Основний зміст роботи
Розділ 1. “Сучасний стан синтаксичної теорії речення та його витоки”. У реферованій дисертації здійснено аналіз існуючих підходів до інтерпретації природи складного речення, прийнятних для пояснення процесу становлення гіпотаксису в германських мовах у давній період їхнього розвитку. Особливу увагу приділено здобуткам традиційного, структурного та генеративного напрямів.
В історичному вивченні проблематики складного речення вітчизняної науки виокремлено два підходи. Перший, формально-зорієнтований, бере до уваги сполучниковий критерій і наявність n-кількості предикативних реченнєвих одиниць з verbum finitum у структурі речення (В. Г. Адмоні, В. А. Бєлошапкова, О. С. Мельничук, О. М. Мороховський). У другому, функціонально-синтаксичному, підході до складних поліпредикативних цілих зараховують речення з n-кількістю пропозитивних одиниць (Г. О. Золотова, І. Р. Вихованець, А. П. Загнітко). Виокремлення їх здійснюється з урахуванням наявних у межах аналізованого речення неособових форм дієслова або віддієслівних імен, що неприйнятно для діахронного аналізу через історичну плинність категорії предикативності (О. О. Потебня). Концептуальні засади теорії складного речення обох напрямів завузькі для пояснення тих еволюційних процесів, які відбувалися у час, що передував становленню літературних германських мов. Незважаючи на певні зрушення в бік більшої уваги до змісту речення, його комунікативно-прагматичного аспекту, вітчизняна германістика залишається переважно формально-зорієнтованою з її увагою до сурядного, підрядного і безсполучникового зв’язками.
На противагу традиційній, структурна й генеративна теорії користуються формалізованим апаратом дослідницьких процедур. Принципи об’єктивованого аналізу мови, започатковані американськими структуралістами, становлять підґрунтя тих прийомів і методів, які отримали подальший розвиток у сучасній синтаксичній теорії (Л. Блумфілд, Ч. Хокет, З. Харріс). Незважаючи на певні втрати цього напряму, пов’язані з нехтуванням дескриптивістами змістової сторони мовних одиниць, важливішою в контексті історичного дослідження є сукупність прийомів, розроблених для аналізу структури речення, а саме, ієрархічна організація конституентів речення, виокремлення його ядерних складників (NP, VP), залежність/незалежність синтаксичної форми та її включення чи невключення до будь-якого складнішого мовного утворення, а також сукупність трансформаційних правил.
Правила породження речень, спочатку розроблені генеративною граматикою для сучасних нефлективних мов, у синтаксичній практиці використовуються для аналізу мовних явищ у діахронії. Перехід від описових методів аналізу ранніх версій генеративної граматики (глибинна та поверхнева структури) до таких рівнів репрезентації речення як фонетична та логічна форми був підпорядкований створенню концептуальних засад універсальної граматики в межах теорії керування та зв’язування (Н. Хомський, Х. ван. Римсдійк, Е. Вільямс). Якщо стандартна форма фонетичної репрезентації вживається як близький синонім терміна “поверхнева” структура, то рівень логічної форми – це предикатно-аргументні відношення, в яких враховуються семантичні ролі складників глибинної структури речення (Ч. Філмор).
Застосування трансформаційних правил кореляції фонетичної й логічної форм дозволяє інтерпретувати поверхнево прості речення зі згорнутими пропозитивними структурами і формально складнопідрядні речення з особово-дієслівними підрядними як синтаксичні синоніми. Визнання реченнєвого статусу неособово-дієслівних утворень усунуло суб’єктивізм у визначенні “семантично складних” речень, а зміщення уваги від принципів організації поверхневої структури речення до предикатно-аргументної звільнило від необхідності звернення до поняття “предикативності” у визначенні речення.
Таким чином, у реферованій дисертації використано синтез ідей та методичного інструментарію вищезазначених граматичних традицій, що забезпечує вірогідність отриманих результатів. Інтерпретація мовних фактів у динамічній синхронії ґрунтується на врахуванні 1) класифікаційної парадигми складного речення, розбудованої у межах традиційного напряму; 2) положення структурної лінгвістики про залежність/незалежність синтаксичної форми та її включення або невключення до будь-якої більш складної мовної форми, що дозволяє виокремити складнопідрядне речення з текстів пам’яток; 3) концепції генеративної граматики про дворівневу репрезентацію речення, вимоги до застосовування трансформаційних правил, які уможливлюють відтворення складнопідрядного речення у прамові та виявлення шляхів його формування в давній період історії германських мов.
Розділ 2. “Типи зв’язку у складному реченні: діахронний аспект”. Поняттєвий і термінологічний апарат складного речення підпорядковано поставленій у реферованій дисертації меті – відтворити процес становлення гіпотаксису в давньогерманських мовах. Це зумовило диференціацію понять “паратаксис” і “координація”, “гіпотаксис” і “субординація” за хронологічним принципом. Суположення частин складного речень з відповідним логіко-семантичним зв’язком у прагерманській мові і на ранніх етапах розвитку мов, що походять від неї, визначено як паратаксис. Координація – це перехідна між паратаксисом і гіпотаксисом ланка, оформлена певним набором сполучних засобів, який включає різні частиномовні одиниці: особові та вказівні займенники, прислівники, частки й сурядні сполучники. Власне гіпотаксис, сполучниковий та безсполучниковий його різновиди, представлений відповідними морфологічними й синтаксичними засобами.
Визначення шляхів формування гіпотаксису в давньогерманських мовах IV-XIII ст. передбачає його реконструкцію в прагерманській мові, яка за сукупністю своїх процедур, є цілковито відмінною від реконструкції одиниць фонологічного й морфологічного рівнів (В. Дресслер, В. П. Леманн, Ж. Одрі, Ю. С. Степанов). Вона полягає у відтворенні структурних моделей речень, а не конкретних їх реалізацій. Лексичне наповнення реконструйованих структурних схем при цьому є не релевантним. Історичні зміни, які відбуваються в реченнєвих утвореннях, – це заміщення одних моделей іншими. Незважаючи на те, що контури простого речення й окремих словосполучень дописемного періоду простежуються виразніше, ніж синтаксис складного речення, реконструкція останнього можлива шляхом залучення фактів морфології та архаїзмів, наявних у синтаксисі досліджуваних мов. Положення генеративної граматики про дворівневу репрезентацію речення дозволяє зробити припущення стосовно ймовірної відмінності поверхневої структури складного речення у дописемний період від сучасної її реалізації. Просте речення могло функціонувати як еквівалент складного (=семантично складного), що підтверджується фактами давніх германських мов, а саме, автономністю атрибутивних конструкцій у межах простого речення, їхньою семантичною еквівалентністю граматично оформленим складнопідрядним цілим.
Використана в роботі теорія про “два шляхи” розвитку гіпотаксису дозволила пояснити спільні для германських мов історичні процеси утворення складнопідрядних речень: поступовий розвиток поліпредикативних складних цілих із суположення первісно незалежних простих речень і реінтерпретація пропозитивних одиниць із відповідними смисловими зв’язками (А. Шлейхер, К. Бругман, Т. Веннеманн, О. П. Рифтін). Першоосновою гіпотаксису в давньогерманських мовах є паратаксис, розвиток якого відбувався в такій послідовності:
етап 1: безсполучникове n-предикативне ціле, складники якого об’єднані між собою причиново-наслідковим зв’язком, напр.: двн.-англ. & þa wæs Eadweard cyng on Gleawcestre sittende. Sende þa æfter Leofrice & norð æfter Siwarde eorle (Chronicle, an 1052) – “Король Едуард тоді перебував у Глостері. Послав він тоді за герцогом Леофріком і на північ за герцогом Сівардом” (=Тоді король Едуард перебував у Глостері, тоді він послав);
етап 2: сполучникове складне речення, оформлене сурядними сполучниками, займенниками, частками, напр.: двн.-ісл. haþungar hverrar | leitaþi mer et horska man, || ok hafþak þess vætki vifs (Hava 100 (99); Elder Edda 88) – “дотепна дівчина, вона накидала мені всіляких образ, і (=тому) я не добув собі дружину”;
етап 3: складне речення з корелятивним сполучниково-прислівниковим зв’язком, напр.: двн.-в.-нім. Daz ih ouh horte sagan, | daz ni uuillih nieht firdagin, || daz in Tuscane | rin ein uuazzer scone || unt sih daz perge | an ein wisin unter derda (Merigarto 2.1-3) – “Я чув (це) розповідали, і не хочу про це мовчати, що в Тоскані тече красива вода і при лузі під землю ховається”;
етап 4: субординативний зв’язок із семантично прозорими підрядними сполучниками, напр.: гот. sijaiþ nu jus fullatojai, swaswe atta izwar sa in himinam fullatojis ist (Mt. V, 48) “будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!” Початковий період прилягання двох речень (етап 1) супроводжувався намаганням установити більш тісний зв’язок між ними, виражений сполучниками, в тому числі сурядними (етап 2 – паратаксис). Зазначені маркери зв’язку не були новоутвореними одиницями і мали ті ж самі структурні характеристики, що й інші вже існуючі в мові. Використання прийому кореляції омонімічних сполучника і прислівника на позначення складнопідрядного зв’язку в текстах давньогерманських пам’яток писемності (етап 3) є характерною ознакою періоду, перехідного від паратаксису до гіпотаксису. Пор.:
(1) двн.-в.-нім. denne daz preita uuasal | allaz varprinnit, || enti vugir enti luft | iz allaz arfurpit, || uuar ist denne diu marha, | dar man dar eo mit sinen magon piehc? (Muspilli, 58-60) – “коли велика Земля вся повністю згорить і вогонь, і буря все (на ній) зметуть, де ж тоді буде місце, на якому ти колись сперечався зі своїми родичами?”;
(2) двн.-ісл. en er þau kerling leiddu þa til strandar, þa mælti karl einmæli viþ Geirröþ (Grim; Elder Edda 1) – “і коли він (селянин) і жінка привели їх на берег, тоді він мав розмову з Гейротом”.
Для західногерманських мов характерне поєднання формально тотожних корелятивних пар (1), у той час як у скандинавських – різноструктурних (2). Моделі порядку слів в складнопідрядних реченнях з омонімічними корелятивними парами слугують для розрізнення частиномовного статусу сполучного засобу: переважання моделі типу X (прислівник) – V (дієслово) – S (суб’єкт) спостерігається в реченнях із прислівниковими елементами у початковій позиції, а вживання моделі з дієсловом у кінцевій позиції – у випадку їх, оформлення сполучниками, як у (1). Таким чином, становлення граматикалізованих власне підрядних сполучників (етап 4) відбувалося в такій послідовності:
прислівники, які вводили прості речення або вживалися в них
сполучниково-прислівникові одиниці (корелятивні)
сполучники, статус яких є близьким до граматикалізованих (двн.-англ. þe, двн.-в.-нім. the/de, двн.-сакс. the).
Другим джерелом виникнення гіпотаксису в германських мовах є реінтерпретація (reanalysis), або реструктуризація, синтаксичних одиниць нижчого рівня. Це зміни раптового характеру, що відбулися внаслідок переосмислення синтаксичних зв’язків у реченні носіями мов. Сфера дії цього механізму синтаксичних змін була обмеженою через слабку розвиненість віддієслівних імен та їхніх предикативних характеристик у давньогерманських мовах. Реструктуризація пропозитивних одиниць, наявних у складі простого речення в прагерманській мові, в одиниці вищого синтаксичного рівня відбувалася шляхом розширення їхнього предикативного потенціалу і введення в поверхневу структуру речення формальних засобів зв’язку, в тому числі сурядних сполучників, прислівників, займенників, часток. Процес становлення відносного підрядного речення, прототипом якого є атрибутивні конструкції, підтверджує ймовірність такого шляху розвитку гіпотаксису на германському ґрунті. Насиченість текстів пам’яток давньогерманської писемності цими утвореннями, їх кореляція з підрядними реченнями, які містять особову форму дієслова, свідчить, з одного боку, про властиву всім періодам розвитку германських мов варіативність синтаксичних одиниць, з другого – про близькість їхньої семантичної структури з суб’єктно-предикатними утвореннями. Пор.:
(3) двн.-ісл. Þrymr sat a haugi, | þursa drottinn, || greyjum sinum | gollbönd snöri || ok mörum sinum | mön jafnati (Þrym 5 (4); Elder Edda 128) – “Трюм сидів на пагорбі, володар велетнів, скручував золоті нашийники для своїх хортів, розгладжував гриви своїх коней”;
(4) двн.-англ. Her feng to Dearne rice Osric þone Paulinus ær gefullode se wæs Alfrices sunu Ædwines federan (Chronicle, an 634) – “Here Osric, whom Palinus had baptized earlier, succeeded to the kingdom of Deirans; he was the son of Ælfric, Edwin’s paternal uncle”;
(5) двн.-англ. Her gefor Denulf [наз. чол. одн.] se [наз. чол. одн.] wæs on Winteceastre biscop (Chronicle, an 909) – “Here departed Denewulf, who was bishop in Winchester”.
Речення (4) ілюструє тезу про те, що саме на цьому етапі розвитку германських мов у них співіснують елементи, які народжуються і які відмирають, сприяючи наступності в розвитку мовних систем. Синтаксичний статус se wæs Alfrices sunu затемнений, оскільки займенник se може бути визначений у два способи: як топікалізований вказівний (тобто винесений у невластиву для нього позицію з комунікативною метою) чи відносний. Отже, переклад допускає два варіанти: (а) “Тоді Осрік, якого Паулін охрестив раніше, успадкував королівство Дейра, він був сином Ельфріка, дядьком Едвіна по батьківській лінії” або (б) “Тоді Осрік, якого Паулін охрестив раніше, (і) який був сином Ельфріка, дядьком Едвіна по батьківській лінії, успадкував королівство Дейра”.
Давньоанглійська стратегія релятивізації, тобто утворення відносного зв’язку, полягає в узгодженні вказівного анафоричного займенника se з позначуваним іменником у числі та роді. Підрядні речення з se походять від таких реченнєвих структур, у яких вказівний займенник зазнав дії правила пересуву в початкову позицію (fronting rule). Статус релятивного сполучника вказівний займенник отримує разом із втратою морфологічного зв’язку з антецедентом у головному реченні. Результат такої реінтерпретації представлено у прикладі (5). У давній період історії германських мов прономінальні маркери, до яких належать двн.-англ. займенники на s- і þ-, двн.-в-нім. th-/d-, двн.-сакс. th- зберігають свою вказівну семантику. Це підтверджується спорадичними випадками узгодження їхніх відмінків з позначуваною NP головного речення.
Отже, раптовій реструктуризації засобів оформлення відносного зв’язку, в результаті якої виникає структура якісно іншого типу, передувала стадія накопичення певної кількості диференційних ознак. Початок цих процесів був закладений у дописемну добу і не закінчувався в давній період історії германських мов. Відносні підрядні речення ілюструють етап розвитку, близький до початкового в оформленні гіпотаксису, коли у смисловій структурі займенника-сполучного слова поєднані вказівна та відносна семи, а його відмінкова форма свідчить про явище синтаксичної “атракції”, а не про її відповідність функції, виконуваній займенником у підрядному реченні. Сутність цього спільногерманського феномена полягає в тому, що відносний займенник у початковій позиції підрядного речення зберігає відмінок заміщуваного ним іменника всупереч своїй новій синтаксичній функції. Наступним етапом цього розвитку є становлення релятивного маркера, вираженого відносним займенником, який зберігає відмінкові флексії, узгоджуючись із присудком підрядного речення.
Розділ 3. “Засоби реалізації гіпотаксису в давніх германських мовах”. За способом організації складнопідрядного зв’язку досліджувані мови утворюють два ареали: західногерманський та гото-скандинавський. Розвиненість гіпотаксису на західногерманському ґрунті є вищою порівняно зі скандинавською, що підтверджується сукупністю структурних і семантичних засобів його оформлення:
сполучні засоби: незмінювані частки, займенники, прислівники;
контраст між позиціями дієслова головного речення (друга позиція – VO) і підрядного (кінцева позиція – OV);
оформлення дієслова підрядного речення в оптативі.
Непослідовність реалізації названих чинників є характерною рисою періоду, перехідного між паратаксисом і гіпотаксисом. У готській мові, так само як і в давньоскандинавських, порядок слів не вказує на підрядний зв’язок. Вживання оптатива в залежному реченні всіх досліджуваних мов підпорядковане семантиці або структурі предиката головного речення. Наявність умовного способу в підрядних реченнях із заперечною формою дієслова є обов’язковою. В давньоісландській мові зареєстровано вживання структурно немаркованого гіпотаксису, що являє собою поєднання реченнєвих утворень, в якому одне з них логічно підпорядковане іншому, за відсутності будь-якого формального сполучного засобу. Пор.:
(6) (а) двн.-ісл. Gekk Rigr þaþan | rettar brautir, || kvam hann at sal, | suþr horfþu dyrr (Rig 21 (17); EE 210).
Речення (6) являє собою перший етап у переході від паратаксису до гіпотаксису (безсполучниковий гіпотаксис). Ядром кожного із трьох його складників є VP з V – verbum finitum; сполучникові та інші граматичні засоби актуалізації гіпотаксису відсутні. Отже, наведений приклад є суположенням простих речень із такими смисловими зв’язками, які лежать в основі підрядних. Пор.:
|
(6) (б) і. Gekk Rigr þaþan rettar brautir |
Ішов собі тоді Ріг туди прямо по дорозі, |
|
iі. kvam hann at sal, |
прийшов він до чертога, |
|
iіі. suþr horfþu dyrr |
на південь дивилися ворота. |
Можливість розгляду синтаксичної семантики в реченні (6 бііі) як атрибутивної підтверджується реконструкцією логічної форми речення, представленою неповним дужковим записом у (6 в):
(6) (в) [S kwam hann [PP at sal [S suþr horfþu dyrr]]]
Прямий синтаксичний зв’язок, що існує між прийменниковою фразою at sal і реченням S, подано як діаграму-дерево (див. рис. 1).
PP
P NP
at sal S
NP VP
dyrr suþr horfþu
Рис. 1. Схема глибинної структури речень у (6 б)
З діаграми-дерева видно, що S є комплементом (=підрядним додатковим) NP sal прийменникової фрази. За відсутності релятивного маркера (wh-елемента) логіко-семантичний зв’язок забезпечується завдяки контактному розміщенню антецедента (NP) і залежного речення. Лексичні складники VP представлені особовою формою слабкого дієслова ІІІ класу horfþu у претериті множини та прислівником suþr. Схема ілюструє компенсацію збліднення семантики головного компонента V (horfþu) через введення лексеми з просторовим значенням. Пор.:
(7) Ворота дивилися на південь → Ворота спрямовані на південь
Координація, або немаркований безсполучниковий гіпотаксис типу апокойну, є відбитком попереднього етапу (паратаксис) розвитку складнопідрядного речення. Він являє собою перехідну ланку між суположенням двох (або більше) простих речень з окремими суб’єктами дії, об’єднаних логічним зв’язком, і складним реченням із пропущеним у поверхневій структурі спільним суб’єктом. Функціонування такого типу утворень паралельно зі складнопідрядними реченнями, оформленими семантично прозорими сполучниками, визначено як співіснування архаїзмів та інновацій у синтаксисі цих мов. Пор. приклади структурно немаркованого (8) і маркованого типів зв’язку в (9):
(8) двн.-англ. Mid þam þe hi swiðost bædon | binnan þæra cyrcan || Þa com se wæl-reowa deofol | wolde geniman þone cnapan || of basilius handum (ÆCLives 441-443, 76) – “У той час як вони палко молилися в церкві, з’явився диявол, спраглий крові, (який) хотів вирвати юнака з рук Василія”;
(9) двн.-англ. & her forðferde Heahstan se wæs on Lundenne biscop (Chronicle, an 898) – “У цьому році відійшов Естан, який був єпископом у Лондоні”.
Дужкові записи в (10) демонструють тотожність логічних форм речень у (8) і (9):
(10) Þa com [NP wæl-reowa deofol [CP [IP wolde geniman þone cnapan …]]]
& her forðferde [NP Heahstan [CP se [IP wæs on Lundenne biscop]]]
Безсполучниковий гіпотаксис даного типу зареєстровано в західногерманських мовах, проте найбільший розвиток він отримав на англійському ґрунті, що підтверджується матеріалом автентичних творів. Речення з нерелятивізованою спільною NP і прихованим логіко-семантичним зв’язком зафіксовані у найпізніших записах “Англо-саксонської хроніки”. Вищенаведені факти дозволяють відтворити процес формування відносних підрядних речень, прототипом яких є атрибутивні утворення з пропозитивною структурою. Це можна представити як низку перехідних ланок:
ланка 1 – згорнуті атрибутивні конструкції: двн.-англ. Se biscop wæs halig wær | ge-haten maximinus (ÆCLives 63; 54) – “Цей єпископ, (який) Максимін називався, був святим”;
ланка 2 – безсполучникові конструкції типу апокойну: двн.-сакс. tho fundun sie thar enna froden man || sittean bi them seuua | endi is suni tuuene, || Iacobus endi Iohannes: | uuarun im iunga man (Heliand 1173-1175) – “тоді натрапили вони на старого, що сидів біля моря, та його двох синів, Якова та Іоанна, (вони) були молоді люди”;
ланка 3 – підрядні речення, введені особовими займенниками: двн.-ісл. finna þeir i helli nökkurum hvar gygr sat, hon [NP2] nefndiz Þökk (Snorrri III; Elder Edda, 272) – “знайшли якусь жінку-велетня, вона звалася Ток, і сиділа в печері”;
ланка 4 – відносні речення, оформлені сурядними сполучниками разом із дейктичними елементами: двн.-англ. butan anum Bryttiscum gisle, & se [NP2] swiþe gewundad wæs (Chronicle, an 755) – “окрім британського заручника, і він був важко поранений”;
ланка 5 – відносні речення з дейктичними елементами: двн.-ісл. Annarr konungr var með honum, sa [NP2] er Ivarr het (Örvar 5333, 13-14; 87) – “Інший конунг був з нею, його звали Івар”;
ланка 6 – відносні речення, оформлені релятивним маркером: двн.-англ. Her coman twegen ealdormen on Brytene Cerdic & Cynric his sunu mid V scipum in þone stede þe is gecweden Cerdices ora (Chronicle, 495) – “Тоді в Британію прибули два альдормени, Кедрік та його син Кюнрік, з 5 кораблями в те місце, що зветься Чарфорд”.
Речення, наведені у 3 – 5, представляють процес утворення логічної форми відносного речення. Друга NP при цьому зазнає прономіналізації як анафоричний особовий займенник. Реченнєві утворення в 4 – 5 безпосередньо передують появі відносних речень із семантично прозорими маркерами підрядності. При випущенні сурядного сполучника і в 4 виникає поширений у давніх мовах тип підрядного речення з вказівним займенником у початковій позиції.
На відміну від безсполучникового засобу оформлення підрядності, реалізація якого ареально і структурно обмежена, маркований гіпотаксис є характерною особливістю всіх давньогерманських мов. Парадигма сполучникового складу на позначення підрядності включає різноструктурні одиниці, у тому числі універсальні частки, займенники, прислівники і власне сполучники як індоєвропейського, так і питомо германського походження. При загальній непрозорості граматичного контексту, властивого періоду активного формування гіпотаксису, органічним для парадигми сполучникових засобів на позначення підрядності є поліфункціональність та контамінованість семантики. Водночас зафіксовано вживання сполучників з обмеженою кількістю виконуваних семантичних ролей (причинові, умовні та допустові).
За стратегією утворення відносного зв’язку давньогерманські діалекти утворюють один германо-скандинавський ареал, для якого характерне співіснування вказівних займенників, часток із затемненою етимологією і прислівників місця у функції релятивних маркерів. Давньоанглійські відносні підрядні речення з часткою þе, яка спочатку недиференційовано вживалася для позначення майже всіх типів підрядного зв’язку, є прикладом граматикалізації у сфері гіпотаксису, досягнутої у відносно ранній період.
Рамкова конструкція, що забезпечує цілісність і єдність речення, є виключно західногерманським синтаксичним явищем, яке свідчить про вищу розвиненість гіпотаксису в цьому мовному ареалі порівняно з гото-скандинавським. Згідно з цим правилом, якщо давнє головне речення містить складний предикат (vV), то допоміжне дієслово (v) розміщують у другій позиції речення після будь-якого топікалізованого конституента, а неособова форма (V) (інфінітив, дієприкметник) зазнає пересуву в кінцеву позицію речення (правило екстрапозиції – Н. Хомський). У такий спосіб допоміжна та неособова форми дієслова утворюють рамку довкола решти реченнєвих конституентів. Пор.:
(11) двн.-сакс. Tho scoldun sie thar ena dad frummean, || That sie ina te Hierusalem| forgeb=an scoldun || Uualdanda te them uuiha (Heliand, 451-453) – “Тоді мали вони (Йосип і Марія) завершити одне діло, (яке полягало в тому) що вони мали відвезти Його в Єрусалим до настоятеля храму”.
В умовах граматичного контексту з високим ступенем синтаксичної динамічності, засвідченому в мові пам’яток цього ареалу, йдеться про тенденцію до утворення названих структур, а не про стале явище. Рамковій структурі давньогерманського головного речення протистоїть рамкова структура підрядного: якщо її простір у головному реченні може заповнюватися будь-яким конституентом (vSOV), то в підрядному суб’єкт має передувати особовій формі дієслова (SvOV). Це пов’язано з іншою типологічною рисою синтаксису германських мов – пересувом дієслова незалежного речення в другу позицію речення після топікалізованого конституента. Пор.:
(12) двн.-англ. Her wæs Baldwulf [суб’єкт] gehalgod to b. to Hwiterne on xvi Kl. Aug. fram Eanbalde arceb. (Chronicle, an 791) – “Тут Бальдвульф був висвячений у сан єпископа Уітерна 16 серпня єпископом Еанбальдом”;
(13) двн.-англ. forþon þe hi [суб’єкт] woldon for Godes lufan on elþiodignesse beon (Chronicle, an 891) – “бо вони хотіли заради любові до Бога бути за кордоном”.
В історично засвідчений час дистантне розміщення складників аналітичних предикатів співіснує з контактним (SO…vV) і (SO…Vv). В давньоанглійському підрядному реченні зафіксовано стійку тенденцію до розміщення особової форми дієслова в кінцевій позиції:
(14) двн.-сакс. So uuit an uncro iugudi | gigirnan ni mohtun (Heliand, 148) – “Якщо ми були не спроможні це зробити у молоді роки”.
У поетичних творах, де поява тієї чи іншої моделі зумовлена законами давньогерманського алітераційного віршування, наявна висока варіативність структурних схем у реченнях з двочленними предикатами, що унеможливлює виокремлення головних моделей для тієї чи іншої мови. При переході від SOV- до SVO-типу англійська мова втрачає названу синтаксичну константу так само, як і здатність до пересуву особової форми дієслова в другу позицію речення.
Розділ 4. “Суб’єктивний чинник у структурі давньогерманського речення”. Мовні факти різних структурних рівнів, дібрані з архаїчних пам’яток писемності, свідчать про закоріненість детермінізму в свідомості давніх етносів. Кореляція просторово-образного й логіко-вербального типів мислення, властива германцям досліджуваного періоду, є невід’ємною ознакою ідеології, перехідної між язичництвом і християнством. Утвердження нового типу культури, що ввібрала елементи ритуалізованої діяльності, супроводжувалося посиленням ірраціонального начала у свідомості давніх германців. Це відбилося на семантиці рефлексів і.-є. кореня *uuerþ- “(неминуче) має відбутися” > герм. *uurþiz- > двн.-англ. weorðan, двн.-сакс. werðan, двн.-в.-нім. werdan, двн.-ісл. verða, гот. wairþan; і питомо германської основи *skel skal/skul “обов’язок” > двн.-англ. *sculan, двн.-в.-нім., двн.-сакс. sculan, двн.-ісл. skulu, гот. *skulan, а також утвореними на їх основі апелятивах: двн.-англ. wyrd, двн.-сакс. wurd, двн.-в.-нім. wurt (нім. werden) “доля, шанс, фортуна”; двн.-англ. scyld, двн.-ісл., двн.-сакс. skuld, двн.-в.-нім. sculd, sculda (нім. schuld), які трапляються в текстах різних жанрів, де поняття “неминучої долі” декодується не тільки як космологічний рок (фатум), але й як індивідуальна доля окремої людини.
Характерним для мови ранніх пам’яток германської писемності є синкретизм засобів вираження модальності й майбутності. Компенсація відсутніх у давньогерманській парадигмі видо-часових форм футурума відбувалася за допомогою презенса й оптатива. Мови двох основних ареалів демонструють певні відхилення у відтворенні майбутньої часової перспективи, проте спільною залишається тенденція до вживання як флективних форм оптатива, так і перифрастичних конструкцій. Показовою є чергування моделей типу двн-сакс. werthan + дієприкметник І/ІІ або sculan + інфінітив в уривку з поеми “Heliand”, де йдеться про те, як Христос передрікає собі муки і смерть:
(15) двн.-сакс. Thar sculun mi farcopon | undar thea craftigon thiod, || heliðos te theru heri; | thar uuerðat mina hendi gebundana, || faðmos uuerðad mi thar gefastnod; | filu scal ik thar githoloian, || hoskes gihorien | endi harmquidi, || bismerpraka | endi bihetuuord manag; || sie uuegeat mi te uundron | uuapnes eggiun, || bilosiad mi lib=u: | ik te thesumu liohte scal || thurh drohtines craft | fan doðe astanden an thriddeon dage (Heliand, 3525-3533) – “Там серед цих владноможних людей, воїни-герої продадуть мене начальникам. Мені зв’яжуть руки, Мої простягнуті руки будуть закуті в кайдани. Мені доведеться багато винести там; Я буду вислуховувати багато образливих слів, знущань та погроз. Вони завдадуть Мені неймовірної муки лезом зброї. Вони заберуть Моє життя. Я воскресну з мертвих і повернуся силою Бога до світла на третій день”.
Недиференційованість бажаного й детермінованого відбита в семантиці першого компонента складних предикатів типу uuerðat gebundana “зв’яжуть”, scal astanden “воскресну” в прикладі (15), які в досліджуваний період зберігають значення свого етимона *uurþiz “(неминуче) має відбутися”. Перехід від модального майбутнього, позбавленого релевантної часової характеристики, до модально-часового, або змішаного, майбутнього починається тільки наприкінці давнього періоду, коли значення футуральності переміщується з категорії способу в категорію часу. Використання оптатива на позначення майбутнього є давньою рисою, оскільки форми, що позначають бажаність певного факту, та форми, що позначають його проекцію в майбутнє, перепліталися в різних генетично нетотожних утвореннях. Проте тенденція до вживання оптатива в підрядних реченнях є пізнішим явищем, не релевантним для реконструкції складного речення у прамові.
Головною ознакою модальності підрядних речень є її вторинність, залежність від модальності головного речення. У реферованій роботі розмежування модальності за принципом внутрішня vs. зовнішня підпорядковано специфіці її участі в оформленні гіпотаксису. Внутрішня модальність вказує на відношення суб’єкта до виконуваної ним дії, зовнішня – це відношення змісту речення до дійсності в плані реальності або нереальності й ступеня впевненості мовця у фактах, про які він сповіщає (Л. С.Єрмолаєва).
Реалізація зовнішньої модальності в давньогерманському складнопідрядному реченні досягається засобами оптатива (суб’юнктива, кон’юнктива), флективні форми якого конкурують з перифрастичними конструкціями, утвореними за моделлю Vpremodal (попередник модального дієслова) + Vінфінітив. Перші складники таких конструкцій належать до морфологічного класу претерито-презентних дієслів, напр.: двн.-англ.*sculan, двн.-в.-нім. sculan, skolan, sulen, двн.-сакс. sculan, двн.-ісл. skulu, гот. *skulan “бути змушеним”; двн.-англ. magan, двн.-в.-нім. magan, mugan, двн.-ісл. maga, гот. magan “бути у змозі, мати дозвіл або повноваження”; двн.-англ. cunnan, двн.-в.-нім. kunnan, chunnan, двн.-ісл. kunna, гот. kunnan “знати”. Статус цих дієслів є перехідним між повнозначними лексемами і модальними операторами. Теза про їх неграматикалізованість у давній період історії германських мов ґрунтується на морфологічній характеристиці та синтаксичній поведінці: наявність флективних засобів утворення категоріальних значень (особи й числа); позиція в заперечних структурах (преверб ne розміщується у безпосередній препозиції до такого дієслова: двн.-англ. ne con ic noht singan на відміну від сучасного I cannot sing); двн.-ісл. Þu skalt eigi ganga, що відповідає англ. You shall not go.
У готській системі дієслівних способів, як вихідній стадії розвитку, конструкції з модальними дієсловами *skulan і magan засвідчені як засоби вираження внутрішньої модальності. Вони синонімічні оптативу в його синтагматичних значеннях (реальне майбутнє, питання, спонукання), наприклад:
(16) гот. skuldu ist kaisaragild giban kaisara, þau niu gibaima (Mk. ХІІ,14) – “Чи годиться давати податок для кесаря, чи ні?”
В інших давньогерманських мовах така форма оптатива є поширеним засобом реалізації зовнішньої модальності. Вживання перифрастичних конструкцій з модально-футуральним значенням на давньосаксонському ґрунті являє собою приклад впливу двох граматичних традицій – давньоанглійської (поширеність моделей з дієсловами *sculan, motan, magan) і давньоверхньонімецької (функціонування werthan + дієприкметник І/ІІ). Проте кількість зареєстрованих прикладів з епістемічною модальністю, де втілювалася б оцінка мовця щодо можливості здійснення дії, обмежена (пор. двн.-англ. приклад з verba putandi).
Поява оптатива в давньогерманському підрядному реченні підпорядкована особливостям структури й семантики головного речення. Це передбачає наявність таких лексико-синтаксичних чинників:
головного предиката, актуалізованого дієсловами з модальною семантикою, що вказують на ставлення мовця до бажаного, необхідного або можливого факту дійсності, маніфестантом якого виступає підрядне речення, наприклад:
verba putandi: гот. þugkeiþ im auk ei in filuwaurdein seinai andhausjaindau (Mt. VI, 7) – “які думають, що будуть вислухані за свою багатослівність”;
verba voluntatis: двн.-в.-нім. gibot Moyses, ir ni midet, nir iu kind bisnidet (Otfrid, 4.16.35) – “Мойсей наказав, щоб ви не ухилялися і зробили дитині обрізання”;
verba affectuum: двн.-англ. Þa geceas he him ane burg wiþ þone sæ Bizantium wæs hatenu, to ðon þæt him gelicade þæt hie þær mehten betst frið binnan habban (Orosius, 3.7.116, 4) – “Тоді він обрав собі місто, що стояло біля моря, яке звалося Візантією, бо йому подобалося, що вони, можливо, знайшли там найкраще місце”;
verba dicendi: двн.-ісл. ok sagþi, at konungr görþi illa, er hann let pina hann saklausan (Grim; Elder Edda, 4) – “і сказав, що король вчинив погано, завдавши йому страждань без причини”;
неідентифікованого суб’єкта дії, напр.: двн.-англ. ealle stærwriteras secgað “усі історики говорять”; зачинів, напр.: двн.-в.-нім. Ik gihorta dat seggen “Я чув (це) розповідали”;
сполучників часу, напр.: гот. faurþizei, двн.-англ. ær, двн.-ісл. ar “перш ніж” або умовно-заперечних, напр.: двн.-англ. butan або двн.-ісл. utan, nema, гот. niba, nibai; двн.-в.-нім. niba, nibu, noba “якщо не”.
Формальна залежність способу дієслова в підрядних реченнях від дієслів головного речення з перерахованою вище семантикою свідчить про те, що в цей період точка зору суб’єкта на події стає домінуючою. Схильність давніх германців до детермінізму та ірраціоналізму простежується також в узгодженні часових форм дієслів головного й підрядного речень. Реалізація цього синтаксичного явища на германському ґрунті відбувається при наявності тільки двох часових форм – презенса і претерита, ускладненого типовою для давніх мов модалізацією залежного предиката після дієслів із значеннями бажати, вимагати, наказувати, спонукати, просити, дивуватися, обіцяти, дозволяти, мати намір, попереджати, забороняти та ін. За своїм змістом давньогерманське узгодження часів є узгодженням дієслівних способів, оформлення якого підпорядковане відповідним схемам:
І. Презенс індикатив–презенс суб’юнктив/індикатив:
(17) гот. iþ ik qiþa izwis þatei ƕazuh saei afletiþ [през. інд.] qen seina, inuh fairina kalkinassaus, taujiþ [през. інд.] þo horinon (Mt. V, 32) – “А Я ж кажу вам: що кожен, хто розводиться з дружиною своєю не з причини перелюбу, той доводить її до перелюбу”.
Претерит індикатив – претерит суб’юнктив/ індикатив:
(18) двн.-в.-нім. Er wessa [прет. інд.] thaz sin fater gab [прет. інд.] | so wit so himil umbiwarb, || al imo zi henti, | zi sineru giwelti (Otfrid, 4.11.7-8) – “Він знав, що Його Батько дав йому в руки таку велику владу, як небо”.
ІІ. Презенс індикатив – претерит суб’юнктив/індикатив:
(19) двн.-англ. Ealle stærwriteras secgað [през. інд.] þæt Asiria rice æt Ninuse begunne [прет. суб’юн.] and Romana rice æt Procose begunne [прет. суб’юн.] (Orosius, 2.1.25; 60) – “Усі історики пишуть, що Ассирійське царство почалося від Ніна, а Римське – від Прока”.
Претерит індикатив – презенс суб’юнктив/індикатив:
(20) гот. jah bokarjos þai af Iairusaulwmai qimandans qeþun [прет. інд.] þatei Baiailzaibul habaiþ [през. суб’юн.], jah þatei in þamma reikistin unhulþono uswairpiþ [през. інд.] þaim unhulþom (Mk. III, 22) – “А книжники, що поприходили з Єрусалиму, казали, що Він має в собі вельзевула і виганяє демонів силою князя демонів”.
Друга схема (ІІ) співвідношення часів у головному й підрядному реченнях демонструє відхилення від більш поширеного у давніх мовах правила “презенс – презенс”. Предикат підрядного речення у прикладі (19) виражений у минулому часі умовного способу, що свідчить про переважання модальної семантики над часовою, викликане невизначеністю головного підмета усі історики (дистанціювання від неперевіреного факту). Окрім двох вищеназваних моделей співвіднесеності видо-часових форм у давньогерманському складнопідрядному реченні, додатково виокремлено давньоанглійську схему майбутньої часової перспективи з точки зору минулого. Участь претерито-презентних дієслів *sculan, willan в оформленні даного часового плану свідчить про послабленість їхньої лексичної семантики і початок переходу до статусу граматичних операторів.
Глава 5. “Особливості порядку слів давньогерманського речення в етнокультурному аспекті”. Інтегральний підхід до пояснення явищ мовної онтології, обраний у реферованій дисертації, зумовив урахування таких зовнішньомовних чинників розвитку як особливості стереотипу поведінки давніх германців. Матеріал пам’яток давньогерманського епосу, дані північно-західногерманського образотворчого мистецтва й літератури свідчать про спільну і водночас гетерохронну для окремих ареалів активність давніх германців, невід’ємну ознаку етнічної матеріалізації періоду великого переселення народів (IV-VI ст.). Співвіднесення диференційних ознак стереотипу західних германців та скандинавів епохи вікінгів (IX-XI ст.), які включають агресивність, налаштованість на завоювання, виборювання слави, і базових моделей давньогерманського речення дозволило пояснити певні відхилення від початкового шляху розвитку його структури. Доведено, що на синтаксичному рівні активне начало в поведінці давніх етносів відбилося у позиційних можливостях дієслівних лексем. Аналіз структурних схем давньогерманського речення підтвердив тезу про дивергентність шляхів формування гіпотаксису у двох ареалах – західногерманському та гото-скандинавському.
У ранній період історії германських мов широко вживаною залишається SOV-модель при варіативності поверхневих реалізацій головного й підрядного речень. Домінуючий порядок слів об’єкт – дієслово (OV) спостерігається в дієслівній фразі, а іменник – модифікуючий елемент – в іменній (NP). Близькість, яку давньогерманські мови виявляють в організації простого речення, протистоїть дивергенції засобів оформлення гіпотаксису. Відмінності порядку слів підрядного речення в окремих мовних ареалах спричинені впливом різних античних традицій. Дане припущення підтверджується матеріалом готської мови, де так само, як і в давньогрецькій, відсутні дві обов’язкові формально-граматичні ознаки підрядного зв’язку, властиві західногерманським мовам і мовам, похідним від латини, – оформлення дієслова підрядного речення в оптативі й закріплення його в кінцевій позиції. Давньоісландська мова, яка найменше зазнала впливу інших мов, зберігає SVO-модель як у головному, так і в підрядному реченнях. Загальна тенденція до впорядкування базових моделей порядку слів, засвідчена в текстах усіх давньогерманських мов, відбилася в закріпленні явища пересуву дієслова в другу позицію головного (незалежного) речення після будь-якого топікалізованого конституента (V2-обмежувач), окрім суб’єкта. Пор.:
(21) двн.-англ. Randas bæron || sæwicingas ofer sealtne mersc, || manna menio (Exodus, 332-334) – “Щити свої несли вікінги над солоними морями-болотами, сила-силенна (їх була)”;
(22) двн.-англ. To þam meðelstede magan gelædde || Abraham Isaac (Exodus, 397-398) – “У призначене місце повів свого сина Ісаака Авраам”;
(23) двн.-ісл. En er þessi tiðendi verða, þa stendr upp Heimdallr ok blæssa akafliga i Gjallarhorn ok vekr upp öll goðin (Snorri-Edda, 51; 88) – “Коли ці новини стали відомими, тоді піднявся Хейдал і благословив сердечно (людей) у Гьялархорні, і покликав усіх богів”.
Послідовна реалізація V2-обмежувача допускає розміщення одного конституента речення перед дієсловом. Проте зареєстровано випадки абсолютної препозиції дієслова (VSO) у мовах північно-західного ареалу. Низький ступінь вживаності цієї моделі речення у прагерманській мові підтверджують дані корпусу рунічних написів III-VII ст., де 70% речень із перехідним дієсловом припадають на OV-тип, менше ніж 20% належать до SVO-типу, решта – VSO-модель (Р. Ласс):
(24) рун. wate hali hino horn hala skaþi haþu ligi – “Зволож цей камінь, ріг! Коси, спалюй! (Той, хто) скошений, лягай ниць!”;
(25) рун. aiwuida t Uha – “Зробив правильно це Уго”.
Поступове поширення зазначеної синтаксичної функції, спочатку притаманної прагерманським спонукальним (24) та деяким розповідним реченням (25), на інші типи речень, припадає на дописемний період історії германських мов, про що свідчить архаїчний синтаксис текстів “Беовульфа” і “Старшої Едди”. Шляхом пересуву дієслова (V-fronting) на початок речення досягається семантичний ефект “пожвавлення дії”, тобто сама дія, а не її учасники є центральними у такому реченні. Реалізація цього явища на західногерманському і скандинавському ґрунті має свою специфіку, пов’язану з функціональним навантаженням і засобами організації речення й дискурсу відповідно. Пор. V-1 у деяких давньогерманських пам’ятках (табл. 1):
Таблиця 1