5. Політична думка Стародавніх Індії й Китаю.

Індія

Приблизно в І тис. до н. е. з’являються давньоіндійські історико-духовні книги – “Веди” (“священне знання”). У різних ведичних збірниках (“Рігведа”, “Самаведа”, “Яджурведа”, “Атхарваведа”) містилася релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу й особу. Вважалося, що світовий порядок ґрунтується на пануванні божественного закону й кастового ладу. Касти, або варни, – це окремі соціальні групи (стани) суспільства, що перебувають між собою в строго визначених відносинах. Найвищу касту представляли “брахмани” (жерці), за ними йшли “кшатрії” (воїни), потім “вайші”(прості общинники), а найнижчу сходинку цієї соціальної ієрархії займали “шудри” (слуги общини).

Брахман – це космічний абсолют, непереборна сила, що панує над усім сущим. Він визначає не лише засади духовного життя простої людини, а й пред’являє вимоги до світської влади правителів і посадових осіб.Цікаві філософсько-політичні аспекти містилися в юридичному збірнику “Закони Ману” (ІІІ ст. до н. е.). Його ідеологія також відображала кастовий устрій давньоіндійського суспільства і була своєрідним різновидом брахманізму.

Ману – міфічний прабатько людей, перший цар, який через свої закони передав людям божі настанови про походження світу й суспільства, про касти, правила сімейного життя, успадкування майна та інші норми поведінки в суспільстві і побуті. У книзі особливо наголошувалося на значенні покарання й покаяння та відповідної соціальної функції державного закону: “Вчинене беззаконня ніколи не залишається без наслідків для того, хто його вчинив... Покарання є правитель, це – керівник, воно служить запорукою дотримання закону... Тільки покарання править усіма істотами... Мудрі вважають покарання тотожним до закону”. “Закони Ману” детально розробляли концепцію обов’язків людини і практично не передбачали її прав.

У VI–V ст. до н. е. в Індії виникло вчення Будди (справжнє ім’я – Сіддхартха Гаутама (563–483 до н. е.), котрий заперечував настанови брахманізму. Будда (на санскриті – “просвітлений істиною”) не погоджувався з думкою про божественне походження каст і верховної влади. У буддизмі взагалі відсутнє поняття бога. Воно замінене на поняття природного закону, що може бути пізнаний людським розумом, тому всі земні справи, зокрема й державне правління, залежать від зусиль самих людей. В основі соціальної філософії буддизму лежить ідея ненасильства та рівності між людьми за їхніми морально-духовними якостями і можливостями (Будда, однак, визнавав рабство). Методи політичного правління Будда вважав жорстокими, егоїстичними, натомість він пропонував “науку про праведність”, що передбачала духовне заглиблення людини “в саму себе” як засіб психологічного та морально-етичного самовдосконалення.

Китай

У середині І тис. до н. е. давньокитайські мислителі створили кілька філософсько-політичних концепцій, таких як: даосизм, конфуціанство, легізм та моїзм.

Основоположником даосизму був Лао-цзи.Означена система суспільно-етичних і державно-правових поглядів за змістом наближалася до буддизму. У трактаті “Дао-децзін” (“Про шлях і добродіяння”), що був, можливо, особисто укладений Лао-цзи, обстоювалась ідея, що Всесвіт, а також суспільство і держава з усіма її атрибутами, розвиваються в межах вічного закону Дао, що означає “правильний, істинний шлях”. Але надбання цивілізації – явища матеріального світу й політичного життя – суперечать цьому природному закону і породжують лише страждання й конфлікти між людьми.

Найвищого авторитету в Давньому Китаї набуло вчення Конфуція (551–479 до н. е.) та його послідовників. Думки, афоризми Конфуція були записані його учнями та викладені в книзі “Лунь юй” (“Бесіди і роздуми”). Цей трактат упродовж багатьох віків вважався основним предметом у китайських школах, його положення учні зобов’язані були визубрювати напам’ять. З ІІ ст. до н. е. конфуціанство було офіційно визнано державною релігією і неподільно панувало в Китаї до поч. Х ст. н. е. Надалі воно зазнало певної модернізації, але залишилось існувати у вигляді “неоконфуціанства”, яке увібрало в себе твердження про позитивну роль закону та сили в державному управління і суспільному вихованні. Неоконфуціанство було впливовим також у Японії, Кореї, В’єтнамі та інших країнах Сходу. Ідеологічний культ Конфуція підтримувався в державно-релігійному житті Китаю аж до Синайської революції 1911-1913 рр., коли в країні було повалено монархічний лад.

Головним у конфуціанстві є патріархально-патерналістська концепція “держава – одна велика родина”. На чолі держави-родини стоїть імператор – “син неба”, але це не бог, а земна людина. Головне призначення імператора – бути справжнім “батьком” для своїх підданих, тому він має правити “розумно”, постійно виявляти турботу про людей, у першу чергу створювати умови для забезпечення їхніх щоденних потреб (у їжі, житлі тощо), дбати про культурний, освітній рівень населення, впроваджувати в суспільну свідомість та мораль почуття колективної злагоди, відповідальності, чесності, вірності, обов’язку, пошани до старших людей і “благородних мужів

Запорукою суспільної гармонії має стати порядок, коли кожна людина чітко знає і свідомо визнає “своє ім’я”, тобто завжди дотримується “місця”, визначеного їй в суспільній ієрархії. Конфуцій вказує на неодмінність існування відносин кількох рівнів, на яких між людьми виникають відповідні обов’язки та права за принципом старшинства: “батько–син”, “старший брат–молодший брат”, “чоловік–жінка” і т. ін.

Мо-цзи (479–400). Всупереч своєму великому попереднику, Мо-цзи сповідував ідею природної й соціальної рівності людей та засуджував аристократизм. Він не вірив у здатність влади бути моральною, якщо вона прагне до розкошів та дорогих церемоніалів. Обов’язок влади – перейматися інтересами простих людей, бо злидні – це джерело суспільного безладу. Згідно з маоїзмом, основою походження та існування держави потрібно визнати договір між людьми, що колись обрали з-поміж себе “наймудрішого”. Влада, однак, повинна існувати як жорстка адміністративна структура. Принцип мудрого правління передбачає вміле й необхідне поєднання справедливих настанов та заохочень з державним примушуванням і покараннями на підставі закону. Ідеї егалітаризму (соціальної рівності) та виборності влади Мо-цзи доповнював пропозицією федеративного устрою держави.

На противагу конфуціанству з його орієнтацією на норми суспільної моралі та ритуали (“Лі”), а також правління меритократії (лат. meritus – гідний; тобто правління гідних, найбільш обдарованих), у Стародавньому Китаї сформувалася “школа фадзя” (“Фа” – закон). У сучасній політико-правовій науці вона іменується як “школа юристів”, або “легістів” (“законників”) (лат. lex, legis – закон). Постулати цієї школи найбільш повно були викладені Шан Яном (390/400–338 до н. е.), котрий очолював уряд однієї з китайських династій – Цинь.

Прихильники легізму обстоювали ідею про беззаперечне дотримання писаного права та його домінантну роль в житті суспільства. Жорстокі, універсальні закони є основою держави, котру слід сприймати як верховну, абсолютну інституцію. Покарання має бути невідворотним і вкрай суворим, для підданих держави треба передбачити максимум обов’язків і практично жодних прав. Оскільки між суспільством і владою постійно точиться боротьба “хто-кого”, то правління може бути ефективним лише за умови: “слабкий народ” – “сильна держава”. Для цього потрібно, щоб влада тримала під постійним контролем соціальні процеси, домагаючись “зрівняння майна”. За допомогою методів “лисячого хвоста і вовчого зуба” (нагород і покарань) бідних треба заохочувати до набуття власності, а багатих ставити в умови “добровільного” обмеження своїх матеріальних статків на користь бідних; ремісників і торговців треба “осаджувати на землю”, тоді з них легше збирати податки.

Фактично китайські легісти вперше в світовій думці обґрунтували модель деспотичної держави з її адміністративно-централізованою системою управління та репресивним апаратом. Вони припускали можливість превентивного покарання, а також запровадження принципу колективної відповідальності, коли винуватими визнавалися й родичі правопорушника.