- •Частина перша українська мова
- •I. Постання української мови
- •1. Праіндоевропейська доба
- •2. Теорії постання мов
- •3. Поділ мов на групи
- •4. Праслов’янська мова
- •5. Постання української мови
- •6. Українська земля й український народ
- •7. Українські племена
- •8. Територія розселення
- •9. Постання мов білоруської й російської
- •10. Спільної "руської" мови ніколи не було
- •11. Відмінність української мови й раси
- •12. Політика в обороні "ісконного єдінства русскіх нарєчій"
- •13. Необґрунтованість теорій учених російської школи
- •14. Українська мова, а не наріччя
- •II. Наші назви: русь — україна — малоросія
- •III. Мова народна й літературна
- •1. Народна мова
- •2. Розвиток літературної мови не можна ґрунтувати тільки на мові селянській
- •3. Народна мова в своїй цілості — це основа мови літературної
- •4. Народна мова в своїй цілості — це не селянський примітив
- •5. Вплив говірок на мову літературну
- •6. Вплив літературної мови на народну
- •Частина друга розвій української літературної мови
- •IV. Початок української літературної мови. Княжа доба IX-XIV віків
- •V. Литовська доба XIV-XVI віків
- •V. Литовська доба XIV-XVI віків
- •VI. Польська доба 1569-1654 років
- •VII. Московська доба 1654-1798 років
- •VIII. Винародовлення україни в XVIII віці
- •IX. Доба відродження. Котляревський
- •X. Шевченко як творець української літературної мови
- •XI. Куліш як ідеолог і творець української літературної мови
- •XII. Скорпіони на українське слово
- •XIII. Каменярі української літературної мови
- •XIV. Розвій національної свідомости й літературної мови в галичині
- •1. Національний занепад галичини
- •2. Полонізація галичини
- •3. Мур між україною й галичиною
- •4. Національне відродження галичини
- •5. Цензурні скорпіони на рідне слово
- •6. Москвофільство в галичині
- •7. Вплив україни на галичину
- •8. Роль івана франка в розвої літературної мови
- •9. Каменярі літературної мови в галичині, буковині й закарпатті
- •XV. Чудо над чудами: українська мова стала мовою державною й соборною!
- •XVI. Українська літературна мова під совєтами
- •1. Доба русифікації
- •2. Доба українізації
- •3. Доба комунізації
- •XVII. Головні ознаки соборної української літературної мови
- •Частина третя стан української літературної мови
- •XVIII. Історія українського правопису
- •1. Доісторичне "руське" письмо
- •2. Давній болгарський правопис
- •3. Євфиміїв правопис XIV віку
- •4. Північноукраїнські ознаки в правопису XV-xviі віків
- •5. Правопис м. Смотрицького 1619 року
- •6. Запровадження гражданки 1708 року
- •7. Правопис за і. Котляревського
- •8. Правопис о. Павловського 1818 року
- •9. Правопис м. Максимовича 1827 року
- •10. Правопис "русалки дністрової" 1837 року
- •11. Кулішівка 1856 року
- •12. Правопис київський 1873 року
- •13. Заборона українського правопису 1876 року
- •14. Драгоманівка 1877 року
- •15. Правописна боротьба в галичині
- •16. Желехівка 1886 року
- •17. Запровадження фонетичного правопису в галичині 1893 року
- •18. Грінченківка, київський правопис 1908 року
- •19. Правописна система проф. Ів. Опєнка 1918-1919 років
- •20. Академічний правопис 1920-1921 років
- •21. Академічна система українського правопису 1928 року
- •22. Новий академічний правопис 1945 року
- •23. Правопис на еміграції
- •XIX. Українське словництво
- •XX. Інститут української наукової мови в києві
- •1. Термінологічні словники
- •XXI. Історичний словник української мови
- •XXII. Словничок правничої мови
- •XXIII. Як навчатися української літературної мови
- •1. Граматика
- •2. Правопис
- •3. Словники
- •4. Літературна мова
- •5. Читання
- •6. Історія української мови
- •7. Термінологічні словники
- •8. Бібліографія
- •XXV. Праця "рідної мови"
- •XXV. Післямова
10. Спільної "руської" мови ніколи не було
Говорити про єдність давніх східних племен північних і південних не маємо жодних наукових підстав, — такої єдности ніколи не було, й ніколи не було якоїсь однієї спільної руської мови на Сході слов’янства. Так, Україна, що тоді звалася Русь, під своєю державою об’єднала в IX-X віках увесь слов’янський Схід, цебто народи український, російський та білоруський, але це було об’єднання виключно державне, політичне і в жодному разі не етнічне й не мовне. До нашого державного об’єднання належали й неслов’янські племена. Дійсно, з України, з Русі (це була головно Київщина) пішла наша князівська династія Рюриковичів 7 на північ, так що московські князі аж до 1613 року були, як знаємо, тільки з цієї династії. Але спільність князівської династії (в дійсності варязької) аніяк не свідчить про спільність племінну чи мовну — український народ і українська мова пов’язана з народом російським і його мовою так само, як і з іншими слов’янськими народами й мовами. Державна єдність для розвитку мови — це чинник великої ваги, але не вирішальний, тим більше, що й сама ця єдність не була довгою, і в 1125 році, по смерті великого князя Володимира Мономаха 8 назавжди порвалася. Українська династія занесла з півдня на північ і свою державну назву Русь, а спільність держави зробила цю назву спільною для півночі й півдня вже в давнину. Русь — це була тільки державна назва, до того можливо й не своя, політичний термін, спільний спочатку на Сході для півдня й півночі, але головно для півдня, а не термін якоїсь племінної чи мовної спільноти.
Що не було якоїсь спільної мови "руської" чи "праруської", про це рішуче твердить проф. С. Смаль-Стоцький у своїй вище цитованій праці "Східні слов’яни", 1928 р., с. 21:
"Не було (спільного) центра або колиски східних слов’ян на середньому Дніпрі. Словіни новгородські, радимичі, і в’ятичі, і кривичі та й дреговичі середнього Дніпра ані не бачили, в тій колисці ніколи не лежали, і з неї в свої нові оселі ніколи не розходилися, тільки прямо із свого первісного осідку в прабатьківщині, так би сказати, найкоротшою дорогою направці, посуваючися навкруги балтів, ішли до нового осідку. Так само й бужани, і волиняни, і дуліби, і тиверці не вилігувалися в колисці над Дніпром. Якоїсь єдности й спільности східних слов’ян з одним якимсь центром не бачимо навіть ще далеко пізніш, а не то в цих давніх часах. Східні слов’яни, т. зн. їх частини (племена) стикалися в тих часах однаково і з північними, і західними, і південними слов’янами, т. зв. з поодинокими їх племенами, ніякі спільні інтереси супроти інших груп їх тоді до купи тісніше не в’язали, так що про якийсь окремішній спільний їх розвиток у суперечності до південних і західних слов’ян ані сліду ніде не бачимо".
В 988 р. великий кн. Володимир охрестив Київ, а потім почав хрещення й усієї своєї величезної держави. Тоді ж розпочалася в Києві й наша літературна мова, і кн. Володимир далі ширив по всій своїй державі не тільки православну Віру, але й літературну мову. І на півночі запанувала та сама літературна мова, що й на півдні, і вся ця літературна мовна спільність довго накидала в науці мильний погляд ніби й про однаковість народних мов. Церковнослов’янська мова була тоді літературною мовою для всього слов’янства, але з цього ніхто не стане твердити, що й народні мови були однакові. Літературне, скажемо, вЂра на півдні вже в IX-XI віці вимовлялося віра, а на півночі вєра.