1. В архітектурі панують сильні контрасти об'ємів, перебільшена пластика фасадів, світлотіньові та кольорові ефекти.

2. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту і ефектів освітлення, ускладненою пластикою, парадністю.

3. У музиці — поява опери.

Стиль домінував у європейському мистецтві в 17 столітті.В деяких країнах бароковий стиль захопив кінець 16 і половину 18 століття(Італія,Польща,Австрія,Україна,Латинська Америка)

Представниками цього стилю є П. П. Рубенс, А. ван Дейк(Фландрія), в живопису Кортона, Караваджо, в архітектурі Л. Берніні (Італія), В. Растреллі (Росія), в літературі П. Кальдерон (Іспанія), А. д'Обіньє (Франція), М. В. Ломоносов (Росія), в музиці період бароко тривав з 1600 до 1750, представниками якого є Монтеверді, А. Вівальді, Й. С. Бах, Г. Ф. Гендель.

Українське бароко - архітектурний стиль, що з'явився на Україні в XVII столітті.

Відрізняється від західноєвропейського барокко

• більш зваженими орнаментами та зпрощеними формами.

• Певні елементи українського бароко були запозичені із російського.

Стиль українського бароко продовжився до будівництва храму архієпископа Харківського Священномученика Олександра. Принципами українського бароко були

1. пишність і своєрідне розташування частин деталей споруд,

2. декоративність орнаменту і гра світлотінні, які підкреслювали переваги величезним площам кам'яних церков.

3. Українські архітектори цього періоду намагалися поєднати у кам'яному храмовому будівництві європейські віяння мистецтва бароко з великими традиціями Київської Русі.

Церкви.

Збереглися безліч зразків українського бароко,

• включаючи ансамбль Києво-Печерської Лаври,

• Софійського собору, Видубецького та Михайлівського золотоверхого монастиря у Києві,

•  Покровський собор у Харкові,

• Церква св. Андрія у Києві,

• Троїцький собор у Чернігові,

• собор Полтави та ін.

• Найкращими зразками живопису бароко є церковні розписи в Троїцькому соборі Києво-Печерської Лаври.

Класици́зм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції(XVII ст.). Певною мірою притаманний усім європейським літературам, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті ХІХ ст.

Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування.

Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і насамперед «Поетика» Арістотеля, теоретичні засади якого втілювала французька “Плеяда” (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму.

З кінця XVIII ст. в Україну прийшов класицизм, так званий "міський стиль", характерною рисою якого було значне зменшення церковного будівництва. Перевага стала надаватись палацам та громадським будівлям.

На межі XVIII-XIX столітть прекрасними зразками класичності були

• величаві палати гетьмана Кирили Розумовського в Почепі (проект Де ля Мото, арх. О. Яновецький), Яготині (проект Менеласа), 

• Глухові (арх. Андрій Квасов) й Батурині (проект Андрія Квасова, арх. Чарльз Камерон).

• Величезних розмірів палата в Почепі.

• Справжнім мистецьким твором є палата в новій столиці України — Батурині, побудована в 1799 — 1803 рр., де вже помітні впливи стилю Людовика XVI.

• Не менш інтересна величезна палата Завадовського в Ляличах (арх. Д. Кваренгі, 1794—95), де цілий комплекс будов творить колосальне півколо, а головний корпус має витончені форми т.зв. палладіївського стилю типу villa rotonda коло Віценци в Італії.

Романтизм

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північноїі Південної Америки.

Ідейні джерела.

Романтизм, що виник після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 — 19 ст. абсолютизму, був реакцією проти раціоналізму доби Просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму.

Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і

• культ почуттів, а не розуму,

• звернення до народності,

• захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю,

• шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм),

• інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику.

• Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

В Україні

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського.

Першими виявами українського романтизму були:

• видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» О. Павловського і збірка М. Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії.

До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827).

Український романтизм виник

• не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку,

• та писань російських і польських романтиків — з другого.

• Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін,Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української 

З 16 століття розпочинається доба українського ренесансу для іконописання. Період дуже неоднозначний, але плідний для вітчизняного іконописання. Хоча тривав і не довго. Українці, що втратили свою державність збагнули необхідність консолідації та духовного єднання і відродження. Підбадьорені опікою козацтва українські митці створюють нові шедеври. Епоха Вiдродження iстотно змiнила ставлення до земного й небесного, до святого й несвятого, до вiдношень мiж ними. Вiруючi люди мовби наново вiдкрили, що свiт реалiй непоганий, навiть прекрасний; вiн є творiнням Божим, лише зiпсований грiхом. Захiдне мистецтво цiлком прийняло цю iдеологiю, але схiдне мистецтво поставилося до неї застережливо. Тiльки Україна й Бiлорусь у Схiднiй Європi та Сербiя на Балканах опинилися у сферi культури епохи Вiдродження.  Майстри iкони позбулися абстрактностi iконних образiв, надiляли святих характерною зовнiшнiстю й рисами глибокого психологiзму. Iкона нiби стала "спiвпереживати" з глядачами. Святiсть не трактується як щось позаземне, вона має мiсце в реальному свiтi, доступному органам сприймання. 

Самобутність української ікони згодом стала одним з приводів до ненависті з боку росіського царизму. Українські ікони нерідко вилучалия з храмів. Отже, наука про образотворче мистецтво сьогоднi позбавлена можливостi дослiджувати ренесансний стиль в iконах Надднiпрянської та Схiдної України ХVI столiття через умисне знищення пам'яток.  Як уже зазначалося, iкономалярськi центри захiдних земель України не так взорувалися на якусь певну школу, як на схiдних землях - на Київ. Тут панувало кiлька досить самостiйних осередкiв, мiж якими були швидше творчi партнерськi зв'язки, нiж визнання авторитету одного мiста чи однiєї майстернi.  Панорама розвитку й змiн стильових напрямiв в українськiй iконi дає переконливе свiдчення неповторної оригiнальностi українського iкономалювання. 

Своєрідно проходила "зустрiч" ренесансу й барокко в Українi. Оскiльки обидва великi стилi у нас не були копiями захiдних, а сильно забарвленi народним мистецтвом i мiсцевим вiзантинiзмом, то зiткнення, як на Заходi, не сталося. Вiдбулося взаємопроникнення ряду визначальних рис форми, або, вживаючи термiн iз фiзики, дифузiї стилiв. 

Друга полина 17, 18 столяття - розквіт українського барокко. 

Ренесансна iкона була осяжною, але ця осяжнiсть постiйно перемежовувалася з площиннiстю, начебто малярi не бажали розлучатися з нею назовсiм. Це зберiгало легкiсть i стрункiсть постатей святих, натякаючи на їхню духовну природу, безтiлеснiсть.

Барокко вiдходить вiд цiєї двозначностi й зупиняється на цiлковитiй тiлеснiй присутностi святого в реальному земному просторi, на тлi природи, архiтектури мiста тощо. Бiльше того, зростає вiдчуття окомiрної масивностi як самих постатей, так i всiх предметiв навколишнього свiту. Якщо цю тенденцiю осяжної масивностi доповнити вираженим рухом, то ми дiстанемо в iконi зовсiм нову якiсть, якої не було анi у вiзантiйськiй та давньокиївськiй, анi в ренесансши iконi.  Краса пишність присутня у храмах і на іконах. 

Українська iкона останньої чвертi ХVIII столiття в стильовiй царинi не була таким "однорiдним" явищем, як у другiй половинi ХVII й упродовж бiльшої частини ХVIII столiть. Чистота стилю барокко, викристалiзована за такий тривалий перiод, наприкiнцi ХVIII столiття була порушена, "затуманена" новими стильовими вiяннями, насамперед рококо, романтизму й класицизму. 

Частково класицизм з його усталеними холодними формами нав'язувався іконописцям силоміць російською владою. 

Щоправда, у другiй половинi ХIХ й на початку ХХ столiть ностальгiя за старовиною набуває рiзних неовiзантiйських i псевдовiзантiйських рис. 

За таких умов насадження класицизму в iкономалюваннi вiдбувалося в Українi в бiльш м'яких формах, нiж у Росiї. 

Двадцяте столiття займає особливе мiсце в iсторiї української iкони. 3 жодним iншим столiттям за тисячу рокiв християнства в нашiй країнi його порiвняти неможливо. Єдина аналогiя тут може бути з Вiзантiєю, конкретнiше-зi 116 роками iконоборства (726-842), коли в цiй нiбито християнськiй (православнiй) iмперiї фактично тривала громадянська вiйна мiж прихильниками й противниками iконовшанування.  Іконописання у радянскькій Україні було не можливим, а нові твори з"являлись хіба що за кордоном під пензлем емігрантів.

  Коли ж впала залiзна завiса, розвалився 1991 року iмперський Радянський Союз i Україна стала незалежною державою, настав час "повертатися з Єгипту":

• збережене, виплекане в українськiй дiаспорi мистецтво iкони має стати тепер одним iз рушiїв вiдродження Української Церкви й знову ввiйти в структуру провiдних жанрiв нового українського малярства. Це повернення тим бiльш важливе й необхiдне, що традицiя iкони почала занепадати ще в ХIХ столiттi, коли через насильне введення класицизму були уневажненi попереднi традицiї й стилi. А у ХХ столiттi настала справжня криза всього сакрального мистецтва й припинення його розвитку ледь не на цiле столiття.  http://www.kievpatr.org.ua/ikons_4.html

Традиційне іконописання також включає в себе певні побутові подробиці, відходить від візантійських канонів, зба­гачуючись місцевими рисами та іноземними впливами. Високо­го рівня вже на початку XIV ст. досягла творчість іконописця, а потім і першого галицького митрополита, що переїхав до Москви, Петра Ратенського з Волині. Йому приписують на­писання ікони "Богородиця" у Володимир-Волинському собо­рі, а також так званої "Петровської" ікони в Успенському соборі у Москві. Митрополит Петро вважається зачинателем московської школи іконопису.

У цілому ж до середини XVI ст. відомо дуже небагато імен українських іконописців переважно з галицьких міст і містечок. Святі на іконах того часу мають вільні рухи, лагідний вираз обличчя. Постаті звільняються від візантійської умовності, нерухомості, урочистості й стають більш земними, обличчя набувають усе більш індивідуального виразу. Найпопулярніші сюжети - зображення войовничих святих, зокрема, Юрія| Змієборця (див. на с.315 на мал. ікону XV ст. з с.Здвиження) і сцені "Страшного суду". Останній сюжет під впливом замовників - заможних селян та міщан - набув сатиричного забарвлення. Композиції доповнюються новими сюжетними елементами, деталізацією обстановки ре­альних і міфічних подій, новими колористичними рішеннями, посиле­ним акцентуванням декоративних елементів і виразністю рисунку з підкресленням лінійного ритму.

У зв'язку з наявністю значного прошарку магнатів, купців, бага­тих міщан суттєвого розвитку набуває ювелірне мистецтво. Із зане­падом Києва поступово зникають староруські типи ювелірних при­крас і техніка, на якій їх виготовляли. В цей період українське ювелірне мистецтво опинилося під впливом двох визначальних на­прямків: 1) західноєвропейського, переважно німецького; 2) східного, головним чином грецько-турецького. Переважав останній, оскільки Львів славився як перевалочний пункт у торгівлі східними товарами, а магнати та шляхта захоплювалися зброєю та кінськими уборами в східному стилі (виробництво узд, сагайдаків, сідел, оправа шабель). Українські майстри комбінували ці впливи з традиційними давньо­руськими, що дозволяло їм створювати цілком оригінальні вироби, багато з яких поширювалися не тільки у Польщі, а й за її межами під назвою львівських (див. нижче на мал. львівський сріблений пояс для шляхтичів, купців і багатих міщан).

Однак скоро польська влада почала поширювати свою дис­кримінаційну релігійну політику й на різні галузі мистецтва. Майст­рами ювелірних золотих цехів могли бути лише поляки, католики. Це призводило до певного гальмування розвитку цього виду мис­тецтва і зміни матеріалів, з яких вироблялися ювелірні речі: не з зо­лота, а із срібла, бронзи та міді. В литті з міді та олова були досяг­нуті високі результати. Відливали і художньо оформлені гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, світильники, посуд.

Продовжує і розвиває попередні традиції мистецтво книжкової мініатюри і графіки.

З XIV ст. графіка відбиває готичний нату­ралізм, який мав динамічніше трактування сюжету. Рукописи оздоб­лювались заставками, великими орнаментованими літерами, в ос­новному плетінковим орнаментом, багатим на фарби, серед яких усе ж переважають чорна та червона. Традиції візантійського орнаменту доповнюються Готичними рисами, а згодом і все більш помітними ренесансними тенденціями.

Особливо високу художню цінність ма­ють Галицьке Євангеліє XIV ст., "Житіє Бориса і Гліба", "Радзивилівський літопис" XV ст., Пересопницьке Євангеліє XVI ст.