Тема 7. Психологічна основа редакторського опрацювання тексту

Сьогодні текст розглядається не лише з позицій лінгвістики, а й культури. Значно розширилося поле трактувань поняття „текст” і коло проблем, з якими доводиться мати справу редактору. Крім комунікативної функції, текст виконує й такі функції, як: смислостворення й зв’язку з іншими текстами (з „пам’яттю культури” за Ю. Лоцманом)

Смислостворення ускладнює комунікативний процес як творчий, адже нове виникає внаслідок гри с існуючими знаками не тільки автора, а й читача. Тому текст набуває інтерактивності, тобто перестає бути лише посередником в комунікативному процесі й стає рівноправним співбесідником.

Оскільки робота редактора над текстом вимагає передусім свідомого його сприйняття, то маємо право сказати, що психофізіологічною основою редагування є передусім здатність мовця до контролю за своїм мовленням (свідоме авторство), а також здатність до розуміння психології як автора, так і реципієнта. Для цього, безумовно, потрібна й розвинута рефлексія*, й фахове відчуття як власного, так і чужих стилів. {///}.

У курсі „Теорія твору” вже йшлося про свідоме і несвідоме авторство, причини існування останнього. Зокрема про те, що поява свідомого авторства стала можливою за двох умов: усвідомленню мовця себе автором та відчуження твору від автора.

Умова перша. Перехід від несвідомого до свідомого авторства пов’язаний перш за все з відстороненням, відокремленням, дистанціюванням мовця від свого «я» (тобто індивідуальності, яка є відбитком різнобічних впливів на свідомість і психіку людини). Тільки після цього з’являється можливість свідомого контролю за власним мовленням. Тобто між свідомістю й підсвідомістю потрібні суб’єктно-об’єктні відносини. Суперечка між Почепцовим і Різуном щодо внутрішнього діалогу („розмови із самим собою”) стосується саме цієї проблеми. Заклик „пізнай себе!”, що дійшов до нас ледь не з доісторичних часів, також передбачає відсторонення від свого „Я”. Отут і важливо, якого психологічного типу людина, екстравертного чи інтровертного... Але можна й потрібно розвивати в собі як той, так і другий тип, бо в кожному екстраверті присутній в тій чи інший мірі інтроверт. І навпаки. (аніма-анімус, інь-янь).

Умова друга. Перше відчуження твору від автора відбулося з виникненням писемності, з’явилася можливість свідомого авторства. Друге відчуження – пов’язане з виникненням друкарства, яке дало поштовх до виникнення великих інформаційних індустрій, де процеси мовлення набули відносної самостійності та виробничого осмислення.

Але ці відчуження – лише можливість свідомого авторства, бо перехід людської свідомості до рефлексування – ціла епоха (тисячі й тисячі років) у розвитку як людства, так і окремої особистості, котра ще в зародку повторює увесь шлях еволюції людини як природної істоти й не завжди встигає набути здатності до рефлексії. Перехід же від усної до писемної мови відбувся у відносно короткий історичний період (дитина проходить його за 4-5 років). Тому ці два терміни часто й не збігаються в долі окремого мовця, а відтак несвідоме авторство можливе і за часів розвинутої писемної традиції.

Мовець, який не усвідомлює процесів власного мовлення, а значить і мовної діяльності як явища, не може бути редактором, бо не здатен здійснювати свідомий контроль ні за своїм, ні за чужим твором. Свідомий же контроль передбачає перш за все усвідомлення мотиву, комунікативного цілепокладання (для чого твір), соціальну мовну ситуацію, в якій має відбуватися спілкування автора з цільовою аудиторією.

Моделлю свідомого автора може слугувати той чи інший засіб масової комунікації, де контроль за друкованою продукцією здійснюється на всіх ланках. Наприклад, у газеті за проходженням журналістського матеріалу слідкує відповідальний секретар, технічний і літературний редактори, коректор, головний редактор (іноді й засновник).

* рефлексія – здатність людини усвідомлювати власні переживання.

Теорія редагування доводить, що будь-який текст є підсумком певного творчого процесу і що психологічні риси особи автора обов’язково відображаються в тексті. Н.В.Зелінська наголошує […], що відбиваються риси як позитивні, так і негативні: почуття гумору, пристрасно зацікавлений погляд на світ, внутрішня дисциплінованість і надмірний педантизм , беземоційність, неорганізованість, неуважність тощо.

Справжнього редактора завжди цікавить творча особистість автора, тому що „текст, по-перше, характеризує свого автора, по-друге, відображає процес творчості (навіть на ранніх, до текстових стадіях, по-третє, є остаточним підсумком цього процесу , а тому природно вбирає в себе усі його особливості та хиби” {Накорякова К.М. Редактирование...\\\}. Його, редактора, втручання в текст (правки, скорочення й додавання) повинні завжди мати за мету досягти адекватності розуміння повідомлення і його автором, і адресатом. Попри те, що кожен з них розуміє в міру своєї зіпсутості: автор – передусім тому, що існує опозиція між словом і думкою, адресат (масова аудиторія) – передусім тому, що існує опозиція між індивідуальним (автор) і соціальним (реципієнти).

Проблеми, породжені опозицією між словом і думкою, а також річчю, яку вони означують, розглядалися також у курсі „Теорія твору”. Зокрема, йшлося про те, що річ, безумно, існує без слова, але й досі дискутують, чи існує без нього думка. Слово ж (тобто буквене його зображення) без думки існувати може. Наприклад, слово іноземної або рідної мови, значення якого ми не знаємо (фаргелет, нофелет). Не вирішеним залишається і питання, що чому передує, річ – імені чи ім’я – речі? Безумовно, тут не обійтися без екскурсу в сферу трансцендентного, а вона є позанауковою. Тому обмежимося згадкою про те, що природу слова магічною вважав іще Піфагор, а з ближчих до нас у часі мислителів – О.О.Потебня. Магія слова, на думку російського філософа А.Лосєва, виникає тоді, коли ім’я дане співпадає з ім’ям притаманним. Під „ім’ям даним” він розумів те, яким річ названа людьми, а під „ім’ям притаманним” – те, власиве їй за природою.

Скажімо, дівчинці при народженні дали ім’я Вікторія, а в житті вона значно частіше програє, аніж виграє. Тобто притаманне їй за долею, за природою, характером – якесь інше. Дане ім’я досить часто не співпадає з притаманним, хоча, безумовно, впливає на поведінку людина, якщо вона усвідомлює його значення і намагається відповідати йому в життєвих перипетіях.

Ім’я – також слово. Але особливе. Саме слово не є реченням (виняток безособові речення – «темніє», «вечоріє). Як правило, ім’я складається з декількох слів. Скажімо, слово Марина насправді не є іменем, тобто не означає конкретну особу. (И даже имя, собственное имя/Назвать по праву собственным нельзя!). «Марина Петрівна” – точніше. Прізвище додамо – ще точніше. Треба ще – адресу, місце роботи і т.д.

Аксіоматично, що будь-яка вербальна діяльність має відношення до іменування, а відтак і журналістика. Отже, текст у ЗМІ завжди є спробою дати ім’я певним (як правило, соціальним) подіям, ситуаціям, явищам. Зрозуміло, що спроби ці бувають більш або менш вдалими, а то й просто невдалими. В одних текстах багато зайвого, що заважає розгледіти сутність речей, про які йдеться, а в інших навпаки – замало слів, аби означити сутність тієї чи іншої події (соціальної речі). Такі тексти є лише фрагментами імен.

Отже, думка втілюється в слово, а слово – в ім’я. Отже, окремі знаки і знакові системи є носіями певних понять, тобто розумінь, уявлень щодо того чи іншого предмета, процеса, явища. Оскільки ім’я складається зі слів, а слова є знаками, то можна записати згадану вже триаду, як думка – слово – образ ( як поняття, розуміння, уявлення).