2. Реформи Гобсбургів у західній Україні.

Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрій­ської імперії збіглася у часі з першою хвилею модернізаційних реформ у цій державі. Ці реформи запроваджувалися у життя в 70—80-х роках XVIII ст. Марією-Терезою та Иосифом II. Вони базувалися на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті шля­хом посилення державної централізації та встановлення контро­лю правлячої династії за всіма сферами суспільного життя залучи­ти імперію до нових історичних процесів та не допустити її відс­тавання від основного суперника — сусідньої Пруссії.

Підхід до реформування суспільства був комплексним: змі­ни водночас відбувалися майже у всіх сферах життя. Реформа управління зробила центральною постаттю місцевої адміністрації державного чиновника, було проведено перші статистичні переписи населення та земельних володінь, упорядковано сис­тему обліку та контролю. Військова реформа ввела обов'язкову військову повинність та централізований рекрутський набір. Особливо значним був вплив реформ у сфері аграрних відно­син, релігії та освіти.

У 1779 p. Марія-Тереза видала патент (імператорський на­каз), у якому вимагала від поміщиків поводити себе з селянами "по-людськи". її спадкоємець Иосиф II пішов ще далі: у 1782 p. його патентом було скасовано особисту залежність селян від Ді­дичів та надано їм певні права обирати професію без згоди пана, одружуватися, переселятися, передавати майно у спадщину то­що; 1784 p. сільським громадам були надані права самоврядуван­ня; 1786 p. запроваджено триденну панщину. Ці реформаційні кроки, спрямовані на скасування кріпацтва, робилися саме тоді, коли в українських землях, підвладних Російській імперії, це крі­пацтво було юридичне оформлене.

Серйозні зрушення зумовили імперські реформи у сфері ре­лігії: по-перше, церква підпорядковувалася державі; по-друге, змі­нився статус священиків — вони стали державними службовця­ми; по-третє, 1773 p. було ліквідовано орден єзуїтів, який до цьо­го мав значний вплив на суспільне життя імперії; по-четверте, цісарським патентом 1781 p. покладено край дискримінації не-католицьких конфесій і зрівняно в правах католицьку, протес­тантську та греко-католицьку церкви.

Модернізація суспільства вимагала серйозних змін у галузі освіти. У цій сфері короновані реформатори, спираючись на ідеї освіченого абсолютизму, проголосили загальну середню освіту;

створили у містах і селах для широких мас населення цілу мере­жу навчальних закладів; перевели шкільну освіту на державний кошт; 1784 р. на місці закритої єзуїтської академії відкрили Львів­ський університет; дозволили початковій школі користуватися рідною мовою.

Після смерті Иосифа II (1890 р.) у правлячих колах імперії на зміну реформаторству, лібералізму, освіченому абсолютизму поступово приходить консерватизм, контрреформізм, реакція. Наступники цісарів-реформаторів на австрійському престолі, по­боюючись, що поглиблення реформ може призвести до рево­люційного вибуху в імперії, аналогічного Великій Французькій революції, відмовилися майже до середини XIX ст. від ідей та практики модернізаційного курсу. Крім французької революції, Цієї доби значний вплив на соціально-економічний та політич­ний розвиток імперії Габсбургів мали такі загальноєвропейські процеси та явища, як загострення суперечностей між європей­ськими країнами у зв'язку з поділами Польщі, промисловий пе­реворот в Англії, широкомасштабні та тривалі наполеонівські війни тощо.

Різка зміна офіційного курсу, відмова від політики реформ призвели до того, що феодали розпочали поступове відновлен­ня втрачених позицій у аграрному секторі. Досить прогресив­ний закон 1782 р. про скасування кріпосної залежності все-таки зберіг недоторканим прикріплення селянина до землі. Ця се­лянська "свобода на прив'язі" дала можливість поміщикам в Нових умовах шляхом відвертого терору, насилля, обдурюван­ня, підкупу при підтримці владних структур (офіційний дозвіл на тілесні покарання селян тощо) майже повністю відновити свої колишні права та привілеї. Наступ феодалів йшов по лінії захоплення селянських земель; збільшення повинностей селян, насамперед панщини; посилення позаекономічного примусу. Умовою цих процесів став консервативний державний курс, а каталізатором — посилення конкуренції феодальних фільвар­ково-панщинних господарств Австрійської імперії з набираю­чим силу сільським господарством західних країн, яке перейш­ло на капіталістичні рейки.

Посилення експлуатації кріпацької праці спричинило дег­радацію та розорення селянських господарств. Дійшло до того, що власне господарство практично не гарантувало селянинові забезпечення мінімальних потреб його сім'ї. Зокрема, як свід­чать проведені австрійськими властями переписи 1819—1820 pp., селяни віддавали продуктами, грошима і працею феодалові та державі практично весь чистий прибуток зі своїх господарств. Такі важкі економічні умови стимулювали процес прогресую­чого дроблення селянських господарств. Так, у Галичині та Лодомерії при зменшенні площі селянської землі кількість селян­ських господарств зросла лише між переписами 1819 p. і 1847— 1859 pp. на 53%. До середини XIX ст. в західноукраїнських зем­лях 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб забезпечити засоби існування своєї сім'ї.

Посилення феодальної експлуатації не стимулювало процві­тання фільварково-панщинних господарств. Ці господарства не вписувались у нові ринкові відносини, і теж, подібно селянсь­ким, деградували та занепадали. Перебуваючи у безвихідному ста­новищі, поміщики у середині XIX ст. були змушені здати в орен­ду четверту частину своїх маєтків. За цих обставин певне поліп­шення культури землеробства (застосування меліорації, поши­рення технічних культур, поява п'яти-шестипільних сівозмін то­що); зрушення у тваринництві (збільшеннятіоголів'я худоби, по­ширення племінної та селекційної роботи тощо); ширше вико­ристання вільнонайманої праці, які відбувалися у незначній час­тині господарств великих землевласників лише відтіняли глибо­ку кризу в аграрній сфері.

Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільсь­кого господарства, а й промислового виробництва західноукра­їнських земель. Ситуація ускладнювалася і колоніальною полі­тикою Австрійської імперії, суть якої полягала у перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту та джерело сировини й дешевої робочої сили. Ці обставини призвели до того, що в середині XIX ст. виробництво промислової продукції на душу населення в західноукраїнських землях було в п'ять разів ниж­чим, ніж у чеських та німецьких областях імперії. Військові за­мовлення, пов'язані з наполеонівськими війнами, дещо пожва­вили промисловий розвиток західноукраїнського краю — нап­рикінці першого десятиріччя XIX ст. тут функціонувало майже сто підприємств мануфактурного типу. Однак цей період тим­часового піднесення вже наприкінці 20-х років змінився засто­єм. Галицькі та буковинські мануфактури у цей час не тільки не підтримуються державою, а навпаки, їхня діяльність блокуєть­ся і гальмується встановленням великих податків, позбавлен­ням пільг та державних субсидій, дискримінацією їхніх виробів на західноавстрійських ринках тощо. Лише у ЗО—40-х роках про­мисловість краю поступово виходить з кризи — у цей час в за­хідноукраїнських землях активно функціонували майже 250 ма­нуфактур, Проте жодна з них не мала парових двигунів і лише незначна частина використовувала у виробничому процесі во­дяну енергію. Отже, кріпосництво та колоніальна політика Австрійської імперії стримувала переростання мануфактурної промисловості у фабричну, гальмувала економічний розвиток західноукраїнських земель.