24Кейсіанська революц

Економічне вчення Дж.М. Кейнса здійснило революційний переворот в економічній науці, зокрема:

o спростовано цілий ряд аксіом, що тривалий час панували в класичній теорії1, яка, на думку вченого, розглядає економічну ситуацію, що є лише окремим випадком можливих станів рівноваги, і не пояснює існуюче економічне суспільство;

o розширено предмет економічної теорії дослідженнями на макроекономічному рівні;

o вдосконалено методи економічного дослідження;

o визнано відсутність механізму автоматичного регулювання ринкової економіки, її нездатність забезпечити повну зайнятість, а також справедливий розподіл багатства і доходів, "необхідність створення централізованого контролю щодо питань, які в основному передані приватній ініціативі". Рекомендації вченого впродовж другої половини 1930-х років були теоретичним підґрунтям економічної політики більшості урядів розвинутих країн.

Праця Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" завершила формування макроекономіки як самостійної складової економічної теорії. За вченим утвердився статус одного з лідерів економічної науки.

24 теорія сукупного попиту, мультиплікатор Аналізуючи принцип ефективного попиту, Дж.М. Кейнс стверджував, що за умови незмінних чинників пропозиції зайнятість на окремому підприємстві та в галузі залежить від попиту, в національному господарстві - від сукупного попиту, який визначав як "очікувану виручку" від реалізації виробленої продукції за даних обсягів зайнятості. Досліджуючи функціональну залежність між сукупною пропозицією, сукупним попитом і зайнятістю, вчений ввів у науковий аналіз поняття "ефективного попиту", величина якого "відповідає точці перетину кривої функції сукупного попиту та кривої функції сукупної пропозиції. Функція сукупного попиту виражає відношення між різними гіпотетичними рівнями зайнятості та виручкою, яку передбачається отримати, ефективний попит є функцією сукупного попиту, що фактично реалізується,... відповідає рівню зайнятості, за якого підприємець здатний максимізувати розмір очікуваного прибутку1. Отже, ефективний попит - це сукупний попит на блага, що дорівнює (максимально наближається) сукупній пропозиції, забезпечує повне завантаження виробничих потужностей та повну зайнятість, а отже, макроекономічну рівновагу. Мультиплікатор (від лат. multiplicator - той, що множить) означає множник. Мультиплікатор, що виражає зв'язок між приростом інвестицій і приростом доходу, підсилює (множить) вплив інвестиційного попиту на збільшення доходів:

У чому полягає сутність мультиплікаційного ефекту?

Насамперед у тому, що збільшення інвестиційного попиту неминуче супроводжується збільшенням попиту на споживчі товари, причому в більшому обсязі, ніж попиту на інвестиції. Зростання доходів працівників, зайнятих в інвестиційному секторі, означає збільшення їхнього попиту на споживчі товари. Отже, зростають виробництво і доходи в галузях, що виробляють предмети споживання. У свою чергу, це зумовлює розширення виробництва і доходів у "третинному" секторі.

Первісний "поштовх" до розширення виробництва буде наростати за принципом ланцюгового зв'язку між галузями.Ефект мультиплікації залежить від первісного "поштовху" і частки доходу, виділеного його одержувачами на споживання, тобто від граничної схильності до споживання. Чим більша гранична схильність до споживання, тим вищий коефіцієнт мультиплікації.

Мультиплікаційний ефект виявляє себе за певних умов: наявності незайнятих потужностей, вільної робочої сили.Його дія найбільш помітна в умовах піднесення. У разі зниження інвестиційного попиту мультиплікатор діє зі знаком "мінус", падіння інвестицій супроводжується кумулятивним падінням споживчого попиту.

26. еволюц кейнсіанького нап у після воєн період Характерною рисою економічних теорій післякейнсіанського пе­ріоду є те, що у поясненні найважливіших економічних проблем чі­льне місце надається інвестиціям. Послідовники Кейнса виходять з того, що причина циклічності, а водночас і причина періодичних криз та безробіття полягає у «коливаннях динаміки інвестицій». «Приватні інвестиції та державні витрати — ось ті сфери, де слід переважно шукати пояснення змін зайнятості та доходів», — указу­вав Хансен. Західні теоретики надають капіталовкладенням власти­вість своєрідної незалежної змінної, від якої залежать інші змінні. Неокейнсіанські теоретики циклу доповнили концепцію мульти­плікатора так званою концепцією акселератора, який характеризує зворотний зв'язок між національним доходом і інвестиціями. Аксе­лератор показує, у скільки разів мають збільшуватися капіталовкла­дення в результаті конкретних темпів зростання національного до­ходу. Якщо умовою розгортання мультиплікаційного процесу є наявність вільної робочої сили та незайнятих виробничих потужно­стей, то для акселераційного — необхідні інші умови. Зростання національного доходу потребуватиме збільшення виробничих поту­жностей та капіталовкладень (за умови, що існуючі виробничі по­тужності використано повністю або майже повністю). У свою чергу, зниження або хоч сповільнення темпів зростання національного до­ходу призведе до спадання темпів капіталовкладень і, навіть, до дезінвестування. Велике значення у неокейнсіанській теорії циклу має поділ капі­таловкладень на автономні та похідні. Похідні інвестиції — це такі, що зв'язані з розширенням споживання внаслідок зростання націо­нального доходу. Саме цей тип інвестицій бере участь у моделі мультиплікатор — акселератор.

27неолібералізм Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок роз­глядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економіч­ному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів еко­номічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соці­альної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом пере- розподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку. Французький неолібералізм (паризька школа). М.Алле.

Англійський неолібералізм (лондонська школа) . Неолібералізм у Німеччині

28 Неолібералізм у Німеччині. Теорія соціально-ринкового гос­подарства. Особливостями німецького неолібералізму є те, що пре­дставники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще істо­ричною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї силь­ної держави, що виконує інституціональні, організаторські та вихо­вні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулю­вання економіки. Основоположником неоліберального напрямку німецької еконо­мічної теорії по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей. Вона отримала назву фрейбурзької. До цієї школи належать такі відомі теоретики, як А. Мюллер-Армак, Ф. Бем, А. Рюстов, швейцарський професор Репке, Л. Ерхард та інші. Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихід­ним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігопо-лія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку. Отже, складовими соціально-ринкового господарства є: конку­рентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє націо­нальний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості. Найважливішим інструментом державного втручання в процес перерозподілу, на думку Мюллера-Армака, є оподаткування, яке ре­гулюється відповідно до економічної ситуації: для стимулювання чи стримування ініціативи, урівноважування попиту та пропозиції згідно з рівнем доходу та з урахуванням його джерел, а також із національною структурною політикою держави. Усе це має бути спрямоване на досягнення основної мети державного управління — проведення соціальне орієнтованої політики. 29. Сучасний економічний неоконсерватизм Неоконсерватизм економічний — сучасний неокласичний напрям економічної теорії, який об'єднує школи неокласики і неолібералізму, найважливішими формами якого з 70-х XX ст. є монетаризм, "економіка пропозиції" і значною мірою неолібералізм. і соціально-політичні концепції неоконсерватизму, насамперед в Італії (Г. Д'Аннунціо), Німеччині (Е. Юнгера, Ст. Георга). Значного поширення набули праці Е. Еволи, який синтезував різні неоконсервативні ідеї та концепції, висунувши свою "доктрину пробудження". Головним її положенням був імператив Консервативної революції, побудова Анти-Європи. Е. Евола твердив про необхідність відновлення нордичної імперії з абсолютною владою верховного суверена, відродження станової ієрархії, твердих порядків. Двома різновидами Н.е. є неокласичний (англо-американський) та ордоліберальний (європейський). Для першого з них, який відстоюють М.Новак, Дж.Неш та ін., характерні ідеї необхідності такої економічної політики, яка б, з одного боку, поліпшувала ринковий механізм, а з іншого, — захищала його від нього самого (від руйнівних факторів ринку). Ордоліберальний Н.е. представлений концепцією соціального ринкового господарства, новою неокласикою. Н.е. у формі монетаризму представлений передусім главою чиказької школи політичної економії М.Фрідменом, практичним втіленням якої стала "рейганоміка" в США, "тетчеризм" у Великобританії (див. Монетаризм).  Характерними його рисами лишаються вірність старим традиціям й нормам, зведення змісту влади до керівних і розподільно-розпорядчих функцій, збереження суспільно-політичної нерівності, скептицизм щодо суспільного прогресу, справедливості, культ сильної держави та авторитарних лідерів, збереження традиційних інститутів влади та архаїчних політичних цінностей 30. Монетаризм та теорія економіки пропозиції як панівної теорії неконсерватизму монетаризм — це всі економічні доктрини, що і надають грошам першочергового значення та пов'язані з розробкою грошової кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Проте ї "монетаристське відродження" не було випадковою відповіддю на жорстку інфляцію 70-х pp. чи просто реакцією на кризу кейнсіанства. В основі сучасних монетаристських концепцій лежить кількісна теорія грошей, яка виникла ще в XVI ст., згідно з якою рівень товарних цін тим вищий, чим більшою є кількість грошей в обігу. Монетаризм значно розширив можливості неокласичної теорії, доповнивши її емпіричними дослідженнями на основі економіко-статистичних моделей. Методологія монетаризму. В основу сучасного монетаризму покладено теоретичні й методологічні положення класичної та неокласичної шкіл: кількісну теорію грошей, концепцію відносних цін А. Маршалла, модель ринкової рівноваги Л. Вальраса, неопозитивізм як основу методології дослідження економічних процесів. Монетаризм використовує також і теоретичні ідеї своїх опонентів (після відповідного критичного переосмислення), зокрема короткостроковий варіант кривих Філіпса та кейнсіанську модель рівноваги на грошовому та товарному ринках IS—LM. Суть теорії економіки пропозиції полягає в перенесенні акцентів з управління попитом на стимулювання сукупної пропозиції, зростання виробництва і зайнятості. Назва “економіка пропозиції” є похідною від головної ідеї прихильників цієї теорії – стимулювати пропозицію капіталів і робочої сили. Вона містить в собі обгрунтування рекомендацій економічній політиці і, в першу чергу, податковій.

Згідно з кейнсіанською теорією, як зазначалось раніше, податки впливають лише на сукупний попит. Прихильники теорії економіки пропозиції вважають, що податковий механізм може впливати і на сукупну пропозицію. На їхню думку, збільшення податків викликає інфляцію витрат через зростання середніх витрат на виробництво продукції. Крім того, при збільшенні податків на доходи домогосподарств зменшуються стимули до праці, а зростання податків на прибуток зменшує привабливість інвестиційних проектів, що скорочує сукупну пропозицію.