3.2. План практичного заняття

Практичне заняття №5

Питання для обговорення

1. Економічні особливості країн-лідерів.

2. Теорія тріад.

3. Вплив стратегій країн лідерів на їх взаємовідносини.

Практичне заняття № 6

Питання для обговорення

1. Стратегія США.

2. Стратегія Японії.

3. Стратегія ЄС.

Питання для смаостійого вивчення.

1. Спільні і відмінні риси у стратегіях розвитку групи розвинутих країн.

2. Принципові відмінності ліберальної, корпоративістської і соціально-ринкової моделей розвитку.

3. Причини німецького і японського „економічного дива”.

4. Причини вібдоху більшості країн від неокейсанства до неолібералізму.

5. Перспективні напрямки стратегій економічного розвитку провідних країн.

1. Термінологічний словник

Стратегічне планування - це процес прийняття рішень топ-менеджментом, що фокусується на довгострокові перспективи розвитку і визначає засоби, за допомогою яких цілі цієї діяльності можуть бути досягнуті; включає визначення місії та цілей.

2. Інформаційні джерела

1. Лортикян Э.Л.История экономических реформ. — Харьков, Консум, 1999. – 274 с.

2. Козак Ю.Г., Єхануров Ю.І., Ковалевський В.В. ті ін. Міжнародні стратегії економічного розвитку. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 353 с.

3. Пахомов Ю. Н. и др. Международные стратегии экономического развития, ДНУ, Киев— Донецк. — 2001. – 124 с.

Тема 4. Стратегії розвитку перехідних економік

4.1. Методичні поради до вивчення теми

Країни з транзитивною економікою — це колишні соціалісти­чні країни, в яких відбувається перехід від командно-адміні­стративних методів господарювання до сучасних ринкових. До них належать республіки колишнього СРСР, країни Центральної Європи, Монголія, Китай, В'єтнам. Хоч Китай у своєму розвитку спирається на комуністичну ідеологію, за мету продовжує мати побудову комунізму, — все ж таки за характером реформ він, бе­зумовно, є країною з транзитивною економікою. Нині тільки Ку­ба й Корейська Народно-Демократична Республіка залишаються типово соціалістичними країнами з класичною для соціалістичної системи політикою управління економікою.

Соціалістична система, яка панувала в економіці певної групи країн понад 70 років, виявилася неефективною наприкінці XX ст. Слід зауважити, що на стадії індустріалізації (орієнтовно з кінця 20-х до кінця 50-х років минулого століття) в соціалістичній еко­номічній системі були й позитивні надбання в окремих сферах і напрямах. Централізація управління й жорстке планування до­зволяли широко маневрувати ресурсами й спрямовувати їх на найважливіші об'єкти. Мобілізація ресурсів тривалий час сприя­ла досягненню високих темпів розвитку індустрії. При в цілому невисокому рівні матеріального забезпечення населення вдалося запобігти глибокому соціальному розшаруванню.

Але в умовах науково-технічної революції, коли світова еко­номіка вступає в постіндустріальну стадію розвитку, соціалісти­чна економічна система виявилася неконкурентоспроможною. Темпи ВВП й приросту промислової продукції поступово спада­ли. Починаючи з другої половини 60-х років сукупна частка соці­алістичних країн у світовій економіці зменшується. За рівнем продуктивності праці і за якістю продукції (за винятком вузької галузі аерокосмічного й військово-технічного виробництва) соці­алістичні країни суттєво відставали від розвинутих країн.

Адміністративно-командна система управління економікою виявила свою негнучкість щодо здатності опанування надбанням науково-технічного прогресу. Згідно з теорією, що панувала, про пріоритетність виробництва засобів виробництва основний наго­лос більше робився на нарощуванні потенціалу важкої індустрії. Це призводило не тільки до занепаду сфери послуг, а й спричи­нювало деструкцію народного господарства в цілому. Незважаю­чи на досить великі вливання коштів у НЛДКР, соціалістичні країни дедалі помітніше відставали від західних країн у розвитку наукоємного виробництва. Жодна із соціалістичних країн не пе­рейшла до постіндустріальної стадії розвитку.

Соціалістична система господарства оволоділа економікою рі­зних країн неоднаковою мірою. Найбільш глибоко й послідовно вона реалізувалася в СРСР, що пояснюється також і тривалістю її існування. Ця обставина багато в чому визначає той факт, що в колишніх радянських республіках (у тому числі в Україні) пере­будова економіки на ринкових засадах здійснюється значно важ­че, ніж у країнах Центральної Європи. На початку 90-х років в СРСР серед економічно активного населення вже не було локо-лінь, які пам'ятали б оперативні засоби господарювання в умовах ринкової економіки. Ментальність значної частини населення країни була антиринковою. Ось чому в умовах перехідного пері­оду наші бізнесмени в багатьох випадках виявили безпорадність, урядовці-- непорозуміння ситуації, певні частини населення й чиновництва — потайний і явний опір реформам.

Найбільш крайніх і спотворених форм адміністративно-командна система набула в Китаї в 60-х роках, у період «велико­го стрибка» і «культурної революції». Колективізація відбувалася у формі комун, у яких усуспільнення поширювалося не тільки на засоби виробництва, а в багатьох випадках і на особисті речі се­лян. Комуна вважалася самодостатньою господарською одини­цею, здатною забезпечити своїх членів усім необхідним. Більше того, в сільськогосподарських комунах насаджувалися примітив ні промислові підприємства, які нічого спільного не мали з агро­промисловим комплексом, наприклад, установки по виплавлян­ню заліза. Продукція таких підприємств була надзвичайно низь­кої якості, по суті, малопридатна для використання. Таким чи­ном, розтринькувалися ресурси, а віддачі не було.

Продуктивність праці в усіх секторах економіки була дуже низькою. В країні існувала розподільча система найпоширеніших продуктів споживання. В зовнішньоекономічній політиці уряд додержувався автаркії, тобто опори на власні сили при максима­льному скороченні обсягів зовнішньої торгівля. Така політика в решті решт призвела до голоду нечуваних масштабів, що охопив десятки мільйонів людей.

У соціалістичних країнах Центральної Європи (а також у Лит­ві, Латвії, Естонії) запровадження соціалістичної системи відбу­лося значно пізніше і в більшості країн було не таким глибоким і всеосяжним, як в СРСР. Так, у Польщі та Югославії не було здій­снено колективізації сільського господарства, в цій сфері панува­ла дрібна приватна власність. У Чехословаччині та Угорщині зе­мля не була націоналізована, й поряд з колективними сільськими господарствами існував і приватний сектор. У цих країнах також дозволялося займатися дрібним приватним бізнесом у сфері по­слуг (торгівля, перукарні, кав'ярні, пошивочні ательє, інші побу­тові послуги). В Югославії соціалістичні методи керування еко­номікою багато в чому відрізнялися від канонічної системи, що панувала в інших країнах. Державні підприємства тут мали знач­ний ступінь самоуправління і свободу у визначенні номенклатури своєї продукції, її реалізації й ціноутворення. В країні існувала конкуренція підприємств, централізація управління економікою була не такою жорсткою, як в СРСР. З іншою боку, в Югославії зростало безробіття та інфляція.

Гальмування економічного розвитку соціалістичних країн розпочалося ще в 60-х роках. У той час його могли розглядіти лише фахівці, оскільки за рахунок кількісного нарощування ви­робничих потужностей у промисловості загальні макроекономіч-ні показники цих країн виглядали пристойно. Але вже детальний аналіз виявляв структурні негаразди. Відсутність ринкового ре­гулятора призводила до того, що вироблялася велика кількість продукції, яка не знаходила збуту; в той же час відчувався гост­рий дефіцит багатьох видів продукції. Продукція ставала дедалі більш матеріале- й енергомісткою. Віддача на вкладання в осно­вні фонди падала, знижувалася продуктивність праці. Спадали темпи зростання національного доходу.

У 80-х роках криза економічної система соціалізму вже стала очевидною. Основні макроекономічні показники почали стрімко падати. Дедалі більшим ставав розрив з розвинутими краї­нами у використанні наслідків науково-технічного прогресу. Стало зрозумілим, що ті позитивні фактори, що стимулювали екстенсивний розвиток економічної системи соціалізму, вже ви­черпано. Перехід до ринкової системи господарювання став об'єктивним і неминучим. Настав час обирати принципово нові стратегії економічного розвитку.

Перехід від командно-адміністративного до демократично-ринкового суспільного устрою є специфічним феноменом сучасної доби.

Економічні системи, що знаходяться на етапі переходу від централiзовано-планової до ринкової системи економічної координацiї, характеризуються значною нестабільністю. Певною мірою ця нестабільність зумовлена плановими економіками. Останні, досягаючи певного етапу свого розвитку, вичерпують можливості економічного зростання при збереженні тих способів регулювання, що склалися. Це спричиняє наростання структурних диспропорцій. Однак жорсткість політичних надбудов не дозволила більшості соціалістичних країн здійснювати цивілізаційну модифікацію систем економічної регуляції, що, врешті-решт, призвело до революційних змін. Значна або й переважна частина чинників нестабільності виникла внаслідок власне реалізації стратегій економічних перетворень, отже, має трансформаційний характер.

Таким чином, чинники нестабільності у перехідних економіках виникають не через накопичення внутрішніх суперечностей економічних систем як ринкових, а як успадковані або внаслідок зміни самих систем, що характерно і для двох попередніх груп країн. Отже, для здійснення економічної стабілізації дія традиційних ринкових механізмів саморегуляції є недостатньою.

Слід зауважити, що у соціалістичних економіках, які розвиваються еволюційно, зокрема Китай, стабілізаційні процеси мають значно більший успіх (про це йтиметься далі). Адже у економічних системах таких країн не відбуваються різкі докорінні зміни. Тому дестабілізуючі чинники є значною мірою ендогенними для неї і можуть ліквідуватися органічними стабілізаційними заходами.

Значна недосконалість ринкового середовища, що виявляється у нерозвиненості та інфляційності грошової системи, обмеженій мобільності ресурсів та недостатньо сформованій фінансовій системі, нераціональності структури продуктивних сил, недосконалій законодавчій базі не дозволяє державі реально контролювати наявні у країні ресурси. Водночас економічні суб'єкти з тієї ж причини відчувають дефіцит інформації для побудови ефективної власної економічної стратегії. Вирішення такої суперечності набуває актуальності з огляду на те, що особливістю перехідних економік є розбалансованість індивідуальних та групових інтересів, спричинена різкими переміщеннями у соціальній ієрархії під час інституційних змін та розпадом встановлених раніше зв'язків. Внаслідок цього їхні економічні стратегії, що мають становити основу самовідтворення суспільної системи, зазнають значних деформацій. Отже, місце зруйнованої ієрархії планово-адміністративних відносин поки що не посідає нова структура суб'єктів приватної економічної влади, створення якої потребує певного часу та умов.

Структура суб'єкта економічної стратегії теж має значні недоліки. Даються взнаки відсутність усталеної теоретико-методологічної бази, потужні політичні чинники, що часто переважають над економічними міркуваннями у державній політиці, нестача коштів для здійснення регулюючого впливу і на розбудову контрольно-управлінських структур. Для ресурсного забезпечення реформ суб'єкт економічної влади застосовує екстрені заходи щодо вирішення поточних проблем (скорочення дефіциту бюджету, врівноваження платіжного балансу, обмеження інфляції), втрачаючи орієнтири та послідовність стратегій реформ.

Метою економічної стратегії держави у перехідній економіці на першому етапі має бути побудова розвиненої стійкої ринкової економіки. Отже, ключовою категорією виступає ринковий механізм, що спроможний замінити державне адміністрування в економіці. Оскільки, на відміну від країн, розглянутих у попередніх розділах, йдеться про зміну типу суспільної системи, стабілізаційний вплив має здійснюватися на весь процес суспільного відтворення, а саме: на системи власності, стимулювання, узгодження інтересів, інституційного оформлення, технічного забезпечення. Створення ринкового середовища, відповідних форм економічних відносин та досягнення необхідних економічних пропорцій, як і перебудова технологічної структури, перетворення у системі державної влади є напрямами перехідної економічної стратегії.

Відповідно відбувається вироблення ієрархії завдань і пріоритетів економічної стратегії, до яких входять грошова, фінансова, бюджетна стабілізації, економічна лібералізація, приватизація, реструктурування, розвиток ринкових інститутів тощо. Украй важливим є питання узгодження цих завдань як між собою, так і у часі, оскільки навіть у розвинених країнах вони мають суперечливий вплив на економічну динаміку. Не менш важливим є вибір адекватних заходів економічної тактики.

З огляду на недосконалість владного суб'єкта часто відбувається змішування цілей та засобів реформ, через що ступінь успішності ринкової трансформації оцінюється за ступенем розвитку ринкових економічних форм. Досягнення одних стратегічних завдань перешкоджає виконанню інших, що загалом заважає досягненню стратегічної мети. Уряд у перехідній економіці повинен усвідомлювати тимчасовість поставленої на першому етапі стратегічної мети та орієнтувати ринкову економіку, що будується, насамперед на здатність до тривалого, збалансованого й ефективного економічного зростання.

Дуже важливим аспектом є пошук місця держави у новій економічній структурі, встановлення меж ефективності її втручання та їхньої динаміки. В останні роки, як зазначає Я.Корнаї, держава часто виявляє надмірну активність, коли для цього немає достатніх підстав, та є пасивною у сферах, що потребують постійного чи тимчасового втручання.

Фахівці виділяють такі моделі економічних стратегій переходу до ринку.

"Ринковий соціалізм" - поступовий інерційний перехід, збереження державного контролю за розміщенням ресурсів, прямий контроль за власністю, підтримка дрібної приватної власності, соціальний патерналізм.

"Державний корпоративізм" - радикальніша передача стратегічної функції напівприватним корпораціям, локалізація державного контролю, корпоративна конкуренція.

"Оксамитова революція" - поступовий трансформаційний перехід до вільних ринкових відносин, дисперсія прав власності при приватизації, домінування корпоративно-капіталістичної власності.

"Шокова терапія" - одномоментне адміністративне руйнування попередньої системи управління, прискорена приватизація, надання швидким суспільним перетворенням статусу стратегічної мети суспільства.

Модель "ринкового соціалізму" розвивається Кубою. Типовими представниками "державного корпоративізму" можна вважати Китай та певною мірою В'єтнам. У першій реформа розпочалася ще наприкiнцi 70-х i спрямовувалася на пiдвищення економiчної активностi громадян при збереженнi сильної партiйно-державної влади. До моделі "оксамитової революції" найбільше тяжіє Угорщина, де застосовується консервативно-неоліберальна теорія з поступовим відходом держави від домінування в економіці та переходом до ринкових відносин, що розпочався ще у 80-хроках. Завдяки поступовості перетворень країні вдалося за приблизно однакового з Польщею та Чехією сумарного спаду ВВП досягти значно кращих показників економічної структури, побудувати інституційну систему реалізації економічної влади.

Характерною рисою початку 90-хроків в Угорщині став високий рівень соціального захисту населення, хоча це призвело до зростання бюджетного дефіциту, що становив у 1994р. 8-9% ВНП. Польща та Чехія розпочали реформи за моделлю "шокової терапії". Через складне макроекономічне становище першою було обрано шлях швидкої та активної стабілізаційної стратегії, тоді як Чехія мала змогу відразу здійснювати стратегію лібералізації та структурної перебудови. Тому у цій країні темпи економічного відновлення були повільнішими, ніж у Польщі, однак показникиінфляції та зайнятості - значно кращі. Це, безперечно, сприяло розширенню соціальної бази реформ та їхній ефективнішій реалізації.

На відміну від зазначених країн-"лідерів" трансформаційних процесів, економіки інших представників колишнього соцтабору важко віднести до конкретної моделі, оскільки там відбувалося еклектичне поєднання лібералізаційної економічної політики з високим ступенем державної регламентації, характерними були радикальні зміни парадигм у ході реформ. Тому у цих країнах стався значно сильніший економічний спад і повільні темпи економічного відновлення за швидких темпів інфляції та безробіття.

Процес переходу від адміністративно-командної до ринкової системи економічної координації потребує, як було відзначено вище, застосування послідовної та комплексної державної економічної стратегії з чітко визначеною структурою мети, напрямів, завдань та пріоритетів. Проте найголовнішою характерною рисою економічної стратегії більшості перехідних економік на межі 80-90-хроків під впливом значною мірою суб'єктивних та політичних чинників стало "розмивання" дійсної стратегічної мети - економічного зростання - та її підміна стратегічними напрямами (лібералізацією, монетарною стабілізацією, приватизацією). Відповідно відбулося зміщення завдань економічної стратегії, через що значна частина стратегічних напрямів, необхідних для забезпечення реальної стабілізації економічної системи та тривкого економічного зростання, залишилася поза увагою. Тому в перші пореформені роки у більшості країн стався значний спад, що характеризується як трансформаційний.

Його тривалість залежала від того, наскільки дестабілізуючим було саме трансформаційне зрушення, інакше кажучи, наскільки різкими були зміни умов, в яких функціонувала економічна система. Перша причина значного трансформаційного спаду в більшості перехідних економік - інституційний вакуум, що утворився за умови зруйнування старої інституційної системи у ході політичних криз і відсутності нової. Водночас навіть після початку економічного зростання у перехідних економіках зберігаються значні суперечності та диспропорції, що не дозволяють вважати ці економіки стабільними і дають підстави прогнозувати тривалий період макроекономічної стабілізації.

Безперечно, вже сьогодні перехідні економіки демонструють певні успіхи. Значна частина економічних суб'єктів знайшла своє місце у новій економічній системі, населення пристосувалося до ринкових умов, утворилися законодавча система та інститути ринку, формується інституційна система економічної влади. У більшості країн відновилося економічне зростання. Збільшується приплив зарубіжних капіталів, відбуваються процеси технологічного та організаційного оновлення виробництва. У ряді країн поступово підвищується рівень життя населення. Однак економічні реформи у перехідних економіках мають і негативні наслідки.

Як продемонстрував досвід, монетаристська стратегія жорсткого обмеження грошової маси в обігу не дала довготривалих позитивних результатiв у жоднiй з країн, хоча і виявилася результативною у досягненні стабілізації грошово-кредитної системи. Темпи інфляції не є визначальними для економічного зростання. Тому ефективною монетаристська політика "шокової терапії" може бути лише у разі її нетривалого використання. Після усунення основних дисбалансів грошової сфери повинні значно посилюватися промислова та інституційна складові державної стратегії економічної трансформації. Рівень інфляції не може вважатися критерієм успіху "шокової терапії", оскільки у перехідних економіках він визначається насамперед структурними чинниками.

Ефективна політика лібералізації цін та торгівлі потребує обов'язкового вжиття заходів жорсткого регулювання грошової маси у поєднанні з інституційною та промисловою політиками. З огляду на значну роль інституційного шоку в трансформаційній кризі найбільших успіхів у економічних реформах досягли країни, де процес приватизації відбувався поступово та цілеспрямовано. Слід зазначити, що "передові" перехідні економіки здійснювали приватизацію банківської системи вже після досягнення грошової стабілізації, розглядаючи, таким чином, інституційні зміни у цьому секторі як впливовий дестабілізуючий чинник.

У країнах, де стратегія економічної трансформації обмежувалася політикою лібералізації, дестабілізуючий вплив був найсильніший. Головною помилкою реформаторiв були сподiвання на спонтанне виникнення ефективної ринкової економiки та iгнорування необхiдностi планомiрної побудови ринкового середовища, в якому могли б діяти властиві ринку стабілізатори. Пріоритетними стали засоби тактичного регулювання. У результатi виникли значні суперечностi мiж окремими стратегічними завданнями: потребою у технологiчному реструктуруванні та приватизацiєю, стимулюванням виробництва i лiбералiзацiєю цiн, стабiлiзацiйними заходами тощо. Нехтування промисловою політикою та сподівання на автоматичне встановлення ефективної промислової структури не принесли позитивних результатів. Вiдбувалися погiршення всього комплексу суспiльно-економiчних вiдносин, а також негативні змiни у демографiчнiй сферi.

Приклад Китаю засвідчив, що для успіху реформ необхідна не стільки негайна приватизація, як диверсифікація власності, встановлення фінансових стимулів для менеджерів та зменшення бар'єрів до ринку новоствореним підприємствам. Як у Китаї, так і в Польщі головний акцент в інституційних реформах робився на створенні нових суб'єктів приватної економічної стратегії, що зумовило їхню ефективність.

Важливим є питання темпу ринкових перетворень. Порівнюючи досвід країн Центральної та Східної Європи можна констатувати, що чим на швидший темп перетворень зорієнтовано економічну стратегію, тим критичнішою стає її успішність щодо послідовності та узгодженості її елементів. У Польщі, що серед перших розпочала ринкову трансформацію, в останні роки відбувається суттєва зміна економічної політики: зрушення у напрямі прагматичного підходу до макроекономічних показників, зміщення пріоритетів з макро- на мікрорівень. Проте й еволюційний хід економічних реформ, зокрема в Угорщині, мав подвійний ефект. З одного боку, в цій країні не сталося різкого трансформаційного спаду, характерного для "шокової терапії". З іншого - економічна стагнація дещо затягнулася, що змусило навесні 1995р. використати спеціальний стабілізаційний пакет, спрямований на скорочення бюджетного дефіциту, девальвацію, запровадження тимчасових протекціоністських заходів та зниження рівня соціального захисту.

Китайський досвід засвідчив, що еволюційне перетворення командної економіки у ринкову може поєднуватися з високими темпами зростання i відбуватися соцiально прийнятним шляхом, виходячи з особливостей національної специфіки. Значні обсяги суспільної власності, політика вирівнювання доходів та підтримки розподілу за працею дозволили уникнути надмірного разшарування суспільства та сприяли підтримці соціальної злагоди. Отже, у разі активного адміністративного втручання послідовність економічних реформ виявилася критично важливою для ефективності економічної стратегії.

Така послідовність була досягнута за рахунок ретельного опрацювання та масштабності трансформаційних заходів. За оцінкою фахівців Світового банку, найважливіша особливість китайського варіанту полягає у тому, що основою реформ стала не звичайна економічна теорія, як у Центральній та Східній Європі, а політична економія. Ліквідація економiчних диспропорцiй i впровадження первiсних осередкiв ринку здiйснюється адмiнiстративними засобами з максимальним використанням переваг керованої економiки. Потiм вiдбувається поступове перетворення господарської системи з наступним виправленням диспропорцій перiоду активного державного втручання економiчними важелями.

Надто швидкий відхід від адміністративних засобів управління і затягування з їхнім скасуванням загрожують наростанням дестабілізуючих чинників. Тому відкриття економіки Китаю для зовнішньої конкуренції тривало понад 15 років, розширення автономності держпідприємств та поступове формування дієвих приватних економічних суб'єктів - понад 10 років. Відповідна послідовність та тривалість складових перехідної стратегії можлива лише у разі збереження жорсткої державної влади та обмеження демократії, тому запровадження демократичних засад суспільного життя в країні - ще попереду.

Послідовність та наступність китайських реформ дала можливість уникнути інституційного та трансформаційного шоків, що загальмували економічний розвиток країн Центральної та Східної Європи, та зберегти керованість економіки.

Отже, проведений аналіз свiдчить, що у тих перехідних економічних системах, де держава вiдмежовувалася вiд активних дiй в економiцi, загальне погiршення економічної стабільності є значно глибшим. Там, де проводиться послiдовна державна полiтика, незалежно від її спрямування, спостерiгається певна стабiлiзацiя. Водночас питання про стратегічну ефективнiсть здiйснюваних перетворень потребує окремого детального аналiзу. Тому менше, ніж десятирічний досвід перехідних стратегій не надає можливості зробити остаточні висновки.

Сьогодні у більшості перехідних економік спостерігаються посилення макроекономічного контролю держави в економіці та формування послідовної державної економічної стратегії. Необхідність такого зрушення зумовлюється тим, що в умовах нерозвиненого ринку досягнення економічними суб'єктами власних інтересів призводить до ігнорування ряду інтересів, до яких на перехідному етапі входять структурна перебудова та оновлення виробництва. Ця тенденція може набувати негативного і руйнівного для суспільства характеру. Тiльки із становленням у країнi вiдносно розвиненої ринкової системи господарськi суб'єкти починають адекватно реагувати на сигнали ринку, формувати дієві приватні економічні стратегії, з'являється можливiсть застосування традиційних регуляторів економічної стабiлiзацiї. Тому значної ваги набуває потреба ретельної розробки засобiв економічної тактики, що здатнi реалізувати ефективну економічну стратегію держави. Найкориснішим видається максимальне використання матеріального та інституційного потенціалу, що має держава до початку перетворень, замiсть їхньої руйнацiї. Ключове завдання держави, таким чином, полягає у побудові чіткої структури економічної стратегії - від базової мети до стратегічних пріоритетів та засобів економічної тактики. Отже, держава виступає головним реформатором, а державна економічна стратегія має бути визначальною в ієрархічній структурі реалізації економічної влади.