2. Місце та роль народних традицій в опікуванні сиріт і хворих

Українська минувшина містить багато прикладів цілісної організації діяльності з допомоги слабким верствам населення серед яких є обрядовість пов’язана з релігійною тематикою як-то кумівство, побратимство (посестримство), приймацтво й дорога спільнот(громада, сябринні спілки, братства, козацтво тощо).

Розглянемо їх більш детально.

„Куми рідніші, як брати”.

Кумівство є видом духовної спорідненості й звичаєм обрання народженій дитині” других батьків” її опікунів та покровителів. Корені кумівства сягають часів первіснообщинного ладу, коли роль батька не була ще вирішальною і рідний брат матері брав на себе обов’язки захисту та виховання дитини своєї сестри. Пізніше християнська церква використовує цей звичай й створює відповідний обряд хрещення дитини – прилучення її до християнської віри за допомогою кумів або хрещених батьків. Хрещення може відбуватися в церкві або у разі хвороби дитини у батьківській хаті.

На Україні ХІХ – початку існували дві форми кумівства – індивідуальне та колективне. Перша є типовою для більшої частини України, передбачала одну пару кумів, для другої (Правоберіжная – Подол, Карпати) характерно до 3-х, 5, і більше пар. Серед кумів існувала певна ієрархічність – головними вважалися перші (старші) куми, а інші – молодшими. Осіб, яки брали участь у обіді на честь хрестика, називали прикумами, пидкумами. У куми запрошували різних людей від родичів до приятелів чи сусідів. Залежно від порядку обрання кумів серед них виділялися кликані, одкупні та стрічені.

Кликані (прохані) обиралися звичайним порядком: батько новонародженого приходив до заздалегідь намічених людей, і, віддаючи хліб-сіль, прохав бути кумом чи кумою. Відмовлятися не було прийнято Одкупних кумів брали як заміну кликаних у тому випадку, коли дитина тяжко й довго хворіє, або запобігти таким чином її смерті. Заміна відбувалася за певним обрядом: новому кумові, в облік на отримуванні від нього гроші, через поріг або вікно подавали хворе дитя. Його тут же вбирали у принесену кумом нову білизну. Стрічені куми (стріченні, здибані, куми з дороги) – це перші зустрічні люди, яких запрошували у куми. Як правило, так робили у тих родинах де часто вмирали діти.

Стрічені куми вважалися ріднішими за кликаних, одкупних у народі шанували найбільше.

Побратимство (посестринство) звичаї духовного споріднення, індивідуальної взаємодопомоги, які сягають чи не скіфських часів. Мотиви побратимства присутні у билинах Київської Русі, в українських легендах (про Котигорошка, Вернигору, Вирвидуба).

Принципи побратимства особливо шанувалися на Запорізькій січі. Оформлення акту братання відбувалося в хатах майбутніх побратимів (посестрим) у присутності односельців. Обряд супроводжувався символічними примовляннями, молитвою, цілуванням ікони, перев’язуванням рушниками. Крім того обмінювались святими образами, хрестами (брати по хресту), а також дарунками, включаючи худобу, вулики, у жінок – рушники та інше. Звичай визнавався та освячувався православною церквою. Укладали подібну спілку, як правило бідні одинокі люди, аби допомогти один одному. Відношення побратимства встановлювали на се життя вважали їх такими ж обов’язковими як родинні.

Приймацтво – традиційне явище сімейних і господарських відносин, пов’язане з особою приймака (сторонньої людини, що прийнято на певних умовах у родину). Здійснювалося кількома шляхами:

а) шлюб (перехід чоловіка до батьків дружини);

б) через договір чи звичай посиновлення.

Звідси на Україні виробилися різні види приймацтва:

– приймаки-зяті;

– приймаки сімейні, умовно посиновлені (родичі або сторонні);

– приймаки безумовно посиновлені (малолітні, неповнолітні);

– приймаки малолітні, переважно сироти, взяті на виховання до повноліття (гудованці, вихованці);

– приймаки сімейні, прийняті до повноліття дітей господарів.

Головна мета приймацтва – отримання можливості вести власне господарство або ж нарощення додаткової робочої сили у господарстві.

Залежно від мотивів приймацтва, а також від його ролі у господарстві, складалося і різне ставлення до приймаків від підлеглого як інші робітники, до господаря й власника на рівні з дружиною. Захищали інтереси приймака певні норми звичаєвого права, яке діяло в селянських общинах поряд з урядовим законодавством і захищало права знедолених верств населення.

З XIV по XVIII ст. питаннями здійсненн ядіяльності з опікунства та піклування на селі окрім церкви ще займалася переважно селянська громада. За часів Киівської Русі вона згадується під назвами верв, мир, село. З XIV ст. селянська община вже відома як громада, общество. приблизно до кінця XIV ст. громада складалася з певної групи дворищ (на Лівобережному Поліссі до середини XVІІІ ст.), що усворились внаслідок сімейніх (патріархальних общин).

В кінці XIV–XVІІІ ст. на Україні з’являюються національно-релігійні громадські організації міщан та селян – братства, які найбільшого поширення набули в містах, а згодом і селах Наддніпрянщини, Волині, Холмщини, Галичини і деякі Лівобережні. Вони разом із підпорядкованою до їхнього регіону церквою організували церкви, шпиталі, притулки для хворих та непрацездатних.

Протягом другої половині XIX – початку XX ст. громадська доброчинність у містах (Києві, Петербурзі...) набула небачених раніше розмірів. так у 1910 р. I Всеросійський з’їзд діячів доброчинності констатував існування в імперії 4762 організацій і 6278 закладів відповідного спрямування. 75% кошти від громадськості та приватної ініціативи (60 млн. карб.). Виникали нові організації і товариства, які розгорнули широку діяльність у справі допомоги нужденним громадянам. Наприклад, у Києві таких організацій було 86, з них: 47 – допомагали біднякам, малолітнім і людям похилого віку; 15 – скаліченим і хворим; 24 – незаможнім учням і студентам (родина Терещенків С.98).

Загальновідомою є доброчинна діяльність родин: Демидових, Симиренків, Бродських, Попових, Дегтярьових, І.І. Фундуклея, Г.П. Галагана, Терещінків. Здавна звичаї українців пронизує взаємодопомога. Це пов’язано з зрозумінням «допомоги», яку надавали бідним людям, удовам, сиротам. на таких благодійних роботах працювали «за спасибі» і «з любові». Серед видів такої допомоги можна визначити: толока, супряга.

Толока (займи, вальки, кагалки, клака). Як правило влаштовувалася толока у неділю або святкові дні, в які працювати на себе заборонялося, допомога ж ближньому, навпаки, схвалювалася, її вважали справою почесною. В народі є навіть говірка: «Без толоки, як без руки: ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш». На сільські толоки йшли у святковому настрої, з піснями та жартами.

Цікавою формою штучного спорідненості адигів, осетин та ін. народів вважається інститут всиновлення та побратимства. За звичаєм відповідна спілка накладала на тих, хто у ньому брав участь певні обов’язки одним з яких була усіляка підтримка одне одного у будь-яких ситуаціях. Гірський ритуал потребував від побратимів клятви вірності братству, після цього наповнювали бокал пива й кидали туди золоту монету, а далі кожен пив з нього три рази й промовляв текст клятви.

Усиновлення було викликано необхідністю захисту та допомоги особам, які перебувають у тяжких життєвих умовах. Цей звичай вважали священною справою, яка мала місце не тільки у дитинстві, а й у більш дорослому віці. Іноді цим звичаєм користувалися люди, яких переслідували кровники і до яких вони самі приходили з метою припинити ворожнечу між їхніми родинами й з проханням прийняти їх до себе і всиновити. У такому випадку голова сім’ї, відповідно до звичаю у присутності всіх оголював дружині груди, тоді той, кого всиновлювали тричі мав доторкнутися до них і це означало, що його було вигодовано груддю матері й відтепер його вважають сином сім’ї.