6.1 Соціальні та політичні наслідки глобалізації

В кінці минулого і на початку нинішнього століття поняття “глобалізація” стало одним із самих поширених в політичній науці, елементом міжнародного політичного дискурсу. Нині перспективними науковими напрямками є глобалістика, глобальні трансформації, глобальна економіка.

Поки що немає чіткого, загальноприйнятого визначення глобалізації. Хоча всі визнають, що глобалізація – це найбільш значима тенденція сьогодення, що носить об’єктивний характер, впливає на всі сторони людської діяльності, пов’язана з взаємозалежністю суб’єктів світового співтовариства. Деякі вчені вважають, що поняття глобалізація прийшло на зміну поняттю “інтернаціоналізація” і характеризує транснаціональність нової системи міжнародних відносин в економічній, політичній, соціальній сферах.

В другій половині ХХ ст. відбувалось формування єдиного ринкового простору, позбавленого митних, податкових обмежень. Це сприяло вільному переміщенню людей, товарів, капіталів, інформації і впливало на всі сторони життя суспільства. Враховуючи ці процеси, багато західних вчених пов’язує глобалізацію з лібералізацією, вказуючи на те, що глобалізація нині набуває нові форми і ознаки. Часто причинами, що зумовили глобалізацію вважають розвиток сучасних інформаційних технологій; інтернаціоналізація ринків товарів і послуг; уніфікація політичних режимів на основі майже загального визнання демократії і т.п.

Іноді глобалізацію визначають як процес економічної експансії, що базується на здешевленні виробництва по мірі його концентрації, що залежить від технологій і простоти переміщень [1].

А.Г.Володін і Г.К. Широков в статті “Глобалізація: джерела, тенденції, перспективи” пишуть, що глобалізація – це поступове перетворення світового простору в єдину зону, де без перешкод переміщуються капітали, товари, послуги, де вільно поширюються ідеї і пересуваються їх носії, стимулюючи розвиток сучасних інститутів і шліфуючи механізм їх взаємодій. Глобалізація, таким чином, сприяє утворенню міжнародного правового і культурного інформаційного поля, свого роду інфраструктуру міжрегіональних, в тому числі інформаційних обмінів [2]. Володін та Широков указують на наслідки інтернаціоналізації світової економіки 70-х років: 1) зросла роль наддержавних факторів в структурно-перебудовчих процесах, відбувся фактичний підрив колись непорушних принципів таких, як суверенітет і національна стратегія розвитку; 2) відбулося неконтрольоване накопичення транснаціонального короткострокового капіталу, що носить спекулятивний характер і тому, хоч і задовольняє поточні потреби економіки, але він здатен породжувати національні і регіональні фінансові кризи; 3) в глобалізацію не вписується вільне переміщення робочої сили – рівень безробіття в розвинених країнах досить високий, тому вони постійно ускладнюють правила еміграції на Захід, що посилює протиріччя між центром і периферією; 4) пануючі уявлення про “глобалізацію” відштовхуються від ідеї про “ринкові” інструменти управління суспільними процесами, до чого багато країн не готові. Поки що не склались реальні передумови для скорочення функцій держави [3]. Отже, глобалізація – явище багатогранне. Вона породжує проблеми, що потребують вирішення на державному рівні і проблеми, вирішення яких можливе лише на міждержавному рівні, за участю міжнародних організацій.

Іноді основною передумовою глобалізації вважають інформаційну революцію – створення глобальних інформаційних сітей, єдиної системи світових комунікацій. А от інтегральним символом глобалізації кінця ХХ століття є фінансова глобалізація, мобільність світового капіталу [4]. Фінансове співтовариство переходить до непрямого управління такими макроекономічними об’єктами як національні економіки. Програми структурної перебудови і фінансової стабілізації націлені на включення нових держав в глобальний ринок. Ця модель має соціальні наслідки, пов’язані із скороченням внутрішнього споживання в країнах-боржниках, оскільки радикальне скорочення бюджетних витрат помітно впливає на становище широких мас населення.

В своїй книзі “Інформаційна епоха. Економіка, суспільство, культура” М.Кастельс пише: “Новий світ набув обриси в кінці нашого тисячоліття. Він зародився десь в кінці 1960-х – середині 1970-х рр. в історичному співпаданні трьох незалежних процесів: революції інформаційних технологій; кризи капіталізму, так і етатизму, з їх наступною реструктуризацією; розквітом культурних соціальних рухів, таких як лібертаризм, боротьба за права людини, фемінізм, захист навколишнього середовища. Взаємодія між цими процесами і спровокована ними реакція створили нову домінуючу соціальну структуру, сітьове суспільство; нову економіку, інформаційно/глобальну; і нову культуру, культуру реальної віртуальності. Закладена в цій економіці, в цьому суспільстві і цій культурі логіка також лежить в основі суспільних дій і соціальних інститутів взаємозалежного світу” [5]. Такий підхід цікавий тим, що передбачає вихід за межі економічно-технологічного пояснення причин, що привели до глобалізації. Належне місце в цих процесах відводиться культурним факторам, які безперечно відіграють велику роль в політичних процесах.

Подібну позицію займає і американський політолог С.Краснер. Він відмічає, що терміном “глобалізація” визначають ті явища, що характерні були для світового розвитку в кінці ХХ ст.: легітимація прав людини; уніфікація правил укладання торгових договорів; високі темпи створення і розповсюдження нових засобів зв’язку; збільшення числа і посилення впливу міжнародних неурядових організацій; швидкий ріст міжнародних ринків капіталу; розширення легальної і нелегальної міграції і т.д. [6]. Легітимація прав людини в умовах нової хвилі демократизації відбувається у багатьох країнах світу, не лише на Заході. Це створює нове культурне поле, що сприяє більш широкій взаємодії не лише держав, а і народів, розвитку народної дипломатії.

Ще одне питання, яке по-різному вирішується вченими – коли саме сформувалась тенденція до глобалізації. Дехто розширює історичні рамки глобалізації. Так В.Л.Іноземцев і Є.С.Кузнєцова виділяють два етапи в історії проникнення західних країн у зовнішній світ. Перший етап, на їх думку, розпочався в кінці ХV ст. і продовжувався до початку ХХ ст. В результаті виникли європеїзовані держави за межами старого світу – США, Канада, Австралія. Іншими ознаками цього періоду було домінування Європи практично у всіх регіонах світу (крім Китаю). В самій Європі виникли відкриті економіки тісно пов’язані з світовим ринком, масова міграція населення з Європи в Америку, Азію і Африку. Другий етап почався в 70-і роки ХХ ст. і продовжується понині. Особливостями його є: намагання перенести західні політичні системи в незахідні країни все частіше закінчувались невдачею; західний світ змушений взаємодіяти з формально суверенними державами; Європа і США все більш відособлюються в своїх господарських трансакціях від інших регіонів; хвиля міграції направилась в зворотному напрямку – із периферії до центру [7]. Аргументи, що мають довести те, що глобалізація розпочалась ще в ХY ст., на нашу думку не є переконливі. Визнавши їх слід було б тоді і виникнення Римської імперії вважати проявом глобалізації.

Іноземцев і Кузнєцова виділяють три форми європейської експансії західного світу: 1) нав’язування зовнішніх форм західного світу; 2) копіювання європейських методів господарювання і управління; 3) комплексне впровадження західних соціальних форм (в основному в тих країнах, де більшість населення є вихідцями з Європи) [8]. Не можна вважати, що глобалізація це лише односторонній процес посилення впливу розвинених західних країн на решту світу. Сталий розвиток країн Заходу є сам по собі фактором впливу. Для країн економічно менш розвинених, політично нестабільних досвід США, західних європейських країн є привабливим. Хоча не доцільно копіювати повністю політичну систему розвинених країн світу без врахування власних традицій, культури.

Можна погодитись з Володіним і Широковим, що після 1945 року в світовому господарстві розвивались два важливих процеси. По-перше, за рахунок перехресних інвестицій, взаємного обміну технологіями почалось зближення розвинених країн по техніко-економічним, а також по соціально-структурним і політичним показникам. По-друге, розпад колоніальної системи, свідомий вибір на користь модернізації привели до нівелювання різних країн в світовому просторі і це стало важливою передумовою глобалізації [9]. На їх думку, глобалізація охоплює поки що порівняно вузьку групу промислово розвинених країн. Вони критикують “публіцистичний” оптимізм, реанімацію тих теорій, що трактують майбутнє людства як наслідок поступального руху до еталонної західної моделі світоустрою [10]. Потрібний вдумливий аналіз “західного” компоненту світової системи, нових процесів і явищ – загрозливого розриву між світовими “містом” і світовим “селом”, неконтрольованих масових міграцій, криміналізації товарних і фінансових операцій, деградації середовища проживання і т.д. [11].

Деякі вчені вважають, що необхідно розробити загальну модель глобалізації. Це дозволить виявити суперечливість і імпульсивність перехідних процесів, виявити дію фундаментальних закономірностей в еволюції світового співтовариства як системи вищої складності [12]. Це зробити важко, бо відмінність оцінок глобалізації дуже велика і не позбавлена суб’єктивності.

А.Неклесса в статті “Реквієм ХХ століттю” пише, що існує багато штампів в трактовці глобалізації. Вважається, що глобалізація супроводжується зростанням зовнішньоторгового обміну, але відбувається не стільки економічна конвергенція скільки уніфікація певних правил гри, інформатизація, забезпечення прозорості економічних просторів, встановлення світової комунікаційної сітки [13]. На цю проблему звертає увагу і О.Білорус. Він пише, що фронт економічного обігу звужується й дедалі більше концентрується в “колі першому” – колі елітних глобальних країн. Головні країни Заходу спрямовували одна одній такі частки загального обсягу їх експорту – в 1953 р. – 38%, в 1963р. – 49%, 1973 – 54%, 1990 р. – 76%, в 2000 р. ця цифра за прогнозами мала була вирости до 81%. У даний час понад 90% зовнішніх інвестицій ідуть до США з країн “сімки”, а також Швейцарії і Нідерландів. Ці дев’ять країн отримують понад 60% капіталовкладень США, що інвестуються за кордоном [14]. Іноземцев та Кузнєцова також говорять, що західний світ, домінуючи в економічній сфері, в останні роки замикає на собі товарні і інвестиційні потоки [15]. Чим це може бути зумовлено? Ця проблема поки що не вивчена. Можливо, це обумовлено переходом до постіндустріального і інформаційного суспільства, зміною потреб і попиту населення. Турен в книзі “Потрясіння світу” відмічає суперечності тенденції глобалізації і фрагментації світу, які він пов’язує з інтернаціоналізацією і ростом індивідуалізму.

Володін А.Г., Широков Г.К. вважають серйозною проблемою в відношеннях “центру і “периферії” зміну маршрутів руху капіталів. Якщо напередодні першої світової війни 2/3 всіх інвестицій направлялись в менш розвинені країни, то в 1990-і роки це співвідношення докорінним чином змінилось: нині майже 3/4 накоплених інвестицій це перехресні капіталовкладення розвинених країн [16].

Приведені дані свідчать про те, що зовнішній товарообмін все ж зростає, але в рамках розвинених країн світу. Чи не створює це нові приводи для глобальних міжцивілізаційних конфліктів?

Характер глобалізації також є предметом наукових дискусій. Російський вчений Б.Ф.Мартинов вважає, що глобалізація не повинна прискорюватись впливовими суб’єктами світових відносин. Цьому процесу потрібно надати поступовий і органічний характер [17]. Якщо не буде нав’язування однієї моделі державного устрою, нерівноправного діалогу культур і цивілізацій, ієрархії суверенітетів, то можна буде попередити конфлікти цивілізацій, які передбачив Хантінгтон. Мартинов пише, що глобалізацію можна представити як “процес стирання граней між внутрішнім і зовнішнім на різних ступенях соціального спілкування і створення нового, синтетичного типу суспільних зв’язків в масштабах всієї планети” [18]. Глобалізація процес об’єктивний, хоча він може прискорюватись впливовими міжнародними політичними акторами. Якщо процес глобалізації буде поступовим, то тоді можна буде гармонічно поєднати новий тип суспільних, міждержавних відносин із державним суверенітетом. Так як колись в ряді країн Європи стало можливим поєднати монархію з республіканськими формами правління в рамках окремих держав, так нині в рамках світу можна поєднати суверенітет держав і нові міжнародні зв’язки.

Нині розглядається і можливість формування міжнародного громадянського суспільства і космополітичної моделі демократії. На думку Дж.Сороса глобальна економіка вже існує, але поки що немає глобального суспільства [19]. Він пише: “… нам потрібне глобальне суспільство для підтримки нашої глобальної економіки. Глобальне суспільство не означає “глобальна держава”. Скасувати держави було б нелегко і недоцільно. Проте, позаяк існують колективні інтереси, що виходять за межі державних кордонів, суверенітет держави повинен бути підпорядкований міжнародному законодавству і міжнародним інститутам” [20].

Досі песимістичні прогнози щодо падіння ролі національних держав не справджуються. Хоча процеси, що відбуваються сьогодні в національних державах, можна зрозуміти і пояснити лише в контексті глобалізації, тобто планетарних змін. В той же час від політики в першу чергу держави залежить те наскільки, її економіка буде захищена від кризи “глобального капіталізму”.

Чи є глобалізація всеохватною? Існують різні точки зору щодо всеохватності глобалізації. Наприклад, Іноземцев і Кузнєцова розглядають два виміри глобалізації: господарський і соціально-політичний. Вони говорять, що за винятком Східної Європи і Балтії, де були відновлені демократичні режими, ні в якій іншій країні на протязі століття не сформувались ні дійсно демократичні режими, ні повноцінні громадянські суспільства [21]. Із цього вони роблять висновок, що в соціальній і політичній сфері глобалізації немає. Така категоричне твердження навряд чи прийнятне. Очевидно, слід говорити про міру прояву глобалізації в різних сферах. Наприклад, Україна відмовилась від смертної кари як вищої міри покарання на вимогу Ради Європи. Перегляд інших видів законодавства також відбувається під певним тиском міжнародних організацій. Це прояв глобалізації в політичній сфері. Щоб в майбутньому Україна могла стати членом ЄС потрібні реальні демократичні перетворення.

Неоднозначність оцінки наслідків глобалізації до деякої міри пояснюється різними ідеологічними установками дослідників цих процесів. Сьогодні одні вчені схильні помічати лише негативні наслідки дії цієї тенденції. Для них глобалізація це перш за все поява “нового колоніалізму”, який супроводжується вестернізацією всіх сторін життя, поширенням ідей неолібералізму, “культурним імперіалізмом”. Культурна глобалізація, на їх думку, веде до зростання напруженості в країнах “третього світу”, бо вона руйнує традиційні цінності, моделі поведінки, існуючі суспільні зв’язки.

Іванов М. стверджує, що в економіці глобалізація приводить до розриву традиційних зв’язків всередині країни, деградації неконкурентноздатних виробництв, збільшення безробіття; в області культури вона приводить до проникнення чужих даному суспільству ідей, цінностей, моделей поведінки. Відродження національної самосвідомості є захисною реакцією суспільства на вплив центробіжних сил, пов’язаних з глобалізацією [22]. Але є і позитивні сторони цих процесів. Неконкурентноздатні виробництва дійсно деградують, але з’являються нові – конкурентноздатні. Економічна відкритість сприяє залученню іноземних інвестицій.

О.Білорус пише, що Захід підігнав глобалізацію під свої стратегічні інтереси. Глобальний проект – Вашингтонський консенсус, прийнятий в 70-і роки ХХ ст. і реалізований через підконтрольні США міжнародні фінансові організації, привів до заміни кейнсіанської соціальної моделі економічного розвитку монетаристською, що спрямована на підрив національно-державних економічних просторів, на підготовку національних ринків для наступу ТНК [23]. Але Новий Консенсус вже по іншому підходить до світових економічних проблем. Недоліки і проблеми, що існують не слід розглядати як вічні і незмінні. Щоб їх вирішувати потрібна політична воля.

До негативних наслідків глобалізації відносять також негативний вплив на невеликі підприємства, навколишнє середовище, сферу зайнятості; збідніння населення в країнах периферії, збільшення розриву між багатими і бідними країнами, а в окремих країнах між заможними і незаможними громадянами; існування монополії розвинених країн на світовому ринку, використання протекціоністських мір та протидію встановленню справедливих цін на товари і сировину; відсутність єдиних правил, що регулюють відносини між країнами, існування подвійних стандартів; зростання зовнішньої заборгованості країн периферії; глобалізація веде до зменшення витрат на соціальні потреби; експлуатації іноземним капіталом дешевої робочої сили в країнах менш розвинених; несиметричної взаємодія світової економіки і т.п. Глобалізація має негативні соціальні наслідки, вона породжує глобальну нерівність [24]. Дійсно, очевидним наслідком глобалізації є зростання бідності. В.Штрек вбачає в тенденції до глобалізації тяготіння до дерегульованого англо-американського шляху [25]. В 80-90-і роки ХХ століття більшість розвинених країн пішла на дерегуляцію сфери фінансової діяльності. Виникли офшорні банки, які функціонують в пільговому режимі (відсутність нормування резервних фондів, пільги по податкам на прибуток тощо). Зняття контролю за валютними операціями зробило можливим відмивання “брудних грошей”. Найбільш очевидні негативні наслідки глобалізації саме в фінансовій сфері, де вона найбільш чітко проявилась. Кризи світових фінансових систем є свідченням того, що глобалізація вирішує далеко не всі протиріччя ринкової економіки. Те, що ці недоліки виявлені є позитивним фактом. Виробленню програми дій обов’язково передує оцінка ситуації.

Нині відбувається глобалізація ринкової конкуренції. Російські вчені К.Рожков і В.Рибалкін вважають, що глобалізацію слід розглядати як міжнародну конкуренцію нової якості – конкуренцію між країнами за місце в світосистемі. В якості доказів вони приводять такі факти: економічні результати глобалізації різні для різних країн; ці результати залежать від конкурентноздатності кожної країни; глобальною конкурентноздатністю володіють лише деякі країни з тих, фірми яких торгують на світовому ринку [26]. В сучасному світі боротьба за місце вже визначила переможців, що отримали право впливати на світові процеси. Хоча кожна суттєва зміна геополітичної ситуації посилює конкуренцію серед країн за місце в світосистемі.

Держави “другого” і “третього” світу в цих умовах можуть захищати національний бізнес від конкурентного тиску шляхом надання цільового субсидування корпораціям в обмін на прийняття ними деяких форм спільного з трудящими управління, так званого партисипаторного менеджменту. Лисюткіна Л.А. вважає, що постіндустріальна модель суспільства, що формується на Заході, несе в собі тенденцію до заміни представницької демократії партиципарною, безособового промислового виробництва – індивідуальною і колективною творчою працею [27].

Існує думка, що конкурентноздатність країни не можна оцінювати вимірюваними величинами, бо це ще і потенціал розвитку [28]. Потенціал народу залежить не лише від розвитку продуктивних сил, природних ресурсів, а ще і від пасіонарності народу. Кожна країна має правильно вибрати свою “нішу”, зберігаючи при цьому свою унікальність. “Як не парадоксально, – пишуть Рожков і Рибалкін,- але саме глобалізація – процес усуваючий (іноді стираючий) територіальні і культурні кордони країн, – створює можливість для вироблення національно орієнтованих зовнішніх стратегій в рамках нових реальностей [29].

Американський соціолог І.Валлерстайн дав ґрунтовний аналіз світосистемних відносин. Валлерстайн доводить, що сьогодні в світовій економіці панівне становище належить країнам ядра, що є центром світосистеми. Ці країни експлуатують напівпериферійні і периферійні країни. Ця теорія співзвучна з теорією залежності. Хоча аналіз світосистемних відносин в теорії Валлерстайна є більш досконалим порівняно з аналізом, що містять теорії залежності. Доказом існування експлуатації є зростання бідності периферійних країн світу, які до того ще й втрачають ресурси, що не поновлюються, а значить обмежують перспективні можливості економічного розвитку [30]. Обмеження перспективних можливостей розвитку є серйозною проблемою для сталого розвитку не лише периферійний країн, а й розвинених. На жаль, хоча ця проблема і усвідомлюється (про це свідчить Самміт ООН в Йоганнесбурзі в 2002 р.), але поки що не розроблені ефективні механізми її вирішення.

Не всі країни третього світу експлуатуються розвиненими країнами Заходу. М.Бломстрета і Б. Хеттне пишуть, що існує “зовнішній регіон” – сукупність територій не охоплених капіталістичною експансією країн ядра [31]. Країни, що належать до “зовнішнього регіону”, не є багатими. Нині зростає розрив в рівнях розвитку різних країн світу – і тих, які охоплені капіталістичною експансією і тих, які зберігають відносну незалежність від розвинених країн світу. По даним ООН, глобалізація супроводжується розривом між бідними і багатими країнами – в 1960 р. співвідношення доходів 20% багатого населення світу до 20% найбіднішого становили 30:1, а в 1991 р. – 61:1. На долю самої багатої п’ятої частини населення світу приходилось близько 90% світового ВВП, а на долю 1/5 найбіднішого населення світу – трохи більше 1% світового ВВП [32].

В 90-х рр. ХХ ст. в восьмидесяти країнах світу скоротився ВВП на душу населення. Половина африканців живе в умовах абсолютної бідності. В доповіді “Про розвиток людини”, що ввійшла в Програму розвитку ООН (1997) говориться, що глобалізація світової економіки, яку підштовхують сили, що вимагають відкрити національні кордони для торгівлі, руху капіталів і інформації, виявилась корисною для одних і маргіналізувала значно більшу кількість інших, збільшила нерівність як в країнах, так і між країнами. В кінці 90-х р. ХХ ст. на верхню п’яту частину світу приходилось 86% світового ВВП, 82% експорту і 68% прямих іноземних інвестицій [33]. По статистиці ООН співвідношення виробництва ВВП на душу населення в слаборозвинених і розвинених країнах світу в 1960 р. становило 1:30; 1990 – 1:60; 1999 – 1:90. [34].

Безперечно, глобалізація приводить до посилення позицій розвинених країн. Саме вони відіграють визначальну роль в світовому розвитку. Це дозволяє деяким вченим (О.Богомолов, М.Делягін, А.Горелик) говорити про передбачуваність результатів глобалізації. На наш погляд, єдине, що можна передбачити це те що, по крайній мірі, в найближчій перспективі розподіл на центр, що виграє від глобалізації, і периферію, що програє, буде залишатись.

Іноді глобалізація розглядається як процес невпорядкований, неконтрольований [35]. О.Білорус пропонує розглядати глобалізацію з двох точок зору: 1) глобалізація як природний, об’єктивний процес; 2) глобалізація як силовий, примусовий процес. “Глобалізація, – пише О.Білорус, – вбиває “вільний ринок” [36]. Безмірно ускладнюються проблеми людини, людського розвитку, якості життя (для глобальних корпорацій – їх інтереси понад усе).

Більшість вчених відмічає виграш, який від глобалізації отримують розвинені країни, але не звертають достатньої уваги на те, що глобалізація негативно впливає на вирішення соціальних проблем і в країнах, що належать до центру. Як тільки держава вдається до більшого перерозподілу прибутків починається відтік капіталів з країни і соціальна ситуація загострюється. Так було у Франції в 80-х роках ХХ століття, коли при владі були ліві сили. Хоча, звичайно, високорозвинені країни і в цих умовах більше захищені від негативних соціальних наслідків глобалізації тому, що в них розміщений основний інвестиційний капітал.

В епоху глобалізації конфлікт цивілізацій не є єдиним конфліктом. Нині існує конфлікт між тими, хто володіє високим рівнем професіоналізму і тими, хто такого високо рівня не має; між багатими країнами і новими бідними; між тими, хто володіє і тими, хто не володіє новими технологіями та інші.

Впливові міжнародні організації також визначають своє ставлення до глобалізації. Соцінтерн вперше дав оцінку глобалізації в “Декларації принципів” в 1989 р. В цій декларації відмічалось, що взаємозалежність держав стала реальністю. В 1996 р. Соцінтерн на ХХ конгресі в Нью-Йорку прийняв Декларацію про світову економіку, яка містила підзаголовок “Необхідна нова система колективної відповідальності” [37]. В Декларації мова йшла і про позитивні і про негативні наслідки глобалізації. До позитивних наслідків глобалізації відносили зростання економічної ефективності, новий імпульс розвитку світової торгівлі, забезпечення населення великою кількістю товарів по більш низьким цінам і т.п. Негативними наслідками називали фінансові негаразди, незбалансованість розвитку господарства, ріст нерівності і безробіття, соціальну замкнутість, соціальні виступи, посилення влади багатонаціональних корпорацій, маніпуляторів ринку обміну валют і міжнародних організацій.

Таким чином, глобалізація породжує багато проблем – економічних, соціальних, політичних. Але наслідки глобалізації не є тільки негативними. Ті вчені, що позитивно оцінюють процеси глобалізації, вважають, що глобалізація сприяє утвердженню загальнолюдських цінностей у всьому світі. З погляду ідеологів неолібералізму – глобалізація загальне благо. До позитивних наслідків глобалізації відносять: 1) сприяння економічному і соціальному прогресу; формування єдиного взаємопов’язаного світу, що стимулює розвиток ринкової економіки; 2) формування політичної демократії; 3) сприяння науково-технічному прогресу – інформаційна глобалізація забезпечує доступ країн, що розвиваються до нових технологій; 4) позитивні тенденції в світовій торгівлі і т.п. В.А.Кременюк, наприклад, вважає, що глобалізація несе безумовне благо для значної більшості населення планети, але вона може привести і до нової конфронтації в міжнародній системі із-за опору з боку деяких національних урядів [38].

В.Б.Супян, відомий російський вчений, пише про позитивний вплив глобалізації на економіку США – більш ефективне використання економічних ресурсів в умовах глобалізації, залучення науково-технічних ресурсів із-за кордону, зменшення виробничих втрат шляхом переводу підприємств в країни з більш дешевою робочою силою, залучення дешевої та кваліфікованої робочої сили в економіку країни, прискорення економічного розвитку і підвищення життєвого рівня населення, стримування інфляції за рахунок імпорту дешевих товарів з країн третього світу, створення додаткових робочих місць завдяки експорту американських товарів. Всі ці позитивні наслідки глобалізації зумовлені відкритістю американської економіки, доступом США до міжнародного ринку капіталів (США ввозить капіталів більше чим вивозить) [39].

Дехто з вчених утримується від оцінок глобалізації, відмічаючи, що глобалізація пов’язана з поширенням ринкової економіки, гомогенізацією світу, вказуючи на те, що глобалізація є складним, багатофакторним, суперечливим і важко передбачуваним процесом, що протікає нерівномірно. Треба визнати, що глобалізація є реальним, незаперечним фактом.

Очевидно, слід відмовитись від упередженості в оцінці значення глобалізації. Хоча це і не проста задача – висновки вчених можуть залежати від ситуації, яка характерна для тих країн, в яких вони живуть. Існує суттєва різниця між країнами “першого світу” і “третього”. Деякі країни, в яких ще не закінчилась індустріалізація, відчувають на собі суттєвий вплив країн, що знаходяться на більш високій стадії розвитку – постіндустріальній. Зусилля вчених мають бути направлені на виявлення негативних тенденцій і розробку заходів, направлених на нейтралізацію цих тенденцій.

Існують різні погляди на керованість глобалізації. На думку Неклесса, наприклад, формується система глобального управління ресурсами планети і всією економічною діяльністю. Наслідками її є: криза інституту національної державності; примат міжнародного права над суверенітетом при одночасному зменшенню контрольних і обмежуючих функцій урядів; усунення бар’єрів в світовій економіці; тотальний інформаційний моніторинг; глобальна транспарентність і комунікація. В результаті замість універсального простору ліберальної конкуренції в світовій економіці все більш явно утверджується її двохярусна конструкція, верхній поверх – зростаюча сфера транснаціональної олігополії, а нижній – економічний простір, що деформується під гнітом надконкуренції [40]. Неклесса вважає, що зниження регулюючою ролі держави є однією з фундаментальних проблем сьогодні. Це може привести до краху всієї світової економіки [41]. Міжнародні організації цілеспрямовано впливають на процес прийняття рішення в країнах-реципієнтах. Фактичний контроль за соціально-економічною діяльністю переходить до міжнародних організаціям, що формують контекст своєрідного північноцентриського “макроколоніалізму”.

Соцінтерн виступає за створення нової системи колективної відповідальності та колективної безпеки. Пропонується ряд заходів, що мають забезпечити створення такої системи: координація політики держав (для цього створити при ООН Раду економічної безпеки); підтримка вільної і справедливої торгівлі в рамках Світової організації з питань торгівлі (ВТО); посилення фінансової допомоги країнам, що розвиваються (норма допомоги цим країнам становить нині всього 0,7% від ВВП країн Заходу); перегляд функціонування Бреттон-Вудських інститутів, в першу чергу Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Міжнародного банку реконструкцій і розвитку (МБРР); удосконалення регіональної і глобальної політик (особливо по координації співробітництва в валютній сфері); посилення соціальних прав громадян у всіх країнах і т.д. Рада Соцінтерну прийняла декларацію “Регулювати глобалізацію і глобалізувати регулювання” [42]. В ній міститься критика МВФ за нав’язування країнам лібералізації обміну валют в обмін на довготривалі кредити.

Вже протягом ряду років тема глобалізації, її наслідків та способів нейтралізації негативних тенденцій, пов’язаних з глобалізацією – є основною на саммітах “сімки” і “вісімки”, неформального об’єднання найбільш розвинених індустріальних країн. В вересні 2000 р. на самміті в рамках ООН глави держав і урядів відмічали необхідність вироблення загальних правил для управління процесом глобалізації і використання переваги досягнутого прогресу при повазі принципів гуманізму. Шляхом консенсусу була прийнята Декларація Тисячоліття. В ній говориться про відповідальність урядів всіх країн за утвердження принципів справедливості і рівності, людської гідності на глобальному рівні. Держави, що прийняли Декларацію, згодні взяти на себе зобов’язання скороти вдвоє до 2015 року долю населення планети, що проживає в умовах крайньої бідності. Для вирішення поставлених задач в цьому документі пропонується прийняти комплекс мір по забезпеченню безмитного і неквотованого доступу на ринки для всіх експортних товарів з найменш розвинених країн і приступити до здійснення розширення програм по полегшенню боргового тягаря бідних країн з високим рівнем заборгованості.

В Декларації тисячоліття підкреслюється необхідність гуманістичного підходу до глобалізації. Однією з стратегій розвитку проголошується повага прав людини і людської гідності, а також скорочення масштабів бідності.

В Генуї в липні 2001р. на черговому самміті “вісімки” також намагались виробити таке бачення процесу глобалізації, яке б дозволило знайти відповіді на питання та виклики, що з’явились в процесі економічної, технологічної, соціальної та культурної глобалізації. Однією із найбільш серйозних проблем вважається проблема розриву між розвиненими країнами і найбіднішими країнами світу. Після самміту “вісімки” в Кельні (1999), на якому країни-учасниці виступили з ініціативою списання частини боргу найбідніших країн, списання боргів торкнулось 23 країн. (Списана частина боргу цих країн становила 53 млрд. доларів при первинному розмірі заборгованості в 74 млрд. дол. [43]. Списання боргів – це лише один із заходів націлених на подолання величезного розриву між країнами розвиненими і тими, що розвиваються. Крім цього передбачається надання допомоги з метою покращення медичного обслуговування, освіти, допомоги по підготовці кадрів та збільшення інвестицій в ці країни і т.п. В 2001 р. було створено Глобальний фонд по СНІДу, малярії, туберкульозу.

Щоб краще зрозуміти потреби та інтереси країн “третього світу”, напередодні самміту в Генуї була проведена зустріч з керівниками цих країн. Розвинені країни підтримали “Нову африканську ініціативу”, що розрахована на 15 років. Сьогодні назріла необхідність діалогу не лише країн центру і периферії на рівні представників державної влади, а й країн центру з групами, що представляють громадянське суспільство. Про це також йшла мова на зустрічі міністрів закордонних справ напередодні самміту в Генуї.

Активізація міжнародних організацій в вирішенні проблем пов’язаних з глобалізацією обумовлена тим, що нині виникає реальна небезпека того, що ряд держав взагалі може втратити свої соціальні і мобілізаційні функції. А це може мати негативні наслідки для всього світу. Такі держави поступово знижують фінансування “затратних статей” бюджету. “Країни, чиї соціальні організми не витримують цього пресингу, – пише Неклесса, – деградують, корумпуються і руйнуються, фактично попадають під владу кланово-мафіозних структур управління…” Він пише про дію інволюційного механізму, про “самопоїдання” дестабілізованого Четвертого світу [44]. Очевидною є розгубленість світового співтовариства перед глобальною трансформацією людського універсума. Це особливо проявляється в відсутності високого соціального горизонту, перспективної стратегії, адекватної масштабу і характеру змін [45].

Лідером серед розвинених країн є США, тому часом сучасну світову систему називають америкоцентричною. Саме цю державу дехто звинувачує в диктаторській політиці.

Слід відмітити, що в США глобальні тенденції є предметом серйозного вивчення. Національна рада по справах розвідки США в доповідях “Глобальні тенденції” дає прогнози розвитку на найближчі десятиліття, визначає основні рушійні сили, що будуть впливати на ситуацію в світі. Відповідно до цих прогнозів розробляється внутрішня і зовнішня політика держави. Очевидно, війна в Іраці є реалізацією політики, що враховує майбутній розвиток світу.

Багато західних і вітчизняних вчених вважає, що найбільший вплив на економіку суверенних країн здійснюють транснаціональні компанії, які деформують ринкові відносини. Хоча не лише держави ядра, транснаціональні корпорації (ТНК), а і міжнародні банки, страхові компанії, ООН та її органи, МВФ, неурядові організації є агентами глобалізації. Багато досліджень присвячено вивченню ролі ТНК в новому міжнародному розподілі праці. Дехто вважає, що глобалізація економіки підготована діяльністю ТНК і експлуатація слаборозвинених країн безпосередньо здійснюється ТНК, які перетворюються в найбагатші організації світу.

Дослідження показують, що інвестиції ТНК уповільнюють темпи економічного розвитку в бідних країнах, знижують якість життя в них, ведуть до посилення експлуатації в першу чергу жінок і дітей, збільшують нестабільність в окремих країнах, що розвиваються [46]. Як пише С.Стрендж: “ТНК управляють процесом глобалізації шляхом прийняття стратегічних рішень відносно розміщення своїх підприємств в тих чи інших країнах світу. Таким чином, відбувається інтернаціоналізація виробництва, але також формується стратегія розвитку виробничої і управлінської діяльності в глобальному масштабі” [47].

Зараз ТНК контролюють близько 40% світових засобів виробництва (перш за все високотехнологічних, капітало- і наукоємких), 75% світової торгівлі товарами і послугами [48].

Ю.Пахомов пише, що ринкові механізми, облагороджені в масштабах окремих країн, зовсім інакше працюють в сфері домінування транснаціональних корпорацій. Економічна могутність і певна незалежність від конкретних країн не тільки відродили багато того, що властиве дикому капіталізму, але і в багато раз збільшили деструктивні прояви ринку. Той самий ринковий механізм, який всередині окремих країн безжальний до не конкурентноздатних фірм, – на світовому економічному просторі, по суті, перемагає цілі країни. Саме вплив глобальних наднаціональних ринкових механізмів породжує пауперизацію значної частини людства [49].

Сучасні вчені вивчають можливості розробки міжнародних механізми вирішення проблем пов’язаних з глобалізацією і навіть ставлять питання про створення “світового уряду”. Безперечно, глобальні проблеми потребують глобального вирішення. З.Бжезинський говорить, що стратегічною ціллю Заходу сьогодні має бути створення глобального планування і довгострокового перерозподілу світових ресурсів. Новими орієнтирами розвитку він називає зміну демократії пануванням еліт і формування специфічної наднаціональної влади, але не шляхом об’єднання всіх націй в єдину наддержаву, а в результаті згуртування провідних індустріальних держав [50].

Вже тривалий час існує міжнародний федералістський рух, ідейна основа якого викладена в “Маніфесті Вентотена”. В маніфесті мова йде про те, що нічим не обмежений суверенітет національних держав обов’язково приводить до намагання кожної з них домінувати тому, що вони бачать в укріпленні інших загрозу своїй безпеці. Федералісти своєю перспективною ціллю вважають створення всесвітнього уряду. Вони сторонники принципу субсідіарності та пропорційної залежності – тобто за надання при голосуванні в ООН переваг країнам з більшою кількістю населення. Проекти створення наддержави, всесвітнього уряду виникли під впливом існуючих тенденцій. Вчені говорять про те, що існує потреба в створенні більш ефективної системи влади і регулювання на глобальному рівні. Така система має забезпечити безпеку і мир у світі, зменшити гостроту проблем бідності і маргіналізації, відновити стабільну і передбачувану валютну систему. М.Макдугал пише, що на сучасній світовій арені відбувається процес, який в елементарній формі створює основні умови для ефективної розробки та використання права в глобальному масштабі [51].

Однією із функцій міжнародного права є забезпечення суверенних прав держав. Держави завжди дуже обережно ставились до наділення значними повноваженнями організацій, що діють в політичній сфері. Значно більші повноваження мали спеціалізовані організації. Сьогодні потрібне коригування міжнародно-правових норм не лише з врахуванням нинішньої ситуації, але і майбутнього розвитку міжнародних відносин. Тому вважається, що міжнародне право повинне функціонувати з упередженням.

В останні роки з’явилась і розвивається концепція “доброчинного управління”. Ідея “доброчинного управління” з’явилась після закінчення “холодної війни”. Ця ідея пов’язана з ідеєю створення глобального політичного порядку. Такий порядок пов’язується з доброчинним управлінням на національному, регіональному і міжнародному рівнях. Необхідність нового політичного порядку пояснюється меншою здатністю держави сьогодні в умовах неконтрольованих фінансових потоків підтримувати макроекономічну стабільність.

Нині все частіше суб’єктами міжнародних відносин визнають не лише держави, а і громадянське суспільство, неурядові організації, ділові круги, вчених і т.д. Завдяки розвитку інформаційних, комунікативних технологій відкриваються більші можливості для взаємодії недержавних організацій. Існує думка, що це суттєво впливає на політичний розвиток – сприяє демократизації світу. Хоча наряду з інтеграцією, глобалізацією діє і інша тенденція – тенденція до диференціації, відособлення окремих країн і регіонів. Першим, хто відмітив одночасну дію цих двох тенденцій, був Б.Г. Барбер [52].

Таке розуміння міжнародних відносин дозволяє поставити питання про можливість використання в міжнародному масштабі механізму соціального партнерства. На першому етапі таке соціальне партнерство могло б бути двопартистським – партнерство урядів країн і приватного сектору. Є немало фактів, що свідчать про зацікавленість ділових кругів в багатосторонньому співробітництві і із урядами окремих країн і із міжнародними організаціями, такими як ООН. В умовах глобалізації роль ООН може бути унікальною, але при умові реформування цієї найбільш представницької міжнародної організації. ООН та інші міжнародні організації могли б установити певні стандарти, правила, які б враховували умови глобалізації. Існує потреба в відкритому обговоренні питань світової торгівлі, фінансів, інформаційних потоків і т.п.

У.Хаттон виступає за створення наднаціонального агентства з владними повноваженнями, яке б могло сприяти встановленню порядку на міжнародних фінансових ринках, перш за все передбачуваних обмінних курсів, (такий порядок вже існував до того як була зруйнована Бреттон-Вудська система фіксованих обмінних курсів), а ще він пропонує укласти широку світову угоду, яка необхідна для регулювання глобальної економіки. При цьому У.Хаттон відстоює право країн самостійно керувати своєю економікою, добиваючись оптимального компромісу між інфляцією, ростом і зайнятістю [53].

В цьому криється протиріччя, адже важко уникнути впливу наднаціональних органів на національні держави. Тому національні держави, якщо вони погоджуються з необхідністю створення наднаціональних органів в умовах глобалізації, мають частиною свого суверенітету поступитись.

Чи варто створювати нові наднаціональні органи якщо існує ООН? Ця організація переживає певну кризу, яку дехто пов’язує з кризою національних держав. Але незважаючи на це, на нашу думку, ООН може стати центром узгодження інтересів країн. Хоча для цього потрібно переглянути норми міжнародного права.

Генеральний секретар ООН в 1999р. запропонував заключити Глобальний договір, який би враховував існуючі сьогодні виклики, проблеми. В липні 2000 року відбулась нарада по Глобальному договору. Близько 50 ТНК взяли на себе зобов’язання по практичному здійсненню положень договору шляхом дотримання проголошених в ньому принципів щодо трудових відносин, екологічних стандартів, прав людини. Було прийняте рішення на протязі трьох років забезпечити приєднання до коаліції Глобального договору 100 великих ТНК, тисячі компаній [54].

За позитивними тенденціями можуть скриватись проблеми. Сьогодні найбільш конкурентноздатні країни можуть встановлювати загальносвітові стандарти через МВФ, ВТО і навіть ООН. К.Рожков і В.Рибалкін пишуть: “ Глобальна конкурентноздатність в сучасному розумінні – це здатність установлювати загальносвітові стандарти … не слідуючи їм” [55]. Ці стандарти не всім вигідні. Існуюче міжнародне право не враховує нових проблем, виникнення яких пов’язане з глобалізацією. Від вирішення цих проблем залежить стабільність у світі.