Семінарське заняття № 3

Семінарське заняття № 3 (2 години)

1 – Етногенез слов'ян:

а) походження етноніму "слов'яни";

б) теорії походження давніх слов’ян;

в) українська школа славістів про слов'янський етногенез.

Для розуміння проблеми етногенезу слов'ян надзвичайно цінними є повідомлення історика VI ст. Йордана, вміщені в його основній праці «Гетика». Він пише, що всі групи слов'янського люду, які відомі в його час під іменем склавенів, антів і венедів, «походять з одного кореня» і в давнину називалися одним спільним іменем — «венеди» Йордан.

Найраніша згадка цього етноніму на європейському континенті міститься у листах римського історика Помпоніума Мели, що відноситься до І ст. до н, е. і яка дійшла до нас через праці історика початку І ст. н. е. Плінія Старшого. Вони пишуть, що римський проконсул в Галії отримав в дар від германців двох «індів» (віндів), що торгували па балтійському узбережжі і яких буря загнала до берегів, зайнятих германськими племенами. Це місце розглядається багатьма істориками-славістами, особливо польськими і чеськими (Л. Шафарик, Г. Ловмянськнй), як свідоцтво проживання венедів-слов'ян на балтійському узбережжі уже в І ст. до н. е. Достовірності такого тлумачення повідомлення Мели заважає те, що етнонім «венеди» був у Європі в ці часи досить поширеним. Він зустрічається в Британії і в Галії. Г. Ловмянський пояснює це тим, що назва венеди перейшла до індоєвропейських народів, у тому числі й слов'ян від корінного населення Європи [Lowmianski, 1963]. Отже, повторення етноніму венеди в різних місцях європейського континенту є закономірним явищем. Справа лише в тому, яку саме з груп венедів вважати слов'янською? Переважає думка, що лише прибалтійські венеди, які згадуються в багатьох історичних джерелах, можуть мати зв'язок із слов'янами.

В «Географії» Птолемея, на думку окремих дослідників, є відомості про слов'ян під їх власною назвою, але дещо перекрученою. Поряд з ланцюжком племен, проживаючих на південь від венедів, Птолемей називає народи, які творили інший ряд, сягаючий від Прибалтики далеко на схід. Це галінди, судини, ставани, алани. Назви ставали і слов'яни ідентифікувало багато вчених, починаючи від М. Ломоносова. На думку Г. Ловмянського, ця низка народів пов'язана з торговим шляхом від Балтійського до Азовського морів, який міг існувати у І—II ст. н. е. Народ ставанів Г. Ловмянський розміщував у Середньому Подніпров'ї та Подесенні. Назва ставани (слов'яни) вживалася, на його думку, купцями, що вели торгівлю між народами Балтійського узбережжя та аланами. Від них ця назва потрапила в одне з джерел, яке використав Птолемей. Етнонім «венеди» вживався лише тими народами, які проживали вздовж бурштинового шляху, що контролювався германцями.

Ще одну, більш пізню згадку про слов'ян-венедів знаходимо в так званих Певтінгерових таблицях — карті римських шляхів, які, найімовірніше, відносяться до другої половини III ст. [Lowmianski, 1963]. Карти дійшли до нас в копії, зробленій у XIII ст. Це довгий сувій паперу з позначенням доріг. Він використовувався подорожніми та купцями як географічна карта. На ній подано перелік народів та земель, розміщених в напрямку з заходу на схід, і серед них венедів. Останніх локалізовано на північ від Дакії, точніше Семиграддя, праворуч від лугіїв. Це територія на північ від Карпат у Верхньому Подністров'ї та західніше.

Говорячи більш конкретно, слов'яни на рубежі та в перших століттях нашої ери займали землі сучасних Полісся, Волині, Поділля та Середнього Подніпров'я. На заході вони межували з територією германців, приблизно по середній течії Західного Бугу; на півдні — між степом та лісостепом, межуючи з іраномовним населенням (приблизно по лінії верхньої течії Південного Бугу в напрямі до Дніпра). Північний та східний кордони за писемними джерелами не простежуються.

Для нас в цьому випадку особливо важливі свідчення візантійських авторів щодо території слов'ян у середині І тис. н. е. Готський історик Йордан у своїй праці «Гетіка», написаній в середині VI ст. і присвяченій північно-германському племені готів, характеризує низку племен Центральної і Східної Європи, з якими готи у III—IV ст. зіткнулися під час переходу з Нижнього Повіслення у Північне Причорномор'я. Серед них значне місце займають племена венедів, антів і склавінів. Нове в праці Йордана, порівняно з писемними даними ранішого часу, є не тільки те, шо він крім венедів, називає ще й антів та склавінів, але й що найбільш важливе, він розглядає їх в єдності походження. За Йорданом вони походять від одного кореня.

Важливе місце в дослідженні слов'янського етногенезу належить мовознавчій науці, оскільки вивчення мови в її розвитку невідривне пов'язане з історією народу — її носія. Мовознавці багато зробили для реконструкції загальнослов'янської мови «як реальної лінгвістичної одиниці, що існувала протягом багатьох століть» (Ф. Л. Філій). Вони досить успішно вирішили питання щодо відношення слов'янської мови до інших індоєвропейських мов і тим самим показали слов'ян як окрему етнічну спільність в сім'ї індоєвропейських народів. Картографування архаїчних слов'янських гідронімів і топонімів має важливе значення для пошуків стародавньої території слов'ян та визначення шляхів і районів їх розселення.

В. М. Топоров і О. М. Трубачов провели картографування та аналіз архаїчних гідронімів Верхнього і Середнього Подніпров'я, а також Верхнього Подністров'я. В результаті виявилося, що слов'янські назви найчіткіше і у великій кількості виступають на південь від Прип'яті й Десни. Вони опускаються по Дніпру до р. Псьол, сягаючи його верхів'я, і заходять на Лівобережжі в межиріччя Псла та Орелі. На півдні Правобережжя вони сягають верхньої течії Південного Бугу та середнього Дністра, на заході — верхів'я Дністра та Прип'яті. На північ від Прип'яті та Десни виступають суцільним шаром балтські гідроніми, які дещо заходять на Правобережжя, де чергуються зі слов'янськими назвами.

а) походження етноніму "слов'яни";

На рубежі 19-20 століть мовознавець І. О. Бодуен де Куртене висунув припущення про походження етноніму слов'яни. На думку цього дослідника, назва слов'яни виникла спочатку в середовищі римлян, які захопили на східних кордонах слов'янської держави безліч рабів, друга половина імені яких закінчувалася на слав: Владислав, Судислав, Мирослав, Ярослав і т.д. Це закінчення римляни перетворили в загальну назву будь-якого раба взагалі (у пізній латині раб sclavas), а згодом і народу, що постачав більшість цих рабів. Від римлян це було потім засвоєно і самими слов'янами. Цю теорію згодом сильно розвили німецькі вчені-націоналісти, що використовували її для приниження ролі культури і значення слов'янських народів в історії ранньосередньовічної Європи

А сам І.А. Болуен де Куртене спирався на слов’янське походження цього кореня, а це означає, що слов’янам не потрібно було ні в кого запозичувати цю назву.

Почав дискусію про батьківщину слов’ян у XII ст. відомий руський літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, [од того] де сіли, на котрому місці». Саме ця його фраза започаткувала дунайську теорію походження , яка протягом 13-15 століть була домінуючою в працях польських та чеських істориків. Цю теорію також підтримували такі визначні російські історики, як С. М. Соловйов, М.Н. Погодін, В. Т. Ключевський та інші. Нині дунайську теорію походження слов’ян розвиває відомий філолог і лінгвіст О. Н. Трубачов. Аналізуючи давньослов’янську мову, дослідник виявив в ній праіталійські мовні елементи. Звідси робиться висновок, що в найдавніші часи слов’яни сусідили з праіталіками, десь в Подунавії, і тільки міграція кельтів в середньодунайські землі примусила слов’ян, на думку О. Н. Трубачова, посунутися на північ від Карпат і у Повіслення. Тут почалося зближення слов’ян з балтським субстратом. Проте ця теорія має свої недоліки. В. В. Сєдов відзначив, що археологія не може підтвердити цю гіпотезу. В лінгвістичних побудовах, що стосуються того питання, мова може йти про якийсь середньодунайський діалект давньоєвропейської мови, носії якого після переселення на північ від Карпат взяли участь у формуванні давньослов’янської мови.

У добу Середньовіччя з’явилась ще одна версія слов’янського етногенезу – скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки. Ця теорія, яка згодом була підхоплена багатьма європейськими вченими 15-18 століть, базується на визнанні предками слов’ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ та захід. Послідовники наведеної теорії виходили з того, що слов’яни з покон віків жили на одних і тих же місцях. Вони були переконані, що давні письменники не могли не писати про слов’ян, але вживали інші етноніми. Тому з слов’янами ідентифікували по черзі майже всі народи, які жили між Одрою і Дніпром, і про яких так чи інакше згадували давні автори, їх ототожнювали не лише зі скіфами чи аланами, але й з гетами, кельтами, фракійцями, фінами і венедами, навіть готами, лугіями, вандалами тощо.

Так до XVIII ст. в літературі сформувалися два основних напрями в пошуках прабатьківщини слов’ян: аллохтоністичний і автохтоністичний.

На початку ХІХ століття розпочинається новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов’ян. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов’ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле: «Слов’янські старожитності» (1902 р.) започаткувала Вісло-дністровську теорію походження слов’ян. Відповідно до цієї теорії ще у 2 столітті до н.е. існувала балто-слов’янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов’яни, , прабатьківщиною яких Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов’янських земель – Волинь. Прихильниками цієї теорії були М.Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та ін.

Також відомою працею про етногенез слов’ян була праця відомого чеського вченого П. І. Шафарика «Слов’янські старожитності». Його робота спричинила так зване «слов’янське відродження», адже до того часу в Європі вважалося, що слов’яни нічого не дали Європі, вони є безкорисним народом. Саме завдяки цій його праці європейські вчені змінили ставлення до слов’янського народу і почали більш докладно вивчати його історію. Поклавши за основу результати аналізу писемних джерел, зокрема, повідомлення античних авторів перших століть нашої ери, П. І. Шафарик пов’язав із слов’янами племена венедів. Він показав, що слов’яни є давніми жителями великих територій між Балтикою і Чорним морем, Татрами і Доном. На заході землі венедів, на думку цього дослідника, простяглися до Вісли і Одри. Центром слов’янської прабатьківщини П. І. Шафарик вважав землі, розташовані на північний схід від Карпат, Поділля і Волині. Шафарик П. І. став родоначальником так званої прикарпатської теорії походження слов’ян. Цю теорію підтримав і розвинув на початку XX ст. російський історик Погодін А. Л., який використав для висвітлення ранньої історії слов’ян не лише писемні джерела, але й аналіз річкових назв, тобто дані гідрономіки. Дослідник дійшов висновку, що слов’яни у перших століттях нашої ери населяли, крім Волині та Поділля, ще й землі сучасної Польщі. Тут вони жили з давніх часів аж до розселення у східну і західну Європу.

Ще одним варіантом вирішення проблеми слов’янського етногенезу стала Вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30-40 роках 20 століття. Ця теорія пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза і локалізує слов’янську прабатьківщину природними кордонами – річками Віслою й Одрою.

Широке обґрунтування Вісло-одерської теорії зустрічаємо в працях Т. Лер-Сплавінського. На підставі лінгвістичних, антропологічних, археологічних, а також даних гідронімії Т. Лер-Сплавінський побудував привабливу концепцію слов’янського етногенезу. Згідно цієї концепції більша частина Європи до 2000 р. н. е. була заселена фіно-уграми. Археологічним відповідником цього етносу є культура гребінчатої кераміки. На рубежі III—II тис. до н. е. з Центральної Європи на схід аж до Середнього Поволжя і Північного Кавказу просунулася частина індоєвропейців — носії культури шнурової кераміки. В результаті їх змішання з фіно-уграми на просторах між Віслою і Одрою сформувалися балто-слов’яни. Слов’яни відпочкувалися від балтів, на думку дослідника, десь близько середини І тис. до н. е., після розселення носіїв поморської культури з Нижнього Повіслепня серед лужицьких племен півдня Польщі. Так само як і Ю. Костшевський, цей вчений вважав, що пшеворська, як і оксивська культура, є археологічним відповідником слов’ян-венедів. Теорія Т. Лер-Сплавінського до сьогоднішнього дня має своїх прихильників серед українських та російських археологів.

У 50-60 роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов’янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій і помістила слов’янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі 3 і 2 тис. до н.е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-словяни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов’ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов’язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася у 2 тис. до н.е. на території Правобережної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов’янського етносу – досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі межі 3-2 століть до н.е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли й Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури ( 2 століття до н.е. – 1 століття н.е.) починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою та Дніпром.

Отже, розглянувши ці теорії, переконуємося що кожна з них має як свою правдивість так і свою проблематичність. Питання про походження слов’ян не вирішено досі, але, сподіваємось, що в майбутньому ця тема все ж таки буде розкрита.

б) теорії походження давніх слов’ян;

На межі XIX XX ст. мовознавець І.А. Болуен де Куртене висунув теорію, що «слов’яни» могли виникнути в середовищі римлян, які захопили на східних кордонах слов’янської держави багато рабів, імена який закінчувались на «слав» тобто Владислав, Мирослав, Борислав і т.д. Римляни почали називати всіх рабів саме іменами з таким закінченням, а слов’яни вже перейняли від них свою назву. Але ця теорія дуже сумнівна. Чому такий могутній народ як римляни почали звертати увагу саме на слов’ян і називати їхніми іменами своїх рабів? І з яких причин слов’яни перейняли свою назву від римлян, у тому числі й східні, які ніколи не були під їхньою владою? А сам І.А. Болуен де Куртене спирався на слов’янське походження цього кореня, а це означає, що слов’янам не потрібно було ні в кого запозичувати цю назву.

Однак у цієї теорії походження слов'ян є безліч слабких сторін. Наприклад, такий факт, що Римська Імперія, існуюча вже безліч століть, вела постійні війни, в ході яких вона брала величезну кількість полонених - рабів, раптом звернула увагу на полонених слов'ян, і за їхнім іменем стали називатися всі раби. Далі, неможливо пояснити, яким чином образливий для себе термін сприйняли всі слов'янські народи, зокрема східні, які ні під прямим, ні під непрямим пануванням римлян ніколи не перебували. Плюс, сам автор гіпотези виходить із того, що корінь слав є споконвічно слов'янським, отже, слов'янам не було ніякої потреби запозичувати це слово у когось - воно і без того у них було поширеним.

Рибаков у своїй книзі "Світ історії" пише, що слов'янські народи належать до стародавньої індоєдності, яка включала такі народи: німецькі, балтійські ("литовсько-латиські "), романські, грецькі, індійські ("арійські") та інші, що розкинулися ще в давнину на величезному просторі від Атлантичного океану до Індійського і від Льодовитого океану до Середземного моря. Чотири-п'ять тисяч років тому індоєвропейці займали ще не всю Європу і не заселили ще Індостан. Рибаков вважає, що приблизним геометричним центром початкового "Індоєвропейського масиву" була північно-східна частина Балканського півострова і Мала Азія. Ті племена, з яких шляхом поступової консолідації утворилися праслов'яни, мешкали майже на краю індоєвропейських просторів, на північ від гірського бар'єру, який відокремлює південну Європу від Північної і тягнеться від Альп на схід, завершуючись на сході Карпатами.

Слов'янський народ вважається в історії порівняно молодим. Під власним ім'ям він вперше згадується в письмових джерелах лише з 6 століття. Вперше ім'я слов'ян у формі oxhabnvos ми зустрічаємо в Псевдо-Цезаріуса близько 525 р.

Головною твірною силою праслов'янського народу слід вважати стихійну інтеграцію більш або менш споріднених племен. Хоча, безсумнівно, мало місце і природне розмноження та колонізація нових просторів. Тобто, за словами Рибакова, слов'янський народ створило не розмноження одного єдиного племені. Говорячи про причини відокремлення слов'янського народу від індоєвропейської групи, Б. А. Рибаков називає, наприклад, таку загальноєвропейську подію: на рубежі 3-4 тисячоліть до н.е. в північній половині Європи (від Рейну до Дніпра) посилювалося скотарське пастуше господарство, швидко виникала майнова і соціальна нерівність. Велика рогата худоба стає символом багатства, а легкість відчуження стад веде до воєн і нерівності племен і вождів, тим самим порушується первісна рівність. Розпочата повсюдно боротьба за череди і пасовища призвела до найширшого розселення пастуших племен не тільки Центральною, а й Східною Європою аж до Середньої Волги. Розселення велося окремими, самостійно діючими племенами. Важливо відзначити, що в момент розселення (перша половина 2 тисячоліття) ще не було ні слов'янської, ні німецької, ні балтійської спільноти. Всі племена перемішувалися і змінювали сусідів в міру поступового руху.

"Приблизно до 15 століття до н.е. розселення припинилося, "- стверджує Рибаков. Вся зона європейських листяних лісів і лісостепів була зайнята індоєвропейськими племенами. Почалося нове, осіле життя, в ході якого складалися різного роду зв'язки між сусідніми племенами, а також особливості розвитку окремих племен. Вперше на такому великому просторі почали складатися нові родинні одна одній мови.

У науковому пошуку найдавніших відомостей про слов'ян нове місце належить лінгвістиці. Лінгвісти визначили:

1. Що відділення праслов'янських племен від споріднених або сусідніх індоєвропейських племен відбулося близько 4000-3500 років тому.

2. За даними мови лінгвісти встановили, що сусідами слов'ян з індоєвропейських народів були германці, балтійці, іранці, дако-фракійці, кельти і т.д.

3. Судячи за загальним для всіх слов'янських народів позначенням елементів ландшафту, праслов'яни проживали в зоні листяних лісів і лісостепу, де були поляни, озера, болота, але не було моря; де були горби, яри, вододіли, але не було високих гір. Проте тут слід звернути увагу на те, що природні зони, що відповідають цим лінгвістичним визначенням, розміщені в Європі ширше, ніж можна окреслити слов'янську прабатьківщину. Праслов'яни займали лише частину того простору, який відбився у їхніх древніх говірках.

В даний час батьківщиною слов'ян визнається область, що тягнеться на північ від Карпат. Але при найближчому визначенні її границь учені дуже істотно розходяться між собою. Наприклад, один з основоположників слов'янознавства, чеський вчений Шофарік проводив границю слов'янської прабатьківщини на заході від гирла Вісли до Німану, на півночі - від Новгорода до витоків Волги і Дніпра, на сході - до Дону. Далі вона, на його думку, йшла через нижній Дніпро і Дністер уздовж Карпат до Вісли і по вододілі Одеру і Вісли до Балтійського моря. Ця версія одержала назву вісло-одерського варіанту.

Польський археолог Стефан Носек, прихильник цього варіанта, запропонував звернутися до археологічних матеріалів того часу, коли слов'янський народ від'єднався від основної групи індоєвропейських племен. Увагу археологів привернула тішнецька культура 15-12 століть до н.е., яка була добре відома на території Польщі між Віслою та Одером. Однак інший польський археолог Олександр Гардавній, а також ряд українських археологів встановили, що тішнецька культура поширюється і на простір на схід від Вісли, аж до Дніпра, переходячи частково і на лівий його берег. Однак остаточно питання про точні межах прабатьківщини праслов'ян як і раніше, не вирішено.

У своїх лекціях "Походження слов'ян" М. І. Артамонов говорив про те, що найбільш розробленим є питання про західний кордон праслов'янської території, яку проводять від моря по Одеру до ріки Варти та далі по цій річці і Віслі і по ній до річки Сала. На півночі праслов'яни сусідили з предками литовців "угро-фінами". Межею з першими служила річка Прип'ять. На сході слов'яни досягали Дніпра і навіть, як вважають деякі дослідники, аж за нього, захоплюючи, принаймні, частину басейну річки Десни.

Викладені уявлення ґрунтуються в основному на лінгвістичних даних. Однак неможливо переоцінити і можливість такої науки, як археологія, хоча найвизначніший археолог Л. Нідерле і не вірив у самостійне значення своєї науки. Говорячи про спільність народів (у нашому випадку слов'янських народів), не можна ґрунтуватися тільки на мовній спільності, важливо, щоб народи не були різні і за культурою. Під "культурою" археологи розуміють стійку сукупність ознак, властивих залишкам минулого певного періоду розвитку суспільства: обряд поховання, форми прикрас, одяг, типи знарядь, зброї і т.д. і т.п.

У своїй лекції М. І. Артамонов говорить про те, що, зокрема, характерна кераміка з хвилясто-лінійним орнаментом 9-10 століть збігається у своєму поширенні з територією східних і західних, а частково і південних слов'ян, що багато в чому говорить не тільки про мовну, а й про культурну спільність.

Однак у першому тисячолітті до н.е. західні та східні частини слов'янської прабатьківщини виявляються різнокультурними, інакше кажучи, етнічно неоднорідними. З цього можна зробити висновок, що не вся область так званої прабатьківщини була споконвічно слов'янською. У зв'язку з цим польські та чеські археологи висувають як праслов'янську археологічну культуру лужицьку культуру, що проіснувала з 1300 до 300 року до н.е. З визнанням слов'янської приналежності до лужицької культури пов'язується не тільки досить істотне для слов'янських народів продовження слов'янської історії в найглибшу старовину Європи, але, що дуже важливо, і в політичному відношенні, цим обґрунтовуються права західних слов'ян на займані ними області як споконвіку слов'янські.

Класичними областями лужицької культури є дві старі слов'янські області, розташовані на північ від Судет між Ельбою на заході, верхнім Одером на сході і Вартою – на півночі; це Лужицька область і Сілезія. Лужицька культура представлена могильниками і поселеннями. Типовими є великі могильники із сотнями поховань, найчастіше у вигляді плоских, тобто не зазначених зверху курганних насипах, неглибоких могил з урною, яка містить попіл спаленого небіжчика.

Давня щабель лужицької культури відноситься до періоду бронзового століття (1300-1100 роки до н.е.) і, за висновком більшості фахівців, обмежується у своєму поширенні калюжкою, Сілезією, Великопольщею. Лужицька культура вже в третьому періоді бронзового століття поширилася на південно-східну частину Мекленбурга, майже весь Брандербург, східну частину Саксонії, північно-східну Чехію, північно-східну Маравію, північно-західну Словаччину і більшу частину Польщі.

У четвертому періоді бронзового століття (1100 -900 роки до н.е.) територія лужицької культури продовжувала розширюватися у всіх напрямках. Особливо значним було її просування на північний схід і схід, де вона заходить за Буг і займає кут за Віслою і Сяном.

В останньому періоді бронзового століття межі лужицької культури на північному заході і заході, упівнічному Бранденбурзі, східному Мекленбурзі і на верхній Ельбі в Чехії дещо відступають під натиском предків німецьких племен. Зате на сході в цей час Лужицька культура доходить до західних кордонів.

Основними областями лужицької культури були: північно-східна Чехія, Моравія, Сілезія і сусідні землі Великопольщі. У другій половині раннього залізного віку частина населення поморської культури перетнула водну перешкоду Нотець і клином врізалася в області інших груп лужицької культури. На думку польського археолога Костшевского, місцеве населення чинило впертий опір північним завойовникам (про це свідчить густа мережа городищ як у Куявії та Мазовії, так і в південній частині Великопольщі та Сілезії).

У 400-150 роки до н.е. північні прибульці досягають найбільшого поширення, проникаючи на півдні до Одеру, на південний схід - вгору по Віслі, доходячи до Збруча на території західної України.

У період пізньої бронзи і раннього заліза на північному заході і заході на лужицької культури нашаровуються і частково витісняють її культури сусідніх етнічних груп (германців). Особливо значним був рух кельтів, що почався в 400 році до н.е., в результаті якого відбувається злиття лужицької та кельтської культури в районі Польщі і виникає нова так звана культура ямних поховань.

Німецькі археологи довгий час стверджували, що ця культура належить германцям, і її поява пов'язана з вторгненням вандалів у другій половині 2 століття до н.е. Польські ж археологи пов'язують її з венедами, найдавнішим з відомих історії слов'янських утворень. На доказ вони наводили не тільки перебування її на території, на якій, згідно з даними письмових повідомлень, жили венеди, а й її тісні генетичні зв'язки, з однієї сторони з історичною слов'янською культурою і, з іншого боку, з більш древньою лужицької культурою, чужинська приналежність якої зрозуміла і самим німецьким археологам.

Незважаючи на те, що на основній частині східної половини Центральної Європи збереглися численні і виразні сліди перебування тут балтійського субстрату, переважна більшість дослідників, як у нашій країні, так і за кордоном, продовжують шукати найдавнішу прабатьківщину слов'ян на північ від Карпатських гір, десь на просторі між ріками Одером, Віслою і Дніпром, якщо брати найбільш крайні думки. Різниця в поглядах полягає лише в тому, що одні зрушують цю територію більш на захід (Яжджевскій), інші - більш на схід (Бернштейн). Одним з важливих аргументів прихильників східної орієнтації є так звана зооботанічна теорія, яка основує свої доводи на аналізі назв рослин і представників тваринного світу, що містяться в слов'янських мовах. У відповідності зі своїми лінгвістичними висновками прихильники цієї версії шукають прабатьківщину слов'ян поза межами поширення таких дерев, як бук, черешня, білий клен, модрина, а саме між Віслою, Західним Бугом, Прип'яттю, Карпатами і середньою течією Дніпра.