Семінар 3, практичне завдання 2 Історія розвитку дидактики вищої школи

Рік або епоха	Вчений	Провідні ідеї
XVII ст.	Вольфганг Ратке відомий ще і як Ратихій, Рати-хіус (1571 —1635)	навчання має проводитися відповідно до ходу природи; навчання має бути послідовним, не можна одночасно вивчати різні речі; навчання треба обов´язково проводити рідною мовою; у навчанні слід постійно застосовувати повторення; на­вчання повинно здійснюватися без примусу; заучувати слід лише те, що вже зрозуміло; у навчанні треба йти від часткового до за­гального, від відомого до невідомого; у ході навчання завжди тре­ба спиратися на індукцію і досвід.
XVII ст.	Ян Амос Коменський (1592—1670)	ввів у науковий обіг поняття "дидактика" у праці "Велика дидактика" (1657 p.); ідея загальної освіти для усіх прошарків населення – всіх дітей і молоді без винятку; витоком пізнання є відчуття, досвід; істинність і досто­вірність набутих людиною знань залежать від дій органів чуття, тому на перше місце виходить принцип наочності; науково обґрунтував класно-урочну, ступеневу систему навчання й виховання.
XVIІI ст.	Жан-Жак Руссо (1712—1778)	освіта для всіх дітей на основі їх вільного розвитку з урахуванням природних можливостей особистості; у праці "Еміль, або Про виховання" (1762 р.) він виклав головні принципи навчання й виховання підростаючого покоління: оскільки у природному середовищі усе є ідеальним, виховання також має бути природовідповідним, співголосним віку дитини; дитина має підпорядковуватися не авторитарній волі старших, а правилам природи; основними чин­никами, що впливають на виховання, є природа, люди, предме­ти; визначив чотири періоди розвитку дитини й на­прями навчально-виховної роботи з певними віковими групами.
XVIIІ ст.	Іоганн Генріх Песталоцці (1746—1827)	основоположник дидактики початкового на­вчання; у педагогічних працях "Лінгард і Гертруда", "Як Герт­руда навчає своїх дітей", "Лебедина пісня" та ін. розробив чітку систему і дидактичні принципи навчання дітей. у процесі навчан­ня він виділяв чотири аспекти: 1) сприймання предметів; 2) фор­мування уявлень про предмети; 3) зіставлення предметів і фор­мування понять; 4) називання предметів (словом), розвиток мови. особливу увагу приділяв активній діяльності учнів, підготовці їх до практичної роботи.
ХІХ ст.	Іоганн Фрідріх Гербарт (1776—1841).	у працях "Загальна педагогіка, виведена з мети виховання"(1806), "Педагогічні лекції" (1835) обґрунтував сис­тему навчання, яка ґрунтувалася на психології й етиці. у підва­лини виховання він покладав три провідні засоби: управління дітьми, дисципліну й виховуюче навчання. під впливом ідей Песталоцці й Гербарта у Європі в XIX ст. сформувався тип шко­ли, яку назвали традиційною.
ХІХ ст.	Костянтин Дмитрович Ушинський (1824—1870)	осно­воположник наукової педагогіки і народної школи Росії. у чис­ленних наукових працях, зокрема "Людина як предмет вихован­ня", "Рідне слово", "Про народність у громадянському вихован­ні", "Праця в її психічному й виховному значенні" та ін., К. Д. Ушин­ський заклав наукові засади подальшого розвитку теорії і прак­тики навчально-виховної роботи.
ХХ ст.	Петро Якович Гальперін (1901—1987)	обґрунтував оригі­нальну дидактичну систему. Сутність її полягала в поетапному формуванні розумової діяльності людини: етап створення схеми орієнтаціиної основи діяльності; етап формування матеріальної діяльності; етап зовнішньої мови, що виражається у словесному узагальненні; етап внутрішньої мови, що виявляється у внутріш­ній мисленнєвій діяльності; етап інтеріоризації дій, які стають внутрішнім процесом, максимально автоматизованим, що про­ектується на кінцевий "продукт" пізнавальних дій.
ХІХ ст.	Джон Дьюї (1859-1952)	заснував педоцентризм, який полягає в керуванні практичним досвідом, навчанні без програм, широкій дитячій і вчительській самостійності. Школа має бути «пристосована до суспільного життя» та сприяти розвиткові «американського» способу «цього життя». підкреслював єдність чуттєвого й інтелектуального в пізнанні, сформулював вимогу про залучення дітей до практичної діяльності як основи і гаранту ефективності учіння.
ХІХ ст.	Герберт Спенсер (1820-1903)	система Г. Спенсера була спрямована передовсім на підготовку спеціалістів-практиків – кваліфікованих техніків і робітників. дидактичні основи матеріальної освіти грунтувалися на необхідності п'яти видів людської діяльності: самозбереження, здобування засобів для життя, виховання потомства, виконання соціальних функцій, дозвілля.
50-60-х років XX століття	В. О. Сухомлинський (1918-1970)	засновник гуманістичної, новаторської педагогіки. діти повинні жити в світі краси, гри, казки, музики, малюнка, фантазії, творчості. У зв’язку з цим він практикував у своїй роботі уроки думки. Це були уроки на природі, де дітям можна задавати тисячі питань. Урок в природу – подорож до джерела живої думки. Пробудженню думки сприяло бажання зрозуміти природні явища, спостереження за ними. праця думки неможлива без дитячої творчості. Він залучав школярів до складання казок, творів, самостійного вивчення окремих тем та ін. учіння для учнів було радісною працею єдиним джерелом вогнику допитливості, жадоби до знань називає радість успіху у праці, а найголовнішим засобом досягнення цього вважав правильне оцінювання учнів. інтерес до навчання, загальний розвиток учня неможливі, якщо у класі нема інтелектуального фону – постійного обміну знаннями в класі між учнями, якщо програмний матеріал не спирається на велику кількість матеріалу позапрограмного. Важливим джерелом інтелектуального фону є розвиток захоплень школярів. Кожний учень повинен мати свій улюблений предмет, де він знає більше за інших. для вироблення вміння вчитися важливо дотримуватись самодисципліни у розумовій праці. дитина не може бути щасливою, коли їй у школі погано. Запорука щастя – у шкільних успіхах. Дитині треба допомагати вчитися. Треба дати їй відчути себе достатньо здібною для оволодіння шкільною наукою. Вирішувати цю проблему через відкриття навіть перед найважчим учнем тих сфер його розвитку, де він може досягти вершини, бути кращим за інших. Цьому сприяє, передусім, залучення дітей до участі у різних гуртках.
ХІХ ст.	Микола Іванович Пирогов (1810-1881)	проти обмеження прав на освіту за соціальним станом та національною ознакою, ранньої спеціалізації, захищав загальноосвітню школу як основну ланку системи освіти. цілеспрямовано прагнув підпорядкувати вирішення всіх методичних питань головному завданню – формуванню людини, її розумовому й духовному розвиткові.
XIX ст.	О. В. Духнович	створював підручники для народних шкіл, широко проводив культурно-освітню роботу. Написав буквар «Книжица читальная для начинающих», підручник з географії «Краткий землепис для молодих русинів», посібник з історії. Виступав за створення початкової школи в кожному селі, за освіту рідною мовою.
ХІХ-ХХ століття	Софія Федорівна Русова (1856-1940)	концепція національного виховання; гостре зацікавлення справами розбудови національного шкільництва – твердо стояла на тому, що школа і виховання в ній успішно можуть здійснюватися за умови, коли ця школа, це виховання, будуть національними, народними. у ряді своїх творів "Націоналізація школи", "Націоналізація дошкільного виховання", "Націоналізація позашкільної освіти у різних народностей Росії" і ін. вказує, що першим кроком побудови нової української національної освіти є її націоналізація. Школа і освіта повинні вбирати в себе всі прогресивні здобутки закордонних реформаторів і водночас створювати свою систему на національному ґрунті, враховуючи, насамперед, потреби свого краю, національні вимоги, історичні традиції братських шкіл, що в основі мали гуманістичні та демократичні принципи. Націоналізація школи проводиться, перш за все, навчанням дітей рідною мовою, коли у програму включені найближчі до життя науки, використовується народна словесна, мистецька і музична творчість. У такій школі лунає народна пісня, красуються усякі народні вироби, і все це утворює таку атмосферу в школі, яка дає психічне задоволення учням, сприяє вільному розвиткові їх духовних сил. націоналізація освіти, школи ніде не мусить приводити до шовінізму. Національне виховання через пошану і любов до свого народу виховує в дітях пошану і любов до інших народів.
Хх ст.	Павло Петрович Блонський (1884-1941)	відстоював самостійність педагогіки як науки. наполягав на тому, щоб педагогіка спиралась на останні досягнення суспільних і природничих наук, була пов’язана з філософією. розробив ряд методів педагогічного дослідження: опитування, анкетування, тестування, спостереження, статистичний метод. Найголовнішим завданням школи визначав – навчити дітей жити. Школа не може дати дитині всю необхідну для життя суму знань, тому головне – виробити в учнів уміння і бажання набувати знання на протязі всього життя. прихильник активних методів навчання, які базуються на інтересі дитини і на організації її самостійної діяльності. Серед активних методів головним називав “дослідницький метод“, який включає дитячий експеримент, систематичні спостереження. У цьому ж зв’язку Блонський рекомендував екскурсії. Розробляючи програму боротьби із шкільною неуспішністю, близько підійшов до проблеми рівневої диференціації учнів. Він пропонував створювати для слаборозвинутих учнів окремі класи. намагався запровадити у школах генетичний метод. Він вважав, що дитина у своєму розвитку ніби повторює історію суспільства. Розвиток розуму дитини – копія розвитку розуму людства. Дитина генетично (серцем і думкою) пов’язана з рідною культурою, зі своїм народом. Цей метод дає опору освіченій людині, робить для неї батьківщину батьківщиною і формує повагу до народу. виступав проти методу одночасного вивчення учнями різних наук і пропонував, щоб дитина в окремі відрізки часу займалась тільки однією наукою. Пропонував у цьому зв’язку студійну форму навчання.

Практичне завдання 1 написати анотацію на одну із цих статтей:

Масич В.В. ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ СТОЛІТТЯ ЯК КЛЮЧОВИЙ ЕТАП РОЗВИТКУ ДИДАКТИКИ ВИЩОЇ ШКОЛИ В УКРАЇНІ.

Рубрика: Соціум. Наука. Культурa, Педагогіка

Магістр педагогічної освіти Масич Віталій Васильович

Слов'янський державний педагогічний університет

ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ СТОЛІТТЯ ЯК КЛЮЧОВИЙ ЕТАП РОЗВИТКУ ДИДАКТИКИ ВИЩОЇ ШКОЛИ В УКРАЇНІ

У розвитку педагогічної думки України друга половина XІX століття має важливе значення. Саме в цей період спостерігаються зміни у розвитку культурно-освітніх процесів в Україні, які певним чином вплинули на розвиток української школи. Скасування кріпацтва, розвиток капіталізму, загострення соціальних суперечностей, зростання селянських зворушень, революційно-демократичний рух, - усе це об'єктивно вплинуло на розвиток шкільної освіти. Передові українські педагоги виступили проти станової школи з її муштрою і відривом від життя, теорії від практики. Вимогам реформи початкової, середньої і вищої школи, розвиткові жіночої освіти, боротьбі за українську національну школу, впровадженню ефективних методів навчання в цей період приділялося більше уваги [4, c.162].

Значну роль у розвиткові дидактики вищої школи належить педагогічній пресі і журналістиці. Поява цілого ряду педагогічних журналів і газет, на сторінках яких висвітлювались питання, які стосувалися реформи шкільної освіти, проблем психології, педагогіки, дидактики, методики викладання окремих дисциплін тощо позитивно вплинула на освітні процеси досліджуваного нами періоду, сприяла формуванню педагогічної культури й педагогічної творчості викладачів вищої школи.

Всі ці та інші чинники безпосередньо впливали на мету, зміст, форми, методи навчання і виховання, на розвиток педагогічної думки, яка в середині століття виділилася в окрему галузь науки. Саме в цей період відбуваються загальнодержавні та освітніх реформи (1804р., 1828р., 1835р., 60-х та 70-80-х років); засновується перший державний керівний орган - Міністерство народної освіти (у 1817 році воно було перейменоване на Міністерство духовних справ і народної освіти, що означало підпорядкування школи церковним установам), приймаються закони про безкоштовне навчання, з одного боку, і закони, що заважали поширенню освіти серед простих верств населення - з іншого; вводяться демократичні засади організації навчально-виховного процесу в усіх типах навчальних закладів, визначається зміст і методи навчання аж до обрання науковою радою ректорів і деканів університетів, ліцеїв, гімназій і крайньої їх полярності - заборона вивчення природничих дисциплін, філософії, введення казарменого режиму, поліцейського нагляду за діяльністю вчителів, професорів, учнів, студентів [9, c.321].

ХІХ століття позначається відкриттям різних типів навчальних закладів: зокрема Харківського, Київського та Новоросійського університетів, Ніжинського історико-філологічного інституту, діяльність, яких регламентувалася "Статутом навчальних закладів, підвідомчих університетам" (1804р.). Слід зазначити, що в різні періоди університети ще керувалися статутами 1835, 1863, 1884рр. Згідно з цими документами, університети повинні були готувати молодь для роботи в різноманітних державних органах, а також до вчительської діяльності. Відкриттям ліцеїв, які прирівнювалися до вищих навчальних закладів, а також гімназій (серед них і жіночих) і різноманітних народних шкіл й училищ, церковно-приходських шкіл, земських, недільних шкіл, кадетських корпусів, інститутів шляхетних дівчат, різних професійних училищ [2, 3, 5, 6, 8, 10].

Такі реформаторські зміни в педагогіці та в науці в цілому, за свідченням історико-педагогічної літератури, тісно пов'язані з діяльністю відомих науковців того часу [1, 4, 7, 8].

В працях відомих представників педагогічної думки досліджуваного періоду В. Стоюніна, К. Ушинського, М. Бунакова, М. Пирогова, П. Каптерєва, С. Миропольського, С. Рачинського, X. Алчевської, та інших чітко виділяються принципи самостійності (О. Левандовський), послідовності (Б. Краєвський), зв'язку теорії і практики (В. Грубе), міцності засвоєння знань (Г. Грузинцев, О. Левандовський), наочності (Б. Краєвський), систематичності й системності навчання (Ф. Буслаєв) [2, c.10].

Такі педагоги, методисти, як М. Бунаков, М. Корф, С. Рачинський, В. Стоюнін доводили необхідність реформування виховання та освіти, вимагали розробки й використання на практиці адекватних педагогічних методів (виховуючих і розвиваючих), вказували на необхідність їх застосування відповідно до навчальних дисциплін і поєднання вербальних і наочних методів.

Історичні розвідки А. Алексюка, В. Глузмана, Л. Вовк, М. Євтуха, М. Стельмаховича, Н. Побірченко, О. Іонової, О. Любара, О. Попової, О. Сухомлинської С. Золотухіної та інших переконують нас: друга половина XIX століття була щедрою на розробку дидактики викладання основ наук. Усвідомлюючи необхідність реорганізації навчального процесу в закладах різних типів, викликаною реформами 60-х років, одним із найголовніших шляхів учені-педагоги, методисти визнали реформування існуючих і створення нових форм організації навчально-пізнавальної діяльності учнів і введення в практику прогресивних методів викладання навчальних дисциплін.

Ознайомлення майбутніх учителів з новими, на той час дидактичними методиками та методичними рекомендаціями щодо викладання історії (В. Стоюнін), навчання усній лічбі у викладанні математики (М. Рачинський), а також навчання писати твори (М. Бунаков), та ін. мало позитивне значення у формуванні професійної компетентності вчителя.

Значний внесок у розвиток дидактики викладання основ наук полягав у розробці нових для того часу конкретних рекомендацій щодо:

•ü     вивчення античної літератури (запропоновано видавати спеціальні хрестоматії, в яких кожен уривок твору являв би собою закінчене ціле; рекомендовано не задавати додому нечитаних на уроці уривків);

•ü     написання творів (написанню домашніх творів має передувати розбір творів-зразків на уроці, а написання твору-роздуму - засвоєння учнями специфіки написання твору-опису);

•ü     викладання іноземних мов (рекомендовано вважати переклад ефективним засобом навчання, а оволодіння стилем і духом мови - його метою, розроблено графічну методику вивчення відмін і дієвідмін у німецькій мові);

•ü     вивчення рідної мови (навчання дітей читанню рекомендовано поєднувати з навчанням спочатку логічного, а потім граматичного розбору текстів);

•ü     викладання історії літератури та теоретичного курсу словесності (рекомендовано звертати увагу учнів на роботу з критичними та біографічними статтями, які, крім освітнього і розвиваючого значення, мають ще й виховне);

•ü     вивчення предметів математичного циклу (зміна загальноприйнятого курсу викладання геометрії, введення в курс загальноосвітньої школи поняття про функціональну залежність величин),

•ü     розробка методичних рекомендацій стосовно викладання технічних дисциплін та вивчення хірургії у вищих медичних навчальних закладах [2, c.12].

Викладачі прагнули активізувати науково-пізнавальну діяльність студентів, розвивати в них інтелектуальне мислення, створити умови для вільною викладу думок, сприяти зростанню наукового знання, стимулювати самостійний науковий пошук, навчати студентів працювати в допоміжних лабораторіях, кабінетах, установах.

Таким чином, друга половина ХІХ століття мала величезний вплив на розвиток дидактики вищої школи. Фундаментальні праці провідних вчених досліджуваного періоду І. Франка, К. Ушинського, М. Драгоманова, Н. Корфа, Н. Левицького, Н. Пирогова, П. Грабовського, П. Юркевича, Х. Алчевської, Ю. Федьковича. і т.д. кардинально змінили традиційний на той час погляд на мету, завдання, зміст і методи педагогіки. Все це відкривало нові горизонти для розвитку вітчизняної педагогіки.

ЛІТЕРАТУРА:

•1.                Антология педагогической мысли России второй половины ХІХ - начала ХХ в. / Сост. П.А. Лебедев. - М.: Педагогика, 1990. - 608с.: ил.

•2.                Кловак Г.Т. Ґенеза підготовки майбутнього вчителя до дослідницької педагогічної діяльності у вищих педагогічних навчальних закладах України (кінець ХІХ - ХХ століття) - Дис... д. пед. наук: 13.00.01 / Умань, 2005. - 452с.

•3.                Латышина Д.И. История педагогики. Воспитание и образование в России (Х - начало ХХ века): Учебное пособие. - М.: Издательский Дом «ФОРУМ», 1998. - 584с.

•4.                Левківський М.В., Микитюк О.М. Історія педагогіки: Навчальний посібник / За редакцією М.В. Левківського. - Харків: «ОВС», 2002. - 240с.

•5.                Медвідь Л.А. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні: Навч. посіб. - К.: Вікар, 2003. - 335с. - (Вища освіта ХХІ століття).

•6.                Мельничук О.С. Історія педагогіки України: Навчальний посібник. - Кіровоград, КДПУ ім. В.К. Винниченка, 1998 - 169с

•7.                Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР. Вторая половина ХХ в. Отв. ред. А.И. Пискунов. М., «Педагогика», 1976. - 600с.

•8.                Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР. Конец ХІХ - начало ХХ в. / Под ред. Э.Д. Днепрова, С.Ф. Егорова, Ф.Г. Паначина, Б.К. Тебиева. - М.: Педагогика, 1991. - 448с.

•9.                Педагогіка: Навчальний посібник. - Харків, ТОВ «Одіссей», 2003. - 352с.

•10.            Черкасов О.В. Формування загальнотеоретичних основ дослідження історії освіти в Україні (друга половина ХІХ - початок ХХ століття) - Дис... канд. пед. наук: 13.00.01 / К., 2005. - 198с.