36,2 Млрд. Крб.

Тяжким ударом війна стала для сільського господарства: скоротились

посівні площі більш як на 10%, виробництво м"яса і інших продуктів

харчування. Все цело вело до росту цін на продукти харчування. Які зросли

на 200% порівняно з 1914 роком.

Дані економічного стану країни свідчать про вступ Росії в економічну

кризу.

Підсумки першої світової війни.

Перша світова війна стала для Європи першим жахливим досвідом

сучасного ведення воєнних дій. Вона тривала з серпня 1914 року по листопад

1918 Рік і була однією з найкровопролитніших в історії людства - в ній

загинуло понад 10 млн. осіб і 20 млн. було поранено. Жертви серед

цивільного населення були майже такими ж. Війна набрала не лише масового, а

й тотального характеру. Щоб підтримати величезні армії, що воювали на

фронті, цілі суспільства з їхніми економіками впрягалися у колісницю війни.

Зростаючі втрати призводили до страшного напруження сил на фронтах і в

тилу, оголювали й поглиблювали фатальні політичні й соціально-економічні

вади старих імперських порядків Європи.

У воєнних діях взяло участь 38 держав з населенням понад 1 млрд. осіб.

Основні воюючі сторони: на боці Німеччини й Австро-Угорщини виступила

Болгарія, створивши Четверний союз; до країн Антанти приєднались Італія,

Португалія, Румунія, Сербія, США, Греція, Японія; війну Німеччині оголосив

Китай і 14 держав Латинської Америки.

Війна так чи інакше вплинула на положення всіх країн світу, в тому числі й

на нейтральні. Таким чином весь світ приймав участь у війні.

У війну були залучені колонії європейських держав. Під час війни колонії

набули великого значення як постачальники сировини та продовольства. Крім

того, сотні тисяч місцевих мешканців цих колоній було вивезено до Європи

для робіт у тилу і були використані як солдати на самих важких ділянках

фронтів, часто для прикриття європейських військ.

Для робіт у тилу Франція використала 200 тис. осіб, вивезених з її

колоній. Англія з однієї Індії вивезла з такою ж метою більше 400 тис.

осіб. Англія получила зі своїх заокеанських володінь майже 1 млн. солдат,

Франція - біля 300 тис.

У ході війни була повалена монархія і відбувся більшовицький жовтневий

переворот у Росії. Військова й економічна могутність Німеччини була

підірвана, і вона на довгий час опинилася в міжнародній ізоляції. Наслідком

поразки Австро-Угорщини став розпад однієї з найбільших европейських

імперій і утворення на її уламках нових національних держав.

Після війни сформувалася нова система міжнародних відносин, відбувся

перерозподіл світу.

3-питання

Троїстий союз (Dreibund) — військово-політичний блок Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, який склався в 1879-1882 і був спрямований проти Франції і Росії.

Започаткував утворення Троїстотого союзу Австро-Німецький договір від 7 жовтня 1879, який передбачав спільні дії обох країн у випадку нападу Росії на одну із них. Цей двосторонній союз 20 травня 1882 був доповнений договором між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією. Німеччина і Австро-Угорщина зобов'язувалися надавати всіма засобами допомогу Італії у випадку нападу на неї Франції, а Італія брала на себе зобов'язання допомогти Німеччині, якщо б вона стала жертвою неспровокованого нападу з боку цієї ж держави. Австро-Угорщина звільнялась від допомоги Німеччині у випадку військових дій проти Франції - їй відводилась роль резерву на випадок втручання у конфлікт Росії.

Окремі статті договору стосувались великих держав і передбачали, що у випадку нападу двох або кількох великих держав на одного члена Троїстого союзу у війну з ними вступають всі учасники договору. У випадку нападу однієї з великих держав, дві інші зобов'язувались зберігати сприятливий нейтралітет. Виняток робився лише для Франції: у випадку її нападу на одну з країн союзу, всі інші виступали на спільну боротьбу проти неї.

Відразу ж після підписання договору Італія заявила, що не зможе надати допомогу союзникам, якщо на них нападе Велика Британія, у зв'язку з підвищеною вразливістю берегових комунікацій у випадку нападу на них британського військового флоту. Держави зобов'язувались у випадку спільної участі у війні не підписувати сепаратного миру і дотримуватись таємниці про укладений союз.

Договір трьох держав у наступні роки поновлювався: 20 лютого 1887 у Берліні підписано другий союзний договір; 6 травня 1891 - третій союзний договір; 28 червня 1902 - четвертий союзний договір. Тексти цих договорів в основному повторювали положення документа 1882 і лише включали окремі додаткові угоди.

Договір 1887 містив австро-італійську угоду про збереження статусу-кво на Балканах, а у випадку, якщо це виявилося б неможливим, сторони передбачали узгоджувати свої дії, що свідчило про зародження суперечностей між цими країнами на Балканах.

У кінці 19-на початку 20 століття Італія почала переорієнтовувати зовнішньополітичний курс і поступово відходити від своїх союзників. Різке загострення англо-німецьких відносин, збитки від митної війни, яку з 1880-х повела Франція проти Італії, змусили останню шукати зближення з Францією та Англією. До значного послаблення позицій Троїстого союзу призвело підписання 1 листопада 1902 франко-італійської угоди, за якою Італія зобов'язувалася зберігати нейтралітет у випадку нападу Німеччини на Францію. У наступні роки Італія, залишаючись формально членом Троїстого союзу, поступово зближувалася з Францією та Великою Британією.

Німеччина і Австро-Угорщина вступили в Першу світову війну без військової підтримки Італії, яка у травні 1915 заявила про свій вихід із Троїстого союзу й оголосила війну Австро-Угорщині.

Анта́нта (від фр. еntente — згода, початок виразу фр. Entente cordiale — сердечна угода) — військово-політичне угрупування, основними членами якого були Великобританія, Франція і Росія і було створено в 1904 - 1907 роках.Антанта домінувала в міжнародних відносинах перших десятиліть ХХ століття. Виникла у відповідь на створення 1882 і подовження 1891 Троїстого союзу Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. Веде початок від франко-російського союзу 1891—93, оформилася як глобальна коаліція після вступу до союзу Великої Британії, яка 8 квітня 1904 врегулювала суперечності з Францією в Африці та 31 серпня 1907 — з Російською імперією в Азії (Конвенція про розподіл сфер впливу в Ірані, Афганістані, Тибеті). Колоніальна експансія та озброєння Німеччини, її прагнення покінчити з пануванням Англії на морях спонукали Лондон відійти від попередньої політики «блискучої ізоляції», вступити у союзницькі взаємини з континентальними державами, зберігаючи провідну роль у світових міжнародних відносинах. 1911 року Антанта стала військовим союзом і основою сил союзників під час Першої світової війни. У роки війни блок Англії, Франції й Росії підтримало 25 держав, у тому числі США, Японія, Румунія, Китай, Греція, Португалія та інші. США які не бажаючи розчинятися в Антанті проголосили себе «асоційованою країною» угруповання. Антанта виграла Першу світову війну і закріпила свій успіх дипломатично на Паризькій мирній конференції створивши так звану Версальську

систему міжнародних стосунків.

Підсумки війни. За Версальського договору територія Німеччини скоротилася на 70 тис. кв. км, вона позбулася всіх нечисленних колоній; військові статті зобовязували Німеччину не вводити військову повинність, розпустити всі військові організації, не мати сучасних видів озброєння, виплатити репарації. Грунтовно була перекроєна карта Європи. З розпадом Австро-Угорської монархії дуалістичної була оформлена державність Австрії, Угорщини, Чехословаччини, Югославії, підтверджені самостійність і межі Албанії, Болгарії, Румунії. Бельгія, Данія, Польща, Франція та Чехословаччина повернули собі захоплені Німеччиною землі, отримавши під своє управління частину споконвічних німецьких територій. Від Туреччини були відокремлені Сирія, Ліван, Ірак, Палестина і передані як підмандатні території Англії та Франції. Нова західна межа Радянської Росії також була визначена на Паризькій мирній конференції (лінію Керзона), при цьому закріплювалася державність частин колишньої імперії: Латвії, Литви, Польщі, Фінляндії та Естонії.

4)Наслідки Першої світової війни. Перша світова війна продемонструвала кризовий стан цивілізації. Дійсно, в усіх воюючих країнах згорталася демократія, звужувалась сфера ринкових відносин, поступаючись місцем жорсткого державного регулювання сфери виробництва і розподілу в його крайній етатистським 1 формі. Ці тенденції суперечили господарським основам західної цивілізації.

Не менш яскравим свідченням глибокої кризи були кардинальні політичні зміни в ряді країн. Так, слідом за Жовтневою революцією в Росії прокотилися революції соціалістичного характеру у Фінляндії, Німеччини, Угорщини; в інших країнах відзначався небувалий підйом революційного руху, а в колоніях - антиколоніального. Це як би підтверджував прогноз засновників комуністичної теорії про неминучу загибель капіталізму, про що також свідчили виникнення Комуністичного 3-го Інтернаціоналу, 21/2-го Соціалістичного Інтернаціоналу, прихід до влади в багатьох країнах соціалістичних партій і, нарешті, міцне завоювання влади в Росії більшовицької партією.

Перша світова війна стала каталізатором індустріального розвитку. За роки війни було виготовлено 28 млн. гвинтівок, близько 1 млн. кулеметів, 150 тис. гармат, 9200 танків, літаків тисячі, створений підводний флот (тільки в Німеччині за ці роки було побудовано понад 450 підводних човнів). Військова спрямованість індустріального прогресу була очевидною, наступним кроком стало створення техніки та технологій для масового знищення людей. Втім, уже в роки Першої світової війни були проведені жахливі досліди, приміром, перше застосування хімічної зброї німцями в 1915 р. в Бельгії під м. Іпр.

Наслідки війни було катастрофічними для народного господарства більшості країн. Вони вилилися в повсюдні тривалі економічні кризи, в основі яких лежали гігантські господарські диспропорції, що виникли у воєнні роки. Тільки прямі військові витрати воюючих країн становили 208 млрд. доларів. На фоні повсюдного падіння цивільного виробництва і життєвого рівня населення йшло зміцнення і збагачення монополій, повязаних з військовим виробництвом. Так, німецькі монополісти на початок 1918 р. акумулювали як прибуток 10 млрд. золотих марок, американські - 35 млрд. золотих доларів і т. д. Закріпившись за роки війни, монополії дедалі більше почали визначати шляхи подальшого розвитку, що ведуть до катастрофи західну цивілізацію. Підтвердженням цього є тези виникнення та поширення фашизму.

5) Хід війни в 1918 р. був визначений революцією 1917 р. в Росії, встановленням там радянської влади, початком громадянської війни і іноземної інтервенції.

Після укладення Брестського миру з Радянською Росією Німеччина змогла зосередити великі сили для вирішального наступу на Західному фронті. Загальний наступ почалося 21 березня, і до літа німецькі війська знов підійшли до Марні. Але в липні англо-французькі війська організували контрнаступ: ініціатива повністю перейшла до Антанти. Положення Німеччини і її союзників стало безнадійним.

Після наступу Антанти в Салониках в деморалізованій болгарській армії почалося повстання, і 29 вересня Болгарія уклала перемир'я. 30 жовтня капітулювала Туреччина. Австро-Угорська імперія розвалювалася під тиском національно-визвольних рухів: були створені незалежні Чехословакія і Австрія. 3 листопада 1918 р. представники габсбургської династії підписали умови перемир'я.

3 листопада в Німеччині почалася революція. Була скинута монархія. 11 листопада 1918 р. в Комп'внськом лісі представники Антанти і німецького генералітету подписали перемир'я на 36 днів. Головними умовами договору були: евакуація німецьких військ з Бельгії, Франції, Люксембурга, Ельзаса і Лотарінгиї протягом 15 днів; відмова від Брест-Литовського договору, передача всього озброєння переможцям, повернення на батьківщину  полонених. Перша світова війна закінчилася.

6) Економічна криза 1929—1933 pp. виявилася світовою. Вона порушила всі міжнародні економічні зв'язки, призвівши до масового скорочення промислового виробництва, інших галузей економіки майже всіх держав. Почалася вона в США восени 1929 p., далі в Латинській Америці, Західній Європі, інших країнах Азії та Африки. Першою ознакою економічної кризи прийнято вважати різке падіння цін на акції Нью-Йоркської біржі 24 жовтня 1929 p. Якщо до 1 жовтня їх вартість становила майже 90 млрд дол., то в березні 1933 p. — лише 19 млрд дол., знизившись у 5 разів. Криза охопила насамперед важку індустрію. Випуск автомобілів, виплавлення чавуну і сталі скоротилися на 80 %. Все промислове виробництво, національний доход, роздрібна торгівля знизилися вдвічі, імпорт і експорт — на 75%. За роки Великої депресії збанкрутували 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків. Внаслідок цього мільйони громадян, втративши своє майно, робочі місця, залишились без збережень, стали безробітними, жебраками. Таких у 1933 p. налічувалося понад 17 млн. Промисловість США була відкинута назад на 17 років до рівня 1911 p. Що стосується зовнішньої сторони депресії, то вона виявилася у перевиробництві товарів. Щоб стримати падіння цін, скоротити запаси товарів по всій країні, було вжито заходи щодо фізичного знищення їх. Спалювали пшеницю, каву, бавовну, молоко виливали в річки. Внутрішня причина кризи — відсутність будь-якого контролю державою за промисловим і сільськогосподарським виробництвом. Сільське господарство США в 1929—1933 pp. зазнало тяжких втрат. Близько 1 млн фермерів збанкрутували. З того часу вони ставали орендарями на чужій землі або поповнюі вали ряди міських промислових робітників. Катастрофа в в аграрному секторі США полягала в тому, що ціни на пшеницю, кукурудзу, бавовну знизилися більше ніж в 3 рази. Економічна криза в США поглиблювалася й невпевненими діями уряду. Президент Г. К. Гувер, його адміністрація, керуючись старими догмами, вперто відмовлялися від будь-якого втручання в справи економіки, приватного бізнесу. Натомість в країні було введено "сухий" закон, який нібито мав підвищувати купівельну спроможність американців, а отже, пом'якшити дію великої депресії. Цей захід мав протилежний наслідок — в США випивали за рік удвічі більше спиртних напоїв, ніж до прийняття "сухого" закону. Гувер виявився рішучим противником введення державної допомоги безробітним. Свої міркування він обґрунтовував тим, що такий крок принизить "стійкість американського характеру". Лише в 1931 p. почали застосовувати в США невпевнені спроби державного регулювання промисловістю, банками, транспортом, торговими підприємствами, рятуючи їх від банкрутства. Невмілі дії адміністрації Гувера спровокували соціальний вибух — масові страйки, "голодні" походи безробітних на Вашингтон. Соціальне та економічне становище країни стало критичним. Правлячі кола США нарешті зрозуміли, що потрібна термінова ефективна антикризова програма, її здійснив новообраний у 1932 p. президент Ф. Д. Рузвельт. Вже в ході виборчої кампанії він пообіцяв вивести США з економічної кризи. Його "новий курс" на оздоровлення країни був підтриманий всіма верствами населення. У плані Рузвельта основна увага була приділена сфері торгівлі та кредиту. Для того щоб вирішити проблему реалізації товарів, президент постановив скоротити надмірне їх виробництво. Одночасно підвищили ціни на виготовлену промислову і сільськогосподарську продукцію. "Новий курс" передбачав ліквідувати безробіття за рахунок "повної зайнятості працездатного населення". За допомогою позик і державних субсидій були оздоровлені банківсько-фінансова система та ослаблені кризою підприємства. Вперше в історії США було прийнято широкомасштабні акції державного контролю над економікою країни, зокрема Закон про відновлення національної промисловості та Закон про регулювання сільського господарства. Відповідно до цих документів на найвищому урядовому рівні відбувалося обов'язкове контролювання галузевих промислових підприємств, які погоджувалися на обмежений випуск своєї продукції. Усі галузі промисловості було поділено на 17 груп. Вони прийняли "кодекс чесної конкуренції", згідно з яким партнери встановлювали розмір виробництва, ціну, ділили між собою ринки збуту, визначали рівень заробітної плати робітникам та службовцям. У сфері сільського господарства "новий курс" був спрямований на припинення процесу розорення дрібних фермерів. Крім того, планувалося підвищити ціни на сільськогосподарську продукцію, скоротивши виробництво та площі посівів. За тимчасові збитки фермери США одержували від держави відповідну компенсацію. За допомогою цих субсидій вони, закупивши новітні сільськогосподарські машини, на значно менших площах вирощували такі самі врожай зернових, бавовни, як і в докризовий період. Адміністрація Рузвельта вирішила важливу соціальну програму. Поступово 17 мільйонів безробітних отримали роботу: на будівництві автострад, мостів, інших державних споруд. Була введена мінімальна заробітна плата, безробітним почали видавати регулярну (стабільну) фінансову допомогу. Отже, вперше в мирних умовах держава почала відігравати важливу роль регулятора і координатора госг подарського життя країни. Все це й допомогло США вже в і 1934 p. подолати наслідки Великої депресії. У Великобританії економічна криза почалася наприкінці 1929 p. Вперше з'явилися труднощі в одержанні кредитів, все важче проходив процес реалізації промислової та сільськогосподарської продукції. Як наслідок — на ринках нагромаджувалися непродані товари, ціна на які різко знизилася. Зупинилися тисячі підприємств, зростало безробіття. Хоч у Великобританії Велика депресія не була такою катастрофічною, як в США чи інших країнах, однак її удар все ж був дуже відчутний. У 1932 p. промислове виробництво скоротилося на 25% порівняно з 1929 p., виплавлення чавуну — на 53 %, ціни на сільськогосподарську (продукцію знизилися на 34%. Занепад господарського життя Великобританії тривав до 1933 p. Англійський уряд вчасно вжив заходів, спрямованих на ліквідацію наслідків економічної кризи. Він всіляко підтримував процес концентрації виробництва, встановлення галузевих єдиних цін на товари. Послідовно проводячи курс на об'єднання підприємців, держава намагалася контролювати випуск продукції, її реалізацію за допомогою примусових санкцій, кредитних привілеїв, різного роду гарантій. Вже в 1930 p. в країні діяли монопольні об'єднання у вугільній промисловості, бавовняній (Лондонська бавовняна корпорація). Остання, спираючись на державні субсидії, скупила 139 підприємств. У роки кризи виникли і успішно діяли тільки змішані державно-приватні підприємства, серед них "Англо-голландський нафтовий трест", "Англоіранська нафтова компанія". Проводячи оздоровлення економіки, уряд відмовився від неконтрольованої політики заохочення іноземних інвестицій. У вересні 1931 p. ліквідував золотий стандарт фунта стерлінгів. Курс девуальованої національної валюти знизився на 1/3 по відношенню до інших іноземних валют. Цей захід автоматично підвищив конкурентоспроможність англійських товарів як на світових, так і на місцевих ринках. Підвищилося мито на ввезення іноземних товарів на 10, 331100%. У 1931 p. змінилася зовнішньоекономічна позиція Великобританії у зв'язку з створенням "стерлінгового блоку" 25 держав, до якого входили англійські колонії, домініони (крім Канади), країни Скандинавії, Португалія, Голландія, Бразилія, Аргентина та ін. Саме вони допомогли Великобританії прискорити вихід з економічної кризи. Країни "стерлінгового блоку" зберігали свої золоті резерви в лондонських банках. Вони намагалися ввезти у Великобританію якнайбільше власних (переважно сировинних і харчових) товарів. Водночас там закуповували високоякісну готову машинну продукцію. Оскільки під час кризи ціни на сировину знижувалися значно швидше, ніж на промислові вироби, це полегшило вихід Великобританії з тяжкої економічної кризи. Британська колоніальна імперія в роки кризи надала метрополії неоціненну допомогу. Однак за цю послугу вона змушена була визнати самостійність домініонів у зовнішній і внутрішній політиці. На початку 30-х років колоніальну систему офіційно почали іменувати Британським співтовариством націй. Ця спільнота в 1932 p. на конференції в Оттаві (Канада) утворила регіональний закритий митний союз. Щоб вивести метрополію з депресії, застосовували пільгові тарифи на експорт англійських товарів в Австралію, Нову Зеландію, Канаду, Південно-Африканський Союз, Індію. Отже, Великобританія усунула затовареність промисловою продукцією, прискоривши стабілізацію національної економіки. Англійський уряд зі свого боку дав змогу безмитне експортувати з країн "Співдружності націй" продукцію добувних галузей та сільського господарства. Завдяки цим заходам наприкінці 1933 — на початку 1934 p. з економічною кризою у Великобританії було покінчено. Рівень її промислового виробництва сягнув довоєнного рівня. У 1929 p. Франція уникнула руйнівної дії світової економічної. кризи. Однак наступного 1930 p. країна відчула на собі симптоми великої депресії. Спочатку її стримували значні державні субсидії, що витрачалися на відбудову зруйнованих війною департаментів. Найбільше капіталовкладень пішло на спорудження "лінії Мажіно". Інтенсивні роботи провадилися в 1929—1934 pp. на 750 км прикордонної лінії між Францією та Німеччиною. (Відомо, що мільярдні капіталовкладення було викинуто на вітер. Гітлерівські війська, обійшовши залізобетонну фортецю з флангів, захопили її без бою.) Безробіття не було таким масовим, як у США, Великобританії чи Німеччині, не перевищувало 1 млн безробітних. У багатьох галузях криза затягнулася до 1936 p. У ці роки випуск промислової продукції знизився на 1/3, сільськогосподарської продукції — вдвічі, збанкрутувало понад 10 тис. підприємств, 100 тис. торгових фірм, чимало великих монополій. Рівень життя народу знизився втроє. 3 великими труднощами уряд Франції ліквідував наслідки затяжної депресії. Йому довелося встановити контроль над Французьким банком, націоналізувати ряд галузей промисловості, в тому числі воєнну. Під тиском "голодних походів" страйкарів, демонстрацій державна адміністрація підвищила заробітну плату робітникам і службовцям, ввела 40-годинний робочий тиждень, двотижневі щорічні відпустки. Велике значення для виходу Франції з економічної кризи мали колонії, де вона могла збувати в обмін на дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію свої нереалізовані промислові товари. Хоча державна адміністрація доклала немало зусиль для подолання економічних труднощів, проте їй не вдалося підняти промисловість до рівня 1929 p. Для Німеччини, як і для США, економічна криза 1929 —1933 pp. була катастрофічною. Досягнувши за допомогою плану Дауеса в промисловому виробництві довоєнного рівня, країна знову опинилася в глибокій господарській розрусі. Вже в 1932 p. виробництво скоротилося на 50%. Банкрутами стали понад ЗО тис. дрібних виробників. Половина невеликих підприємств не працювала. Лише на 25 % були завантажені автомобільна, машинобудівна, на 20 % — будівельна, металургійна галузі. Одночасно криза руйнувала сільське господарство. Розорялися малі та великі ферми, їхні доходи не досягали й ЗО % від рівня 1929 p. В 1928 —1932 pp. було продано з торгів 560 тис. га селянської землі. У країні налічувалося майже 8 млн безробітних. Назрівав соціальний вибух. Німеччина не мала змоги сплачувати репарації. План Дауеса у цих умовах виявився неефективним. Стурбовані економічним і політичним становищем Німеччини, уряди США, Великобританії, Франції та інших країн вирі» шили надати їй допомогу. Під керівництвом американського банкіра Юнга був, вироблений новий репараційний план для Німеччини. Його було затверджено на Гаазькій конференції в січні 1930 p. Згідно з "планом Юнга" передбачалось зниження розмірів щорічних репарацій та платежів, скасування всіх форм і видів контролю над економікою і фінансами Німеччини. План дав змогу достроково припинити окупацію Рейнського регіону в 1930 p. Розмір щорічних репараційних платежів з Німеччини зменшувався порівняно з планом Дауеса на 20 % і встановлювався на найближчі 37 років у сумі 2 млрд марок. У 1931 p. Німеччина, підтримана американським президентом Г. К. Гувером, посилаючись на труднощі, пов'язані з великою депресією 1929—1933 pp., відмовилася від сплати воєнних репарацій. З того часу "план Юнга" практично припинив своє існування, а в 1932 p. його було остаточно скасовано на Лозанській конференції. Господарська розруха тривала. Лише наприкінці 1933 — на початку 1934 p. почалася помітна стабілізація економіки Німеччини. Японія в середині 1929 p. опинилася в епіцентрі світової економічної кризи. Найрозвиненіша галузь господарства країни — торгівля — зазнала найтяжчого удару. Експорт товарів скоротився більше ніж у 2 рази. На 50% знизилось виробництво сільськогосподарської, на 32 % — промислової продукції. У тяжкому становищі опинились суднобудівна, текстильна, металургійна, -машинобудівна галузі. виробництво шовкових тканин зменшилося в 4 рази. У роки економічної кризи налічувалося до 10 млн безробітних. У середині 30-х років в Японії виплавляли сталі менше, ніж у Бельгії, чавуну дещо більше, ніж у Люксембургу. Японський уряд вирішив вихилити з кризи шляхом мілітаризації країни та воєнної агресії. Вже в 1931 p. японська армія захопила північно-східну частину Китаю, утворивши там маріонеткову Маньчжурську державу. Капіталовкладення направлялися переважно в ті галузі економіки, які були пов'язані з воєнною промисловістю. На сході Євроазійського континенту спалахнула пожежа великої війни. США, подолавши економічну кризу завдяки "новому курсу" Ф. Д. Рузвельта, в 1936—1937 pp. у промисловому |виробництві досягли рівня 1929 p. Цей процес не відбувався успішно. Спостерігалися етапи спаду, застою та піднесення. Проте справно працював механізм державного контролю над господарством країни, впроваджений президентом. 30-ті роки — це період подальшого поглиблення монополізації економіки. Вона панувала у всіх галузях господарства. Таким чином підприємці страхували від можливих криз свої фабрики і заводи. Хоча частка США в ці роки у світовому промисловому виробництві дещо знизилася, однак в цілому економіка стабілізувалася. У деяких районах світу монополії США успішно конкурували зі своїми суперниками (Японією, Великобританією, Італією, Німеччиною). Відчутними стала присутність корпорацій США в Латинській Америці, Африці, Західній Європі, на Близькому Сході. У ці райони американці вкладали свої капітали, вивозили промислову продукцію. У 1939 p. США, як і у минулому, знову по праву зайняли перше місце у світі з випуску індустріальних товарів. Оздоровилися фінансовокредитна система, сільське господарство, торгівля. Все це свідчило про зростаючу економічну могутність цієї держави. Індекс промислового виробництва порівняно з 1932 p. підвищився в 1939 p. на 90%. Діяли закони державного регулювання економіки країни. Великобританія, як і США, подолала наслідки економічної кризи. Проте виходила вона з неї дуже повільно. Наприкінці 30-х років у країні панувало значне безробіття. Англійська промисловість залишалася на рівні 1929 p. У багатьох галузях депресію не було ліквідовано, спостерігалися суперечливі тенденції розвитку старих і нових галузей. Так, у вугільній, металургійній, текстильній галузях був застій, а в автомобільній, хімічній, енергетичній, верстатобудівній — прогрес, значний приріст продукції. В 1938 p. у Великобританії виплавляли сталі у 2, 1 раза менше, ніж у Німеччині, і в 2, 8 раза менше, ніж в США. Виробництво англійської електроенергії становило 56 % рівня Німеччини і 20 % рівня США. У Великобританії, щоб уникнути негативних наслідків економічної кризи, посилився процес концентрації виробництва. Великі монополії "Віккерс", "Імперський хімічний трест" поширили свій вплив не лише на вітчизняні та європейські підприємства, а й на всіх континентах земної кулі. Сільське господарство Великобританії у 30-х роках відставало від промисловості, ніяких ознак прогресу не спостерігалося. Воно перебувало у стані застою і лише на 35 % задовольняло потреби населення в сільськогосподарській продукції. За її імпорт держава розплачувалася золотом або дефіцитними товарами. Дрібні господарства розорялися, великі змінювали своє становище, застосовуючи найновішу агротехніку, хімічні добрива. Однак навіть такі високорозвинені ферми суттєво відставали від своїх американських конкурентів. Англійські хлібороби були не самостійними господарями, а лише орендарями. Вони платили лендлордам, власникам землі, ренту, яка становила 20 % валового врожаю. Вартість їх продукції була значно вищою, ніж у американських фермерів, які нікому не сплачували ренту, оскільки були незалежними господарями на своїй землі. Якщо внутрішня торгівля нормалізувалася, то зовнішня переживала певні труднощі. На світовому ринку Великобританія зіткнулася з грізними конкурентами — СЩА, Німеччиною та Японією. Передбачаючи небезпеку виникнення другої світової війни, Великобританія наприкінці 30-х років налагодила випуск високоякісних бойових літаків, кораблів, артилерії, інших видів зброї та боєприпасів до неї. Розвиток економіки Франції у 30-х роках не був схожий на поступ англійської, німецької, американської. Він виявився особливо повільним, затяжним. Застій у головних галузях був тривалішим порівняно з іншими країнами. Збереглося дрібне виробництво, де працювало 40% робітників та службовців. Це були в основному висококваліфіковані фахівці найрізноманітніших професій (парфюмери, ювеліри, дегустатори тощо). У Франції найсильнішим був процес концентрації фінансово-кредитних установ. До 1939 p. 6 найбільших банків контролювали 86% усіх капіталів країни. Французькі монополії підтримували взаємовигідні відносини з іноземними корпораціями. Банки охоче вкладали капітали в промисловість. До початку другої світової війни успішно діяли десятки франко-німецьких картелів. Під час першої світової війни та в роки економічної кризи зовнішні економічні зв'язки Франції із зарубіжними країнами були значно послаблені. Проте наприкінці 30-х років становище змінилося. Французький капітал експортували в Центральну і Південно-Східну Європу, значну частину направляли в колонії. З 4, 2 млрд франків іноземних інвестицій 500 млн надійшло у французькі колонії. Частка Франції у випуску промислової продукції скорочувалася. До першої світової війни вона становила 7 %, у 1937 p. знизилась до 4%. Це пов'язано з повільним оновленням обладнання, технічною відсталістю економіки. Наприклад, заміна обладнання в США відбувалася кожні 5 — 7 років, у Німеччині — 3—4, Великобританії — 7—8, а у Франції — кожні 25 років. Похитнулася національна валюта — франк. Його золотий вміст нестримно знижувався. Не останньою причиною такого становища була так звана втеча капіталів з країни. Лише в 1936—1938 pp. з Франції вивезли 100 млрд франків. Внаслідок цього вдвічі скоротився національний золотий запас Французького банку. Зразу ж знизився курс продажу акцій на біржах, здійснювалась емісія облігацій, інших цінних паперів, скоротилися вклади громадян у банки. У 30-х роках сільське господарство також не модернізувалося. Хоч обсяг його виробництва порівняно з 1913 p. зріс на 10 %, однак цього було замало, щоб забезпечити країну харчовими продуктами. Франція почала ввозити їх з-за кордону. Німеччина обрала свій шлях розвитку економіки в ЗО—40-х роках — мілітаристський. ЗО січня 1933 p. уряд Німеччини очолив А. Гітлер. Він та його оточення взяли курс на мілітаризацію країни. Такими заходами нацисти обіцяли вивести Німеччину з економічної кризи. У 1936 p. був узаконений чотирирічний план мобілізації економічних ресурсів, масового виробництва озброєння, нагромадження дефіцитних матеріалів. Робилося все можливе для того, щоб за чотири роки армія "була готова до дій". Американо-німецькі заводи з виготовлення синтетичного каучуку і бензину працювали на повну потужність. За кордоном Німеччина закуповувала стратегічну сировину і метали. Лозунг "гармати замість масла" став наріжним каменем внутрішньої політики фашистської Німеччини. За так зване працевлаштування робітники і службовці мали працювати по 10—14 годин на день, переважно без відпусток. Вони оголошувалися "солдатами праці" на чолі з керівниками (фюрерами), що одержали диктаторські повноваження. За найменший прогул, брак, непослух працівників суворо карали, в тому. числі вивозили до концтаборів. Врахувавши сумний досвід першої світової війни, коли Німеччина вже в 1916 p. голодувала, гітлерівці провели роботу в аграрному секторі. Земля законодавче була закріплена за поміщиками (юнкерами) та заможними селянами (гросбауерами). Найменший наділ дорівнював 7, 5 га, найбільший — 125 га. Будь-який перерозподіл землі був суворо заборонений. Ферми за спадковим правом передавалися, як правило, найстаршому синові. На господарство накладалися примусові натуральні повинності щодо поставок певної кількості сільськогосподарської продукції. Нацистська держава не шкодувала щедрих асигнувань тим галузям, які випускали військову техніку, а також металургійній, гірничодобувній, кам'яновугільній. Ці галузі були основою гітлерівського воєнного арсеналу. Німеччина охоче приймала іноземну фінансову допомогу. Так, у 1940 p. її борги іноземним кредиторам становили 15 млрд марок. Відбулася повна картелізація промисловості, причому значна частка акцій належала главарям нацистської партії. Heкоронованим королем німецького фінансово-промислового комплексу став Герінг — перший заступник Гітлера. Підготовлюючи пресловутий "дранг нах обтен", завоювання світу, Німеччина в 1939 p. стала ініціатором другої світової війни. Вже в 1938—1941 pp. вона окупувала майже всю Європу. Господарство континенту, переведене на військові рейки, зумовило тимчасову перевагу нацистів над СРСР і його союзниками. Проте в ході жорстоких боїв німецька армія була вщент розгромлена. Таким чином, фашистська військова економіка зазнала нищівного краху. Японія, як і Німеччина, виходила з економічної кризи 1929—1933 pp. шляхом мілітаризації. Після встановлення окупаційної влади в Маньчжурії вона розпочала загарбання китайських територій. У 1937 p. їй вдалося захопити деякі провінції на півночі, а згодом — і в інших частинах Китаю. Війна набула затяжного характеру. На неї Японія витрачала понад 80 % державного бюджету, що покривався за рахунок емісії паперових грошей. Щоб випустити десятки тисяч літаків, танків, гармат, суден, інших видів зброї, потрібен був метал. Тільки за 1931—1938 pp. його виплавили більше у 10 разів. Зростали потужності інших галузей, що працювали на війну: хімічної — у 2 рази, електротехнічної — у 3, виробництва зброї — у 5 разів. Автомобілебудівна галузь забезпечувала армію вантажівками. Закон про загальну мобілізацію нації фактично довів робітників і службовців до становища кріпаків. Профспілки було розігнано, робочий день подовжено до 14—16 год, заробітну плату зведено до мінімуму. Налагоджене в 30-х роках виробництво високоякісних годинників, радіоприймачів, велосипедів, парасольок, швейних машин також працювало на війну. В обмін на ці конкурентоспроможні товари Японія імпортувала необхідну сировину, стратегічні матеріали, ліцензії. З великим напруженням працював в умовах війни аграрний сектор. Основна маса землі належала самураям. Лише 30% її перебувало у власності безпосередніх виробників — селян, які мали низький рівень життя. За оренду вони віддавали поміщикам половину врожаю. Проте завдяки надзвичайній працьовитості японських селян країна забезпечувалася, хоч і недостатньо, продуктами харчування. У 30-х роках посилився вивіз. японського капіталу в країни Південно-Східної Азії насамперед у Таїланд, Філіппіни, Індонезію, Британську Малазію. Його обсяг лише в 1939—1941 pp. збільшився вдвічі, досягнувши 4 млрд єн. Така торгово-фінансова експансія Японії суперечила інтересам США га Великобританії. Між цими країнами та Японією в 1941 p. спалахнула війна, яка закінчилася в 1945 p. повною поразкою японських мілітаристів. Складний і суперечливий шлях господарського розвитку пройшли країни світу в міжвоєнний період. Відбудова економіки, її піднесення чергувалися з кризами, в тому числі світовою. Безперечним лідером стали США, які не мали собі рівних в аграрному секторі, промисловості, фінансовій сфері. Не завжди стабільно, а іноді драматично розвивалося господарство Німеччини, Франції та Японії. Трагічною сторінкою в історії людства була друга світова війна, що завдала нечуваних страждань сотням мільйонів жителів землі.

7) Лютнева революція 1917 р. До кінця 1916 р. в Росії назріло глибоку економічну, політичну і соціальну кризу, який у лютому 1917 р. вилився в революцію.

18 лютого розпочався страйк на Путіловському заводі; 25 лютого страйк став загальним, 26 лютого почалося збройне повстання; 27 лютого значна частина армії перейшла на сторону революції.

В цей же час революційні робітники обрали Петроградський Порада, яку очолили меншовик Н.С. Чхеїдзе (1864-1926) і есер А.Ф. Керенський (1881-1970). У Державній Думі було створено Тимчасовий комітет на чолі з М.В. Родзянко (1859-1924). Цей комітет з угодою з Виконкомом Петроградської Ради сформував Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Е. Львовим (1861-1925). До нього увійшли лідер партії кадетів П.М. Гучков (1862-1936) (військовий і морський міністр), есер А.Ф. Керенський (міністр юстиції) та ін Більшу частину міністерських постів зайняли представники партії кадетів. Імператор Микола II (1868-1918) під тиском революційних мас 2 (15) березня 1917 відрікся від престолу.

Характерною особливістю Лютневої революції було утворення двовладдя.З одного боку, діяло Тимчасове буржуазний уряд, а з іншого, - Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів (у липні 1917 р. Поради свою владу поступилися Тимчасовому уряду).

Лютнева революція, перемігши в Петрограді, швидко поширилася по країні.

На початку 1917 р. в Росії склалася революційна ситуація. Як член во­єнного блоку (Антанти), Росія вступила у Першу світову війну в 1914 р. За ці роки до 1917 р. матеріальні й продовольчі ресурси Росії було вичерпано. Наростанню загальної кризи у країні сприяли воєнні поразки, великі втрати в армії, розвал господарства, голод у промислових центрах, дез­організація урядового апарату, втручання у державні й військові справи царського фаворита напівграмотного сибірського селянина Григорія Распу-тіна. Серед причин революції слід також вказати:

 

- протиріччя між відсталим політичним самодержавним устроєм держави та прагненням економічно сильної буржуазії захопити владу;

- протиріччя між робітниками і підприємцями;

- нерозв'язаність аграрного питання;

- національно-визвольний рух неросійських народів імперії. Усе це налаштувало проти царизму найширші верстви населення. У січні 1917 р. парламентська опозиція перейшла до активних дій. 10 лютого голова Думи М. Родзянко попередив царя, що в разі розпуску ним Думи в країні вибухне революція. Революційні події Росії розпочалися в лютому 1917 р. У подіях, що відбувалися в Петрограді, історики виділяють два періоди:

перший — з 23 по 28 лютого 1917 р. — наростання заворушень;

другий — з 28 лютого по 3 березня 1917 р. — повалення само­ державства.

• 8) Росія вийшла з Першої світової війни (Див. - Берестейський мир між Росією та Німеччиною)

• Стався розвал Російської Імперії на окремі національні держави

• На всій території колишньої Імперії почалася збройна боротьба за владу між різними угрупуваннями, відома як Громадянська війна. Війна продовжувалася декілька років і забрала мільйони життів. Росію покинули сотні тисяч людей, в основному освічених класів.

• Після закінчення Громадянської війни на більшій частині колишньої Імперії утворився СРСР — перша у світі держава, уряд котрої проголосив її "радянською" та "соціалістичною".

• Поширення робітничого руху у світі.

9) Причини громадянської війни:

- безкомпромісне   політичне   протиборство   політичних   партій, груп, соціальних верств, намагання знищити противника;

- прагнення колишньої керуючої верхівки повернути багатства і владу;

- економічні помилки більшовиків (запровадження політики «воєнного комунізму»;

- політичні помилки більшовиків, які в січні 1918 р. розігнали Установчі збори та в березні 1918 р. уклали сепаративний мир з Німеччиною;

- ігнорування більшовиками козацьких традицій і звичаїв та насильницьке переселення бідноти з центру Росії на козацькі землі сприяло незадоволенню російського козацтва і підштовхнуло до збройної боротьби;

- розв'язання проблем у суспільстві не шляхом пошуку компромі­сів, а шляхом фізичного знищення класового ворога. Це стало можливим під впливом російських традицій «пугачовщини» й «разінщини» та через відсутність демократичних традицій;

- відмова від сплати позичок царського і Тимчасового уряду, можливість виходу Росії з Першої світової війни, страх перед сві­ товою революцією, призвело до іноземного втручання.

В історичній науці є різні думки щодо дати початку громадянської війни, але усі сходяться на тому, що основні етапи охоплюють період 1918-1920 рр.

Перший період: літо 1918 р. - жовтень 1918 р. — початок громадян­ської війни. Розгортання військової інтервенції Антанти.

Другий період: листопад 1918 р. - квітень 1919 р. — посилення інтер­венції Антанти.

Третій період: 1919 р. — вирішальні перемоги над силами внутрішніх супротивників радянської влади та іноземних інтервентів.

Четвертий період: 1920 р. — радянсько-польська війна і розгром біло­гвардійських військ Врангеля.

Наслідки громадянської війни були надзвичайно трагічними в першу чергу для народу. Збитки, завдані війною, становили 50 млрд карбованців. Внаслідок економічної розрухи промислове виробництво впало у 1920 р. до 14% відносно рівня 1913 p., сільськогосподарське виробництво скоротилося майже вдвічі. Унаслідок застосування «білого» й «червоного» терору, від голо­ду та хвороб загинуло від 12 до 15 млн осіб.

Громадянська війна поділила країну на два ворожі табори, змінила зви­чний спосіб життя і долі мільйонів людей. Наслідком війни стала еміграція багатьох людей. Більше 2 млн осіб опинилися за кордоном, і це були не лише активні учасники білогвардійського руху, а й робітники та селяни, що мобілі­зувалися до білих армій, а потім були виведені за кордон. В еміграції опини­лося багато представників інтелігенції.

 

Слід зазначити, що громадянська війна у Примор'ї та Забайкаллі трива­ла аж до 22 листопада 1922 p., коли Далекосхідна республіка перестала існу­вати й увійшла до складу Росії.

У Середній Азії ще довгі роки тривала боротьба проти басмацьких фор­мувань. Останні осередки селянського протистояння в Україні були ліквідо­вані лише

10) Другу світову війну можна розділити на кілька етапів: I. 1 вересня 1939 р.- 19 листопада 1942 р. Стратегічна ініціатива належить агресивним державам. Німеччина, Італія, Японія та їх союзники зуміли оволодіти значними територіями в Європі, Африці, Азії, Океанії. II. 19 листопада 1942 р. - 9 травня 1945 р. Стратегічна ініціатива повністю переходить до країн антигітлерівської коаліції,війська яких розгромили війська Німеччини і її союзників у Європі і змусили їх капітулювати. III. 9 травня 1945 р. - 2 вересня 1945 р. Завершення

В зошиті є!!!

11) Вели́ка Вітчизня́на війна́ — термін, яким радянська історіографія та низка істориків країн колишнього СРСР окреслюють радянсько-німецький збройний конфлікт 1941—1945 років у рамках Другої світової війни. Виник за зразком російської «Вітчизняної війни» з французами 1812 року. Приставка «Велика» додана для підкреслення значущості радянсько-німецького конфлікту для СРСР, масштабів та наслідків цього конфлікту для Європи. Конфлікт, представлений як Велика Вітчизняна, став наріжним націотворчим міфом СРСР, що служив основою формування радянської ідентичності, а в перспективі й радянського народу^[1].

Вперше термін «вітчизняна війна» щодо радянсько-німецького збройного конфлікту з'явився в тексті виступу В'ячеслава Молотова по радіо 23 червня 1941 року:

Вторая мировая война

2195 дня (6 лет)

12) Причини Другої Світової війни

1.Прихід до влади фашистів у декількох країнах.

Зародження фашизму та його розповсюдження припало на час, коли світ переживав тяжкий кризис, який прискорив розвиток фашизму та другої світової війни.

У березні 1919 року створюється перша фашистська партія на чолі з Муссоліні. Вже у жовтні 1922 року вони організували похід на Рим. Не очікуючи кінця заходу, король Італії відрікається від престолу і передає владу Муссоліні. Італія стає одною з най агресивніших країн фашистського блоку. Її метою стає - перевтілення Італії на сучасну Римську імперію.

У березні 1919 року створюється Німецька робоча партія.

У 1920 році лідером партій стає Адольф Гітлер. В 1933 році він приходить до влади в крайні. В березні 1935 року Німеччина приступає до обов'язкової військової мобілізацій, створює авіацію. В липні того ж року між Англією та Німеччиною підписано договір, згідно котрому Німеччина отримала право збільшити свій флот в п'ять разів, а також приступити до створення підводного флоту.

Втручання у внутрішні справи Іспанії.

Італія та Німеччина активно постачали зброю франкістам. У жовтні 1936 р. СРСР заявив, що не буде дотримуватись угоди, надішле військових радників республіканцям, постачатиме їм зброю. На захист республіки до Іспанії приїхало близько 50 тис. осіб, які прагнули боротися проти фашизму. З них було утворено інтернаціональні бригади.

Зростання агресивності Японії. Загарбання Маньчжурії. Перше вогнище війни виникло на Далекому Сході. У 1927 р. прем'єр-міністр Японії Танака у меморандумі імператору виклав програму територіальних завоювань на Далекому Сході та знищення могутності США у Тихому океані. Восени 1931 р. японські війська окупували територію Маньчжурії - важливу в стратегічному та економічному аспектах ггівнічно-східну частину Китаю.

Напад Італії на Ефіопію. Агресивні дії Японії, що не були засуджені великими державами, розв'язали руки для агресії Італії. Вона вважала себе обділеною після першої світової війни і не приховувала загарбницьких планів, до яких входили й наміри завоювання Ефіопії.

Вісь Берлін-Рим-Токіо. Спільні інтереси Японії, Італії, Німеччини швидко привели їх до зближення. 25 листопада 1936 р. Німеччина і Японія підписали Антикомінтернівський пакт, а 6 листопада 1937 р. до нього приєдналась Італія. Утворилася вісь Берлін-Рим-Токіо.

2. Загострення протиріч між країнами капіталістичного світу (США , Англія, Франція) та СССР.

25 жовтня 1917 року поворотний пункт в історій Російської імперій. Через чотири роки на карті з'явилася нова країна - СССР, котра оголосила себе носієм нової соціалістичної культури. СССР став ворогом усього останнього капіталістичного світу.

В свою чергу капіталістичні країни відносились до СССР в тому ж дусі. Вони розцінювали тезис ВКП(б) о неминучості світової соціалістичної революцій, як програму вітчизняного експансіонізму і не робили відмінностей між тоталітарними режимами в Німеччині і СССР. Виходячи з своєї точки зору, западні країни проводили так звану політику умиротворення.

3. Світовий кризис.

Світова економічна криза загострила міжнародні відносини і призвела до появи вогнищ нової війни. На відміну від передодня першої світової війни, у 30-х рр. лише незначна кількість держав прагнула до війни. Така ситуація робила реальною можливість усунути загрозу війни за умов спільних дій усього співтовариства.

Першим спільним випробуванням здатності світового співтовариства діяти спільно стала економічна криза. Вона була світовою і поставила перед усіма країнами завдання скоординувати зусилля для її подолання США ввели високі митні податки, а Великобританія відмовилася від "золотого стандарту", вільного обміну фунтів стерлінгів на золото за фіксованим курсом і

спробувала встановити такий обмінний курс фунта, який сприяв би експортові англійських товарів. Такими діями США і Великобританія спровокували митні й валютні "війни", що дезорганізувало світову торгівлю і ще більше поглибило кризу.

У 1933 р. в Лондоні було скликано світову економічну конференцію. На ній обговорювалися проблеми стабілізації валют і пожвавлення світової торгівлі. Вона закінчилася безрезультатно. Перемогло прагнення вирішувати економічні проблеми не спільно, а поодинці, коли кожна країна намагалася перекласти тягар кризи на сусіда. Відтак зросло економічне суперництво і зменшилася можливість чинити опір перед загрозою війни.

Наростання і початок другої світової війни

1. Зростання агресивності Японії. Загарбання Маньчжурії

Перше вогнище війни виникло на Далекому Сході. У 1927 р. прем'єр-міністр Японії Танака у меморандумі імператору виклав програму територіальних завоювань на Далекому Сході та знищення могутності США у Тихому океані. Восени 1931 р. японські війська окупували територію Маньчжурії - важливу в стратегічному та економічному аспектах північно-східну частину Китаю. Напад на Маньчжурію стався після влаштованого японцями провокаційного вибуху на залізниці неподалік Мукдена.

Протягом кількох місяців було окуповано всю територію Маньчжурії, хоча чисельність японської армії становила 14 тис. вояків, тоді як китайської - 100 тис. Китай обмежився поданням скарги до Ліги Націй.

На загарбаній території Північно-Східного Китаю японці у 1932 р. створили маріонеткову державу Маньчжоу-го, призначивши її правителем останнього китайського імператора Пу І. Виправдовуючи агресію, Японія заявляла про загрозу проникнення СРСР у цей регіон і як приклад наводила китайсько радянський конфлікт 1929 р.

2.Напад Італії на Ефіопію

Агресивні дії Японії, що не були засуджені великими державами, розв'язали руки для агресії Італії. Вона вважала себе обділеною після першої світової війни і не приховувала загарбницьких планів, до яких входили й наміри завоювання Ефіопії.

3-го жовтня 1935 р. 500-тисячна італійська армія, озброєна авіацією і танками, вдерлася на територію Ефіопії. Ефіопська армія чинила впертий опір. Але сили були нерівними. Рада Ліги Націй Імператор Ефіопи Хайле Селассіє оголосила Італію агресором і зобов'язала всіх членів Ліги застосувати до неї економічні санкції. Ці заходи виявилися малоефективними. США і Великобританія оголосили нейтралітет і відмовилися постачати Ефіопії сучасну військову техніку. Так жертву та агресора поставили на один щабель.

У травні 1936 р. Італія оголосила про завоювання всієї Ефіопії. Її було об'єднано з Еритреєю та Італійським Сомалі в Італійську Східну Африку. Ефіопський народ розгорнув партизанську боротьбу проти агресорів, яка завершилася визволенням країни з допомогою англійців у 1941 р.

3.Вісь Берлін-Рим-Токіо

Спільні інтереси Японії, Італії, Німеччини швидко привели їх до зближення. 25 листопада 1936 р. Німеччина і Японія підписали Антикомінтернівський пакт, а 6 листопада 1937 р. до нього приєдналась Італія. Утворилася вісь Берлін-Рим-Токіо. Хоча ця угода і не містила військових статей, але зафіксувала збіг позицій цих трьох держав. Сторони зобов'язувались інформувати одна одну про діяльність Комінтерну і вести проти нього спільну боротьбу. На додаток до договору дали обіцянку на випадок війни однієї зі сторін проти СРСР не робити нічого, що могло б полегшити становище СРСР.

Цей блок агресорів не був монолітним. Німеччина та Італія суперничали в Австрії та претендували на гегемонію на Балканах, перш ніж домовилися про розмежування сфер впливу в цьому регіоні. Тоді ж Німеччина визнала завоювання Італією Ефіопії. Після цього Німеччина та Італія активно координували свою політику і спільно провели ряд міжнародних акцій. У 1936 р. вони підтримали фашистський заколот в Іспанії, домовилися про розподіл сфер впливу на Балканах і в Дунайському басейні, а 1939 р. підписали договір про військовий союз -"Сталевий пакт". Складніше розвивалися відносини Німеччини та Японії. Вони знаходились далеко одна від одної та прагнули зберегти свободу дій у власній сфері інтересів. Японія захопила німецькі колонії в Тихому океані та Китаї, причому не збиралася їх повертати. Під час японської агресії 1937 р. проти Китаю Німеччина та Італія продавали зброю китайському урядові.

4.Політика "умиротворення" агресорів

У 30-х рр. мир означав збереження Версальсько-Вашингтонської системи, яка, попри її вади, забезпечувала відносну стабільність і визнавала силу права. Ця система містила принцип запобігання міжнародним кризам. Він передбачав колективні дії проти агресора через Лігу Націй. Колективної відсічі не вийшло, механізм не спрацював. Чому? Насамперед тому, що здатність країн Заходу до колективних дій проти агресора знизилася через загострення взаємного суперництва у пошуках способів подолання економічної кризи. До того ж скрутне економічне становище відволікало увагу суспільства і політиків на внутрішні проблеми. Вирішення їх було пріоритетним. Колективний опір агресорам потребував застосування різноманітних, у тому числі й силових, методів. Захист миру в тих умовах вимагав мужності, волі й готовності до певних втрат. Одначе сама лише думка про це для людей, які щойно пережили війну, уважалася лиховісною. Громадськість в Англії та Франції була налаштована категорично проти використання сили. Китай, Ефіопія здавалися занадто далекими, щоби вбачати в них загрозу європейській безпеці. Розуміння цілісності й неподільності світу не було притаманним тодішній суспільній свідомості. Такі настрої знайшли відображення в політиці "умиротворення", яка вела країни до пасивності й зайвої обережності.

Прихід Гітлера до влади не відразу було сприйнято як поворот у політиці Німеччини. Тривалий час у ньому вбачали лише сильного національного лідера, який прагнув відновити для Німеччини справедливість. Плани нацистів про переділ світу спершу оцінювались як данина націоналістичній риториці та не сприймалися серйозно. Лідери Англії та Франції не бачили причин для зміни політичного курсу, що активно впроваджувався у 20-х рр. та був націлений на поступове послаблення тягаря Версальської системи. Це пояснює відсутність реакції Англії та Франції на дії Німеччини, хоча вони Мали відкрито зухвалий характер і порушували один із принципів міжнародного права: договорів слід дотримуватись. Нацизм у Німеччині ще не встиг показати свій хижацький писок. Країни Європи не зазнали жахів окупації. Гітлер здавався політиком, з яким можна домовитись. Особливо слід сказати про позицію США. Тамтешня криза прикувала увагу суспільства до внутрішніх проблем. Наростання напруження у світі породило у США прагнення відгородитися від усього в їхній "американській фортеці". Після прийняття у 1935 р. закону про нейтралітет найбагатша країна світу, зі значними ресурсами і здатністю впливати на світову політику, неначе випала з неї. Це різко підвищило шанси агресорів.

Найбільш активним прихильником політики "умиротворення" був прем'єр-міністр Великобританії у 1937-1940 рр. Н.Чемберлен. На його думку, небезпека полягала не в агресивних намірах Німеччини, а в нехтуванні міжнародною кризою. Він уважав, буцімто перша світова війна виникла тому, що великі держави на певний час втратили контроль над розвитком подій, а тому місцевий конфлікт переріс у світову війну. Аби відвернути таку небезпеку, потрібно зберегти контакти з усіма учасниками міжнародного конфлікту і вирішувати існуючі проблеми на основі взаємних поступок. На ділі Гітлер висував нові й чимраз нахабніші претензії. Вони ставали об'єктами обговорення, і все закінчувалося задоволенням територіальних домагань Німеччини.

5.Аншлюс Австрії

Приєднання Австрії було одним із важливих завдань політики Німеччини. У лютому 1938р. канцлер Австрії Шушніг підписав із Німеччиною угоду, яка поставила Австрію під контроль Німеччини. 12 березня 1938р. німецькі війська за підтримки австрійських нацистів окупували Австрію. Тріумфальний проїзд А.Гітлера вулицями Відня

Наступного дня австрійський фашист Зайс-Інкварт проголосив возз'єднання Австрії з Німецькою імперією. Ні великі держави, ні Ліга Націй ніяк на це не прореагували. Тільки СРСР висловив протест проти таких дій.

6.Мюнхенська угода й розчленування Чехословаччини

Наступною жертвою фашистської агресії стала Чехословаччина, від якої Німеччина зажадала Судетської області, де жили 3 млн. німців. 13 вересня 1938 р. судетські фашисти вчинили заколот. Після його придушення Німеччина стала загрожувати Чехословаччині розправою. На той час співвідношення сил було не на користь Німеччини. Чехословаччина мала добре озброєну і підготовлену армію з 4із дивізій, яка спиралася на прикордонні оборонні споруди. Німеччина мала 47 недостатньо озброєних дивізій. До того ж уряд СРСР за пропонував Чехословаччині відповідно до договору 1935 р. всебічну допомогу.

Виникла міжнародна криза. Для її розв'язання Чемберлен двічі зустрічався з Гітлером. Вони домовилися, що конфлікт буде вирішено у Мюнхені. Під час мюнхенської зустрічі

Гітлер заявив, що Судетська область - остання територіальна вимога Німеччини в Європі. Це, а також англо-французький ультиматум чехословацькому урядові про негайну передачу Німеччині територій ЧСР, заселених німцями, розчистили шлях до Мюнхенської угоди. Її було укладено за спиною Чехословаччини керівниками урядів Великобританії, Франції, Німеччини та Італії 29-30 вересня 1938 р. Наслідком угоди стало відторгнення від ЧСР на користь Німеччини всіх прикордонних західних і північно-західних районів. ЧСР втратила 20% населення і майже 50% важкої промисловості. Новий кордон із Німеччиною проліг за 40 км від Праги. Мюнхенська угода зобов'язала ЧСР задовольнити претензії Польщі та Угорщини. Польщі було передано Тешинську Сілезію, Угорщині - частину Словаччини і Карпатської України.

Чехословаччина перетворилась у федеративну державу. Мюнхенська угода - одна з най ганебніших сторінок західної дипломатії. Англія та Франція зрадили Чехословаччину - країну, само виникнення якої було пов'язане з Версальською системою, одну з небагатьох реальних демократій у Європі. Цинічним було посилання на право націй на самовизначення, на право німців, угорців, поляків об'єднатися зі своєю батьківщиною, тому що 1919 р. в Парижі це право було принесене в жертву стратегічним анти німецьким та анти угорським інтересам, як 1938 р. - політиці "умиротворення".

7.Ліквідація Чехословацької держави. Німецькі претензії до Литви і Польщі

Мюнхенська угода означала перетворення Німеччини в найсильнішу державу Центральної Європи. Всі малі держави цього регіону зрозуміли, що ні Ліга Націй, ні Англія з Францією не можуть гарантувати їхній суверенітет, і пішли на зближення з Німеччиною. У цьому розумінні Мюнхенська угода булла стратегічною поразкою Англії та Франції, що наблизила початок війни.

Але на той час на Заході результати змови було сприйнято з полегшенням. Чемберлен, повернувшись до Лондона, заявив, що він привіз мир цьому поколінню. Такі думки панували недовго. Вже взимку 1938-1939 рр. лідери Англії та Франції збагнули хибність своїх міркувань.

Тим часом Німеччина не залишала часу на роздуми. 15 березня 1939 р. німецькі війська окупували Чехію та Моравію, Словаччину було проголошено незалежною державою, а Угорщина захопила всю Карпатську Україну. Далі Німеччина почала домагатися від Польщі згоди на передачу їй Данцига і на побудову через Польський коридор екстериторіальної траси, що зв'язала б Німеччину з Пруссією. Німецькі війська вторглись у Мемельську область (Клайпеда), яка належала Литві. У квітні 1939 р. Італія вчинила агресію проти Албанії та захопила її. Крах політики "умиротворення" став очевидним. У суспільній свідомості стався злам. Від урядів вимагали жорсткості й рішучості у ставленні до Німеччини. Англія та Франція обмінялися нотами про взаємну допомогу на випадок агресії та, зрештою, надали відповідні гарантії державам, які мали спільний кордон з Німеччиною. Почалися приготування до війни. Виникнення безпосередньої загрози війни вимагало від урядів Англії та Франції зближення з СРСР.

8.Зміна зовнішньополітичного курсу СРСР

Мюнхен повною мірою показав радянському керівництву неможливість створити систему колективної безпеки. Радянсько-французький і радянсько-чехо-словацький договори виявилися звичайними клаптиками паперу. Для радянського керівництва Мюнхен став сигналом, що його хочуть усунути від участі в європейських справах. Незабаром Франція та Німеччина уклали угоду, рівноцінну пактові про ненапад. СРСР розцінив це як спробу Заходу скерувати агресію Німеччини на Схід. Поразка СРСР на європейському дипломатичному фронті відбувалася на тлі загострення відносин з Японією, що вилилось у конфлікт біля озера Хасан у липні 1938 р. На думку радянського керівництва, СРСР опинився перед перспективою агресії зі Сходу і Заходу. Втративши надію на можливість створення системи колективної безпеки, опинившись у політичній ізоляції, пройнявшись недовірою до Англії та Франції, радянське керівництво почало пошуки можливостей зближення з Німеччиною. Важливою ознакою зміни зовнішньополітичної орієнтації СРСР стала заміна Литвинова на посаді наркома закордонних справ. Новим наркомом став В. Молотов, а це означало, що сам Сталін береться за керівництво зовнішньою політикою.