Розділ 3. Соціально-економічний розвиток подільських земель
З самого початку колонізації краю поряд із слободами козаків і селян засновували свої поселення поміщики, старшини, монастирі й розпочинали наступ на общинне землеволодіння. Уряд підтримував ці зазіхання, і тут швидко почало розвиватися велике феодальне землеволодіння: світське і монастирське, вотчинне і помісне. Форми експлуатації селян майже не відрізнялися від тих, що були на Гетьманщині: панщина, натуральні повинності, чинш.
У важкому стані в другій половині XVII ст. опинилася Правобережна Україна. З 1667 р. було відновлено панування Польщі. Польські феодали намагалися відновити тут колишні кріпосницькі відносини. Постійні напади кримських татар і турок ще більше ускладнювали становище. Населення зменшилося і через те, що багато загибло під час визвольної війни, і тому що багато переселилося на Лівобережжя і Слобожанщину. Економіка підупала. Особливо в тяжкому стані опинилися Південна Київщина і Брацлавщина. Та з великим напруженням сил господарство почало відбудовуватись.
На Волині й у Галичині, які менше постраждали під час визвольної війни і від нападів татар і турок, господарство розвивалося швидше. Тут феодали швидко відновили кріпосницькі порядки і продовжували розвивати свої господарства шляхом розширення фільварків, тобто шляхом скорочення селянських земель. У фільварках розвивалися ті галузі, для яких були найбільш сприятливі умови, і на продукцію яких був великий попит на ринках: хліб, худоба.
Формами ренти були: панщина, данина, чинш. На Поділлі панщина становила від 4 до 6 днів на тиждень з лану. На Брацлавщині норми панщини були нижчими. Тут були господарства і з одноденною панщиною. Крім панщини, селяни мусили виконувати і всілякі допоміжні роботи, як то чесати льон, коноплі, гатити греблі тощо.
Наступ на селян, зростання фільварків призводили до зубожіння більшості селян, зростання кількості малоземельних і безземельних. У багатьох селах Поділля селянський наділ становив 1/4 і навіть 1/16 лану.
На Брацлавщині цей процес відбувався повільніше. Зубожілі селяни, втрачаючи землі, наймалися на роботу до заможних, у фільварки, йшли в міста. Таким чином, можна сказати, що в сільському господарстві з’являються елементи нових, капіталістичних відносин.
Після возз’єднання України з Московською державою українські міста, як ми вже зазначали, зберегли свої права і привілеї. Більше того, ряд міст (Новгород-Сіверський, Остер, Погар, Мглин) одержали маґдебурзьке право. Проте треба сказати, що це право було досить умовним, тому що фактично міста підлягали владі царя, гетьмана, в їхнє життя втручалися царські воєводи. Крім того, не поодиноким випадком була роздача «на ранг», «на вічність» і т. ін. міст і містечок. Так уже в 60-х рр. XVII ст. у приватній власності опинились Ромни, Сміла, Лохвиця, Домонтов та інші міста і містечка. Деякі міста наприкінці XVII ст. почали втрачати маґдебурзьке право, так його втратили Лубни, Кролевець.
Міщани мусили відбувати багато повинностей. Вони охороняли міста, ремонтували замки, утримували розташовані в них війська, міську адміністрацію, церкву, давали продукти і гроші на утримання гетьмана, сплачували різноманітні податки.
Проте ніщо не могло зупинити розвиток продуктивних сил. Економіка розвивалась, у містах збільшувалась кількість ремісників і ремісничих професій, їх уже налічувалось близько 300. У цілому в 36 найбільших містах Лівобережжя 26% мешканців становили ремісники, а в окремих містах і більше. Наприклад, у Стародубі ремеслом займалися 38 відсотків населення. Ремесло поступово переростало в мануфактуру. Насамперед це стосується залізоробної промисловості. Велика кількість рудень з’явилася на Лівобережній Україні після визвольної війни. Тут для розвитку цієї галузі були всі умови і великий попит на залізо. Одна невелика рудня за рік могла дати 500—700 пудів заліза. На руднях був розподіл праці, на них працювали ковалі, димарі, курачі, рубачі. Зосереджені вони були, головним чином, на чернігівському Поліссі. В XVII—XVIII ст. тут діяло майже 100 невеликих «заводів». Виготовляли на руднях найрізноманітнішу продукцію: для сільського господарства, млинів, війська. Але продукція українських рудень за всіма показниками поступалася продукції російських залізоробних підприємств, і тому вони не переросли у великі мануфактури і, не витримавши конкуренції з останніми, у 40—50-х рр. XVIII ст. починають занепадати.
На Полтавщині й Слобожанщині добре розвивалося селітроваріння. Селітроварінням займалися старшина, козаки, міщани і навіть селяни. Великі «заводи» були у Кочубея, Мазепи, Шидловського, Донця та ін. На варницях працювало від 10 до 30 чоловік, а іноді і до 50 найманих робітників різних спеціальностей.
Поступово у мануфактури перетворювалися гути-підприємства, на яких виробляли скло і скляні вироби. У більшості вони були розташовані на Житомирщині та Чернігівщині. Скло і вироби зі скла користувалися великим попитом не тільки в Україні, але й у Росії, Білорусії.
Підприємства мануфактурного типу виникали у винокурінні, виробництві сукна, соляних варницях, у виробництві паперу і друкарнях.
У тій частині України, що відійшла до Польщі, з середини XVII ст. міста переживали занепад. Деякі міста і містечка перетворилися на села. Безперервні війни, грабунки, спустошення, привілейовані володіння феодалів у містах (юридики), зростаючий податковий тягар гальмували розвиток міст на Подільських землях.
Багато міст і містечок були приватними володіннями світських і духовних феодалів. Населення таких міст відбувало панщину.
Після визвольної війни 1648—1654 рр. посилився національний і релігійний гніт. Польський уряд обмежував права міщан-українців, їх не брали до цехів, змушували приймати католицтво. У 1696 р. українську мову було заборонено в державних установах тощо.
Проте економічні зв’язки Подільських земель із Західної Україною і Лівобережжям, не припинялися.