Лекції з предмету „Літературне редагування”

Тема 1. Сутність редагування

Якщо людина байдужа, скажімо, до футболу чи гандболу, то й найталановитіший репортаж про „матч сезону” залишить її байдужою.... А футбольного болільника може залишити абсолютно байдужим цікаво й глибоко написана стаття про якесь наукове відкриття або ж про концерт славнозвісного маестро. Літературний редактор в ЗМІ не має права бути байдужим до матеріалу на будь-яку тему, незалежно від того де він працює – у сфері, так званої, бульварної чи елітної преси, у інших можливих засобах інформації. Адже в будь-якому випадку він повинен бути професіоналом.

Єдиної думки щодо визначення сутності редагування взагалі й у засобах масової інформації зокрема – не існує, хоча існує безліч спроб її віднайти. Це свідчить передусім про багатогранність, складність цього процесу, що містить у собі чимало суттєвих чинників. А.О. Капелюшний у навчальному посібнику „Редагування у засобах масової інформації” (Львів, ПАІС, 2005) наводить і осмислює десятки визначень, які так чи інакше доповнюють одне одного, однак і йому не вдалося дати вичерпну відповідь на те, що ж таке редагування. Відтак і головне завдання редактора як здійснювача цього процесу не визначається однозначно. Принаймні у наукових термінах.

Однак є вислів, досить поширений серед фахівців мас-медійної та видавничої галузей, який, здається, вичерпно визначає головне завдання редактора – „не зробити з хворого каліку!” По-перше, вислів цей свідчить, що текст, який є основним об’єктом редакторського аналізу, може хворіти. По-друге, що його можна лікувати, але при цьому існує небезпека перевести хворобу у стан хронічної, що зробить текст калікою, тобто не здатним виконувати основну свою функцію – бути формою, що адекватна певному змісту. Як наслідок – зміст викривлюється, деформується.

Порівняння редактора з лікарем доречне і коли згадати не менш відомий вислів С.Я.Маршака – „редактор не має права бути початківцем”. Лікар також не має такого права. Тому й існують особливі, досить жорсткі вимоги до медичної освіти. Настільки ж чітких і жорстких при підготовці редакторів не існує. Пояснюється це, мабуть, і тим, що „хвороби” текстів ще не так чітко класифіковані й алгоритмічні схеми їх лікування не відпрацьовані. Однак існують і певні класифікації, і певні схеми „лікування”.

Тема 2. Екскурс в історію

Осягнення історії предмета, як відомо, є осягненням його в сутності. Редагування не є винятком. Його історія налічує вже приблизно дві с половиною тисячі років, але як наука редагування має ще зовсім юний вік, бо народилося в 30-ті – 90-ті роки ХХ століття.

Зародки редагування існували вже у дописемний період, бо давній фольклор (прислів’я, приказки, повчання) свідчить, що існували правила й усного мовлення. Наприклад: „Говори не так, щоб тебе могли зрозуміти, а так, щоб не могли не зрозуміти”. Після появи писемності, а відтак і можливості передавати повідомлення у часі й просторі, виникла й потреба певних норм цієї передачі – передусім створення й користування кодами, за допомогою яких фіксувалася й передавалася інформація.

В Александрійській бібліотеці (ІІІ ст.. до н.е.) серед обов’язків хранителів книгозбірні (налічувала до 0,7 млн. книг) було й виправляння та коментування текстів. Усі вони видатні граматиками свого часу, їх цілком можна вважати першими професійними редакторами. У наступному столітті з’явився і термін „редагування” – від латинського слова redigere (упорядковувати). За своєю семантикою воно асоціюється з поняттям порядку, що в свою чергу передбачає поняття норми. А в І столітті до н.є. вже існували майстерні, де переписували книги і за певну платню перевіряли тотожність копії оригіналу, а також мовним та іншим нормам. Процес такої перевірки називався коректурою – від латинського correctura (виправлення).

Уже в античності існували певні норми редагування. Видавцям дозволялося робити в рукописах виправлення, а при бібліотеках римських існували „префекти”, котрі визначали, які книги можна видавати читачам, а які не можна (внаслідок їх соціальної небезпечності). Потім ці норми перетворилися на закони авторського права й політичні норми редагування, що виокремилися в інститут цензури. Тоді ж, у античний період, виникли риторика, логіка і поетика. Їх науковий рівень був надзвичайно високий, тому й досі користуються цілим шерегом їх правил та положень. Зокрема, теорією готування повідомлень (знаходження матеріалу, його розташування, тобто компонування, словесне оформлення, тобто його правильність, зрозумілість, художність, доречність); теорією стилів повідомлень (високий, середній та низький); способи опрацювання повідомлень (видалення, вставлення, заміна); логічні норми редагування; поетичні норми прекрасного тощо.

Подібні процеси відбувалися і в країнах Давнього Сходу. Зокрема, в Китаї існували обов’язкові правила, що регламентували тему повідомлень (навіть бесід за столом у палацах правителів), а в Індії розробили вчення „ріті” для регламентації художніх властивостей різних повідомлень. Однак були й суттєві відмінності від античності, де встановлювались норми лише для композиції повідомлень, тобто їх будови, тоді як у східних цивілізаціях не звертали на це особливої уваги, регламентуючи передусім теми повідомлень.

У середньовіччя редагування перебувало у стані занепаду. Переписувалася й тиражувалася в основному релігійна, строго канонічна література. Отже, редагування стало значно поступатися коректурі. Але в XV столітті (епоха Відродження) після винайдення книгодрукування роль редагування зросла настільки, що стала окремою професією. Слід зауважити, що аж до ХІХ століття функції коректора і редактора не розрізняли. У Франції видавничих працівників називали „інспектори”, яких спеціально готували (не менше чотирьох років працювали в друкарнях учнями, повинні були добре знати грецьку та латинську мови тощо). Враховували навіть їх психологічні особливості. Деякі фірми наймали на роботу коректорами тільки жінок, яких вважали акуратнішими та менш самовпевненими, ніж чоловіки.

Починає розвиватися й теорія повідомлень, в європейських країнах створюються підручники з риторики, в яких є певні правила написання панегіриків, полемічних послань тощо.

З другої половина ХІХ століття до 30-х років ХХ триває період нагромадження редакційних фактів, які стали поштовхом до виникнення наукової теорії редагування. Їх ділять (зокрема, З.В. Партико) на дві групи: факти суто видавничої практики і закономірності, що стосуються безпосередньо редагування, відкриті різними науками – особливо мовознавством та психологією. Важливе значення мало відкриття того, що кожен носій мови надає слову, окрім загально прийнятого, ще власне, індивідуальне значення. А це призводить до зниження ступеня розуміння слова. Проблему об’єктивного і суб.єктивного в значенні слова досліджував О.О.Потебня, а дещо пізніше німецький вчений Г.Пауль (узуальне й оказіональне значення).

Не менш важливим стало і відкриття того, що механізми породження мови суттєво відрізняються від механізмів її сприймання. Це явище досліджував мовознавець О.Пєшковський, а психологічне обґрунтування йому (наявність внутрішньої мови, генотипу) дали французький вчений Ж. Піаже та російський психолог Л.Виготський.

Послідовність операцій виправлення тексту наводить, наприклад. А.Е. Мільчин. Перша вимога: не починати правку, не ознайомившись із усім текстом, не зрозумівши його загальні переваги, особливості й недоліки, не визначивши головні завдання редагування. Вимога друга: виправляти лише після того, як встановлена й точно сформульована причина незадовільного тексту й вирішено спосіб її усунення. Вимога третя: не виходити за межі дозволеного редакторського втручання в текст, тобто вносити лише ті зміни, що відповідають авторському задуму. Вимога четверта: обмежуватись мінімумом виправлень, якомога менше віддалятися від авторського тексту й користуватися для виправлень мовними засобами, які застосовував автор. Вимога п’ята: піддавати самокритиці кожне виправлення ,для чого порівнювати виправлену фразу з початковою – чи не втратила після виправлення якихось відтінків змісту і чи не набула якихось небажаних; обов’язково читати кожну виправлену фразу в контексті, зіставляючи з наступними й попередніми фразами. Вимога шоста: узгоджувати всі виправлення з автором з автором розглядаючи будь-яке редакторське виправлення як пропозицію автору.