про наявність серед дорослих членів

ранньопервісної общини головуючої вікової категорії. Дані про аборигенів

Австралії, у яких чітко виділяється впливовий пласт стариків-керівників

общини, і про деякі східні суспільства дозволяють припустити, що вже на

цій стадії існувала так звана геронтократія (перевага жінок в сім’ї). Багато

ранньопервісних общин жили в іншій, порівняно більш суворому

природному середовищі, і, як показують дані, їх члени нечасто доживали до

сорока-п’ятидесяти років. До того ж, без сумніву, що вже тоді діяли в

племенах звичаї геронтициду (добровільної смерті). Від старих, які втратили

свою працездатність позбавлялись так, як нерідко позбавлялись від хворих,

ослаблих від голоду, від маленьких дітей, яких не було чим прогудувати.

Ранньопервісна община була общиною рівних, але в умовах жорсткої

боротьби за існування цими рівними були лише повноцінні члени

виробничого колективу.

В пізній первісній общині зберігся суттєвий розподіл праці, підтримував

існування специфічних статевовікових груп з їх побутовими особливостями,

своїми правами і обов’язками, таємними обрядами.

Найбільше значення, як і раніше, надавалося чоловічим групам, і

найбільше розповсюдження мали чоловічі будинки. Тут влаштовувалися

зібрання чоловіків, велось багато робіт, проходило обрядове життя,

зберігалися предмети культу, приймались гості. Жіночі будинки зустрічалися

набагато рідше, причому в більшості випадків це були будинки, де дівчата

спали під наглядом старших жінок. Дуже часто чоловіки і жінки

продовжували працювати і харчуватися окремо. Так, в багатьох папуаських

племенах чоловіки володіли посаженими ними деревами, свиньми,

знаряддями праці, жінки – вирощеними культурами, кухонними

приналежностями. Тільки будинок, в якому жила жінка з дітьми з дітьми,

розглядався як сумісна чоловіча і жіноча власність.

Положення основних статевовікових груп продовжувало визначатись їх

ролями в розподілі праці і ставленні до родової власності. В сільському

господарстві і скотоводстві, як вже згадувалось, були зайняті чоловіки і

жінки. У високоспеціалізованому господарстві, як і раніше, зберігали своє

значення як чоловічі (охота, рибальство), так і жіночі – збиральництво. Сфера

домашнього господарства була справою жіночою. Як чоловіки, так і жінки

володіли рівними правами на родову власність. В цілому в пізньородовій

общині нормою залишалась рівна участь і чоловіків, і жінок в

життєзабезпечуючій економіці. В той же час розвиток престижної економіки

повністю монополізувався чоловіками.

Слід зазначити, що на цій же стадії в зв’язку із збільшенням тривалості

життя і загальними складностями соціально-економічної діяльності чіткіше

проявилось голодування старшої вікової групи чоловіків.

Піднесення виробництва і визрівання відносин особистої власності в

епоху класоутворення привели до змін в положенні статей. Першоосновою

цього послужив новий порядок міжстатевого розподілу праці. Багато видів

діяльності було зосереджено в руках чоловіків: землеробство, тваринництво,

металургійна і металообробна промисловість, гончарство, ткацтво.

Це спричинило три важливих наслідки. Перший: жінка була

відсторонена від основних видів господарчої діяльності, обмежувалась її

участь в суспільному виробництві, головним чином у домашньому

господарстві. Другий: перехід практично всіх основних засобів виробництва

в розпорядження, а надалі і у власність чоловіків. Віднині, навіть працюючи

не менше, ніж чоловік, жінка розглядалась як його нахлібниця. Третій:

прагнення чоловіків передати свою власність дітям майже всюди зумовило

перехід від жіночої лінії родства, і наслідування до чоловічої і заміну

материнського роду батьківським. Економічні зміни в положенні жінки

супроводжувалися змінами в її суспільному положенні. До того ж патріархат

супроводжувався переходом до патрилокальності. В результаті чого, після

заміжжя жінка попадала в чуже середовище, не входячи органічно в рід

чоловіка, і значною мірою втрачала зв’язок зі своїм родом.

З’явився ряд специфічних патріархальних побутових установ, які

передбачали, що жінки повинні уступати дорогу чоловікам, не відвідувати

місця чоловічих збіговиськ, не з’являтись без особливої причини в інших

суспільних місцях.

Патріархат був абсолютно переважаючим, але все ж універсальним

порядком у взаємному положенні статей в епоху класоутворення.

Російське суспільство було ґрунтоване на авторитарних принципах і

розвивалося відповідно до них. Спочатку московські князі, а потім їхні

наступники, російські царі, претендуючи на легітимність своєї влади,

спирались на патріархальне уявлення про правителя як Богом освяченого

отця (“цар-батюшка”) свого народу. Цар здійснював свою владу над своїми

підданими здебільшого таким самим чином, яким і типовий російський

батько панував у своїй родині. Не виключено також, як вважає Б.А.Енгель,

що саме “авторитаризм, характерний для російської самодержавної

політичної системи, сформував також і сімейні взаємини”.

Чудовий приклад настанов, які відображають на той час уже усталений

порядок статевих взаємин у Московській державі, являє “Домострой” (ХУІ

сторіччя). Імпліцитно підтримуваний церквою та державою, “Домострой”

давав мандат на приборкання жінок через тілесні покарання. Зокрема,

чоловік мав право вдатися публічно до батога за покарання своєї жінки-

гріховодниці, хоча водночас не заборонялося й покарання “приватне,

ввічливе та без гніву”.

У деяких суспільствах і надалі зберігався помітний вплив жіночої статі.

В більшості це були суспільства, які практикувалися в ручному сільському

господарстві, що ще один раз вказує на роль міжстатевого розподілу праці і

його вплив на відношення власності для перевороту, який відбувався в

положенні статей. До їх числа відносяться мікронезійці о.Трук, гаро і кхасі

Індії, індійці-пуебло Північної Америки і ряд інших частково передкласових,

частково ранньокласових суспільств. Для них характерним є збереження

великих материнських сімей, незалежне і рівноправне положення жінок. В

зв‘язку з цим давно вже звернули себе увагу помітні залишки материнсько-

родових порядків, відомі в ряді давніх і середньовікових держав. Так, в

Стародавньому Єгипті материнський рахунок роду і наслідування витіснявся

тільки батьківським, тому фараони одружувались на своїх сестрах, щоб їх

діти приходились їм дітьми і по жіночій лінії.

У струсків і в ахейській Греції також зберігався материнський тип

наслідування. В африканських державах Лунда і Буганда царі одружувалися

на своїх сестрах, і їх жінкам або матері вважалися співправительницями, а в

сусідній державі Йоруба навіть виник звичай ритуального вбивства матері

царя, як його конкурентки. Відомо, що в Стародавньому Єгипті, іньському

Китаї, стародавній Спарті жінка займала гідне положення в суспільстві. Всі

ці факти свідчать про те, що в ряді народів класове суспільство визрівало без

корінного перевороту в положенні статей.

Цей своєрідний і відносно гірше вивчений варіант розвитку до

недавнього часу називали “пізнім матріархатом”. Дослідження етнологів і

істориків свідчать про те, що суспільств з керівним жіночим становищем в

епоху класоутворення, так як і раніше не існувало. Через це термін “пізній

матріархат” втрачав своє значення. Разом з тим, в епоху класоутворення

можна говорити про дві форми розвитку. Для першої форми розвитку,

основної і особливо вираженої в кам’яно-землеробських і скотарських

суспільствах, відносно швидко отримували перевагу патріархальні тенденції.

Для другої, порівняно нечастої і в основному вираженої у суспільствах

ручних землеробств, патріархальні тенденції затримувались і отримували

перевагу лише до часу кінцевого складання раньокласового суспільства або

навіть ще пізніше – в процесі його подальшого розвитку.

Є чіткі свідчення на користь існування матріархального устрою серед

стародавніх слов’ян, які населяли Київську Русь. Д.Аткінсон підтверджує

слушність уявлення про сильних жінок у стародавній Україні (яку вона,

щоправда, помилково називає Південною Росією замість послугуватися

правильним терміном “Русь”), відзначаючи, що “численні розкопки виявили

зброю у стародавніх жіночих могилах”.

Що стосується сім’ї, то тут встановлювались патріархальні порядки, де

особливо вираженою була нерівність чоловіків і жінок, молодших і старших.

Дівчина повинна була, без розмов, підкорятися своїм старшим родичам,

заміжня жінка – підкорятися сім’ї, яка її купила: “старшому”, “старшій”,

своєму чоловіку і т.п. Розлучення стало практично одностороннім привілеєм

чоловіків, оскільки, якщо жінка хотіла повернутися до батьків, її родичі

повинні були повернути шлюбний викуп; до того ж і нове заміжжя для такої

жінки було не завжди можливим. Звичай левірату забезпечував порядок, за

яким навіть після смерті чоловіка вдова продовжувала належати його сім’ї.

Зменшення майна і спадкових прав жінки призвело до того, що у багатьох

народів її власність звелась до одного приданого. Обмежились і її права на

дітей, у випадку розлучення вони залишались з батьком, або повертались до

нього, коли підростали. Подружня зрада жінки наказувалась відправленням

додому, продажем в рабство, навіть смертю; і, навпаки, що стосується

чоловіка, то він продовжував користуватися залишками попередньої статевої

свободи. Багаті люди брали рабинь-наложниць і більш-менш широко

практикували багатошлюбність. Характерною була наявність дошлюбних

норм, а саме: від дівчат вимагалась, на відміну від чоловіків, цнотливість, і

ту, що порушувала її до одруження, після першої шлюбної ночі з ганьбою

відправляли додому, де її не чекало нічого доброго. Все це не могло не

відобразитись на побутовому становищі жінок і специфіці характерного їм

патріархального етикету.

Багато в чому схожим з цим виявилось становище молодих чоловіків,

які поступово все більше попадали в залежність від старших, і перш за все

глави сім’ї. Вони не були вільними у своєму виборі на одруження і не мали

можливості за власним бажанням виділитись, відокремитись у самостійне

домогосподарство. Звичаї багатьох племен свідчили про беззаперечне

повинування батькові, під страхом позбавлення спадщини, вигнання з дому і

навіть продажу в рабство або смерті.

Висока повага до жінки у стародавній русі особливо наочно виявлялася

у весільних обрядах. Згідно з одним з привілеїв ХУІІ сторіччя, жодний шлюб

не міг укладатися без згоди жінки. А для молодих жінок було цілком

узвичаєним перебирати на себе ініціативу щодо залицяння. (Енергійна й

активна роль жінок у ритуалах залицяння відображена, наприклад, у

численних українських піснях, народних приказках тощо).

Таким чином, родова статева ідентифікація – перш за все розподіл праці

чоловіків та жінок. Людство в період родових відносин було змушене

враховувати фізичні дані і пов’язану з цим статеву диференціацію при

розподілі праці. Крім того, родова жінка несла в собі будь-яке життя, що

тримало її найбільше біля домашнього вогнища в певній залежності від умов.

Родова культура була орієнтована на виховання хлопців і дівчаток через

безпосереднє включення їх в систему споконвічних професій чоловіків і

жінок. Тому за виховання хлопчика завжди відповідали чоловіки, за

виховання дівчаток –жінки.

Родова статева ідентифікація спонукала родову людину стверджувати

себе як чоловіка або жінку в конкретній діяльності. В деяких випадках

природна статева приналежність окремого індивіда і діяльність, в яких має

потребу родова сім’я, вступали в антагоністичні відносини. Так, коли не

вистачало жіночих рук для виконання всіх жіночих обов’язків,

новонародженого хлопчика шляхом шаманських обрядів ідентифікували з

жінкою, даючи йому жіноче ім’я, одежу і відповідне виховання. Як

сексуальні об’єкти ці люди втрачали свою цінність, стаючи предметом

глузувань і нехтувань. Виключення підтверджувало правило: чоловіки і

жінки повинні були виконувати свою функцію в діяльності і у відтворенні

поколінь.

Пошук Україною обґрунтованої національної ідентичності, мабуть, не

можна відокремити від традиційної ролі жінки як матері та виховательки. Ця

роль є атрибутом, що характеризує квінтесенцію української жінки й утілює

її автентичне буття у суспільстві. Поряд з тим певні якості, що традиційно

викликали велику повагу до приватного життя українських жінок, будучи

нині екстрапольовані у громадську царину, набувають тут іншого сенсу. Без

огляду на царину своєї громадянської діяльності українські жінки

здебільшого визначають себе у традиційних термінах, високому статусові,

що його традиційно посідали жінки в Україні, принаймні до середини ХУІІ

сторіччя. Таке ставлення до жінки походило з українського уявлення про

домашнє господарство як царину втілення взаємодоповненості чоловічої та

жіночої праці. Але варто нагадати, що власне ті самі соціальні цінності, які

визначали високу повагу до жінки в українському суспільстві,

парадоксальним чином згодом перетворилися на істотні чинники обмеження,

звуження її соціальної ролі, перепони для формування справжньої

феміністської свідомості у сучасній Україні.

Після того, як у ХУІІ сторіччі більша частина України перейшла під

контроль Московської держави і згодом стала частиною Російської імперії,

російська імперська культура почала справляти свій вплив на українців, хоча

треба наголосити, що зрештою становище останніх не було зведене до

становища росіян. Авторитарно-патріархальне російське суспільство

нав’язувало повсюдно новий культурний устрій, за якого статус, історично

набутий українською жінкою, почав знижуватися. Це явище – наслідок того,

що Україна також посідала нижче, периферійне місце в середині Російської

імперії – лише загострювалося, а в результаті українські жінки зазнавали

подвійної маргіналізації.

На новому етапі колонізації України, на цей раз проросійсько-

централізованим радянським режимом, з посиленням патріархально-

авторитарного первня культурний імперіалізм Росії дедалі більше

утверджувався. Всупереч запевненням радянських керівників про краще

життя для жінок у комуністичній державі їхні обіцянки так ніколи й не

справдилися. Радянська доба продемонструвала поширення спотвореної

соціалістичної ідеології як засобу невблаганного нав’язування політичним

центром своїх директив різним націям, що утворювали Радянський Союз.

Досвід українців, зокрема погіршення становища українських жінок у

радянському суспільстві, є особливо показовим для виявлення руйнівного

впливу колонізації на всю царину міжособистісних стосунків.

Замість виходити з потреб усього суспільства, – чоловіків та жінок

однаковою мірою, – режим поставив розв’язання специфічно статевих

проблем у залежність від політичного та економічного порядку денного. Як

його розуміють власне чоловіки. У запланованих реформах, що мали якоюсь

мірою поліпшити становище жінок (принаймні у належній їм згідно з правом

давності домашній царині), ніхто ніколи належним чином не брав до уваги

статевого поділу праці.

В сучасному цивілізованому суспільстві статева ідентифікація не

передбачає розподіл праці на чоловічий і жіночий. Статеві ролі засвоюються

через наслідування представників своєї статі, через ідентифікацію з ними і

уособлення від протилежної статі в певні вікові періоди.

Процес ідентифікації в сучасних умовах представляє собою явище, яке

не має аналогів у всій попередній історії. Традиційна форма статевої

ідентифікації, характерна для патріархальних взаємовідносин, виходила з

типу відповідності статеворольових зразків – статевої належності дитини,

тобто для хлопчиків – це маскулінна модель, а для дівчаток – фемінна. До

кінця ХІХ – на початок ХХ ст. намітився, а в радянський час розвинувся

маскулінний тип статевої соціалізації, характерний для тих часів, коли

чоловіча модель поведінки виявилась більш доцільною як для хлопчиків, так

і для дівчаток.

ТЕМА: Теорії і концепції гендерної психології.

ПЛАН.

1. Психоаналітична концепція гендеру.

2. Гуманістично-екзистенціальні теорії гендеру.

3. Теорії гештальтпсихології про гендер.

4. Біхевіорістичні теорії про гендер.

5. Теорії когнітивного розвитку та гендерних схем.

6. Теорія соціальних ролей.

7. Теорія природної взаємодоповнюваності статей Т.Парсонса та Р.Бейлса.

Література:

1. Бендас Т.В. Гендерная психология: Учеб. пособ.- СПб.: Питер,2005.-431с.

2. Берн Ш. Гендерная психология.- СПб: прайм - Еврознак, 2001.- 320с.

3. Говорун Т.В., Кікінежді О.М. Гендерна психологія. Навчальний посібник. -

Київ: Видавничий центр “Академія”, 2004.- 308с.

4. Козлов В. В. Гендерная психология. Учебник для вузов / В. В. Козлов,

Н. А. Шухова/ – СПб. : Речь, 2010. – 270с.

5. Козлов В.В., Шухова Н.А. Гендерная психология. – СПб.: Речь, 2010.- 270с.

6. Малкина-Пых И.Г. Гендерная терапия.- Москва, 2006.- 928с.

7. Петренко О. Б. Гендерна психологія. Практикум / О. Б. Петренко. – Рівне :

РДГУ, видавець Олег Зень, 2012. – 127 с.

8. Практикум по гендерной психологии /Под ред. И.С.Клециной.-СПб.: Питер,

2003.-479с.

9. Словарь гендерных терминов. М: Информация — ХХI век, 2002.- 256 с.

10. Ткалич М. Г. Гендерна психологія / М. Г. Ткалич. – К. : Академія, 2011. –

248с.

11. Чекалина А.А. Гендерная психология.- М.: Ось-89, 2006.- 256с.

1. Психоаналітична концепція гендеру.

Передісторія фрейдових поглядів на стать: есенціалістські підходи у

філософії та науці (Платон, Арістотель, Кант, Ніцше, Вейнінгер, Ломброзо

тощо).

Першим мислителем, який підняв проблематику статі, був

давньогрецький філософ-ідеаліст Платон (427-347 рр. до Р.Х.). Його погляди

на роль і значення жінок в суспільстві були неоднозначними, до того ж

містили розбіжності. Так, в “Законах” представлена ієрархія моралі й

раціональності, в якій жінка займає середнє місце між чоловіком і твариною,

а в “Симпозіумі” Платон стверджував, що жінки й чоловіки мають однакову

сутнісну природу і цінність, тому й повинні мати однакову освіту й

ставлення до закону. Філософ вважав, що суспільне навчання і виховання має

бути спільним для дівчат і хлопців, його можуть здійснювати як чоловіки,

так і жінки. У філософському діалозі “Держава” Платон доводив, що

здатність жінок до репродукції не має визначати різницю їх соціальних

ролей: тобто адміністратора слід призначати незалежно від того, жінки вони

чи чоловіки. У книзі п’ятій “Роль жінок в ідеальній державі” він зазначав: “не

може бути, щоб у творців держави було у звичаї доручати якусь справу жінці

тільки тому, що вона жінка, чи чоловікові тільки тому, що він чоловік. Ні,

однакові природні властивості зустрічаються у живих істот тієї й іншої статі,

і за своєю природою як жінка, так і чоловік можуть брати участь у всіх

справах, однак жінка в усьому немічніша за чоловіка”. В діалозі “Бенкет”

Платон ввів поняття андрогінів і висловлювався про взаємодоповнюваність

статей (легенда про дві половинки).

Виразником класичного розуміння статі був грецький філософ

Арістотель (389-322 рр. до Р.Х.). Він дотримувався ідеї роздільного навчаня

хлопців і дівчат, тому що чоловік і жінка мають різну природу, не можуть

бути рівні ні в знаннях, ні в уміннях. У праці “Політика” Арістотель розвинув

і сформулював патріархальну теорію, визначаючи головною рисою жінок

нездатність керувати, тобто природну підпорядкованість.

Кардинальний переворот у філософії, зокрема в осмисленні

фундаментальних її питань, здійснив німецький раціоналіст І.Кант (1724-

1804). Однак у питаннях статі І.Кант фактично репрезентував наявні

стереотипи у суспільстві. У “Антропології з прагматичної точки зору” в

розділі “Характер статі” він стверджував природну сутнісну відмінність

жінок і чоловіків. Філософ доводив, що статеві особливості існують не лише

на біологічному рівні, але й на рівні психічної організації чуттєвої, емоційної,

естетичної структури. У роботі “Ессе про піднесене і прекрасне” жінка

сприймається й оцінюється насамперед через статеві ознаки, вона

репрезентує стать як таку. Аналітичними поняттями, через які Кант

аналізував статеві відмінності, є естетичні поняття “піднесеного” і

“прекрасного”, тобто “чоловіче” розкривається через категорію

“піднесеного”, а “жіноче” – через категорію “прекрасного”. Категорію

“піднесеного” Кант ототожнював з шляхетністю, тобто категорією етичною,

а жінок він визначав через естетичну категорію “прекрасного”. Філософ

майже не давав визначень чоловікам через статеві особливості. Незначна

кількість тверджень, яка стосується чоловіків, порівняно з численними

твердженнями щодо жінок доводить, що стать як така визначається саме

через жінку. За І.Кантом, природною метою жінки, яка визначає її роль, є

збереження й продовження роду. Суперечність кантівської філософії статі

проявилась у тому, що він стверджував: хоча природа вклала в жінку більше

мистецтва, ніж у чоловіка, як природна, біологічна істота жінка менш

досконала, ніж чоловік. Антропологія І.Канта становить класичний приклад

есенціального розуміння статі, коли соціально-культурні характеристики

беруться за сутнісні і незмінні. Він, з одного боку, стверджував, що жінки й

чоловіки рівні від природи, але жінки відмовляються від природної рівності

задля спільного добробуту в домогосподарстві, а з іншого, що жінки й

чоловіки за природою не рівні і специфіка жіночої природи не відповідає

рівному розподілу влади.

Австрійський філософ-консерватор Отто Вейнінгер (1880-1903) в

праці “Стать і характер” стверджував, що “мужність” і “жіночніть”

означають не характеристики реальних чоловіків і жінок, а два принципи,

виразником яких може бути будь-яка людина. Чоловік може мати більше

жіночих рис, так як і жінка – чоловічих. О.Вейнінгер вважав, що всі індивіди

тією чи іншою мірою наділені і чоловічими і жіночими рисами, тобто є

бісексуалами, андрогінами. Чоловік – форма, жінка – матерія, разом вони

утворюють справжню людину. Філософ виділяв чоловічий і жіночий тип

свідомості. Сприймання чоловіка диференційоване, він мислить поняттями,

володіє пам’ятю, жіноче сприймання не диференційоване, характеризується

відсутністю неперервної пам’яті, яка потрібна для існування моралі. Тому

жінка аморальна, вона немає ніякого поняття про мораль, в неї відсутнє

уявлення про власне “я”, вона не відділяє себе від природи та інших людей,

вона є лише дзеркало, в якому відображається дух чоловіка. О.Вейнінгер, хоч

і не був проти юридичного ріноправ’я жінок, заявив, що “виховання жінки

необхідно вирвати з рук жінки, виховання людства – з рук матері”.

Основоположник психоаналізу 3. Фройд виводив психологічні

відмінності статей з різної будови їх статевих органів. Оскільки пеніс

виконує активну роль, а статеві органи жінки – пасивну, то ролі статей від

природи комплементарні, взаємодоповнюючі. Сподвижник Фройда Карл

Абрагам у роботі "Прояви кастрації у жінок" писав: "Чимало жінок і в

дитинстві, і в зрілості періодично або навіть постійно страждають через свою

статеву належність. Специфічні прояви ментальності жінок, які виникають із

протесту проти долі бути жінкою, беруть свій початок від їхнього

пристрасного бажання мати власний пеніс ...". Ось чому жінки, на думку

фройдистів, воліють народити хлопчика, щоб через нього відчути

причетність до чоловічого статевого органа.

Як засвоюється дітьми психологія чоловіків та жінок? За Фройдом,

шляхом ідентифікації з одностатевим дорослим, насамперед, з матір’ю чи

батьком. Хто запускає цей механізм ототожнення? Підсвідоме "воно", яким

рухає інстинкт задоволення.

Фройд та його послідовники вважали фалічний період розвитку дитини

від чотирьох до шести років вирішальним для статевої ідентифікації та

подальшого засвоєння статеворольової поведінки. За Фройдом, саме на цій,

третій стадії психосексуального розвитку діти переживають перший

любовний досвід: хлопчик – Едіпів комплекс, а дівчинка – комплекс Електри.

Як відомо, Електра, донька царя Агамемнона, вбитого своєю дружиною,

наполягла на тому, щоб її брат вбив матір. Проходження дитиною "фалічної"

стадії психосексуального розвитку характеризується почуттями безпомічних

ревнощів, розчарувань, агресії, знехтування, відчуження, зростанням

ворожості до батька чи матері, напруження через страх бути покараним. Це,

здебільшого, підсвідоме переживання настільки сильне, що спонукає

хлопчика, який боїться бути кастрованим, розв'язати внутрішній конфлікт

ототожненням з батьком і набуттям особистісних ознак чоловічої поведінки.

Едіпів комплекс відіграє провідну роль і в статевій ідентифікації

дівчаток. Коли дівчинка починає усвідомлювати, що за будовою статевих

органів вона відрізняється від хлопчика, їй нічого не залишається, окрім

переживання заздрості та злості до матері, винної в усьому. Саме тому в

дівчинки виникає бажання володіти батьком замість матері. Оскільки досягти

цієї мети неможливо, дівчинка змушена ідентифікуватися з жіночою статтю

бодай у надії в майбутньому реалізувати свої бажання. "З перенесенням

дитячого бажання мати пеніс батька, – писав Фройд, – дівчинка потрапляє в

ситуацію Едіпового комплексу. Ворожість до матері... значно посилюється...

Едіпів комплекс хлопчика, коли він жадає свою матір і прагне усунути батька

як суперника, природно розвивається з фази його фалічної сексуальності.

Проте загроза кастрації змушує хлопчика зректися таких настроїв... З

дівчатками відбувається якраз протилежне... вони перебувають під впливом

комплексу невизначено довго, позбуваються його дуже пізно, і то не цілком.

За таких обставин формування над-Я зазнає перешкод... і не може досягти

тієї сили та незалежності, що надають йому культурного значення".

Розв'язок цього внутрішнього конфлікту між хтивим "воно" та

моральним "Над-Я" призводить до виникнення в дівчинки потреби

ідентифікуватись з матір'ю шляхом типово жіночої поведінки. Згідно з

фройдизмом, конфлікт на "фалічній" стадії розвитку дитини може

залишитися через різні сімейні обставини нерозв'язаним, а отже, хлопчик чи

дівчинка можуть у дорослому житті мати серйозні проблеми зі своєю

статеворольовою поведінкою. Саме застряганням на "фалічній" стадії

психосексуального розвитку, нерозв'язаних комплексів Едіпа або Електри

послідовники Фройда (інакше его-аналітики) пояснюють виникнення

гомосексуальної поведінки у чоловіків та жінок або маскулінність жінок чи

фемінність чоловіків.

У реальному житті прояви комплексів Едіпа чи Електри проявляються

в тому, що хлопчики виявляють бажання одружитися з матір'ю, а в

дорослому віці залишаються синами, досить близькими до матері, а також

обирають дружину, подібну до матері. Дівчатка часто лишаються ближчими

до батька та обирають чоловіка, чимось схожого на батька.

Психоаналіз фактично нівелює вплив соціального оточення, особливо

навчання особистості не тільки в дитячі роки, а й в юнацькі або зрілі. Тому

учні та соратники Фройда прагнули вдосконалити психоаналітичну теорію за

рахунок розширення ролі соціальних факторів.

Насамперед, це теорія ідентифікації, яка базується на психоаналізі

З.Фрейда. Ця теорія підкреслює роль емоцій і наслідування, вважаючи, що

дитина несвідомо імітує поведінку дорослих представників своєї статі,

насамперед батьків, місце яких вона хоче зайняти. Ця теорія пояснює

ідентифікацію поняттями “комплекс Едіпа”, “комплекс Електри”,

уподібнення з батьками (з батьком – для хлопчиків, з матір’ю – для дівчаток)

головним механізмом статеворольової соціалізації. Ідентифікаційна теорія

статеворольової соціалізації є, власне кажучи, теорією саморозвитку, тому

що, на думку психоаналітиків, досвід, який набувають хлопчики і дівчатка у

сім’ї, визначається їхніми різними вродженими біологічними потребами.

Саме під впливом цього досвіду у дітей дуже рано формуються риси, типові

для тієї або іншої статі. З’явившись у дошкільному віці, ці риси

закріплюються в міру дорослішання. Тому соціалізація як процес не є

головним чинником формування психологічної статі.

Традиційний психоаналіз визнає, що чоловічі і жіночі моделі

діаметрально протилежні за своїми якостями. Для типово чоловічої

поведінки характерні: активність, агресивність, рішучість, прагнення до

змагання і досягнення, здатність до творчої діяльності.

Для типово жіночої поведінки характерні: пасивність, нерішучість,

залежність, конформність, відсутність логічного мислення, відсутність

прагнення до досягнень, висока емоційність. З.Фрейд вважав, що особистість

тоді розвивається гармонійно і повноцінно, коли вона дотримується

вищеописаних моделей.

Головне заперечення проти теорії ідентифікації – утвердження

біологічного детермінізму, невизначеність її основного поняття, що позначає

й уподібнення себе іншому, і наслідування, і ототожнення з іншими. Захисна

ідентифікація хлопчика з батьком через страх перед ним (фрейдівський

едіпів комплекс) має мало спільного з наслідуванням, заснованим на любові.

Наслідування якостей батька як особистості нерідко змішують із засвоєнням

його соціальної ролі (батько як владна фігура). Фактично зразком, ідеалом

для хлопчика часто служить не батько, а якийсь інший чоловік (реальна

людина, літературний або видовищний персонаж). У протиріччя з основними

положеннями теорії вступають результати досліджень про можливості

засвоєння типової для статі поведінку через протилежну статі роль, тобто не

тільки через копіювання, але й через протиставлення.

З появою неофрейдизму почався бурхливий процес переосмислення

всієї традиційної проблематики статеворольової соціалізації. Всі основні

положення традиційної психоаналітичної теорії піддалися теоретичній і

експериментальній перевірці. Так, наприклад, було доведено, що

наслідування традиційним моделям поведінки ще не є гарантією

психологічного благополуччя ні для чоловіків, ні для жінок. За даними

Е.Маккобі і К.Джеклін, висока фемінність у жінок часто корелює з

підвищеною тривожністю і заниженою самоповагою. Високофемінні жінки і

високомаскулінні чоловіки гірше справляються з діяльністю, яка не

збігається з традиційними нормами статевої диференціації. Діти, поведінка

яких найбільше відповідає вимогам їхньої статевої ролі, часто відрізняються

більш низьким інтелектом і меншими творчими здібностями.

Згідно нової психології статі (теорії соціальних очікувань)

(E.Maccoby, C.Jacklin, 1980) головну роль у формуванні психічної статі й

статевої ролі відіграють соціальні очікування суспільства, які реалізуються у

процесі виховання дітей. Ця теорія в основу кладе соціальні фактори,

оскільки її представники вважають, що головне значення у формуванні

гендеру мають саме соціальні, а не біологічні детермінанти. Виникненню

нової психології статі сприяли, на думку І.Кльоциної, три фундаментальні

дослідження, висновки яких спростовують головні положення традиційних

теорій: роботи Е.Маккобі, К.Джеклін, присвячені аналізу психології статевих

відмінностей, дослідження Дж.Мані і А.Ерхарда, які продемонстрували

могутність ефекту соціалізації, концепція андрогінії С.Бем, яка довела

неспроможність протиставлення маскулінності і фемінності, існуючого у

традиційній психології. Спираючись на ці роботи, Дж.Стоккард і М.Джонсон

(1980) висунули твердження про те, що головним є не біологічна, а

психологічна й соціальна стать: стать біологічна, вроджена (хромосомна і

гормональна) може лише допомогти визначити потенційну поведінку

людини, а головною є стать психологічна, соціальна (гендер), яка

засвоюється прижиттєво, на формування якої великий вплив здійснюють

класові, етнічні, расові варіації статевих ролей і відповідні їм соціальні

очікування суспільства й особливості його культури.

Т.Рєпіна звертає увагу на наступне: 1) відмінності між

представниками різної статі не настільки великі, як вважають

психоаналітики; 2) засвоєння характерних для статі рис особистості й

інтересів залежить не від вроджених інстинктів і психологічних потреб

індивідів бути збереженими у своїй статевій ідентифікації, а від засвоєння

дитиною в ранньому дитинстві своєї статевої приналежності і від соціальних

очікувань суспільства й найближчого оточення.

Оцінюючи в цілому позитивно “нову психологію статі” і відзначаючи,

що вона гостро й обґрунтовано критикує біологізаторські концепції і

справедливо загострює проблему соціальної нерівності статей у сучасному

суспільстві, не можна не зупинитися на деяких її слабких місцях.

Так, хоча соціальні очікування і соціальна норма поведінки для

чоловіків і жінок у суспільстві відіграють величезну роль у процесі статевої

соціалізації, все ж чимале значення має і сама активність індивіда, його

особисті мотиви, цілі і схильності, тому що прийняття індивідом соціальних

цінностей – процес активний: індивід може варіювати ролі, ухиляючись від

стандартів. Крім того, соціальні очікування оточуючих особистість людей

можуть істотно відрізнятися за своїм змістом, що, безумовно, відбивається на

її статеворольовій поведінці. І, нарешті, існує ряд інших об’єктивних і

суб’єктивних причин, у силу яких очікувана поведінка може не здійснитись,

наприклад, високий професійний статус жінки може істотно вплинути на

виконання ролей матері і дружини.

Учень і послідовник Фройда Карл Юнг вважав, що в структурі

позасвідомого є і чоловіче, і жіноче начало. В індивідуальному

позасвідомому міститься досвід колективного підсвідомого, так звані

архетипи. В житті людина реалізує архетип Великої Матері, Героя, Мудрого

Старця, Блазня і т.і., відтворюючи ролі, маски, персони, набуваючи

індивідуалізації Я. Архетипи – це своєрідна матриця, структура колективного

досвіду, метафори, символи, що живуть у міфах, народних казках, традиціях,

звичаєвості і є душею народу. Душа кожної людини, за Юнгом, містить

архетипний зміст, який бере початок з Аніми (жіночого начала) та чоловічого

– Анімуса. Стать – це роль, яка дається природою. В процесі індивідуалізації

відбувається відкриття цілісного, вихід за межі статевої належності,

проникнення в архетип Самості, який поєднує жіноче і чоловіче начала в

одній людині. Відкрити себе – означає прийняти інтеграцію чоловічого і

жіночого в собі такою, якою вона є.

Важливе значення ддя розуміння психології статі, особливо жіночої,

відіграють описані Фройдом механізми психологічного захисту, тобто

неусвідомлювані способи, використані Я, щоб зменшити тривожність, яка

виникає в результаті конфлікту між різними елементами структури

особистості (Я проти над-Я, Воно проти над-Я, Воно проти Я тощо). Серед

них – витіснення, раціоналізація, сублімація, заперечення, регресія, проекція,

переадресація реакції, а також заміна її на протилежну.

Наприклад, останній з наведеного переліку механізмів добре

ілюструється на приклада матері, що "розривається" між роботою та сім'єю, З

точки зору психоаналізу, якщо жінка виправдовується тим, що в неї не

вистачає часу для себе, що не доходять до себе руки, то тим самим вона

зменшує своє переживання провини як дружини, як матері. Психоаналіз

пояснює прояви такою жінкою гіперопіки до своїх дітей, їх задобрення,

засинання їх іграшками, безвідмовне виконання всіх забаганок

компенсаторною материнською поведінкою, яка, по суті, є переадресуванням

почуття провини, що переживається нею через обов'язки перед сім'єю. І,

нарешті, якщо мати мало грається, спілкується з дитиною, вона часто

виправдовує свій спосіб життя тим, що, мовляв, весь свій вільний час

проводить з дитиною, що вона дає їй значно більше інформації, ніж мати-

домогосподарка.

Слід зазначити, що введене Фройдом поняття статевої ідентичності

згодом переросло в психологічну категорію і було взято на озброєння

різними психологічними школами. Статеву ідентичність вважають

показником зрілої особистості. Так, американський психолог Ерік Еріксон,

характеризуючи особливості психосексуального розвитку та засвоєння

статевих ролей у юнацькому віці, писав, що молодим жінкам важче досягти

ясного відчуття ідентичності в суспільстві, де жінка вважається істотою

другого сорту. Саме феміністичний рух, на думку Еріксона, допомагає

жіноцтву досягти позитивної ідентичності, розкриваючи можливості

професійного, громадянського зростання. Проте саме суспільство, як

правило, орієнтує на розвиток лише однієї грані Я – маскулінності чи

фемінності, замість того, щоб розвивати дану природою андрогінність.

Якщо Фройд виводив усі проблеми ідентичності з дитячого віку,

особливо з перших п'яти стадій психосексуального розвитку, то Еріксон

розглядав просування до ідентичності також упродовж таких стадій, які

сприяють інтеграції Я через розвиток базової довіри, набуття навичок Его-

контролю, самостійності, ініціативи, компетентності, виконання

розвиваючих завдань та розширення інших, не менш значущих. Так, погляди

Еріксона на кризу ідентичності, рольову плутанину стали психологічним

підґрунтям для розуміння соціальної природи явищ дискримінації жінок в

американському соціумі в 50-60-ті роки і допомагають осмислити механізми

гендерних проблем сьогодення. Якщо перешкодою на шляху ідентичності як

статевотипізованої поведінки Фройд вважав тривожність, то Еріксон –

порушення внутрішньої тотожності самому собі в минулому, сьогоденні та

майбутньому, дисгармонію внутрішнього Я з практикою.

Чому жінкам значно важче набути ідентичності у суспільстві? Тому,

вважав Еріксон, що суспільство досить консервативне і створює перешкоду

на шляху вироблення позитивної ідентичності слабкої статі, протестуючи

проти її нових соціальних ролей.

Карен Хорні, послідовниця Фройда, виявилася особливо запеклим

опонентом поглядів свого вчителя на диференціацію ідентичності та

психологію статей. Особливо критикувала вона постулат фройдизму щодо

жіночої заздрості чоловічому статевому органу як типово чоловічу точку

зору в психоаналізі. "... До недавнього часу об'єктом психоаналізу була

переважно свідомість чоловіків та хлопчиків. Причина очевидна.

Психоаналіз – творіння чоловічого генія. І майже всі, хто розвивав його ідеї,

також були чоловіками. Природно і закономірно, що вони були орієнтовані

на вивчення сутності чоловічої психології і розуміли більше у розвитку

чоловіка, ніж жінки".

Хорні категорично заперечує висновок Фройда, що почуття соціальної

нерівності з'являється у жінки через механізм раціоналізації заздрості до

пенісу. Її аргументами було те, що уявлення про свою анатомічну

недостатність можуть існувати тільки у дітей, на догенітальному рівні

розвитку. З позиції зрілої сексуальності генітальна організація дорослої

жінки вже не є такою ущербною, та й можливостей для здійснення статевого

акту в неї не менше, хоча вони інші, ніж у чоловіків. Крім того, внесок

чоловіків у репродукцію значно менший, ніж у жінок. То ж немає чому

заздрити, вважає Хорні.

Вона зазначає, що жінкам також дано природою материнство, якому

може позаздрити будь-хто з чоловіків, адже чи не с прекрасним "блаженне

усвідомлення під час вагітності, що в тобі зароджується нове життя? А

невимовне щастя передчуття появи нової людини? А радість, коли вона,

нарешті, з'являється і ти перший раз тримаєш її на руках? А глибока насолода

і задоволення від годування груддю і щастя від того, що вона потребує твоєї

любові і турботи?"

Вона наголошувала, що почуття жінкою своєї неповноцінності

базується на економічній, політичній та психосоціальній залежності від

чоловіка чи чоловіків. Дівчаток протягом історії виховували залежними та

несамостійними з установкою на перевагу чоловіків. Якщо жіноцтво прагне

набути маскулінних якостей, то від заздрості не до пеніса, а до того

становища чоловіків, яке вони посідають у суспільстві, а це – сила,

сміливість, незалежність, успіх, сексуальна свобода, право вибирати

партнера. Особливо негативно позначаються на психіці жінки рольові

контрасти, наприклад, між традиційною роллю жінки та вибором кар'єри або

інших цілей. Саме такий рольовий контраст породжує тривожність та

невротичні потреби, які так часто можна спостерігати у представниць слабкої

статі. Хорні підкреслювала, що психологія жінок розглядається тільки з

точки зору чоловіків. При цьому вони, виходячи зі свого привілейованого

становища вважають об'єктивним своє суб'єктивне, афективне ставлення до

жінок.

Завдяки тому, що наша цивілізація до сих пір мала чисто чоловічий

характер, жінці набагато важче було досягти сублімації, яка б реально

задовольняла її єство, адже всі звичні професії завжди були розраховані на

чоловіків. Це поглиблювало її почуття неповноцінності, оскільки вона,

природно, не могла досягти того, що й чоловік, і їй починало здаватися, що

це і є реальною основою для її дискримінації. Важко оцінити, якою мірою

підсвідомі мотиви відходу від жіночості зумовлюються реальною соціальною

нерівністю жінки. Природно було б припускати зв'язок та взаємовплив

психічних та соціальних факторів.

Ті ж самі фактори мають настільки ж істотний (проте якісно інший)

вплив на розвиток чоловіка. З одного боку, вони спричиняють надто сильне

придушення його фемінних бажань, на яких стоїть тавро неповноцінності, а з

іншого – ці бажання стає легше і успішніше сублімувати.

2. Гуманістично-екзистенціальні теорії гендеру. Концептуальні

принципи теорій (Р.Бернс, А.Маслоу, К.Рождерс, В.Франкл).

Представники гуманістично-екзистенціального (від лат. еxisto —

існую) підходу (Р.Бернс, А.Маслоу, К.Рождерс, В.Франкл) наголошують на

важливості вільного виявлення Я незалежно від статевої належності, на

самоактуалізації особистості. З погляду гуманістичної психології в самій

сутності людини будь-якої статі закладено здатність до самовдосконалення,

яка іноді може зникнути через зовнішні перешкоди.

Основоположник гуманістичного підходу Абрагам Маслоу

стверджував, що будь-яка істота прагне і може досягти свого розквіту, якщо

діє відповідно до своїх можливостей та домагань, індивідуального досвіду та

глибинних почуттів. Які потреби надають сенсу життю індивіда? За Маслоу,

це – зростання, самоактуалізація, прагнення до здоров'я, пошук ідентичності

й автономності, прагнення до прекрасного. Гуманістична психологія, яка є

концепцією людських прагнень, досить популярна серед емансипованого

жіноцтва, адже вона допомагає формувати образ ідеального Я. Радість,

любов, творчість, вибір – ось той потенціал, який дрімає у кожному,

незалежно від його статі. Згідно з Маслоу, в основі організації мотивацій усіх

людей лежить ієрархія потреб – від фізіологічних до вищих, соціальних. Чим

вище людина здатна піднятися в ієрархії потреб, тим більше актуалізується її

індивідуальність.

Концепція самоактуалізації А.Маслоу дуже актуальна для

самовизначення українських жінок, адже вона переконує, по-перше, що будь-

яка людина здатна до самоактуалізації в тій сфері, якою вона займається. По-

друге, вона допомагає зрозуміти, чому далеко не всі чоловіки та жінки

досягають рівня самоактуалізації. Цю причину Маслоу назвав комплексом

Іони, тобто страхом успіху, який перешкоджає самореалізації.

Цей комплекс проявляється як у жінок, так і в чоловіків. Для

особистісного зростання потрібна постійна готовність ризикувати,

відмовлятися від звичних стереотипів, що часто суперечить засвоєним

якостям жіноцтва – бути тінню чоловіка, доброю виконавицею, виваженою,

консервативною та обачною щодо нових ідей та планів. З іншого боку,

підкреслював Маслоу, на заваді самоактуалізації чоловіків часто стають

стереотипні очікування щодо істинної маскулінності. Адже вияв доброти,

чуйності, ніжності чоловік часто змушений гальмувати, оскільки вбачає в

цьому втрату чоловічої ролі. То ж не дивно, що саме в батьківських ролях

чоловіки найчастіше лишаються нереалізованими.

Американський психолог Карл Роджерс поглибив гуманістичну

персонологію Маслоу теорією про актуалізацію Я за умови самості –

прийняття себе самим собою та безумовної любові до себе. Незалежно від

статі, люди, які повноцінно функціонують, характеризуються здатністю

слухати себе, усвідомлювати свої думки та почуття; вмінням наповнювати

життям кожний момент свого буття – довірою до себе, свого внутрішнього Я,

відповідальністю за власні вчинки, внутрішньою свободою від зовнішніх

табу та обмежень, креативністю життя.

Чим цікава теорія Роджерса для аналізу соціостатевих проблем?

Концептуальні принципи гуманістичної психолога дають змогу зіставити світ

чоловіків та жінок з погляду самоактуалізації статей у різних сферах

діяльності. Керуючись постулатами Маслоу і Роджерса, можна дійти

висновку, що переважна більшість жінок недостатньо реалізована в

професійній, громадсько-політичній діяльності, оскільки їхній вибір часто

диктується зовнішніми обставинами, а не прагненням до самовираження,

самореалізації. Лише для невеликого відсотка жінок їхня діяльність: чи то

домогосподарство, чи соціальна активність є, з погляду гуманістичної

психології, підґрунтям для особистісного зростання та поступу до

найповнішої актуалізації Я.

Чимало жінок, зіткнувшись зі стереотипними установками щодо

слабкої статі, опускають руки, стаючи рабинями обставин, начальства,

чоловіка або дітей, на відміну від людей, які за характеристиками Роджерса

повноцінно функціонують. Саме такі люди є для багатьох, не тільки жінок, а

й чоловіків, дороговказом повсякденного буття. Які ж це люди? Насамперед,

здатні слухати, розуміти себе, бути відкритими до переживань. По-друге, ці

чоловіки та жінки прагнуть жити повноцінно й насичено кожний момент

буття, наслідуючи екзистенціальний спосіб життя. По-третє, вони уміють

прислухатися до голосу власного Я, характеризуються довірою до себе. По-

четверте, для них характерна внутрішня свобода, яка диктує свободу

емпіричну, вміння бути вільними від табу, заборон, обирати власну лінію

поведінки. Нарешті, вони вміють виявляти творчість в адаптації,

креативність у способі життя.

Безперечно, що будь-яка актуалізація з позицій гуманістичної

психології неможлива, якщо порушується один з фундаментальних її

принципів – принцип безумовної любові до себе.

Практичне застосування положень гуманістичної психології, а саме:

кожна людина є унікальною істотою і тому аналіз її долі не менш важливий,

ніж статистичні узагальнення; кожна людина є цілісною істотою, а отже, і

вивчатися має в своїй цілісності; відображення світу в самій людині –

найголовніша психічна реальність; людське життя – неперервний процес

становлення особистості; в кожній людині криються потенції до розвитку та

самореалізації; людина є активною, творчою особистістю, здатною обирати

свій індивідуальний шлях відповідно смислам та цінностям, які здатні

зробити її внутрішньо вільною, дає змогу глибше зрозуміти соціостатеві

проблеми, очікування, гармонію розвитку взаємин статей з погляду

особистісної актуалізації.

У контексті екзистенціального підходу ґендерні проблеми аналізуються

з позиції повноти реалізації потреб самовизначення, самопрестижу,

самоцінності, а також тих базових чинників, які забезпечують природне

прагнення до свободи та безпеки. Сутність людського життя, за Еріхом

Фроммом, Віктором Франклом і Карлом Ясперсом, полягає в тому, наскільки

людина здатна відчувати власне існування як реальність буття, що має свою

кінечність. У сучасному світі чимало чоловіків та жінок втрачають сенс

життя, самовідповідальність за перебіг подій, перестають бути його

господарями, переживаючи екзистенціальну кризу. Ось чому повернення до

повноцінного життя, екзистенції можливе за умови активізації

самосвідомості.

Базовими екзистенціальними потребами, що наповюнюють життя

чоловіків і жінок відчуттям повноти буття, радістю повсякденних справ,

осмисленням незворотної плинності часу є, згідно з Фроммом, можливість

діставати задоволення від установлення зв'язків, відчуття причетності до

спільності. Саме "ми" — жінки, "ми" — чоловіки, "ми" — певна професійна

група чи інша спільнота дає змогу позбутися відчуття самотності.

Самоактуалізуючу мотивацію до життя породжує також задоволення потреби

в подоланні-творенні (ідей, духовних, освітніх цінностей), створенні

(матеріальних цінностей). Почуття захищеності також дає задоволення

потреби в історичних коренях, в можливості відчути тепло і затишок рідного

дому, батьків. Екзистенціальний бік буття забезпечує потреба в ідентичності,

самоцінності, самодостатності Я. Важливим модусом екзистенції для

кожного є система уявлень про світ, опора в пошуку виходу із скрутних

ситуацій на вищі цінності, особливо на Бога: "У всіх теїстичних системах,

навіть в нетеологічних містичних системах, є сприйняття реальності

духовного світу як світу трансцендентного, який підносить значення і

цінність духовних сил людини, її прагнення до порятунку та внутрішнього

народження".

Представники і гуманістичної, і екзистенціальної психологічної школи

підкреслювали повноту реалізації Я насамперед в статевотипізованій

діяльності, що, як і особистісні характеристики чоловіків та жінок,

розглядається як взаємодоповнююча, комплементарна. "Мужність і жіночість

наявні в характері так само, як і в статевій сфері, — писав Е. Фромм. —

Чоловічий характер визначається здатністю до аналізу, проникнення в

глибину, потребою в керівництві, активністю, дисциплінованістю та

відвагою; жіночий — продуктивним сприйманням, почуттям реальності,

витривалістю, схильністю опікати інших. Слід мати на увазі, що в кожного

індивіда наявні і ті, й інші якості, проте, як правило, з перевагою тих рис, які

стосуються її або його статі.

Екзистенціальний підхід виявився досить продуктивним у залученні

жінок до феміністичного руху. В сучасному світі чимало жінок відчувають,

що втратили сенс життя, переживають екзистенціальну кризу. Залучення

жінок до розв'язання своїх соціальних проблем дає їм змогу краще відчути:,

глибше усвідомити, осмислити спосіб свого існування і набути (згідно з

екзистенціальним аналізом) почуття відповідальності, вибору нових смислів

життя.

3. Теорії гештальтпсихології про гендер: К.Коффка, Ф.Перлз,

П.Гудман, Дж.Рейнуотер.

Якщо в центрі гуманістично-екзистенціального підходу до особистості

чоловіка чи жінки лежить Я, здатне через подолання внутрішніх конфліктів

досягти внутрішньої свободи та повноти реалізації, як цілісний психічний

образ, то у фокусі уваги гештальтпсихології –Я, здатне зрозуміти себе в

конкретній ситуації, тут і зараз.

Представники цієї психологічної школи К.Коффка, Ф.Перлз, П.Гудман,

Дж.Рейнуотер та інші вважають, що свідомість людини – це певне цілісне

"поле", одиницею аналізу якого виступає ґештальт – цілісна структура

відчуттів, переживань, яку не можна зводити до простої арифметичної суми

складових (від нім. Gestalt – цілісна форма, образ, фігура). Тобто

усвідомлення людиною того, як вона поводиться, важливіше за розуміння

причин, з яких вона діє саме так.

За ґештальт-психологією, жінки, які приносять себе у жертву дітям або

чоловікові, втрачають власне Я, його межі. У такої жінки накопичуються

нереалізовані власні потреби (незакриті ґештальти), бо вона живе за

принципами "Я мушу", "Мені потрібно", "Необхідно", "Хто, як не я" тощо і

припускається тим самим головної помилки, бо, щоб сприяти гармонії буття

та щастю інших, необхідно, щоб власне життя було гармонійним. Процес

відновлення меж Я, самості, розкриття справжніх почуттів вимагає від

людини психологічно важкого кроку – подивитися в обличчя проблемі, якою

б неприємною вона не була. Тому завдання психолога, який працює з

чоловіком чи жінкою, – орієнтація не на пояснення стану справ, а на надання

людині можливості самій зрозуміти себе в даній ситуації, сприяти прояву

ґештальту (цілісності особистості) ''тут і зараз". Ґештальт-психологи не

апелюють до образу ідеального Я, не прагнуть пояснити, чому людина

відчуває ті чи інші емоції. Вони починають маніпулювати нею, заплутують її,

щоб примусити протистояти самій собі, мобілізувати свої власні ресурси, аби

втриматися на ногах і, таким чином, краще зрозуміти своє справжнє Я.

Завдання гештальттерапевта полягає не в тому, щоб пояснити людині, що з

нею діється, а щоб її саму наштовхнути на самостійний висновок.

Другий, не менш важливий постулат гештальтпсихології – перехід на

саморегуляцію поведінки –- опора на власні сили, можливості у взаємодії із

середовищем, що відбувається завдяки мобілізації власної енергії,

формування завершених ґештальтів: "Я прагну цього і мені це під силу", "Я

це зробила (зробив), я це змогла (зміг), я на це здатна(здатний) попри опір

оточуючих" і т.п. Успіх в особистісному зростанні жінки чи чоловіка

залежить від того, як вона чи він сприйме ситуацію, в якій довелося

опинитися. Часто негаразди в житті є настільки значні, наскільки їх такими

уявляють. І позитивних змін можна досягти лише тоді, коли людина

перестане ігнорувати своє Я, Не випадково гештальтпсихологія широко

оперує поняттями самість, самодостатність, самопізнання, ствердження

власної своєрідності. Ці категорії легко віднайти в словах "Молитви

ґештальтиста", написаних Фріцом Перлзом: "Я йду своїм шляхом, а ти –

своїм, Я прийшов у цей світ не за тим, щоб відповідати твоїм очікуванням, а

ти – не за тим, щоб відповідати моїм. Ти – це ти, а я – це я. І якщо наші

очікування збігаються, це прекрасно. Якщо ж ні – цьому не можна зарадити".

З погляду Гештальтпсихології, зрадою собі, своєму справжньому Я

може бути наслідування різноманітних порад та рекомендацій, що

пропонуються у жіночих часописах під рубриками на зразок: "Як закохати в

себе", "Як сподобатись", "Як заворожити", "Як стати сексуальною" тощо.

Там, де починається будь-яке маніпулювання кимось чи чимось, закінчується

справжнє почуття. Насправді ж вільну від стереотипів, щиру жінку не треба

переконувати в тому, як їй краще спокусити чи зачарувати. Те чар-зілля у ній

самій.

4. Біхевіорістичні теорії про гендер: теорія статевої типізації Д.Уотсона.

Теорії соціального научіння диференціації поведінки (В.Мішел, К.Бассі,

А.Бандура).

Серед багатьох біхевіористичних теорій найбільше визнання в останні

десятиліття одержали концепція оперантного научіння Б.Скіннера і теорія

соціального научіння, розроблена А.Бандурою.

Так, Б.Скіннер визнавав два основних типи поведінки: респондентну –

як відповідь на знайомий стимул і оперантну, зумовлену і контрольовану

результатом, який з неї випливає. Робота Б.Скіннера майже цілком

зосереджена на оперантній поведінці. При оперантному научінні організм діє

на оточення, отримуючи результат, який впливає на імовірність того, що

поведінка повториться. Оперантна реакція, за якою наступить позитивний

результат, прагне повторитися, у той час як оперантна реакція, за якою

наступить негативний результат, прагне не повторюватися. За Б.Скіннером,

поведінку найкраще можна зрозуміти у термінах реакції на оточення.

Ключова ланка його системи – підкріплення “правильних” дій, що підсилює

мотивацію для їхнього повторення.

Концепція соціального научіння А.Бандури, на відміну від концепції

Б.Скіннера, визнає, що у формуванні поведінки людини відіграють роль не

тільки прямі підкріплення, які слідують за її власними діями, але й непрямі –

як наслідок спостереження за поведінкою інших. Інакше кажучи, А.Бандура

стверджує научіння через спостереження. Власне кажучи, така позиція

виходить за рамки класичного біхевіоризму й у сучасній західній психології

називається соціально-когнітивнюї теорією. І якщо Б.Скіннер розглядає лише

безпосередній зв’язок між стимулом і реакцією, то А.Бандура вводить між

ними особистість, яка самостійно серед багатьох вчинків інших людей

вибирає саме ті, котрі приймаються нею за зразок для наслідування.

Таким чином, А.Бандура визнає, що людина здатна до свідомого

самоконтролю і саморегуляції. Вона може встановлювати для себе стандарти

поведінки, оцінювати себе, нагороджувати і карати. Власне кажучи, саме

концепція соціального научіння найбільш близька до проблем соціалізації,

тому що розглядає научіння як інтеріоризацію соціального досвіду, тобто

перенесення його у внутрішній особистісний план. У цій концепції ніби

поєднуються традиції біхевіоризму і когнітивізму: з одного боку, визнається

роль оперантів у научінні, а з іншого боку – роль інтелекту, пам’яті та емоцій

в оцінці досвіду і наслідуванні йому.

Теорія соціального научіння і близька їй теорія моделювання,

розглядаючи механізми формування психічної статі і статеворольових

стереотипів, модифікували основний принцип біхевіоризму – принцип

зумовлювання. Головний принцип научіння статеворольовій поведінці – це

диференціація статевих ролей за допомогою спостереження, винагороди,

покарання, шляхом прямого і непрямого зумовлювання. Теорія соціального

научіння головним механізмом засвоєння статеворольових уявлень вважає

наслідування, спостереження, яке підкріплюється заохоченням з боку

дорослих за відповідну статі поведінку. Представники теорії соціального

научіння (А.Бандура, Р.Уолтерс) вважають, що у розвитку статеворольової

поведінки все залежить від батьківських моделей, які дитина намагається

наслідувати, і від підкріплень, які отримує поведінка дитини від батьків.

Теорія статевої типізації У.Мішела теж надає вирішального

значення механізму соціального підкріплення, як позитивного, так і

негативного: дорослі заохочують хлопчиків за маскулінну і засуджують за

фемінну поведінку, а з дівчатками чинять навпаки. Дитина спочатку вчиться

розрізняти статевоморфічні зразки поведінки, потім – виконувати відповідні

правила і, накінець, інтегрує цей досвід у своєму образі “Я”. Як зазначає

Уолтер Мішел, “статева типізація - це процес, через який індивід засвоює

статеводиморфічні зразки поведінки; спочатку дитина навчається розрізняти

диференційовані за статтю зразки поведінки, потім поширювати цей

приватний досвід на нові ситуації й, нарешті, виконувати відповідні

правила”. У світлі теорії статевої типізації дитина могла б сказати: “Я люблю

отримувати заохочення; мене заохочують, коли я роблю “хлопчачі” речі;

тому я хочу бути хлопчиком”, а у світлі теорії самокатегоризації: “Я хлопчик,

тому я хочу робити “хлопчачі” речі й така поведінка робить мені

приємність”.

Теорію статевої типізації дорікають у механістичності. Дитина в ній

швидше об’єкт, чим суб’єкт соціалізації. З цих позицій важко пояснити появу

численних і не залежних від виховання індивідуальних варіацій і відхилень

від статевих стереотипів; крім того, багато стереотипних маскулінних і

фемінних реакцій складаються стихійно, незалежно від навчання і

заохочення, або навіть всупереч їм.

Кожна з цих теорій містить якусь частку істини, але жодна не пояснює

всіх відомих фактів, вони не суперечать одна одній, а просто виділяють різні

моменти формування статевої ідентичності.

5. Теорії когнітивного розвитку та гендерних схем. Когнітивний

підхід до розуміння психологічної природи засвоєння гендерної ролі та

становлення статевої свідомості Л. Колберга, Т. Раблі, Д.Стейгера. Теорія

схем Сандри Бем.

У свою чергу, когнітивно-генетична теорія Л. Колберга (1966)

підкреслює когнітивну сторону процесу статеворольової соціалізації й

особливо роль самосвідомості, акцентуючи увагу на активності самої дитини:

дитина спочатку засвоює уявлення про те, що значить бути чоловіком або

жінкою, потім категоризує себе як хлопчик або дівчинка, після чого

намагається узгодити свою поведінку зі своїми уявленнями про свою статеву

роль. Механізмом засвоєння гендерних уявлень, який діє завдяки здатності

дітей групувати і переробляти інформацію, тут виступає оволодіння мовою,

становлення інтелекту. Л.Колберг назвав такий процес самосоціалізацією.

Він вважав, що діти самі готують себе до життя у суспільстві на основі

вербальної й невербальної соціальної взаємодії. Діти відтворюють різні

зразки поведінки, а критерієм для їх закріплення служать відповідні реакції

людей. Перебуваючи у різних життєвих ситуаціях, дитина починає

усвідомлювати, що актуалізація тих чи інших зразків викликає схвалення чи

осуд оточуючих. У деяких випадках цей процес відображає стандарти

батьків, однак самосоціалізація дещо автономна, чим і пояснюється той факт,

що статеворольова ідентичність дітей не завжди відповідає очікуванням чи

бажанням батьків. За цією теорією уявлення дитини про нормативну для її

статі поведінку залежать як від її власних спостережень за фактичною

поведінкою чоловіків і жінок, які служать їй зразками, так і від схвалення або

несхвалення, яке такі її вчинки викликають у оточуючих.

Теорія когнітивного розвитку стверджує, що хоча позитивне і негативне

підкріплення, яке йде від дорослого, та ідентифікація з ним дійсно відіграють

певну роль у статевій соціалізації дитини, все ж головне в ній – це

пізнавальна інформація, яку дитина одержує від дорослого, а також

розуміння нею своєї статевої приналежності і того, що ця приналежність

незворотня.

Л.Колберг вважав, що формування статевого стереотипу залежить від

загального інтелектуального розвитку дитини і що цей процес не є пасивним,

виникаючим під впливом соціально підкріплюваних вправ, а зв’язаний із

проявом самокатегоризації, тобто віднесенням дитиною себе до певної статі.

Підкріплення і моделювання починають здійснювати суттєвий вплив на

формування психічної статі, на думку Л. Колберга, тільки після того, коли

статева типізація уже відбулася.

Аналізуючи роботи Л.Колберга, С.Бем підкреслює, що основою

когнітивної теорії було те, що, починаючи з раннього дитинства, людина

активно бере участь у створенні власного гендера, гендер виступає як

організуючий принцип, як критерій оцінки інформації, що надходить як

пізнавальна структура. Дитина постійно знаходиться у пошуках певних

категорій і закономірностей, неусвідомлено прагнучи упорядкувати

інформацію, яка надходить. Стать – це природна категорія, тому незалежно

від того, як суспільство оцінює соціальну опозицію “жіночність – мужність”,

дитина неминуче виявляє її. На думку І.Кона, теорія когнітивного розвитку

була дуже прогресивною для свого часу, однак уразлива ланка цієї теорії в

тому, що статеворольова диференціація поведінки починається у дітей

набагато раніше, ніж у них складається стійке усвідомлення своєї статевої

ідентичності; її творці й послідовники не брали до уваги, що гендер не

закладено у людській свідомості споконвічно і його виникнення як базової

соціокультурної категорії повинно бути обумовлено впливом зовнішніх

факторів, соціуму і культури.

Справедливо критикуючи теорію Л. Колберга за те, що вона не

рахується з культурними відмінностями і їхніми змінами, не бере до уваги

сучасну тенденцію все більшого зближення статевих соціальних, ролей,

Дж.Стоккард і М.Джонсон вважають, що якщо позитивною стороною цієї

теорії є розкриття змісту чоловічої і жіночої парадигми, то нездатність її

проаналізувати, зрозуміти, чому в людей різної статі виникає та або інша

парадигма, – істотний її недолік. Обмеженістю теорії Л. Колберга є також те,

що вона не аналізує статеворольову поведінку, а лише пояснює виникнення

статеворольових понять.

До вчених, які притримувались когнітивного напряму, відносимо

класика радянської психології Л.Виготського; який назвав свій підхід

історико-культурним. На його думку включення у людську культуру складає

головний зміст процесу соціалізації. Відповідно до концепції Л.Виготського,

оволодіння мовою у мовному спілкуванні створює не тільки засіб комунікації

для засвоєння суспільного досвіду, але й формує саму структуру, яка

здійснює це засвоєння – людську психіку в її вищих функціях. Іншими

словами, усі поняття, якими оперує інтелект, спочатку з’являються у

мовному спілкуванні дорослого з дитиною і саме завдяки цьому стають

знаряддями психічної діяльності, що дозволяє відбивати або,

використовуючи більш точний вислів, моделювати дійсність. Концепція

Л.Виготського цікава не тільки тим, що пояснює найважливіший аспект

соціалізації як природний процес, вона має прикладну спрямованість,

вказуючи на роль мовного спілкування з дитиною у сім’ї і школі, на провідне

значення культурного і соціального середовища у становленні особистості.

Стосовно теорії гендерної схеми (S.Bem, 1983), то вона розглядає як

механізм засвоєння статеворольових уявлень формування за допомогою

категоризації певної когнітивної структури – гендерної схеми, яка організує й

спрямовує сприйняття індивіда. Зупинимось на цій теорії докладніше, так як

вважаємо, що в останні роки діяльності видатний український педагог

Василь Сухомлинський дуже близько підійшов до майже такого розуміння

процесу статеворольової соціалізації особистості дитини.

Отже, статеворольова соціалізація відбувається у результаті процесу

гендерної схематизації. Гендерна схематизація – це узагальнена й

натренована когнітивна готовність дітей кодувати й організовувати

інформацію про себе й інших відповідно до культурних визначень “чоловіче-

жіноче”. Гендерна схема – це когнітивна структура, сітка асоціацій, яка

функціонує в якості передбачаючої структури. Іншими словами, вона

наперед налаштована на те, щоб шукати й групувати інформацію. Поведінка,

характеристики, культурні символи спонтанно сортуються за категоріями

“чоловіче-жіноче”. Процеси схематизації інформації високо вибіркові і

дозволяють індивіду групувати структури й значення величезної кількості

стимулів. Теорія гендерної схеми розглядає сприйняття як процес

конструктивний, тобто творчий, а не просто як пасивне сприйняття. При

цьому відбувається взаємодія між інформацією, яка входить та вже існуючою

схемою. Врешті-решт ця взаємодія і визначає те, що сприймає індивід.

Акцентуючи нашу увагу на окремих речах, гендерні схеми впливають

на переробку інформації і, крім того, впливають на пам’ять, тому що легше

запам’ятовується та інформація, яка вписується у рамки вже наявних

уявлень.

Наступний етап засвоєння статевої ролі пов’язаний з впровадженням

гендерної схеми в структуру Я-концепції дитини. Дитина вчиться

застосовувати схему не лише для селекції інформації, яка поступає зовні, але

й до самої себе. Діти з багатьох характеристик людини обирають тільки ті,

які визначені у конкретній культурі як прийнятні для його чи її статі й тому

підходять для організації змісту Я-концепції.

Таким чином, Я-концепція дитини типізується відповідно до статі й

дві статі сприймаються різними не стільки за ступенем прояву особистісних

властивостей, скільки за проявом характеристик, притаманних конкретній

статі. Одночасно з цим діти вчаться оцінювати себе на відповідність

гендерній схемі (так їх дисциплінують батьки і вчителі), протиставляючи

іншій статі власні вибори, ставлення, поведінку, властивості. Гендерна схема

стає приписом, який диктує стандарт поведінки.

С.Бем підкреслює, що теорія гендерної схеми – це теорія процесу, а не

змісту. Статева типізація відрізняє одних людей від інших не ступенем

жіночності чи мужності, а тим, в якій мірі їх Я-концепція і поведінка

організовані на основі гендерної схеми.

Майже у всіх суспільствах дитину, яка росте, навчають двом

важливим речам, зумовлених статтю: по-перше, ланцюгу пов’язаних зі

статтю асоціацій, що діють як когнітивна схема; по-друге, тому, що

дихотомія чоловічого і жіночого має місце практично у будь-якій галузі

людського досвіду. Тому прихильники теорії гендерних схем вважають, що

діти швидше за все були б вільніші від гендерних схем і, відповідно, від

статевої типізації, якби суспільство звужувало ланцюг асоціацій, пов’язаних

зі статтю, і перестало настигати на функціональній значимості гендерної

дихотомії.

С.Бем пропонує дві стратегії виховання дітей, відносно вільних від

гендерної схеми. Перша стратегія полягає у тому, щоб відмінності між

статями дітям представляли не на основі зовнішніх ознак (одяг, стиль

поведінки), а на основі біологічних факторів. Пояснюючи дітям, що чоловіки

й жінки мають анатомічні й репродуктивні відмінності, дорослі обмежують

функціональну значимість статі й тим самим послаблюють процеси

гендерної схематизації.

Друга стратегія полягає у тому, щоб дати дітям альтернативну схему,

за допомогою якої вони будуть переробляти соціальну інформацію й

інтерпретувати культурні асоціації, як їм пропонують. Альтернативна схема

дозволяє людині опиратись тиску домінантної культури і дозволяє

залишатись поза гендерних схем, хоча оточуючий світ їх і пропонує.

6. Теорія соціальних ролей. Концепція Е.Іґлі про механізм взаємодії

біології і культури. Гендерні відмінності в культурі як результуюча

біологічних впливів та особливостей соціалізації у дитинстві.

Теорія соціальних ролей проголошує, що ряд гендерних відмінностей є

продуктами різних соціальних ролей, які підтримують або гальмують в

чоловіках і жінках певні варіанти поведінки. Різні ролі формують різні

навички та установки і саме це призводить до відмінної поведінки чоловіків і

жінок. З того, що чоловіки і жінки займаються різними справами, робиться

висновок, що вони є несхожими людьми.

7. Теорія природної взаємодоповнюваності статей Т.Парсонса та

Р.Бейлса про засвоєння статевих ролей через механізми покарання та

заохочення. Наукове впровадження понять: “агенти”, “інститути”

соціалізації, “значущі інші” тощо. Теорія “категоризації за ознакою статі”

(соціологічного чи драматургічного інтеракціонізму) І.Гофмана.

Теорія соціального конструювання гендеру, що базується, в першу чергу,

на соціорольовій теорії, розроблена американськими соціальними

філософами й соціологами-теоретиками Р. Лінтоном, Т. Парсонсом,

Дж. Мердоком та М. Комаровські в середині ХХ століття. Вона пояснює

соціальні ефекти розділення людей за статтю (розподіл праці, нерівність у

доступі до суспільних ресурсів, відмінності у стратегіях поведінки та

способах мотивації й оцінок) через аналіз особливостей ролей, які виконують

чоловіки та жінки у суспільстві. Основним предметом її вивчення стали

“гендерні ролі” у їх статичному аспекті. Зокрема, Т. Парсонс вважає, що

гендерні ролі засвоюються в процесі соціалізації, а особистість формують

агенти соціалізації (сім’я, освітні заклади, однолітки, ЗМІ). Тобто, в центрі

теорії соціального конструювання гендеру – процес навчання особистості,

яка сприймає зразки культури відповідного суспільства, але не створює їх.

Прихильники теорії соціального конструювання гендеру не визнають

жодної вродженої риси чи еволюційно закріплених схильностей, вишукуючи

у кожному випадку соціально-культурні та політично-економічні умови його

виникнення, бо вважають, що гендер не є ні сукупністю особистісних

психологічних рис, ні роллю, а постає як соціальна конструкція, як

специфічний спосіб соціального творення, тобто конструювання гендеру

розглядається через різні інститути соціалізації, в тому числі й через освіту,

виховання, культуру, поділ праці. В межах цього підходу гендер в освіті

розуміється нами як організована модель соціальних стосунків між учнями й

ученицями, яка характеризує їхні стосунки не лише в родині, але й визначає

їхні соціальні стосунки в основних інститутах суспільства, тобто в школі,

громадських організаціях, позашкільних закладах.

На думку авторів теорії в сучасній сім'ї подружжя повинно виконувати

дві різні ролі. Інструментальна роль полягає в підтриманні зв'язку між сім'єю

і зовнішнім світом – це професійна діяльність, що приносить матеріальний

прибуток і соціальний статус; експресивна роль передбачає передовсім

турботу про дітей і регулювання внутрішньосімейних відносин. Т. Парсонс і

Р.Бейлс вважають, що здатність жінки до дітонародження і догляд за дітьми

визначає одночасно її експресивну роль, а чоловік, який не може виконувати

ці біологічні функції, стає виконавцем інструментальної ролі. Ця теорія

сприяла інтеграції в єдину схему соціально-антропологічних і психологічних

даних. Однак феміністська критика показала, що в основі дихотомії

інструментальності та експресивності лежать не стільки природні статеві

відмінності, скільки соціальні норми, дотримання яких пригнічує

індивідуальний саморозвиток і самовираження жінок і чоловіків.

І.Гофман (прихильник соціодраматического підходу) уважав, що

соціальний світ, як і особистість, – продукт рольової взаємодії між людьми.

Не заперечуючи біологічної основи статі, він стверджував, що стать є лише

відправним моментом для соціально значимого поділу суспільства на два

класи залежно від статі й для створення різних норм для членів того або

іншого класу. Для опису соціальних аспектів статі Гофман уводить терміни

гендеризм і гендерний дисплей (прояв), до яких він відносить всі культурні

складові статі – гендерні стереотипи, статеворольові норми й гендерну

ідентичність.

Гофман розкрив механізм створення кліше й стереотипів, пов'язаних зі

статтю людини й приписуючих їй певний образ поведінки. Основними

рушійними силами гендеризма він назвав інституалізацію й ритуалізацію

статі.

Термін гендерний дисплей уведений американським соціологом

Ірвіном Гофманом, автором соціології драматургічного інтеракціонізму.

Використовуючи поняття гендерний дисплей, прихильники соціального

конструктивізму слідом за Гофманом стверджують, що прояви гендеру

неможливо звести до виконання статевих ролей, що гендерну ідентичність не

можна скасувати або перемінити, подібно сукні або ролі в спектаклі.

Гендерний дисплей – це різноманіття уявлень і проявів "чоловічого" і

"жіночого" у міжособистісній взаємодії. Гендерний дисплей – або

конвенціональний прояв чоловічого і жіночого – не може бути зведене до

поєднання мови, міміки, костюма й гриму. Це воістину віртуозна "гра",

орієнтована на партнерів по п'єсі й мізансцені; ця гра давно зрослась із

життями "акторів" і представляється гравцям і спостерігачам природним

проявом їхньої сутності. У цьому й полягає загадка конструювання гендеру –

щохвилини беручи участь в "маскараді" подання статі, люди роблять це

таким чином, що гра за правилами здається природним проявом людського

Я. Які ж доказу того, що гендерний дисплей не є похідним анатомо-

фізіологічної статі? Аргумент простий – гендерний дисплей не універсальний

– він детермінований культурою й владними відносинами. Різні суспільства,

соціальні групи й навіть різні соціальні ситуації припускають різні

конвенціональні форми гендерного дисплея. Розходження гендерних

дисплеїв змушують звернути увагу на владний вимір відносин між статями,

виявлених в міжособистісній взаємодії.

ТЕМА: Антропометричні виміри різностатевості.

План.

1. Медичні та біологічні дані про відмінності та схожість організмів чоловіка та

жінки. Відмінності у довготривалості життя та захворюваннях.

2. Схожість та відмінності вищої психічної діяльності, емоційної та

інтелектуальної сфери.

3. Дані про латералізацію головного мозку.

4. Концепція М.Мід про культурну детермінацію статей.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Бендас Т.В. Гендерная психология: Учеб. пособ.- СПб.: Питер,2005.-431с.

2. Берн Ш. Гендерная психология.- СПб: прайм - Еврознак, 2001.- 320с.

3. Говорун Т.В., Кікінежді О.М. Гендерна психологія. Навчальний посібник. -

Київ: Видавничий центр “Академія”, 2004.- 308с.

4. Ильин Е. П. Дифференциальная психофизиология мужчины и женщины /

Е. П. Ильин. – СПб. : Питер, 2002. – 544 с.

5. Ильин Е. П. Пол и гендер / Е. П. Ильин. – СПб. : Питер, 2010. – 688с.

6. Козлов В. В. Гендерная психология. Учебник для вузов / В. В. Козлов,

Н. А. Шухова/ – СПб. : Речь, 2010. – 270с.

7. Козлов В.В., Шухова Н.А. Гендерная психология. – СПб.: Речь, 2010.- 270с.

8. Малкина-Пых И.Г. Гендерная терапия.- Москва, 2006.- 928с.

9. Петренко О. Б. Гендерна психологія. Практикум / О. Б. Петренко. – Рівне :

РДГУ, видавець Олег Зень, 2012. – 127 с.

10. Практикум по гендерной психологии /Под ред. И.С.Клециной.-СПб.: Питер,

2003.-479с.

11. Словарь гендерных терминов. М: Информация — ХХI век, 2002.- 256 с.

12. Ткалич М. Г. Гендерна психологія / М. Г. Ткалич. – К. : Академія, 2011. –

248с.

13. Чекалина А.А. Гендерная психология.- М.: Ось-89, 2006.- 256с.

1. Стать – перша ознака, з якою людина входить у світ і з якої

починаємо розмову про будь-кого. Народився малюк. «Хто? – запитуємо ми,

– хлопчик чи дівчинка?» Першим в інформації про людину йде означення

паспортної, або акушерської чи біологічної статі, а вже далі зазначається вік,

професія, соціальний статус, сімейні ролі тощо.

Різностатевість – найглобальніша характеристика людства. Поділ

людських організмів на чоловічі та жіночі ґрунтується на диференціації

анатомічної будови статевих органів, пропорцій тіла (зросту, ширини плечей,

стегон), розміщення жирових відкладень, особливостей статевого дозрівання

тощо. Всі ці ознаки характеризують стать соматичну, іншими словами,

біологічну чи паспортну. Стать біологічна (акушерська) — це сукупність

морфологічних (будови тіла), фізіологічних та генетичних особливостей, які

забезпечують розмноження організму.

Будова тіла є одним з основних критеріїв оцінки статі людини. Поділ

людських організмів на чоловічі і жіночі відбувається за первинними

статевими ознаками і ґрунтується на біологічних відмінностях в

анатомічній будові статевих органів, пропорцій тіла (зріст, ширина плечей,

стегон), фізичній витривалості, розміщенні жирових відкладень,

особливостях статевого дозрівання, м’язовій силі тощо. Чоловіки мають

масивніший скелет, вищий рівень співвідношення м’язової та жирової маси,

насиченості крові киснем, більше оволосіння тіла.

Об’єм м’язової тканини відносно загальної маси тіла в чоловіків

становить майже 40 %, у жінок – 24 %; чоловіки вищі від жінок у середньому

на 7–15%.

Витоки статевого диморфізму мають давню історію вивчення. За

статистикою на кожні 100 дівчаток припадає 105 хлопчиків. До 30-річного

віку чисельність чоловіків і жінок вирівнюється. Але вже у віці 40 років на

1000 чоловіків припадає 1700 жінок. За даними статистики, середня

тривалість життя чоловіка менша, ніж жінки. Жінка життєстійкіша, її

організм здатний витримувати тривалі навантаження і нервову напругу.

Жіночому організму властивий високий рівень саморегуляції, що й

забезпечує її довголіття.

Новонароджені хлопчики переважають дівчаток у зрості, вони

крупніші й активніші за дівчаток, у них вищий рівень обміну речовин, краще

розвинена мускулатура, вищий поріг больової чутливості. Дівчатка швидше

ростуть, проте їхній ріст уповільнюється, як правило, після першої

менструації, а хлопчики ростуть до 18 років.

Дівчата загалом наділені кращим здоров’ям, ніж хлопці. Жіночі

ембріони частіше, ніж чоловічі, виживають під час внутріоутробного

розвитку. Ця тенденція зберігається і після народження. Під час народження

хлопчиків трапляється більше пологових ускладнень, оскільки особи

чоловічої статі більш схильні до хвороб і дисфункцій.

Як свідчать дослідження, системний розвиток хлопчиків у середньому

затримується приблизно на два роки, а тривалість життя чоловіків порівняно

з жінками на п’ять років менша. Чоловіки частіше гинуть в автокатастрофах,

отримують виробничі травми. Більш раннє дозрівання в жіночому типі

розвитку, стабілізація функціонального рівня є загальною закономірністю.

Високий рівень саморегуляції жіночого організму є однією з найголовніших

причин більшого поширення серед жінок випадків довголіття.

За вторинними статевими ознаками, тобто тими, які не пов’язані з

репродуктивними відмінностями, розрізняють чоловіків і жінок у будові тіла,

поставі, швидкості ходи, голосі. Дані ознаки є зовнішніми, вони починають

формуватися в період статевого дозрівання. У чоловіків – це оволосіння

обличчя, низький гортанний голос, ширші плечі, фізично розвиненіша будова

тіла. Жіночим статурам властиві заокругленості, м’які форми, ширші стегна,

більші і груди. Щоправда, один із напрямів молодіжної моди – унісекс –

пропагує однаковий для обох статей стиль одягу, зачіски, прикраси, які

нівелюють і уніфікують вторинні статеві ознаки.

У різних етнокультурах різними є еталони зовнішньої сексуальної

привабливості. Деякі аборигени Австралії обожнюють обвислі груди, а серед

багатьох племен Африки поціновуються жінки з надто округлими стегнами,

особливо з випнутими назад сідницями. Обираючи собі наречену, юнаки

зупиняються на тій, сідниці якої вирізняються. Чоловіки з арабських країн

надають перевагу повним жінкам. Незалежно від етнічної належності

більшість чоловіків вважає сексуально привабливими ті ознаки тіла жінки,

які засвідчують її репродуктивну здатність. Статевий диморфізм слід

розглядати як загальний для філогенетичного та онтогенетичного розвитку

фактор.

Первинні та вторинні статеві ознаки пов’язані з біологічним розвитком

і дозріванням організму від моменту його зачаття. Біологічну зумовленість

відмінностей у психології чоловіків і жінок вбачають також у дії статевих

гормонів, їх співвідношенні та різному рівні.

Чоловічий організм виробляє гормон тестостерон, який відповідає за

розвиток кісток, м’язів, судинних систем, а також за прояви агресивності.

Жіночий організм також виробляє його, але в 10 разів менше. На цьому

ґрунтувався хибний висновок, що чоловіча стать є агресивнішою, ніж жіноча.

Цей гормон також стимулює вироблення в організмі чоловіка ліпопротеїну,

який закупорює судини, що спричиняє вищу поширеність серцево-судинних

захворювань серед чоловіків, ніж серед жінок. Вважають, що тестостерон

робить чоловіків більш чутливими до світла і менш чутливими до звуків і

запахів. Статевий гормон жіночого організму естроген стимулює вироблення

холестеролу, який захищає судинну та імунну системи, сприяє відкладанню

жиру на грудях і стегнах.

Жирова тканина становить приблизно 11 % ваги чоловічого тіла і 23 –

жіночого. Чоловічий організм на 1 кв. м поверхні тіла «спалює» більше

калорій, ніж жіночий. Жінки старіють швидше, бо їхня шкіра (епідерміс)

чутливіша до зовнішніх впливів.

Чоловіки і жінки мають явні відмінності в пропорціях тіла – у чоловіків

більша ширина плечей і менша ширина стегон (не випадково для позначення

жіночих і чоловічих вбиралень використовують відповідно значки А і V),

Обидві статі відрізняються структурою скелету (у жінок, зазвичай, менша

голова, ширше обличчя, коротші ноги і довший тулуб, вказівний палець руки

довший безіменного; у чоловіків все навпаки: у хлопчиків, скажімо, молочні

зуби зберігаються довше, ніж у дівчаток) і будовою внутрішніх органів (у

жінок більший шлунок, нирки, печінка і менші – легені).

Біологічні відмінності зумовлюються системою послідовно діючих

факторів у процесі розвитку організму. Творення біології статі, за

твердженням американських учених Джона Мані та Анкі Ейргарда, долає

такі стадії: 1. – хромосомна стать, або генетична (генотип), яка

безпосередньо утворюється в момент запліднення.

Відомо, що ядро будь-якої клітини людського організму має 46

хромосом, з яких 44, тобто 22 пари, однакові у чоловіків і жінок (їх

називають аутосомами) і тільки одна пара – відрізняється. Це і є статеві

хромосоми. Їхня комбінація утворюється під час злиття яйцеклітини та

сперматозоїда. Оскільки яйцеклітини жінки мають лише Х-хромосоми, а

сперматозоїди чоловіка – Х та У-хромосоми, то виникнення генетичної статі

залежить тільки від сперматозоїдів. Запліднення яйцеклітини

сперматозоїдом, що несе У-хромосому, зумовлює розвиток чоловічого

зародка, а Х-хромосомою – жіночого.

Склад 46 хромосом типу XX визначає формування жіночої статі, тобто

утворення залоз яєчників, а комбінація ХУ – чоловічих залоз (яєчок), які

зумовлюють наступний етап творення жіночого та чоловічого організмів –

становлення гонадної статі, або, згідно з Мані, статі справжньої (друга

стадія). Вона характеризується, по-перше, здатністю статевої залози

виробляти яйцеклітини або сперматозоїди, тобто гамети (статеві клітини). В

людей, як і в інших біологічних істот, які розмножуються статевим шляхом,

гамети відрізняються від інших клітин тіла. Жіночі гамети (яйцеклітини)

виробляються в яєчниках, а чоловічі (сперматозоїди) – в яєчках. По-друге,

гонадна стать характеризується тим, що вона сама також починає

продукувати специфічні чоловічі та жіночі статеві гормони: чоловічий –

андроген та жіночі – прогестерон та естроген, тобто створювати гормональну

стать. Саме вони вирішальним чином впливають на будову і розвиток

внутрішніх та зовнішніх статевих ознак чоловічого та жіночого організмів,

тобто формують морфологічну (соматичну) стать, яка й зумовлює при

народженні акушерську, паспортну. Паспортна стать, у свою чергу,

визначає стать виховання, соціалізації, яка формує гендерну ідентичність та

відповідну гендерну роль.

До шостого тижня внутрішньоутробного розвитку людського ембріона

його біологічну стать визначити неможливо. Гормон тестостерон

продукується у період з четвертого до восьмого тижня після зачаття

чоловічого генотипу. Дослідження показують, що коли в цей період

внутрішньоутробного розвитку до організму матері потрапляють препарати,

які стимулюють появу тестостерону, то жіночий ембріон може набувати

маскулінних ознак.

Перші шість стадій були названі Дж. Мані біологічними, дві останні –

психологічними. У більшості випадків біологічні та психологічні стадії

розвитку статі взаємоузгоджені. Тобто, організм у пренатальному періоді

розвивається за цілком жіночим або чоловічим типом, який потім

діагностують при народженні. Проте трапляються випадки, коли гармонія

механізмів статевої диференціації під час внутрішньоутробного розвитку

порушується. У цьому разі може народитися гермафродит. Термін

«гермафродит» утворений з поєднання імен міфологічних богів Гермеса та

Афродіти, сином яких був Гермафродит, який поєднував у собі ознаки

чоловічої та жіночої статей. Біологічну стать такої людини у момент

народження визначити важко, оскільки репродуктивні органи можуть

виявишся не повністю чоловічими або жіночими, або частково чоловічими

чи жіночими.

Дж.Мані, вивчаючи у 70-80-х роках XX століття особливості розвитку

гермафродитів, переконливо довів, що важливішу роль у становленні їхньої

особистості відіграє власне не біологічна стать, а спрямування виховного

процесу відповідно до статі, яку приписують дитині.

Проміжною ланкою між соматичними і психічними властивостями є

психофізіологічні характеристики індивіда, під якими розуміють сукупність

біологічних властивостей, що визначають особливості поведінки людини. Є

ряд даних про психофізіологічні особливості чоловіків і жінок, серед яких

найдостовірніші відмінності в моторній сфері. У чоловіків загальна м’язова

сила і максимальна сила окремих ланок (пальців, кисті, стопи і т. п.) вища,

ніж у жінок, причому у віці 10 років сила хлопчиків і дівчаток приблизно

однакова, а силові можливості жінок у віці 30 років становлять приблизно 2/3

від сили чоловіків того ж віку. Можливо, більші силові можливості сприяють

формуванню у чоловіків почуття переваги між жінками, уявлення про свою

керівну роль.

Деякі особливості моторики жінок залежать від особливостей

тілобудови і м’язової сили, наприклад, під час ходіння у жінок крок

коротший. Менша сила рук позначається на почерку: пишучи, жінки менше

натискають на «перо», ніж чоловіки, але вони пишуть швидше. Жінки

граціозніші, їх рухи відрізняються плавністю. Чоловіки характеризуються

більш високою швидкістю моторних реакцій на подразники різної

модальності. Під час роботи, пов’язаної з вираженими затратами енергії,

жінки менш успішні, а в роботі, що вимагає спритності рук, вони виявляють

більшу швидкість і точність.

Сила м’язового напруження кисті рук у чоловіків на 30-40 % більша

ніж у жінок, – а з м’язовим скороченням пов’язаний прояв волі. Довільна ж

затримка м’язів у стані максимального скорочення у представників «слабкої»

статі в будь-який віковий період, навпаки, вища, ніж у представників

«сильної», а це означає, що в жінок частіше зустрічається воля гальмівного

типу. Треба, однак, зазначити, що між м’язовою силою і вольовою

затримкою м’язів прямого зв’язку немає. Чоловіки будь-якого віку показують

кращі, порівняно з жінками, результати тестів на координацію, на

прицілювання й стеження. Виявлено також кращу реакцію чоловіків.

Чоловіча перевага в тілесних рухах значною мірою може бути результатом

структурних факторів м’язової сили, а також розмірів і пропорцій тіла.

Хлопці мають більшу потребу в русі. Вони швидше ходять, охочіше

бігають. У чоловіків зазвичай краще розвинутий вестибулярний апарат. Під

час катання на лижах жінки падають переважно на сідниці, а чоловіки –

вперед, «на ніс». Через це жінки, як правило, не люблять їхати в

громадському транспорті спиною вперед. З другого боку, у дівчат краща

моторика пальців та спритність рук. Підтвердженням цього служить той

факт, що дівчата зазвичай раніше і краще вміють самі одягатися. Краще

управління пальцями і зап’ястковими рухами у дівчат простежується також

під час миття рук і повертання дверних ручок. У стандартизованій виборці

Стенфорда-Біне більша кількість дівчат, ніж хлопців успішно справлялась з

тестами по застібанню ґудзиків, зав’язуванню бантів. У промисловості

широко визнаний факт більшої швидкості і точності виконання дорослими

жінками багатьох мапіпулятивних завдань.

Дівчатка швидше за хлопчиків просуваються до свого дорослого

статусу не лише за морфологічними параметрами, але і за фізіологічними

функціями, через що вони швидше дозрівають у статевому плані, Статеві

особливості фізіологічного функціонування стосуються різних систем

життєдіяльності людей:

а) Серцево-судинна система. Об’ємна швидкість кровотоку у

хлопчиків 6-11 років нижча, ніж у дівчаток того ж віку. У дівчат і жінок

більша еластичність кровоносних судин. Жінки можуть втрачати більшу

кількість крові, ніж чоловіки. Наприклад, втрата 1 літра крові для чоловіка

нерідко є смертельною, в той час як жінка перенесе цю втрату без

переливання крові. У крові чоловіків на 20 % більше еритроцитів, що

живлять тканини киснем. Тому в них інтенсивніший обмін речовин, але

процес кровотворення в них менш ефективний. Серце жінки б’ється частіше

(80 ударів на 72), а кров’яний тиск на 10 одиниць нижчий і підданий

коливанням у часі.

б) Енергообмін. Суттєво відрізняється чоловіча і жіноча енергетика. У

чоловіка вибухова енергія, жіноча – образ води, У жінок обмін речовин

відбувається повільніше, ніж у чоловіків. Не дивлячись на те, що чоловіки

наділені більшою фізичною силою, співвідношення кількості жирових клітин

і м’язової маси в них менше, а отже – енергетичний запас слабший, ніж у

жінок. Особливості енергетичного обміну такі, що навіть сидячи і

відпочиваючи, чоловік втрачає більше калорій, ніж жінка. При

навантаженнях чоловік швидше втрачає сили.

в) Дихальна система. У молодих чоловіків максимальне споживання

кисню в середньому на 20-30 % більше, ніж у жінок (Е.Ільїн). З 6-7 років у

дівчат домінує грудний компонент дихання, а у хлопців – черевний. Дихання

у чоловіків рідше, але глибше, ніж у жінок. При забрудненні повітря

чоловіки піддані більшій небезпеці.

г) Гормональна сфера. Учені дослідили і встановили різне

співвідношення в організмі людини чоловічих і жіночих гормонів. У

чоловіків домінує тестостерон та андроген, у жінок – естроген і прогестерон.

Вони зумовлюють унікально жіночий чи унікально чоловічий тип розвитку. З

наявністю тестостерону наявний ріст бороди, облисіння, низький голос і т. п.

З початком статевого розвитку продукування тестостерону у хлопців-

підлітків збільшується у 10-20 разів, порівняно з його звичним рівнем у

дівчат. Цей тестостеронів натиск призводить до суттєвих зовнішніх змін та

чинить вплив на чоловічу поведінку, а саме формує: схильність до

домінування й агресії; чергування періодів напруження і розслаблення,

Жіночі гормони чинять на дівчат цілком іншу дію, вони не регулюються

мозком, як у хлопців, але надходять хвилями з 2-денною періодичністю і

можуть викликати бурю почуттів через почергове піднесення й падіння

емоцій, якими ці почуття супроводжуються.

д) Головний мозок. Маса головного мозку у дорослої людини

коливається в діапазоні 1100-2000 гр., У середньому у чоловіків вона

становить 1394 г, а в жінок 1245. Встановлено, що розміри мозку не

визначають рівень інтелекту і психічні можливості індивіда. Морфологічною

основою індивідуальних відмінностей у психічній сфері і поведінці можуть

бути відносні розміри окремих структур мозку, що беруть участь у регуляції

певних функцій.

В обох статей спостерігається процес латеризації домінування однієї з

півкуль. Існують дані про статеві відмінності в швидкості дозрівання півкуль

мозку у чоловіків і жінок – у хлопчиків до моменту народження більш зрілою

е права півкуля, а в дівчат – ліва. У процесі онтогенезу ліва півкуля

хлопчиків дозріває повільніше. Вже до 6-річного віку в них права півкуля

спеціалізується у формуванні просторових уявлень та уяви (відповідає за

візуальне сприйняття світу, просторове мислення і творчість). Ліва півкуля

мозку у дівчинки розвивається швидше і краще, ніж у хлопчиків (відповідає

за мову, логіку). В результаті дівчинка починає говорити раніше і краще,

раніше починає читати і швидше оволодіває іноземними мовами. Жіноча

схильність побалакати пояснюється саме тим, що у жінок ділянка мозку, яка

контролює мову, на 20 % більша, ніж у чоловіків.

Є дані про те, що жінки перевершують чоловіків у тих сферах, в яких

передовсім потрібне знання мови, а чоловіки перевершують жінок у

розв’язанні задач просторового характеру. Істотні відмінності між жінками і

чоловіками у сприйнятті вербальної інформації.

е) Репродуктивна система. Жіночому організму властиві деякі

функції, які відсутні у чоловіків – менструація, вагітність, лактація, наявність

передменструального і менструального синдрому, а це впливає на поведінку і

чутливість. Жінки залежні від місячного циклу. У них навіть можна

спостерігати те, що називають зимовою сплячкою (потреба у сні, схильність

до самотності, почуття пригніченості, зниження статевої потреби). З появою

менструацій відбувається чітке усвідомлення відмінностей між чоловічим і

жіночим тілом. Дівчата починають задумуватися над своєю майбутньою

роллю дружини і матері.

е) Сенсорна сфери та перцептивні процеси. У сенсорній сфері

встановлені лише окремі відмінності між чоловіками і жінками. Різними є

візуальні можливості чоловіків і жінок. Жінки гостріше бачать, у тому числі

її в темноті, мають кращу зорову пам’ять. Дівчата перевершують хлопців у

сприйнятті кольору і кольорових відтінків. Відрізняється описування

кольорової гами (чоловік називає базові кольори, жінки, окрім цього, –

відтінки). Порушення сприйняття кольору (дальтонізм) властиві 5-8 %

чоловіків і лише 0,1 % жінок.

Чоловіки і жінки відрізняються за гостротою слуху – нижчі частоти

(нижче 1800 гц) краще чують чоловіки, а вищі – жінки. Відмічена тенденція

більшої диференційної чутливості до звукових і світлових стимулів у жінок

порівняно з чоловіками. Мозок жінки запрограмований на дитячий крик, а

чоловік може вночі не чути його і міцно спати. Капання води з крана на кухні

може звести з розуму жінку, а чоловік і уваги не зверне. Дівчатка і жінки

сприйнятливіші до звуків і частіше можуть точно наспівати мелодію, краще

відчувають відтінки і нюанси емоційного стану оточуючих. Жіночий мозок

наділений здатністю розділяти звуки, відносити їх до різних категорій і

приймати рішення щодо кожного з них.

Відрізняється і смак чоловіка і жінки. Чоловіки мають більше

рецепторів для визначення солоного й гіркого, а жінки перевершують їх в

оцінці солодкого. Мають особливості і нюхові відчуття. Чутливість жінки до

запахів не лише вища від чоловічої, але й загострюється додатково

щомісячно в період овуляції. Нюх жінки тонший. Вона чутливіша до дотиків

(у 10 разів). Саме через цю чутливість жінки відчувають більшу потребу в

тілесних ласках та обіймах. У чоловіків шкіра товща, ніж у жінок.

Суттєві відмінності між статями в характері сприйняття часу. Жінка

гірше відчуває протікання часу, емоційність визначає суб’єктивне

сприйняття часу. Біг біологічного годинника у жінки швидший, ніж у

чоловіка. Для неї час завжди йде швидко. Для чоловіків, що більше

орієнтовані на успіх, кар’єру, фінансову стабільність, час тягнеться повільно.

ж) Нервова система. Серед психофізіологічних характеристик

особливу роль відіграють властивості нервової системи. Встановлено

перевагу жінок у процесах збудження і перевагу чоловіків за силою нервової

системи. Властивості нервової системи розглядаються як біологічна основа

темпераменту і деяких рис особистості (С.Ільїн). Відсутність вираженого

статевого диморфізму з цих показників служить підтвердженням того, що

біологічна стать однозначно не визначає психологічну стать дитини

2. Для кращого сприйняття матеріалу пропонуємо виклад матеріалу у

вигляді таблиць.

Таблиця 1. Порівняльна характеристика психофізіологічних

особливостей чоловіків і жінок

Показник	Чоловіки	Жінки
Соматичні характеристики
Розмір і пропорції тіла	Зріст, ширина плечей і загальні розміри тіла більші	Зріст менший, ширина стегон більша
М’язова сила	Більша	Менша
Статеві гормони	Переважають андрогени	Переважають естрогени
Обмін речовин в організмі	Більш інтенсивний	Менш інтенсивний
Витривалість при тривалій діяльності	Менша	Більша
Особливості структурно-функціональної організації головного мозку
Загальний розмір головного мозку і окремих областей	Маса мозку більша Супрахіазменне ядро гіпоталамуса більше Довжина і розгалуження сільвієвої (бічної) борозни більш виражені	Щільність нейронів в корі більша Мозолисте тіло крупніше Кількість нейронів в слуховій корі більша
Функціональна асиметрія півкуль	Виражена, переважає ліва півкуля	Менш виражена, переважає симетрія
Мозкова регуляція мовленнєвої функції	Переважно лівою півкулею Співвідноситься в більшій мірі з задніми областями лівої півкулі	Лівою півкулею при активній участі правої півкулі Співвідноситься в більшій мірі з передніми областями лівої півкулі
Мозкова активність, пов’язана з емоціями	Більш латералізована, тобто проявляється в одній півкулі	Менш латералізована, тобто симетрично проявляється в обох півкулях
Психофізіологічні характеристики
Кольоровий зір	Порушення кольорового зору зустрічаються частіше	Порушення кольорового зору зустрічаються рідше
Чутливість до слабкої і помірної болі	Більш низька	Більш висока
Сила нервової системи	Більш виражена сила нервової системи за показниками реагування на сигнали великої інтенсивності	Більш виражена сила нервової системи за показниками реагування на сигнали невеликої інтенсивності
Повернення фізіологічних параметрів до норми після стресових реакцій	Більш швидке	Більш повільне
Емоційні реакції
Емоційна експресія	Менш емоційно- експресивні	Більш емоційно- експресивні
Швидкість мобілізації фізіологічних функцій при емоціях	Повільна	Велика
Інтенсивність психофізіологічних відповідей на емоційні стимули	Психофізіологічні відповіді менш інтенсивні	Психофізіологічні відповіді більш інтенсивні

3. Через те, що у більшості чоловіків права півкуля домінує над лівою,

тобто вони візуально орієнтовані, а в жінок домінує ліва півкуля і вони

орієнтовані вербально, хлопчики у підлітковому віці, проходячи шлях

сексуального становлення, вибирають порнографічні журнали, а дівчатка

читають любовні романи.

Важливою психофізіологічною характеристикою людини є

функціональна асиметрія великих півкуль, яка є нейрофізіологічною

детермінантою індивідуально-неврологічних відмінностей, так як вони

виявляють кореляції з різними психічними процесами. Результати більшості

досліджень дають підстави вважати, що мозок чоловіків організований більш

асиметрично, ніж мозок жінок. Величина задньої ділянки мозолистого тіла,

що з’єднує праву і ліву півкулі, у жінок більша, ніж у чоловіків, що сприяє

інтенсивнішій міжпівкульній взаємодії. Ця функціональна особливість дає

змогу жінкам успішно використовувати різні способи сприйняття і мислення,

вони забезпечують більшу адаптивність жінок до змін умов життя.

Мозок чоловіка спеціалізований – розділений на ділянки. Його

конфігурація сприяє концентрації на одній конкретній задачі в окремий

проміжок часу, і більшість чоловіків твердять, що можуть робити лише одну

справу в даний час (виключають телевізор, коли дзвонить телефон, нічого не

чують, коли читають газету). Тобто в роботі півкуль головного мозку

чоловіка характерною є функціональна асиметрія, у жінок – співпраця.

Різна будова і функціональні особливості мозку представників різної

статі приводить до того, що від одних і тих же посилок чоловік і жінка

нерідко приходять до різних висновків, тому вони погано розуміють одне

одного.

Для того, аби повністю враховувати особливості дівчат і хлопців у

навчально-виховному процесі, необхідно знати функції півкуль головного

мозку.

Функції лівої півкулі:

1. Зберігає інформацію про значення слів (звукові й буквенні значення).

2. Здатність, що дає можливість заповнювати клітинки кросворда,

належить лівій півкулі.

3. Завдяки граматичній інформаціїї, що зберігається в лівій півкулі, вона

може маніпулювати словами, поєднуючи їх найрізноманітнішими способами.

4. Пов’язана з більшою кількістю дієслів. Наявність різних форм

діяльності, які можна співвіднести з роботою лівої півкулі: формулювання

логічного висновку, побудова граматично правильних фраз і вирішення

обчислювальних завдань.

У різній мірі кожний із цих видів діяльності вже тепер моделюється за

допомогою обчислювальних машин, що представляють собою аналог лівої

півкулі мозку.

Якщо уражена ліва півкуля, то людина:

• не може писати окремі букви, але може написати відразу своє ім’я як

єдине ціле;

• не може будувати нові фрази, але в змозі вимовити стандартне

словосполучення – кліше;

•втрачається здатність розуміння абстрактних термінів, які мають

понятійне значення (здоров’я, злість, радість, релігія й т.п.), при повному

збереженні розуміння назв конкретних предметів.

5. Мова рідною мовою.

Функції правої півкулі:

1. Зберігає обсяг словникової (значеннєвої) інформації, тому що кожне

слово лівої півкулі запам’ятовується з асоціацією відповідних зорових й

інших образів.

2. Зберігає в собі ключ до кросворда – відомості про реальний світ.

3. Малюнки, монтажні фільми, музика, письмові тексти зі слів різних мов.

4. Пов’язана з потоком іменників і прикметників.

Ліва півкуля аналізує (розбирає) і синтезує (породжує) речення,

використовуючи всю граматичну інформацію й лише ту (відносно невелику)

частину інформації про значення слів, яка прямо примикає до граматики.

4. Концепція М.Мід про культурну детермінацію статей.

В опублікованій американським антропологом Маргарет Мід у 1928

році книзі «Повноліття на островах Самоа» було представлено етнографічні

матеріали різних племен. Мід показала, що чоловіками та жінками не

народжуються, а стають. Стають саме завдяки суспільству. Причому

характер статевих взаємин залежить від прийнятих у тому чи іншому племені

звичаїв, традицій. Хтось із них притримується традиційного розподілу ролей

з верховенством чоловіка над жінкою. Інші сповідують протилежний

розподіл ролей, з домінуванням жінок над чоловіками. Є й такі, де

зберігаються паритетність, рівність статей у сім’ї та общинному житті. Так,

наприклад, описане нею плем’я арапеш відрізнялось миролюбством та

злагодою у стосунках чоловіків та жінок, рівністю та гармонією статей у

вирішенні сімейних справ, чуйним ставленням до дітей. Сусіднє плем’я

мундугомор мало діаметрально протилежні цінності, войовничий характер,

міжстатеві стосунки будувалися на домінуванні чоловіків над жінками.

Нарешті, плем’я чамбулі вирізнялося тим, що чоловіки та жінки як у

громадському житті, так і в сім’ї ніби помінялися традиційними ролями. За

свідченням Маргарет Мід, вся влада в цьому племені була зосереджена в

руках не чоловіків, як у більшості племен, а жінок. Тому з дитячих років

дівчатка виховувалися незалежними, активними, цілеспрямованими,

наполегливими та агресивними. Чоловіки ж, на відміну від жінок, займали в

племені підлегле становище. Саме на них покладалися обов’язки виховувати

дітей, прибирати житло, готувати їжу і навіть розважати жінок,

забезпечувати їм цікаве дозвілля після трудів праведних. Антрополог описує,

як чоловіки племені майстерно розмальовували стіни та прикрашали житло

власної оселі, а також виступали акторами у виставах та концертах, які

влаштовували для жіноцтва. Тому за характером чоловіки цього племені

були сором’язливими, емоційно чутливими, ніжними, виявляли здібності до

опікунської діяльності та мистецтв.

Тема: Психологія гендерних відносин. Гендерні відмінності у

спілкуванні.

План.

1. Психосоціальні особливості представників різних статей.

2. Гендер і взаємодія людей (міжгрупова, групова, особистісна).

3. Гендерні характерологічні особливості.

4. Гендерна варіативність мовленнєвої поведінки. Гендер і невербальні засоби

спілкування.

5. Особливості моральної свідомості у чоловіків і жінок.

6. Гендерні конфлікти.

Література:

1. Бендас Т.В. Гендерная психология: Учеб. пособ.- СПб.: Питер,2005.-431с.

2. Берн Ш. Гендерная психология.- СПб: прайм - Еврознак, 2001.- 320с.

3. Говорун Т.В., Кікінежді О.М. Гендерна психологія. Навчальний посібник. -

Київ: Видавничий центр “Академія”, 2004.- 308с.

4. Ильин Е. П. Дифференциальная психофизиология мужчины и женщины /

Е. П. Ильин. – СПб. : Питер, 2002. – 544 с.

5. Ильин Е. П. Пол и гендер / Е. П. Ильин. – СПб. : Питер, 2010. – 688с.

6. Козлов В. В. Гендерная психология. Учебник для вузов / В. В. Козлов,

Н. А. Шухова/ – СПб. : Речь, 2010. – 270с.

7. Кравець В. Гендерна педагогіка. – Тернопіль: Джура, 2003.-416с.

8. Петренко О. Б. Гендерна психологія. Практикум / О. Б. Петренко. – Рівне :

РДГУ, видавець Олег Зень, 2012. – 127 с.

9. Практикум по гендерной психологии /Под ред. И.С.Клециной.-СПб.: Питер,

2003.-479с.

10. Словарь гендерных терминов. М: Информация — ХХI век, 2002.- 256 с.

11. Ткалич М. Г. Гендерна психологія / М. Г. Ткалич. – К. : Академія, 2011. –

248с.

1. Третинні статеві ознаки є набутими у процесі соціалізації. Вони

пов’язані з поділом професій, видів діяльності, поведінки, особистісних

якостей на «чоловічі» і «жіночі», гендерними стереотипами. На перший

погляд, відмінності в поведінці статей вважають природними: жінки мають

виховувати і дбати про дім та дітей, чоловіки – забезпечувати їм матеріальне

та фізичне виживання.

Зовнішність як антропометрична характеристика жіночності та

мужності є провідною серед третинних статевих ознак. Мужність і

жіночність як категорії зовнішньої привабливості перебувають у фокусі

уваги розвитку моди, жіночих і чоловічих часописів. Чоловіча і жіноча мода

може бути демонстративно протилежною за характером, коли види і деталі

одягу, аксесуарів, зачісок, ходи, манер тощо вирізняють фізичні відмінності

статей, або уніфікованою чи певною мірою статево перевернутою. Як

правило, жіноча мода, жіночний стиль означають м’які, плавні, ніжні

особливості тканин тощо. Чоловіча мода більше відповідає антропологічним

характеристикам чоловічого тіла. Часто одягу для жінок спеціально надають

маскулінних ознак, а одягу для чоловіків – фемінних.

2. У міжособистісній і груповій взаємодії жінкам необхідний менший

простір, ніж чоловікам. Жіночі діади спілкуються на значно коротшій

психологічній дистанції, ніж чоловічі. Сидячи у кріслах, жінки рідко

використовують підлокітники. Вони більше, ніж чоловіки, ініціюють дотики,

позитивно реагують на них, особливо в діаді жінка – жінка. Найяскравіше

статеві відмінності виявляються у вокалізації поведінки, які стають

очевидними після пубертату: голос чоловіків є нижчим. Відмінності у

вокалізації голосу зумовлені фізіологічними факторами: різними розмірами

гортані, товщиною голосових зв’язок. Тонший голос жінок пояснюють тим,

що вони частіше усміхаються, що вкорочує голові зв’язки, жінки частіше

виявляють подив, сумніви фразами «Та невже?», «Це неймовірно!», «Я навіть

не знаю», що розвиває вищі тони голосу.

З перших днів життя дитини соціальне оточення відіграє вирішальну

роль у вихованні особистості чоловіка чи жінки. Згадаймо типові

заспокійливі слова батьків, коли їхні малюки роблять перші кроки в житті

«Не плач, – заспокоюють хлопчика, – ти ж майбутній воїн, мужчина, а

чоловіки не плачуть». «Вимий краще рученята, – кажуть дівчинці, – дівчатка

повинні бути охайними» тощо. Такі статевовідповідні дороговкази

супроводжують дітей всюди – вдома, в дитячому дошкільному закладі, у

школі, вони чують про це з екранів телевізорів, читають у дитячих книжках.

Все це соціалізує дитину.

Результатом статевої соціалізації є асиміляція (від лат. злиття) та

адаптація (від лат. – пристосовую) усталених вимог. Цивілізація створила

цілу систему поведінкових приписів, взірців, моделей поведінки (від одягу,

манер спілкування тощо до соціальних видів діяльності), які прийняті щодо

жіночої та чоловічої статей.

В 1974 році Е.Маккобі і К.Джекін, вивчили більше 2000 книг та статей

про відображення біологічної статевої різниці в соціальній поведінці, у

інтелектуальних здібностях і мотивах. Виділимо три групи відмінностей:

- достовірні відмінності: велика агресивність чоловіків, їх перевага

в математичних і просторових операціях, більш високі мовні здібності жінок;

- сумнівні відмінності: різниця в чоловіків і жінок в слухняності,

домінантності, страхові і тривозі, загальному рівні активності, тактильному

відчутті.

- не підтвердилися: для жінок – певний вплив середовища на їх

розвиток, успішність у вирішенні задач, які потребують стандартного

вирішення, менша самоповага і потрібність у досягненнях, переважаючий

розвиток слухового аналізатора; для чоловіків – визначальний вплив

спадковості на їх розвиток, більш високі успіхи в складних та нестандартних

задачах, аналітичний пізнавальний стиль, переважаючий розвиток слухового

аналізатора.

Розумові здібності чоловіків і жінок рівноцінні, але не однакові. І

проявляються вони по-різному: внаслідок різної спрямованості інтересів.

Відомо, що на ранніх етапах (до 7 років) дівчата зазвичай випереджають

хлопчиків в інтелектуальному розвитку. Вже в більш пізньому віці середні

показники – IQ чоловіків і жінок не відрізняються. Дослідники відзначають,

що за даними дослідження розумових здібностей хлопчиків і дівчат,

відмічається більше коливання результатів серед хлопчиків: серед них

більша кількість як розумово обдарованих, так і розумово відсталих.

Результати дівчат стабільніші. Даних, що свідчили б про те, що одна стать

розумніша від іншої, немає. Але хлопчики і дівчатка мають різний рівень і

тип інтелектуального розвитку. Безпристрасні до феміністичних ігор учені

давно встановили, то між чоловіком і жінкою існує біологічно і соціально-

історично задана відмінність у когнітивних установках, У той час, як чоловік

націлений на освоєння нового, навіть якщо це пов’язано з ризиком втрати

стабільності, психологічною комфорту чи якихось вже набутих цінностей, то

жінка орієнтована на традиційність, входження в світ через повторюваність

форм і ситуацій і стабільність як базову цінність. Відомо й те, що будь-які

культурно-цивілізаційні інновації, що створюються головним чином

чоловіками, через кілька поколінь фіксуються й стабілізуються в жіночому

соціокультурному генотипі і завдяки йому зберігаються і стійко

відтворюються у традиції. Тобто, коли чоловічий геній шукає і відкриває

нове, жіночий – закріплює і багатоманітно обігрує вже знайдене.

3. Третинні антропометричні відмінності статей виявляються передусім

у мові тіла: експресії, комунікації, жестах, міміці, позиціях спілкування.

Найістотнішою відмінністю в комунікативному процесі є реактивний стиль

спілкування жінок (сенситивність до потреб співрозмовника, адаптивність до

його індивідуальності) та проактивний (контролюючий, креативний) у

чоловіків. Соціальні психологи наголошують, що гендерні відмінності в

комунікативному процесі простежуються з дитячого віку і є очевидними до

дорослого віку (літні люди демонструють їх значно меншою мірою). При

цьому зміст комунікації може їх нівелювати.

Гендерні відмінності в спілкуванні можуть бути яскраво вираженими в

одній етнокультурі і майже непомітними в іншій. Індивідуальність людини

може виявлятись як в увиразненій належності до певної статі, так і в

статевонейтральній поведінці. У сучасній соціальній психології найчастіше

йдеться не про гендерні особливості комунікатора, а про його

компетентність, успішність в інтерактивному процесі. Наголошується також,

що обидві статі вважають мову жестів більш властивою прекрасній статі.

Привабливі жінки, особливо домінантного стилю, частіше посилюють

жестикуляцію різними символами – біжутерією, манікюром, деталями одягу,

що надто помітно в їхньому спілкуванні з чоловіками. Жінки частіше

використовують жести долонями догори (як правило, це супроводжується

знизуванням плечима, що свідчить про невпевненість і сумнів), чоловіки –

долонями вниз (означають впевненість і лідируючу позицію). Жінки краще

адаптуються до співбесідника, ніж чоловіки. Пара співрозмовниць частіше

послуговується контактом очей, ніж пара співрозмовників. Це означає, що

жінки є сензитивнішими комунікаторами. Дефіцит акту у погляді жінки

вважають свідченням байдужості до співрозмовника. Невираженість

контакту очей у розмові чоловіків не є таким показником.

Пози чоловіків у спілкуванні більш індивідуалізовані, менш спрямовані

на партнера, навіть дещо відмежовані від нього, розслаблені. У міжстатевому

спілкуванні у малих групах жінки виявляють більше доцентрових ознак.

Жінки і чоловіки навіть по-різному поправляють головні убори: чоловіки

натягують шапку більше наперед голови, жінки – набік.

Вираз обличчя в процесі діалогу експресивніший у жінок, які часто

демонструють теплі почуття. Проте вони краще приховують емоції, ніж

чоловіки, які більш адекватно виражають позитивне ставлення до інформації.

Жінки конкретніші у передачі негативного ставлення, на їхніх обличчях

яскравіше виражається задоволення, вони частіше усміхаються, схвально

кивають головою незалежно від характеру емоцій, які переживають під час

спілкування. Усмішка для жінок є символом інтеракції, для чоловіків –

виявом певних емоцій. Не випадково діти відчувають більшу прихильність

до тат, які усміхаються, ніж до усмішок мам. Усмішка жінки під час

привітання часто корелює з дискомфортом, тривожністю, чоловіків – з

почуттям прихильності, симпатії до партнера (адекватно почуттям, які вони

переживають).

Вербальні здібності. Жіноча перевага у вербальних (чи лінгвістичних)

функціях відрізняється з дитячого до зрілого віку. Спостереження за

нормальними, а також обдарованими і розумово відсталими дітьми показали,

що дівчатка в середньому починають говорити раніше від хлопчиків,

користуються більшим словниковим запасом, проявляють тенденцію до

довших і більш зрілих за своєю структурою речень. Вони також швидше

просуваються в навчанні читанню.

Дослідниками спостерігаються також відмінності у навчальних

інтересах. А саме: хлопчики більше люблять фізкультуру, працю, фізику, з

гуманітарних предметів – історію, найменше їм подобаються мови. Дівчатка

віддають перевагу гуманітарним предметам; не подобаються такі предмети,

як фізика, математика, біологія і географія. Дівчатка охочіше беруть участь у

художній самодіяльності, систематичніше відвідують музеї, театри, в той час,

як інтереси хлопчиків переміщуються на спорт і техніку. Також

дослідниками встановлено й різне ставлення хлопців, дівчаток до домашніх

обов’язків. Дівчата глибше усвідомлюють відповідальність за будь-яку

справу, що доручають батьки. Вони старанно виконують навіть ту роботу,

яка їм зовсім не до душі. Хлопчики ж добре роблять те, що їх цікавить.

Відмінність інтересів проявляється в професійній спрямованості: дівчатка

мріють про професії педагога, лікаря, артистки; хлопці – інженера, технічні

професії. Коло інтересів чоловіків найчастіше замикається на роботі, політиці

і спорті, тоді як у житті жінки більше місце займають духовні проблеми і

особисте життя.

Усім відомий так званий статеворольовий стереотип, що виражається в

тому, що хлопчики проявляють інтерес до речей, а дівчатка – до людей.

Відрізняються малюнки дітей: у хлопців домінує індустріальна і

військова тематика, у дівчаток – будинки, дерева, квіти, обличчя. І ті, і інші

люблять зображати людину, але хлопчики – в найзагальнішому вигляді, а

дівчатка – ретельно виписуючи зачіску, плаття, ґудзики, декоративні

елементи. Ось чому створювати затишок вдома, прикрашати квартиру краще

вміють дівчатка. Звідси й не дивно, що у дівчаток і жінок значно більший

інтерес до зовнішності, ніж у хлопчиків, в жінок сильніша вроджена

схильність до всього красивого, витонченого і порядного.

Для хлопчиків є характерним виражена цікавість до пізнання

внутрішньої сутності речей. Звідси більша любов до конструктивних ігор.

Дівчинка, жінка краще відчуває і розуміє призначення речі, її споживацьку

користь, а хлопчики чи чоловіки краще розуміються та цікавляться будовою

речей. Ось, наприклад, зламану іграшку дівчинка просто відкидає в сторону

як якусь непотрібну річ, а хлопчик використовує її для ознайомлення з

будовою. Хлопці частіше ламають іграшки, щоб подивитись, що знаходиться

всередині.

Дівчатка вільніше поводять себе в спілкуванні із хлопцями, ніж хлопці

– у спілкуванні з дівчатками. Дівчатка схильні до опікунської діяльності –

няньчити, доглядати, проявляти турботу. Вони частіше критикують,

наставляють, повчають своїх молодших братів, ніж хлопчики своїх

молодших сестер.

Американські психологи Керопн Джеклін і Елінор Маккобі, що

вивчали психологічні відмінності статей, виявили, що і у сфері ігор помітні

суттєві відмінності між статями. Змалку хлопчики віддають перевагу іграм з

хлопчиками, а дівчатка – з дівчатками.

З точки зору психології, чоловіки живуть у світі дій, жінки – у світі

стосунків. Друзі чоловіків – це, зазвичай, їх партнери по спільній діяльності.

Жінкам же для дружби потрібна душевна увага, обопільна симпатія і

взаємний інтерес. Жінкам, на відміну від чоловіків, більш властива

“територіальна” дружба: із сусідками, співробітницями, з тими, з ким вона

частіше зустрічається, і, як тільки руйнується принцип “територіальної”

близькості, жінки розлучаються, особливо, коли йдеться про одружених

жінок. Жінка значно більше за чоловіка потребує нових вражень, пов’язаних

зі стосунками між людьми. Звідси масова любов до нескінчених телесеріалів:

жінки не втомлюються їх дивитись, оскільки вони постійно поповнюють ці

враження.

Для жінки характерним є спочатку налагодити спілкування, а потім вже

діяти. Дівчатка активніше спілкуються з однолітками і старшими. Вони

контактніші, краще відчувають психічний стан співрозмовника, нетерпимі до

прямолінійності, різкості, грубого тону. Дослідження показують, що в бесіді

чоловіки, юнаки значно частіше перебивають співрозмовника, рідше

посміхаються.

Жінки будь-якого віку проявляють більшу схильність до спілкування.

Серед бажаних іграшок дівчата дошкільного віку значно частіше називають

телефон, ніж їх однолітки-хлопці. Серед сексуальних проблем більшість

жінок називають брак мовного спілкування зі своїм партнером. Також можна

вказати на відмінність в поведінці хлопців та дівчат, перед якими стоїть

питання “Що ж то робити?”. Хлопчики не проти піти погратися в щось, а

дівчатка краще будуть сидіти і розмовляти.

У жінок за мову відповідає особлива ділянка, розташована у

фронтальній частині лівої півкулі, і дещо менша за розміром ділянка, що

знаходиться у правій півкулі. Наявність ділянок мови відразу на двох

півкулях дає змогу жінкам краще володіти мовою. Маючи особливі ділянки

управління мовою, мозок жінки вільний для виконання інших завдань, що

дає їй змогу займатися декількома справами одночасно. Функціонування

мозкових центрів мови поєднуються з діяльністю слухового центру.

Дівчата успішніші у відтворенні звуків, їх артикулярні здібності у

першому класі школи приблизно такі самі, як у хлопчиків у другому класі. В

цій еволюційній відмінності моторних аспектів мови, мабуть, полягає

причина загальної жіночої переваги у лінгвістичних функціях. Дівчата

відрізняються швидкістю читання, а також виконанням таких тестів, як

знаходження протилежностей, аналогії, завершення речень, розповідей,

повнота творів.

Якщо жінка вступає в розмову, щоб налагодити зв’язки, то чоловіки

використовують бесіду, коли потрібно розв’язати проблему. Дати пораду,

продемонструвати свою перевагу. Звідси зрозумілі ті комунікативні

труднощі, що виникають при спілкуванні чоловіків і жінок. Жінки діляться з

партнером своїми почуттями, щоб почути слова підтримки і розуміння, а

замість цього отримують пораду, як вирішити проблему. Така реакція для

жінки рівносильна відштовхуванню, адже вона тягнеться до спілкування на

мові серця, а її коханий звертається до неї з позиції інтелекту. Інакше

кажучи, жінки хочуть у спілкуванні ділитися почуттями, а чоловіки –

вирішувати проблему, жінки спілкуються без орієнтації на пошук рішення, а

чоловікам таке спілкування обтяжливе. Проблема ускладнюється тим, що

жінки надають перевагу спілкуванню “обличчя в обличчя”, тоді як чоловіків

цілком влаштовує позиція “бік до боку”, як сусідів на рибалці, чи навіть

“спина до спини”, як у первісних, коли чоловіки захищали від нападу спини

один одного. Чоловіки у позиції “обличчя в обличчя” інстинктивно

почувають себе опонентом, противником співрозмовників. Саме тому під час

розмови жінки дивляться в очі співрозмовникові, в той час, як чоловіки часто

дивляться в сторону.

Фундаментальна відмінність між чоловіками і жінками в тому, як вони

входять у ситуацію – фокус на стратегії – об’єкті чи на групі – взаєминах – ця

відмінність і є підсвідомою причиною більшості подружніх конфліктів.

Чоловіки мислять категоріями: мета, об’єкт, задача, яку слід розв’язати, після

чого формують оптимальну стратегію дій. жінки входять у ситуацію,

враховуючи своє оточення і маючи на увазі можливі взаємини. Оточуючі її

люди і стосунки з ними, – ось те ядро, з якого виникають цілі і задачі, а

також завдяки чому вони досягаються і вирішуються.

Незважаючи на ширше коло друзів у хлопців і чоловіків, їх дружні

стосунки менш інтимні, ніж у дівчат та жінок. Якщо юнаки в спілкуванні

орієнтуються переважно на однокласниць, то дівчатка значною мірою – на

старших.

Слід зазначити також, що чоловіки підсвідомо стежать за своїм

статусом у розмові і намагаються вести її так, щоб бути ведучою, а не

підлеглою стороною. Жінки, навпаки, більше стежать за тим, подобаються

вони чи ні, і завжди готові пожертвувати статусом заради симпатії.

Дослідження показують, що чоловіки більше люблять говорити про свої

успіхи, а жінки – про свої невдачі. Тому, мабуть, жінці більш характерне

співпереживання, співчуття, милосердя та інші тонкі нюанси людських

стосунків.

Жінки протягом усього життя відчувають потребу “розуміти інших”,

оскільки, як свідчать дослідження психологів Ц.Халос, Д.Л.Сьоррей,

К.Джиліген, це є суттєвим компонентом їх особистого зростання і розвитку, а

також важливою складовою їх поваги до себе і здатності діяти. Аналізуючи

своє життя, описуючи себе, жінки майже ніколи не говорять про свою

професійну кар’єру. Вони швидше приділяють увагу своїм зв’язкам з іншими

людьми. Жінки схильніші до філантропії, в силу цього вони більше від

чоловіків затрачають часу на виховання, на турботу про дітей, батьків, членів

сім’ї.

У групах хлопчиків вся увага фокусується на особистих перевагах

кожного її члена. Хлопчики використовують розмови з егоїстичними цілями,

для самовиховання, у них завжди одне завдання – самоствердження. Вони

прокладають свій шлях за допомогою наказів, погроз. У процесі спілкування

вони перебивають один одного, якщо виникають конфлікти, то вирішують їх

за допомогою погроз і застосування фізичної сили.

Чоловік прагне показати себе не таким, яким він є, а яким йому

хочеться бути (на його думку) в очах жінки. Жіночий же менеджмент полягає

в тому, щоб він прагнув бути не таким, яким йому хочеться, а таким, яким

йому належить бути, з жіночої точки зору. Для жінки не дуже важливі якісь

абстрактні успіхи в кар’єрі чоловіка. Для неї важливіше, щоб все це робиться

заради неї, жінки. Чоловік часто не розуміє цього, ображається, що його

успіх не оцінений і не помічений.

Чоловік, юнак завжди прагне, щоб оточуючі захоплювались його

спритністю, силою, мужністю. Жінці необхідно, щоб у ній цінували красу.

Жінка користується багатьма речами, як своїм годинником: їх носять або для

того, щоб на них дивитись, або щоб їх показати. Жінка передусім одягається

для представниць своєї статі. Вона наче бере участь в неоголошеному

конкурсі. В другу чергу жінка одягається для чоловіків і вже в третю – для

конкретного чоловіка. У чоловіка все по-іншому. Він передусім одягається

красиво, має на увазі кохану жінку, потім жінок взагалі і ніколи не робить це

для інших чоловіків.

Одна з вимог, що ставиться суспільством до “істинного чоловіка”

полягає в тому, щоб він завжди знав, що робити і брав на себе управління.

Боротьба за переваги і конкуренція складають основу взаємин між

чоловіками. Той, у кого більше знань, наділений більшою силою. Для того,

щоб виглядати сильним, треба видаватися знаючим. Дивно, але факт:

чоловіки швидше ризикують допустити якийсь промах, ніж признатися у

своєму незнанні чи невмінні. Жінки чинять навпаки, не знаючи що робити,

жінка неодмінно запитає, що і як треба робити. Вона повинна бути впевнена,

що робить все правильно. Досягнення успіхів чоловіки пояснюють своїми

здібностями. А невдачі – впливом якихось обставин, які не піддаються

контролю. Жінки ж навпаки. Успіх вони пояснюють щасливим збігом

обставин, а провал – дефіцитом здібностей. З метою самоствердження

чоловіки більше, ніж жінки застосовують агресивну тактику як проти

чоловіків, так і проти жінок: крик, брутальність часто спрацьовує ефективно.

Чоловіки схильні переоцінювати свої достоїнства. Позерство і безмірне

виховання в чоловіків у крові. Почуття впевненості в чоловіків розвинуте

значно сильніше, ніж у жінки. Відому істину “Скромність прикрашає

людину” жінки сприймають до серця значно ближче, ніж чоловіки.

За даними досліджень доведено, що жінки переживають на рахунок

того, що активність в бізнесі негативно відображається на їх жіночості.

Виникаючі в них соціальні образи, уявлення та очікування вступають в

протиріччя з існуючими уявленнями про фемінність. Зарубіжні дослідники

звернули увагу на те, що патріархатні ідеали жіночості (покірність, краса,

пасивність) не відповідають сучасним уявленням про бізнес-леді, з образом

якої асоціюються агресивність, сила, орієнтованість на досягнення мети.

Тому жінки знаходяться під подвійним тиском: якщо вони досягають успіху

в бізнесі і копіюють чоловічу поведінку, вони піддаються ризику

психологічного дискомфорту і прагнуть врівноважити рольові моделі, які не

відповідають одна одній.

У дівчат глибший, ніж у юнаків, інтерес до внутрішнього світу інших

людей, у них раніше виникають складні форми рефлексії, почуття самості; у

них сильніша потреба у взаєморозумінні, психологічній близькості. Вони

частіше пишуть щоденники, вірші. Дівчата більш схильні до

співпереживання. У них більша потреба в тісному задушевному контакті, їм

дуже потрібна людина, якій можна все розповісти, поділитися усіма своїми

думками і настроями. Дівчата чутливіші і ніжніші, ніж хлопці. Вони

конформніші і догматичніші, більш схильні до невротизму і тривожності,

більше піддаються навіюванню, орієнтуванню на чужу думку. у жінок, дівчат

більш виражена потреба в безпеці, що проявляється вже в дитячому віці. У

них сильніша боязливість. Юнаки більш націлені на успіх і схильні

дотримуватися групових правил. Експериментальні дані свідчать, що дівчата

і жінки всіх вікових груп лякливіші, ніж особи чоловічої статі. Показники

емоційної стійкості у дівчат нижчі, ніж у хлопців, починаючи десь з 13 років.

Жінки інакше реалізують свої емоційні потреби: вони діляться

переживаннями не з чоловіками, а з подругами. З ними розмовляють на теми

яких чоловіки уникають, спілкуючись з колегами.

4. Гендерні характерологічні особливості. Для чоловіка характер – це

почуттєва здатність діяти за звичкою, для жінки – це звична дія здатностей її

почуттів. При цьому, характер чоловіка – це його форма волі і привабливого

інтересу; характер жінки – невільна, але цікава виразність привабливості її

форм.

Статева диференціація існує і у сфері темпераменту (хоч це питання ще

недостатньо вивчене). У чоловіків частіше домінує холеричний темперамент.

Жіночій природі частіше відповідає сангвінічний темперамент.

По-різному проходить розвиток особистісного і чуттєвого компонентів

кохання у юнака і дівчини. У юнака порівняно рано збуджується саме

чуттєва сторона кохання, потяг і лише потім з’являється здатність

поєднувати їх з глибокою емоційною і духовною близькістю. У дівчат,

навпаки, сентиментальна потреба у спілкуванні, довір’ї, ласці вираженіша

сильніше і збуджується раніше, ніж чуттєво-еротичний потяг.

У хлопчиків повільніше й важче виробляються такі якості, як

відповідальність, сумлінність, ретельність; навіть, коли виховання правильне,

виробити у хлопців ці якості в середньому важче. Чоловіки егоїстичніші, ніж

жінки. Світ, у якому живуть дівчатка, потребує від них поступливості,

гнучкості та емоційності. Оточення хлопчиків з самого дитинства ніби

вимагає від них сміливості й рішучості, активного освоєння навколишнього

простору і боротьби з труднощами. Пристосованість, пластичність дівчаток є

важливою умовою їхньої підвищеної життєстійкості, а несподіваність,

варіативність поведінкових проявів хлопчиків забезпечує більшу

різноманітність їхніх індивідуальних характеристик. На противагу чоловікові

з його наступальною активністю найтиповішою тенденцією в поведінці

жінки є духовна і фізична витонченість, швидкість реакцій, гнучкість і

делікатність поведінки. Наші спостереження та опитування засвідчили, що

дівчатам більшою мірою, ніж юнакам, властиві такі риси, як мрійливість,

ліричність, ніжність, сором’язливість, без яких важко навіть уявити собі

привабливу, справжню дівчину, жінку, дружину, матір.

У чоловіків більше впевненості в собі, більше взаємовиручки. Вони

знають, що можуть покластися один на іншого у своїх чоловічих потребах.

Цього у жінок немає. Коли жінка випадково зустрічає чоловіка подруги з

іншою жінкою, її завжди мучить питання – розповісти чи ні. У чоловіків

рідко виникають подібні проблеми, коли вони знають про роман колеги.

Вони знають, що вони будуть мовчати. Чоловіки азартніші, схильніші до

боротьби. Чоловіки солідарніші між собою, ніж жінки (варто лише згадати

відомий анекдот про чоловічу і жіночу солідарність).

Заходячи в громадське місце (чи то кафе, чи то вітальня квартири)

чоловіки вибирають таке місце, щоб бачити всю кімнату, чи весь зал. Це

генетичний код, “генетична пам’ять” попереджає їх: “Остерігайся! Будь

напоготові!” (пращур знав, що повинен повертатися спиною до виходу з

печери). У жінок таке не проявляється. Жінка менш піддатлива іпохондрії, а

будь-який чоловік після 50 років, якщо й не починає готуватися до смерті

(якої він, до речі, боїться більше, ніж жінка), то знаходить у себе симптоми

всіх мислимих і немислимих хвороб. Чоловіки “не вміють хворіти”, падають

духом від простуди, впадають у хандру.

Відмінності в оцінній діяльності. Коли діти бачать щось нове,

незнайоме, то хлопчик, як правило, запитує “Що це? Звідки? Для чого?”,

реакція ж дівчат починається з оцінки: “Як красиво! Як прекрасно”.

Більшість чоловіків не звертають такої уваги на колір, форму, якість та інші

деталі, як жінки. І взагалі, на відміну від жінок, чоловіки не помічають

деталі, дрібниці. Саме через це вони не завжди можуть зреагувати на нові

речі дружини, висловити своє захоплення тощо. Жінці понад усе подобається

оцінка її зовнішності і емоційності, увага до нового вбрання, зачіски,

настрою. Чоловікам же приємніша оцінка їх інтелекту і швидкості прийняття

рішень.

Дівчата чутливіші до оцінки іншими своєї зовнішності. Жінки ближче до

серця приймають похвалу і осуд. Чоловіки, зібравшись разом, один одного

вислуховують, жінки одна одну оглядають і оцінюють. Чоловіки звертають

увагу на те, що про них думають, для жінок важливіше, що для них кажуть. І

ті, і інші люблять дивитися в дзеркало, але знаходять себе привабливими

переважна більшість чоловіків і невеликий відсоток жінок. Жінка оцінює

інших жінок завжди нижче, ніж чоловік оцінює інших чоловіків.

Відмінності чоловіка і жінки стосуються і того, наскільки суворо вони

говорять про недоліки один одного. За Кантом, чоловіки тут поблажливіші.

Жінка ж судить строго, іноді – дуже строго. Більше того, вона не лише

судить, вона засуджує. І це елемент її природного призначення – судити,

осудити і присудити, щоб отримати пріоритет у суперництві з подругами-

суперницями.

Жінка відразу бачить основні чоловічі достоїнства і недоліки. Чоловікові

важче, оскільки його перше враження є судженням про жіночі принади, що

належать не стільки її особистості, скільки її статі. Чоловікові більш властиво

і помилятися, і переоцінювати, і недооцінювати. Чоловіки вибачають жінкам

їх маленькі недоліки заради великих достоїнств, жінки ніколи не вибачають

чоловікам їх великих достоїнств, якщо ті позбавлені деяких маленьких

недоліків.

5. Особливості розуміння та прояву окремих рис та моральних

категорій. Суттєво відрізняє чоловіка від жінки розуміння того, що є мораль.

Чоловіча мораль – це моральність у формі чоловічого розуміння

справедливості, точніше побоювання несправедливості стосовно самого себе.

Жіноча ж мораль – це моральність, що виступає у формі краси. Для чоловіка

мораль – це право, а для жінки – мистецтво.

Розрізняються й уявлення про обов’язок. Для чоловіка обов’язок

ґрунтується на його почутті справедливості, для жінки – на справедливості її

почуття. Тому обов’язок для чоловіка – це те, що він повинен, в т.ч.. у тому,

що він повинен зробити, щоб уникнути несправедливості, для жінок – у тому,

що їй повинні зробити, щоб вона відчула себе жінкою. Відповідно до цього,

чоловіка бути доброчесним змушують або принципи, або обставини, жінку –

лише її власна природа. В цьому відношенні чоловік вічно бореться за своє

розуміння справедливості. Він любить боротися, бо саме у боротьбі, як йому

здається, він реалізує свою чоловічу природу. Він бореться за володіння, за

перевагу, за свободу, знову ж таки в чоловічому розумінні. В цьому

відношенні його більше цікавить, наприклад, боротьба за свободу, а жінку –

володіння нею.

У чоловічих і жіночих вчинках совість – зовсім різний персонаж. Для

чоловіка це може бути ідолом, химерою, внутрішнім стражем, виразом

соціальної кон’юнктури. Коротше кажучи, для чоловіка совість – суддя, а він

сам ніби під слідством; для жінки совість – швидше свідок на її суді, де вона

сама судить і засуджує, виносить вирок і милує. Напевно це пов’язано з тим,

що чоловіча совість – це соціальний сором, тоді як для жінки сором –

швидше природна совість.

Ще один ідол, де спостерігається відмінність психології статей – це

воля. Воля чоловіка – це перемога над потягами і почуттями, в той час як

жіноча – це, мабуть, потяг до перемоги почуттів. Можна, звичайно, помітити,

що і жінці іноді потрібна сила волі, а ось чоловік частіше обходиться просто

волею сили. Чоловіча і жіноча впертість теж суттєво відрізняються. Чоловік

впертий, коли він наполягає на своїй волі, обґрунтовуючи її своєю силою.

Жіноча впертість – це наполягання на своїй волі тільки тому, що вона своя.

Жінки частіше приховують своє честолюбство і бажання виграти, ніж

чоловіки. Вони спостерігають за діями інших жінок і оцінюють себе методом

порівняння. Конкуренція такого роду не припиняється ніколи.

Наступна відмінність психології між чоловіком і жінкою стосується

почуття провини, пов’язаної з вдалими спробами досягти успіху. У чоловіків

почуття провини і сорому з’являється, коли від них відвертається вдача – тоді

знижується задоволеність і задоволення від роботи. Для жінки ситуація

протилежна – почуття провини виникає при досягненні успіху.

У чоловічому розумінні життя – це гра, в якій треба виграти. В

жіночому розумінні життя – п’єса, в якій треба добре зіграти. Чоловік прагне

до соціального статусу, що дає славу, популярність, багатство з такою ж

енергією, як жінка – до краси, яка приносить їй панування над чоловіками.

Так само як жінка видумує і використовує чимало хитрощів, щоб

підкреслити красу, якою й не наділена, чоловік прагне надати собі ілюзію

відомого соціального значення, примусити всіх відчувати свою значущість.

Чоловіки будують почуття власної гідності на усвідомленні того, що їх

поважають оточуючі люди, а жінки відчувають свою значущість, коли їх

кохають.

Для чоловіка вірність має інший зміст, ніж для жінки. У більшості

жінок єдиний стандарт вірності – сексуальний. Чоловік, що транжирить

сімейні гроші чи відмовляється піти на випускний вечір дочки, все ж

вважається вірним, якщо у нього немає іншої жінки. Чоловік, що займається

коханням з іншою жінкою, – зрадник незалежно від інших його вчинків.

Чоловіче уявлення про вірність складніше, оскільки воно ґрунтується не

лише на сексі. З точки зору чоловіка вірність означає, що дружина і сім’я

стоять для нього на першому місці, але не винятковому. Якщо дружина

витрачає гроші не так, як йому хочеться, то він вважає її невірною (фінансова

невірність). Коротку розмову дружини з сусідкою чоловік здатний розцінити

як емоційну невірність, небезпечну для шлюбу тощо.

Характерними є чоловічий і жіночий оптимізм та песимізм. Чоловічий

оптимізм ґрунтується на тому, що все буде добре, жіночий – на тому, що не

все буде добре (хоч хотілося б). Песимізм чоловіка в переконанні, що це

навіть добре, що поки нам погано. Жіночий песимізм: якщо щось недобре, то

все погано. Жінка стає песимісткою, зазвичай, від відчаю в своєму коханні, а

чоловік стає песимістом, лише перехворівши оптимізмом.

Відрізняються таємниці чоловіків і жінок, які вони приховують одне

від іншого. Чоловіки приховують: занепокоєння, пов’язане з кар’єрою,

сексуальну невпевненість, інтелектуальну обмеженість, емоційну залежність

від партнерки, прихильність, вірність, бажання мати іншу жінку, хвороби,

неприємності тощо. Жінки приховують: вік та вагу, заощадження, особисті

витрати, побоювання бути покинутою, сексуальні фантазії, пов’язані з

іншими чоловіками тощо.

Психологи довели, що для чоловіків романтика означає дещо інше, ніж

для жінок. Жінки поводяться практичніше і втілюють схильність до

романтики більше в мріях: люблять читати сентиментальні романи, дивитись

мелодрами. Чоловіки ж кидаються в романтику з головою і тому

переживають невдачі і розчарування набагато сильніше. Їх почуття

спалахують швидше і легше.

Якщо ж говорити про стан справ на ринку праці, то необхідно

зазначити, що середньомісячний дохід жінок становить на 30% менше, ніж

середньомісячний дохід чоловіків. Звичайно ж, цьому явищу є відповідне

пояснення. Наскільки воно правомірне – питання риторичне. Річ у тім, що

гендерні стереотипи в Україні, так само як і в інших країнах, призвели до

умовного поділу ринку праці на дві частини: для жінок (освіта, культура,

сфера обслуговування) та чоловіків (будівництво, армія). Головна різниця

між ними полягає в тому, що ринок праці, де більшість становлять жінки,

характеризується нижчим статусом і відповідно нижчим рівнем заробітної

плати.

Через стереотипи та втрату можливості догляду за дітьми ускладнилося

становище сімей, насамперед жінок, оскільки на них усе ще лежить основна

відповідальність за виховання дітей. Україна має гендерно чутливе

законодавство стосовно відпусток для догляду за дітьми. Як жінки, так і

чоловіки мають право на таку відпустку з відповідною компенсацією після

народження дитини та пізніше – у разі хвороби дитини, отримуючи виплати

за лікарняним листом. Однак ці права за умов ринкової економіки

ігноруються. Крім того, ними не користуються чоловіки, що тягне за собою

інші проблеми. Українські чоловіки залишаються емоційно відстороненими

від своїх дітей, а жінки зазнають дискримінації на роботі через бажання

турбуватися про них. В Україні на ринку праці понад вісімдесят років де-юре

існує рівність чоловіків та жінок, проте на практиці до такої рівності далеко.

6. Абсолютна перевага жінок спостерігається у стресових ситуаціях.

Вони витримують сильніший стрес і можуть легше його подолати. У

чоловіків в екстремальних ситуаціях виробляється вдвічі більше стресових

гормонів, ніж у жінок. Жінки в основному проявляють свої емоції зовнішньо

(крик, плач, обговорення своїх проблем з приятельками); у чоловіків же

домінує придушення негативних емоцій.

У конфліктах чоловіки частіше звертають увагу на слова, а ось на

сигнали, виражені не словами, а мімікою, інтонацією, позою, жестами тощо,

багато з них не реагують. А для жінок якраз форма важливіша, ніж зміст

сказаного. Жінки легше переносять тривалий стрес – такий стрес, який

супроводжується звуженням поверхневих кровоносних судин, що

підтримують тепло наших кінцівок; посиленим потовиділенням, яке

охолоджує нас і нарешті. Придушенням апетиту, що викликає необхідність

активізувати інші джерела енергії.

Деякі дослідження показують відмінності у прояві агресивності у жінок

і чоловіків. Після 18 років дівчата успішніше, ніж юнаки, контролюють свої

емоції. Раціональніше опрацьовуючи інформацію і логічніше виділяючи

задачі, які необхідно розв’язувати, жінки демонструють розумну вербальну

стратегію в стресовій ситуації, мудрішу від менш витриманих чоловіків.

Оскільки у жінок слабше виражена тенденція до агресивної реакції, їм легше

володіти собою. Це також посилює здатність жінок контролювати ситуацію –

спочатку вони думають, а потім діють. Агресивність жінок більш

завуальована.

Гендерні особливості міжособистісних конфліктів

Поведінка жінок	Поведінка чоловіків
Конфлікт – це можливість почути один одного, після чого наступить взаєморозуміння	Конфлікт – це свого роду змагання
Не має значення, якої статі опонент	Більш впевнено поводять себе в міжособистісному конфлікті з опонентами своєї статі
Схильні діяти, виходячи з особистого досвіду і життєвих прикладів. Використовують фразу: “Це залежить від...”	Обдумують ситуацію, виходячи з понять справедливості, закону, чесної гри чи обов’язку. Використовують фрази: “Повинно бути так. Такі правила”
В процесі конфліктної ситуації намагаються активізувати інших учасників конфлікту	В конфліктній ситуації частіше схильні до пасивної поведінки з метою збереження своїх першопочаткових намірів
Поводять себе однаково, незалежно від місця конфлікту: професійна і сімейна роль однаково важливі	Ставляться більш диференційовано до конфліктних ситуацій, істотно змінюють свою поведінку в залежності від місця конфлікту: побутова сфера чи ділова

ТЕМА: Гендерна ідентичність особистості. Гендерні характеристики

особистості на різних етапах вікового розвитку.

План.

1. Місце й роль гендерної ідентичності в структурі Я-Концепції особистості. Гендерна

ідентичність як соціальний конструкт.

2. Особливості гендерної ідентифікації дитини раннього та дошкільного віку.

3. Гендерна ідентифікація молодшого школяра.

4. Гендерне становлення підлітка та старшокласника.

Література:

1. Бендас Т.В. Гендерная психология: Учеб. пособ.- СПб.: Питер,2005.-431с.

2. Берн Ш. Гендерная психология.- СПб: прайм - Еврознак, 2001.- 320с.

3. Говорун Т.В., Кікінежді О.М. Гендерна психологія. Навчальний посібник. -

Київ: Видавничий центр “Академія”, 2004.- 308с.

4. Ильин Е. П. Дифференциальная психофизиология мужчины и женщины /

Е. П. Ильин. – СПб. : Питер, 2002. – 544 с.

5. Ильин Е. П. Пол и гендер / Е. П. Ильин. – СПб. : Питер, 2010. – 688с.

6. Козлов В. В. Гендерная психология. Учебник для вузов / В. В. Козлов,

Н. А. Шухова/ – СПб. : Речь, 2010. – 270с.

7. Кравець В. Гендерна педагогіка. – Тернопіль: Джура, 2003.-416с.

8. Петренко О. Б. Гендерна психологія. Практикум / О. Б. Петренко. – Рівне :

РДГУ, видавець Олег Зень, 2012. – 127 с.

9. Практикум по гендерной психологии /Под ред. И.С.Клециной.-СПб.: Питер,

2003.-479с.

10. Словарь гендерных терминов. М: Информация — ХХI век, 2002.- 256 с.

11. Ткалич М. Г. Гендерна психологія / М. Г. Ткалич. – К. : Академія, 2011. –

248с.

1. Гендерна ідентифікація – єдність поведінки і самосвідомості

індивіда, який відносить себе до певної статі і орієнтується на вимоги

відповідної гендерної ролі. Це ототожнення дитиною себе з людиною певної

статі і засвоєння відповідних форм поведінки; процес і результат набуття

дитиною психологічних рис і особливостей поведінки однієї і тієї ж з нею

або іншої статі. Гендерна ідентифікація набуває психологічного змісту для

особистості лише при включенні її в діяльність, особливо спільну з іншими

дітьми. Це процес набуття ідентичності.

Гендерна ідентичність – базова структура соціальної ідентичності, що

характеризує людину (індивіда) з погляду її приналежності до чоловічої або

жіночої статі, усвідомлене прийняття нею взірців мужності і жіночності в

культурі. Гендерна ідентичність – це суб’єктивне переживання гендерної

ролі (Дж.Мані). За такого підходу найбільш значимим є те, як сама людина

себе категоризує, ототожнює себе з певною статтю, із засвоєнням

відповідних форм поведінки; процес і результат набуття особистістю

психологічних рис і особливостей поведінки однієї і тієї ж з нею або іншої

статі. Гендерна ідентичність набуває психологічного змісту для особистості

лише за умови включення її в діяльність, особливо спільну з іншими дітьми в

умовах освітніх закладів.

Індивідуальний підхід до дитини, до формування її особистості

неможливий без урахування психологічної специфіки статі дитини.

Успішність гендерної ідентифікації визначає велика кількість чинників,

зокрема: циркуляція статевих гормонів у період внутрішньоутробного

розвитку дитини, спосіб виховання дитини в сім’ї і дитячому садку,

значущість батька тієї самої статі, прихильність до нього дитини тощо.

2. Всі діти розвиваються по-різному. Різниця у розвитку за статевими

показниками відмічається уже в шеститижневих ембріонів. Саме в шість

тижнів у чоловічому ембіроні (як стверджує американський психолог

Андрієн Менделл) починає працювати У-хромосома, яка сприяє виробленню

чоловічого гормону – тестостерону.

У віці 4,5 місяців статеві залози плоду починають виробляти гормони,

які на нього мають сильний вплив. Рано розвиваються наднирники, які

виділяють адреналін. Стать майбутньої дитини визначається по 23-ій парі

хромосом. Існує гіпотеза про те, що роль генетичного механізму, який

визначає стать, полягає в тому, що щоб “запустити” утворення відповідних

гормонів. Справа в тому, що у зародків всіх хребетних на ранніх стадіях

розвитку статеві залози виробляють і чоловічі, і жіночі статеві гормони. У

самців чоловічий гормон викликає подавлення і регресивний розвиток

жіночих компонентів статевих залоз, і навпаки. В залозах починають

переважати той або інший компонент в залежності від генетичної статі

зародка.

Відмінності немовлят вже помітні через 2-4 дні після народження.

Дівчатка в немовлячому віці здатні затримувати увагу на обличчях значно

довше, ніж хлопчики, причому незалежно від того говорить людина чи

мовчить. На більш пізньому етапі розвитку малюка обох статей, лежачи в

ліжку. Із задоволенням лепечуть, орієнтуючись на тих, хто їх розглядає.

Однак хлопчикам непотрібно, щоб дорослий підтримував з ними бесіду.

Вони не менш радісно лепечуть, спілкуючись з іграшками чи з іншими

предметами. Зовсім не так поводять себе дівчатка: вони швдко втрачають

інтерес до гри, якщо дорослий відходить від них.

Вже до кінця немовлячого періоду у дитини виробляється

паралінгвістична знакова система (міміка, особливо посмішка, жести і т.д.).

Такі значимі для спілкування утворення формуються на вродженій основі

через наслідування дорослому, яке є, по суті, першою формою ідентифікації.

Елементарна знакова система, якою починає володіти дитина,

перетворюється в стимул для зворотної реакції дорослого, перш за все мами.

Саме мама психологічно налаштована на ідентифікацію з дитиною,

використовує засвоєні дитиною засоби встановлення безпосереднього

емоційного зв’язку і досягає разом з ним певного рівня ідентифікації. При

цьому для встановлення ідентифікаційних відносин мама безсвідомо

використовує різноманітні прийоми тілесного контакту з малюком (гладить,

поплескує, тягне за ручки і ніжки, цілує ...).

Дитина сама спонукає маму на спілкування, ідентифікацію з її станами –

від дитячої бурної радості до дитячого горя. Їй так важливо відчувати

глибоку емоційну зацікавленість нею. Звичайно, її почуття егоїстичні, але

саме завдяки ним вона засвоює перші етапи ідентифікації взаємодій людей,

вступає на шлях розвитку емоційної причетності до людського роду.

Особливе значення для розвитку здатності до ідентифікації набуває

засвоєння дитиною мови, вміння використовувати заміщення і різноманітні

знаки. Відрікаючись від своєї персони і входячи в світ заміщуючих

предметів, малюк, ідентифікуючи їх з відсутніми предметами, занурюється в

умови, які потребують від нього оволодіння ідентифікацією як здатністю

приписувати предмету-заміннику якості відсутнього предмету. Це можуть

бути фізичні властивості, способи дій, почуття. Дорослий, граючись з

дитиною, вводить її у світ можливих трансформацій предметів і емоцій, а

дитина звичайно і з радістю приймає всі характерні людській психіці

можливості до ідентифікації.

Встановлено, що в умовах вираженої готовності до ідентифікації зі

сторони дорослого підвищується настрій і пов’язана з цим активність

дитини.

Перша статева ідентичність, тобто знання своєї статевої приналежності,

складається вже у 1,5 року і є найстійкішим стрижневим елементом

самосвідомості. З віком обсяг і зміст цієї ідентифікації змінюється, причому

це часто пов’язано з розумовим і соціальним розвитком дитини. Дворічний

малюк уже знає свою стать, але ще не вміє обґрунтувати цю атрибуцію. В 3-4

роки дитина вже досить чітко розрізняє стать оточуючих людей (різна

реакція на чоловіків і жінок спостерігається вже в немовлят 7-8 місяців), але

часто асоціює її за чисто зовнішніми ознаками, наприклад, одягом, і допускає

зворотність, можливість зміни статі.

У два роки більшість дітей вже цілком здатна ототожнювати себе з

іншими людьми за статевими ознаками. Наприклад, хлопчики помічають

свою схожість з батьком чи іншими чоловіками, починають відносити себе

до тієї самої категорії. Усвідомлення того, що він належить до тієї ж

категорії, сприяє утвердженню дитини в своїй приналежності до тієї чи іншої

статі. Діти домагаються цього шляхом наслідування дорослих. Встановлено,

що батьків вони наслідують частіше, ніж інших дорослих, оскільки перші є

для них постійним джерелом як позитивних, так і негативних емоцій. Однак

варто зазначити, що розуміння дітьми цього віку статевих відмінностей ще

залишається обмеженим і нестійким. Наприклад, трирічний хлопчик

збирається, коли виросте, стати мамою, інша дитина виявляє стурбованість,

побачивши свою маму в маскарадному чоловічому вбранні.

Діти трьох років не лише правильно визначають стать оточуючих

людей, а й вже досить чітко знають про те, що залежно від статі до людини

ставляться різні вимоги. Дівчатка, як правило, надають перевагу іграм в

ляльки, зображуючи при цьому мам, бабусь, сестричок, вони люблять себе

прикрашати тощо. Хлопчики переважно грають технічними іграшками,

відображаючи діяльність водія, пожежника, міліціонера, військового. До

п’яти років діти вже чітко диференціюють типові заняття дорослих.

У цьому віці діти починають розуміти більш абстрактні психологічні

складові статевих стереотипів. Вважається, що хлопчики мають бути

сильними, гамірливими, незалежними та розумними; дівчатка – слабими,

спокійними, вихованими, слухняними, чемними. Саме розуміння цих якостей

приходить пізніше – очевидно, тому що відмінності в поведінці жінок і

чоловіків виявляються і спостерігаються рідше, ніж відмінності в одязі,

характері праці.

Уже самим фактом присвоєння дитині чоловічого чи жіночого імені

батьки створюють для маленького сина чи дочки можливість усвідомлення

ними найближчим часом своєї статевої приналежності. Ці можливості різко

зростають з початком оволодіння дітьми мовою. Навіть дворічні діти вже

майже безпомилково орієнтуються, наприклад, у тому, кого – хлопчика чи

дівчинки – стосуються слова “він”, “вона”. Діти цього віку рідко

припускаються помилок у вживанні родових закінчень дієслів (“ходив”,

“ходила”) тощо. І мабуть, неможливо знайти батьків, які були б байдужими

до цієї сторони розвитку мови своїх синів і дочок.

Чималий вплив на статеву ідентифікацію дітей, усвідомлення ними своєї

статевої приналежності справляють відмінності в одязі хлопчиків і дівчаток,

в іграх, яких їх навчають дорослі в сім’ї. Значення останніх з цього погляду

особливо помітне. Відомо, наприклад, що в іграх, зокрема сюжетно-

рольових, діти середнього, а тим більше старшого дошкільного віку здатні

вже без допомоги дорослого розподілити ролі відповідно до статі учасників.

Винятки допускаються хіба що у випадках, коли не вистачає хлопчиків і

дівчаток для “чоловічої” або “жіночої” ролей. Трапляється це й тоді, коли

дівчинка чи хлопчик, граючись наодинці, змушені самі одночасно

виконувати обидві ролі.

Цілком природно, що, наприклад, дівчатка найчастіше і найбільше

люблять гратися у популярну серед дошкільнят гру “матері - дочки”. Вони

дбайливо і ніжно доглядають свою “дитину” (ляльку): “купають ” її,

“годують”, “вкладають спати”, “лікують” і навіть “навчають” та

“виховують”. Батькам такі ігри дочок приносять велике задоволення. Вони

всіляко заохочують дочку до подібних ігор: купують їй для цього необхідні

іграшки, допомагають в оволодінні відповідними навичками, стежать за

дотриманням дочкою певних правил тощо. Та навряд чи велику радість

відчуватиме будь-хто з батьків, якщо схильність до подібних (“дівчачих”)

ігор виявлятиме їх син. Навпаки, це викличе у них навіть стурбованість, і

батьки цілком справедливо намагатимуться перешкодити розвиткові у сина

подібних ігрових інтересів. Вони робитимуть усе для того, щоб привернути

увагу сина до ігор, в які належить гратися переважно хлопчикам.

Напередодні вступу до школи діти майже весь час граються з

однолітками своєї статі. Проте ігри – “доганялки”, “у квача”, “дражнилки” та

інші – показують, що їхній інтерес до дітей протилежної статі лишається

активним.

У молодшому і середньому дошкільному віці діти виявляють

доброзичливу прихильність, чуйність до однолітків своєї статі, що визначає

розвиток їхньої самосвідомості. Спілкування хлопчиків і дівчаток у 4-5 років

має особливий характер: з одного боку, це спілкування у грі, де ролі

розподілені відповідно до статей, з іншого – це безпосереднє спілкування з

однолітками. Постійно пам’ятати, що деякі з них – хлопчики, а інші –

дівчатка, діти не можуть. Дитяча щирість бере своє: подекуди діти граються

просто як однолітки, не турбуючись про те, що вони мовби порушують

статеву ідентифікацію

У старшому дошкільному віці триває розвиток тієї ланки

самосвідомості, яка характеризує дитину як хлопчика або дівчинку. Ци

виявляється, передусім, в іграх дітей, коли вони наслідують соціальні ролі

дорослих. Тут діти цілеспрямовано відпрацьовують можливі для чоловічої та

жіночої ролей форми поведінки. В рольових іграх хлопчики беруть на себе

ролі тата, представників різних чоловічих професій, солдатів; дівчатка –

мами, лікаря, виховательки, вчительки тощо.

Обрані ігрові ролі відображають реальні прагнення дітей різної статі.

Інтереси хлопчиків все більше концентруються на техніці, змаганнях, темі

космосу, де можна здобути перемогу, лідерство. Ігри дівчаток близькі до

сімейної тематики або побутових проблем – вони відображають домашні

справи дорослої жінки, насамперед, матері.

Спілкування дітей старшого дошкільного віку – це стосунки однолітків

і одночасно хлопчиків і дівчаток. Триває формування доброзичливої

прихильності до представників своєї статі. Діти групуються за статевою

ознакою, статева ідентифікація має на меті спільність інтересів. Виникає

специфічне почуття “Ми”: “Ми - хлопчики”, “Ми - дівчатка”. Спілкування

дітей в одностатевих групах сприяє розвиткові в дитини здатності бачити

себе очима однолітків. Одностатеві об’єднання хлопчиків і дівчаток готують

умови для створення ігрових сюжетів, які відображають чоловічі й жіночі

взаємини.

Наприкінці старшого дошкільного віку дитина усвідомлює

незворотність своєї статевої приналежності і починає відповідно до цього

будувати свою поведінку. В цей час у дітей виникають своєрідні стосунки з

деякими дітьми протилежної статі. Ці стосунки індивідуалізовані, конкретні.

Хлопчик може відчувати радість від зустрічі з певною дівчинкою, мріяти

бути поруч з нею, бажати зробити їй щось приємне. Це перша дитяча

закоханість, до якої дорослим слід ставитися з розумінням і повагою.

Протягом дошкільного віку дитина починає засвоювати поведінкові

форми, інтереси цінності своєї статі. Вже у чотири роки проявляється

глибинний психологічний розвиток в орієнтаціях хлопчиків і дівчаток.

Стереотипи чоловічої і жіночої поведінки входять в самосвідомість дитини

через наслідування представниками своєї статі.

Позиція дитини, як представника своєї статі визначає специфіку

розвитку самосвідомості. Усвідомлення своєї статевої приналежності має

найважливіше значення для розвитку особистості: почуття ототожнення зі

своєю статтю, прагнення підтримати “престиж” своєї статі в рамках

соціальних очікувань визначають основні позитивні досягнення в розвитку

особистості. Тому так важливо, щоб хлопчик мав чоловічий зразок для

наслідування і солідаризувався з ним (“Ми-чоловіки!”), щоб дівчинка

ідентифікувала себе з мамою та іншими представниками жіночого кола.

Не менш важливим компонентом дитячої самосвідомості є

психосексуальна приналежність, тобто усвідомлення дитиною своєї статевої

приналежності. Молодші дошкільники ще вважають, що, виростаючи,

можуть стати представниками протилежної статі, не роблять різниці між

однолітками своєї та протилежної статі в міжособистісних бажаннях.

До 5 років діти не усвідомлюють постійності статі повністю (постійність

статі – це розуміння дитиною того, що стать з віком не змінюється навіть у

разі зміни одягу, зовнішніх ознак тощо). Так, від дітей цього віку ще можна

почути, що хлопчик згодом стане дівчинкою, якщо буде носити платтячко

або грати ляльками. Крім того, маленькі діти порівняно мало звертають увагу

на відмінності у статевих органах, коли їм доводиться вирішувати, хто

чоловік, а хто – жінка. В одному з досліджень дітям показували голі фігури

дівчаток і хлопчиків, згодом перших одягли в штанці, других – у платтячко.

Багато дітей вважали, що фігура дівчинки стає хлопчиком, якщо її одягнути в

штанці, і, навпаки, хлопчик, одягнутий в платтячко, ставав дівчинкою. Це

можна пояснити тим, що діти просто не могли правильно виразити свої

думки щодо даної ситуації. Назвавши хлопчика дівчинкою, діти, можливо,

хотіли сказати, що тепер він має вигляд дівчинки.

До 5 років у дитини ще не розвинене розуміння сталості статевої ролі.

Внаслідок цього дошкільник може вважати, що зміна зачіски, одягу, виду

діяльності впливає на зміну статі. Якщо запитати дівчинку: “Ким ти будеш,

якщо тебе одягти в хлоп’ячий одяг і зробити хлоп’ячу зачіску?”, то

найвірогіднішою відповіддю буде: “Хлопчиком”. У цьому віці дитина ще не

розуміє, що зовнішні атрибути не можуть змінити стать людини. Проте після

5 років діти поступово починають усвідомлювати, що чоловічі і жіночі риси

не залежать від довжини волосся, одягу та інших зовнішніх атрибутів.

Старші дошкільники цілком усвідомлюють, що статева приналежність не

змінюється, і прагнуть утвердити себе як хлопчики чи дівчатка, вибирають

для ігор і дружби партнерів своєї статі. Вони вже знають, як повинні вести

себе і якими повинні бути хлопчики і дівчатка взагалі.

Усвідомлення статевої сталості завдяки розвитку в дошкільника вміння

утримувати в пам’яті певні враження, образи, уявлення. Дитина, яка вміє

здійснювати розумові операції (аналіз, синтез, абстрагування істотних ознак

від неістотних і від самих об’єктів, узагальнення, класифікацію інформації),

здатна фіксувати в пам’яті всі ступені переходу предмета від одного стану до

іншого. Тому 6-,7-річна дитина вже свідомо сміється з припущення, що зі

мною зачіски або одягу може змінитися стать.

Уявлення батьків про те, як повинні поводити себе хлопчики, а як –

дівчатка, значною мірою визначають стиль виховання: як реагувати на

вчинки різних за статтю дітей, які типи поведінки схвалювати, а які –

засуджувати. Статеві відмінності в плані виховання пов’язані з культурними

стереотипами уявлень старших про належний вигляд представників сильної

або прекрасної статі.

Стандартні рольові характеристики відповідної статі досить умовні.

Статеві поведінка, настанови дітей лише частково зумовлені біологічно.

Статева роль визначається передусім рівнем культури у суспільстві в цілому.

Оскільки переваги задано суспільством, неможливо визначити абсолютно

“правильну” і “неправильну” поведінку для дітей різної статі. Наприклад,

багатьом хлопчикам подобається поводитись і гратись так, як дівчатка.

Чимало дівчаток дістають задоволення від “хлоп’ячих” справ, і це не дає

підстав для занепокоєння. В окремих випадках ідентифікація дитини з

представником протилежної статі буває такою сильною і охоплює таку

велику площину її життя, що це може призвести навіть до нехтування

рисами, нормами, стандартами своєї статі.

У зв’язку з проблемою психосексуальної ідентифікації у дітей 4-6 років

спостерігається інтерес до питань сексу. Це відображається в розгляданні

себе і особливо дітей протилежної статі, в появі специфічних ігор з

роздяганням, провокуванні розмов з дорослими і однолітками на ці теми.

Цікавість і поведінка такого плану є нормальною, і дорослі повинні

ставитись до цього спокійно. На основі всіх перерахованих елементів до

кінця дошкільного віку у дитини складається загальна схема образу “Я” (“Я-

концепція”).

Наприкінці старшого дошкільного віку і початку молодшого шкільного

віку збільшується диференціація поведінки, пов’язана із засвоєнням ролі, яку

визначає приналежність до певної статі. Існують різні для хлопчиків і

дівчаток стилі поведінки, ігри, уподобання, захоплення. У хлопчиків гостро

розвивається почуття того, що є “дівчачим”, дівчатка меншою мірою

усвідомлюють, що припустимо для їхньої поведінки, а що є суто

“хлоп’ячим”.

Традиційно дівчаток більше орієнтують на вияв ними любові, ніжності,

вміння піклуватися про інших. У хлопчиків переважають орієнтації на високі

досягнення й успіхи у діяльності. Батьки і вихователі по-різному ставляться

до дівчаток і хлопчиків, застосовують щодо них різні виховні й

дисциплінарні заходи. Наприклад, до дівчаток вони легше виявляють любов і

довіру, охоче висловлюють прихильність і опіку; з хлопчиками поводяться

стриманіше, розсудливіше, частіше застосовують до них різні види покарань.

Ці та інші особливості соціальної практики сприяють тому, що дівчатка

здебільшого виростають гуманнішими за хлопчиків і краще засвоюють

норми моралі. У них переважають прагнення подобатись іншим, поводитись

відповідно до вироблених стандартів, бажання здобувати позитивні оцінки. У

хлопчиків провідним є ділова мотивація, здоровий глузд і орієнтація на

самоствердження.

У старшому дошкільному віці хлопчики й дівчатка прихильніше

ставляться до представників своєї статі і певним чином негативно – до

протилежної. Переважають одностатеві угрупування дітей – дівчатка

віддають перевагу іграм з подругами, а хлопчики – з друзями.

Поведінці багатьох дітей властиві статеворольові стереотипи, тобто

уявлення про те, що люди повинні поводити себе і одягатись відповідно до

своєї статевої ролі. Найбільший вплив на мислення дитини статеворольові

стереотипи здійснюють до 7-річного віку. Пом’якшення статево-рольових

стереотипів важливе для нормального соціального і емоційного розвитку

дошкільника. Жорсткі стереотипи обмежують загальний розвиток, помітно

збіднюють інтелектуальний потенціал дитини. Дорослі можуть допомагати

дітям позбуватися їх, пояснюючи значення тієї чи іншої соціальної ролі для

самої дитини і для оточуючих її людей. Виховання повинно бути гнучким:

дівчаток доцільно хвалити за участь у спортивних змаганнях, вміння

користування елементарним начинням, хлопчиків – за приготування їжі і

допомогу в домашніх справах.

Апробація дитиною різноманітних соціальних ролей забезпечує

гнучкість її мислення, готує свідомість дитини до нормального комфортного

почування себе в будь-якій життєвій ситуації. Розвиток у дітей різноманітних

знань, умінь і навичок, не пов’язаних жорстко зі статевою роллю, сприяє

формуванню оптимальної для віку соціальної компетентності.

Починаючи з 5-6-річного віку, діти все більше часу проводять з

однолітками, причому майже завжди однієї з ними статі. Конформізм дітей

посилюється, і вони можуть вдатись багато до чого, щоб бути разом групою.

“Популярні” діти, як правило, добре адаптуються до групи, почувають себе

серед представників своєї статі комфортно, готові до співробітництва з ними.

Почуття гумору, яке розвивається у старшому дошкільному віці,

позитивно впливає на емоційне реагування і соціальну поведінку дітей. Воно

набуває інтелектуальності, забарвлює індивідуальну і групову поведінку,

вносить у дитячі взаємини елементи веселощів, жартів, артистизму.

3. Всі ці особливості гендерної соціалізації дошкільника повинен

обов’язково знати вчитель початкових класів. Проводячи перевірку

готовності до шкільного навчання, психологи перевіряють особистісно-

соціальну і моральну зрілість дитини (один із компонентів готовності ).

Вчитель повинен будувати взаємодію з учнями, орієнтуючись на

конкретний рівень гендерної соціалізації дитини, який був сформований ще у

дошкільному віці.

Відмітимо, що в молодшому шкільному віці відмічають нерівномірність

психофізичного розвитку у дітей різних статей. За анатомо-фізіологічними

особливостями хлопчики і дівчатка молодшого шкільного віку відрізняються

не сильно, розбіжності проявляються пізніше, в період статевого дозрівання,

коли в 11 –12 років дівчатка випереджають хлопчиків, які через рік – два

здоганяють їх, а згодом і випереджують.

Так, у сім років хлопчики вищі від дівчаток на 1-2 см, важчі на 1-2 кг.,

мають більшу окружність грудної клітки (на 2-3см). У 8-9 років такі

відмінності ще зберігаються, однак вже в десять років дівчатка випереджують

в рості хлопчиків на 1-2 см, зрівнюються з ними у вазі, на 2-3 сантиметри

мають більшу окружність грудної клітки.

У 6-7 років настає завершальний етап у формуванні статевої

ідентичності, остаточно формується стереотип статеворольової поведінки. На

цьому етапі здійснюється вибір статевої ролі, яка найбільше відповідає

психофізіологічним особливостям дитини чи ідеалам мужності/жіночності

мікросоціального середовища. У широкому спілкуванні з ровесниками, і

насамперед під час статево-рольових ("сімейних") ігор, які вимагають

виконання дітьми певної і ролі (батька, матері, дитини, нареченого, нареченої

тощо), апробується і закріплюється обрана статева роль, яка відображає

різноманітні аспекти людських стосунків, в тому числі й сексуальні.

У цьому віці діти починають розуміти більш абстрактні психологічні

складові статевих стереотипів. Молодший школяр уже знає про свою

приналежність до тієї чи іншої статі. Він уже розуміє, що це незворотне

явище й прагне утвердити себе як хлопчик чи дівчинка. Шести, семирічна

дитина вже свідомо сміється з припущення, що зі зміною зачіски або одягу

може змінитись і стать.

Стандартні рольові характеристики відповідної статі досить умовні.

Статева поведінка дітей лише частково зумовлена біологічно. Статева роль

визначається передусім рівнем культури у суспільстві в цілому. Оскільки

переваги задано суспільством, неможливо визначити абсолютно «правильну»

і «неправильну» поведінку для дітей різної статі.

Однак хлопчик молодшого шкільного віку знає, що він повинен бути

сміливим, не плакати, уступати дорогу усім дорослим й дівчаткам. Хлопчик

придивляється до чоловічих професій.

Хлопчик знає, що таке чоловіча робота, сам намагається щось відпиляти,

щось забити. Дуже пишається, коли його старання помічені й схвалені.

Хлопчик намагається поводитися , як притаманно чоловікам.

Дівчинка знає, що вона повинна бути привітною, доброю, жіночною, не

битися, не плюватися, не лазити по парканах. Вона привчається до домашньої

роботи. Коли її хвалять за те, що вона рукодільниця й господарочка, вона

задоволена й ніяковіє. Дівчатка прагнуть уподібнитися жінкам.

Хлопчики відрізняються більшою чутливістю до впливу фізичних

чинників. Хлопчики більшою мірою схильні до захворювань, особливо

інфекційних, їм притаманна підвищена вразливість. Вони гірше переносять

голод. У біологічному плані чоловіча стать уразливіша за жіночу.

Психічні порушення також частіше трапляються у хлопчиків. Цей факт

має наступні три пояснення:

по-перше, хлопчики за своєю конституцією більш чутливі до стресів,

впливів несприятливих психологічних чинників – сімейних суперечок,

сварок, незгод у поглядах на виховання, розлучення батьків тощо;

по-друге, наявні відмінності, які пов’язані з особливостями

темпераменту: маленькі дівчатка більш чутливі стосовно певних подразників

(зокрема, тих, що впливають на ділянки рота і шкіри), хлопчики ж виявляють

більшу незалежність, важче переносять різні форми примусу,

характеризуються більшою моторною активністю і силою, агресивніші від

дівчаток. Хлопчики граються у грубі ігри, оскільки вони є більш

імпульсивними створіннями;

по-третє, є відмінності стосовно переживання почуття власного «Я»:

хлопчики сильніше за дівчаток прагнуть до самоствердження.

Зафіксовано широкий спектр типів поведінки, відмінної у хлопчиків і

дівчаток, хоча походження цих відмінностей скоріше соціальне, ніж

біологічне. Дівчатка, як правило, більш залежні, конформні, консервативні,

слухняні, емоційні, тривожні, плаксиві й вередливі. Ці риси виявляються вже

в дошкільному віці і в молодшому шкільному віці стають усе виразнішими. У

формуванні статевих відмінностей важливу роль відіграють соціальні й

культурні впливи. Поведінка хлопчиків сильніше залежить від біологічних

чинників. Водночас соціальні впливи більш утруднюють життя дівчаток,

визначаючи відповідно до соціальних стандартів їхнє залежне становище

(насамперед, від сім’ї).

4. Гендерна ідентичність найбільшого рівня досягає у підлітковому віці

(11-15 років). Поява почуття дорослості як специфічного новоутворення

самосвідомості є структурним центром особистості підлітка, тією його

якістю, в якій відображається нова життєва позиція у ставленні до себе,

людей і світу в цілому.

Саме воно визначає спрямованість і зміст активності підлітка, його нові

прагнення, бажання, переживання і афективні реакції.

У цей період розвивається статево-рольова ідентичність. Чітко

проявляється орієнтація на зразки чоловічості (маскулінності) і жіночості

(фемінності) та прояві особистісних властивостей, у стилі одягу, у ході і

мовленні, у манерах, захопленнях, але підліток може поєднувати в собі як

традиційно чоловічі, так і традиційно жіночі якості. Наприклад, дівчатка, які

планують собі в майбутньому професійну кар’єру, часто володіють

чоловічими рисами характеру та інтересами, хоча одночасно можуть мати і

чисто жіночі якості. Провідні психологи вважають підлітка бісексуальним.

Американські психологи провели опитування з метою уточнення

уявлень підлітків про маскулінність і фемінність. Підлітки назвали такі

чоловічі якості: легко приймає рішення; відчуває, що він кращий від

однолітків; намагається все робити сам, без допомоги; діє у складних

ситуаціях; не здається при виникненні труднощів; часто виступає лідером;

захищає те, у що вірить; не змінює свою думку під впливом інших.

До жіночих підлітки віднесли такі якості: плани та їх виконання завжди

оригінальні; допомагає іншим людям; співпереживає іншим; добра у

ставленні до інших; намагається зробити все, що може, для близьких людей;

м’яка, вразлива; любить мистецтво, музику; любить маленьких дітей;

схильна до самопожертви.

Згідно з біполярною концепцією гендерних ролей, чим частіше та

виразніше людина являє маскулінну поведінку, тим рідше та слабше в неї

має виявлятися фемінна поведінка, і чим при статевому дозріванні

гормональні фактори знову викликають істотні зрушення у статево-рольовій

ідентифікації, ще більше підсилюють відмінності між жінками і чоловіками.

Дівчатам притаманна така риса як екстравертованість. Для них більше

значення, ніж для хлопців, мають міжособистісні відносини. У центрі уваги

та інтересів дівчинки перебуває людина і сфера її безпосереднього буття.

Процес розвитку жіночої особистості у порівнянні з чоловічою має

більше варіантів. Дівчатка більш турботливі: вони залюбки доглядають за

молодшими дітьми, опікують стареньких, терплячі у вихованні домашніх

тварин. Цю схильність психологи пояснюють як віковий прояв материнських

функцій.

Хлопчики дещо відстають від дівчаток у сфері почуттів, частіше

виявляють необов’язковість, їх важче у чомусь переконати, в них яскравіше

виражена потреба у досягненні мети.

Дівчатка відстають від хлопців у інтелектуальному розвитку. Вони

відають перевагу гуманітарним наукам, їм легше даються вправи на

запам’ятовування. Вони захоплюються ліричними віршами, психологією

героїв, більш сентиментальні, емоційні, раніше переживають почуття

закоханості, раніше осмислюють світ по-дорослому.

Залежністю від соціальних, культурних чинників зумовлюється

здатність дівчат до адаптації, конформізму. Вони мають особливості у

характері і процесі розвитку сексуальності.

У дівчинки-підлітка потреба у спілкуванні, довірі, емоційному теплі

прокидається значно раніше, ніж у хлопчиків, і виражена сильніше, ніж

чуттєво-емоційний потяг.

Протягом всього підліткового віку поступово формується нова

суб’єктивна реальність, перебудова уявлення індивіда про себе та оточуючий

світ. Становлення психосоціальної ідентичності, яке лежить в основі

феномену підліткової свідомості, включає три основні завдання розвитку: 1)

усвідомлення тимчасової тривалості особистого “Я”, яке включає дитяче

минуле і визначає проекцію себе в майбутньому; 2) усвідомлення себе як

відмінного від інтеріоризованих батьківських зразків; 3) здійснення системи

виборів, які забезпечують цілісність особистості (в основному, мова йде про

вибір професії, статевої поляризації і ідеологічних установок).

Саме в підлітковому віці людина інтенсивно засвоює чоловічі і жіночі

ролі. Підлітки безсвідомо і свідомо спостерігають за дорослими, щоб

засвоїти зовнішню поведінку і внутрішній духовний статус чоловіка і жінки.

Сучасні підлітки мають змогу знайомитись з взаємовідносинами чоловіка і

жінки не тільки в житті і мистецтві, а й в бульварній літературі та кіно.

Статева ідентифікація загострює в підлітка його рефлексивні здібності на

становлення нових, більш дорослих відносин з ровесниками обох статей. Але

все це лише нові тенденції. Підліток саме тільки виходить з дитинства. Окрім

поведінки, пов’язаної з спілкуванням чоловіків і жінок, підліток орієнтується

на їх професійні види діяльності. В наш час майже кожна професія може

бути діяльністю чоловіків і жінок, що ставить підлітка в позицію

відповідальності перед індивідуальним вибором своєї справи у житті.

Німецький філософ і психолог Е.Шпрангер в книзі “Психологія

підліткового віку” розробив культурно-історичну концепцію підліткового

віку, вважаючи його віком вростання в культуру. Він вважав, що

психологічний розвиток є вростання індивідуальної психіки в об’єктивний і

нормальний дух даної епохи.

Е.Шпрангер описав 3 типи розвитку в підлітковому віці. Перший тип

характеризується різким, бурхливим, кризовим протіканням, коли отроцтво

переживається як друге народження, в результаті чого виникає нове “Я”.

Другий тип розвитку – плавний, повільний, поступовий ріст, коли підліток

звикає до дорослого життя без глибоких і серйозних зрушень особистості.

Третій тип являє собою такий процес розвитку, коли підліток сам активно і

свідомо формує і виховує себе, долаючи зусиллями волі внутрішні кризи та

страхи, переживання. Він характерний для людей з високим рівнем

самоконтролю і самодисципліни. Головне новоутворення віку, за

Е.Шпрангером, – відкриття “Я”, виникнення рефлексії і усвідомлення своєї

індивідуальності, а також почуття кохання.

Кінець дитинства і початок дорослості характеризується загальною

біологічною подією – фізіологічним пубертатом. Протягом відносно

короткого періоду тіло дитини зазнає багатьох морфологічних і фізіологічних

змін, які супроводжуються глибокими змінами зовнішності. Пубертатний

розвиток протікає за загальною схемою; послідовність стадій статевої

зрілості всюди ідентична, але деякі фактори середовища (харчування,

кліматичні умови) впливають на його початок і вираженість деяких його

проявів. Пубертат більше, ніж якийсь інший бік, знаходиться під контролем

біологічних факторів.

Центральну роль у становленні особистості відіграє так званий образ

тіла. Швидкість, з якою відбуваються соматичні зміни, ламає дитячий образ і

вимагає побудови нового тілесного ”Я”. Дослідження показали, що в цей час

різко зростає рівень тривожності, незадоволення у відношенні до своєї

зовнішності. З приводу свого росту хвилюються 30% дівчат та 20 % хлопців

підліткового віку: дівчатка бояться залишитися дуже високими, а хлопці –

надто малими. Саме фізична “стать” є для підлітків однією з центральних

характеристик ідеального образу людини своєї статі.

Гострою проблемою в підлітковому віці є також надлишок ваги,

особливо тому, що він набувається в цьому віці. Повнота заперечує ідеальні

критерії фізичної привабливості, що веде до формування жорстких установок

щодо ваги як у більш повних підлітків, так і у решти. Але й тут помітні

статеві відмінності. Згідно багаточисельним дослідженням хлопчики мало

переймаються збільшенням ваги тіла і рідко обмежують себе в їжі, тоді як

60% їх ровесниць вважають, що мають зайву вагу, і намагаються схуднути за

допомогою дієт.

І хлопчики, і дівчатка відчувають специфічну тривогу, пов’язану з

розвитком геніталій. Хлопчики демонструють інтерес до цього розвитку, і

початок пубертату дає підстави для тривожних запитань і порівнянь з

однолітками. Дівчатка менше цікавляться розвитком геніталій, їх хвилює в

основному ріст грудей.

Раннє чи пізнє статеве дозрівання веде до різних психологічних

наслідків. Так, передчасний статевий розвиток може викликати деякі

труднощі у підлітків, які, володіючи дорослим тілом, але дитячою

свідомістю, не можуть відповідати певним соціальним очікуванням. Однак, є

і позитивні сторони такої ситуації. В 14 років підлітки, які раніше за інших

досягають фізичної зрілості, володіють високим соціальним статусом, як

серед своєї, так і серед протилежної статі.

Пізнє статеве дозрівання викликає, навпаки, серйозні проблеми,

особливо у хлопчиків, які в даному випадку мають більш низький соціальний

статус, відчувають фізичну неповноцінність і деякі труднощі психологічного

характеру: негативний образ ”Я”, почуття залежності. Ці проблеми

залишаються і в дорослих.

У дівчат з пізнім розвитком все відбувається по-іншому. Хоча в

порівнянні з однолітками вони більш тривожні, ця тривога концентрується на

фізичних проблемах, не супроводжується труднощами, характерними для

хлопчиків зі схожим типом розвитку. Таким чином, психологічне значення

статевого дозрівання сильно залежить від соціальних стереотипів, вплив яких

різний на хлопчиків і дівчаток.

Переживання підлітків з приводу своєї зовнішності багато в чому

пов’язане з суб’єктивною статевою конформністю, тобто бажанням

виглядати адекватно своїй статі. Ідеальний образ тілесного “Я” в

підлітковому віці в значній мірі ірреальний, так як статеве дозрівання в цей

час особливо піддається жорсткому контролю норм культури і засобів

масової інформації, особливо в групі однолітків.

Стереотипи, пов’язані з тілом, формуються дуже рано, ще до

підліткового віку. Дослідження показали, що починаючи з дитячого садочка

більшість хлопців вибирають атлетичні зразки фізичного розвитку, і

приписують їм такі риси характеру, як розум, виховання, дружелюбність. З

віком приписування негативних рис особам з ендоморфною конституцією і

позитивних – з мезоморфною конституцією збільшується.

Формування чоловічої ідентичності відбувається в юнацтві в рамках

вузького коридору, що , можливо, пояснює на багато більше, ніж у дівчат,

неприйняття своєї “родової” приналежності, великий відсоток чоловічої

гомосексуальності і транссексуальних потягів у хлопчиків. Хоча в дівчаток,

порівняно з хлопчиками, схильність до прийняття своєї “родової”

ідентичності виражена сильніше, їх образ тіла набагато більше афективно

змальований і розповсюджується на весь образ “Я”. Дівчатка частіше

стверджують, що вони менш фізично привабливі, ніж подруги, більшість з

них хотіли б змінити щось у своїй зовнішності, тоді як хлопчики повністю

задоволені своєю зовнішністю.

Взаємозв’язок суб’єктивних оцінок своєї фізичної привабливості і “Я”-

Концепції проявляється в тому, що у обох статей стереотипи тіла впливають

на суб’єктивну оцінку своєї привабливості. Але оцінка особистої фізичної

привабливості дівчатка значно корелюють з іншими, особистісними і

соціальними, параметрами уявлення про себе, що не спостерігається у

хлопчиків. Іншими словами, дівчатка-підлітки, що вважають себе зовні

малопривабливими, негативно оцінюють і інші сторони свого “Я”, в той час

як хлопчики чітко розрізняють ці аспекти: вони можуть негативно оцінювати

свою зовнішність і при цьому високо оцінювати свої соціальні або

інтелектуальні якості.

В цілому дівчатка володіють більш нестабільним і суперечливим

образом тіла і заниженою самооцінкою, ніж хлопчики. Дівчатка схильні до

негативної оцінки своїх теперішніх і майбутніх сексуальних ролей і

переживання на рахунок змін тіла, надаючи надмірного значення жіночій

красі та її канонам в культурі.

Культура, в якій виховується підліток, формує різні психосексуальні і

соціальні установки. Крім фактів культури потрібно враховувати стать, вік,

засвоєння сексуальних стереотипів поведінки, соціально-економічне

походження і т.д.

У період ранньої юності необхідно поглибити розглянуті раніше

питання, у тому числі особливості сімейних стосунків, особистої гігієни,

повинні бути введені і нові теми, такі як інтимні стосунки, особливості

психології статей. Необхідно формувати у старшокласників переконання в

необхідності власного стилю поведінки і чітких внутрішніх його основ, що

дає стійкість по відношенню до випадкових несприятливих впливів. Слід

приділяти увагу і фізіологічним аспектам народження дітей, питанням

догляду за дитиною, відповідальності батьків за виховання дітей. Знання

гігієни тіла взагалі і статевих органів зокрема повинні бути розширені за

рахунок введення медичних, соціальних, правових аспектів венеричних

хвороб і т.д.

Для розуміння сексуальної активності старшокласників, на думку

В. Є. Кагана, важливо знати, що в юнацькому віці особистість загалом

досягає фізичної зрілості, остаточно формується статева система. У юнаків

цей період бурхливіший, ніж у дівчат, і характеризується підвищеною

статевою збудливістю, різким зростанням еротичних інтересів і фантазій,

потягом до осіб протилежної статі й підвищеною закоханістю. Завершується

первинна соціалізація, громадське становлення особистості, її соціальне

самовизначення, активне входження в суспільне життя, формування

духовних цінностей.

Учні будують плани на майбутнє, зіставляючи їх з власними

можливостями, нерідко переоцінюючи їх. Саме в старших класах найчастіше

виявляються дефекти минулих років у вихованні і становленні особистості.

Це виражається в пасивності, споживацтві, егоїзмі, в завищеній оцінці

власної значущості деякими юнаками і дівчатами. У цей період статеве

виховання повинно бути насамперед спрямоване на адаптацію юнаків і

дівчат до нових соціальних умов, що полягають у визнанні їхньої дорослості,

їхньої гендерної ролі людьми, які їх оточують, у дедалі більшій свободі

їхньої поведінки і спілкування з іншою статтю, організації їхнього дозвілля.

Для цього необхідно розглянути широке коло питань і застосовувати в

гендерному вихованні різні норми педагогічного впливу.

Узагальнити викладений вище матеріал можна за допомогою таблиць.

Таблиця 1.

Схема гендерного розвитку дитини

Вік	Гендерна ідентичність	Гендерна стереотипізація	Поведінка, типова для конкретної статі
0-2,5	Здатність до розрізнення чоловіків і жінок виникає і вдосконалюється. Дитина точно визначає себе як хлопчика чи як дівчинку	З’являються деякі гендерні стереотипи	З’являються обумовлені статевою належністю переваги у виборі іграшок та діяльності Дитина починає надавати перевагу іграм з партнерами своєї статі (гендерна “сегрегація”)
3-7	З’являється усвідомлення незмінності статі	Інтереси, модуси діяльності і заняття стають ригідними, стереотипізованими	Адекватні статевій належності переваги у виборі іграшок, видів ігор стають сильніше вираженими, особливо в середовищі хлопчиків Гендерна “сегрегація” посилюється
8-11		Починається формування стереотипів, які стосуються особистісних рис і сфери досягнень	Гендерна “сегрегація” продовжує поглиблюватись Переваги у виборі іграшок, ігор продовжують ставати сильнішими для хлопчиків Дівчатка розвивають цікавість (зберігають її) до деяких маскулінних занять
12 років і старші	Гендерна ідентичність стає помітнішою, відображаючи тиск гендерної інтенсифікації	Нетерпимість до поведінки, неадекватної уявленням про статеву належність, посилюється в молодшому підлітковому віці. Надалі гендерна стереотипізація в більшості аспектів стає гнучкішою	Поведінка стає більш відповідною конкретній статевій належності внаслідок гендерної інтенсифікації Гендерна “сегрегація” менш виражена

Таблиця 2

Концепція статевої (гендерної) ідентичності І.Кона

Віковий етап	Характеристика ідентичності
7-8 місяців	Прояв різних реакцій (реагування) на чоловіків і жінок
1,5 року	Формування первинної гендерної ідентичності, яка на цьому етапі є найстійкішим елементом самосвідомості. З віком обсяг і зміст цієї ідентичності змінюється, що часто пов’язано з розумовим і соціальним розвитком дитини
2 роки	Дитина знає свою стать, але ще не вміє обґрунтовувати цю атрибуцію
3-4 роки	Дитина розрізняє стать людей, які її оточують, але часто асоціює її з випадковими зовнішніми ознаками, наприклад одягом, і допускає можливість зміни статі
6-7 років	Остаточне усвідомлення незворотності статевої належності, посилення статевої диференціації, діяльності та установок. Стихійна статева сегрегація (формування одностатевих компаній) сприяє кристалізації та усвідомленню статевих відмінностей
Підлітковий вік	Підліткова гендерна ідентичність – центральний компонент самосвідомості Період дорослості Гендерна ідентичність є складним утворенням, яке охоплює, крім власної статевої належності сексуальну орієнтацію, сексуальні сценарії, гендерні стереотипи та гендерні переваги

ТЕМА: Гендерна соціалізація

План.

1. Статева й гендерна диференціація й стратифікація.

2. Особливості гендерної соціалізації в сучасному світі. Основні етапи

гендерної соціалізації людини.

3. Психологічні механізми гендерної соціалізації.

4. Агенти гендерної соціалізації особистості: ЗМІ, література; сім’я; школа

(традиції, навчання, виховання); товариство ровесників.

5. Гендерна ресоціалізація особистості.

6. Інверсійний тип гендерної соціалізації особистості

Література:

1. Бендас Т. В. Гендерная психология : Учеб. пособ. / Т. В. Бендас. – СПб. :

Питер, 2006. – 431с.

2. Берн Ш. Гендерная психология / Ш. Берн. – СПб: прайм – Еврознак, 2007. –

318с.

3. Ворожбитова А. Л. Гендер в спортивной деятельности: Учебное пособие /

А. Л. Ворожбитова. – М.: ФЛИНТА : Наука, 2011. – 216 с.

4. Говорун Т. В. Гендерна психологія. Навчальний посібник / Т. В. Говорун,

О. М. Кікінежді. – Київ: Видавничий центр “Академія”, 2004. – 308с.

5. Ильин Е. П. Пол и гендер / Е. П. Ильин. – СПб. : Питер, 2010. – 688с.

6. Козлов В. В. Гендерная психология. Учебник для вузов / В. В. Козлов,

Н. А. Шухова/ – СПб. : Речь, 2010. – 270с.

7. Кравець В. Гендерна педагогіка / В. Кравець. – Тернопіль : Джура, 2003. –

416с.

8. Майерс Д. Социальная психология / Д. Майерс. – СПб. : Питер, 1998. – 688

с.

9. Малкина-Пых И. Г. Гендерная терапия / И. Г. Малкина-Пых. – М. : Эксмо,

2006. – 928с.

10. Петренко О. Б. Гендерна психологія. Практикум / О. Б. Петренко. – Рівне :

РДГУ, видавець Олег Зень, 2012. – 127 с.

11. Практикум по гендерной психологии /Под ред. И. С. Клециной. – СПб.:

Питер, 2003. – 479с.

12. Словарь гендерных терминов / под ред. А. А. Денисовой ; Регион. обществ.

организация “Восток–Запад: женские инновационные проекты”. – М. : Информация – XXI

век, 2002. – 256 с.

13. Ткалич М. Г. Гендерна психологія / М. Г. Ткалич. – К. : Академія, 2011. –

248 с.

14. Чекалина А. А. Гендерная психология: Учебное пособие / А. А. Чекалина. –

М. : “Ось-89”, 2006. – 256 с.

1. Зупинимось на тлумаченні поняття “статеворольова соціалізація”,

так як воно є центральним у нашому дослідженні. Під статеворольовою

соціалізацією у сучасній психолого-педагогічній науці розуміють процес

засвоєння індивідом культурної системи гендеру того суспільства, у якому

він живе, своєрідне суспільне конструювання відмінностей між статями.

Статеворольова соціалізація є частиною загального процесу соціалізації.

І якщо соціалізація розглядається, з одного боку, як процес адаптації й

інтеграції людини в суспільстві, а з іншого боку – як процес саморозвитку і

самореалізації особистості в соціальному середовищі, то і при вивченні

статеворольової соціалізації необхідно враховувати обидві ці тенденції.

Таким чином, статеворольова соціалізація включає два взаємозалежних

процеси. По-перше, це засвоєння індивідом соціального досвіду,

психосексуальних установок і ціннісних орієнтації, визначених способів

поведінки і діяльності, властивих представникам тієї або іншої статі. По-

друге, це процес формування статеворольової самосвідомості (статевої

ідентичності). Він включає пізнання своєї подібності і відмінностей з

представниками своєї і протилежної статі; емоційну оцінку себе як

представника певної статі; самоствердження “Я” як представника визначеної

статі у спілкуванні і діяльності.

Сутність процесу статеворольової соціалізації доцільно проаналізувати

на основі таких принципів: 1) статеворольова поведінка, з одного боку,

обумовлена біологічною природою людини, а з другого – детермінована

факторами культури; 2) статеворольова соціалізація – явище конкретно-

історичне: кожна культура на кожному історичному етапі висуває конкретні

вимоги до змісту гендерних властивостей, формуючи певні гендерні типи

особистості; 3) індивіди об’єднуються у гендерні групи за стандартами і

сценаріями поведінки, яку суспільство визнає як “жіночу” або “чоловічу”; 4)

різні соціальні групи і прошарки одного й того самого суспільства можуть

істотно відрізнятись за своїми гендерними настановами і поведінкою, а тому

існують численні статеві, вікові, етнічні й інші гендернорольові культури; 5)

окремі елементи гендерної культури пов’язані з більш загальними

соціокультурними явищами, тому гендерну поведінку окремих індивідів

можна зрозуміти тільки у зв’язку з їх конкретною соціальною належністю,

статусно-рольовими характеристиками, політичною, економічною та

демографічною ситуацією та ін.

2. Основні напрями соціалізації відповідають ключовим сферам

життєдіяльності людини: поведінковій, емоційній, пізнавальній, буттєвій,

моральній, міжособистісній.

Основні функції статеворольової соціалізації – це: соціальна адаптація,

яка означає сприйняття гендерних стереотипів, засвоєння гендерних

цінностей, стандартизацію мовлення, жестів, символів, характерних для

індивідів певної статі, формування відповідного гендерного типу

особистості, процес активного пристосування до гендерних норм і цінностей

суспільства; інкультурація, що означає засвоєння традицій гендерної

культури суспільства; інтерпретація особистості, що включає розвиток

специфічної ієрархії мотивів, цінностей, інтересів, формування гендерної

ідентичності, відповідність до гендерної ролі.

Окремо слід зупинитись на трактуванні цих понять. Так, соціальна

адаптація особистості характеризується її реальними можливостями знайти

своє місце в середовищі, що постійно змінюється. Основні типи

адаптаційного процесу – тип, який характеризується перевагою активного

впливу на соціальне середовище, і тип, що визначається пасивним,

конформним прийняттям цілей і ціннісних орієнтаций групи, – формуються

залежно від структури потреб і мотивів індивіда. Важливим аспектом

соціальної адаптації є прийняття індивідом соціальної ролі. Цим обумовлене

віднесення соціальної адаптації до одного із основних соціально-

психологічних механізмів соціалізації особистості. Ефективність соціальної

адаптації у значній мірі залежить від того, наскільки адекватно індивід

сприймає себе й свої соціальні зв’язки.

У свою чергу, інкультурація – це засвоєння традицій гендерної

культури суспільства особистістю, реальний процес научіння, як він

відбувається у специфічній культурі, передача (трансмісія) культури від

одного покоління до іншого, а інтерпретація особистості – тлумачення,

роз’яснення смисла статевих відмінностей, значення статевої

приналежності.

Гендерна роль – це модель поведінки, яка визначається системою

приписів, яку індивід мусить засвоїти та відповідати їй, щоб його визнавали

представником певної статі. У свою чергу, гендерні ролі – це ланка зв’язку

між особистістю і соціумом, в якому особистість життєстверджує себе,

сукупність зразків поведінки чоловіків і жінок, певна система соціальних

стандартів, нормативів, традицій, яким людина має відповідати, щоб її

визнали як чоловіка чи як жінку. Диференціація статевих ролей

проявляється у статевовіковому розподілі праці, системі статевої

стратифікації, розподілі влади і авторитету чоловіків і жінок і в

специфічних процесах статевої соціалізації, в результаті чого ці ставлення

відтворюються і передаються з покоління в покоління. Відтак, гендерні ролі

– це вид соціальних ролей, вони мають нормативний характер,

відображають певні соціальні очікування і проявляються в поведінці. Сама

проста модель гендерних ролей, як і відмінностей, побудована за

альтернативним принципом “або-або”, коли в ньому чоловіча роль

асоціюється з силою, енергійністю, розміркованістю, тобто цілковита

маскулінність, а жіноча – зі слабкістю, пасивністю, ніжністю, емоційністю,

тобто цілковита фемінність, два крайні полюси, – біполярна модель

гендерної ролі.

Сучасне суспільство характеризується зміною ціннісних орієнтацій у

сфері відносин між статями, у ньому відбувається розмивання границь між

жіночими і чоловічими соціальними ролями, вчені констатують недостатню

статеворольову соціалізацію особистості: виникають труднощі міжстатевих

контактів, невміння створювати сім’ю, неправильне виховання дітей,

збільшення кількості молоді, яка відноситься до сексуальних меншин. Тому

сьогодні особливо важливим у психолого-педагогічній науці є розв’язання

проблеми повноцінної вчасної і ефективної статеворольової соціалізації

особистості. Адже кожна людина – представник чоловічої чи жіночої статі.

Як зазначає І.Кон, “щоб стати чоловіком чи жінкою, індивід повинен

усвідомити свою статеву приналежність і засвоїти відповідну статеву роль”.

Входження особистості у соціальне середовище здійснюється шляхом

засвоєння гендерних ролей та культури взаємин між статями, завдяки яким

проходить становлення системи ціннісних орієнтацій, притаманних

конкретному суспільству.

3. За спостереженням вітчизняних психологів (Т. Говорун, О. Кікінежді),

набуття гендерної ідентичності та засвоєння певного типу статеворольової

поведінки активізують такі важливі психологічні механізми, як спрямування,

моделювання, підкріплення та інтеріоризація.

Спрямування. Суть його полягає в організації дорослими для дитини

середовища, яке, на їхню думку, відповідає її статевій належності. Для

хлопчиків передбачають іграшки з деталями, що вкручуються, рухаються,

взаємодоповнюються: машинки, конструктори, які розвивають

інструментальні навички і майстерність; для дівчаток – м’які, пухнасті, ніжні

іграшки, ляльки, які можна пригорнути, щось прикрасити ними. Уся дитяча

індустрія ніби запускає підсвідомі механізми ідентифікації та диференціації

задовго до того, як дитина навчиться усвідомлювати, чого від неї очікує

гендерно-структурований соціум.

Моделювання. Воно реалізується в освоєнні нав’язаних соціумом певних

моделей статево-рольової поведінки. Якщо до п’яти років хлопчики із

задоволенням імітують «жіночі» види діяльності, то пізніше вони

відмежовуються від них, адже сім'я, телепрограми, дитячі книги дають

приклади для наслідування, визначають чоловічі та жіночі ролі.

Заохочення (підкріплення). Особливістю цього психологічного механізму

є винагорода дитини за дотримання певного типу поведінки: похвала від

батьків, учителів, інших дорослих. Це фіксує поведінку, якої навчають

дитину. Якщо дитина починає наслідувати поведінку іншої статі (наприклад,

хлопчик одягає мамині туфлі на підборах, фарбує губи), такий учинок

відповідно негативно оцінюють: «Хлопчики так не роблять!». Інтеріоризація.

Полягає інтеріоризація (лат. inteгіог – внутрішній) у формуванні внутрішньої

структури людської психіки, переведенні елементів зовнішнього світу у

внутрішнє Я особистості. Результатом її є індивідуальність особистості.

А. Мудрик до механізмів соціалізації зараховує імпринтинг,

екзистенційний натиск, наслідування, ідентифікацію та рефлексію.

Імпринтинг. Дія імпринтингу (англ. imprint – залишати слід, фіксувати)

виявляється у фіксуванні на рівні рецепторів та підсвідомого особистості

певних особливостей життєво важливих об'єктів, які впливають на неї.

Переважає він у немовлят, але травматичний досвід раннього віку (до 6

років) «імпринтингується» на рівні емоцій та впливає на подальший

розвиток, соціалізацію особистості. Екзистенційний натиск. Буття людини

визначає особливості оволодіння нею рідною та іноземними мовами,

існування важливих для суспільства норм соціальної поведінки та несвідоме

їх засвоєння. Наслідування. Особистість свідомо та несвідомо намагається

відповідати певним стандартам поведінки, які спостерігає довкола себе, а

також тим, що пропонуються їй як соціальні норми і транслюються через

відповідні інститути соціалізації. Ідентифікація. Цей емоційно-когнітивний

процес полягає в засвоєнні людиною норм, установок, цінностей, моделей

поведінки у взаємодії зі значущими особистостями та референтними

групами. Рефлексія. Це базова властивість суб’єкта, завдяки якій стає

можливим усвідомлення і регулювання своєї життєдіяльності.

Вітчизняний психолог Валентина Москаленко серед механізмів,

задіяних у формуванні особистості, виокремлює стереотипізацію, соціальну

рефлексію, емпатію та атракцію.

Стереотипізація. Найчастіше вона проявляється за відсутності

достатньої інформації про процес, об'єкт, явище. Унаслідок цього людина

вимушено створює образ на основі існуючих, стійких уявлень, приписуючи

йому відомі їй ознаки і властивості. Соціальна рефлексія. У процесі взаємодії

людина зауважує, усвідомлює, аналізує, як її сприймають у конкретному

середовищі. Емпатія. Кожна людина наділена індивідуальною здатністю

реагувати на тривоги, переживання інших людей, співчувати їм. Тобто вона

пізнає не лише тих, з ким спілкується, а й те, як співрозмовники сприймають

її, що розширює базу оцінок, висновків, рішень. Тому емпатію (англ. empaty

– співпереживання, співчуття) зараховують до афективних форм

ідентифікації. Якщо при ідентифікації стан іншої людини визначається на

основі раціональної інтерпретації, то при емпатії – на основі емоційного

співпереживання. Атракція. Її трактують як механізм соціальної концепції,

який передбачає формування установки на іншу людину та обумовлює

інтерес людей одних до одних, завдяки чому індивід залучається до спільної

діяльності.

До основних механізмів гендерної соціалізації зараховують також

диференційне підсилення та диференційне наслідування (імітацію).

Диференційне підсилення. Дія цього механізму соціалізації спрямована на

позитивне підкріплення (винагороду) прийнятної гендерно-рольової

поведінки та негативне підкріплення (покарання) неприйнятної.

Диференційне наслідування (імітація). Воно обумовлює вибір особистістю

рольових моделей поведінки відповідно до еталонної групи та подальше

наслідування їх. 3.Фройд виокремлював серед психологічних механізмів

соціалізації імітацію, ідентифікацію, почуття сорому і провини. Імітація.

Визначалася як усвідомлена спроба дитини копіювати певну модель

поведінки. Зразками для неї у цьому могли бути батьки, родичі, друзі та ін.

Ідентифікація. В індивідуальному бутті вона проявляється як усвідомлення

належності до певної спільноти. Через ідентифікацію діти приймають

поведінку, цінності, норми батьків, родичів, друзів, сусідів за власні.

Т. Парсонс і С. Бейлз вважають імітацію процесом, за допомогою якого

засвоюються специфічні елементи культури, особливі знання, уміння, обряди

тощо. На їхню думку, імітація не припускає жодних тривалих відносин з

«моделлю». Ідентифікація означає внутрішнє опанування цінностей людьми і

є процесом соціального навчання. Її ступінь визначається характером

прихильності до «іншого». Оскільки найсильніші прихильності виникають у

родині, саме її вважають основною формою соціалізації. Імітація та

ідентифікація є механізмами позитивної дії, оскільки спрямовані на

засвоєння обраного типу поведінки. Сором і провина – механізми негативної

дії, тому що придушують чи забороняють деякі зразки поведінки. Почуття

сорому і провини. Вони тісно пов'язані і майже не розрізнені. Однак між

ними існують певні відмінності. Сором звичайно асоціюється з відчуттям

викриття і ганьби людини. Це почуття орієнтоване на сприйняття вчинків

індивіда іншими людьми. Відчуття провини пов'язане з внутрішніми

переживаннями, самооцінкою особистістю своїх учинків. Контролюючою,

нерідко і каральною інстанцією за таких обставин є совість. Американський

дослідник Р. Хартлі, розглядаючи способи конструювання дорослими

гендерної ролі, основними механізмами гендерної соціалізації назвав

соціалізацію через маніпулювання, вербальну апеляцію, «каналізацію»,

демонстрування діяльності. Соціалізація через маніпулювання. Суть її

полягає в дотриманні у відносинах з дитиною еталонів гендерної ролі,

маніпулювання ними. Вербальна апеляція. Її особливістю є використання

звернень, які спрямовують особистість на відтворення певного гендерного

образу чоловіка або жінки, а також вербальна підтримка гендерно-правильної

поведінки. Свою діяльність вона підсилює маніпуляцією. «Каналізація». У

процесі взаємодії з дитиною батьки, педагоги спрямовують її увагу на певні

об’єкти (відповідні ігри та іграшки, властиві її статі). Демонстрування

діяльності. Статево-рольову самоідентифікацію і поведінку дитини активно

формують спрямування її на гендерно-правильні види діяльності. Гендерна

соціалізація (засвоєння людиною гендерних норм, зразків і ролей,

формування її тендерного репертуару) є результатом складної взаємодії

біологічних, психологічних, культурних і соціальних факторів. У ній задіяно

багато внутрішньо-особистісних і соціальних механізмів. Більшість із них

пов’язана з основними агентами та інститутами соціалізації особистості.

Гендерна соціалізація має дві фази: адаптивну (зовнішнє пристосування

до існуючих гендерних відносин, норм і ролей) та фазу інтеріоризації

(внутрішнє засвоєння чоловічих і жіночих ролей, гендерних відносин і

цінностей).

4. Агентами статеворольової соціалізації є люди й установи,

відповідальні за навчання культурним нормам і засвоєння соціальних ролей.

Їх поділяють на первинні та вторинні. Агенти первинної соціалізації: сім’я,

друзі однолітки, педагоги, лідери молодіжних угрупувань. Агенти вторинної

соціалізації: адміністрація школи, інші освітні установи; місце роботи, армія,

міліція, церква, держава, засоби масової інформації. Первинна соціалізація

здійснюється у безпосередньому оточенні людини, вона є особливо значима

у ранні періоди життя. Вторинна соціалізація здійснюється в

опосередкованому або формальному оточенні, є значимою на більш пізніх

етапах життя.

Первинну соціалізацію визначають як сферу міжособистісних відносин,

вторинну – соціальних. Одна і та сама особа може бути агентом як первинної,

так і вторинної соціалізації. 1 – вчитель, 2 – батьки, 3 – учні класу, 4 –

референтна група, 5 – засоби масової інформації 1+2+3+4+5 – соціалізація в

молодшому шкільному віці 5+4+3+2+1 – соціалізація в підлітковому і

старшому віці.

5. Значною мірою гендерна соціалізація відбувається як несвідомий

процес, тому її результати не сприймаються як дискримінаційні, доки не

виникають обставини, що призводять до ресоціалізації. Ресоціалізація (лат. rе

– префікс, що означає зворотну або повторну дію, і socialis – суспільний)

особистості – вид соціалізації особистості, яка відбувається в процесі

докорінної зміни соціального середовища, що змушує її пристосуватися до

нових соціальних обставин, норм і цінностей. Значення ресоціалізації зростає

на найважливішому етапі вторинної соціалізації (17–25 років), коли

формуються світогляд та уявлення особистості про власне призначення і сенс

життя. Протягом цього періоду засвоюється досвід поколінь, а пережиті та

осмислені в цьому віці події стають головними ціннісними орієнтирами. За

словами сучасного англійського соціолога Ентоні Гідденса, ресоціалізація є

процесом, завдяки якому руйнуються раніше засвоєні норми і зразки

поведінки, після чого починається засвоєння або вироблення нових норм. Як

правило, ресоціалізація відбувається у зв'язку з потраплянням у критичні та

неадекватні прийнятим нормам ситуації. Гендерна ресоціалізація особистості

найімовірніша під час соціально-економічних змін та суспільних

трансформацій. У процесі її виникають норми, що регулюють соціальну

взаємодію в нових умовах. Це складний процес, який нерідко потребує

цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінювання свого життя,

руйнування попереднього і створення нового світорозуміння, розриву з

традиційними культурними цінностями, необхідності виконувати незвичні

соціальні ролі тощо.

6. Формування гендерної інверсії у процесі гендерної соціалізації є

новим та недостатньо вивченим феноменом у соціокультурному та

психологічному вимірах. Одним із її проявів є «фемінізація» чоловіків у

сучасному суспільстві, на виникнення і розвиток якої, за твердженням

І. Кона, впливають такі соціально-психологічні умови: а) поступове і

прискорене руйнування традиційної системи гендерного розподілу праці,

ослаблення дихотомізації і поляризації чоловічих і жіночих соціально-

виробничих функцій, ролей, занять і сфер діяльності; б) еволюція шлюбно-

сімейних стосунків, для яких характерні відносини рівності; батьківська

влада все частіше замінюється батьківським авторитетом; в) зміна характеру

соціалізації хлопчиків, унаслідок якої загальне шкільне навчання підвищує

ступінь впливу товариства однолітків порівняно із впливом батьків. Це

зменшує статеву сегрегацію, полегшує взаєморозуміння хлопчиків і дівчаток,

створює психологічні передумови для рівноправних і широких відносин між

дорослими чоловіками і жінками в різних сферах суспільного й особистого

життя. Формуванню гендерної інверсії також сприяють фактори, що діють на

рівні конкретної сім'ї. Наприклад, набутий хлопчиком у дитинстві досвід

взаємодії з батьками визначає його подальшу поведінку як чоловіка, у т. ч.

стосунки з дружиною у власній сім’ї. Як зазначає російський психолог Анна

Варта, у батьківській сім’ї гендерна інверсія у хлопчиків в дитинстві

формується під впливом таких чинників: а) домінування матері в усіх сферах

життєдіяльності сім’ї, не характерна для жінки активність навіть у суто

чоловічих справах, що пригнічує активність та ініціативу інших членів

родини, зокрема чоловіка. У цьому разі хлопчик, ідентифікуючи себе з

батьком, не виявляє і не демонструє нормативні чоловічі риси, засвоює їх і

стає пасивним, безініціативним, слабовольним. У дорослому житті це

зумовлює психологічну, нерідко і фізичну слабкість у вирішенні життєво

важливих завдань, нездатність чоловіків брати на себе відповідальність за

розв’язання сімейних проблем і подолання життєвих труднощів.

Інфантильність дорослого чоловіка може виражатися, наприклад, у

нерозумінні його призначення, ролі, функцій у сім’ї, уникненні сімейних

обов’язків і справ; б) культ матері та жінки в родині, коли бажання та

інтереси всіх підпорядковані інтересам і бажанням матері, її думка

сприймається як однозначна і не підлягає критиці. За такого позиціювання

жінки образ чоловіка витісняється зі свідомості хлопчика і культивується

образ жінки (зразком слугує її спосіб поведінки, мислення та емоційного

реагування). У дорослому житті для гендерно-інвертованого чоловіка цей

образ є основним у поведінковому репертуарі; в) виховання хлопчиків у дусі

«жіночності», розвиток у них непритаманних чоловікам рис характеру, суто

жіночих стереотипів поведінки; свідомого чи несвідомого формування

уявлень про «чоловіче» в поведінці: гордості, сором’язливості, м’якості,

вразливості, чуттєвості тощо. Усе це – атрибути невідповідності реальної

статі дитини очікуваній. Матері важко змінити установки, спричинені

очікуваннями, які сформувалися у період вагітності, на народження

дівчинки. Вони визначають її ставлення до хлопчика після його народження;

г) симбіотичні відносини, сильна емоційна прихильність матері до сина, її

авторитарність у спілкуванні з ним. Це спричинює розвиток у чоловіка

залежності, невпевненості у собі, нерішучості, страху перед ризиком,

тривожності в різних соціально значущих ситуаціях, а також упертості,

вразливості, примхливості, слізливості. Такі чоловіки в дорослому житті не

зорієнтовані на досягнення успіхів у сімейній і професійній сферах; ґ)

заборона матері на стосунки сина з дівчатами через ревнощі до його вибору і

страх самотності перед «вильотом дитини з батьківського гнізда», що

виражається словами: «тобі ще рано», «це не те, що тобі потрібно», «треба

навчатися, а не з дівчатами зустрічатися». Це сковує чоловіка у встановленні

контактів з жінками, звужує спілкування з ними, обмежує самореалізацію

його в цій сфері; д) придушення матір’ю сексуальної активності, сексуальних

потреб юнака, виховання в нього хибного ставлення до сексу як до прояву

аморальності, заборони на сексуальні стосунки. Унаслідок цього активність

чоловіка у стосунках із жінками зміщується із сексуального аспекту на

емоційний, нівелюються сексуальні потреби, виникають різноманітні

чоловічі сексофобії, комплекс невдахи; е) заохочення в сім’ї винятково

чоловічого спілкування (з братами, друзями), через що чоловік не може

відчути себе справжнім чоловіком, проявити маску ліні риси і

характеристики поведінки, важливі при взаємодії з протилежною статтю.

Дослідженнями доведено, що чоловіки, позбавлені досвіду взаємодії з

сестрами в батьківській сім’ї, зазнають труднощів у спілкуванні з жінками у

власній родині. Усі ці чинники проявляються і в неповних, і в повних сім’ях,

зумовлюючи формування у чоловіків фемінних рис характеру, призводячи до

гендерної інверсії. Дуже часто гендерна інверсія недостатньо усвідомлюється

чоловіком або жінкою, сприймається як нормативний варіант гендерної

ідентичності особистості. У психологічному консультуванні подібних

проблем особистості передусім з’ясовують особливості гендерної соціалізації

людини в батьківській родині, фактори, що спричинюють гендерну інверсію.

А психологічну корекцію і терапію спрямовують на орієнтування

особистості у сфері гендерних відносин, розвиток у неї психологічної

гнучкості, уміння свідомо реалізовувати заданий середовищем гендерний

рольовий репертуар.

ТЕМА: Гендерні стереотипи як соціально-психологічний феномен.

План.

1. Сутність і класифікація гендерних стереотипів. Моделі гендерних

стереотипів.

2. Функції гендерних стереотипів.

3. Основні групи гендерних стереотипів.

4. Гендерні стереотипи щодо суспільної реалізації чоловіків і жінок.

5. Поняття “скляної стелі”. Асертивність як подолання “скляної стелі”.

6. Дуалістичний характер гендерних стереотипів.

Література:

1. Бендас Т. В. Гендерная психология : Учеб. пособ. / Т. В. Бендас. – СПб. :

Питер, 2006. – 431с.

2. Берн Ш. Гендерная психология / Ш. Берн. – СПб: прайм – Еврознак, 2007. –

318с.

3. Ворожбитова А. Л. Гендер в спортивной деятельности: Учебное пособие /

А. Л. Ворожбитова. – М.: ФЛИНТА : Наука, 2011. – 216 с.

4. Говорун Т. В. Гендерна психологія. Навчальний посібник / Т. В. Говорун,

О. М. Кікінежді. – Київ: Видавничий центр “Академія”, 2004. – 308с.