1.3. Методи дослідження культури

Відтоді як культура стала об'єктом активного дослідження неодноразово велися дискусії про те, як і якими методами її вивчати. Проблема методу – це, почасти, пошук ключа, здатного відчинити двері у світ культури. Зважаючи на складність і важливість цього питання, розглянемо його в історичній ретроспективІ.

Метод розглядається як шлях пізнання, який прокладає дослідник до свого предмета. Він є порівняно плановим засобом досягнення конкретної мети, певною мірою способом пошукової дії, визначення, тлумачення. Зазвичай, метод передбачає наявність об’єкта, розробленої системи дослідницьких операцій, технології застосування, критеріїв оцінок, таблиць, тобто інструментального набору, за допомогою якого вивчають об’єкти, отримують і перевіряють отримані дані.

Вчення про метод має давню історію, своїми коренями воно сягає античності й актуалізується в Новий час. Біля витоків методології наукового пізнання стояли англійський філософ Ф. Бекон (1561-1625 pp.) і французький філософ та математик Р. Декарт (1596-1650 pp.).

Філософ Френсіс Бекон обґрунтував емпіричний (від грецьк. етреігіа - досвід) метод вивчення природи, за котрим основа істинного знання—тільки досвід.

Винятково важливий внесоку методологію наукового пізнання зробив Рене Декарт. Він першим дав визначення наукового методу та став засновником раціоналізму (від лат. rationales -розумний). Основним у пізнанні він вважав не досвід, а розум -раціональне суворо логічне, математичне міркування.

Пізніше з'ясувалося, що фізичний світ дійсно підпорядкований математичній думці, але світ соціокультурний ніяк до неї не належить. Це першим помітив італійський учений Цжамба-тист Віко (1668-1744 pp.), який увів у науку історичний (ком­паративний) метод дослідження. За його допомогою він на­магався довести, що всі народи розвиваються паралельно, про­ходячи послідовно три стадії розвитку - божественну, героїчну й людську. Так він формулює ідею єдності історії та культури, а також орієнтує науку на вивчення культури. Ця думка на­була розвитку в працях німецького культуролога Йоганна Гер-дера( 1744-1803 pp.), який пов'язує її з методом класифікації. Важливий внесок у методологію наукового пізнання вніс Георг Гегель (1770-1831 pp.). Він спрЬбував запровадити

11

універсальний, діалектичний метод дослідження, за допо­могою якого намагався зрівняти природу й ідею (культуру). На думку Г. Гегеля, діалектичний метод є абсолютним.

Важливу роль у вирішенні методологічних проблем ви­вчення культури відіграв ще один німецький філософ -В.Віндельбанд (1848-1915 pp.). Він запропонував розглядати природничі й історичні методи як однаково необхідні та рівноправні моменти пізнання. Та при цьому потрібно зважати на те, що природничі науки спираються на "номо-тетичні" поняття — номотетичний метод, а історичні -на "ідеографічнийметод". Одні оперують поняттям "закон", інші - "цінність", одні шукають загальні закономірності (науки про закони), інші — особливі історичні факти (наука про події), одні вчать про те, що завжди є, інші - про те, що було тільки одного разу. Ці методи, за оцінкою вченого, рівнозначні, але з позицій культури - цінність ідеографічного методу більша. Під упливом релігійних ідей про єдність людства, керова­ного Богом, еволюційної теорії Ч. Дарвіна та Ін. у XIX ст. багато дослідників суспільства й культури активно використо­вують еволюційний метод. До його прихильників належать О. Конт, Г. Спенсер, Л. Морган та ін. Влучну характеристику еволюціонізму дав соціолог і культуролог Пітирим Сорокін. Він звернув увагу на спроби дослідників-еволюціоністів віднайти споконвічні закони, стадії, фази соціокультурного розвитку, визначити стабільні історичні тенденції. Дехто зображав ці тенденції як пряму лінію, хтось-як спіраль, деякі ж учені - як хвилясту лінію розгалуження з невеликими часовими поверненнями до вихідного положення. Майже як і в біології, еволюціоністи диференціювали й інтегрували переходи від простого до складного, від низького до високого, від менш досконалого до більш досконалого.

Принципово новий підхід до вивчення культури запропонував * російський дослідник Микола Данилевський (1822-1885 pp.) в антиеволюційній моделі розвитку культури. Еволюційність (однолінійність) культури він замінив на пол ілінійність її роз­витку. Ці методологічні ідеї М. Данилевського пізніше були підхоплені О. Шпенглером і А. Тойнбі.

12

Німецький соціолог і культуролог Макс Вебер (1864—1920 pp.) звернув увагу на важливу особливість методів наук про культуру, котрі, на відміну від методів природознавства, не лише описують явища, але й актуалізують процедуру розуміння. Світ явищ культури може бути опанований за допомогою методу "поясню­ючого розуміння", який пояснює, що немає однозначних стан­дартів. Дослідник суб'єктивно конструює світ, вимірює його своїми оцінками, уявленнями, своєрідно інтерпретує та тлумачить.

У XX ст. в дослідницькому середовищі спостерігається критичне ставлення до еволюційного методу. На передній план виходять аналіз причиново-функціональних зв'язків і умов виник-нення культур, а також їх зумовленість різними факторами. Провідним у культурологічних і соціологічних дослідженнях стає функціональний метод. Його актуалізація стала можлива завдяки зусиллям англійського дослідника культури Броні-слава Малиновського (1884-1942 pp.), який закликав розуміти культуру як продукт і процес, як засіб досягнення мети, тобто інструментально, чи функціонально.

Учений наполягав на подоланні розриву між теоретичними уявленнями про культуру та накопиченим емпіричним конкрет­ним матеріалом, закликав створити єдине синтезоване теоре­тичне уявлення про культуру, сформувати єдину наукову теорію. Ідеться також про подолання розбіжностей у номотетичних та ідеографічних дисциплінах. Так учений намагався об'єднати різні методи дослідження, насамперед, соціологічні та психо­логічні.

Американський соціолог Талкот Парсонс (1902-1979 pp.) спробував створити компромісну концепцію соціокультурного розвитку, поєднуючи еволюційний і функціональний методи аналізу. Спираючись на ці два методи, він розробив теорію, згідно з якою суспільство розвивається еволюційним шляхом і відповідно до його сходження посилюється функціональна диференціація. Так був утворений структурно-функціональ­ний метод. На його ґрунті потім з'явився структурний метод (К. Леві-Строс, М. Фуко та ін.), який, на думку його авторів, можна визначити як розгляд усієї духовно-творчої діяльності людини з позиції загальнолюдських універсалій, загальних форм або структур, які визначають буття людини.

13

При всьому розмаїтті методів дослідження культури, їхній суперечливості, все ж таки у культурології зародилися тен­денції оптимального сполучення різних підходів до аналізу культури. Значний внесок у вирішення цього питання належить Леслі Уайту. Він вважав, що в культурі існує три чітко розмежованих і виділених процеси, яким відповідають три способи їх інтерпретації:

• часовий процес - хронологічну послідовність окремих подій вивчає історія;

• формальний процес - це явища в позачасовому, струк­турному та функціональному аспектах, що дає змогу нам уявити про структуру й функції культури;

• формально-часовий процес - дає нам уявлення про часову послідовність форм.

Ці процеси вивчаються за допомогою історичного, функціо­нального й еволюційного методів. Лесл і Уайт вважав, що не мож-. на перебільшувати ролі жодного з цих методів і їх слід використо­вувати системно. Так він обґрунтував системний метод дослідження культури, котра розглядається як цілісна, високої складності система різних елементів. Ця система вивчається на всіх рівнях, за допомогою багатьох методологічних засобів.

Складність раціональної інтерпретації культурних смислів, їхня поліфонічність впливають на існування різних версій культуро­логії. Ці труднощі є закономірними, а методи їх подолання по­в'язані з появою синергетичного методу. Синергетика (за­сновники бельгієць І. Пригожий та німець Ґ. Хакен) формує уяв­лення про альтернативність, поліваріантність шляхів розвитку .складних систем, відкриває нові принципи управління, що базу­ються на правильній організації незначних за силою впливів, пропо­нує розуміння хаотичних процесів як потенційної впорядкованості. Застосування цього методу вмотивовує визначення як гносео-логічноїбази культурології гуманітарного підходу, котрий допускає суб'єктивність інтерпретаціїсоціокультурних феноменів, немож­ливу за критеріями науковості природничих досліджень.

Однак універсального методу культурологічного аналізу не існує й тому в межах одного культурологічного дослідження використовуються декілька методів, які доповнюють один одного.

14