Висновки
Матеріал давньогерманських писемних пам’яток (IV-XIII ст.) засвідчує, що складнопідрядне речення функціонувало у дописемний період розвитку цих мов. Це підтверджується наявністю розвинутої системи типів підрядного зв’язку в готській та результатами реконструкції у прагерманській мові, теоретичним підґрунтям якої слугує принцип реінтерпретації синтаксичних одиниць. Процес формування підрядних відносних речень від доісторичної доби до перших пам’яток германської писемності відтворено як багатоступінчастий перехід від атрибутивних утворень до відносних речень, оформлених релятивними маркерами, що походять від дейктичних елементів.
Розгортання редукованих пропозитивних одиниць, наявних у складі простого речення в прамові, в одиниці вищого синтаксичного рівня відбувалося шляхом актуалізації їх предикативного потенціалу й ускладнення поверхневої структури. Покладена в основу принципу уніформітарності Р. Ласса ідея стосовно неможливості реконструювання явищ прамови, які відрізнялися б від явищ, що існують у сучасних мовах, співзвучна концепції реферованої дисертації про плинність поверхневих і незмінність предикатно-аргументних структур речення в діахронії.
Теорія “двох шляхів” розвитку гіпотаксису пояснює спільні для германських мов історичні процеси утворення складнопідрядних речень. Основним джерелом гіпотаксису є паратаксис або суположення низки первісно незалежних речень у складне поліпредикативне ціле. Доведено, що утворення складнопідрядних речень шляхом реінтерпретації синтаксичних одиниць нижчого рівня було обмеженим через слабку розвиненість давньогерманської системи віддієслівних імен та їхніх предикативних ознак.
Перехід від паратаксису до гіпотаксису є поступовим процесом, початок якого припадає на дописемний період розвитку германських мов. На певному етапі логіко-семантичний зв’язок між двома контактно розміщеними самостійними реченнями починає супроводжуватися незмінюваними частками з невиразною семантикою (двн.-англ. þ (þe), двн.-в.-нім. te/de, двн.-сакс. the, двн.-ісл. er/es). Початкове призначення таких маркерів дискурсу полягало у поділі тексту на окремі періоди зі спільною темою. На наступному історично засвідченому етапі коло дейктичних за своїм походженням конекторів розширюється. Вони охоплюють кілька категорій частиномовних одиниць: частки, займенники, прислівники й сурядні сполучники. Омонімія зазначених сполучних слів, яка ускладнює інтерпретацію типу зв’язку у складному реченні, є характерною рисою синтаксису давньогерманських мов. Для досягнення більшої прозорості в оформленні гіпотаксису давньогерманські автори вдавалися до подвоєння матеріально тотожних прислівників і сполучників (корелятивний тип зв’язку).
Гетерохронність становлення гіпотаксису в різних давньогерманських ареалах є об’єктивно засвідченим фактом історії розвитку досліджуваних мов. Формування складнопідрядного типу зв’язку не обмежується часовим зрізом IV-XIIІ ст., у тому числі в найбільш розвиненому західногерманському ареалі. Названий континуум мов протистоїть гото-скандинавському за способом організації складнопідрядного речення.
Визначення давнього періоду розвитку досліджуваних мов як перехідного у становленні гіпотаксису ґрунтується на цілому ряді фактів. По-перше, це особливості структури та функціонування сполучників, що беруть участь у реалізації гіпотаксису. В досліджуваний період для них характерні омонімія, полісемія і, навіть, універсальність. Незмінювані частки недиференційовано вживалися на позначення майже всіх типів підрядного зв’язку. Про те, що гіпотаксис знаходився у стадії активного формування, свідчить також спорадичне вживання особових і присвійних займенників поряд із вказівними у функції сполучних засобів. По-друге, це особливості двох інших засобів розрізнення головного й підрядного речень: порядку слів та оформлення залежного дієслова в оптативі, становлення яких припадає на писемний період історії германських мов. В західногерманських мовах засвідчено непослідовну реалізацію змісторозрізнювальних ознак гіпотаксису: кінцева позиція дієслова у підрядному реченні, незакріпленість оптатива за певним типом підрядних речень. По-третє, для мови давньогерманських текстів характерна висока варіативність порядку слів поверхневої структури речень, похідних від SOV-, SVO- та VSO-моделей. Співіснування складних синтаксичних цілих, оформлених сурядним і підрядним зв’язком, характерне для давньоісландської мови з високою питомою вагою прямого мовлення як у сагах, так і в поетичних пам’ятках. В інших германських мовах паратаксис продовжує бути поширеним засобом синтаксичного зв’язку протягом усього досліджуваного періоду. На користь тези про давній період у розвитку германських мов як перехідний у становленні гіпотаксису свідчить також непослідовність реалізації основної типологічної ознаки синтаксису давньогерманських мов, V2-обмежувача.
Порівняльно-історичне дослідження синтаксису давньогерманського складнопідрядного речення IV-XIII ст., проведене з урахуванням індивідуальності та гетерохронності його виникнення в різних ареалах, відкриває нові можливості подальшого аналізу шляхів його становлення в середній і новий періоди історії германських мов. Розв’язання основних проблем, пов’язаних з кореляцією зовнішніх і внутрішніх чинників мовного розвитку, пошуком інших ймовірних джерел гіпотаксису, впливу перекладів та копіювання праць античних авторів отримає застосування у наступних наукових розробках, присвячених семантиці синтаксичних одиниць, типології граматичних категорій та механізмів мовного розвитку.