1.4. Інформаційні джерела

1. Білоус О. Г., Лук'янецьД. Г. та ін. Глобалізація і безпека розвитку. - К.: КНЕУ. — 2001. – 254 с.

2. Козак Ю.Г., Єхануров Ю.І., Ковалевський В.В. ті ін. Міжнародні стратегії економічного розвитку. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 353 с.

3. Міжнародні фінанси / За ред. Козака Ю. Г., Ковалевського В. В.. Ржепішевського К. І. — К.: ЦУЛ, 2003. – 283 с.

4. Пахомов Ю. Н. и др. Международные стратегии экономического развития, ДНУ, Киев— Донецк. — 2001. – 124 с.

Тема 2. Варіативність сучасних макроекономічних систем

2.1. Методичні поради до вивчення теми

Кожен період в історії в тої чи іншої мірі відзначений певною динамікою перетворень та змін. Однак, у сьогоднішньому світі швидкість цих змін і масштаби їхніх наслідків безпрецедентні. Особливістю сучасного етапу розвитку міжнародних відносин є системний перехід, що торгається найбільш фундаментальних рис й механізмів її функціонування, яки виникли в епоху великих європейських революцій і протягом декількох сторіч являли собою спадщину Вестфальського миру, що завершив Тридцятирічну війну й відкрив епоху перетворення Європи в центр світового політичного, економічного й соціокультурного розвитку.

Якщо картина миру Вестфальської системи міжнародних відносин може бути символічно представлена у формі двомірної площини, на якій територіальні одиниці розташовані в горизонтальній сітці координат, то структуру міжнародних відносин у постбіполярній системі можливо порівняти із тривимірним зображенням, на якому територіальні держави оточені нашаруваннями комплексів мереж взаємодій. Сучасна міжнародна система перебуває в точці біфуркації між анархічною системою національних держав і багатоцентричною системою недержавних акторів. Але значимість кожної з цих систем буде мінятися залежно від конкретного комплексу проблем, географічного регіону тощо. Міжнародна політика усе більше і більше формується під впливом мереж координації дій, у рамках яких представники офіційних і неофіційних інституції, що об'єднані спільними цінностями і розумінням проблем, займаються рішенням конкретних питань поза будь-яких формальних організаційних інститутів з уставом, постійним членством або численною бюрократією.

Вестфальська модель міжнародної системи ґрунтувалася на наступності. Пост-Вестфальська система буде ґрунтуватися на варіативності. Глобальні механізми керування будуть містити в собі складний, взаємозалежний конгломерат наднаціональних, національних і частково субнаціональних і транснаціональних акторів та взаємодій. Суверенітет не буде локалізований у рамках автономних моністичних правових систем, проте концентрично розподілений, він буде формувати поліцентричний владний устрій у світовій політиці. З посиленням ролі таких міжнародних владних режимів, традиційне використання військового компонента потенціалу акторів більше не гарантуватиме досягнення оптимальних результатів тими, хто переслідує суто власні зовнішньополітичні цілі.

Сучасні міжнародні відносини формуються під впливом як доцентрових, так і відцентрових тенденцій. Глобалізація й фрагментація проявляються як діалектична єдність протилежностей. Суперечлива єдність цих різноспрямованих сил дає підставу багатьом вченим вважати, що двадцять перше століття буде істотно відрізнятися від попередніх трьох з половиною сторіч, коли основи міжнародних відносин у їхніх загальносистемних проявах залишалися спадщиною Вестфальського миру. Майже аксіоматичною є думка, до якої схиляється більшість науковців, про несумісність старого світового устрою з подальшим ростом взаємозалежності в умовах глобалізації.

Присутність кількох спільних рис сучасної фази, у якій перебуває міжнародна система, з попередніми її історичними формами дає привід для припущення, що в найближчому майбутньому найбільш імовірним буде збереження високого ступеня наступності в системній архітектурі, а не радикальні її зміни. Однак багато говорить і на користь того, що траєкторія історичного розвитку неодмінно наближається до наступної точки біфуркації. Особливості сучасної епохи, що вже позначилися й затвердилися у своєму прояві, свідчать про поступовий, але неминучий занепад Вестфальської моделі міжнародних відносин і більшості вторинних атрибутів її біполярної варіації.

Системні відмінності в обох історичних ситуаціях є істотними й досить численними. Так, початок сучасного етапу не пов'язаний із завершенням військового конфлікту світових масштабів. Відрізняються темпи інновації в військових технологіях, політико-економічна значимістю простору і ресурсів зокрема. Нарешті, вони відрізняються тенденціями в динаміці демографічних процесів - фундаментальної первісної всієї соціальної історії в її універсальній перспективі.

На відміну від багатополярної системи балансу сил сімнадцятого сторіччя, ієрархічна структура сучасної міжнародної системи може бути названа «монополярністю у відсутності гегемона». Після розпаду Радянського Союзу США вийшли з «холодної війни» як єдина супердержава - переможець. У військовому, економічному, культурному, технологічному відношенні Сполучені Штати здатні здійснити і здійснюють найбільш значимий вплив на сучасну систему міжнародних відносин. Збереглася невразливість США до прямої загрози їхньої національної території й відносна самодостатність у стратегічних ресурсах.

Разом з тим, незважаючи на те, що на даний момент США мають в своєму розпорядженні найбільше диверсифікований портфелем силових ресурсів, чим будь яка інша держава політичний проект миру найближчого майбутнього не буде ерою американської гегемонії. Ця точка зору є досить розповсюдженою серед послідовних прихильників концепції багатополярного світу, які визнають, що подібна концентрація можливостей і влади не може тривати вічно, а тому встановлення багатополярності - це лише справа часу.

У цьому аспекті системної трансформації на її сучасному етапі зміни є найбільш значними. Структура, що підтримувалася певною множиною відокремлених, автономних, суверенних держав, поступається місцем сукупності взаємозалежних, різнорідних елементів, серед яких присутні держави, парадержавні утворення, міжнародні корпорації, неурядові міжнародні організації, віртуальні співтовариства, транснаціональні спільноти інтересів і політичні організації і т.д. Множинність міжнародних акторів, що існує вже сьогодні, передвіщає досить швидку еволюцію монополярності в напрямку до більш розосередженої конфігурації владних можливостей і більш складної рольової стратифікації в міжнародних відносинах найближчого майбутнього.

Історичний розвиток знову відбувається нелінійно, швидко наближаючись до історичного рубежу, що відокремлює міжнародну систему від поки ще чисельних варіантів її майбутнього внутрішнього устрою, що є рівною мірою можливими. Разом з тим, основні параметри цього устрою наразі будуть визначатися не тільки державами, а також й амальгамою різних за зовнішньою формою міжнародних акторів, які в своїх діях розглядатимуть територіальні кордони скоріше як перешкоду на шляху досягнення їх глобальних за визначенням цілей. Держави будуть продовжувати існувати, але все більше як інституційний контекст соціальних процесів та технологій, які вже зараз частково вийшли з-під їхнього контролю.

Важливою надісторичною закономірністю глобальної системи міжнародних відносин є феномен «напівпериферійного розвитку». Він полягає в тому, що «напівпереферійні» регіони виявляють надзвичайно динамічний інноваційний розвиток що спричиняє їх потенційно високу статусну мобільність, причина якої полягає в тому, що ці зони більш швидко та ефективно впроваджують технологічні та соціальні інновації. Одна з причин цього може полягати в тому, що розташування в такій зоні дозволяє використовувати технологічними надбаннями, культурою, соціальним досвідом як центральної зони, так і власне периферії. До того ж в порівнянні з суспільствами центральної зони міжнародної системи, вони роблять відносно малий внесок в створення та підтримку існуючих інституцій глобального соціального, політичного та економічного устрою. Таким чином, вони можуть користуватися більшою свободою експериментувати з новими моделями соціального устрою та інвестиціями в нові технології, до того ж вони, як правило, налаштовані приймати більший рівень ризику ніж це є характерним для суспільств центральної зони міжнародної системи. Інноваційний процес в центральній зоні відбувається за еволюційним сценарієм, тоді як периферії більш притаманні екстремальні та революційні соціально-політичні, ідеологічні та економічні зміни. Й у цьому аспекті постбіполярна система міжнародних відносин проявить свою новизну. Як результат значного географічного розширення напівпериферійної зони зросте чисельність, а з нею и відносна роль цієї категорії державних міжнародних акторів принаймні на протязі початкового періоду існування постбіполяної системи. В свою чергу кількості зміни призведуть до майже ланцюгової реакції активізації процесів розвитку напівпериферійних держав, найбільш успішні з яких саме й можуть скласти реальну конкуренцію Сполученим Штатам в боротьбі за глобальне лідерство та гегемонію в міжнародних відносинах. Інституалізація в формі міжнародних режимів стратегій, що забезпечили державі, що здійснювала гегемонію в рамках попередньої структури міжнародних відносин, успіх в просуванні нагору міжнародної ієрархії, посилює стимул бути інерційно послідовним у абсолютизації минулого досвіду.

У постбіполярному світі конфігурація структури міжнародних відносин не зможе прийняти форму глобальної імперії, заснованої на прямому насильстві однієї домінуючої держави гегемона. У ще більшій мірі, чим це було характерно для попереднього історичного періоду, світовий порядок буде похідним від здатності претендентів на лідерство формувати політичне й економічне середовище існування своїх основних конкурентів і тим самим, видозмінювати зміст, форму й пріоритетність їх зовнішньополітичних цілей і засобів їх реалізації.

З високою долею вірогідності необхідно дві послідовні к-хвилі щоб концентрація матеріальних ресурсів була достатньою аби держава перетворилася на світового лідера. Як правило лідери перетворюються на гегемона під час фази експансії другої хвилі довгого циклу. По аналогії з явищем інерції, міжнародна система в присутності гегемона продовжує залишатися під його владою, тоді як за відсутності гегемонії в системі вона зберігає себе в стані динамічної рівноваги. Якщо цей стан змінюється то рух системи в новому напрямку продовжується доки не буде зупинений протидіючою тенденцією.

Таким чином статус провідного міжнародного актора є необхідною проте недостатньою передумовою появи гегемона в міжнародної системі. В боротьбі лідерів за панування в міжнародної системі важливим є кінцевий результат воєнного протистояння та інституційні основи миру, що наступає після завершення конфлікту. Масштабні воєнні конфлікти частіше за все виникають тоді, коли накопичені достатні ресурси для таких тривалих і економічно обтяжливих конфронтацій. Через це світові війни, яки власне й завершуються затвердженням гегемонії, певною мірою є синхронними з відповідними макроекономічними циклами, проте ця обумовленість не може бути абсолютно детермінованою. Тривалість світового устрою залежить від того наскільки він суперечить інтересам окремих держав, що належать до центру міжнародної системи, у порівнянні з тим, в якої мірі цей устрій відповідає їх спільним інтересам. Завдання збереження світового устрою також вимагає від держави гегемону бути здатною застосовувати військову силу в глобальних масштабах. Між тим інші держави також користуються перевагами встановленого режиму без того, що б нести в повної мірі тягар воєнних витрат. Таким чином гегемон потрапляє в паску надмірної імперської експансії. Його занепад починається коли економічне зростання переміщується до нових секторів економіки, в той час як економіка гегемона залишається сконцентрованою в старих секторах, що занепадають. Таким чином, процес зміни лідера під час перехідного періоду в гегемонії позначений феноменом «переваги відсталості». Водночас може спостерігатися перехід від домінування внутрішніх мереж структури системи до зовнішніх мереж, або, навпаки, в протилежному напрямку. З великою часткою ймовірності політика, що абсолютизує власні інтереси та дії, буде вкрай неефективної в нових умовах. Жодна із провідних держав світу не в змозі фінансово витримати тягаря повністю самостійних дій, не може дозволити собі самоізолюватися в умовах глобальної економіки. Більшість проблем, що доводиться вирішувати людству в сучасних умовах вимагають колективної взаємодії, що само по собі неодмінно перетворює будь-яку політику, яка заснована лише на самостійних діях й абсолютизації виключно власних інтересів, в таки, що обмежена за своєю ефективністю.

Альтернативою орієнтації політики на самостійні дії може бути політика виборчих альянсів у рамках обмеженого кола партнерів. Однак у світі, у якому відсутня чітка простота біполярності, розмежування на ймовірних або бажаних союзників і противників виявляється не простим завданням, тим більше що найчастіше союзники в питаннях безпеки виявляються конкурентами в сфері міжнародної торгівлі, фінансів або технологічного розвитку. Замість більшої керованості або хоча б передбачуваності ходу розвитку світової політики, безліч блоків і ситуативних коаліцій призведе до виникнення як побоювань бути маргіналізованими у тих, хто залишається поза коаліцією, так і непевності в міцності досягнутих компромісів у самих учасників таких альянсів.

Крім формування ситуативних альянсів, у великих держав є альтернатива створення широких за колом учасників об'єднань, яки, в такому разі, виступатимуть як міжнародне співтовариство, що є здатним до єдиних колективних дій. За своєю формою вони можуть приймати вид концерту держав або організації колективної безпеки. Перша може зводитися до механізму регулярних консультацій провідних міжнародних акторів, друга являти собою формальний інститут з універсальним по своєму охопленню членством. Концерт держав як регуляторний механізм міжнародної системи дозволяє обмежувати і стримувати конкуренцію провідних міжнародних акторів, запобігаючи поляризації на конфронтуючі блоки, однак, ціною, виключення інтересів інших держав із процесу прийняття узгоджених рішень. З іншого боку, універсальний характер системи колективної безпеки дозволяє реалізовувати інтереси всіх її учасників, але він також пов'язаний із проблемою оперативного реагування на появу загроз загальній безпеці. Проблема неефективності процесу прийняття рішень в організаціях з універсальною компетенцією і членством може бути частково переборена створенням інститутів і процедур, які б ґрунтувалися на комбінації елементів як концерту держав, так і системи колективної безпеки.

Одним зі способів подібного синтезу з'явилося б створення багаторівневої, модульної структури, заснованої на поділюваних усіма зобов'язаннях мінімуму погодженості в діях і стандартах безпеки для всіх учасників. У цьому випадку залежно від конкретних проблем буде мінятися й конфігурація країн, що активно беруть участь у процедурі узгодження політик. Система буде проявляти тенденції до пошуку консенсусу; одні держави будуть відігравати роль лідерів з одних проблем, інші - з інших. У водночас цей динамічний концерт великих держав функціонував би в контексті більш універсальної за своїм складом системі домовленостей про забезпечення колективної безпеки, у рамках якої малі й середні держави мали б право голосу, коли їхні інтереси виявлялися б порушені, або коли б вони виявлялися здатними запропонувати свої послуги в рішенні конкретної проблеми.

Принциповим, однак, є та обставина, що саме в цьому недержавному співтоваристві міжнародних акторів буде концентрувати критична маса процесів, які визначатимуть макроконфігурацію системи міжнародних відносин і майбутнє міжнародної політики. Ця нова спільнота може стати як рушійною силою фундаментальних змін, так і фактором, що стримує радикальну трансформацію світового порядку й забезпечує продовження існування основних рис Вестфальської системи в їх видозміненій формі. Плавна еволюція міжнародної системи зі збереженням пануючого положення Сполучених Штатів багато в чому залежить від здатності останніх забезпечити собі широку коаліцію підтримки в цьому динамічному вимірі сучасних міжнародних відносин. Дотепер політика США в цій області концентрувалася переважно на економічних аспектах створення основних структур глобального світового устрою, привабливого для економічних агентів незалежно від їхньої національної юрисдикції. Програми сприяння соціально-економічним трансформаціям та стабілізаційні програми, що впроваджують такі інституції як МВФ і Світовий Банк з ініціативи США, передбачають широкомасштабну приватизацію, лібералізацію фінансових трансакцій, посилення ролі фінансового сектора, що створює сприятливі умови для накопичення капіталу. З не меншим успіхом США прагнули експортувати власну модель соціально-економічного устою й у рамках центральної зони найбільш розвинених країн світової економіки. Європейські і японські компанії на шляху до лідируючих позицій у своїй галузі повинні забезпечувати собі постійну й суттєву присутність на американському ринку, що пов'язане з необхідністю пристосування їхнього бізнесу й корпоративної стратегії до вимог законодавства США й пануючої в цій країні ліберальної економічної ідеології. Після закінчення «холодної війни» зовнішня політика США була спрямована на запобігання змін у геостратегічній автономії своїх основних партнерів у Європі й на Далекому Сході. Тісний стратегічний союз Європи з Росією або Японії й КНР не був би спрямований безпосередньо проти США, однак створення подібних співтовариств безпеки ліквідувало б однобічну геостратегічну залежність союзників від Сполучених Штатів, усуваючи одну з найважливіших гарантій збереження американського глобального політичного лідерства. Розширення НАТО сприяло збереженню біполярних структур протистояння в Європі, так само як і формування в геополітичному просторі між Росією й Німеччиною блоку держав з більш-менш яскраво вираженою проамериканською орієнтацією в зовнішній політиці. Навіть без активного втручання США ситуація в регіоні Далекого Сходу не дозволяє в даний момент і в найближчій історичній перспективі говорити про можливості японо-китайського зближення, яке поставило б під сумнів однобічну залежність Японії від американських гарантій безпеки. Найважливішою характеристикою американського політичного домінування в Європі протягом всієї «холодної війни» й існування біполярної системи було та залишається політична фрагменталізація Західної Європи. Створення єдиної європейської валюти, збереження конструктивного характеру франко-німецьких відносин, проект європейської конституції та повільне просування до формування військово-політичного компонента Європейського Союзу виявилися недостатніми для масштабних змін у конфігурації структури трансатлантичних зв'язків.

Гарантією збереження трансцендентності основних рис біполярній структурі міжнародних відносин у міжнародній системі, що формується, є здатність США протидіяти створенню на Далекому Сході регіонального інтеграційного співтовариства за участю Японії, КНР і країн АСЕАН у формі «зони вільної торгівлі» з механізмами преференцій для товарних й інвестиційних потоків, або з елементами валютно-економічного союзу. Незважаючи на незначне пряме економічне проникнення США в цей регіон, вони не без успіху стримували небажані для себе тенденції розвитку. Фінансова криза 1997 - 1998 рр. й американська політика, що здійснювалась як безпосередньо, так і через контрольовані США міжнародні фінансові інститути, призупинили реалізацію Японією проекту створення на регіональному рівні зони валютно-фінансової стабільності і підсилили в цілому американську економічну присутність у регіоні. Разом з високим ступенем залежності регіональних економік від американського ринку, імовірність кардинальної зміни в динаміці регіональних інтеграційних процесів залишається на середньострокову перспективу досить низкою. На відміну від Європи, яка все більше перетворюється в закрите фінансово-економічне угруповання, уряд Японії є власником значних обсягів боргових зобов'язань деномінованих у доларах США, маючи таким чином у своєму розпорядженні певні засоби впливу на політику уряду США у валютно-фінансовій сфері. Разом з тим ця обставина говорить про політичний вибір Японії не на користь регіоналізації далекосхідного центра сили сучасних міжнародних відносин.

В роботах багатьох авторів показано, яким чином успіхи минулого часто містять в собі передумови занепаду в майбутньому. Хоча інноваційний процес продовжується в середині світового лідера, адаптація до нових умов міжнародного середовища, що викликані появою нових технологічних секторів в інших регіонах, виявляється важким для консервативно налаштованого суспільства, яке продовжує зберігати віру в економічні та політичні рішення, що в минулому доводили свою ефективність. Національна політико-економічна система, найбільше життєздатна та ефективна в рамках однієї технологічної ери и стану ринків, з високою вірогідністю не буде життєздатною в наступну епоху нових технологій та нових вимог ринку.

Нарешті існує імовірність у довгостроковій перспективі послаблення глобальної ролі Сполучених Штатів у наслідку зміни ієрархії пріоритетів американській зовнішній політиці й посилення її регіональної спрямованості з елементами неоізоляціонізму як результат зміни соціально-політичних і демографічних реалій усередині країни. Збільшення частки неєвропейського за своїм історичним походженням населення, зокрема вихідців із країн Латинської Америки, може стати додатковим фактором регіоналізації американської зовнішньої політики й послаблення її системоутворюючої ролі на глобальному рівні.

Таким чином, формування структури постбіполярної системи міжнародних відносин відбувається як діалектичний процес взаємодії тенденцій збереження наступності з попередньою історичною формою існування міжнародної системи, з одного боку, і радикального оновленням в її найбільш істотних рисах, з іншого. На даний момент головним регуляторним механізмом, що визначає співвідношення цих двох тенденцій, є зовнішня політика США, для якої в цілому характерна спрямованість на збереження й навіть посилення в постбіполярній структурі міжнародної системи загальних принципів організації її історичного попередника. Насамперед це стосується центрального місця США як домінуючого й структуроутворюючого компонента міжнародної системи. Якщо динаміка процесів глобалізації міжнародних відносин залишиться на сьогоднішньому високому рівні, така політика США може призвести до збереження в нових історичних умовах деяких характеристик біполярної форми міжнародної системи як наслідок внутрішньої консолідації її ядра, що складатиметься з небагатьох найбільш розвинених держав, якому протистоїть також більш уніфікована й однорідна в базових соціально-економічних структурах периферія, до якої належатимуть решта держав світу.

Роль держави в регулюванні національної економіки звичайно підсилюється, коли країна знаходиться в екстремальних економі­чних ситуаціях: під час війни, глибокої економічної кризи або соціальних потрясінь. В таких умовах уряди навіть країн з розви­нутою ринковою економікою вдаються до жорстоких адміністра­тивних заходів керування народним господарством.

Посилення регулюючої ролі держави виявилося в європейсь­ких державах вже в роки Першої світової війни. Особливо рішу­чими були дії німецького та російського урядів.

У Німеччині на початку 1915р. була запроваджена монополія хлібної торгівлі, створена державна хлібна палата, що розподіля­ла хліб. Були утворені центри для регулювання промислової дія­льності. Промисловці примусово гуртувалися у військово-акціонерні товариства, які діяли під керівництвом Військового управління. Цей орган мав п'ять основних відділів: сировини, праці, зовнішньої торгівлі, продовольства, боєпостачання. Дер­жава втручалася в справи акціонерних компаній, регулюючи ціни й навіть асортимент продукції. Більша частина прибутку мала віддаватися державній скарбниці.

В Росії підчас війни також посилилося втручання держави в економічні процеси. З метою централізації розподілу сировини й палива створювалися Особливі наради з регулювання сировини, палива й продовольства. Центральним регулюючим органом була Особлива нарада з оборони. Запроваджені такі жорсткі заходи, як продрозкладка («продразвёрстка»), фіксовані ціни, нормування споживання продовольства. Державне регулювання охоплювало практично всі сфери народного господарства — банківську сис­тему, фінанси, внутрішню і зовнішню торгівлю. В державному секторі було чимало промислових підприємств і залізниць.

Друга світова війна ще більше підсилила втручання урядів воюючих держав в економічні процеси. Якщо не враховувати СРСР, де після революції вся економіка була під владою держа­ви, то найбільшої глибини втручання держави відчула економіка фашистської Німеччини. Вже в процесі підготовки до війни (1933—1939рр.) було здійснено централізацію керування економікою. Керівним органом стала Генеральна рада господарства, до якої увійшли найбагатші промисловики й банкіри. Було запрова­джено жорстке регулювання розподілом ресурсів, встановлюва­лися межі обсягу виробництва. Більша частина продукції ферме­рів постачалася державі примусово й за низькими цінами. Була введена система позаекономічного примусу, запроваджена зага­льна трудова повинність.

У мирні часи активізація регулюючої ролі держави відбува­ється під час економічних криз. Особливо показовою в цьому відношенні була світова криза 1929—1933 р., а також кризове становище європейських держав та Японії по закінченню Другої світової війни, що зруйнувала економіку багатьох країн.

Найцікавішим прикладом політики виходу з економічної кри­зи є «Новий курс» президента США Ф. Рузвельта. Велика депре­сія, що вразила США, мала небачено для такої багатої країни руйнівний характер. Національний доход США скоротився біль­ше ніж удвічі, безробіття сягнуло 17 млн чол., різко знизився життєвий рівень населення, впали прибутки підприємців. У таких умовах Ф. Рузвельт розробив політику, що спиралася на ідеї ін­ституціоналізму та кейнсіанства.

Стрижневим положенням «Нового курсу» було планування американської економіки. Реформи розпочалися в 1933 р. з бан­ківської сфери. «Здорові» банки отримали допомогу держави, а «слабі» були закриті. Була здійснена девальвація долара на рівні 35 доларів за унцію золота. В тому ж році була створена Адмініс­трація з відбудування промисловості, яка стала головним плано­вим органом. Регулюванню підлягали ціни на промислову проду­кцію, ринки її збуту.

Найвідомішим наслідком політики «Нового курсу» було ско­рочення безробіття методом запровадження програми суспільних робіт, які фінансувалися з бюджету держави. Будувалися автодо­роги, залізниці, мости, іригаційні споруди і т. ін. В 1933 р. було утворено Федеральну адміністрацію суспільних робіт.

Для підтримки фермерства було створено Адміністрацію ре­гулювання сільського господарства. З метою підняття цін на сільськогосподарську продукцію фермерам запропоновано ско­ротити посівні площі; за це фермери отримували від держави компенсацію. Крім того, уряд закуповував частину продукції для підтримки збуту. Ф. Рузвельт наполегливо втілював планову систему в еконо­міку країни. В 1933 р. було утворене Національне планове управ­ління, яке в 1939р. перейменоване в Національне управління планування ресурсів. Програма цього органу передбачала поси­лення регулюючої ролі держави. Водночас вона була спрямована й на підтримку приватного сектора.

У європейських країнах вихід з кризи 1929—1933 р. також стимулювався підвищенням регулюючої ролі держави. Так, уряд Великої Британії відійшов від традиційної політики фрітрейдерства й почав здійснювати протекціонізм. Уряд Франції запровадив політику підсилення планового регулювання економіки; ця полі­тика одержала назву «дирижизм». У 1936р. до влади прийшов уряд Народного фронту, який здійснив ряд заходів соціального порядку: підвищив пенсії, заробітну плату деяким категоріям ро­бітників; для робітників організовувалися громадські роботи. За­проваджена була прогресивна система оподаткування. Було здій­снено націоналізацію всіх залізниць та підприємств військового комплексу. Негативним наслідком цієї політики було утворення значного дефіциту державного бюджету.

По закінченню Другої світової війни постало завдання відно­вити зруйновану економіку в якомога коротші строки. Західно­європейські держави, а також Японія вирішували його з позицій кейнсіанської теорії, тобто шляхом активного втручання держави в економічні процеси (виняток становила ФРН за часів Л. Ер-харда.

У Японії економічні реформи здійснювалися під керівництвом американського радника Д. Доджа. Було утворено спеціальний фонд для кредитування японських компаній. Зберігався держав­ний контроль у виробничій сфері, що було задіяно ще в роки вій­ни. Запроваджено індикативне планування. Поступово було дося­гнуто оптимального балансу між державним і ринковим регулю­ванням економіки.

Відбудова економіки Франції супроводилася націоналізацією важливих галузей економіки — електроенергетики, вугільної, ча­стково автомобільної й авіаційної промисловості; націоналізова­но також повітряний та морський транспорт. Націоналізовано бу­ло 20% виробничих потужностей країни¹. У французькій економіці широко використовувалося індикативне планування. Цей процес очолював Генеральний комісаріат планування, якому були підпорядковані галузеві комісії з модернізації. Генеральний комісаріат складав проект плану макроекопомічного розвитку, який являв, по суті, національну стратегію розвитку. Політика державного регулювання, яка мала назву дирижиз­му відзначалася у Франції прямими адміністративними метода­ми втручання держави в економіку. Здійснювався контроль за ці­нами, емісією цінних паперів.

Націоналізація певних галузей економіки була запроваджена у перші післявоєнні роки і у Великій Британії. Було націоналізова­но вугільну, газову, металургійну промисловість, а також елект­роенергетику, транспорт, Англійський банк. Лейбористський уряд запровадив елементи планування економіки: було утворено два планових органа: Рада національних інвестицій та Комітет емісії капіталів. Річні й багаторічні плани складало Планове еко­номічне управління.

Таким чином, державне втручання в регулювання економіки підсилюється під час кризових ситуацій в країні; коли ж економі­ка стабілізується й знаходиться на піднесенні, пріоритет в регу­люванні переходить до ринкових важелів.

Незважаючи на схильність до монетаризму в провідних роз­винутих країнах і активну пропаганду МВФ ідеї дерегулювання економіки, спостерігається тенденція до зростання ролі держави в економічній сфері.

Регулююча роль держави спирається на державний сектор в економіці й важелі макроекономічного регулювання. Державна власність у різних країнах у різні часи становить неоднакову час­тку. Так, у США державний сектор ніколи, навіть за часів Ф.Рузвельта, не становив істотної частки в економіці в цілому, хоча в абсолютному обсязі вона не така вже й мала. В країнах За­хідної Європи (особливо в Італії) та Японії ця частка вища; вона збільшується звичайно тоді, коли держава запроваджує активні заходи щодо виходу з кризової ситуації. Але навіть тоді, коли держава у своїй власності не має суттєво великої кількості під­приємств, вона може контролювати значні національні ресурси. Так, нині в розвинутих країнах держава володіє 33 % національ­ного багатства, через бюджети розподіляється близько 50% на­ціонального продукту, частка держави в інвестиціях перебільшує 20%'.

Головний наголос у державному регулюванні економіки роз­винутих країн зараз робиться на застосуванні макроекономічних методів, тоді як роль централізованих адміністративних методів зменшується. Метою державного регулювання стає забезпечення умов для стабільного, безперервного процесу відтворення націо­нального господарства як єдиної інтегрованої системи.

Основними напрямами державного регулювання розвинутих країн є підсилення контролю над фінансами й поглиблення пере­розподілу національного доходу. Завдяки акумуляції значних коштів у своїх руках держава посилює вплив на економічні про­цеси. Крім того, економічна роль уряду зростає з розширенням державного підприємництва.

У розвитку регулюючих функцій держави з'являються нові тенденції. Нині в багатьох країнах держава бере на себе основний тягар по охороні довкілля, оскільки на це потребуються дуже ве­ликі кошти; крім того, екологічна політика повинна здійснювати­ся системно, що під силу тільки державі. В центрі уваги урядів знаходяться технологічний і соціальний розвиток. Держава при­діляє велике значення формуванню сучасних ринкових систем, сприяє узгодженню ринкових і неринкових механізмів, вважає за необхідне забезпечити раціональні пропорції й зв'язки між централізованим державним і ринковим регулюванням.

Особливе значення серед функцій сучасної держави набуває інноваційна політика. Держава витрачає великі кошти на під­тримку розробки і втілення у виробництво новітніших техноло­гій, наукових досягнень, що мають практичне значення. Частка витрат на НДДКР постійно зростає в державному бюджеті. Зага­льні щорічні витрати на науку у відношенні до ВВП становили в середині 90-х років у США 2,5 %, Великій Британії — 2,1, в Ні­меччині — 2,3, Франції — 2,3, в Італії — 1,1, в Японії — 3,0 %. У США величина витрат на НДДКР дорівнювала 185 млрд дол. Щоправда, частка державних інвестицій у загальному обсязі ка­піталовкладень у науково-дослідні й дослідно-конструкторські розробки поступово знижується (у США — 25 %, Німеччині -10, Японії-- 1 %). Уряд зосереджує зусилля на створенні сприя­тливих умов для поширення науково-технічного прогресу в еко­номіці.

Державні органи розроблюють комплексні цільові програми розвитку технології і виробництва. Ці програми передбачають податкові пільги, передачу технологій, ліцензійне стимулювання, стимулювання наукової діяльності, розвиток венчурного бізнесу. Одним з ефективних шляхів стимулювання НТП є утворення уні­верситетсько-промислових дослідницьких центрів, що фінансу­ються державою. Формуються спеціальні органи в державному апараті для регулювання процесу НДДКР. Так, у США діє Управління з питань оцінки технології, в Німеччині — Комісія з оцінки технології, у Франції— Парламентське управління з пи­тань селекції в галузі науки й техніки. Європарламент створив управління з питань пріоритетів і вибору в галузі науки й техні­ки Ці та інші структури розробляють науково-технічні страте­гії що ґрунтуються на ретельному аналізі й прогнозуванні тен­денцій науково-технічного прогресу. Ці стратегії визначають пріоритети державної інноваційної політики.

Макроекономічна політика уряду передбачає утворення від­повідного механізму регулювання. В основі економічних стра­тегій лежить довгострокове державне регулювання у формі стра­тегічного економічного програмування. Як зазначають дослід­ники, майже в усіх країнах світу зростає роль системи стратегіч­ного структурного програмування й індикативного плануван­ня. Основними методами регулювання є, насамперед, кредитні й бюджетні. Фінансово-кредитна система набуває все більшого значення в загальній системі державного регулювання економіки розвинутих країн. Державний бюджет і національний банк є сут­тєвими важелями макроекономічного регулювання.

У механізмі державного економічного регулювання значна роль належить фіскальній політиці. Зокрема, важливим завдан­ням є встановлення оптимальних ставок оподаткування населен­ня й корпорацій. У різних конкретних ситуаціях рівень ставок неоднаковий, проте тенденцією є поступове зниження податко­вих ставок. У розвинутих країнах прибуткова частина бюджету формується не за рахунок високого рівня ставок, а за рахунок ма­си доходу й податку на прибуток. Таким чином, розрахунок базу­ється на тому, що через зниження рівня податків стимулюється підприємницька діяльність, зростає доход населення, а це формує додаткову масу податків при невисокому рівні ставок.

На сучасному етапі розвитку економіки і під впливом монетаристських ідей уряди розвинутих країн велике значення приді­ляють здійсненню антиінфляційної політики. Постає завдання утримувати інфляцію на низькому рівні, забезпечити стабільність національної валюти й зберегти оптимальні пропорції між попи­том і пропозицією. Проте тривала дефляції також небажана, оскі­льки вона стримує підприємницьку діяльність, погіршує умови для національного експорту й стимулює імпорт у країну. Одним з методів приборкання інфляції в деяких розвинутих країнах є за­морожування цін, заробітної плати й доходів корпорацій. Проте

ці методи застосовуються лише в кризових ситуаціях, коли інфляція стає загрозливою.

Однією зі складових макроекономічної політики є державна промислова політика. Вона повинна органічно узгоджуватися з іншими елементами загальної економічної політики. Залежно від обрання економічної моделі розвитку державна промислова полі­тика може бути або ліберальною (з мінімумом втручання), або дирижистською (активне втручання), або поєднувати елементи того та іншого підходів.

Промислова політика держави поділяється на два типи — загальносистемний і селективний.

Загальносистемна політика спрямована на макроекономічне регулювання з метою створення сприятливих умов для економіки в цілому й промисловості зокрема. Ця політика містить заходи щодо законодавчої бази підприємництва, трудового законодавст­ва, податкового, грошового, кредитного, митного режимів.

Селективна політика спрямована на підтримку окремих га­лузей і навіть конкретних народногосподарських об'єктів, окремих регіонів, певних видів діяльності (підготовка кадрів, забезпечення інформацією, створення науково-дослідницьких закладів тощо). Ця політика має переважно макроекономічний характер.

Селективна політика може бути ефективною лише тоді, коли здійснено необхідні макроекономічні заходи щодо стабілізації економіки. Так, в умовах інфляції підтримка конкретних об'єктів і тим більше галузей дуже утруднена, а то й зовсім неможлива. Тому селективна політика застосовується на етапі виходу еконо­міки з кризового стану.

Визначення промислової політики повинно відповідати де­яким основним критеріям:

1. наявність і надійні перспективи платоспроможного попиту на окремі види продукції й послуг (як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках). Тільки той об'єкт заслуговує державної підтримки, продукція якого може зацікавити споживача;

2. наявність конкурентних переваг того чи іншого виду виро­бництва. Держава допоможе завоювати нові ринки;

3. достатня рентабельність об'єкта, що обраний для державної підтримки;

4. якомога більший мультиплікативний вплив розвитку об'єкта, що обирається;

5. відсутність або наявність інфляційних наслідків державної підтримки підприємств.

У здійсненні промислової політики використовуються певні методи. Серед них слід назвати насамперед такі:

1. Інформаційні методи— полягають у забезпеченні об'єкта підтримки необхідною інформацією про економічну ситуацію в країні, про світові ринки певних товарів, валютну політику дер­жави. До цієї групи методів входять також маркетингові дослі­дження, надання консалтингових послуг.

2. Методи макроекономічного регулювання.

3. Ресурсні методи— включають систему державних закупі­вель і замовлень, адресні субсидії, кредити, а також підготовку й перепідготовку кадрів, витрати на імміграцію трудових ресурсів, витрати соціального характеру.

4. Інституційні методи — полягають у створенні відповідних структур щодо регулювання промислового розвитку, створення необхідної правової бази. Вони ж передбачають втілення в прак­тику певних норм і нормативів (наприклад, квоти, тарифи, ліцен­зії, стандарти, санітарні норми, екологічні нормативи тощо). Ін­ституційні методи включають також політику ціноутворення й регулювання цін, упорядкування відносин власності. Держава сприяє утворенню різних концернів, холдингів, фінансово-про­мислових груп, спеціальних економічних зон та інших структур.

Промислова політика може бути стимулюючою або де стимулюючою залежно від конкретної галузі, об'єкта, а також характе­ру економічної ситуації в країні.

Стимулювання промислового розвитку в країні може здійс­нюватися за допомогою зовнішньоекономічної політики. На­самперед, це використання механізму зовнішньої торгівлі й захо­ди щодо залучення іноземних інвестицій.

Для захисту національної промисловості від іноземної конку­ренції уряд запроваджує протекціоністські тарифи і обмежуваль­ні квоти на імпорт. Водночас приймаються заходи щодо стиму­лювання експорту продукції промисловості: встановлюються субсидії, податкові пільги, а іноді використовується й демпінг. Проте здійснення протекціоністської політики з метою захисту національного виробництва в сучасних умовах наштовхується на опір з боку світового співтовариства й особливо Світової органі­зація торгівлі (СОТ).

Тенденцією з другої половини XX ст. є лібералізація світової торгівлі. Це призвело до суттєвого зниження тарифних ставок і скорочення нетарифних обмежень. Якщо наприкінці 40-х років середні тарифні ставки становили 40%, то зараз - - пересічно З %. Значну роль у цьому процесі відіграє ГАТТ/СОТ, яка вста­новлює досить жорсткі «правила гри» в міжнародній торгівлі. Головною метою СОТ є лібералізація міжнародної торгівлі, усу­нення дискримінаційних перешкод на шляху товарів та послуг, вільний доступ до національних ринків і джерел сировини. Серед принципів СОТ, що впливають на розробку національної зовніш­ньоторговельної політики, є: принцип найбільшого сприяння (країна мусить надати своєму партнерові по СОТ такі ж самі при­вілеї, які вона надає будь-якій іншій країні); принцип національ­ного режиму (іноземні торговельні партнери повинні мати на ри­нку країни такі ж самі умови, як і національні продавці); принцип сприяння справедливій конкуренції та деякі інші.

Все ж таки повного відкриття національних ринків для інозе­мних товарів та послуг нині не відбувається навіть у високорозвинутих країнах. Тільки 20 % товарів на міжнародних ринках по­вністю звільнено від імпортних обмежень. До того ж, регіональні економічні об'єднання (наприклад ЄС) відгороджені митними бар'єрами від третіх країн, і це дозволяється з боку СОТ.

У той же час є деякі принципові установки, якими уряди країн повинні керуватися. Так, якщо країна все ж таки мусить увести імпортні тарифи для захисту своєї промисловості, то це мають бути саме митні тарифи, а не торговельно-політичні заходи (кво­ти, дискримінаційні стандарти тощо). Експортні субсидії й дем­пінг засуджуються.

Тривала боротьба країн, що розвиваються, за встановлення «нового економічного порядку» має наслідком надання цій гру­пі країн певних привілеїв у міжнародній торгівлі. Одним із принципів СОТ щодо бідних країн є «принцип невзаємності»: якщо багата країна надає бідному члену організації якісь пільги, то вона не повинна очікувати від нього відповідних еквівалент­них дій.

Країни з перехідною економікою також стоять перед непрос­тою проблемою узгодження відкритості національних ринків і захисту економіки від іноземної конкуренції. Це одна з найтяж­чих проблем у розробці національних економічних стратегій.

Однією з найголовніших цілей державного регулювання є під­тримка динамічної рівноваги економіки. Економічна рівновага означає усталену взаємну збалансованість основних економічних структур, таких як пропозиція й попит, виробництво й споживан­ня, розподіл, обмін та ін. Економічна рівновага не є чимось статичним вона знаходиться в постійній динаміці, переходячи з од­ного рівня на інший.

Представники неокласичних теорій вважають, що економічна рівновага — це здатність економіки до саморегулювання. Основ­ним регулятором об'являвся механізм досконалої конкуренції. Проте за останнє століття на світовому ринку відбулися такі змі­ни, що чистої конкуренції практично вже немає. Вільна конкуре­нція змінилася на монополію, утворилися олігополістичні угру­повання. Вже з кінця XIX ст. виникає система державного мо­нополізму. З другої половини XX ст. відчутну роль у регулюван­ні міжнародної економіки відіграють ТНК. У таких умовах здат­ність економіки до саморегулювання істотно знижується, і дер­жава повинна взяти на себе функції «контролера» й «наладчика».

Відбуваються зміни також і в структурі змісту економічної рівноваги. Якщо раніше вважалося, що основою її механізму є рів­новага між платоспроможним попитом населення й пропозицією, то зараз ускладнюється структура попиту. Не потреби середньостатистичного жителя, а колективні й виробничі потреби все бі­льше формують суспільний попит. На структуру попиту зростає вплив таких явищ, як інтелектуалізація, екологізація; все більшо­го значення набуває інформатика. Це покладає ще більшу відповідальність на державні структури регулювання економіки. Дер­жава не повинна бути антагоністом ринку. Оптимальним вирішенням проблеми підтримки динамічної рівноваги економі­ки є раціональне об'єднання конкурентних ринкових і державно­го регулюючого механізму в єдину інтегровану народногоспо­дарську систему.