8. Сентименталізм

Сентименталізм (франц. sentiment — почуття, почуттєвість) — літературний напрям другої половини XVIII - початку XIX ст. Назва походить від роману англійського письменника Лоренса Стерна "Сентиментальна подорож по Франції та Італії".В основі сентименталізму — перебільшена роль почуттів (крайня чутливість). Сентименталізм був запереченням класицизму, його поетика протилежна класицистичній. Сентименталісти бачили своє завдання в тому, щоб розчулити читача, описували нещасливе кохання, страждання благородної людини, утиски і переслідування. Страждаючи від жорстокості дворян, сентиментальний герой позитивно впливає на своїх кривдників.Сентименталізм сприяв демократизації літератури. Головний герой сентименталістів — людина середнього стану, здатна на благородні вчинки і глибокі переживання. Вона не пристосована до життя, непрактична, не вміє жити "за законами розуму", живе за законами серця, у світі зла і несправедливості є наївним диваком. Герой сентименталістів пасивний, злі люди роблять його нещасним. Сентименталісти руйнують класицистичну ієрархію жанрів. Замість трагедій, героїчних поем, од з'являються жанри подорожніх нотаток ("Сентиментальна подорож" Л. Стерна, "Подорож з Петербурга в Москву" О. Радішева), епістолярного роману ("Страждання юного Вертера" Ґете), сімейно-побутова повість ("Бідна Ліза" М. Карамзіна). Романи і повісті мали форми сповіді, споминів, щоденника, листування ("Сповідь" Ж.Ж. Руссо, "Черниця" Д. Дідро). Такі форми сприяли глибшому розкриттю внутрішнього світу героїв, відтворенню складних людських почуттів.Улюбленими ліричними жанрами сентименталістів були елегія, ідилія, послання, мадригал. Поезію англійських сентименталістів представляють Дж. Томсон, Е. Юнг, Т. Грей, О. Ґолдеміт. Сумні мотиви у їх творах породили назву "цвинтарна поезія". Вони відмовилися від суворих правил побудови творів. У епічних творах сентименталістів часто зустрічаються ліричні відступи, їх автори нерідко відмовляються від елементів сюжету (зав'язка, розвиток, дії, кульмінація, розв'язка). Особливе місце у їх творах займає пейзаж як засіб розкриття внутрішнього стану персонажа. Сюжети й образи сентименталісти часто запозичують з фольклору. Вони беруть з народної мови ніжні, ласкаві слова і звороти. У повісті Квітки-Основ'яненка читаємо: "Наум бачить, що Маруся зовсім змінилася на лиці: стала собі рум'яненька, як зоренька перед сходом сонця, очиці як ясочки грають; веселенька і від неї наче сяє". Сентименталісти вдавалися до пестливо-зменшувальної лексики, щоб зворушити, розчулити читача.

Досягнення літератури сентименталізму пов'язані з творчістю С. Річардсона ("Памела", "Клариса"), О. Ґолдеміта ("Векфільський священик"), Л. Стерна ("Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена", "Сентиментальна подорож") в Англії; Й.В.Ф. Ґете ("Страждання юного Вертера"), Ф. Шиллера ("Розбійники") в Німеччині; Ж.Ж. Руссо ("Юлія, або Нова Елоїза", "Сповідь"), Д. Дідро ("Жак-фаталіст", "Черниця") у Франції; М. Карамзіна ("Бідна Ліза", "Листи російського мандрівника"), О. Радіщева ("Подорож з Петербурга в Москву") в Росії. Визначальні риси сентименталізму:

- відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення;

- позитивні герої — представники середніх і нижчих верств суспільства;

- вільна побудова твору;

- підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість;

- мальовничі сільські пейзажі;

- розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу;

- інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої.

«Страждання юного Вертера» (1774). В основі цього роману, просякнутого глибоко особистим, ліричним началом, лежить реальне біографічне переживання. Влітку 1772 Гете проходив адвокатську практику в канцелярії імперського суду в маленькому містечку Вецлара, де він познайомився з секретарем Ганноверського посольства Кестнер і його нареченою Шарлоттою Буф. Вже після повернення Гете у Франкфурт Кестнер повідомив йому про самогубство їх спільного знайомого, молодого чиновника Іерузалема, яке глибоко вразило його. Причиною була нещасна любов, незадоволеність своїм суспільним становищем, почуття приниженості та безпорадності. Гете сприйняв цю подію як трагедію свого покоління.

Роман виник роком пізніше. Гете обрав епістолярну форму, освячену авторитетами Річардсона і Руссо. Вона давала йому можливість зосередити увагу на внутрішньому світі героя - єдиного автора листів, показати його очима навколишнє життя, людей, їх відносини. Поступово епістолярна форма переростає в щоденникових. Наприкінці роману листи героя звернені вже до самого себе - в цьому відбивається наростаюче почуття самотності, відчуття замкнутого кола, яке завершується трагічною розв'язкою.

На початку роману домінує просвітлене радісне відчуття: залишивши місто з його умовностями і фальшю людських відносин, Вертер насолоджується самотою в мальовничій сільській місцевості. Руссоистско схиляння перед природою поєднується тут з пантеїстичним гімном всюдисущим. Руссоизм Вертера виявляється і в співчутливому уваги до простих людей, до дітей, які довірливо тягнуться до нього. Рух сюжету зазначено зовні незначними епізодами: перша зустріч з Лотто, сільський бал, перерваний грозою, одночасно спалахнуло в обох спогад про оді Клопштока як перший симптом їх духовної близькості, спільні прогулянки - все це знаходить глибокий сенс завдяки внутрішньому сприйняттю Вертера, емоційної натури, цілком зануреної у світ почуттів. Вертер не сприймає холодних доводів розуму, і в цьому він - пряма протилежність нареченому Лотти Альберту, до якого він примушує себе живити повагу як до гідного і порядній людині.

Друга частина роману вводить соціальну тему. Спроба Вертера реалізувати свої здібності, розум, освіта на службі у посланника наштовхується на рутину і педантичну прискіпливість його начальника. На довершення цього йому у принизливій формі дають відчути його бюргерський походження. Заключні сторінки роману, що розповідають про останні години Вертера, його смерть і похорон, написані від імені «видавця» листів і витримані в зовсім інший, об'єктивної і стриманою манері.

Гете показав духовну трагедію молодого бюргера, скутого у своїх поривах і прагненнях відсталими, застиглими умовами навколишнього життя. Але, глибоко проникнувши в душевний світ свого героя, Гете не ототожнив себе з ним, він зумів поглянути на нього об'єктивним поглядом великого художника. Багато років по тому він скаже: «Я написав« Вертера », щоб не стати ним». Він знайшов для себе вихід у творчості, що виявилося недоступним для його героя.

9. Романтизм: історичні передумови розвитку, творчі принципи, художні здобутки. Неоромантизм, його специфіка, зв'язок зі «старим» романтизмом. Аналіз твору

Соціально-історичні передумови розвитку романтизму

Романтизм - відгук на соціальні та економічні зміни в житті Європи наприкінці XVIII століття. Головними подіями, що дали поштовх до зародження романтизму, були Фр. буржуазна революція та наполеонівські війни, що розпочалися після неї, промисловий переворот в Англії. Подальший розвиток романтизму припадає на період Реставрації та 30—40-ві рр. Передумови виникнення романтизму: Світоглядні: ідеї братів Шлегелів, Ф.Шеллінга, І.Канта, Й.Фіхте та ін. Естетичні: сентименталізм, угрупування «Буря і натиск», творчість Й. Гете, Ф.Шіллера, теорія народності Гердера. Історичні: історичні події в Європі, зокрема Велика Французька революції 1789—1794 рр.

Європа пережила сильне духовне розчарувала у зв'язку з подіями Французької революції 1789—1794 рр. та наполеонівськими війнами. Ставилися під сумнів переконання, що людині під силу перебудувати на краще суспільний порядок на основі розуму, і це пригнічувало. Не вдалося ствердити свободу та справедливість і наполеонівським солдатам. Так було завдано удару по вірі в розум, його могутність, силу. цим пояснюється глибоке розчарування, яке охопило багатьох митців-романтиків. Воно знайшло своє вираження в песимістичному тоні та трагічному забарвленні творчості.

Стрімке сходження Наполеона до вершини слави стало для багатьох романтиків прикладом сміливого дерзання, духовного розкріпачення особистості.

Трагічне і героїчне в романтичному мистецтві тісно переплетені

Романтизм — напрям у літературі та мистецтві І чверті XIX ст., котрий харак­теризується зображенням ідеальних героїв і почуттів. Для нього характерними є відчуття хиткості світу, розчарування в революції.

Суть романтизму: незвичайні герої у незвичних обставинах.

Письменники-романтики відійшли від традицій класицистів, що наслідували все античне

• захопилися оспівуванням Середньовіччя

• відмовилися від реалістичного зображення дійсності, тому що були незадоволені її антиестетичним характером

• просвітницькому ідеалу розуму був протиставлений культ почуттів. Романтики зосередились на людських переживаннях, які виражали неповторну індивідуальність.

Етапи розвитку романтизму

1. Передромантизм — явища і тенденції в європейській літературі й духовній культурі II половини XVIII ст., які підготували ґрунт для розвитку романтизму.

Риси: •зростання інтересу до середньовічної літератури та народної творчості; •головна роль відводиться уяві, фантазії, творчості; •виникає поняття «романтичного», що передувало появі терміну «романтизм».

2. Ранній романтизм (кінець XVIII — початок XIX ст.)

Доба наполеонівських війн та період Реставрації утворили першу хвилю романтизму. В Англії це творчість поетів Дж.Г.Байрона, Персі Буші Шеллі, Дж. Кытса, романіста В.Скотта, у Німеччині — майстра сатиричної прози Ернста Теодора і Амадея Гофмана і блискучого лірика й сатирика Генріха Гейне.

Риси: •універсалізм, прагнення охопити буття в його повноті (що існує і має існувати), дати йому синтезуюче художнє вираження; •тісний зв'язок із філософією; •тяжіння до символу й міфу як найбільш адекватних форм художнього вираження; •розлад з дійсністю; •різке протиставлення дійсності й ідеалу, розчарування й негативізм.

3. Розвинені форми (20—40-ві рр. XIX ст).

Друга хвиля романтизму розпочинається після липневої революції у Франції та після повстання у Польщі, тобто після 1830 р. Найкращі твори у цей час пишуть Франції — Віктор Гюго, Ж, Санд, О.Дюма; у Польщі —т А. Міцкевич, Юліум Сло­вацький, в Угорщині — Шандор Петефі. Романтизм у цей час широко охоплює жи­вопис, музику, театр.

Під впливом європейського романтизму розвивається американська література, яка веде початок від цього часу і представлена романістичними творами Дж.Ф.Купера, Е. По.

4. Пізній романтизм (після революції 1848 р.).

Течії романтизму

Народно-фольклорна (початок XIX ст.) — орієнтована на фольклор і на­роднопоетичне художнє мислення. Спершу проявилася в Англії, у «Лірич­них баладах» У. Вордсворта. В Німеч­чині стверджена гейдельберзькою школою романтиків, потім на­була поширення в інших європейських літературах, особливо у слов'янському світі.

Особливості: •не тільки збирали народну поезію й черпали з неї мотиви, образи, барви, а й знаходили в ній архетипи своєї творчості, дотримувалися принципів і структур на­роднопоетичного мислення; •їх приваблювала простота поетичного вислову, емоційна наснаженість і мело­дійність народної поезії; •несприйняття буржуазної цивілізації, прагнення знайти опору в протистоянні їй у народному житті, свідомості, мистецтві.

«Байронічна» (Дж. Байрон, Г.Гейне, А.Міцкевич, О.Пушкін, М.Лермонтов та ін.), бо завершене втілення вона отримала у творчості Байрона.

Особливості: • серцевину течії складає ментально-емоційна установка, котру можна визначити як «ідеалізацію заперечення»; • розчарування і меланхолія, депресія, «світова скорбота» — ці «негативні емоції» набувають абсолютної художньої цінності, вони стають провідними лірич­ними мотивами, що визначають емоційну тональність творів; • виникає в літературі культ духовного й душевного страждання, без якого не мислиться повноцінна людська особистість; • гостре протиставлення мрії і життя, ідеалу й дійсності; • контраст, антитеза — головні елементи художнього твору.

Гротескно-фантастична, яку ще називають «гофманівською», за іменем її найвідомішого представника. Основна риса: перенесення романтичної фантасмагорії до сфери повсякденного життя, побуту, їх своєрідне переплетіння, внаслідок чого убога сучасна дійсність поставала у примхливому гротескно-фантастичному висвіт­ленні, розкриваючи при цьому непривабливу сутність. До цієї течії можна віднести пізній готичний роман, у певних аспектах творчість Е.По, Гоголя «петербурзьких повістей».

Утопічна течія. Набула значного розвитку в літературі ЗО—40-х років XIX ст., проявляючись у творах В.Гюго, Жорж Санд, Г.Гейне, Е.Сю, Е.Джонса та ін.

Особливості: • перенесення акценту з критики і заперечення на пошуки «ідеальної правди», на ствердження позитивних тенденцій і цінностей життя; • проповідували оптимістичний погляд на життя і його перспективи; • виступали проти «індивідуалізму сучасної людини» і протиставляли йому ге­роїв, сповнених любові до людей і готовності до самопожертви; • виражали оптимістичні надії і пророцтва, стверджували ідеальну правду; • широке використання риторичних засобів.

«Вольтерівська» течія, зосередилася цілковито на історичній тематиці, на розробці жанру історичного роману, історичної поеми і драми. Модель жанру істо­ричного роману була створена В.Скоттом. в певних аспектах була перехо­дом до реалізму .

Заслуга романтизму:

• містичне відчуття (багато моментів безпосереднього спілкування з божествен­ним світом);

• кохання — шлях пізнання таємниці буття;

• ствердження самостійності, неповторності кожної людини;

• центр уваги перенесений із зовнішнього світу у внутрішній;

• заперечення канонів у творчості;

• поет — вільний творець, який має право висловлювати у своїх творах власне «я». Він ставить себе високо над натовпом;

• фантазії відводиться головне місце; розуму — другорядне;

• незвичайний герой у незвичайних обставинах (розчарований, самотній — спу­стошений життям, пасивний; з другого боку — бунтар, протестант);

• любов до неясних сюжетів минулого часу, віддалених країв (особливо Індії);

• пошуки ідеалу;

• відкриття краси народного мистецтва Щ казок, пісень, легенд та переказів

• романтики виступали за щирі, відкриті стосунки, проти світу наживи, егоїзму та лицемірства, відстоювали свободу людини.

Неоромантизм - це умовне найменування комплексу різноманітних течій в європейській художній культурі кінця ХІХ - початку ХХ століття, що виникли передусім як реакція на позитивізм в ідеології та натуралізм в мистецтві та відродили ряд естетичних принципів романтизму - пафос особистої волі,заперечення повсякденного, культ ірраціонального, потяг до фантастики тощо. відносять французький символізм, постімпресіонізм, здебільшого цей термін застосовують до англійської літератури, де найвизначнішим представником його є Редіард Кіплінг.Спорідненість неоромантизму з декадентами проявляється в тому, що він створює штучний світ.Неоромантики тяжіли до жанру пригодницького, авантюрного, "екзотичного" роману, основи якого заклали Майн Рід та Купер. Першим з проповіддю неоромантизма виступив Роберт Льюїс Стівенсон (1850-1894), що протиставляв мистецтво буржуазній дійсності.В пригодницьких романах "Острів скарбів" (1883),"Викрадений"(1886),"Катріона" (1893) тощо він створив захоплюючий світ,якому властиві гуманізм та демократизм. Джозеф Конрад (1857-1924) - послідовник Стівенсона присвячував свої романи морю.Редіард Кіплінг першим запровадив у літературу тип "людини дії" - солдата, чиновника, місіонера, розробляючи колоніальну тематику у незвичному плані.

Роман "Собор Паризької Богоматері".

Р. побудований за драматургічному принципом: троє чоловіків добиваються любові однієї жінки; циганку Есмеральду люблять архідиякон Собору Паризької Богоматері Клод Фролло, дзвонар собору горбун Квазімодо і поет П'єр Гренгуар, хоча основне суперництво виникає між Фролло і Квазімодо. У той же час циганка віддає своє почуття красивого, але порожньому дворянчіков Фебу де Шатоперу.

Роман-драму Гюго можна розділити на п'ять актів. У першому акті Квазімодо і Есмеральда, ще не бачачи один одного, з'являються на одній сцені. Сцена ця - Гревськая площу. Тут танцює і співає Есмеральда, тут же проходить процесія, з комічною урочистістю несе на носилках папу блазнів Квазімодо.

Кожне слово, сказане на цій сцені, виконано трагічної іронії. Загрози лисої людини, архідиякона собору Паризької Богоматері Клода Фролло, продиктовані не ненавистю, а любов'ю, але така любов ще гірше ненависті. Пристрасть перетворює сухого книжника в лиходія, готового на все, щоб заволодіти своєю жертвою. У крику: "Чаклунство!" - Передвістя майбутніх бід Есмеральди: відкинутий нею, Клод Фролло буде невідступно переслідувати її, зрадить суду інквізиції, прирече смерті. прокльони затворниці теж навіяні великою любов'ю. Вона стала добровільної в'язнем, сумуючи за єдиної дочки, багато років тому вкраденої циганами. Закликаючи кари небесні і земні на голову Есмеральди, нещасна мати не підозрює, що прекрасна циганка і є оплакуємо нею дочку. Прокльони збудуться. У вирішальний момент чіпкі пальці затворниці не дадуть Есмеральди сховатися, затримають її з помсти всьому циганському племені, лішівшему мати гаряче улюбленої дочки. Щоб посилити трагічний накал, автор змусить затворницю дізнатися в Есмеральди своє дитя - по пам'ятних знаків. Але і впізнавання не врятує дівчину: стража вже близько, трагічна розв'язка неминуча.

У другому акті той, хто ще вчора був "тріумфатором" - татом блазнів, стає "засудженим" (знову контраст). Після того як Квазімодо покарали батогами і залишили біля ганебного стовпа на поталу натовпу, на сцені Гревской площі з'являються дві людини, чия доля нерозривно пов'язана з долею горбаня. Спочатку до ганебного стовпа підходить Клод Фролло. Саме він підібрав колись потворного дитини, підкинутого до храму, виховав його і зробив дзвонарем собору Паризької Богоматері. З дитинства Квазімодо звик благоговіти перед своїм рятівником і тепер чекає, що той знову прийде на допомогу. Але ні, Клод Фролло проходить мимо, зрадницьки потупивши очі. А потім у ганебного стовпа з'являється Есмеральда. Між долями горбаня і красуні є явна зв'язок. Адже це його, виродка, цигани підклали в ті ясла, звідки вкрали її, чарівну крихітку. І ось тепер вона піднімається сходами до страждаючого Квазімодо і, єдина з усієї натовпу, пошкодувавши його, дає йому води. З цього моменту в грудях Квазімодо прокидається любов, сповнена поезії і героїчного самопожертви.

Якщо в першому акті особливе значення мають голосу, а в другому - жести, то в третьому - погляди. Точкою перетину поглядів стає танцююча Есмеральда. Поет Гренгуар, що знаходиться поряд з нею на площі, дивиться на дівчину з симпатією: недавно вона врятувала йому життя. Капітан королівських стрільців Феб де Шатопер, в якого Есмеральда при першій зустрічі закохалася, дивиться на неї з балкона готичного будинку - це погляд сластолюбства. У той же час зверху, з північної вежі собору, дивиться на циганку Клод Фролло - це погляд похмурою, деспотичною пристрасті. А ще вище, на дзвіниці собору, застиг Квазімодо, що дивиться на дівчину з великою любов'ю.

У четвертому акті запаморочливі гойдалки антитез розгойдуються до межі: Квазімодо і Есмеральда тепер повинні помінятися ролями. Знову натовп зібрався на Гревской площі - і знову всі погляди спрямовані на циганку. Але тепер її, звинувачену у замаху на вбивство і чаклунстві, чекає шибениця. Дівчину оголосили вбивцею Феба де Шатопера - того, кого вона любить більше за життя. А сповідує її той, хто насправді завдав рану капітана, - істинний злочинець Клод Фролло. Для повноти ефекту автор змушує самого Феба, що вижив після поранення, побачити циганку пов'язаної і йде на страту. "Феб! Мій Феб! "- Кричить Есмеральда йому" в пориві любові і захоплення ". Вона чекає, що капітан стрільців, у відповідності зі своїм ім'ям (Феб - "сонце", "прекрасний стрілець, який був богом"), стане її рятівником, але той боягузливо відвертається від неї. Врятує Есмеральду не прекрасний воїн, а потворний, всіма зацькований дзвонар. Горбань спуститься вниз по прямовисній стіні, вихопить циганку з рук катів і піднесе її вгору - на дзвіницю собору Паризької Богоматері. Так, перш ніж зійти на ешафот, Есмеральда, дівчина з крилатою душею, знайде тимчасовий притулок в небесах - серед співаючих птахів і дзвонів. У п'ятому акті підходить час трагічної розв'язки - вирішального бою і страти на Гревской площі. Злодії та шахраї, мешканці паризького Двору чудес, осаджують собор Паризької Богоматері, а один Квазімодо героїчно його обороняє. Трагічна іронія епізоду полягає в тому, що обидві сторони б'ються один з одним за порятунок Есмеральди: Квазімодо не знає, що злодійське воїнство стало звільнити дівчину, облягати не знають, що горбань, захищаючи собор, захищає циганку.

Романтичний пафос з'явився у Гюго вже в самій організації сюжету. Історія циганки Есмеральди, архідиякона Собору Паризької Богоматері Клода Фролло, дзвонаря Квазімодо, капітана королівських стрільців Феба де Шатопера та інших, пов'язаних з ними персонажів, насичена таємницями, несподіваними поворотами дії, фатальними збігами і випадковостями. Долі героїв химерно перехрещуються. У наявності чисто романтична, миттєва ломка характеру: Квазімодо з грубого тваринного перетворюється на людину і, полюбивши Есмеральду, об'єктивно виявляється в протиборстві з Фролло, що грає фатальну роль у житті дівчини.

Гюго доводить емоційну напруженість дії до межі, зображуючи несподівану зустріч Есмеральди з матір'ю, затворницею Роландовой вежі Гудули, яка весь час ненавидить дівчину, вважаючи її циганкою Зустріч ця відбувається буквально за лічені хвилини до страти Есмеральди, яку мати марно намагається врятувати. Але фатальним у цей момент є поява Феба, якого дівчина палко любить і якому в своєму засліпленні марно довіряє. Не можна не помітити, таким чином, що причиною напруженого розвитку подій у романі є не тільки випадок, несподіваний збіг обставин, а й душевні пориви персонажів, людські пристрасті: пристрасть змушує Фролло переслідувати Есмеральду, що стає поштовхом до розвитку центральної інтриги роману; любов і співчуття до нещасної дівчині визначають вчинки Квазімодо, якому на час вдається викрасти її з рук катів, а раптове прозріння, обурення жорстокістю Фролло, котра знайшла кару Есмеральди істеричним сміхом, перетворює потворного дзвонаря на знаряддя справедливої ​​відплати.

Система образів персонажів у романі

Система образів у романі спирається на розроблену Гюго теорію гротеску і принцип контрасту. Персонажі шикуються в чітко позначені контрастні пари: урод Квазімодо і красуня Есмеральда, Квазімодо також і зовні чарівний Феб; неосвічений дзвонар - вчений чернець, пізнав усі середньовічні науки; Клод Фролло протистоїть також і Фебу: один - аскет, інший занурений в погоню за розвагами і насолодами. Циганці Есмеральди протиставлена ​​білява Флер-де-Ліс - наречена Феба, дівчина багата, освічена і належить до вищого світу. На контрасті засновані і взаємини між Есмеральдою і Фебом: глибина кохання, ніжність і тонкість почуття у Есмеральди - і нікчемність, вульгарність фатоватого дворянина Феба.

Квазімодо, Фролло і Феб всі троє люблять Есмеральду, але у своїй любові кожен постає антагоністом другого.Фебу потрібна любовна інтрижка на час, Фролло згорає від пристрасті, ненавидячи за це Есмеральду як предмет своїх прагнень. Квазімодо ж любить дівчину самовіддано й безкорисливо, він протистоїть Фебу і Фролло як людина, позбавлена ​​у своєму почутті і краплі егоїзму і, тим самим, підноситься над ними.

виникає новий план контрасту: зовнішній вигляд і внутрішній зміст персонажа: Феб гарний, але внутрішньо тьмяний, душевно бідний; Квазімодо потворний зовні, але прекрасний душею.

роман будується як система полярних протиставлень. Ці контрасти - не просто художній прийом для автора, а відображення його ідейних позицій, концепції життя.

У центрі роману письменник поставив образ Есмеральди і зробив її втіленням душевної краси та гуманності. Створенню романтичного образу сприяють яскраві характеристики, які автор дає зовнішності своїх персонажів вже при першому їх появі. Будучи романтиком, він використовує яскраві фарби, контрастні тони, емоційно насичені епітети, несподівані перебільшення.

Волелюбність і демократизм Віктора Гюго, виражені в образі дзвонаря Квазімодо - найнижчого за станової, феодальної ієрархії, відкинутого, до того ж потворного, потворного. І знову це "нижчу" істота виявляється способом оцінки всієї ієрархії суспільства, всіх "вищих", бо сила любові та самопожертви перетворює Квазімодо, робить його Людиною, Героєм.

Образ Собору Паризької Богоматері у світлі естетичної позиції Віктора Гюго.

Ідея автора організувати дія роману навколо Собору Паризької Богоматері не випадкова: відображала захоплення Гюго старовинною архітектурою і його діяльність на захист пам'ятників середньовіччя.

Перший розділ книги третьою називає "Собор Богоматері". Гюго в поетичній формі розповідає про історію створення Собору, професійно характеризує приналежність будівлі до певного етапу в історії зодчества, високим стилем описує його велич і красу. Разом із захопленням людським генієм, створив величний пам'ятник історії людства, яким Гюго представляється Собор, автор висловлює гнів і скорботу через те, що настільки прекрасна споруда не зберігається і не оберігається людьми.

Насамперед Собор є центром релігійного й народного життя парижан. Біля нього збираються і прості люди, які здатні боротися за поліпшення свого майбутнього. Також Собор є традиційним притулком для вигнаних: ніхто не має права заарештувати людини, поки він знаходиться за стінами Собору. Одночасно Собор Паризької Богоматері стає символом утиску - релігійного і феодального. Квазімодо виступає тут як той, кого гнітить нескінченну велич Собору, і як \ "душа Собору \". Звонаря-горбаня можна вважати втіленим чином середньовіччя і, природно, Собору. Красуня Есмеральда, в яку закоханий Квазімодо, навпаки, є втіленням світлих життєвих сил. Дівчинку-танцівницю можна вважати втіленням Відродження, що йде на зміну середньовіччя. Слід сказати, що ці дві культурно-історичні епохи пройшли, але Нотр-Дам де Парі досі височить під паризьким небом.