7. Вплив україни на галичину

І як це не сумно, але кордон поміж Україною й Галичиною все зростав, бо уніятське духовенство все більше католичилось і тягло за собою й народ, — це т. зв. "святоюрська партія". Був кордон політичний, але виріс іще грізніший духовний кордон від "схизматиків"!

І так минали й дальші роки, але Галичина відроджувалася неквапно, хоч сам австрійський уряд допомагав їй, — глушили це відродження головно москвофільство та полонофільство з римофільством. І вже пізніш, коли в Галичині настала своя сильна світська інтелігенція, вона справу відродження взяла в свої руки, хоч і москвофільська течія, особливо серед духовенства й почасти інтелігенції, була таки сильна аж до останніх днів.

Про це ще Маркіян Шашкевич з душевним болем писав: "Ми, українці, вже одстаємо од інших слов’ян, бо все починаємо знову та сперечаємось про форму"...

Але розвій літературної мови не спинявся й за таких обставин. Для вивчення української мови багато зробив професор Львівського університету Омелян Огоновський (1833-1894).*

* Див.: В. Лев. Омелян Огоновський // "Нива", Львів, 1933 р., ч. 12, с. 444-447.

Коли українці в Галичині починали справу своєї нової літературної мови та нового правопису, звичайно зчинялася запекла боротьба, бо москвофіли на це не годилися. І довгі десятки років билися тут за йор (буква ъ), а пізніше за фонетичний правопис, як недавно билися за апострофа, і витрачали на це, а не на збільшення культури своєї мови, дорогі сили, яких і без того було мало. Високі зразки і літературної мови, і правопису були вже в Україні, але Галичина звичайно на них не погоджувалася й уперто творила своє, хоч і гірше. Жодного навіть малого проблиску на соборну літературну мову тут реально не повставало аж до 1917 року; східноукраїнське вкінці тут таки приймалося, але завжди тільки по завзятім бої та з опізненням на 20-30 літ.* При новім напрямі духовенства, що стало рішуче латинщити свою віру й обряд, трудно було тут говорити про яку-будь вільну соборність із "схизматиками".

Але життя робило своє. Взаємини з Україною таки більшали й ширшали. Цензурні утиски в Україні все кріпшали, й наддніпрянці стали думати про працю у Львові. Року 1873-го з ініціятиви чернігівця Олександра Кониського, що з 1862 року був у тісних взаєминах з Галичиною, засновано у Львові Товариство ім. Т. Шевченка, на що подарувала полтавська дідичка Єлизавета Іванівна із Скоропадських Милорадичева (1832-15(27).III.1890) 8000 рублів (9000 гульденів). З ініціятиви того ж Ол. Кониського року 1892-го це Товариство перейменовано було на Наукове Товариство ім. Т. Шевченка. З 1894-го р. головою цього НТШ (і професором історії Львівського університету)** став Михайло Грушевський, і власне це НТШ та його славний голова, що самовіддано працював тут 20 років, по-правдивому двигнули національне українське життя в Галичині й справді відновили його.

* Див. мою працю "Головні відміни літературної мови від мови західноукраїнської", див. "Словник місцевих слів", 1934 р. с. 122-154 та й увесь Словник цей присвячений опису галицької мови. Див. мою працю "Найчастіші прогріхи письменницької мови в Галичині" // "Рідна Мова", 1936 р.

** Ще року 1872-го на катедру "руського язика й літератури" Львівського університету кликали П. Куліша, але він зрікся.

По катастрофі 1876 року очі всієї Східної України відразу звернулися на Львів, як на можливий осередок культурної української праці в Галичині. Дійсно, на цей час повстала вже тут нова українська світська інтелігенція — появилася українська преса, журнали. Ґрунт український був тут уже міцний, і тому все, чого не можна було друкувати в Східній Україні, друкувалося у Львові майже до 1905-го року.* Журнал "Зоря" ⁵⁸ з кінця 1880 р. став правдивим всеукраїнським органом — тут поєдналися всі наші соборні літературні сили. До цього часу часописи в Галичині скоро падали, бо не було читачів, тепер же українці зі Сходу стали матеріяльно підтримувати пресу, науку, громадське й політичне життя.

Але розвій літературної мови йшов тут усе таки дуже слабенько, а головне — не було тут розуміння істоти цієї мови. Драгоманів видрукував в академічному часописові І. Франка "Друг" ⁵⁹ 1875-1876 р. три свої ідеологічні листи, в яких висвітлив усю відсталість і незугарність галицької мови, як мови літературної.** Сам Франко писав про цей час ("Молода Україна", ч. 1, с. 7), що в Галичині це була пора, коли бачилось, що запанує тип "рутенця", який знеохочений сварами про народність, мову й Драгоманівські ідеї, вмиває руки від усього, не хоче нічого поза чорно-жовтими стовпами, що відмежовують Галичину від Росії. Листи Драгоманова до редакції "Друга" підійшли до заплутаних язикових і національних питань з невиданою в Галичині ерудицією й сміливістю. Драгоманів з’ясував усю незугарність галицької літературної мови, відсталість мистецьких смаків, усю безпринциповість галицьких народних вождів і їх політики, їх провінціяльну обмеженість у ставленні української справи.***

Але все це нічого не помогло, як не помогли й писання про галицьку мову й правопис Б. Грінченка,****

* Д-р М. Лозинський. Галичина в житті України. Відень, 1916 р.

** Див.: М. Смужка. Драгоманів у боротьбі за народню мову й літературу в Галичині // "Критика" 1933 р., ч. 1, с. 38-43, Львів.

*** Микола Зеров. До джерел. 1943 р., с. 125

**** Цінна була його праця "Три питання нашого правопису". Київ, 1908 р.

Ів. Стешенка, М. Грушевського й ін. Галичина вперто трималася своєї місцевої мови, думок про всеукраїнську соборну мову розуміти не хотіла, твори Шевченкові особливого поширення тут не мали. Що передруковувалось з київських видань, конче виправлялося в мові й правопису на своє. Як я вище подавав, своя духовна цензура заборонила у Львові року 1844-го передрук "Марусі" Квітки-Основ’яненка. Журнал "Вечерниці", друкуючи оповідання П. Куліша "Дівоче серце", додав до нього таку дописку в ч. 39 за 1862 рік: "Не сміємо зміняти правописи Куліша тутки, як то робимо з творами наших наддніпрянських писателів (для вигоди нашої старшої читающої публики), тим менше, що, як знаємо, П. Куліш не позволяє подібної переміни".

Але гірше зробили Кулішеві пізніше. Куліш, перекладаючи Біблію з Ів. Пулюєм, мав з ним умову, що вона вийде конче українською наддніпрянською мовою. Через шість літ по смерті Кулішевій, року 1903-го, Біблія нарешті вийшла, але, як заявили Нечуй-Левицький і Кулішева дружина Ганна Барвінок, сам Пулюй виправив працю Куліша й Нечуя на галицьке, запровадив також галицький правопис. Це була причина, чому ця Біблія не мала в Україні успіху. І це був тяжкий удар для пам’яті ідеолога української літературної мови: вдома її не дозволяла російська цензура, а в Галичині цього перекладу взагалі не читали, бо зробив його "схизматик", та й Рим заборонив читати видання Бритійського Біблійного Товариства...

Або ще приклад останнього часу: року 1941-го у Львові перевидали за редакцією О. Панейка "Правописного словника" О. Ізюмова 1931 р., — і помітно переробили "на своє", зробивши його маловартим.*

* Гарячий протест проти виправлення в Галичині наддніпрянських праць написав В. Королів-Старий. Див. "Рідна Мова", 1939 р., ч. 1: Про власну книжку.

Свого часу наш талановитий сатирик Володимир Самійленко в листі з 7 серпня 1892-го року до Бориса Грінченка, що тоді видрукував був статтю про галицьку літературну мову, писав: "Спасибі Вам за Вашу працю! Ви даєте їй так багато і в такому доброму напрямі. Ваша замітка про галицьку мову, як видно, возом зачепила галичан, що й досі гризуть Вас та хотять проковтнути. На превеликий жаль, бачу, що нам трудно з ними порозумітися. Вони дивляться на річ трохи з іншого погляду, а нашого погляду не хотять зрозуміти. З їх погляду виходить, мабуть, так, що якби воля нашого слова була тільки у лемків, то діялект лемків повинен би стати літературною мовою, не вважаючи на те, що 20 мільйонів говорить далеко інакше, їм байдуже про те, що 3/4, народу говорить одностайною й досить відмінною від них мовою, їх діялект здається їм кращим: то єсть справжня літературна мова, —

Бо нев і цісаря вітаєсь,

І казань кажесь на амбоні,

Бо нев кобіті освідчаєсь

У щиро руському сальоні.

Що було найгірше, то це те, що твори українських письменників у Галичині якогось більшого значення не мали, і навіть огненне Шевченкове слово мало кого тут запалювало?..*

* Див. про це: Д-р М. Бабюк. Як у Галичині розуміли Шевченка // "Рідна Мова", 1939 р., ч. 3; Л. Дичук. Шевченко в Галичині. Там само, ч. 6.

Хоч в Україні цензура і забороняла слово "український", насильно змінюючи його на "малоруський", проте проф. М. І. Петров ще 1880 року випустив свою працю під таким титулом: "Очерки изъ исторіи украинской литературы". А в політичне зовсім вільній Галичині ніяк не могли підібрати назви для свого народу й його мови; так, праці озаголовлювалися: "Исторія литературы рускои" Ом. Огоновського 1894 р., "Підручна історія рускої літератури" Застирця 1902 p., "Галицько-руське письменство" О. Терлецького 1903 р., "Нарис історії українсько-руської літератури" Ів. Франка 1910 р., і тільки аж 1920 року нарешті вже М. Возняк відважився назвати "Історія української літератури". Мало того, Возняк і для давньої нашої літератури правдиво вживає слова "українська". Титул проф. М. Грушевського "Історія УкраїниРуси", безумовно був невдалий; скажемо, ні один російський учений ніколи не випускав праці з титулом "Історія Московії-Росії", чи "Московська історія", а завжди тільки "Русская історія", хоч Росія до Петра І звичайно звалася Московія, Москва (пор. "Исторія князя великого московского", 1578 року, праця князя Андрія Курбського).

І в Галичині аж до останнього часу (як на Буковині і на Закарпатті) міцно й уперто трималися назви Русь, руський, русин. Д-р Лонгін Цегельський ще року 1917-го писав: "Національною назвою нашого народу є так само добре ім’я Русь і ім’я Україна. Галицькі українці цілком не потребують вирікатися назви Русь і русин, бо ми добре знаємо, що ті слова значать те саме, що Україна та українець".*

А Рим ще й досі за три віки ані разу не назвав галичан українцями, але постійно зве їх русинами.

* Звідки взялися й що значать назви Русь і Україна. Вінніпег, 1917 р.