1. Нетрадиційні об'єкти інтелектуальної власності

Особливості проблем законодавчого забезпечення інформаційної безпеки держави, суспільства і громадянина в умовах інформаційно-психологічного протиборства

Цією статтею розпочинається цикл публікацій з висвітлення результатів досліджень проблем теоретико-методологічного і політико-правового забезпечення інформаційної безпеки особи, суспільства і держави, а також політики безпеки в міждержавних і міжнародних відносинах.

(Початок, ч. 1)

Актуальність теми. На слуху у кожного з нас різні критерії класифікації епохальних циклів у розвитку людської цивілізації. Нам відомі як наукові, так і менш науково визначені характеристики періодів історичного розвитку. Відповідні „епохи” позначені термінами з різним змістом понять, приміром: епоха примітивного суспільства; епоха утворення і розвитку держави; епоха „варварства”, інквізиції, „хрестових походів”, ренесансу; епоха зародження і розвитку капіталізму, переростання капіталістичної матеріальної економічних експансії в епоху імперіалізму; епоха формування, розквіту і розпаду світових імперій (німецької, голландської, іспанської, португальської, британської, французької); епоха встановлення і домінування в світі мілітаристських, фашистських, інших різновидів тоталітарних режимів; епоха зародження, становлення світової соціалістичної системи, розбудови основ комуністичного суспільства, їх переродження у світову „радянську імперію”, її поразки і зникнення;  епоха „холодної війни”, протистояння світових центрів сили за гегемонію на напрямку „Схід – Захід”; та нинішня епоха „глобалізації”... Виникає потреба дати різноаспектні наукові відповіді на проблемні питання сьогодення і змоделювати тенденції розвитку оперативної обстановки в інформаційно-психологічній сфері на найближчу, середньо і  далеко строкову перспективу.

Мета даної статті полягає у визначенні рівня розвиненості та відповідності сучасним вимогам системи законодавчого забезпечення інформаційної безпеки людини і громадянина, українського суспільства та держави Україна.

Завдання – проаналізувати, оцінити, визначити позитивні здобутки та недоліки в законотворчому процесі у сфері правового і законодавчого забезпечення розвитку сучасного українського суспільства і громадянина в умовах конкурентної взаємодії різних внутрішніх і зовнішніх політичних сил, які беруть участь у визначенні та формуванні сучасних цивілізаційно-ціннісних преференцій українського суспільства та політики держави в політико-ідеологічній та інформаційно-психологічній сфері.

Частина І. Характеристика сучасної парадигми теорії інформаційної безпеки

1.2. Загальна характеристика сучасного розвитку людства і чинників впливу на процеси в конкурентній боротьбі геостратегічних центрів сили за контроль над українським суспільством

Глобалізація – це певна якісно нова епоха у розвитку людства. Реальність сьогодення констатує, що останню чверть XX ст., особливо після розпаду СРСР і впровадження новітніх комунікаційних технологій (комп’ютеризації, Інтернету, мобільного зв’язку тощо), різко прискорили процеси глобалізації, які охопили практично всі держави світу. Нині сучасне світове співтовариства  у своєму розвитку має сталу і незворотну тенденцію до глобалізації, тобто до підвищення загальної взаємозалежності учасників світогосподарських відносин. Посилення цієї залежності відбувається в умова виникнення світових проблем такого масштабу, що у межах потенціалу однієї економічної могутності (держави) подолати їх практично не можливо. Зазначене тягне за собою тенденцію до співробітництва. Посилення світогосподарських, приватноправових контактів прискорює розвиток політико-правових, міждержавних, міжрегіональних  відносин.

Як наслідок національні суспільства і держави як суверени змушені шукати певні шляхи для порозуміння, тобто – наближення своїх поглядів на суспільне життя, встановлення відповідних єдиних технічних і технологічних стандартів у виробництві продукції і товарів, встановлення єдиних правил поведінки у взаємовідносинах, – одним словом – до уніфікації усіх сфер життєдіяльності національних суспільств, держав, неурядових організацій, транснаціональних корпорацій, окремих регіонів, які утворюють цивілізаційні об’єднання. Зазначена позитивна тенденція одночасно тягне за собою й негативи. Так, провідні центри геополітичної сили, використовуючи свій потенціал і тимчасове домінування у світі, намагаються нав’язувати власні моделі організації і управління суспільством з тим, щоб саме їхня модель розвитку суспільства була покладена в основу уніфікації національних суспільств, які нині утворюють цивілізаційні об’єднання.Зазначені процеси уніфікації в умовах світоглядної конкуренції тягнуть за собою тенденції до стирання певних національних, етнокультурних, світоглядно ментальних відмінностей у представників не домінуючих у світових процесах народів, особливо у малочисельних, які беруть участь у сучасних міжнародних процесах. Одночасно як зазначалося вище відбувається процес нав’язування з боку певних домінуючих світових сил (зокрема, США) відповідних, не узгодженої з переважною більшістю учасників міжнародних відносин, моделей цінностей, стандартів і якостей життя. Саме загроза знищення в умовах глобалізації світового суспільства самоідентифікаційних ознак націй і народів або їх заміна чужорідними веде до переродження, викликає велику стурбованість у провідних носіїв національної самобутності, традицій і способу життя.

Саме ця суспільна значимість викликає у наукових і фахових безпекознавчих колах нагальну потребу та доцільність проведення постійного прискіпливого різноаспектного інформаційно-аналітичного моніторингу сучасних процесів і тенденцій у міжнародних відносинах та наукового узагальнення практики, оцінки, аналізу, прогнозування і моделювання особливостей інформаційно-психологічного протиборства суб’єктів геополітичної, геоекономічної, геостратегічної конкуренції, місця та ролі в цій галузі специфічних суспільних відносин сил і засобів систем:  1) органів державної влади і управління держав (СОДВ);

2) неурядових національних (ННО) та транснаціональних (ТНО) структур і організацій;

3) транснаціональних військово-політичних об’єднань (ТНВПО); 4) господарських фінансово-промислових корпорацій (ТНК);

5) засобів масової інформації (ЗМІ) та інформаційно-телекомунікаційних корпорацій (ІТК–ТНК);

6) відкритих інформаційно-телекомунікаційних корпорацій (ВІТКС);

7) мережних інформаційних каналів корпорацій (ТНК-СМІК) та корпорацій-провайдерів (ТНК-пр);

8) віртуальних соціальних співтовариств (віртуальних соціальних корпорацій – ВСК);

9) таємних транснаціональних елітарних організацій (ТТНЕО), інших латентних (таємних) структур у соціально-політичних і економічних процесах сучасного світового співтовариства, що глобалізується.

Встановлення після серпня 1991 року латентними транснаціональними, елітарними співтовариствами, контрольованими насамперед американськими та ізраїльськими ТНК, повного контролю над національними політичними елітами та процесами в пострадянських і посткомуністичних державах, а також утворення залежності характеру політичних подій від їх впливу — підтверджують висунуту автором статті ще у 1990 р. наукову гіпотезу про те, що нині насправді відбувається таємне протистояння за перерозподіл сфер геостратегічного впливу на таких рівнях:

1) світових суспільно-політичних рухів (ліберал-демократизму, соціал-демократизму, сіонізму, комунізму, націонал-соціалізму та інших новітніх різновидів крайніх правих і лівих політичних течій (нацизму, фашизму, маоізму тощо); 2) світових релігійних рухів (католицизму, православ’я, протестантизму, магометанства, іудаїзму, конфуціанства, індуїзму);

3) новітніх релігійних та містичних культів;

4) громадських елітарних закритих об'єднань, союзів, лож, громад масонського типу;

5) транснаціональних фінансово-економічних і військово-політичних об’єднань;

6) мафіозних та інших організованих транснаціональних злочинних угруповань;

7) міждержавних відносин.

2. Комерціалізація прав на об'єкти інтелектуальної власності

Інтелектуальна власність у широкому розумінні означає закріплені законом права на результати інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній областях.

Інтелектуальна діяльність - це творча діяльність, а творчість - це цілеспрямована розумова робота людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю, унікальністю. Чим вищий інтелектуальний потенціал індивідуума, тим цінніші результати його творчої діяльності - інтелектуальна власність.

Для людини характерні два види творчості - художня і технічна. Результатом художньої творчості є літературні і художні твори. Результатом технічної творчості - винаходи, торговельні марки, комерційні таємниці тощо.

Результати художньої творчості використовуються в гуманітарній сфері для збагачення внутрішнього світу людини, формування його світогляду. Результати ж технічної творчості застосовуються переважно у сфері виробництва товарів і надання послуг. Вони сприяють підвищенню технічного рівня суспільного виробництва, його ефективності, забезпечують конкурентоспроможність вироблених товарів і послуг.

За сформованою історичною традицією результати технічної творчості називають об'єктами права промислової власності, або "промисловою власністю". Поняття "промислова власність" іноді помилково ототожнюється з матеріальними об'єктами промисловості - будинками, спорудами, устаткуванням. Однак це не так. Промислова власність - це вид інтелектуальної власності. Слово "промислова" у цьому словосполученні закріпилося, очевидно, у результаті того, що вона застосовується, головним чином, у промисловості, що є сектором економіки, зацікавленим в ній.

Підкреслимо, що під інтелектуальною власністю розуміють не результат інтелектуальної діяльності людини як такий, а право на цей результат. На відміну від матеріальних об'єктів, тобто таких, що можна відчути на дотик, наприклад, книги, автомобіль, право не можна відчути на дотик. Отже, інтелектуальна власність є нематеріальним об'єктом.

З цього випливає низка важливих наслідків. Наприклад, на відміну від матеріальних об'єктів, інтелектуальною власністю, у багатьох випадках, заволодіти набагато легше. Так, якщо у процесі бесіди ви розкриєте комерційну таємницю, то ця інформація перекочує до мозку вашого співрозмовника і повернути її назад, на відміну від матеріального об'єкта, неможливо. Відтепер обидві сторони володіють одним і тим об'єктом. Відмінності спостерігаються також під час обміну. Так, якщо ви обмінялися з партнером комп'ютерами, то після такого обміну кожна зі сторін буде мати по одному комп'ютеру. Але якщо ви обмінялися ідеями як результатами творчої діяльності, то кожна зі сторін буде мати по дві ідеї.

3. Категорії суперечок

На стадії ведення переговорів сторони досить часто сприймають арбітражне застереження як звичайну формальність, адже вони не передбачають його застосування. Багато зауважень унаслідок своєї невизначеності або наявності кількох варіантів вирішення суперечок породжують різне тлумачення і з огляду на це – необхідність з’ясування дійсного наміру сторін, або ж можливість визнання цього застереження даремним, таким, що не породжує жодних правових наслідків. Саме тому права та обов’язки сторін за контрактом, на укладання якого було витрачено багато часу та зусиль, не можуть реалізовуватися. Отже, як формі, так і змістові арбітражного застереження слід приділяти належну увагу. Воля сторін щодо порядку вирішення спору має виявлятися зрозуміло, недвозначно, з точною вказівкою на найменування арбітражу та організації, при якій він створений.

Згідно зі ст. 7 Типового Закону ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж від 21 червня 1985 р. (далі – Типовий Закон) арбітражна угода – це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні.

Залежно від моменту укладення арбітражної угоди на стадії підписання контракту чи після виникнення суперечки, розрізняють два види арбітражної угоди:

• застереження про передачу (acte de compromis) – угода сторін про передачу до арбітражу суперечки, яка укладається вже після її виникнення. Слід зазначити, що такий вид арбітражної угоди укладається доволі рідко з огляду на те, що після виникнення суперечки сторонам вже важко про що-небудь домовитися;

• арбітражне застереження (clause compromissoire) – згідно з яким сторони погоджуються передавати до арбітражу майбутні суперечки. Такий вид арбітражної угоди, як правило, включається як один з його пунктів до основного контракту. Угода про передачу майбутньої суперечки на розгляд до арбітражу може міститися в окремому документі. Саме це зустрічається на практиці досить рідко.

Арбітражне застереження, що є частиною договору, має трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Принцип автономності (самостійності) арбітражної угоди закріплено в ст. 16 Типового Закону та визнано у більшості країн світу (виключенням є Турція та деякі арабські країни). Згідно з цим принципом питання про дійсність арбітражного застереження вирішується окремо і незалежно від факту дійсності або недійсності договору, в якому воно міститься. Винесення арбітражем рішення про недійсність договору не в силу закону до недійсності арбітражного застереження.

На сьогодні МКА регулюється низкою міжнародних конвенцій: Нью-Йоркська Конвенція 1958 р. про визнання та виконання арбітражних рішень (ст. ІІ), Женевська Конвенція 1961 р. про міжнародний комерційний арбітраж (ст. І), Вашингтонська Конвенція 1965 р. про врегулювання інвестиційних суперечок між державами та фізичними чи юридичними особами інших держав (ст. 25), Панамська Конвенція 1975 р. про міжнародний комерційний арбітраж (ст. І), Арабська Конвенція про комерційний арбітраж (ст. 3).

Всі вони містять вимогу про те, що арбітражна угода має укладатися у письмовій формі. Таку ж вимогу містить і ст. 7 Типового Закону, яку мали за основу розробники національних законів багатьох країн світу, зокрема Україна. Відповідно до цієї статті угода вважається укладеною у письмовій формі, якщо вона міститься в документі, підписаному сторонами, або укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв’язку, що забезпечують фіксацію такої угоди, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, в яких одна зі сторін стверджує наявність угоди, а інша проти цього не заперечує. Посилання в угоді на документ, що містить арбітражне застереження, є арбітражною угодою за умови, що угода укладена в письмовій формі і це посилання є таким, що робить згадане застереження частиною угоди. Хоча національне законодавство більшості країн світу також містить вимогу про те, що арбітражна угода має укладатися у письмовій формі, існує кілька винятків з цього правила. Так, у Швеції дозволена усна форма арбітражної угоди. У Німеччині арбітражна угода може бути усною за умови, що контракт укладений між професійними торговцями (Vollkaufleute) та угода укладена в рамках комерційної операції. Вона навіть може укладатися за змовчуванням, якщо у певній галузі торгівлі існує звичай звертатися до арбітражу при виникненні розбіжностей. З іншого боку, в країнах, законодавство яких раніше дозволяло укладати усні арбітражні угоди, така можливість зникла з прийняттям нового арбітражного законодавства (наприклад, у Франції та Нідерландах).