Професор
Професор (від лаг. professor – викладач, вчитель) – вчене звання (науково-педагогічне), посада викладача вищого навчального закладу чи співробітника наукової установи. Професор веде навчальну та методичну роботу, читає лекційні курси, проводить наукові дослідження, керує самостійною підготовкою та науково- дослідною роботою студентів, підготовкою наукових та педагогічних кадрів.
Термін "професор" уперше стали вживати в Римській Імперії (середина І ст. до н.е. – кінець V ст.), де професорами називали вчителів граматичних шкіл, вчителів-наставників. Згодом професорами називали вчителів духовних шкіл, а з XII ст. – викладачі університетів. Термін "професор" був синонімом вчених ступенів магістра чи доктора наук.
Офіційно звання професора почали присвоювати викладачам університетів з XVI ст. До того їх здебільшого називали докторами або магістрами.
У вузах і науково-дослідних інститутах СРСР звання професора спочатку присвоювали кваліфікаційні комісії народних комісаріатів. А згідно з Постановою РНК СРСР від 26 квітня 1938 р. їх функції було передано Вищій атестаційній комісії (ВАК) СРСР. Відтоді звання професора присвоюється Витими атсстаційними комісіями за поданням Вчених рад ВНЗ чи науково-дослідних установ.
Професорів у царській Росії, до якої входили більша частина України, поділяли на ординарних – повноправних членів академічного сенату і екстраординарних – не членів сенату, що отримували значно нижчу платню.
Доцент
Доцент (від лат. docere "навчати") – вчене звання викладачів вищих навчальних закладів, які виконують функцію університетських лекторів; вчене звання співробітників наукових установ; посада у вищих навчальних закладах.
У царській Росії Університетським статутом 1863 р. було введено посаду доцента, яким вважали штатних університетських викладачів, що мають вчений ступінь магістра. Університетським статутом 1884 р. звання доцента було ліквідоване і введене звання приват-доцента, яке збереглося до 30-х років XX ст.
Приват-доцент (від лат. privatum – "приватний" і docent – "вчитель") – учене звання позаштатного викладача в університетах та деяких інших навчальних закладах царської Росії, введене за ініціативою М. І. Пирогова з метою розширення кола викладачів, здатних читати лекційні курси поряд з професорами та доцентами.
У США, Польщі посаді доцента приблизно відповідала посада ад'юнкг-професора (від англ, associate professor, Assoc. Prof.), у Франції – maitre de conferences.
У Росії, до складу якої входила більша частина сучасної України, як і в інших країнах, величання викладачів звертаннями на кшталт "магістр", "доктор", "професор" увійшло в обіг раніше, ніж було офіційно визнане. Перші вчені ступені тут було узаконено 20 січня 1819 р. "Положением о производстве в ученые степени", що проіснувало до 1884 р., коли його зміст перейшов остаточно до університетського статуту
Положенням передбачалося три категорії наук (відповідно до кількості тодішніх факультетів) – філософські, медичні та юридичні. З кожної категорії призначалися публічні іспити у присутності усіх членів факультету. Виший ступінь присвоювали лише тому, хто мав попередній. Були визначені і можливі терміни здобуття вченого ступеню. Дійсного студента допускали до кандидатського іспиту лише через рік, кандидата до магістерського – через два, магістра до "докторського" іспиту – через три роки.
Після 25 років праці на посаді професору присвоювали звання заслуженого з правом виходу на пенсію із збереженням повної зарплатні. (У Краківському університеті, наприклад, обрані на посаду доктори, що пропрацювали на кафедрі не менше як 20 років, діставали почесне звання "батьків університету").
За університетським статутом 1906 р., здібним студентам після закінчення університету пропонували залишитися при кафедрах на 4 роки для "приготовления к профессорскому званию". Спочатку потрібно було скласти усний іспит на ступінь магістра і захистити магістерську дисертацію, якою слугувала переважно опублікована робота. В особливих випадках, коли здобувач був добре відомим, йому відразу присвоювали ступінь доктора (наприклад, статистик А. А. Чупров, економіст П. Б. Струве).
Випускникам учительського інституту при Московському університеті присвоювали титул бакалавра. Бакалаврами називали також викладачів духовних академій.
З установленням радянської влади і проведенням "революційних" реформ у системі освіти поширюється відмова від атестатів при прийомі на навчання та від диплому при призначенні на роботу, розформовуються всі університети і на їхній основі створюється мережа вузько- профільних інститутів, знецінюються наукові ступені та вчені звання.
Цю помилку скоро відчули, тому вже у 1925 р. було запропоновано впровадити у всі ВНЗ посаду доцента, що було затверджено постановою РНК СРСР від 22.08.1930 р. У 1933 р. було відновлено діяльність більшості університетів.
У 1934 р. в СРСР знову були запроваджені звання асистента, доцента і професора. Згідно з інструкцією Всесоюзного комітету по вищій технічній освіті при ЦВК СРСР від 10.06.1937 р., вчені звання зберігалися за їх власниками протягом 5 років з моменту припинення роботи у ВНЗ чи НДІ. Постановами РНК СРСР від 20.03.1937 та 26.04.1938 рр. було затверджено порядок присудження наукових ступенів кандидата та доктора наук, який із незначними змінами зберігався понад 50 років.
Щодо наукових ступенів, то на території сучасної України дипломи доктора філософії, права та інших наук до 1918 р. видавали у Харківському, Київському св. Володимира та Одеському (Новоросійському) університетах, до 1939 р. – у найстарішому університеті України – Львівському (нині Львівський національний університет імені Івана Франка), до 1941 р. – у Чернівецькому університеті.
Після жовтневої революції 1917 р. було повністю ліквідовано українську університетську систему самоврядування та автономію, а майбутніх викладачів стали готувати "Інститути народної освіти". У 1934 р. деякі вузи (інститути народної освіти) перейменували в університети і стали повертати вчені ступені, однак при цьому не йшлося про повернення університетської автономії та самоврядування.
У 1934 р. партійними органами СРСР було прийнято рішення запровадити значно меншу, спрощену дисертацію і ступінь, якому дали назву "кандидат наук". Першопочатково це було зроблено для того, щоб полегшити здобуття вченого ступеня малограмотними претендентами та дати їм право займати посади доцента і професора, інші керівні посади в навчальних і наукових закладах.
Право присудження наукових ступенів, яке в усьому світі належить ректорам університетів, в СРСР передали спеціально створеним адміністративним органам – Кваліфікаційним комісіям, пізніше – Вищій Атестаційній Комісії у Москві.
Двоступенева система, запроваджена в часи СРСР для слабкопідготовлених претендентів, з часом втратила своє первісне призначення – завдяки активній діяльності науковців. Незважаючи на партійний диктат в науці, вона перетворилася на досить логічну обґрунтовану систему, яка була досить ефективною протягом десятиліть у республіках СРСР, у тому числі в Україні, і діє тепер.
Термін "кандидат наук" набув поширення не тільки в СРСР, але і в країнах соціалістичного табору. Через відсутність ідентичних наукових ступенів у зарубіжних країнах сьогодні деколи виникають труднощі при укладенні міждержавних домовленостей про взаємне визнання наукових ступенів, у процесі їх нострифікації. Деколи аналогом ступеня "кандидат наук" вважають передбачений Болонським процесом ступінь "Doctor Philosophy" (Ph.D.).
Несприятливі історичні умови (відсутність власної централізованої держави, належність окремих українських земель до різних державних утворень) були однією із причин того, що вища освіта, а отже, і наука, в Україні розвинулись пізніше, ніж у Західній чи Центральній Європі.
Першим навчально-науковим осередком, що досягнув університетського рівня, в Україні стала Києво-Могилянська Академія. Це відбулося на початку VII ст. У тому ж сторіччі у 1661 р. з'явився і Львівський університет. Більшість інших університетів були створені вже у XIX ст. у східній та західній частинах України, які входили на той час відповідно до складу Російської та Австро-Угорської імперій відповідно.
У радянські часи вища освіта і наука в Україні швидко розвивалися. У десятки разів збільшилась кількість вищих навчальних закладів, у сотні разів – чисельність студентства та викладацького складу. При цьому пріоритетний розвиток забезпечувався технічним, технологічним, медичним, педагогічним та військовим вищим навчальним закладам. Великого поширення набули вечірні та заочні форми навчання, які з часом ставали поєднанням навчальних закладів з промисловими та сільськогосподарськими підприємствами.
Аналіз ситуації в науці показує, що запровадження після жовтневої революції двох рівнів наукових ступенів різко змінило положення науковців, насамперед це виразно позначилося на їхніх вікових характеристиках. Ці зміни тривають і досі, вже після розпаду СРСР, їх можна спостерігати на прикладі українських вищих шкіл. В СРСР з 1934 р. по кінець 1986 р. було захищено близько 518 тисяч дисертацій (близько 11 тис. за рік – за винятком воєнних років), у т.ч. 473 тис. кандидатських дисертацій і 45 тис. докторських. Відношення докторів до кандидатів наук становило 1:10.
Для порівняння, на 1 жовтня 2010 р. в економіці України працювало 14418 докторів наук, що на 4,0% більше, ніж на відповідну дату минулого року. У 2010 р. диплом доктора наук отримала 491 особа. У суспільних науках працювали 42,8 % докторів наук, у технічних – 11,8%, природничих – 15,5%, медичних – 14,6%, сільськогосподарських – 3,3 %, у гуманітарних науках – 12,0%. Середній вік чоловіків докторів наук на момент отримання диплома становив 49 років (жінок – 47 років).
19 июня 1999 года в итальянском городе Болонья 29 министров образования от имени своих правительств подписали одноименную декларацию. С тех пор Болонский процесс является одним из элементов европейской интеграции. Вместе с тем, участие в нем является своеобразным мерилом эффективности реформирования образовательной системы - по крайней мере об этом можно услышать на любой конференции, посвященной проблемам образования.
Его целью было создание к 2010 году европейского научного и образовательного пространства для повышения способности выпускников, повышение мобильности граждан на европейском рынке труда, повышение конкурентоспособности европейской высшей школы. Для достижения этой цели было предложено удобные и понятные градации дипломов, степеней и квалификаций; ввести в своей основе двухступенчатую структуру высшего образования; ввести взаимно признаваемой на европейском пространстве ученую степень доктора философии; использовать единую систему кредитных единиц (система ECTS - European Community Course Credit Transfer System), которую еще называют системой кредитных единиц, системой кредитных зачетов, системой кредитных уровней, системой зачетных единиц, кредитной системой взаимном т.п.; ввести унифицированные и взаимно признаны на европейском пространстве приложения к диплому; нарабатывать, поддерживать и развивать европейские стандарты качества с применением сравнительных критериев, механизмов и методов их оценки в соответствии с требованиями ENQA; устранить имеющиеся препятствия для расширения мобильности студентов, преподавателей, исследователей и управленцев высшей школы.
Начиная из Бергена (май, 2005), в системе высшего образования Украины внедрены важные шаги из реализации положений Болонского процесса 2006 году создана Национальная группа промоутеров Болонского процесса в Украине (National Team of Bologna Promoters), в которую вовлечены специалисты ведущих университетов Украины. Они принимают участие в учебных тренингах по актуальным проблемам высшего образования на Европейском образовательном пространстве и соответственно проводят в Украине учебные тренинги по следующим основным направлениям:
- обеспечение качества высшего образования;
- система образования, состоящая из трех циклов;
- система квалификаций европейского образовательного пространства.
В 2006/2007 учебном году во всех ВУЗах Украины III-IV уровней аккредитации внедрена кредитно-трансферная система ECTS. Подготовлено соответствующий пакет инновационных нормативных документов ECTS, разработаны рекомендации и осуществляются организационные мероприятия по внедрению приложения к диплому европейского образца (Diploma Supplement). Выполнение этого пункта является обязательным условием для всех стран-участниц Болонского процесса.
Прежде всего, Болонская конвенция предусматривает трехступенчатую систему высшего образования. Первая ступень -- бакалавр. Достигается она по окончании четырех лет обучения. В мировой практике, утверждают эксперты, абсолютное большинство людей с высшим образованием как раз те, кто имеет степень бакалавра.
Бакалавр -- "специалист широкого профиля". Повсеместное внедрение этого уровня как отдельной образовательной ступени -- один из главных экспериментов Болонского процесса. Этот эксперимент направлен на удешевление массового высшего образования и подготовку людей, имеющих фундамент, на который можно быстро "наращивать" новые специальные знания, в зависимости от велений прогресса и интересов работодателей. Однако, несмотря на все директивы, рынок берёт своё, и бакалаврат всё больше превращается в первую ступень высшего образования, не имеющую самостоятельного значения в приобретении профессии.
Далее следует уровень магистра. В Лиссабонской конвенции и Болонской декларации подчёркивается, что для обучения на этом уровне студент должен обладать квалификацией бакалавра. Однако способ, с помощью которого человек становится магистрантом, определяется на национальном уровне. По идее, Болонский процесс обязывает вузы стран-участниц обеспечивать определённый минимальный уровень в соответствующих областях. Всё, что может дать конкретный университет за пределами этого уровня, только приветствуется. Никто в Европе не заставляет и не собирается рушить всё разнообразие учебных программ, наработанных столетиями. Понятие престижности вуза также останется.
Для получения второй степени -- магистра -- нужно учиться еще два года. Считается, что на этом этапе и происходит отбор самых успешных студентов, потому что количество бюджетных мест в магистратуре будет составлять всего 15-20 процентов от количества бакалавров. Два уровня -- бакалавр и специалист -- были введены в Украине еще в 1998 году. Стать специалистом, то есть получить более высокую степень, имел возможность любой бакалавр, поступивший на пятый курс. Теперь же, говорят эксперты, ситуация должна измениться: уровня специалиста не будет, а продолжать учебу в магистратуре смогут только самые достойные.
В поле Болонского процесса находится и третья ступень -- аспирантура, где также предполагается провести унификацию степеней. Защитившие диссертацию выпускники аспирантуры будут именоваться докторами философии в соответствующих областях науки.
Третий уровень -- Postgraduate -- это нынешние аспиранты, будущие научные работники. Система присуждения ученых степеней тоже несколько изменится: для получения признаваемого в Европе звания доктора наук защищать придется не две (кандидатскую и докторскую), а только одну диссертацию.
-
Діяльність аспірантури і докторантури.
Аспірантура і докторантура є формами підготовки науково-педагогічних та наукових кадрів вищої кваліфікації.
Аспірантура і докторантура відкривається при вищих навчальних закладах третього або четвертого рівнів акредитації і прирівняних до них закладах післядипломної освіти (далі - вищі навчальні заклади), у наукових установах, які мають висококваліфіковані науково-педагогічні та наукові кадри, сучасну науково-дослідну, експериментальну та матеріальну базу.
2. Відкриття і закриття аспірантури і докторантури у вищих навчальних закладах, у наукових установах (за винятком наукових установ Національної академії наук) здійснює Міносвіти, а в наукових установах Національної академії наук - її Президія.
Пропозиції про відкриття аспірантури або докторантури у вищих навчальних закладах та наукових установах подаються міністерствами, іншими органами, до сфери управління яких належать вищі навчальні заклади, наукові установи, галузевими академіями наук до Міносвіти, а про відкриття аспірантури або докторантури у наукових установах Національної академії наук - до її Президії. Державні вищі навчальні заклади, які не належать до сфери управління міністерств, інших органів, галузевих академій наук, а також вищі навчальні заклади іншої форми власності звертаються з пропозиціями про відкриття аспірантури або докторантури безпосередньо до Міносвіти.
До супровідного листа з пропозиціями про відкриття аспірантури або докторантури додається клопотання вищого навчального закладу, наукової установи про відкриття аспірантури або докторантури, в якому наводиться перелік наукових спеціальностей, з яких пропонується відкриття аспірантури або докторантури, склад наукових і науково-педагогічних кадрів з кожної наукової спеціальності та витяг з рішення вченої (наукової або науково-технічної) ради вищого навчального закладу, наукової установи про відкриття аспірантури або докторантури.
У такому ж порядку подається клопотання про розширення переліку наукових спеціальностей в аспірантурі або докторантурі.
Аспірантура відкривається з відривом від виробництва та без відриву від виробництва, а докторантура - з відривом від виробництва.
3. Науково-методичне керівництво та контроль за діяльністю аспірантури і докторантури у вищих навчальних закладах і наукових установах здійснює Міносвіти, а в наукових установах Національної академії наук - її Президія.
4. Підготовка в аспірантурі і докторантурі здійснюється:
1) за рахунок:
коштів Державного бюджету України - за державним замовленням для роботи у державному секторі народного господарства;
коштів юридичних та фізичних осіб - на умовах контракту - для роботи у державному і недержавному секторах народного господарства;
2) іноземців та осіб без громадянства на підставі:
міжнародних договорів України;
загальнодержавних програм;
договорів, укладених вищими навчальними закладами, науковими установами з юридичними та фізичними особами.
5. Особи, які раніше пройшли повний курс навчання в аспірантурі або докторантурі за державним замовленням, а також відраховані з неї достроково за вчинення протиправних дій або невиконання індивідуального плану, не мають права повторного вступу до аспірантури і докторантури за державним замовленням.
6. Проекти річних і перспективних планів прийому до аспірантури і докторантури за державним замовленням розробляються вищими навчальними закладами і науковими установами, затверджуються відповідно до законодавства України і доводяться до вищих навчальних закладів і наукових установ міністерствами, іншими органами, до сфери управління яких належать вищі навчальні заклади, наукові установи, галузевими академіями наук, Президією Національної академії наук.
7. Кількість аспірантів і докторантів, підготовка яких здійснюється поза державним замовленням, визначається керівником вищого навчального закладу, наукової установи з урахуванням можливостей забезпечення кваліфікованого наукового керівництва і консультування.
8. Вищі навчальні заклади, наукові установи вміщують у засобах масової інформації оголошення про конкурсний прийом до аспірантури і докторантури не пізніше ніж за три місяці до початку прийому із зазначенням наукових спеціальностей, термінів та умов прийому, переліку необхідних документів.
9. Вступники до аспірантури або докторантури подають на ім'я керівника вищого навчального закладу, наукової установи такі документи:
1) заяву;
2) особовий листок з обліку кадрів;
3) список опублікованих наукових праць і винаходів. Аспіранти, які не мають опублікованих наукових праць і винаходів, подають наукові доповіді (реферати) з обраної ними наукової спеціальності;
4) медичну довідку про стан здоров'я за формою № 286-у;
5) копію диплома про закінчення вищого навчального закладу із зазначенням одержаної кваліфікації спеціаліста або магістра (особи, які здобули відповідну освіту за кордоном, копію нострифікованого диплома);
6) посвідчення про складання кандидатських іспитів (за наявності складених кандидатських іспитів).
Паспорт та диплом про вищу освіту подаються вступником особисто. При вступі до докторантури, крім того подаються:
1) розгорнутий план дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук (далі - докторська дисертація);
2) копія диплома про присудження наукового ступеня кандидата наук (у разі здобуття відповідної освіти за кордоном - копія нострифікованого диплома).
Диплом про присудження наукового ступеня кандидата наук подається вступником особисто.
10. Після закінчення прийому до аспірантури і докторантури керівники вищих навчальних закладів, наукових установ у п'ятиденний термін подають до міністерств, інших органів, до сфери управління яких належать вищі навчальні заклади, наукові установи, галузевих академій наук звіт про виконання плану прийому до аспірантури і докторантури за рахунок державного замовлення.
11. Тема дисертації, індивідуальний план роботи аспіранта або докторанта після обговорення кафедрою, відділом, лабораторією затверджуються вченою радою вищого навчального закладу, наукової установи не пізніше тримісячного терміну після зарахування його до аспірантури або докторантури.
12. Керівники підприємств, установ і організацій зобов'язані звільнити з роботи осіб, зарахованих до аспірантури з відривом від виробництва або докторантури, в необхідний для своєчасного прибуття на навчання термін. Підставою для звільнення з роботи є копія наказу про зарахування особи до аспірантури або докторантури.
ІЗ. Особам, зарахованим за державним замовленням до аспірантури з відривом від виробництва або докторантури, стипендія призначається з дня їх зарахування, а тим, які навчаються в аспірантурі або докторантурі за контрактом, відповідно до умов контракту.
14. Аспірантам і докторантам можуть бути призначені в установленому порядку іменні стипендії, засновані на честь видатних діячів науки, культури, освіти, громадських діячів, а також засновані Президентом України, Кабінетом Міністрів України, а також державними і недержавними органами, підприємствами, установами і організаціями.
Термін навчання в аспірантурі і перебування в докторантурі включаються до науково-педагогічного стажу.
17. Взаємозобов'язання аспіранта або докторанта, підготовка яких здійснюється за державним замовленням, та вищого навчального закладу, наукової установи визначаються в типовій угоді, якою передбачається своєчасне закінчення роботи над дисертацією, працевлаштування після закінчення аспірантури або докторантури, забезпечення відповідних умов праці, надання впорядкованого житла тощо та відповідальність сторін у разі невиконання умов типової угоди.
18. Підготовка аспірантів або докторантів понад державне замовлення здійснюється на підставі контрактів, укладених між вищими навчальними закладами, науковими установами та вступниками до аспірантури або докторантури (установами, організаціями та підприємствами, що направили їх на навчання), якими передбачається повне відшкодування витрат на їх підготовку, включаючи виплату стипендії.
19. До терміну навчання в аспірантурі або перебування в докторантурі не включається період хвороби (тривалістю понад один місяць), знаходження у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також відсутність з інших поважних причин, передбачених законодавством України. Вчена рада вищого навчального закладу, наукової установи оцінює обставини, що виключили можливість працювати над дисертацією, і визначає термін, на який продовжується навчання в аспірантурі або докторантурі (як правило, не більше одного року).
20. В окремих випадках вчена рада вищого навчального закладу, наукової установи може встановлювати термін навчання в аспірантурі або перебування в докторантурі диференційовано - від одного до трьох років з урахуванням обсягу наукового доробку і ступеня готовності дисертації.
21. Переведення аспірантів або докторантів до іншого вищого навчального закладу, наукової установи, а також на іншу форму навчання здійснюється керівниками вищих навчальних закладів, наукових установ.
Переведення аспірантів, які навчаються за цільовим призначенням, на іншу форму навчання може здійснюватися тільки за клопотанням організації, яка направила їх на навчання.
22. Аспірант або докторант може бути відрахованим з аспірантури або докторантури за грубе порушення правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу, наукової установи, за вчинення протиправних дій, а також за невиконання індивідуального плану роботи без поважних причин, передбачених пунктом 19 цього Положення.
Рішення про відрахування аспіранта або докторанта приймає вчена рада вищого навчального закладу, наукової установи. На підставі рішення вченої ради аспірант або докторант відраховується з аспірантури або докторантури наказом керівника вищого навчального закладу, наукової установи.
Аспірант або докторант, який був зарахований до аспірантури або докторантури за державним замовленням і відрахований через зазначені причини, відшкодовує вартість навчання згідно із законодавством України.
23. Аспіранти або докторанти можуть бути направлені на стажування до провідних вітчизняних і закордонних наукових центрів. Витрати, пов'язані з їх відрядженням, проводяться згідно із законодавством України.
24. Аспірант або докторант, який успішно захистив дисертацію до закінчення терміну навчання в аспірантурі або перебування в докторантурі, вважається таким, що повністю виконав індивідуальний план роботи, і відраховується з аспірантури або докторантури з дня захисту дисертації.
25. Вчені ради вищих навчальних закладів, наукових установ зобов'язані не менш як один раз на рік розглядати питання щодо підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів, переглядати склад наукових керівників, консультантів та усувати від наукового керівництва або наукового консультування осіб, які не забезпечують своєчасної і якісної підготовки аспірантів або докторантів.
26. Відповідальність за рівень організації наукової підготовки в аспірантурі і докторантурі покладається на керівника вищого навчального закладу, наукової установи.
Докторантура.
27. До докторантури приймаються особи, які мають науковий ступінь кандидата наук, наукові здобутки та опубліковані праці з обраної наукової спеціальності і які в змозі на високому науковому рівні проводити фундаментальні, пошукові і прикладні наукові дослідження.