- •1. Культура як духовний і суспільний феномен. Сутність і філософський зміст поняття
- •2. Еволюція поглядів на культуру в європейській і вітчизняній історіографії
- •3.Феномен української культури, її джерельна база, методологічні засади
- •4.Предмет історії української культури. Головні етапи на шляху розвитку
- •5. Джерельна база та методологічні засади історії української культури
- •6. Історичні та духовні складники української культурної самобутності
- •7. Періодизація історії української культури
- •8. Головні етапи етногенезу українського народу
- •9. Автохтонна та міграційна теорії походження українського народу
- •10. Феномен трипільської культури
- •11. Кіммерійсько-скіфсько-сарматський культурний симбіоз
- •12. Пантеон словянських богів
- •13. Матеріальна та духовна культура східнослов’янських племен дохристиянської Русі
- •14. Зарубинецька (іі ст. До н.Е. – іі ст. Н.Е.) і черняхівська (іі – V ст.)
- •15. Політеїстичні язичницькі вірування стародавніх словян
- •16. Формування українського етносу
- •17. Перша письмова згадка про Україну
- •1187 Р., Київський літопис
- •18.Запровадження християнства та його вплив на духовну культуру.
- •19.Розвиток літератури, освіти і мистецтва в Київській Русі
- •20. Іларіон Київський «Слово про закон і благодать», основні проблеми твору.
- •21. Літописання Київської Русі.
- •22. «Слово о полку Ігоревім» – пам’ятка духовної культури.
- •23. Архітектурні пам’ятки Київської Русі.
- •24. Образотворче мистецтво Київської Русі.
- •25. Здобутки матеріальної культури Галицької Русі.
- •26. Етнокультурні процеси в Україні в 14-16 ст.
- •27. Відгуки ідей Ренесансу і Гуманізму в Україні. Олельковицький ренесанс
- •28. Поширення ідей гуманізму в Україні. Ю.Дрогобич, п. Русин.
- •29. Український ренесанс на ниві духовної культури України. . Український ренесанс
- •30. Архітектура і образотворче мистецтво України доби Ренесансу.
- •31. Золотий вік Львівської архітектури доби ренесансу.
- •32. Діяльність Івана Вишенського на ниві полемічної літератури.
- •33. Поняття та специфічні риси відродження в Україні.
- •34. Діяльність Острозького культурно-освітнього осередку.
- •35. Культурно - просвітницька діяльність брацьких шкіл.
- •36. Полемічна література 16 – 18 ст.
- •37. Культура Запорізької Січі та її риси.
- •38. Музична культура і театральне мистецтво епохи Ренесансу.
- •39. Українське бароко і літературі і образотворчому мистецтві.
- •40. Музична культура і театральне мистецтво др..Пол. 17 – 18 ст
- •41. Діяльність г. Сковороди.
- •42. Своєрідність та особливості українського просвітництва.
- •43. Класицизм в архітектурі і обр. Мистецтві доби Просвітництва.
- •44. Генезис та періодизація національно-культурного відродження в україні наприкінці XVIII-початку XX ст.
- •45. Дворянський період національно-культурного відродження та його особливості
- •46. Аналіз праці «Історія русів»
- •47. Народницький період національно-культурного відродження
- •48. Суспільно – політична діяльність Кирило – Мефодіївського товариства
- •49. Просвітницька діяльність громадівських організацій в Україні
- •50.Модерністський період національно-культурного відродження та його характерні риси
- •51. Бачинський , Міхновський
- •52Національно-культурне відродження у Галичині
- •53 Руська Трійця
- •55 Літературна і громадсько-політична діяльність т.Шевченка
- •56. М.Костомаров «Закон Божий». Книга буття українського народу
- •57. Розвиток науки і освіти в україні у хіх ст..
- •59. Період української культури хх ст.. Основні тенденції розвитку
- •60. Здобутки української культури на шляху її національного відродження
- •61. Розстріляне відродження 20-30-х рр.. І його рагічні наслідки для української культури
- •62. Суспільно-політична і культурно-просвітницька діяльність «шістдесятників»
- •63 Творча діяльність діячів української культури в еміграції
- •64. Л.Курбас- діяч українського театру
- •65. О.Довженко – основоположник укр..Кіно
- •66. Музична культура і театральне мистецтво хх ст..
- •67. Культура України в умовах нової соціальної реальності
- •68. Перспективи розвитку української культури у ххі ст..
16. Формування українського етносу
Згідно з автохтонною теорією, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я.
На початку І тис. до н.е. (ранній залізний вік) у лісостеповій зоні України жили місцеві землеробсько-скотарські племена. Дніпровське Правобережжя населяли носії чорноліської культури. Постійна загроза нападу кіммерійців спонукала чорнолісців будувати величезні укріплення. Густа мережа поселень засвідчує відповідно велику густоту населення. Чорнолісці займалися землеробством, менш інтенсивно — бронзоливарним і залізообробним виробництвом. Під натиском кіммерійців окремі групи цього народу переселилися в IX ст. до н.е. на Лівобережжя Дніпра в басейни Ворскли, Орелі й Самари. Найдавніші писемні джерела, в яких слов'яни виступають під своїм власним ім'ям (етнонімом), належать до VI ст. н.е. (твори візантійських авторів-Йордана, Прокопія Кесарійського, Псевдо-Кесарія, Іоана Ефеського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімокатти). Більш-менш вірогідно етнічна присутність слов'ян може бути реконструйована в творах римських авторів рубежу перших століть н.е. (Плінія Старшого, Тацита, Птолемея). Що ж до більш ранніх періодів, то виділення слов'янського компоненту в Скіфії Геродота чи в етнографічних описах Східної Європи Страбона не виходить за межі гіпотез. Сучасник Йордана Прокопій Кесарійський підтверджує поділ слов'ян у VI ст. на антів і склавінів. Проте, засвідчуючи їхнє походження від одного кореня, він не називає венедів, а як спільного для антів і склавінів предка — спорів. Ця назва ніде більше не зустрічається. Паралелі їй вбачають у спалах Йордана й паралатах Геродота. За Йорданом, склавши і анти жили на етнічній території, де потерпали від нападів ромеїв (візантійців) і йшли до них у рабство. Та після перемоги над римським воєначальником з Фракії з Хільбудієм склавши самі почали переправлятись на південний берег Дунаю за здобиччю. Про цей період ідеться в Прокопія, коли він розповідає про землеробське господарство слов'ян, їхні вірування.
Впродовж усього І тис. н.е. праукраїнські землі продовжували залишатися ареною Великого переселення народів. Нищівними для місцевої культури лавами прокочувалися її теренами навали аланів, готів, гуннів, аварів (літописних обрів), булгарів, угрів. Вони змушували багатьох тубільців до переселення в менш придатні для землеробства лісові райони, де разом із землеробством доводилося займатися мисливством, бджільництвом, рибальством і збиральництвом. Зарубинецька культура — нове історико-культурне явище, етнічна інтерпретація якого пов'язана з певними труднощами: у писемних джерелах ці племена не описані, тому важко визначити, чи належала зарубинецька культура відомому племені й чи далеко простягалась на схід слов'янська територія. Більшість визначає її як культуру слов’ян-венедів. Зіставлення з даними лінгвістики дає змогу дійти висновку, що на території Середнього Подніпров'я і Полісся концентруються слов'янські гідроніми і невелика кількість фракійських. Основним аргументом на користь того, що зарубинецька культура має безпосереднє відношення до етногенезу середньопридніпровських слов'ян, може слугувати її зв'язок з пізнішою київською культурою. В етнічній інтерпретації наступної, черняхівської, культури існують кардинальні розбіжності між прихильниками слов'янської (антської) та германської (готської) концепцій. Однак найвпливовішою є концепція поліетнічного характеру згаданої культури стосовно її походження та складу носіїв. Черняхівська культура — це своєрідний місцевий варіант провінційно-римської культури.
Наприкінці І тис. н.е. процес консолідації східних слов'ян відбувається майже на всій території сучасної України. Пам'ятки східнослов'янських культур VIII — IX ст. засвідчують, що в останніх склалися передумови для переходу до феодальної держави. Підтримуючи різноманітні зв'язки із сусідами, праукраїнські східнослов'янські племена в соціально-політичному, економічному, етнічному ї культурному планах у цей час становили спільність, здатну протистояти будь-якій експансії ззовні. Наголошуючи на цьому, писемні джерела згадують і про політичні центри цієї спільності — Куявію, Славію, Артанію, пізніше — про могутнє політичне об'єднання — "Руську землю" в Подніпров'ї, відоме далеко за межами тогочасного східнослов'янського світу.
Досягнення східнослов'янських народів у господарській діяльності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за незалежність з кочівниками, поступове об'єднання в єдиній державі — Київській Русі — сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної та духовної культури.